КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
РЕФЕРАТ
на тему: "ПРАВОВІ ДИФІНІЦІЇ У ЗАКОНОДАВСТВІ"
Виконала: слухач 3 групи
магістратури ЦПО КНУВС
м. Київ, 2009 р
Вступ
Актуальність зазначеної теми обумовлена процесом розвитку теорії та практики нормопроектування в Україні, необхідністю утворення наукового підґрунтя для формулювання дієвих методичних рекомендацій з розробки проектів нормативно-правових актів, доцільністю врахування позитивного досвіду зарубіжних держав в сфері вироблення правил законодавчої техніки.
У вітчизняній юридичній літературі питанню використання визначень понять в законодавчих текстах (правових дефініцій) приділено незначну увагу. В більшості джерел зазначене питання розглядається лише в контексті правил юридичної техніки, наводяться окремі приклади невдалих (з точки зору логіки та юридичної мови) дефініцій.
Однак, на нашу думку, проблема використання визначень окремих понять в текстах нормативно-правових актів є значно ширшою і охоплює, окрім суто технічних правил конструювання дефініції, ще і проблему доцільності та необхідності законодавчих дефініцій, значення таких дефініцій для ефективної реалізації правових приписів, ролі нормативних дефініцій в забезпеченні реалізації принципів правової визначеності, стабільності правової системи і, одночасно, гнучкості права та інші питання.
У рефераті аналізуються загальнотеоретичні, філософсько-правові та юридико-методологічні аспекти питання визначеності законодавчої дефініції та її ролі у процесі виявлення та дотримання духу та букви закону. На основі аналізу підходів, сформованих західною юридичною наукою, досліджується значення законодавчих дефініцій у контексті ефективності втілення наміру законодавця в законодавчому тексті, а також реалізації принципів правової визначеності, "гнучкості" права та досягнення балансу між ними.
Останнім часом в Україні та інших державах пострадянського простору інтерес до наукового дослідження законодавчих дефініцій, викликаний, зокрема, розвитком теорії та практики нормотворення та нормопроектування, зростає (за значимо, наприклад, роботи українських дослідників Р.О. Гаврилюк, Ю. Є. Зайцева, А. Ткачука, В.І. Риндюк, російських учених Л.Ф. Апт, Т.В. Губаєвої, Д.І. Шакірової, В.М. Баранова, О.А. Курсової, А.С. Піголкіна, Д.А. Керімова, Д.С. Кондакова та інших). Значним є доробок науковців у площині аналізу законодавчих дефініцій як одного з прийомів юридичної техніки, вироблення практичних рекомендацій щодо конструювання визначень та їх розміщення в текстах нормативно-правових актів, аналізу сучасного стану законодавства з точки зору його юридико-технічної якості та шляхів його вдосконалення. Разом з тим малодослідженими залишаються загальнотеоретичні, методологічні, філософсько-правові аспекти використання законодавчих дефініцій у праві (в тому числі недостатньо уваги приділено аналізу теоретичних підходів, сформованих зарубіжними вченими), бракує і порівняльно-правових досліджень. Саме з точки зору зазначених підходів у цій статті пропонуємо розглянути питання важливості визначеності законодавчих дефініцій, їх ролі у процесі виявлення і дотримання букви та духу закону, а також забезпечення реалізації засадничих правових принципів.
Чіткість законодавчої мови та вимоги правової визначеності
Одним із основних принципів правової системи вважається принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що для ефективної реалізації особою своїх прав та виконання обов'язків важливою є можливість передбачення нею правових наслідків своїх дій. Цьому, у свою чергу, сприяє чіткість і зрозумілість законодавчого регулювання, однозначність і відносна стійкість значень понять, які використовуються в законодавстві. Враховуючи те, що будь-який правовий припис виражається за допомогою мовних засобів, зокрема за допомогою термінів як основних мовних одиниць, ці терміни мають бути зрозумілими для всіх осіб, яким адресований припис. Крім того, юридичні норми мають бути сформульовані чітко й однозначно, щоб запобігти можливості свавілля у процесі правозастосування. Чіткість законодавчої мови передбачає, зокрема, що юридичні терміни мають вживатися в текстах законодавчих актів логічно та послідовно. Разом з тим, відповідно до результатів порівняльних (синхронних та діахронних) досліджень, в реальності законодавча мова не завжди є абсолютно логічною та послідовною щодо вживаної термінології [1].
