Зміст
Вступ
1. Мистецтво пафосу
2. Етика судової промови
3. Вплив пафосу на етичний зміст судової справи
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Сьогодні хорошого юриста неможливо уявити без знання і розуміння особливостей спілкування та ефективних механізмів впливу на інших людей.
Кожному юристу доводиться постійно спілкуватися з десятками осіб, різними як за соціальним статусом, інтересами і потребами, так і за рівнем особистої та правової культури. Ораторське мистецтво має глибокі істотні корені у світовій культурі[1]
.
Навіть у міфології різних країн можна простежити художньо-образне уявлення людей того часу про величезну роль живого слова, риторично-публістичноного мовлення.
Сучасні дослідники у галузі теорії та практики ораторського мистецтва визнають, що для стародавнього світу однією із найважливіших і вирішальних була сила слова. «Цар Траян звернувся одного разу до діона Хризостама з такими красномовними словами: Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого» Справді, егоїстична царська натура була розчуленою лише видатним ораторським даром Хризостама, вустами якого, як говорили давні, віщували боги».
Так, Платон у своїх творах зазначав: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор і лікар, і якби у Народному збирані чи у будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрали лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом – варто було б йому лише забажати…».
Аристотель, учень Платона, вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Необхідно навчатися складати переконливі висновки – ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальним у цьому ланцюжку пошуку є діалектика і категорія істинності. Аристотель звертав увагу риторів на предмет риторики, позу оратора, очікування, емоції, стиль промови. Він орієнтував ораторів на те, що слухач має отримати інтелектуальну насолоду. Важливий у судових промовах прийом переконань (показання свідків), Аристотель поділяє на нові і давні свідчення. До нових належать показання свідків, а під давніми розуміються вислови, які давно існують у мовленні та використовуються й сьогодні.
Завдяки Аристотелю риторика збагатилась: ампліфікація як накопичення розширення сказаного, синонімічних повторів; доповнення означень антитезами; перебільшення як особливість епідиктичних промов, щоб надати діянням величі і краси; причини, доказу, наведення; топоси як особливі посилання до кожного питання.
Майстерність ритора залежить від вміння ним застосовувати логічні докази; моральні докази; емоційні впливи.
1. Мистецтво пафосу
Хвилювання оратора і суддів у відомих випадках є природне віддзеркалення фактів в душі людини. Коли факти обурливі або зворушливі, і, що говорить і слухає властиво обурюватися або розчулюватися. Це безперечно, дія оратора на ці природні і справедливі відчуття є законний прийом у судовому змаганні. Він має етичне право не тільки підтримувати ці відчуття у суддях і присяжних, але і створювати їх[2]
.
Перша умова дійсного пафосу є щирість. Те, що повинне обурювати або зворушити слухачів, повинне бути оратором. Щоб відчути, треба передумати. Роздум над фактом викличе те відчуття, яке природно повинне викликати; роздум з'ясує і те, що саме, які обставини особливо діють на вашу душу; чим довше оратор зупинятиметься в думках над цими обставинами, тим глибше до нових думок буде відчуття. Треба знати і розуміти, що ми набагато чутливіші до того, що оточує, до нещастю ближнього, чим думаємо. Уетлі говорить: «Звичайно думають, що люди завжди або, принаймні, в більшості випадку помиляються під впливом надмірної напруги відчуття. Насправді так же часто зустрічається якраз зворотне явище. Не тільки піднесені відчуття: співчуття, подяка, відданість, але навіть розумний і вірно направлений егоїзм, надія, страх частіше бувають у нас дуже слабкими, чим дуже сильними, і люди твердих етичних правил, розсудливі, справедливі і щирі, самі усвідомлюють це. Їм часто доводиться дивуватися і навіть соромитися своїй холодності, своєї байдужості до події, значення якої вони усвідомлюють, і навіть робити відомі зусилля для того, щоб підсилити свою вразливість, збудити в собі відчуття, які у відомому випадку відповідають вимогам їх розуму. Правда, багато хто помилково приймає в цих випадках за відчуття подяки, співчуття і тому подібне свої навмисні роздуми про предмет і своє переконання в тому, що даний випадок вимагає подяки або співчуття.»
