Зміст
Вступ
1. Поняття і види речових доказів
2. Засоби отримання та процесуальний порядок оформлення речових доказів
3. Загальні умови зберігання речових доказів
4. Вирішення питання про речові докази органами досудового розслідування і судом
Висновки
Список використаних джерел
Ст.1 Конституції України передбачає, що Україна є суверена і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Як правова держава Україна законодавчо визнає та гарантує, що людина, її життя і здоров‘я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов‘язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст.23 Конституції України)
Діяльність кожної людини обумовлює виникнення правовідносин, що підпадають під норми різних галузей законодавства. Правочинність суб‘єктів права може бути як правомірною, так і незаконною.
Найбільш небезпечнішим діянням, направленим на порушення встановлених законом прав та свобод є злочин, відповідальність за скоєння якого передбачено кримінальним законодавством.
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Кримінальне судочинство, як чітко визначений процес, обумовлює свою діяльність за допомогою різного роду умов. Одними із умов правового вирішення кримінальної справи є правильне збирання, подання та оцінка доказів.
Саме тому визначення сутності доказів та доказування має велике значення для практичного використання в умовах кримінального судочинства, воно є актуальним напрямком сучасної правової науки.
У різні періоди минулих століть і сьогодення загальні наукові проблеми теорії доказів, їх різновиди за походженням, інформативністю та іншими значущими властивостями їх джерел досліджувались багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, а саме: В.Д. Арсеньєвим, М.І. Бажановим, А.Р. Бєлкіним, Р.С. Бєлкіним, Т.В. Варфоломєєвою, А.М. Васильєвим, Л. Є. Володимировим, А.І. Вінбергом, Ю.М. Грошевим, Е.О. Дідоренко, В.Я. Дороховим, А.Я. Дубинським, Л.М. Карнєєвою, В.О. Коноваловою, В.К. Лисиченко, П.А. Лупинською, М.М. Михеєнко, В.Т. Нором, Р.Д. Рахуновим, Б.Г. Розовським, М.В. Салтєвським, М.С. Строговичем, І.Я. Фойницьким, М.О. Чельцовим, С.А. Шейфером, М.Л. Якубом та іншими.
Метою дослідження є комплексний аналіз теоретичних та методичних питань специфіки реалізації положень теорії доказів і норм чинного КПК України, а також відомчих нормативних актів при збиранні (формуванні) доказів та використанні процесуальних їх джерел при проведенні дізнання та слідства у кримінальних справах.
Зазначена мета реалізовується шляхом виконання таких за темою завдань:
визначення поняття та сутності доказів;
проведення аналізу поняття речових доказів та виявлення їх видів;
здійснення огляду засобів отримання речових доказів та описання умов їх процесуального оформлення;
розкриття вирішення питання про речові докази органами досудового розслідування і судом.
Об’єктом дослідження є сукупність кримінально-процесуальних відносин, які виникають у процесі збирання, перевірки і оцінки речових доказів та їх процесуальних джерел при провадженні досудового слідства.
Предметом дослідження є положення чинного КПК України та інших нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок збирання (формування) доказів та їх процесуальних джерел, теоретичні та практичні проблеми, пов’язані із застосуванням цих норм співробітниками оперативних підрозділів та слідчими ОВС України при провадженні досудового слідства у кримінальних справах.
Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об‘єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру.
З цією метою використовується ряд загальнонаукових методі діалектичного пізнання: методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.
У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально-логічний, системний підходи, системно-функціональний, структурно-функціональний, аналогії, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.
Структура курсової роботи визначена метою і завданням дослідження та включає в себе вступ, чотири розділи, висновки та список використаних джерел.
Досягнення істини в кримінальному судочинстві здійснюється шляхом доказування - пізнавального процесу, в ході якого слідчий і суд повинні встановити всі юридично значущі обставини справи в повній відповідності з дійсністю.
Однак характеризувати кримінально-процесуальне доказування тільки як процес, спрямований на отримання істинних знань, було б недостатньо. Наука і суспільна практика в усіх галузях вимагає не тільки істинних, але й вірогідних знань, тобто знань обґрунтованих, посвідчених, одержаних таким способом, який гарантує їх істинність і можливість перевірки останньої [24, с.150].
У кримінальному судочинстві, де обставини, встановлені органами, які ведуть досудове слідство, і судом, служать підставою для прийняття відповідних рішень, вимога вірогідності знань, що використовуються, особливо важлива.
