Реферат
Система договорів у підприємницькій діяльності за новим ЦК
План
1. Основні положення класифікації
2. Версії класифікації різних вчених
3. Література
Основні положення класифікації
Цивільно-правовими договорами опосередковуються відносини у різних сферах діяльності громадян і юридичних осіб. Юридично оформляючи і закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв'язки суб'єктів, надаючи цим зв'язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-правові договори взяті у цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно пов'язані між собою і взаємодіють. У літературі з системного підходу і теорії систем до визначення системи підходять як до відмежованої множинності взаємодіючих елементів. Для системи цивільно-правових договорів як єдиної системи зі складними взаємозв'язками її елементів, характерна як внутрішня єдність, так і диференціація договірних відносин, зумовлена особливостями конкретних маршових відносин, опосередкованих договорами.
Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками (критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація договорів має сприяти глибокому з'ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис і особливостей, подальшому вдосконаленню законодавства про договори.
Систематизацію (групування) цивільно-правових договорів здійснюють, зокрема, за ознаками: наявності чи відсутності у договорі зустрічного задоволення (договори оплатні та безоплатні), за розподілом прав та обов'язків між сторонами (односторонні та двосторонні), за моментом у часі, коли договір вважається укладеним (реальні і консенсуальні), тощо. ЦК виділяє лише окремі види договору. Зокрема за частинами 2 і 3 ст. 626 ЦК розмежовуються односторонні та двосторонні договори. На відміну від поділу правочинів на одно-, дво- чи багатосторонні залежно від кількості волевиявлень сторін, в основу для поділу договорів на односторонні і двосторонні покладено критерій розподілу прав та обов'язків між сторонами. Договір вважається одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язки, а інша сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Так, односторонніми є договори дарування, позики, безоплатного користування майном (позички) тощо. Двостороннім є договір, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони зобов'язання, яке виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, доручення, перевезення тощо).
ЦК серед видів договорів називає і багатосторонній договір, не розкриваючи при цьому його сутності. В частині 4 ст. 626 лише зазначається, що багатостороннім є договір, який укладається більш ніж двома сторонами. Такими, зокрема, можуть бути договори про спільну діяльність, в яких беруть участь три або більше учасників. Відповідно до ч. 1 ст. 1130 ЦК за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить закону. В багатосторонніх договорах кожен із учасників наділяється правами та обов'язками, перебуваючи у відносинах кожен з кожним іншим. Але й до багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
У частині 5 ст. 626 ЦК не зазначено критерію для розмежування відплатних і безвідплатних договорів, а лише закріплюється презумпція відплатності договору, якщо інше не випливає із договору, закону або суті договору. Зазвичай відплатним вважається договір, за яким виконання певних дій однією стороною обумовлює сплату певної суми грошей або надання іншого зустрічного задоволення з боку другої сторони договору, а безвідплатним є договір без такого зустрічного надання. Так, якщо за договором купівлі-продажу покупець повинен сплатити за майно (товар) певну грошову суму, то в договорі міни (бартеру) в обмін за одержаний товар друга сторона договору передає першій стороні інший товар або результат виконаних робіт (послуг). Презумпція відплатності договору, якщо інше не випливає із закону чи самого договору, обумовлена тим, шо майнові відносини між суб'єктами господарювання будуються, як правило, на еквівалентно-оплатних засадах, властивих ринковій економіці. Тому цивільно-правові договори є переважно відплатними (поставка, підряд, комісія тощо). Безвідплатними є договори дарування, позички, зберігання речей у гардеробі театру тощо.
Як окремі види договорів ЦК називає публічний договір (ст. 633) і договір приєднання (ст. 634 ЦК), основний і додатковий договір (ст. 635), договір на користь третьої особи (ст. 636).
Публічний договір — це узагальнене поняття цивільно-правових договорів, завдяки яким забезпечуються потреби широкого кола споживачів у сферах роздрібної торгівлі, перевезення транспортом загального користування, надання послуг зв'язку, медичного, готельного, банківського обслуговування тощо. Для цих договорів властивими є, по-перше, визначене коло суб'єктів: ними, з одного боку, є особи (підприємці), що у встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність в одній із зазначених вище сфер, а з другого, всякий і кожний (в т. ч. і підприємець), хто до них звертається для задоволення своїх потреб у товарах чи послугах; по-друге, умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (наприклад пільги ветеранам війни щодо сплати квартирної плати і комунальних послуг); по-третє, підприємець не повинен надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.
Оскільки діяльність підприємців щодо обслуговування широкого кола споживачів (зокрема громадян) є публічною, то й договори, що опосередковують цю діяльність, названі публічними. Зокрема до публічних віднесені: договір роздрібної купів-лі-продажу (ч. 2 ст. 698 ЦК); договір прокату (ч. З ст. 787 ЦК); договір побутового підряду (ч. 2 ст. 915 ЦК); договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа (ч. 2 ст. 1058 ЦК); договір складського зберігання, укладений складом загального користування (ч. 2 ст. 957 ЦК) та деякі інші.