Враховуючи наведені особливості юридичної мови, використання в текстах нормативно-правових актів законодавчих дефініцій, таким чином, може розглядатися як один зі способів забезпечення правової визначеності та зрозумілості правових норм, а також ефективного втілення в тексті нормативно-правового акта наміру законодавця.
Визначеність законодавчих дефініцій та тлумачення закону відповідно до "букви" та "духу"
Забезпечуючи чіткість законодавчої мови та визначеність правових норм, законодавчі дефініції можуть не лише сприяти несуперечливому, гармонійному поєднанню духу та букви закону на стадії нормотворення, а й допомагати віднайти та зіставити "букву" та "дух" закону у процесі тлумачення законодавчих текстів. Так, незалежно від обраної комбінації способів тлумачення правової норми одними з базових, загальних способів є граматичний і логічний. Ці способи дозволяють здійснити перший крок у процесі тлумачення правового припису - встановити словесну вихідну базу (
"букву") тексту норми, що тлумачиться. Одним із елементів, використання яких спрямоване на досягнення зазначеної мети, є нормативні дефініції, що розкривають зміст і визначають обсяг понять, застосованих у текстовому вираженні правової норми.
Термін „дефініція" належить до слів іншомовного походження (англійське definition, латинське definition) і етимологічно означає „встановлення меж", „визначення". В логіці операція, що розкриває зміст поняття, називається визначенням. При цьому результатом такої логічної операції є судження, що розкриває зміст поняття, або дефініція.
При цьому будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає поза своїм змістом низку інших ознак, якими він наділений. Водночас сукупність таких істотних ознак має бути достатньою для виконання двох пізнавальних (гносеологічних) завдань, що виконує визначення: з’ясування властивостей визначуваного предмета та відмежування його від інших суміжних предметів чи явищ.
Визначення „правової дефініції" як прийому законодавчої техніки походить від її логічної сутності. Так, наприклад, Л.Ф. Апт, зазначаючи, що розміщення дефініцій в статтях та інших структурних одиницях тексту нормативних правових актів є одним із найрозповсюдженіших прийомів нормотворчої техніки, що використовуються в законотворчій діяльності, пропонує визначати законодавчу дефініцію як коротке визначення певного поняття, що відображає суттєві, якісні ознаки предмета чи явища [7].
На думку В. Кнаппа та А. Герлоха, легальні (правові) визначення - це визначення, що містяться безпосередньо в тексті правової норми; вони є обов’язковими, оскільки є частиною правової норми.
Історично правові дефініції пройшли доволі цікавий шлях розвитку. Досить розповсюдженими були правові дефініції вже в римському праві. Наведемо лише декілька прикладів.
Як зазначає німецький філософ права професор Райнгольд Циппеліус, у конструюванні словесної вихідної бази для тлумачення насамперед використовують логічні елементи. До цих елементів передусім належить синтаксичний взаємозв'язок, у який поєднані слова того чи іншого правового припису. Крім того, логічним елементом є створена за допомогою засобів логіки конструкція "повної" норми права, тобто норми, сконструйованої з урахуванням усіх обставин, починаючи від основного юридичного складу і аж до доповнювальних норм з інших законів та додаткових положень, що містять необхідні визначення, уточнення тощо [2].
До визначень, які необхідно враховувати, встановлюючи коло ознак складу тієї чи іншої норми, належать і правові дефініції.
Дефініція, на думку Р. Циппеліуса, "перекладає" певний термін рівнозначною йому комбінацією (поєднанням) багатьох ознак, яка забезпечує більш точне відмежування цього терміна від інших понять і таким чином "визначає" його. Усі подальші зусилля щодо тлумачення відштовхуються від структури, створеної словами норми і заснованої на синтаксичних та інших логічних відносинах між її елементами. Треба намагатися відтворити цю структуру якнайдетальніше, і зупинитися слід лише тоді, коли виявиться, що вона не піддається глибшій деталізації правовими дефініціями чи іншими положеннями закону [3].