З цієї душевної інерції витікає практичне правило: обдумуючи патетичні місця своєї мови, оратор повинен штучно підсилювати в собі свої природні відчуття. Якщо він зуміє розвинути їх належним чином, якщо проникає ними, вони самі собою прокинуться у ньому в ту хвилину, коли він говоритиме перед судом. Він буде щиро схвильований. Подумавши, можна сказати, що це хвилювання неминуче буде сильніше, чимось, яке він випробовував наодинці з самим собою. Воно буде сильніше, по-перше, тому що оратор вже розпалений судовим слідством, і нерви його підведені, по-друге, тому що, він говорить вголос. Вразливі люди про себе читають зворушливі місця в книгах без особливого хвилювання, але при спробі прочитати те ж місце в слух у них течуть сльози, тремтить голос, і вони не можуть дійти до кінця тексту[3]
.
Можна обійтися і без цієї підготовчої роботи. Для цього треба бути дуже хорошим актором й уміти прикидатися зворушеним або обуреним з таким мистецтвом, щоб у суду жодного разу не ворухнулася підозра, що перед ним актор.
Друга умова - простота виразу відчуття. Щире хвилювання природно передається простими словами.
Правило про подробиці треба пам'ятати на суді. Якщо сказати: ця мати протягом трьох днів не давала їсти своїй дитині. Суд прийме це як факт, але співчуття діяльне не ворухнеться в ньому, поки не змусити пережити суд разом з виснаженою дитиною. Або наприклад, інша мати, що цілий місяць поквиталася по місту і за містом з дитиною на руках, поки не зважилася задушити його. Суд зрозуміє, але не переживе боротьби материнського інстинкту з наростаючим відчуттям озлоблення до всього навколо неї, але невблаганного ворога, який хоче жити, а матусі жити не дає. Треба разом з ними простежити за її болісними скитаннями у холод і дощ, сніг і завірюху, по днях і ночах; треба неспішно переказати суду душевні терзання і боротьбу дітовбивці, щоб викликати у нього справжнє співчуття, щоб дійсно зворушити їх.
Щоб описи діяли на суд, треба не забувати буденних подробиць обстановки, інакше кажучи, треба шукати дійсний реалізм.
Як мовилося вище про порівняння як про засіб пояснення думки і як про доказ; вони можуть також служити до посилення мови при зверненні до відчуття. Враження, проведене на слухачів розповіддю про жахливу або зворушливу подію, може бути посилене порівнянням що відбувся з іншим ближче знайомим ним або простим фактом, етична оцінка якого більш доступна для них або вже давно зміцнилася в їх свідомості. Порівняння діється найбільш переконливим, коли зачіпає особисті інтереси слухачів. Кожен судовий оратор знає цей психологічний закон або цю духовну слабкість людини.
У тих випадках, коли небагато слів вже досягають мети, викликаючи відоме сильне відчуття у слухачів, всякий штучний прийом може тільки охолодити їх. Тому, якщо на судовому слідстві відбулося що-небудь, що надало сильне враження на суд або присяжних, треба тільки нагадати їм цей момент, додавши: до чого пояснювати те, що тут пережив кожен в залі судового засідання?[4]
2. Етика судової промови
Виходячи з теорії і практики судової риторики, можна виділити три основні засади судової промови: психологічну, етичну і логічну. Кожна з них впливає не тільки на зміст судової промови, а й на спосіб побудови.
Процесуальна діяльність учасників судочинства передусім акт психологічний. Вона відбувається у відповідності зі своїми закономірностями і психологічною організацією суб'єктів, які здійснюють цю діяльність. За своєю психологічною природою судові дебати - форма мовленнєвого спілкування учасників судового процесу, спосіб передачі інформації. Це засіб переконання суду, учасників процесу у правильності висунутих суб'єктами дебатів тез і обгрунтованості висунутих ними рішень.
Змістом судової промови завжди є певні думки, ідеї, доводи, міркування, пропозиції. Вони неминуче пов'язуються з особистим ставленням людей до результатів дослідження, емоційним сприйняттям інформації, психологічним станом переконаності чи непереконаності в правильності зроблених висновків.
У психологічній структурі судових дебатів виділяються такі компоненти, як психологічні властивості та якості виступаючого, психологія сприйняття промови і впливу останньої на формування судового переконання.
Уважно вислуховуючи судові промови, судді подумки простежують пройдений шлях шукання істини, усвідомлюють і зіставляють доводи й аргументи звинувача і захисника, порівнюють їх[5]
. Це дозволяє їм побачити сильні і слабкі сторони в аргументації учасників судових дебатів, внести свої корективи в їх оцінку, зробити правильні висновки, прийняти законне і обгрунтоване рішення.