Важливою гарантією прав споживача є також положення про те, що підприємець не може відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Незалежно від відшкодування збитків споживач може наполягати на укладенні публічного договору з підприємцем, звернувшись до суду з позовом про спонукання підприємця укласти договір.
У сфері регулювання відносин за публічними договорами можуть бути прийняті акти цивільного законодавства, що містять правила, обов'язкові для сторін при укладенні та виконанні публічного договору. Умови публічного договору, які суперечать цим обов'язковим правилам, а також є неоднаковими для усіх споживачів (за винятком тих, кому за законом надані відповідні пільги), вважаються нікчемними.
Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Як і публічний договір, договір приєднання є узагальненою категорією таких цивільно-правових договорів, у яких умови договору встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які укладаються лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого тексту договору в цілому. Друга сторона при цьому не може запропонувати свої умови договору. Звичайно, друга сторона сама вирішує, укладати чи не укладати договір на запропонованих їй умовах, тобто тут не порушується принцип свободи договору. Але необхідність укладення особою договору приєднання, особливо у підприємницькій діяльності, часто обумовлена економічними чи географічними чинниками, коли можливість вибору контрагента є обмеженою.
Договори приєднання застосовуються у відносинах підприємців з громадянами та з юридичними особами, коли стандартні умови договорів повторюються неодноразово. Саме тут і розробляються формуляри або інші стандартні форми, в яких умови договору встановлюються однаковими для усіх споживачів і останні лише приєднуються до цих умов, наприклад складське свідоцтво в договорах зберігання на товарному складі (ст. 961 ЦК).
Можливість і допустимість зміни чи розірвання договору за вимогою сторони, яка приєдналася, залежать від того, хто заявляє таку вимогу: підприємець чи будь-яка інша особа (фізична або юридична). Коли вимогу про зміну або розірвання договору приєднання заявляє особа (непідприємець), то вона має довести, що завдяки укладенню договору вона позбавляється прав, які б зазвичай мала, або якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. При цьому має бути доведено, що сторона, яка приєдналася, виходячи із своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Значно більшої обачливості вимагається від особи, яка приєдналася до договору у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності. Сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити підприємцеві, що приєднався, у задоволенні вимоги про зміну або розірвання договору, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.
Практикою сучасного ділового спілкування вироблені певні процедури ведення переговорів щодо укладення в майбутньому договорів, створення спільних підприємств, реалізації господарських або соціальних проектів тощо. Такі переговори і домовленості часто завершуються прийняттям документа, який може мати різну назву: протокол про наміри, попередній договір тощо. Але для того щоб такий документ породжував певні юридичні наслідки, він має відповідати ознакам попереднього договору, зазначеним у ст. 635 ЦК.
По-перше у попередньому договорі міститься зобов'язання сторін протягом певного строку (у певний термін) укласти в майбутньому основний договір на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може передбачатись обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Так, за ч. 1 ст. 182 ГК основний господарський договір має бути укладений не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору.
По-друге, істотні умови майбутнього основного договору обумовлюються, як правило, на стадії попереднього договору. Якщо вони (або деякі з них) не визначені у попередньому договорі, їх погодження здійснюється в основному договорі в порядку, визначеному в попередньому договорі або актах цивільного законодавства.
По-третє, попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у письмовій формі. Це може бути один письмовий документ, підписаний сторонами, обмін листами, телеграмами тощо.
Ініціативу щодо укладення основного договору може виявити будь-яка із сторін попереднього договору в порядку обміну між ними офертою та акцептом. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не буде укладений протягом строку, встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Оскільки з попереднього договору виникає двостороннє зобов'язання сторін укласти основний договір, воно може бути реалізовано шляхом пред'явлення до сторони, яка ухиляється від укладення основного договору, вимоги до суду про спонукання її укласти договір (ч. З ст. 182 ГК). Крім того, сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 635 ЦК).
Відповідно до ст. 636 ЦК договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі; виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору; з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом; якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
Конструкція договору на користь третьої особи полягає в тому, що за цим договором зобов'язана сторона (боржник) повинна вчинити дію не на користь другої сторони за договором (кредитора), а на користь третьої особи, яка не бере участі в укладенні договору. На користь третьої особи можна «виговорити» право, яким ця особа може скористатися чи відмовитися від нього, але не можна без її згоди покласти на неї цивільно-правовий обов'язок. Так, відповідно до ч. 2 ст. 985 ЦК страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (ви-годонабувача), а також змінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування.
Договір на користь третьої особи слід відрізняти від договору про виконання третій особі, за яким третя особа не набуває права вимагати виконання обов'язку від боржника. Виконання за договором на користь третьої особи можуть вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Але, на відміну від ЦК 1963 р. (ст. 160), новий ЦК містить правило, за яким з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, як зазначено в ч. 1 ст. 636 ЦК, третя особа, на користь якої укладено договір, може бути конкретно названа у договорі або не вказана в ньому. Так, при морському страхуванні у страхових полісах використовується формула «на користь кого слідувати буде». В тому разі, коли третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, ним може скористатися сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, якщо інше не випливає із суті договору.