Італійський дослідник Клаудіо Лудзатті у своїй монографії "Невизначеність норм. Аналіз юридичної мови", аналізуючи поняття правової невизначеності, непевності та неоднозначності правових норм, розглядає методи подолання цих явищ, наголошуючи, що саме правові дефініції є одним з основних інструментів зменшення такої невизначеності; звернімо увагу, що, досліджуючи роль правових дефініцій у процесі тлумачення, автор розглядає питання законодавчих дефініцій у контексті тлумачення саме відповідно.
На думку автора, ця роль є досить суттєвою, навіть якщо в багатьох випадках доводиться говорити про так звані імпліцитні дефініції, тобто визначення, які не є сформульованими як такі, але які можна вивести непрямим способом з аналізу вживання того чи іншого терміна [6].
Загальнотеоретичні положення стосовно співвідношення методів тлумачення та місця буквального тлумачення серед них можна віднайти в рішеннях окремих європейських судів. Так, наприклад, Федеральний Суд Швейцарії у справі зазначив, що там, де це можливо, закон має тлумачитися відповідно до "букви" (буквальне тлумачення). Якщо ж законодавчий текст недостатньо чіткий та існує декілька можливих тлумачень, суд має намагатися встановити дійсний обсяг закону, застосовуючи також інші методи тлумачення в системі [6].
Узагальнюючи практику судів США, можна сказати, що більшість із них виходить із необхідності інтерпретувати текст законодавчих актів таким чином, щоб його положення застосовувались найбільш ефективно, стали ще більш довершеними; при цьому найкращим виявом мети, що її ставив собі законодавець, вважається сам текст законодавчого акта. Одним із найбільш розповсюджених підходів до тлумачення є так зване правило "ясного значення". Згідно з цим правилом суд повинен так тлумачити законодавчий акт, щоб його слова набули ясного (адекватного) змісту, за винятком, коли це може призвести до абсурдного результату. Противники правила "ясного значення" вважають, що воно "базується на помилковому твердженні, ніби слова мають фіксований зміст", і наголошують, що вони "є лише загальними символами, що вживаються для спілкування - тобто їх застосування не обмежується законодавчим процесом".
Як стверджував суддя Холмс, "слово є не кристалом прозорим та незмінним, а лише шкірою живої думки, його зміст може змінюватись відповідно до обставин і часу, в яких його вживають", а при встановленні змісту закону "важливо не те, що законодавець мав на увазі, а те, що означає законодавчий акт" [4].
Враховуючи практику тлумачення судами правових норм, що склалась у США, для досягнення найбільшої ясності і чіткості законодавчих актів у процесі нормотворення дуже широко застосовується такий юридико-технічний прийом, як законодавчі дефініції. Зазначимо, що загалом для законодавчих актів у державах common law
притаманне використання великої кількості деталізованих дефініцій. Характерною рисою законно давства Англії є наявність Закону про тлумачення [5], в якому містяться законодавчі дефініції загального застосування, які вживаються кожного разу, "якщо немає протилежного наміру"; аналогічні застереження містяться і в інших за¬ конах, що впроваджують ad hoc
дефініції [6].
Із встановлення словесної вихідної бази починається процес тлумачення і в Суді ЄС [7], хоча цей метод тлумачення в даному випадку має свої особливості через офіційну багатомовність законодавства ЄС [7] ; у контексті багатомовності, коли важко встановити дійсне значення термінів, які вживаються, особливого значення набувають дефініції, що містяться у відповідних нормативних актах.
Узагальнюючи, зазначимо, що закріплені в законодавстві правові дефініції у процесі тлумачення допомагають більш чітко встановити обсяг і зміст понять, що входять у структуру норми. Однак, на нашу думку, необхідно звернути увагу і на те, що й самі норми-дефініції також часто підлягають тлумаченню. Інтерпретативна функція законодавчих дефініцій може бути ускладнена через невизначеність слів та їх неоднозначність.
Оскільки, як зазначалося вище, законодавчі дефініції є одним зі способів забезпечення правової визначеності та зрозумілості правових норм, а також адекватного відтворення в тексті нормативно-правового акта наміру законодавця, необхідно наголосити, що для ефективного виконання цієї функції дефінітивна норма сама має відповідати вимогам чіткості та визначеності.