З цією метою закон ретельно регламентує способи й засоби доказування, що гарантує оптимальний, тобто найбільш доцільний і ефективний з точки зору завдань судочинства порядок отримання, перевірки й посвідчення знань.
Обґрунтування висновків і рішень по кримінальній справі в ході доказування здійснюється судовими доказами. При цьому доказування розуміється, по-перше, як процесуальна діяльність посадових осіб, на яких кримінально-процесуальним законом покладено обов'язок вести слідство, по-друге - саме як обґрунтування висновків по кримінальній справі.
В юридичній літературі висловлювалися різноманітні думки щодо природи судових доказів. Окремі вчені вважають, що судовими доказами в кримінальному процесі можуть бути тільки факти, обставини, шляхом яких встановлюються злочин і особа, яка його вчинила, інші говорять, що під доказами слід розуміти тільки фактичні дані.
Розвиваючи це положення деякі правники стверджують, що докази - це просто інформація. Багато хто з авторів відстоює так зване подвійне розуміння доказів. Доказом називалися як факти, так і джерела фактів. Наведені визначення при всій їх відмінності мають одне спільне: фактичні дані та їх джерела розглядаються ізольовано, відокремлено одне від одного.
Значне поширення отримала концепція загального поняття доказу, згідно з якою фактичні дані та їх процесуальні джерела являють собою дві позначки одного й того ж явища. При цьому фактичні дані розглядаються як зміст доказів, а засоби доказування (показання свідків, висновки експерта і т. ін) - як процесуальна форма доказів. Деякі вчені-процесуалісти вважають, що джерела доказів є ніщо інше, як види доказів [6, с.64].
Вище викладене вимагає необхідності розглянути питання, що стосуються змісту таких понять, як факти й інформація про них, сліди злочину, носій фактичних даних та джерело доказів.
У кримінально-процесуальній літературі склався погляд, що фактичні дані - це відомості, інформація, сигнали про обставини злочину.
Відомості взагалі - це знання людини про властивості, якості, ознаки об'єктів матеріального світу, придбані в результаті відбиття впливу на них речей і людини. Вивчення цих властивостей, якостей та ознак дозволяє робити висновки про їх зв'язок з діями людини і відповідно до цього, використати їх у розслідуванні для встановлення обставин злочину.
Особливу зацікавленість викликає вирішення питання про природу джерела доказової інформації. Виявлення суттєвості джерела доказової інформації дасть можливість визначити специфіку походження як протоколів слідчих і судових дій, так і інших документів.
У науково-процесуальній літературі під джерелами доказів розуміють: а) показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, перелічені в ч.2 ст.65 КПК України; б) предмети матеріального світу, які мають певні властивості, якості, ознаки, що можуть використовуватися для встановлення обставин, значимих для справи; людей, у свідомості яких зафіксувалися ці обставини; в) процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані, що визнаються доказами, застосовуються у сфері процесуального доказування, а також носія фактичної інформації.
Досліджувана подія як прояв об'єктивної дійсності взаємодіє з оточуючим середовищем, викликаючи як різноманітні зміни матеріальних об'єктів та зв'язків між ними, так і образи в психіці людей, які сприймали цю подію. Саме джерело доказів не можна ототожнювати з судовим доказом, яким може бути тільки об'єктивована в доступній для сприйняття формі інформація, що несе специфіку обставин справи. Під джерелами слідів необхідно розуміти, власне, взаємодію предметів, явищ і станів [21, с.8].
Буде правильним стверджувати, що сліди є ніщо інше, як прояв суттєвості джерела. Джерело за своєю природою викликає появу слідів. Тому безпосереднім джерелом слідів злочину в загальному розумінні є суспільно небезпечний вплив правопорушника, поведінка якого проявляється у формі дії або бездіяльності, на об'єктивну дійсність.
Формування доказів у процесуальному розумінні здійснюється в ході процесуальної діяльності слідчого, суду й закінчується тої миті, коли отримані відомості закріплюються одним із передбачених законом способів. Орган дізнання, слідчий, прокурор та суд досліджують об'єкти матеріального світу, які виступають носіями слідів злочину, взаємодіють між собою, з метою кримінального судочинства залучають до процесу інших учасників.
Ця діяльність соціальна за своєю природою і суб'єктивна. Хоча об'єктивне й суб'єктивне перебувають у взаємозв'язку й доповнюють одне одного, суб'єктивне викликається об'єктивним і керується закономірностями його руху.
