Доклад: Право, джерела права та дія норм права ЄС

Відділ освіти Малиновської райадміністрації

Районний конкурс учнівських науково-дослідницьких робіт з правознавства „Актуальні питання європейської інтеграції України та адаптації до законодавства ЄС”

Доповідь на тему:

„Право, джерела права та дія норм права ЄС”

Підготував:

учень 7-Б класу

гімназії №8

Малиновського району

м. Одеси

Кравець Ігор Вікторович

Керівник:

Вчитель-методист

Єлова Л.С.

м. Одеса

План

1) Право і джерела права в ЄС.

a) Основні джерела права: первинне законодавство та похідне законодавство (постанови, директиви, рішення і необов’язкові акти – рекомендації, висновки).

b) Похідні джерела права: нетипові акти, додаткове законодавство, зовнішні джерела.

c) Неписані джерела права: загальні принципи права ЄС та їх види.

2) Дія норм права ЄС, застосування норм у судовій практиці.

a) Безпосередність дії права ЄС. Теорія, принципи(презумпції), критерії та юридична сила прямої дії постанов і дериктив. Принципи транспозиції правових норм ЄС у національне законодавство держав-членів ЄС.

b) Верховенство права ЄС і наслідки цього: теорія; принципи; умови верховенства.

c) Юридична сила, принципи дії правових норм ЄС і застосування цих норм у судовій практиці: наслідки верховенства права ЄС; судовий захист, його принципи і наслідки підсудності; принципи рівного доступу до захисту і адекватного відшкодування.

3) Використані джерела

Право і джерела права в ЄС

Основні джерела права: первинне законодавство та похідне законодавство (постанови, директиви, рішення і необов ’ язкові акти – рекомендації, висновки)

До „первинного законодавства” Європейського Союзу можуть бути віднесені всі розроблені внаслідок міжурядових дій і ратифіковані національними законодавчими органами відповідно до своїх конституційних процедур документи, якими керується Співтовариство. Первинне законодавство включає в себе такі документи:

1) засновницькі договори, якими є Договори про заснування Європейського Співтовариства, Європейського співтовариства вугілля та сталі та Євроатому;

2) важливі документи, такі як Єдиний європейський акт, Договір(Маастрихтський) про заснування Європейського Союзу, Бюджетний договір 1975 р., Договір про об’єднання 1965р., Статут Європейського інвестиційного банку, різноманітні акти та договори про приєднання. У більшості випадків ці документи тягли за собою внесення поправок до основоположних Договорів;

3) різноманітні протоколи і схожі додатки до договорів (такі як Соціальний протокол і Протокол про економічне та соціальне зближення до Договору про заснування Європейського Союзу);

4) конвенції та інші документи, укладені між державами-членами, деякі важливі акти законодавства Співтовариства, які набули такого вигляду, тому що відображені в них проблеми не відбиті в основоположних договорах, або з причини того, що їх зміст вимагав повної згоди законодавчих органів держав-членів, які мали їх ратифікувати. Наочним прикладом цього виду документів можна назвати Брюссельську конвенцію 1968 р. Про взаємне визнання судових рішень.

Дія в часі. Дія всього первинного законодавства Співтовариства, як правило, не обмежується в часі. На цей факт чітко вказується в основних документах.

Дія в просторі визначається за допомогою посилання на конституційний устрій держав-членів.

Похідне законодавство – це частина системи роздроблених відповідно до основоположних договорів нори Співтовариства. Терміну похідне законодавство надається перевага порівняно з терміном вторинне законодавство, тому що під ним часто розуміють документи, які зовсім не є вторинними і надають форму й основу певним політичним напрямкам Співтовариства. По суті є два види похідного законодавства: прийняте на розвиток положень договорів (так звані типові акти) і те, що не підпадає під цю категорію (так звані нетипові, або „акти, які не належать до будь-якої категорії з певною назвою”).

Типові акти. Вони зазначаються в ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства й охоплюють регламенти, директиви і рішення (акти обов’язкового характеру), позиції і рекомендації (акти необов’язкового характеру).

1)Регламенти. Ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства описує їх як такі, що мають „загальне застосування” і є цілком обов’язковими у всіх своїх елементах та мають пряму дію в усіх державах-членах. Оскільки регламенти є цілком обов’язковими, ані органи держав-членів, ані приватні особи не можуть ухилятися від будь-яких норм, які вміщені в них.

2)Директиви. Ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначає: директиви є обов’язковими щодо результатів, що мають бути досягнуті, для кожної держави-члена, якій вони адресовані. При цьому національним владним органам залишається право вибору форм і методів імплементації. Директиви були включені в коло документів Співтовариства для того, щоб збільшити відчуття партнерства в процесі прийняття рішень між Співтовариством і національними органами влади.

