Однією з новел Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) є право притримання як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов'язання, відокремлений від застави. В узагальненому вигляді суть поняття притримання викладено у ст. 594 ЦКУ. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання останніми у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати цю річ у себе до виконання зобов'язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.
Постановка проблеми
У Цивільному кодексі УРСР лише певні елементи притримання згадувались у спеціальних нормах стосовно деяких договорів, наприклад у ст. 408 (договір комісії). Посилання на можливість притримання вантажів перевізником до оплати його послуг містились і в Статуті залізниць СРСР. Натомість у ЦКУ норми, що регулюють притримання, тепер складають окремий правовий інститут і зведені у відповідний параграф. Крім цього, право притримання як спосіб забезпечення виконання включено до правового регулювання окремих видів договорів (підряд, комісія тощо).
Нові підходи цивільного законодавства до права притримання спричиняють значні труднощі у реалізації цього права. Актуальність дослідження вказаної теми випливає і з того, що на цей час в Україні судова практика застосування інституту притримання є суперечливою і поки що перебуває у стадії формування за відсутності єдиної позиції судів з цього питання. Наприклад, подекуди суди і досі не можуть визначитись з принципового питання — чи можливе застосування кредитором права на притримання речей боржника у випадку, коли ані чинне законодавство, ані спірний договір не вказують на можливість застосування такого притримання. Чи буде у такому разі достатнім посилання суду лише на загальні норми ЦКУ, що стосуються притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань (ст. 594—597)?
У касаційній постанові Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) від 11 квітня 2006 р. у справі N 04/4580 зазначається «...притримання є одним з видів забезпечення виконання зобов'язань, і угода про це повинна вчинятися у письмовій формі». Попри наведене, у постанові від 15 грудня 2005 р. у справі N 37/302-05 ВГСУ дійшов висновку про можливість застосування кредитором притримання на підставі ст. 594 ЦКУ за відсутності посилань на це у договорі.
Виникають певні колізії між відповідними нормами ЦКУ і Господарського кодексу України (далі — ГКУ). Усе це ускладнює реалізацію зобов'язально-правових відносин у цивільному обігу. Доктринальне значення має дослідження співвідношення і можливої взаємодії на практиці притримання й іншого важливого інституту цивільного права — самозахисту цивільних прав (ст. 19 ЦКУ). Отже, слід погодитись із сучасними авторами, які зазначають, що «до останнього часу ще не поставлена крапка у питанні щодо природи права притримання».
Через наведені причини значна кількість судових рішень скасовується апеляційними господарськими судами та ВГСУ. Все це перешкоджає широкому застосуванню інституту притримання в Україні попри його доведену в інших країнах ефективність як своєрідної спрощеної альтернативи застави. Більше того, окремі сучасні дослідники інституту притримання в Україні вважають його одним з найефективніших серед способів забезпечення виконання зобов'язань. Так, Т. В. Боднар зазначає: «Характер притримання як способу забезпечення виконання основного зобов'язання свідчить, що воно (притримання) як ніякий інший спосіб впливає на динаміку основного договірного зобов'язання».
Аналіз останніх досліджень і публікацій за наведеною темою
Вищенаведена ситуація склалась значною мірою через брак спеціальних наукових досліджень, теоретичних розробок на рівні правової доктрини з питань притримання в Україні.
Вітчизняна цивілістична наука поки що не має достатньо і системно розроблених, з огляду на потреби теорії та практики, положень правової доктрини стосовно притримання як нового цивільно-правового інституту. З урахуванням того, що ЦКУ набрав чинності з 1 січня 2004 p., наявні наукові розробки поки що мають здебільшого фрагментарний характер і, як правило, є лише складовою частиною праць з іншої цивільно-правової тематики. Сучасна російська цивілістика має значні теоретичні напрацювання з цього питання з 1994 p., тобто з моменту початку поетапного набуття чинності Цивільним кодексом РФ. Однак у ЦКУ інститут притримання розроблений більш системно і детально. Достатньо простого порівняння наявності лише двох статей у Цивільному кодексі РФ (ст. 359—360) у параграфі «Притримання» і чотирьох статей в аналогічному параграфі ЦКУ (ст. 594—597). Мають місце певні відмінності й у змісті норм, що регулюють право притримання в обох кодексах. Тому правова доктрина України з цього питання не може сприйматись як аналог розробок цивілістів РФ. Тим більше, що і практика судів України йде власним шляхом.