Джерелом речових доказів, документів тощо у цілому є сама подія злочину. Під таким кутом зору доказ виступає як об'єктивно-суб'єктивна категорія. Об'єктивна сторона доказу полягає в тому, що в ньому у вигляді повідомлень, відомостей відбиті фактичні обставини, що виникли й існують незалежно від свідомості суб'єкта пізнання; тобто об'єктивна основа доказу - це наслідок взаємодії події з навколишньою обстановкою. Суб'єктивна сторона доказу в тому, що він є наслідком відбиття зовнішніх обставин у свідомості суб'єкта пізнання, та наступного перетворення отриманих відомостей у передбачену законом форму [11, с.59].
Носіями речових доказів є матеріальні об'єкти, що перебувають в твердому, сипкому або газоподібному стані.
Відповідно до ст.78 КПК України, речові докази - ці предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину, встановлення фактичних обставин справи і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Порівняльний аналіз норм кримінально-процесуального закону, а також розгляд вказаних понять у зв'язку з динамікою пізнавально-засвідчувального процесу (доказування у справі) дозволяють зробити висновок, що сліди почину та інші матеріальні носії інформації про злочин є гносеологічною та матеріальною першоосновою речових доказів.
Безпосередньому використанню й у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та попереднього слідства з пристосування їх до такого використання, перетворення їх із "речі у собі" на "річ для всіх". У ході такої діяльності сліди злочину та інші матеріальні носії інформації про злочин процесуальне закріплюються, оцінюються та набувають правового статусу речових доказів.
Речовими доказами є отримані у встановленому законом порядку предмети, які були знаряддям злочину або зберегли на собі сліди злочину, або були об'єктами злочинних дій, або з'явилися в результаті вчиненого злочину, а також гроші та цінності, нажиті злочинним шляхом, і всі інші матеріальні об'єкти, які своїми якостями, ознаками, станом або місцезнаходженням відображають різні обставини предмета доказування (розслідуваної події) і можуть бути засобами до викриття злочину і встановлення об'єктивної істини у справі та відповідають вимогам достовірності. Розкриттю поняття речових доказів значною мірою сприяє класифікація останніх. Одна з класифікацій міститься в самому законі [16, с.77].
Поняттям "предмет" позначаються фізичні тіла, пристосовані людиною до своїх потреб, "тілом" називається будь-який матеріальний об'єкт, який має просторово визначену форму. Поняттям "речовина" охоплюються всі матеріальні утворення, які перебувають в рідкому, твердому чи газоподібному стані. Рівнозначним йому може бути поняття, яке більше притаманне офіційно-діловому стилю мови - "матеріальні об'єкти".
Ст.78 КПК України називає такі види речових доказів;
а) знаряддя вчинення злочину;
б) об'єкти, які зберегли на собі сліди злочину;
в) предмети, які були об'єктами злочинних дій;
г) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;
д) інші предмети, які можуть бути засобами встановлення фактичних обставин справи [25, с.316].
Декотрі автори доповнюють дану класифікацію вказівкою на таю види речових доказів, як продукти злочинної діяльності; речі, кинуті злочинцем на місці події; предмети, які зберігаються за відсутності на те законних підстав; нотатки або листи, складені злочинцем; зразки для порівняльного дослідження; засоби підготовки та приховання злочину.
Виходячи з характеру доказових якостей, Т.Ф. Одиночкіна вирізняє дві групи речових доказів: предмети, які використовуються в доказуванні за ознаками зовнішньої будови; об'єкти, роль яких у доказуванні визначається внутрішніми якостями. Разом з тим, значна частина речових доказів має доказові ознаки й однієї, й другої якості.
Залежно від характеру причинного зв'язку з подією злочину Н.С. Алексєєв вирізняє: предмети, які стали речовими доказами з причини свого призначення, належності та цінності (знаряддя злочину, предмети, на які спрямовані злочинні дії); предмети, що є носіями якостей, стану, ознак, які настали від злочинних дій; предмети, що мають ознаки; які належать одночасно до двох вказаних вище груп предметів.
Названі класифікації, безперечно, мають наукову та практичну цінність. Використовуючи їхні позитивні сторони, стає можливим здійснити загальну класифікацію речових доказів та уточнити окремі класифікації [7, с.12].
Насамперед, усі речові докази за їх зв'язком з подією злочину можна поділити на дві групи: речові докази - сліди злочину та речові докази, які не є слідами злочину (інші речові джерела доказової інформації).
До першої групи слід віднести всі матеріальні об'єкти, що були частиною того середовища, де відбулася подія злочину, або внесені в нього учасниками події, які свідчать про різні обставини розслідуваного злочину, втягнуті в процес доказування й отримали статус речових доказів.
