Реферат
Регулювання земельних відносин в Україні за новим ЗК України
План
1.
Загальні положення про регулюванняземельних відносин в Україні.
2.
Регулювання земельних відносин.
3. Завдання земельного законодавства в сфері регулювання земельних відносин.
Загальні положення про регулюванняземельних відносин в Україні
Предметом регулювання земельного права виступають вольові суспільні відносини, об'єктом яких є земля. У процесі взаємодії людини із землею остання виконує різні функції: екологічну, соціальну, політичну, економічну та ін. Правова регламентація суспільних відносин, пов'язаних з виконанням землею зазначених функцій, здійснюється нормами різних галузей законодавства. Земельно-правовими приписами регулюються відносини щодо землі, яка використовується як головний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві, як територіальний базис, місце для розташування населених пунктів, різних об'єктів виробничого, культурно-побутового та іншого характеру, здійснення несільськогосподарської діяльності тощо.
Земельно-правове регулювання в певній мірі здійснюється і щодо відносин, які виникають у зв'язку з виконанням землею екологічної функції. В даному випадку мова йде про землю як природний об'єкт, який функціонує незалежно від волі і свідомості людини і потребує належної охорони.
Земельні відносини як вольові суспільні відносини носять об'єктивний характер і є економічними відносинами. Економічна сутність земельних відносин обумовлена відносинами власності на землю як на обов'язкову умову матеріального виробництва та іншої соціальної діяльності.
Земельні відносини, які виникають щодо землі як основного засобу виробництва, територіального базису і одночасно об'єкту природи, що знаходиться у взаємодії з навколишнім природним середовищем, тісно пов'язані із суспільними відносинами, об'єктом яких виступають води, ліси, тваринний і рослинний світ та ін. Саме в силу тісної природної взаємодії між усіма природними ресурсами, серед яких земля займає домінуюче місце, земельні відносини поряд з водними, лісовими та іншими входять до складу єдиної групи екологічних відносин.
У зв'язку з тим, що використання одних природних ресурсів впливає на екологічний стан інших природних ресурсів і довкілля в цілому, всі суспільні відносини, які при цьому виникають, в тому числі і земельні, характеризуються екологічним змістом.
Земельні відносини як складова частина екологічних відносин, заснованих на економічних законах розвитку суспільства, насичені екологічними вимогами, які направлені на забезпечення екологічної безпеки.
В сучасних умовах характер і зміст земельних відносин суттєво змінюється. Так, в результаті встановлення множинності форм власності на землю, включення певної частини земель в систему ринкового обігу шляхом укладення цивільно-правових угод із землею ці відносини, залишаючись по суті земельними, набувають майнового характеру.
За своїм складом земельні відносини неоднорідні. Серед них можна розрізняти відносини, що виникають у сфері належності землі, використання та її охорони, а також відтворення.
Ст. 2 Земельного кодексу обмежує земельні відносини лише суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто такими відносинами, які складають зміст права власності на землю. В реальній дійсності функціонують також земельні відносини, пов'язані з охороною земель, відтворенням і підвищенням родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду та ін.
Земельні відносини складаються між фізичними особами, між юридичними особами, а також між фізичними особами, юридичними особами і державою. Земельне законодавство, закріплюючи правові приписи, що регулюють ці відносини, наділяє їх відповідними правами і покладає на них певні обов'язки, а отже визнає їх суб'єктами земельних відносин. Суб'єктам будь-яких правових відносин притаманні певні якісні ознаки, які складають їх правосуб'єктність. Земельна правосуб'єктність — це можливість суб'єкта бути учасником земельних правових відносин. До складу правосуб'єктності входить земельна правоздатність, яка дає можливість суб'єкту мати земельні права і обов'язки, а також земельна дієздатність — тобто здатність суб'єкта своїми діями набувати земельні права і створювати для себе земельні обов'язки.
В ч.2 ст. 2 Земельного кодексу України визначено коло суб'єктів земельних відносин, до якого включені громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Органи місцевого самоврядування і органи державної влади — це теж самостійні юридичні особи, які представляють інтереси відповідно територіальних громад та держави. Специфічними суб'єктами земельних відносин виступають також територіальні громади та держава. Згідно ст. 13 Конституції України земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, тобто суб'єктом земельних відносин законом визнано і народ України.
Серед об'єктів земельних відносин Земельний кодекс України розрізняє, по-перше, землі в межах території України, по-друге, земельні ділянки, по-третє, права на земельні ділянки, у тому числі на земельні частки (паї).
Самостійним об'єктом земельних відносин виступають землі в межах території України. До таких об'єктів належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України закон розрізняє дев'ять категорій земель, в основу поділу яких покладено основне цільове призначення.
Характеристика земельної ділянки як об'єкта права власності (тобто об'єкта земельних відносин) закріплена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої норми земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами.
Земельна частка (пай) — специфічний об'єкт земельних відносин. Його виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на земельну частку (пай) мають члени недержавних сільськогосподарських підприємств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифікатами, які є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю (п.17 Перехідних положень).
До 1 січня 2005 року заборонено внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. У відповідності з Перехідними положеннями (п. 15) Земельного кодексу України власники земельних часток (паїв) не можуть до 1 січня 2005 року продавати, або іншим способом відчужувати належні їм земельні частки (паї) крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.