Досліджуючи теоретичні та практичні питання використання дефініцій у законодавстві Італії, А. Мартіно зазначає, що хоча "щодо дефініцій (як і щодо правових норм - про що зазначає Остін) неможливо досягти абсолютної повноти, це не означає можливості допущення ситуації абсолютної невизначеності". Мартіно наголошує на важливості правової певності (визначеності), посилаючись на твердження засновника італійської аналітичної школи Норберто Боббіо про притаманність ознаки "чіткість" праву як такому.
Можливі випадки відсутності дефініцій він пояснює таким чином:
1) законодавець презюмує відомість значення терміна для суб'єктів права;
2) законодавець залишає певний простір дії;
3) чітка та фіксована формула є недоцільною в конкретному випадку [1].
У порівняльних дослідженнях із юридичної лінгвістики зазначається, що деталізовані дефініції створюють враження абсолютної чіткості та однозначності юридичної мови; разом з тим деталізовані дефініції з необхідністю мають ускладнену структуру та можуть помилково вважатися повними, попри можливість прогалин.
Як наслідок, результат використання дефініції може бути протилежним до того, який мався на меті [1].
Розглядаючи питання змістовної якості законодавства, С. Енг наголошує, що саме аналіз якості дефініцій може слугувати відправною точкою у розгляді проблемних питань надмірності обсягу законодавчого масиву та якості законодавства у цілому [6]. Зазначимо, що Європейський суд із прав людини неодноразово звертався до загальних вимог щодо чіткості та визначеності законодавчого регулювання як однієї з гарантій дотримання прав людини; в першу чергу ці вимоги стосуються нормативних актів, якими встановлюється відповідальність особи, підстави обмеження її прав та межі втручання держави в їх реалізацію. Вимоги щодо визначеності безпосередньо законодавчих дефініцій містяться також у рішеннях конституційних судів європейських держав.
Повертаючись до порушеного в цій статті питання визначення й реалізації "букви" та "духу" закону, зазначимо, що, на нашу думку, дихотомію "букви" та "духу", яка виявляється у процесі тлумачення, необхідно розглядати у двох аспектах. По-перше, невідповідність між буквою та духом закону може бути наслідком недосконалості самого тексту законодавчого акта, в результаті чого правові норми набувають нечіткості або багатозначності. У даному випадку якість законодавчих дефініцій безпосередньо впливає
на подолання суперечності "духу" та "букви", усунення можливих прогалин у законодавстві. По-друге, зазначена невідповідність може виявитися наслідком того, що "буква" закону є елементом статичним, "дух" же закону - елемент динамічний, змінний у часі. У контексті зазначеного другого аспекту необхідно звернути увагу на зв'язок визначеності законодавчих дефініцій і так званої "гнучкості" права, тобто його здатності реагувати на зміну суспільних умов у часі, відповідності "духу" права конкретним історичним умовам.
Визначеність законодавчих дефініцій та "гнучкість" права
Відомий американський юрист німецького походження Френсіс Лібер у своїй роботі з юридичної та політичної герменевтики зазначав: "Право тоді могло б бути абсолютно визначеним, коли б людство припинило бути живим суспільством у русі - суспільством, саме існування якого залежить від нескінченного переплетіння та перетинання незліченних інтересів" [1].
Відповідно, незважаючи на вимоги правової визначеності та стабільності, необхідно звертати увагу на те, що у праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним. Встановлення меж обсягу і змісту таких понять позбавляє право можливості бути "гнучким" та легко пристосовуватись до змінених суспільних умов. Так само, як і принцип правової стабільності, принцип "гнучкості" права спрямований на забезпечення найбільш повної і ефективної реалізації прав людини. У цьому контексті Жан-Луї Бержель, розглядаючи питання забезпечення стабільності права і пов'язане з цим питання меж суддівського розсуду, проблему правових дефініцій визначає як методологічну альтернативу: або законодавчі визначення є незаперечним верховенством законодавця, що водночас гарантує правову забезпеченість та неухильність права, або ж для правової системи характерна відсутність законодавчих визначень, але надання великої свободи суддям, що призводить до певної хиткості законодавчої споруди та великої гнучкості правових норм [6].