Питання притримання детально розроблялись у цивілістиці Російської імперії, до складу якої на той час входила і Україна. У цей період інститут притримання досліджувався М.М. Катковим, Г.Ф. Шершеневичем, Д.І. Мейером та ін. Монографія М.М. Каткова «Понятие права удержання в римском праве» видана у 1910 р. в Києві. Зазначене свідчить, що з предмета досліджень цивілістики інститут притримання не виключався навіть за відсутності його прямого законодавчого закріплення. У сучасній російській цивілістиці найбільш аргументовано і системно наведене питання розроблено С.В. Сарбашем.
У незалежній Україні спроби дослідити інститут притримання були здійснені цивілістами Н.С. Кузнєцовою, Т.В. Боднар, О.О. Кот, І. С. Канзафаровою, О.А. Загорулько та ін. З останніх публікацій українських вчених можна згадати відповідний розділ Науково-практичного коментарю ЦКУ за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, а також результати досліджень Т.В. Боднар.
Невирішені частини загальної проблеми і мета публікації
На жаль, поки що відсутній науково-практичний аналіз сучасної судової практики з питань притримання з урахуванням останніх напрацювань української правової науки. Невирішеними залишаються проблеми співвідношення притримання з суміжними цивільно-правовими інститутами і поняттями, умов і підстав його застосування, насамперед, на рівні правової доктрини, що зумовлює суперечливість практики правозастосування і призводить до помилкових висновків окремих судів з питань реалізації права притримання. Метою даної статті є аналіз вищевказаних проблем і формулювання пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства.
Аналіз судової практики
Спори, предметом яких, серед іншого, є й питання притримання, досить часто розглядаються у судах. Певні ускладнення викликає той факт, що притримання і неустойка розглядаються у ЦКУ як види забезпечення виконання зобов'язань, тобто як категорії спільної правової природи. За таких умов постає питання про можливість одночасного застосування до порушника умов договору двох видів забезпечення, тобто неустойки і притримання.
Так, за матеріалами справи N 31/659 сторони у договорі передбачили і притримання, і неустойку. Відповідач вважав за неможливе одночасне застосування обох забезпечувальних заходів до одного зобов’язання. У касаційній постанові по справі ВГСУ зазначив з цього приводу, що чинне цивільне законодавство не забороняє встановлення сторонами в договорі декількох видів забезпечення виконання зобов'язань.
Сучасна правова доктрина розрізняє види забезпечення за ступенем впливу на боржника та засобами досягнення мети. Деякі з цих видів, наприклад неустойка, мають характер санкцій. Інші полягають, зокрема, у резервуванні майна, за рахунок якого можна забезпечити майнові інтереси кредитора. Однією з проблем у наведеному аспекті є складна правова природа деяких із забезпечувальних заходів. Так, згідно з чинним законодавством неустойка водночас є і видом забезпечення виконання зобов'язань (ст. 546 ЦКУ), і заходом цивільно-правової відповідальності (ст. 611 ЦКУ). Загальновизнаним у цивілістиці є положення, згідно з яким заходи цивільно-правової відповідальності слід відокремлювати від способів захисту цивільних прав, хоча всі вони належать до правових наслідків порушення зобов'язань (ст. 611 ЦКУ).
Т.В. Боднар зазначає, що за функціональною спрямованістю притримання належить до способів, «...спрямованих на стимулювання боржника до належного виконання обов'язків, а при їх порушенні — на захист прав кредитора». Якщо виходити з такої класифікації, то право притримання, на відміну від неустойки, слід віднести до заходів захисту цивільних прав.
С.В. Сарбаш розглядає застосування притримання як відмову від виконання зобов'язання. Інші російські цивілісти — М.І. Брагинський і В.В. Вітрянський — розглядають притримання як додатковий засіб захисту порушених прав кредитора. На нашу думку, застосування притримання кредитором не є формою самозахисту (ст. 19 ЦКУ), хоча така позиція вважається дискусійною.