Важливе місце в структурі судової промови посідають етичні засади. Будь-яка професійна діяльність повинна здійснюватися на основі тих етичних принципів, які сформувалися в суспільстві. Більше того, кожен вид діяльності виробляє свої норми професійної етики.
Судова етика містить комплекс моральних заборон і дозволів, обумовлених специфікою розгляду і вирішення в судових засіданнях кримінальних, цивільних, адміністративних справ. Дотримання етичних норм сприяє повнішому, результативнішому виконанню учасниками судових дебатів своїх обов'язків, підвищенню ефективності їх діяльності. Етичні засади вимагають від судового ритора індивідуального підходу до кожної справи, яка розглядається, урахування особливостей учасників, які беруть участь у справі. Недопустимі приниження людської
гідності, упередженість, однобокість у висвітленні обставин справи.
Судовий ритор не має права застосовувати незаконні засоби і методи для відстоювання своєї позиції, наполягати на твердженнях, які не підкріплені матеріалами справи. Він не має також права навмисно затягувати судовий розгляд справи, свідомо вводити суд і осіб, які присутні в залі судового засідання, в оману. Тільки моральні засади здатні забезпечити досягнення поставленої мети[6]
.
Логічні засади є тією базою, яка визначає обгрунтованість, переконливість і доказовість судової промови. Знання законів логіки, їх дотримання вважається необхідною умовою для правильного мислення, висловлювання своїх думок. В умовах судочинства, де на основі доказів формуються певні висновки і приймаються у справі відповідні рішення, знання законів логіки набуває особливого значення.
Закони логіки вимагають, передусім, точного визначення тез, які доказуються. Всяка невизначеність, розпливчастість предмета обговорення неминуче вплине на невизначеність висновків судового ритора. Вимоги логіки сприяють формуванню у риторів чітких суджень і обгрунтуванню їх доказовими даними[7]
.
У структурі судових дебатів виділяються такі функції судової промови, як комунікативна та інформативна.
Судові дебати виступають здебільшого як засіб спілкування, комунікації, як спосіб обміну думками і судженнями. Це форма відстоювання судовими риторами своїх процесуальних позицій, процес взаємодії між ними. В цьому розумінні судові промови - засіб комунікативного зв'язку, спосіб реалізації комунікативної функції.
Судові промови виконують також інформативну функцію. Промова кожного учасника судових дебатів повинна містити не лише відомості про досліджувані події, але й дані, які підтверджують правильність тлумачення цих подій. Обгрунтованість висновків і пропозицій, інакше, промова повинна бути аргументованою, доказовою, переконливою.
Кожен судовий ритор, у відповідності зі своєю процесуальною позицією, аналізує й дає оцінку зібраним доказам, формулює свої висновки і обгрунтовує їх тими даними, які були здобуті в процесі розслідування і судового розгляду справи. Старанно і ретельно необхідно проаналізувати не лише ті докази, які підтверджують позицію виступаючого, але й дані, які не узгоджуються з нею. Цим самим забезпечується всебічність, повнота і об'єктивність дослідження. Висновки, зроблені судовими риторами, стають переконливими й обгрунтованими, а якраз цього і чекають від них судді та інші учасники судового процесу.
3. Вплив пафосу на етичний зміст судової справи
«Щоб достойно і професійно здійснювати функцію обвинувачення чи захисту на суді, треба вміти говорити» - так починає свою книгу П. Сергеіч.[8]
Ораторському мистецтву присвячено безліч наукових і навчальних здобутків, починаючи з античних і римських ораторів і риторів Арістотеля, Демосфена, Катона – цензора, Гая Гракха, Юлія Цезаря, Помпея, Цицерона і закінчуючи сьогоднішнім днем. Саме слово «оратор» походить від латинської – рот. Якщо людська мова – це інструмент спілкування людей між собою, то ораторське мистецтво – це уміння максимально використовувати мовне спілкування людей як засіб досягнення бажаного результату.
Існує чимало професій, де уміння говорити чітко, образно, переконливо і полум’яно вирішує успіх справи, а нерідко і визначає кар’єру оратора, його майбутнє.
Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до певного судового процесу. Це процесуальне спілкування у часи А.Ф. Кони знайшло своє вдале призначення у слові «судоговоріння».