Таким чином, текстуально досягнення компромісу між вимогами правової визначеності та гнучкості права може виражатися, зокрема, через застосування (чи незастосування) в текстах нормативних актів чітких норм-дефініцій, що містять визначення окремих понять; через надання переваги або чітким деталізованим правовим нормам, або більш гнучким за своєю природою правовим принципам.
Зазначимо, що в сучасних наукових дослідженнях альтернативу між чіткими правовими нормами та гнучкими правовими принципами розглядають також у контексті забезпечення ідеологічного плюралізму та легітимності. Так, наприклад, К. Далман зазначає, що ідеологічний плюралізм може бути досягнутий різними шляхами, що матимуть різні наслідки для балансу між передбачуваністю та прийнятністю [правового регулювання],що є визначальним для легітимності правової системи. Використання чітких правових норм робить право передбачуваним, але не вирішує питання прийнятності, якщо норма неналежно сформульована. Використання принципів допомагає уникнути цієї проблеми, але, з другого боку, робить право менш передбачуваним. Разом з тим обидва ці методи створення послідовності та зв'язаності [правової системи] є вищими стосовно перетворення права на ідеологічно гомогенне [6].
З аналізу наведених теоретичних положень можна зробити висновок, що дійсно визначеність законодавчих дефініцій має на практиці важливе значення для виявлення "букви" та "духу" закону, з'ясування наміру законодавця, оскільки сприяє визначенню змісту та обсягу понять, що мають засадничий характер для законодавчого регулювання. Але цим суттєвість питання визначеності законодавчих дефініцій та необхідності його подальшого теоретичного дослідження не обмежується. Аналіз теоретичних підходів та судової практики показує, що важливим є як безпосередньо зміст дефініції, що міститься в конкретному законодавчому акті, так і доцільність використання дефініції як такої в законодавчому тексті в кожному окремому випадку. Як невизначеність основоположних понять у тексті закону, так і відсутність належного балансу між визначеністю законодавства та наявністю певного простору для суддівського розсуду (згадаймо відоме ще в римському праві твердження, відповідно до якого "кожне визначення у праві є небезпечним" [6]) в певних випадках можуть бути джерелом порушення прав людини.
З урахуванням висвітлених вище теоретичних положень необхідно зазначити, що цілковита визначеність положень закону в певних випадках може бути навіть небажаною: багатоманітність самого життя не дозволяє виробити для кожного окремого випадку абстрактні, однозначні й водночас справедливі норми.
Те, що слова закону можуть мати багато значень, межі яких становлять здоровий глузд і граматика, є недоліком з точки зору правопевності, оскільки в такому випадку складно врахувати вимоги сподіваності і прогнозованості. Одночасно, з огляду на інший аспект права - його податливість, м’якість, - це важлива перевага. Свобода в інтерпретації значень положень закону, яка в аспекті правової безпеки (а саме - виваженості та передбачуваності права) уявляється недоліком, з точки зору „гнучкості" права вже є перевагою, оскільки вона надає загальним положенням закону певну можливість пристосування за умов багатоаспектності тих життєвих ситуацій, які потрібно врегулювати; особливо яскраво це виявляється при зміні загальної ситуації та домінуючих соціально-етичних уявлень [7].
У такій ситуації може відбутися зміщення значення закону. Це явище особливо чітко проявляється перш за все щодо абстрактних, загальних понять; можливі зміни меж значення слів закону, однак, надають і іншим, більш конкретним нормам права гнучкішого характеру. Ця гнучкість слугує досягненню компромісу між потребами правопевності, з одного боку, і потребами ситуативної (ситуаційно індивідуальної) справедливості - з іншого. Подібної думки дотримувався Аристотель, вважаючи, що право, так само як міра зі свинцю, може, з одного боку, „набувати контурів каменю і мати його вагу", а з другого - залишатися м’яким та придатним для зміни [Аристотель. Етика,V,14] [1].
Із забезпеченням „гнучкості" закріплених у законодавстві правових норм пов’язана наявність понять (концептів), оцінка яких вирізняється суб’єктивністю та змінністю. В обігу, наприклад, французької правової науки для позначення таких понять закріпились вирази „гумові параграфи", „поняття із значенням, що змінюється", розпливчасті, невизначені поняття. Законодавець інколи навмисне вводить такі поняття в тексти, щоб залишити для судді більшу свободу оцінок [6].