Версії класифікації різних вчених
Залежно від характеру переміщення матеріальних благ, що опосередковуються договірними зобов'язаннями, М.Д. Єгоров виділяв такі групи цих зобов'язань: зобов'язання з реалізації майна, зобов'язання з надання майна у користування, зобов'язання з виконання робіт, зобов'язання з перевезень, зобов'язання з надання послуг, зобов'язання з розрахунків і кредитування, зобов'язання зі страхування, зобов'язання із сумісної діяльності, змішані зобов'язання1
. Проте слід відзначити певну непослідовність у наведеній систематизації договірних зобов'язань, оскільки зобов'язання, що виникають з перевезень, страхування, розрахунків і кредитування, теж переважно пов'язані з наданням послуг.
Як зазначав М.В. Гордон, розташування договірних інститутів у Цивільних кодексах України 1922 р. і 1963 р. було здійснено за ознаками, які характеризують правовий наслідок (юридичну мету) укладення окремих видів договорів. Спрямованість зобов'язальних правовідносин як класифікаційний критерій поділу зобов'язань на окремі види використовували О.О. Красавчиков і Ю.В. Романець.
В одному з варіантів проекту ЦК України було запропоновано групування договорів за названим критерієм спрямованості із зазначенням найважливіших видів договорів, що належали до тієї чи іншої групи. Зокрема договірні зобов'язання було поділено на такі групи: 1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна-бартер); 2) зобов'язання з оплатної передачі майна у користування (майновий найм, оренда, лізинг, побутовий прокат, житлові зобов'язання); 3) зобов'язання з виконання робіт (підряд, будівельний підряд, на здійснення проектних і розвідувальних робіт, побутовий підряд); 4) зобов'язання з надання послуг (перевезення, експедиція, доручення, зберігання, комісія, пожиттєве утримання); 5) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або в користування (дарування, безоплатне користування майном). Окремо виділялися зобов'язання із страхування, розрахункові та кредитні відносини, зобов'язання про сумісну діяльність.
Як видно, групування договорів за певним критерієм (правова мета) не було проведено до кінця, оскільки за окремою рубрикацією залишились договори у сферах страхування, розрахунково-кредитних відносин, спільної діяльності та деякі інші. Крім того, договори зі спільною правовою метою — перехід права власності на майно, а саме договори купівлі-продажу і дарування виявилися за ознакою оплатності у різних класифікаційних групах. Труднощі у кваліфікації деяких договорів і віднесенні їх до тієї чи іншої групи зумовлені ще й наявністю у них елементів різних договорів (змішані договори). Такими, зокрема, є договори транспортної експедиції, оренди майна з викупом його, на виконання аудиторських робіт, франчайзингу тощо.
В остаточному варіанті ЦК таке групування договорів не проводиться, хоч і зберігається науково обґрунтована і життєво перевірена система розміщення окремих договірних інститутів залежно від того основного правового результату, досягнення якого домагаються сторони, укладаючи той чи інший договір. Разом з тим, до розділу III Книги п'ятої «Зобов'язальне право» було включено низку нових договорів, які не передбачалися попередніми варіантами проекту ЦК: ренти, довірчого управління майном, на виконання науково-пошукових і дослідно-конструкторських робіт, факторингу, франчайзингу тощо.
Поклавши в основу класифікації правовий наслідок (мету) договорів, можна виділити такі групи цивільно-правових договорів, що їх застосовують у підприємницькій діяльності:
1)договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна (бартер), постачання енергетичних ресурсів тощо);
2)договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, лізинг, прокат тощо);
3)договори про виконання робіт (підряд, будівельний підряд, на виконання проектних і пошукових робіт, на проведення аудиту тощо);
4)договори про надання послуг (транспортні договори, доручення, комісія, зберігання, консигнація, кредитний договір, факторинг, страхування підприємницьких ризиків тощо);
5)договори на передачу результатів інтелектуальної діяльності (ліцензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції, комерційна концесія тощо);
6)договори про спільну діяльність (засновницький договір, договір простого товариства, угоди про науково-технічне співробітництво тощо);
7)забезпечувальні договори (договори застави, поруки, гарантії, завдатку, притримання тощо).
Зрозуміло, що навіть у межах кожної із названих груп договорів дається лише приблизний перелік окремих видів договорів, бо відповідно до ст. 11 ЦК цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема з договорів та інших правочинів.
Отже, в рамках кожної із зазначених вище груп договорів формується певний тип договору (купівлі-продажу, майнового найму, підряду, надання послуг, спільної діяльності тощо), у межах якого виділяються окремі види договорів.
Література
1. Конституція України.
2. Цивільний кодекс України.
3. Коментар до ЦК України під ред. В. Харитонова. – 2007 р.
4. Гордон М. В. Радянське цивільне право. — Харків, 1960. — Ч. 2. — С. 5-6.
5. Луць В. Сучасна кодифікація договірного права в Україні: здобутки і проблеми // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2 (33)— № 3 (34). - С. 435.
|