І дійсно, учасникам судового процесу доводиться дуже багато говорити. Оголошення обвинувального висновку чи виклад позовних вимог, дача показань підсудними і свідками, сторонами, постановка питань допитуваним особам і експертам, виклад учасниками судового процесу заяв і клопотань, нарешті, судові дебати й оголошення рішення, вироку суду – усе це елементи судоговоріння.
Специфіка судоговоріння полягає у суворій процесуальній упорядкованості – кожне слово, промовлене у ході судового засідання має свою процесуальну назву і призначення. Головуючий у суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи: підсудний, позивач, відповідач, свідки – дають показання. Учасники судового процесу: державний обвинувач, адвокат – допитують, ставлять питання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний промовляє останню слово.[9]
Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і, обов’язково, власну етичну основу. Допитуючи особу у судовому засіданні неприпустимо задавати питання навідного характеру. Аморальним є постановка запитань глибоко інтимного характеру, якщо це не продиктовано інтересами справи. Неприпустимо звертатися до будь-якої, викликаної особи на «ти», вичитувати за «невірно» зайняту позицію та інше.
Судоговоріння здійснюється у порядку, встановленому кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством, у визначені черзі й обов’язково з дозволу головуючого у справі судді – спочатку слово надається позивачеві, а потім відповідачеві; спершу виступає державний обвинувач, а за ним – адвокат. Бувають випадки, коли порядок допиту окремих осіб в інтересах справи судом може бути змінений. Однак це допускається суддею лише після попереднього обговорення такої доцільності з учасниками судового процесу.
Правосуддя не терпить суєти і довільного марнослів’я. Спроби сторін сперечатися, грубо втручатися у інтимні стосунки підсудних і свідків, будь-які неетичні й образливі звернення мають припинятися судом коректно, але твердо й негайно.
Життя різноманітне і непередбачене. Це однаковою мірою стосується і судової практики. Незважаючи на трагізм подій, що відбуваються у судовому залі, нерідко трапляються і комічні ситуації, і у таких випадках головуючий має вчасно та вдало вийти з цієї ситуації. Але не можна допустити, щоб комічна ситуація, що виникла, не вийшла з-під контролю чи стала образливою для будь-кого з учасників судового процесу, і, тим більше, для потерпілого у справі чи підсудного.
Наприклад, у справі про розірвання шлюбу, чоловік вимагає розірвання шлюбу через відсутність дітей. Адвокат відповідачки, яка категорично заперечує проти розірвання шлюбу, звертається до позивача з такою тирадою: «Шановний пане позивачу, ваша дружина щойно приїхала з курорту, де вона лікувалась. У мене на руках довідка лікаря (подає довідку судді), що вона може народити дитину. То може ви ще спробуєте?».
Суддя, оглянувши пред’явлену довідку, звертається до позивача: «Пане позивачу, у мене дійсно у руках є довідка, про яку нагадував пан адвокат, то може й справді у вас щось вийде». Відповідач підхоплюється і кричить на всю залу: «Пане суддя, я вже шістнадцять років пробую, але у мене нічого не виходить, раз у вас є довідка, то вже мабуть, тепер ви разом з паном адвокатом спробуєте, може у вас що й вийде».
У залі, природно, регіт, суддя розгублено намагається присоромити позивача, від чого сміх став сильнішим. Об’являється перерва, але як тільки суддя виходить у судову залу, регіт відновлюється. Справа зірвана, засідання переноситься на наступній день. Суддя явно не відчув делікатності ситуації, не продумав запитання і потрапив у комічну ситуацію, з якою не зумів справитися.
Особливим ораторським жанром є судові суперечки сторін. Вживання терміну «жанр» тут є доречним, бо виступаючі перед судом мають володіти словом і мистецтвом переконання. Головна мета виступаючого у суді оратора – переконати суддю, народних засідателів або присяжних у правоті своєї позиції, тобто переконати усіх у правильності рішення, запропонованого ним.
Характер виступу судового оратора визначається конкретним завданням, що стоїть перед ним. Тут не завжди доречно оцінювати виступ такими етичними категоріями, як шляхетність постановленої мети і справедливість її досягнення, тому що у суперечках сторін з полярними інтересами поняття ці дуже відносні. Може йтися лише про чесність і етичність прийомів, використовуваних для досягнення мети. А стежити за цим – прерогатива суду.