Насамкінець слід зазначити, що єдність правового результату, який досягається в результаті дії різних норм, ще не свідчить про єдину правову природу правових інститутів, до яких ці норми належать. Отже, позиція ВГСУ, за якою можливе застосування двох видів забезпечення зобов'язання, тобто неустойки і притримання, узгоджується не лише з чинним законодавством, а й з сучасною правовою доктриною.
Слід також зупинитись на судових рішеннях, якими суди відмовляли кредитору в праві притримання речей боржника, посилаючись на відсутність такої забезпечувальної умови у договорі. У сучасній правовій доктрині загальноприйнятою є позиція, згідно з якою у кредитора право притримання, на відміну від інших забезпечувальних заходів, виникає на підставі закону (статті 594—597 ЦКУ) незалежно від того, чи передбачено воно відповідним договором. При цьому реалізація кредитором права притримання розглядається або як односторонній правочин, або як одностороннє зобов'язання, або як «односторонній акт».
Сумнів у правильності зазначеної позиції виникає щонайменше з трьох причин:
1. Відповідно до ст. 547 ЦКУ правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Вказана норма ЦКУ не містить жодних винятків з цього положення.
2. Притримання як забезпечувальний захід спеціально передбачений у ЦКУ лише для окремих видів договорів, як-от: перевезення (ч. 4 ст. 916), комісії (ч. 1 ст. 1019) тощо і не передбачений для решти договорів.
3. У кредитора, який здійснює право притримання, виникають і певні зобов'язання стосовно боржника (ст. 595).
За таких умов цілком логічними є такі запитання. Якщо притримання може застосовуватись кредитором, навіть коли це не обумовлене договором, тобто лише на підставі статей 594—597 ЦКУ, то чому у наступних розділах ЦКУ право притримання спеціально передбачається лише для окремих договорів і не передбачається для решти? Чи можливо у такій ситуації застосування притримання до інших договорів, правове регулювання яких не передбачає подібних норм? У цьому контексті цілком виправданою виглядає позиція ВГСУ, викладена у касаційній постанові від 11 квітня 2006 р. у справі N 04/4580. Суд на підставі ст. 547 ЦКУ дійшов висновку про необхідність вчиняти у письмовій формі угоду, що передбачає притримання як спосіб забезпечення виконання зобов'язань.
Попри це, як уже зазначалося вище, більшість цивілістів не погоджується із зазначеною позицією, хоча аргументація з цього приводу або зовсім відсутня або, на наш погляд, не є достатньо переконливою. Так, на думку російського дослідника проблем забезпечення зобов'язань Б. М. Гонгало, реалізація права притримання не створює нових прав і обов'язків, не припиняє тих, що існують, тобто взагалі не є правочином (рос. — сделкой). До ЦКУ, на відміну від Цивільного кодексу РФ, включено спеціальну ст. 595 «Обов'язки кредитора, який притримує річ у себе», котра підтверджує виникнення нових зобов'язань у кредитора, що застосовує право притримання.
На наш погляд, усі ці проблеми спричинені невдалою конструкцією відповідних норм ЦКУ. Так, у його ст. 574 з приводу застави чітко зазначено, що застава може мати місце на підставі договору, закону або рішення суду. За таких умов цілком логічним є положення, наприклад, ч. 6 ст. 694 ЦКУ, за якою право застави виникає у продавця з моменту передачі товару, проданого в кредит. Зрозуміло, що за таких концептуальних підходів виникнення права застави за договором чітко відокремлюється від випадків, коли воно виникає лише на підставі закону. Відсутність подібної логічної послідовності стосовно правового регулювання притримання породжує різні правові позиції та неузгодженість судової практики.