Регулювання земельних відносин
Правове регулювання земельних відносин здійснюється в першу чергу Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, тобто звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод особи можливе безпосередньо на підставі Конституції навіть у разі відсутності інших нормативних актів. Вона як Основний Закон країни є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. У Конституції врегульовані найбільш принципові і найважливіші суспільні земельні відносини. Так, в ст. 13 встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. В ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою.
Конституція (ст. 92) також передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.
Зазначені принципові положення, які знайшли своє закріплення на конституційному рівні, е основою для прийняття відповідного земельного законодавства.
Чинний Земельний кодекс України, — спеціальний законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року у відповідності з Конституцією, теж регулює земельні відносини. Він набрав чинності з 1 січня 2002 року. Із змісту ч.І ст. З Земельного кодексу випливає, що цей кодекс має переважну юридичну силу в регулюванні земельних відносин перед іншими нормативно-правовими актами. Виняток становить лише Конституція України, якій притаманна найвища правова сила. Крім того, регламентації земельних відносин присвячені також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідно до Конституції та Земельного кодексу України. їх головне призначення — конкретизація та деталізація земельно-правових положень, закріплених Основним Законом держави та Земельним кодексом України. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за формою (закони і підзаконні акти). Але об'єднує їх те, що всі вони присвячені регламентації земельних відносин.
В ч.2 ст. З Земельного кодексу проведено розмежування земельного та спеціального законодавства, що регулює суспільні відносини щодо використання та охорони інших природних ресурсів. Маються на увазі, зокрема, відповідні нормативно-правові акти (кодекси та закони) про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря та ін.
Законом закріплено правило про те, що земельні відносини, які виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря регулюються Земельним кодексом, а також спеціальними нормативними актами, якщо останні не суперечать Земельному кодексу. Редакція цієї норми така, що вона забезпечує пріоритет Земельного кодексу як спеціального джерела, яким регулюються земельні відносини. Земельний кодекс допускає регламентацію земельних відносин, що виникають у сфері використання та охорони інших природних ресурсів, спеціальним законодавством за умови, що воно не буде суперечить кодексу.
Що ж стосується лісових, водних суспільних відносин, а також відносин, що виникають при використанні та охороні надр, тваринного та рослинного світу, атмосферного повітря та інших природних ресурсів, то вони регулюються відповідним природноресурсовим законодавством (лісовим та водним кодексами, кодексом про надра, законами «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» тощо).
Завдання земельного законодавства в сфері регулювання земельних відносин
Земельне законодавство складає вся сукупність законодавчих та підзаконних нормативних актів, які регулюють земельні відносини. Разом вони складають систему земельного законодавства.
Основним спеціальним актом земельного законодавства на території України є Земельний кодекс. Його особливістю є те, що він покликаний стати інтегруючою і цементуючою основою для розвитку вітчизняного земельного законодавства.
Цей кодекс відповідає вимогам ринкової економіки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соціальну спрямованість Він конкретизує конституційне положення щодо права власності на землю, гарантії цього права, закріплює цілу низку нових положень, поява яких пов'язана з ринковими умовами та ін.
Конституцією України (ст. 92) встановлено, що найбільш важливі екологічні відносини, в тому числі і земельні, відносини повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідними положеннями для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань. Так, поряд з Земельним кодексом діють Закони України «Про оренду землі», «Про плату за землю» та ін.
Передбачається, що в подальшому правове регулювання на законодавчому рівні окремих положень повинно здійснюватися шляхом прийняття пакету законів («Про охорону землі», «Про ринок землі», »Про землеустрій», «Про оцінку землі», «Про консервацію земель», «Про правовий режим земель охоронних зон» та ін.).
Самостійне місце серед нормативно-правових актів у галузі земельних відносин займають постанови Верховної Ради України. Серед них, наприклад, постанова «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., постанова «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. та ін.
Завдання земельного законодавства полягає в регулюванні земельних відносин з певною метою. Такою метою є, по-перше, забезпечення на землю права громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, по-друге, раціональне використання та охорона земель.
Розрізняються самостійні права на землю: право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою. Відповідні земельно-правові приписи, що регулюють зазначені права, складають правові інститути: право власності і право землекористування..
Регулюючи земельні відносини, Земельний кодекс закріплює права власників земельних ділянок і землекористувачів, їх обов'язки, правила та порядок використання земель, охорону земельних прав тощо.
Відомо, що земля використовується для різних цілей, тому в ст. 4 мова йде про мету правового регулювання земельних відносин. Таких цілей як мінімум дві: раціональне використання та охорона земель.
Раціональне використання земель — це таке використання, яке здійснюється на підставі науково-технічних правил, є ефективним, але не призводить до погіршення земель (зниження їх родючості чи виникнення деградації ґрунтів), а забезпечує підвищення їх родючості.
Раціональне використання земель в першу чергу означає строго цільове їх призначення. Нецільове використання землі не тільки нераціональне, але й незаконне. Для забезпечення раціонального використання землі власники земельних ділянок і землекористувачі повинні запроваджувати прогресивні системи землеробства, більш повно використовувати досягнення науково-технічного прогресу. При раціональному використанні землі її якість повинна покращуватися.
Раціональне екологічне збалансоване землекористування забезпечує збереження і покращання як землі, так і інших природних ресурсів. Нераціональним вважається таке використання землі, яке здійснюється з порушенням зазначених вимог.
Забезпечення охорони земель — самостійна мета правового регулювання земельних відносин. Охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. З метою посилення охорони земель згідно закону можуть розроблятися та прийматися
Література
1. Конституція України.
2. ЗК України 2002 р.
3. Коментар до ЗК України 2007 р.
|