Однак варто завжди пам’ятати, що мова судового оратора – це лише інструмент, ефективність і сила якого мають вимірятися критеріями совісті та спрямуватися на користь правосуддя, а не на захист честі мундира за будь-яку ціну.
Говорячи про етичний бік процесуальної ролі державного обвинувача у кримінальному судочинстві, не можна, природно, не зазначити моральний бік вимог щодо захисту державним обвинувачем інтересів особи, винуватість якої не знайшла свого підтвердження у ході судового слідства[10]
.
Подвійність позиції державного обвинувача, його професійне становище зобов’язують враховувати не тільки обставини, що підтверджують пред’явлене обвинувачення, але й таких, що виправдовують підсудного, і дають йому всі можливості бути максимально об’єктивним. Це звичай можливе лише у разі, якщо державний обвинувач буде де-факто вільний у своїх діях, тобто якщо буде викинуте слідування радянській постановці справи, якщо виправдання підсудного було майже злочином.
Промови державного обвинувача, прокурора з особливим нетерпінням чекають і уважно слухають всі учасники процесу, зацікавлені особи і присутня у судовій аудиторії громадськість. На промовця спрямовані всі погляди з надією почути голос справедливості, тому що це глас держави в особі уповноваженої особи.
Промова державного обвинувача – це насамперед докладне і неупереджене дослідження всього вислуханого присутніми у залі судового засідання. Вона, як правило, витримана у судовій формі, та й ціль, у більшості випадків одна – домогтися осуду та покарання винних у вчиненні злочину.
Тут крім етичних і риторичних прийомів, присутні вимоги процесуального характеру, що зобов’язують державного обвинувача надати суду: докази злочину, причинного зв’язку між діями підсудного і наслідками, наявність або відсутність наміру на вчинення злочину[11]
, ступеня вини підсудного, потреба у застосуванні саме цієї норми закону і, зазвичай, виклад судом свого бачення, щодо міри покарання винуватого.
Ті, хто стверджуватиме, що прокурору не властиві емоційність і прагнення до образного стилю викладу своїх доводів перед судом і присутніми, помиляються. У виступах перед учасниками процесу це стане прямо необхідним, тому що задача судового оратора, як нікого іншого потребує вміння «…впливати на почуття слухача. Сильне почуття, переживання людини, завжди торкаються і розуму, залишаючи незабутнє враження».
Досить ознайомитися лише з деякими обвинувальними промовами А.Ф. Коні, щоб переконатися наскільки мистецьки можна перетворювати сухі прокурорські «звіти» у літературні твори.
Характеризуючи убивцю – чоловіка у справі міщанки Ємельянової, А.Ф. Коні говорить: «…Це людина, що звикла панувати і повелівати тими, хто йому скоряється, що цурається товаришів, самолюбний, непитущий, точний і акуратний. Отже, це характер зосереджений, сильний і твердий, але розвинутий у дурній обстановці, що йому ніяких стримуючих моральних початків дати не могла». В іншім місці оратор говорить: «І якщо пристрасть сильна, а голос совісті слабшав, то результат може бути самий рішучий». Прості буденні слова, не складні та не витіюваті речення, а читається як художній твір і це обвинувальна промова.
Як вже зазначалося раніше, картина судових суперечок, що є невід’ємною складовою частиною будь-якого судового процесу, буде повною і завершеною лише у разі, якщо у ній буде присутня й світла фігура адвоката[12]
.
Висновок
Проголошення незалежності України змінило усі сфери суспільного життя, активізувало громадську думку й бажання створити демократичне правове європейське суспільство.
Основною проблемою створення даної моделі суспільства виступає не тільки розподіл компетенції окремих галузей влади, але й їхня взаємодія. Особливе місце у вирішенні даної проблеми займає правова реформа, реформа судової системи. Тільки міцна, незалежна, справедлива і професійна судова держава може забезпечити правовий статус держави. В умовах побудови правової держави виникає необхідність розвитку і підвищення професіоналізму спеціалістів-правників, особливо адвокатів, суддів, прокурорів. Необхідна умова – це відповідна високопрофесійна підготовка кадрів, що повинна проводитися не тільки у вищих учбових закладах, але і за їх межами: обмін досвідом із зарубіжними колегами – суддями, ознайомлення із судовими системами зарубіжних країн, кваліфікаційні випробування та інше.