До самостійної групи можуть бути віднесені мікропредмети, тобто мікротіла, що являють собою ціле, мають стійку форму, пристосовані для здійснення певної діяльності, та предмети (певні мікротіла), що мають своє окреме призначення, розміром не більше 2 мм2
. У розкритті та розслідуванні злочинів все більшого значення набувають такі речові докази, як мікрооб'єкти. Вони залишаються практично на кожному місці злочину, мають свого роду імунітет проти знищувальної дії з боку зацікавлених осіб, оскільки невидимі для неозброєного ока; здатні нести інформацію доказового значення, що часто прямо вказує на особу, яка вчинила злочин, а це дозволяє забезпечити швидке розкриття та розслідування злочину.
Злочин завжди відбувається в конкретному матеріальному середовищі, - при взаємному впливі живої і неживої природи. У результаті поряд з ідеальними слідами, що збереглися в пам'яті людей, залишаються сліди матеріальні. Вони містять таку доказову інформацію, що може бути пізнана тільки через її носії - предмети (у самому широкому змісті цього поняття) [10, с.59]. Таким чином, подія минулого приводить до якоїсь зміни в матеріальному середовищі. На підставі цих змін необхідно зробити висновок про подію минулого. Така можливість виникає не тільки тому, що об'єкт матеріального середовища перетерпів зміни, але і тому, що ці зміни відображають подію і його учасників.
Об'єкти можуть бути найрізноманітнішими. Значення речових доказів важко переоцінити, тому що вони вносять у процес доведення різноманітну і дуже важливу інформацію. З їхньою допомогою можуть бути встановлені будь-які обставини, що мають значення для справи. Тому приділяє їм багато уваги. Поряд із предметами, що зберегли сліди злочину і злочинця, речовими доказами є копії слідів у вигляді об'ємних матеріальних моделей і відбитків.
З розвитком науки і техніки можливості одержання таких речових доказів постійно розширюються. При цьому ознаки відбиваного об'єкта (первісного речового доказу) передаються моделі і зберігаються в ній так само, як у похідному речовому доказі.
Речовий доказ має свою форму (предмет) і свій зміст (доказову інформацію). Предмет відіграє роль джерела, тому що створює можливість для сприйняття і пізнання інформації.
Таким чином, речовий доказ можна визначити як отриманий і зафіксований у процесуальному порядку предмет, що відображає розслідуваний злочин. Єдність форми (джерела) і змісту утворить речовий доказ.
Збирання доказів - необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А.І. Вінберг визначає зміст цих понять як "сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів".
Хоч термін "збирання доказів" є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст.66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М.С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки [28, с.30].
На мою думку, найбільш правильним є погляд М.С. Строговича. Збирання доказів - поняття комплексне. Воно включає дії з розгляду, процесуального закріплення та оцінки.
Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній характер, бо остаточно судити про доказове значення факту можна тільки після його дослідження.
Речові докази - це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст.78 КПК). Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).
Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій, їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни.
Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично - предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.
Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч.2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177-188), огляд (статті 190-192, 313-315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196-203, 310 і 312) тощо [9, с.172].
Фіксація доказів - це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.
КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні - протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото - і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 851
, 852
, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. б ст.114 КПК). Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.
Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки речових доказів.
Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.
Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також служить засобом їх збереження для суду.
Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч.1 ст.79 КПК). Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це неможливо - за місцем провадження в справі (ч.5 ст. 191 КПК) [18, с.76].
На сьогодні дискусійним залишається питання про можливість формування судом доказів у різних стадіях кримінального процесу.
Суд оцінює докази лише з точки зору їх допустимості, належності й достатності, але не вірогідності.
Важливим є вирішення питання про те, чи має місце в стадії віддання до суду кримінально-процесуальне доказування та чи можливе поповнення системи доказів, наявних у справі.
З огляду на обмеженість завдань цієї стадії та відсутність у ній безпосередності, вказується на те, що нові докази можуть бути прилучені шляхом провадження інших (крім слідчих), процесуальних дій, зокрема, шляхом задоволення клопотань учасників процесу про прилучення до справи документів, у яких містяться відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про віддання до суду.
На думку С.А. Шейфера способом збирання доказів у цій стадії є також витребування їх з ініціативи суду. Це ж положення закріплено в п.5 ст.253 КПК України.