Досить часто суб'єкти правозастосування не можуть скласти чітке уявлення, співставляючи такі поняття, як «притримання кредитором речей боржника» і «утримання від виконання зустрічних зобов'язань» (ст. 538 ЦКУ), наприклад, за договором поставки. Зазначене можна розглядати як наслідок недостатньої розробки даного питання у теорії. Відповідно до ч. 3 ст. 538 ЦКУ в разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку в установлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
Найбільш детально і системно співвідношення між вказаними поняттями висвітлено С.В. Сарбашем, але у контексті Цивільного кодексу РФ. Серед головних аргументів на користь відокремлення цих понять згаданий автор наводить ту обставину, що притримувати можна лише чужу річ, тобто таку, що не належить кредиторові. Якщо звернутись до ч. 1 ст. 594 ЦКУ, то у ній йдеться про притримання кредитором речі, що «підлягає передачі боржникові...». На наш погляд, вказана правова конструкція співпадає за своїми ознаками і суттю з таким правовим наслідком порушення зобов'язання, як одностороннє зупинення виконання зустрічного зобов'язання відповідно до ч. 3 ст. 538 ЦКУ. При цьому основний договір зберігає свою чинність, інакше з його розірванням мали б припинитись і забезпечувальні відносини, у тому числі й саме притримання.
Виникає питання про співвідношення одностороннього зупинення виконання зустрічного зобов'язання і односторонньої відмови від зобов'язання у разі порушення договору другою стороною (с. 615 ЦКУ). Більшість авторів схильна відносити односторонню відмову до «заходів оперативного впливу», що, відповідно, відокремлює таку відмову від видів забезпечення виконання зобов'язань.
У касаційній постанові ВГСУ від 14 червня 2005 р. у справі N 14/6-65 йшлося про ситуацію, коли відповідач повідомив позивача про зупинення відпуску матеріальних цінностей державного резерву в зв'язку з невиконанням позивачем взятих на себе зобов'язань щодо відшкодування витрат на утримання цих матеріальних цінностей. Суд дійшов висновку, що кожна із сторін спору мала право затримати виконання зобов'язання, яке вона взяла за умовами договору, до моменту, коли виконання свого зобов'язання запропонує інша сторона. При цьому ВГСУ послався як на ст. 171 Цивільного кодексу УРСР, чинного на момент укладення спірного договору (виконання взаємних зобов'язань), так і на ст. 594 ЦКУ (право притримання).
У судовій практиці виникають також питання про співвідношення між інститутами застави і притримання. Так, у касаційній постанові ВГСУ від 14 грудня 2006 р. N 9/220/06 предметом розгляду став договір зберігання. За умовами останнього поклажодавець передає в заставу майно, металеві конструкції, що були у використанні, згідно з номенклатурою, зазначеною в додатку N 1 до укладеного договору, а зберігач приймає на себе зобов'язання зберігання даного майна на період, зазначений у договорі, до повного погашення дебіторської заборгованості поклажодавця перед зберігачем за демонтажні роботи. Відповідно до договору зберігач зобов'язаний повернути майно за першою вимогою поклажодавця, але тільки після погашення дебіторської заборгованості. Умовами договору також окремо передбачено право зберігача притримати майно, передане йому на зберігання, до погашення дебіторської заборгованості поклажодавця. Суди відмовили у визнанні цього договору недійсним.
Застава і притримання згідно із ст. 546 ЦКУ є окремими видами забезпечення виконання зобов'язань. Різними є підстави виникнення, предмет, зміст, а в окремих випадках — і порядок задоволення вимог кредитора (притримувана і заставодержателя). Застава передбачена договором, законом або рішенням суду (ст. 574 ЦКУ). С. В. Сарбаш зазначає: «Найбільш яскраво відрізняє заставу від притримання та обставина, що притримання є рідкісним винятком забезпечувальних заходів, встановлюваних законом, тобто його застосування залежить від волі однієї сторони».
Різниця між притриманням речі і заставою полягає і в предметі, яким може бути будь-яке майно, в тому числі майнові права, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення, за винятком майна, вилученого з обігу, і майнових вимог, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема вимог щодо аліментів, про відшкодування шкоди, спричиненої життю чи здоров'ю, та інших прав, уступка яких іншій особі заборонена законом. З цього випливає, що перелік майна, яке може бути предметом застави, є значно ширшим за предмет притримання і включає як речі, так і майнові права (ст. 576 ЦКУ). Предметом застави можуть бути як документарні цінні папери, так і бездокументарні — в якості зобов'язальних прав. Предметом застави, серед іншого, може бути і нерухоме майно (іпотека). Натомість предметом притримання можуть бути лише речі — неможливо притримувати майнові права. Дискусійним залишається питання про можливість притримання нерухомого майна.