Отже, мета судової промови – переконати слухачів, довести правильність та обґрунтованість своїх висновків і прийняття відповідного рішення. А для цього необхідно правильно побудувати свою промову, зберігаючи логічні і граматичні закони. Промова судового оратора повинна бути чіткою, ясною, узгодженою, послідовною і коректною по відношенню до оточуючих.
Промова оратора повинна бути підготовлена заздалегідь, обдумана до дрібних подробиць, побудована лише на перевірених фактах і підкріплена необхідними документами, що доводять той чи інший факт.
В організаційно-психологічному аспекті необхідно цілеспрямовано відходити від упередженого ставлення до обвинувача, як представника держави, і до захисника, як до захисника людини, що скоїла злочин. Адже кожна сторона вважає себе правою і значно ускладнює судовий процес.
Етичні засади вимагають від кожного судового ритора індивідуального підходу до кожної справи, урахування особливостей учасників процесу.
Неабияке значення для судового оратора набуває культура мови, оскільки вона найкраще впливає на оточуючих. Кожен вислів, кожна думка повинні бути виваженими і вжитими тільки відповідно до свого змістовного значення, стосовно конкретної ситуації.
Чітко, грамотно і правильно побудована промова – це запорука успіху довання ходу судового розгляду, наявність навичок пошуку правової інформації і інші елементи організації праці відрізняє працівників, що забезпечую процесуальної діяльності.
Культура та ефективність процесуальної діяльності залежать від матеріально-технічного забезпечення органів, що її здійснюють. З цього приводу О.Л. Лікас писав, що « тільки утопічними можна назвати такі моделі підвищення ефективності судової роботи і правосуддя у цілому, які не передбачають розвитку матеріальної бази суду, починаючи від приміщення і закінчуючи забезпеченням судів відео-і звуковою апаратурою, засобами наукової організації труда, а у сучасних умовах науково-технічного прогресу – і обчислювальної техніки».[13]
Отже, можна зробити висновок, що пафос судової промови включає у себе дотримання культури спілкування, мовної культури, судової етики, а також забезпечується культурою процесуальних документів.
Список використаної літератури
1. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Харків «Одиссей», 2005
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційне видання, Київ, 2007
3. Закомлистов А.Ф. Судебная етика. Санкт-Петербург «Юридический центр «Пресс», 2002
4. Медвідь А.М., Медвідь Ф.М. Ораторське мистецтво пракників: Навчальний посібник. – Київ «Міленіум», 2005
5. Ликас А.Л. Культура правосуддя. – М., 1990
6. Лозовой В.О., О.В. Петришин. Професійна етика юриста. Харків «Право», 2004
7. Сергеич П. Искусство речи на суде. – Киев, 2005
8. Цивільний процес України. За редакцією члена-кореспондента АПрН України, професора Ю.С.Червоного.
9. Олейник О. Мовностилістична обізнаність – основа прокурорської риторики.//Право України. 2008. № 7
10.Романова М.В. Судова промова – особливий вид мовної діяльності. //Актуальні проблеми держави і права. № 2
[1]
Олейник О. Мовностилістична обізнаність – основа прокурорської риторики.//Право України. 2008. № 7
[2]
Сергеич П. Искусство речи на суде. – Киев, 2005
[3]
Медвідь А.М., Медвідь Ф.М. Ораторське мистецтво пракників: Навчальний посібник. – Київ «Міленіум», 2005
[4]
П. Сергеич. Искусство речи на суде. – Киев, 2005
[5]
Цивільний процес України. За редакцією члена-кореспондента АПрН України, професора Ю.С.Червоного.
[6]
Медвідь А.М., Медвідь Ф.М. Ораторське мистецтво пракників: Навчальний посібник. – Київ «Міленіум», 2005
[7]
В.О. Лозовой, О.В. Петришин. Професійна етіка юриста. Харків «Право», 2004
[8]
П. Сергеич. Искусство речи на суде. – Киев, 2005
[9]
Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційне видання, Київ, 2007
[10]
А.Ф. Закомлистов. Судебная етика. Санкт-Петербург «Юридический центр «Пресс», 2002
[11]
Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Харків «Одиссей», 2005
[12]
В.О. Лозовой, О.В. Петришин. Професійна етика юриста. Харків «Право», 2004
[13]
Ликас А.Л. Культура правосуддя. – М., 1990
|