Засобами формування (збирання) доказів у суді є дії, які законодавець також називає відповідними діями по проведенню органом дізнання, слідчим, прокурором у перебігу досудового розслідування. Це витребування і прийняття поданих доказів, провадження судових дій, як то: допити, огляди, експертизи, вимога про проведення ревізії і таке інше.
Щодо зберігання та вирішення подальшої долі речових доказів слід додержуватись таких правил, узгоджених МВС, СБУ, Прокуратурою та Верховним Судом України. При зберіганні та передачі речових доказів вживаються заходи, що забезпечують збереження у вилучених об'єктів ознак і властивостей, у силу яких вони мають значення речових доказів у кримінальних справах, та слідів, що є на них, а також збереження самих речових доказів, цінностей, документів та інших речей, майна.
Для зберігання речових доказів в органах внутрішніх справ, органах Служби безпеки України, прокуратурах, судах обладнуються спеціальні приміщення з оббитими металом дверима, заґратованими вікнами, охоронною та пожежною сигналізацією. В разі відсутності такого приміщення влаштовують спеціальне сховище (сейф, металева шафа) [20, с.75].
Відповідальними за збереження речових доказів, долучених (приєднаних) до справи, є особа, яка проводить дізнання або слідство, а в суді - суддя або голова суду. Відповідальним за зберігання речових доказів, цінностей та іншого майна, що вилучені у зв'язку з кримінальною справою і зберігаються окремо від неї, є призначений спеціальним наказом прокурора, керівника органу внутрішніх справ, органу СБУ, голови суду працівник цієї установи. Підставою для поміщення речового доказу на зберігання є постанова слідчого, працівника органу дізнання, прокурора, ухвала суду.
Доступ у приміщення для зберігання речових доказів, цінностей та іншого майна (сховище) можливий тільки у присутності особи, відповідальної за їх збереження. У разі відсутності її або працівника, який її заміняє, доступ у приміщення (сховище) може бути наданий тільки з дозволу і тільки у присутності прокурора, начальника слідчого підрозділу органу прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, голови суду (судді), в яких має бути дублікат ключа від цього приміщення (сховища). У такому разі складається акт, у якому зазначається, у зв'язку з чим і які предмети вилучено з приміщення (сховища) або поміщено туди. Акт передається особі, відповідальній за зберігання речових доказів, для внесення відповідних записів до книги обліку речових доказів.
Вилучені в ході попереднього слідства, дізнання або судового розгляду вогнепальна та холодна зброя, боєприпаси зберігаються в органах внутрішніх справ та служби безпеки після їх перевірки в експертно-криміналістичних підрозділах [22, с.32].
Речові докази у вигляді вибухових речовин передаються на зберігання на склади військових частин або відповідних державних підприємств (організацій). Отруйні речовини та сильнодіючі препарати передаються на склади аптекоуправлінь, інших організацій, де є належні умови для їх зберігання, за узгодженням і з відома їх керівництва.
Зброя, боєприпаси, військове спорядження, що належать військовим частинам, підлягають передачі за належністю, якщо це не ускладнить проведення слідства або судового розгляду.
Водночас з перевіркою нарізної вогнепальної зброї у картотеці її перевіряють по оперативному обліку втраченої і виявленої зброї інформаційних центрів. У разі вилучення, а також при передачі на зберігання транспортного засобу за участю працівника Державної автоінспекції або спеціаліста, а якщо можливо - за участю його власника складається акт технічного стану цього транспортного засобу.
Здавання та передавання вилучених у ході дізнання, слідства, судового розгляду наркотичних засобів здійснюється відповідно до вимог Інструкції про порядок зберігання, здавання державі та знищення наркотичних речовин, вилучених з незаконного обігу. Для віднесення вилученої речовини до наркотичних засобів провадиться експертиза. Підставою для здавання державі або знищення наркотиків є постанова слідчого чи працівника органу дізнання про закриття справи або про відмову в порушенні кримінальної справи, рішення суду.
На хіміко-фармацевтичні заводи здаються героїн, опій у порошку, кодеїн основа, кодеїн фосфат, текодин, етил-морфіна гідрохлорид та наркотикомісткі речовини - опій-сирець, коробочки опійного маку. Пересилка їх здійснюється фельдзв'язком.
Гашиш (анаша, план), сировина для його виготовлення, коробочки опійного маку, а також всі наркотикомісткі лікарські препарати, у тому числі згадані у попередньому абзаці, в яких є сторонні домішки, знищуються [19, с.12].