Як зазначає Ж.Л. Бержель, сучасна техніка прийняття законів завдяки таким невизначеним поняттям дозволяє здійснювати справжнє „делегування нормативної функції" органам влади, відповідальним за прийняття рішень, та дозують рівень невизначеності таких понять, орієнтуючись на повноваження, які необхідно делегувати [7].
Відсутність чітко закріплених правових визначень спостерігається також в міжнародних договорах, зокрема в правовій системі Європейського Союзу; така ж ознака притаманна і Європейській конвенції з прав людини і основних свобод.
В міжнародних правових актах досить часто зустрічаються поняття, які не підлягають точному визначенню, поняття, які пов’язані з поведінкою людей та містять порівняння із „нормальною" дійсністю. В англосаксонській правовій системі такі поняття називають терміном „стандарт", однак виявити їх можна і в інших правових системах. „Стандарти" відповідають критеріям, заснованим на тому, що вважається нормальним та прийнятним в суспільстві на той момент, коли певні факти піддаються оцінці. Це інструменти виміру форм поведінки та ситуацій, що використовуються в юридичних правилах, що дозволяють інтегрувати в юридичний порядок соціальні реалії та цінності певного етапу розвитку суспільства та змінити сферу дії правового припису.
Отже, не дивлячись на вимоги правової визначеності і стабільності, необхідно звертати увагу на те, що в праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним. Встановлення меж обсягу і змісту таких понять позбавляє право можливості легко пристосовуватись до змінених суспільних умов. Так само, як і принцип правової стабільності, принцип „гнучкості" права спрямований на забезпечення найбільш повної і ефективної реалізації прав людини. В світлі теми, що досліджується, зазначимо, що текстуально досягнення вказаних цілей виражається через застосування (чи незастосування) чітких законодавчих дефініцій певних понять в текстах нормативних актів.
Прикладне значення дефініцій: забезпечення потреб багатомовного суспільства та здійснення порівняльно-правових досліджень.
Здійснення порівняльно-правових досліджень є важливим не тільки для розвитку правової науки, а й для вдосконалення процесів нормопроектування. Так, в ході підготовки концепції та проекту нормативно-правового акта корисним і доцільним є вивчення досвіду зарубіжних держав (як позитивного, так і негативного) щодо законодавчого врегулювання аналогічних суспільних відносин, обрання певної форми вираження нормативних приписів та ефективності їх дії. Для того, щоб здійснюване порівняння було коректним з точки зору теорії компаративістики, необхідно, щоб порівнювані елементи були однопорядковими, тобто, щоб мова йшла про однакові за обсягом правові поняття, навіть якщо вони виражені різними термінами. Одночасно потрібно звертати увагу на те, що однакові терміни можуть позначати поняття, що в різних правових системах мають відмінний обсяг. В кожному конкретному випадку для визначення обсягу та змісту понять, що позначені однаковими чи різними термінами, необхідно звертатись до їх визначення (а саме, до законодавчих дефініцій, а за відсутності таких - до судової практики та правової науки).
Зазначене положення можна проілюструвати, наприклад, результатами порівняльного дослідження законодавства зарубіжних держав в сфері регулювання права осіб на звернення, що здійснювалось Центром правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України для цілей розробки проекту Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про звернення громадян". Одним із завдань дослідження було вивчення практики застосування терміна „петиція" та обсягу значення правового поняття, що ним позначається, для з’ясування доцільності застосування зазначеного терміна в значенні „пропозиція (зауваження)" в законодавстві України.
Відповідно до частини першої статті 3 чинного Закону України "Про звернення громадян" під зверненням розуміються "викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги".
Згідно із проаналізованими положеннями іноземного законодавства було встановлено, що термін „петиція" є або еквівалентним за обсягом терміну „звернення", або обмежується „пропозиціями" (часто, лише колективними) чи „скаргами".
Також в законодавстві окремих держав зустрічається визначення обсягу значення терміна „петиція" („пропозиція") через перелік питань, що можуть бути її предметом. Так, наприклад, предметом петиції в Європейському Союзі (згідно з правилом 174 Регламенту Парламенту) можуть бути питання, що належать до компетенції ЄС та безпосередньо стосуються особи, що її подає. В Кодексі адміністративного провадження Польщі зазначається, що предметом пропозиції можуть бути, зокрема, справи покращення організації, зміцнення законності, удосконалення праці й попередження зловживань, охорони власності, кращого задоволення потреб населення.