Є різниця і в тому, кому і на якому праві може належати предмет застави і предмет права притримання.
Боржником-заставодавцем в заставному правовідношенні є заставодавець, якому належить предмет застави. Як заставодавець може виступати і третя особа — будь-яка особа, яка не є боржником за основним зобов'язанням, але, діючи в інтересах боржника, надає в заставу своє майно, чим забезпечує виконання боржником цього зобов'язання.
У відносинах щодо притримання боржником може бути власник або інша особа, яка має титул володіння (наприклад орендатор, що має право володіння). Треті особи виступати у зазначених відносинах в якості боржника не можуть, оскільки закон вказує, що притримується належна до передачі боржнику чи визначеній ним особі річ, тобто останні — це визначені основним зобов'язанням особи, які мають право володіння притримуваною річчю.
За застави предмет застави може перебувати, за погодженням сторін, як у заставодержателя, так і у заставодавця і кожна сторона має певні права і обов'язки. Право заставодавця — розпоряджатись заставленим майном зі згоди заставодержателя, користуватись ним за призначенням, перезакладати, замінювати чи відновлювати предмет застави за згоди заставодержателя, якщо інше не передбачено законом або договором. Заставодавець несе ризик випадкового пошкодження чи втрати заставленого майна, якщо інше не встановлює договір застави. На стороні, у якої перебуває майно, лежить обов'язок страхування і збереження речі, і з цією метою вона вправі витребувати майно від неправомірного володільця та просити суд усунути перешкоди в реалізації вказаних прав. У разі застави майна, на яке встановлюється іпотека, застави товарів в обороті заставлене майно завжди залишається у заставодавця.
За притримання предмет притримання завжди має перебувати у кредитора, інакше притримання не буде. Вибуттям речі (хоча б і тимчасовим) з володіння кредитора притримання припиняється. Інших прав користування річчю, крім притримання, кредитор не має. Закон не допускає заміни предметів притримання чи їх відновлення. Обов'язок кредитора зі збереження речі не потребує обов'язкового страхування за рахунок боржника, однак, крім фактичних дій зі збереження речі, він не може заявляти інші позови щодо захисту прав як володільця.
Враховуючи вищевикладене, можливо дійти висновку, що, як саме поняття предмета застави набагато об'ємніше поняття предмета притримання, так і обсяг прав і обов'язків заставного правовідношення набагато ширший і врегульованіший законом, ніж обсяг прав і обов'язків у правовідношенні притримання.
Чинне законодавство передбачає, за певних умов, можливість трансформації притримання у заставу. Згідно з ч. 2 ст. 1019 ЦКУ при оголошенні комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі. Крім цього, окремі норми, що регулюють реалізацію заставного майна, застосовуються і щодо притриманих кредитором речей, з урахуванням специфіки інституту притримання (ст. 597 ЦКУ).
З огляду на вищенаведене позиція ВГСУ, викладена у касаційній постанові від 14 грудня 2006 р. у справі N 9/220/06 відповідає як вимогам чинного законодавства, так і правовій доктрині.
Висновки і пропозиції
Підсумовуючи розгляд проблем правозастосування і судової практики з питань притримання, вважаємо за необхідне сформулювати такі пропозиції:
1. Аби уникнути різночитань і колізій між ст. 547 і статтями 594—598 ЦКУ, доповнити ст. 594 частиною такого змісту: «Право притримання виникає на підставі закону і не потребує згоди боржника».
2. Виключити ст. 856 ЦКУ «Право підрядника на притримування», ст. 1019 ЦКУ «Право комісіонера на притримання речі» та інші спеціальні норми ЦКУ щодо окремих договорів, де передбачено притримання.
Запропонувати Верховному Суду України і ВГСУ сформулювати і викласти свою позицію з наведених питань через узагальнення судової практики.
Література
1. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової, В.В. Луця. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — Т. 2. — С. 114.
2. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов'язань у цивільному праві. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С.241
3. Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения обязательств. — М.: Статут, 2003. — 250 с.
4. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. — М.: Статут, 2002. — Т. 1. — С. 786.
5. Гонгало Б.М. Учение об обеспечении обязательств. Вопросы теории и практики. — М.: Статут, 2004.—С. 193.
|