Посвідчувальні особисті документи арештованих обвинувачених - паспорти (свідоцтва про народження), військові білети (приписні свідоцтва неповнолітніх) - приєднуються до справи і зберігаються в окремому опечатаному пакеті, підшитому до справи і пронумерованому як наступний її аркуш.
Інші особисті документи, якщо вони не мають значення у справі, повертаються обвинуваченим або, за їх згоди, їх родичам.
Вироби з дорогоцінних металів (лом цих виробів, дорогоцінне каміння і перлини, кустарні ювелірні вироби), монети з дорогоцінних металів та іноземна валюта, вилучені у громадян слідчо-судовими органами і які підлягають конфіскації на підставі вироку суду, реєструються в журналі обліку речових доказів і разом з описом здаються на тимчасове зберігання в упакованому стані у спеціально обладнане для зберігання речових доказів і цінностей приміщення або в установу спеціалізованого банку.
На здані товари складається акт у трьох примірниках. Установи, що прийняли товар, забезпечують його реалізацію, а виручені кошти перераховують на депозитний рахунок органу, який провадив розслідування. Третій примірник акта передається у фінансовий підрозділ цього органу для наступного контролю за надходженням на вказаний рахунок сум, виручених від реалізації. Перший примірник акта передачі товарів і докладний їх опис приєднуються до кримінальної справи.
Для обліку речових доказів та інших вилучених по кримінальних справах предметів і цінностей, а також готівкових грошей, що не є речовими доказами, у кожному органі прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, суду ведеться книга, яка знаходиться в особи, відповідальної за зберігання та облік речових доказів та іншого вилученого майна і цінностей [13, с.134].
Ведіться книга за правилами ведення документів суворої звітності. Кожен аркуш книги нумерується, книга прошнуровується і скріплюється сургучевою печаткою, а також підписом прокурора. Начальника органу внутрішніх справ, органу СБУ, голови суду.
При реєстрації речових доказів записи у книзі робляться у хронологічному порядку, із зазначенням дати надходження, кожен об'єкт записується окремо (а якщо однорідних предметів кілька, вказується їх кількість), за його точним найменуванням (якщо речові докази упаковані, може бути проведена перевірка їх кількості та назв із розкриттям упаковки) і складанням акта про це, а якщо вилучено велику кількість предметів різних назв, складається їх опис, і інших об'єктів у книгу робиться відповідно до опису. При цьому кожному предмету дається порядковий номер. Якщо речові докази знаходяться при кримінальній справі і не здаються на зберігання, у книзі обліку робиться позначка про це із зазначенням прізвища посадової особи, у якої перебувають речові докази.
Приєднані до справи речові докази після закінчення дізнання та слідства і направлення справи до суду, а також при передачі справи в інший орган для подальшого розслідування або проведення пізнання передаються одночасно з передачею кримінальної справи. Про це щодо кожного передаваного об'єкта у книзі обліку речових доказів робиться відповідний запис. Не допускається передача з кримінальною справою предметів, не визнаних речовими доказами в установленому порядку.
Речові докази, які поміщені у спеціальні сховища, а також які знаходяться разом із кримінальною справою, числяться за тим органом, куди передається справа, про що направляється повідомлення за місцем зберігання речових доказів і робиться відмітка у книзі і довідковому аркуші у кримінальній справі про те, у кого вони перебувають на зберіганні [29, с.81].
Секретар суду, працівник канцелярії органу, до якого направляється кримінальна справа з речовими доказами, приймаючи ці об'єкти, перевіряє цілість упаковки та печатей на ній.
У разі порушення цілості упаковки і печатей секретар суду в присутності голови суду (судді), працівник канцелярії органу дізнання чи слідства у присутності його керівника або заступника, а також особи, яка доставила справу і речові докази, розпаковує пакет і звіряє наявність предметів, що є у ньому, із записом про речові докази у довідці до обвинувального висновку і з постановою про приєднання до справи речових доказів.
Якщо наявність речових доказів відповідає запису у довідці до обвинувального висновку і постанові про приєднання до справи речових доказів, їх знову упаковують і опечатують про розкриття упаковки складають акт, якого підшивають у справу.
Після винесення вироку (ухвали), постанови про закриття кримінальної справи у книзі обліку речових доказів робиться запис про рішення, прийняте щодо речових доказів та іншого майна, із зазначенням дати його прийняття та змісту. Якщо речові докази та інше майно перебувають на спеціальному зберіганні, за місцем їх зберігання направляється копія або виписка з вироку, ухвала, постанова, в яких зазначається подальша доля цих об'єктів. Прийняте рішення є обов'язковім для керівника установи, де перебувають на зберіганні речові докази та майно.