Петиційне право в Чехії регламентується Законом про петиційне право від 27 березня 1990 року (Zàkon o právu petičním). Виходячи із конструкції дефініції, наведеної в частині 1 параграфу 1 зазначеного закону до поняття петиція віднесено заяви, пропозиції, скарги, з якими кожен має право самостійно чи разом з іншими звертатись до державного органу з питань громадського чи їх спільного інтересу, які належать до компетенції цього органу.
Отже, в процесі здійснення порівняльно-правового дослідження з окреслених вище питань для отримання належного результату необхідно було врахувати всі зазначені особливості вживання певних термінів в національних правових системах.
Законодавчі дефініції (а точніше, обсяг правових понять, який вони закріплюють) відіграють важливу роль також при здійсненні перекладів юридичних тестів.
В процесі перекладу юридичного тексту, зокрема, тексту нормативно-правового акта, виникають різні за рівнем складності ситуації, пов’язані із пошуком відповідників правових термінів в мовах двох правових систем. Узагальнюючи, такі ситуації можна розбити на чотири основні групи:
1. термін, що потребує перекладу, позначає правовий інститут, що є аналогічним правовому інституту в правовій системі, мовою якої здійснюється переклад. При цьому зазначені інститути мають однакове нормативне регулювання.
2. термін, що потребує перекладу, позначає аналогічний правовий інститут, який має відмінне правове регулювання.
3. відповідний правовий інститут, що позначений терміном, який потребує перекладу, існує в одній правовій системі, але вже не існує в іншій.
4. відповідний правовий інститут існує в одній правовій системі і не є притаманним іншій [7].
Як зазначається в лінгвокультурологічних дослідженнях, особливості змістовного наповнення певних концептів в окремих культурах відображають специфіку наявних в них правових систем. Лінгвістично це відображається в безеквівалентній лексиці, лакунах, змістовних відмінностях слів, що сприймаються як еквівалентні терміни в різних правових системах, національно-культурних особливостях внутрішньої форми слів, своєрідних конотаціях тощо [7]. Звичайно, такі особливості потребують ретельного вивчення, однак для практичних цілей здійснення юридичного перекладу може бути достатнім ознайомитися саме із законодавчими визначеннями окремих правових понять. Зазначене положення підтверджується, зокрема, теоретичним обґрунтуванням ролі дефініцій в процесі здійснення перекладу нормативно-правових актів, наведеним в статті Дж. Тессуто „Цінність дефініцій в юридичній термінології" [матеріали практичного семінару для перекладачів, проведеного під час конференції АІІС європейських інституцій, Рим, 11 січня 2001 року, юридичний факультет Вільного міжнародного університету соціальних студій [1].
Розглянуті в цій статті проблеми сконцентровані на теоретичному аспекті використання визначень понять в законодавчих текстах. Як було зазначено вище, питання законодавчих дефініцій як прийому законодавчої техніки не обмежується суто технічними та логічними правилами їх побудови і використання. Більше того, врахування зазначених теоретичних, філософсько-правових, методологічних проблем є необхідним для створення дієвих практичних рекомендації з техніки нормопроектування.
Список використаних джерел
1. Хворостянкіна А.В. Визначеність законодавчих дефініцій як умова ефективного дотримання духу та букви закону, 2008 р.
2. Циппеліус Р. Юридична методологія / Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів - Р. Корнута. - К.: Реферат, 2004. - С.70-71.
3. Циппеліус Р. Вказ. праця. - С.72-73.
4. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США / Пер. з англ. - К.: Україна, 1999. - С.58-59.
5. Бержель Ж. - Л. Типологія визначень у Цивільному кодексі // Зошит юридичної методології. - № 1, RRJ 1986-4, С.32. Цит. за: Жан-Луї Бержель. Про деякі за соби нормативного вираження // Нариси з нормотворення / Під ред. Робера К. Бержерона, к. р. / Пер. з фр. Міністерство Юстиції Канади. - Оттава, 1999. - С.263-278.
6. http://www.nbuv.gov.ua
7. http://diplomgarant. ucoz.ru
|