У разі, коли речові докази та інше майно підлягають поверненню їх власникам, останніх письмово сповіщають про можливість одержання інших вилучених у них предметів та цінностей, а копію повідомлення підшивають у кримінальну справу. Всі речі видаються власникові в натурі під розписку, яку підшивають у кримінальну справу і нумерують як її наступний аркуш [14, с.146].
У розписці отримувач вказує дані свого паспорта чи іншого документа, що посвідчує його особу, та місце проживання. Якщо ж власник предметів та цінностей не має можливості з'явитися за ними особисто, їх може отримати за його дорученням інша особа, розписка якої також приєднується до справи. Коли власником є підприємство, установа, організація, предмети та цінності передаються їх представникам. Під розписку за пред'явленням доручення та документа, що посвідчує їх особу.
Якщо речові докази підлягають знищенню відповідно до чинного законодавства, це робить окрема комісія. В органах прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ такі комісії утворюються у складі трьох осіб, у тому числі працівника органу дізнання, слідчого, у провадженні якого перебуває дана кримінальна справа, працівника канцелярії та працівника фінансового підрозділу, а в судах - у складі судді (голови суду), народного засідателя та секретаря суду.
Про знищення речових доказів складається акт, який приєднують до матеріалів справи. У книзі обліку речових доказів робиться відмітка про виконання. В окремих випадках, коли це зумовлено особливими якостями речових доказів, їх передають для знищення спеціальним органам інших відомств (органам внутрішніх справ, охорони здоров'я, військовим частинам тощо). Разом із речовим доказом, що підлягає знищенню, направляють копію постанови, вироку (ухвали) або виписку з них і супровідний лист. Копію супровідного листа і документ, що підтверджує одержання відомством речового доказу, підшивають у справу. У книзі обліку речових доказів роблять відмітку про виконання [12, с.68].
Речові докази, інші предмети та цінності, що підлягають поверненню їх власникам, після набрання вироком (ухвалою) законної сили або закінчення строку оскарження постанови прокурора, слідчого, працівника органу дізнання зберігаються протягом шести місяців із дня повідомлення власника про можливість їх повернення. Якщо протягом цього строку клопотання від власника про їх повернення не надійде, ці об'єкти передаються спеціальній комісії, яка разом з фінансовими органами здійснює їх реалізацію або знищення. Про знищення складається акт, якого підшивають у справу, у книзі обліку речових доказів роблять відповідний запис.
Працівникам правоохоронних органів категорично забороняється брати участь у реалізації речових доказів та інших вилучених предметів і цінностей, у тому числі промтоварів і продуктів, а також придбавати їх через торговельні організації, що їх реалізують, якщо їм завідомо відомо, що ці товари і продукти реалізуються у зв'язку з кримінальною справою.
Строки зберігання речових доказів (ст.80 КПК України). Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.
Документи - речові докази - мають зберігатися весь час при кримінальній справі, а зацікавленим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів.
У разі, коли виникає спір про право власності на предмети, що г речовими доказами, вони зберігаються до набрання чинності рішенням суду, винесеним по даному спору в порядку цивільного судочинства.
Речові докази, що швидко псуються, якщо вони не підлягають поверненню, негайно здаються державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне необхідність у поверненні речових доказів, то організації, що їх отримали, повертають натомість такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що діють на момент повернення.
Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою суду або постановою судді, постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:
1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються;
2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;
3) речі, що не становлять ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а в разі коли заінтересовані особи прохають про це, можуть бути передані їм;
4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються у дохід держави;
5) гроші, цінності та інші речі, то були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо останні не встановлені, ці гроші, цінності і речі переходять у власність держави [17, с.82].
Спори про належність речей, що підлягають поверненню, розв'язуються у порядку цивільного судочинства.
Розглянувши питання отримання, фіксації та значення речових доказів в кримінальному судочинстві, можна дійти таких висновків:
1. Джерелом речових доказів, документів тощо у цілому є сама подія злочину. Під таким кутом зору доказ виступає як об'єктивно-суб'єктивна категорія. Об'єктивна сторона доказу полягає в тому, що в ньому у вигляді повідомлень, відомостей відбиті фактичні обставини, що виникли й існують незалежно від свідомості суб'єкта пізнання; тобто об'єктивна основа доказу - це наслідок взаємодії події з навколишньою обстановкою. Суб'єктивна сторона доказу в тому, що він є наслідком відбиття зовнішніх обставин у свідомості суб'єкта пізнання, та наступного перетворення отриманих відомостей у передбачену законом форму.
2. Речові докази - ці предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину, встановлення фактичних обставин справи і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
3. Ст.78 КПК України називає такі види речових доказів;
а) знаряддя вчинення злочину;
б) об'єкти, які зберегли на собі сліди злочину;
в) предмети, які були об'єктами злочинних дій;
г) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;
д) інші предмети, які можуть бути засобами встановлення фактичних обставин справи.
4. Збирання доказів - необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів.
5. Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій, їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни.
6. Фіксація доказів - це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.
7. При зберіганні та передачі речових доказів вживаються заходи, що забезпечують збереження у вилучених об'єктів ознак і властивостей, у силу яких вони мають значення речових доказів у кримінальних справах, та слідів, що є на них, а також збереження самих речових доказів, цінностей, документів та інших речей, майна.
8. Отже, речові докази - це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
1. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР зі змінами № 9-рп/2005 (v009p710-05) від 13.10.2005.
2. Цивільний процесуальний кодекс України вiд 18.03.2004 № 1618-IV зі змінами № 543-V (543-16) від 09.01.2007 // ВВР, 2007, № 12, ст.103.
3. Андрусів В. Сутність права особи на захист у кримінальному процесі України // Юридична Україна. - 2006. - № 9. - C.75-78.
4. Бояров В.І., Варфоломеєва Т.В., Вернидубов І.В., Гончаренко В.Г., Гончаренко С.В. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - К.: Форум, 2004. - 492 с.
5. Гурджі Ю. Ефективність кримінально-процесуальної форми юридичного процесу // Юридична Україна. - 2006. - № 12. - C.82-86.
6. Джига М., Михайленко О. Права та суть потерпілого в системі учасників кримінального процесу // Вісник прокуратури. - 2006. - № 4. - C.63-69.
7. Зейкан Я.П. Щодо проблеми вилучення матеріалів із кримінального процесу // Адвокат. - 2004. - № 11. - C.9-13.
8. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 704 с.
9. Козинець І. Щодо питання про сутність поняття принципу кримінального процесу // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 12. - C.171-174.
10. Кучинська О.П., Кучинська О.А. Кримінальний процес України. - К.: Прецедент, 2005. - 204 с.
11. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. - К.: Видавництво "Істина", 2006. - 208 с.
12. Лобойко Л. Функціональне призначення диспозитивного методу кримінально-процесуального права // Юридична Україна. - 2004. - № 12. - C.63-69.
13. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 511 с.
14. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. - 544 с.
15. Маркуш М. Змагальність у кримінальному процесі: історико-методологічний аспект // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 2. - C.55-61.
16. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: позиція держави та погляд громадянського суспільства: збірка документів / Інститут законодавства Верховної Ради України; Міжнародний юридичний центр "Легітим" / О.М. Руднєва (наук. Ред..), О.М. Руднєва (упоряд.), Г.О. Христова (упоряд.). - К.: Істина, 2007. - 240 c.
17. Мохонько О. Взаємозв`язок принципу публічності і змагальності у кримінальному процесі України // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 12. - C.81-83.
18. Назаров В.В., Руденко М.М. Кримінальний процес України. Загальна частина. - К.: Текст, 2004. - 208 с.
19. Попелюшко В.О. Державно-правова політика в Україні щодо захисту в кримінальному судочинстві: новітня історія та уроки // Адвокат. - 2006. - № 9. - C.10-17.
20. Самолюк В.В. Передумови та підстави законного представництва у кримінальному процесі // Часопис Київського університету права. - 2004. - № 3. - C.71-81.
21. Сірий М.І. Українська модель здійснення судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу // Адвокат. - 2005. - № 9. - C.6-9.
22. Сокира Л. Доцільність у кримінальному процесі // Прокуратура. Людина. Держава (Вісник прокуратури). - 2004. - № 11. - C.29-34.
23. Сокира Л. Принцип доцільності у кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - № 10. - C.100-108.
24. Стахівський С. Щодо поняття та суті доказів у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 5. - C.147-151.
25. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. - К.: А.С.К., 2003. - 1120 с.
26. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України - К.: "А. С.К. ", 2005. - 1056 с.
27. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина. - К.: Кондор, 2005. - 152 с.
28. Шумило М. Є., Малюга В.І. Кримінально-процесуальне право України:. - К., 2003. - 94 с.
29. Яновська О.Г. Кримінально-процесуальне право України. - К.: КНЕУ, 2003. - 207с.
|