3)Рішення. Рішення є обов’язковими в усіх своїх елементах для тих, кому вони адресовані. Тому вони являють собою індивідуальні норми, адресатами яких можуть бути як держави-члени, так і приватні особи. З огляду на те, що сфера їхньої дії не має загального характеру, вони, по суті, є більше адміністративними, ніж нормотворчими документами. Рішення можуть як покладати обов’язки на тих, еому вони адресовані, так і наділяти їх правами.

Оскільки рішення цілком обов’язкові, вони мають пряму дію. Рішення повинні бути повідомлені адресатам і набирають чинності з моменту такого повідомлення.

Необов ’ язкові акти. Їх можна визначити як документи, що не мають юридичної сили, за винятком деяких особливих обставин. Нетипові акти Співтовариства включають у себе такі документи:

1) акти, що регулюють внутрішню роботу інституцій. Вважається, що вони іноді можуть породжувати правові наслідки.

2) програми загальної гармонізації, наприклад, спрямовані на усунення бар’єрів щодо торгівлі промисловими товарами тощо.

3) загальні декларації або міжінституційні угоди, укладені Парламентом, Радою і Комісією. Вважається, що вони також мають правові наслідки.

Позиції та рекомендації. Ст. 189 не визначає будь-яких властивостей цих документів, окрім того, що вони не мають обов’язкової сили. І хоча рекомендації та позиції не є документами обов’язкового характеру, вони все ж мають юридичне значення.

Неписані джерела права: загальні принципи права ЄС та їх види

Правові джерела, які були розглянуті до цього, можна описати як джерела права Співтовариства. Хоч би якими вичерпними ці джерела не були, вони не охоплюють всіх проблем права Співтовариства. Це стосується важливого питання – захисту прав фізичної особи, враховуючи той факт, що право Співтовариства наділяє додатковими правами і покладає додаткові обов’язки на приватних осіб, як і на інституції Європейського Союзу та національні владні органи. Зрозуміло, що Суд ЄС Застосовує при цьому „загальні принципи права”.

Договір про заснування Європейського Співтовариства певною мірою вказує на застосування цих загальних принципів. Відповідальним за введення цих загальних принципів у структуру права є СЄС. Одна з причин цього полягає в тому, що більшість із його суддів проходили навчання в системах кодифікованого права, в яких суди переважно схиляються до застосування таких принципів, на відміну від судів, що належать до юрисдикції англосаксонського права.

Загальні принципи, що походять із природи права Співтовариства

1)Рівність . Це поняття притаманне значній кількості положень договору, як загальних, так і спеціальних. Однак „рівність” як загальний правовий принцип має значно ширше значення, ніж те, що виражається цими положеннями. По суті, цей принцип забороняє нерівне ставлення до ситуацій, які можуть бути порівняні, або рівне ставлення до ситуацій, які можуть бути порівняні, або рівне ставлення до нерівних ситуацій, якщо таке розрізнене ставлення не може бути виправдано об’єктивними причинами.

2)Солідарність. Цей принцип встановлює, що оскільки держави-члени користуються перевагами членства, вони також повинні дотримуватися його правил.

Загальні принципи, спільні для правових порядків декількох держав-членів

Оскільки зростає кількість держав-членів, значною мірою ускладнюється можливість встановити для них спільні принципи. Однак існує значна кількість принципів, які застосовуються в декількох державах-членах, особливо ті, що мають спеціальні судові процедури для розв’язання адміністративних спорів.

1)Правова визначеність. Можна описати як забов’язання державних владних органів забезпечити легкість з’ясування права тими, до кого воно застосовується, і набуття останніми можливості у разі необхідності скористатися правом, так само, як і способом, за допомогою якого воно буде підлягати застосуванню і тлумаченню. Виняткова можливість цієї вимоги буде підкреслена Судом, коли він виніс рішення про критерії визначеності й передчуваності, які являють собою вимоги, що мають бути чітко додержані в нормах, які можуть викликати матеріальну відповідальність”.

2)Законні очікування. Цей принцип є значною мірою наслідком принципу правової визначеності, виник завдяки німецькому адміністративному праву. Він спрямований на те, щоб у випадках, коли фізична особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цих очікувань. Однак принцип законних очікувань підлягає певним обмеженням. Перше з них – критерій доцільності. Право Співтовариства захищає законні очікування лише розсудливих і обачних осіб. По-друге, на цей принцип можна посилатися лише у випадку, коли очікування мають законний характер.

3)Пропорційність. Воно вимагає від державних органів влади дотримуватися належним чином пропорційності між цілями, які мають бути досягнені, і засобами, які ці органи мають у своєму розпорядженні для досягнення цих цілей. Ця норма означає, що „будь-які дії Співтовариства не повинні виходити за межі того, що необхідно для досягнення цілей даного Договору”.

4)Основні права людини. Спочатку сфера захисту прав людини розглядалась як повністю не властива для правового порядку, який незмінно ґрунтуються на економічних засадах.Будь-яке європейське намагання в цьому напрямку розглядалась як таке, що належить до компетенції Європейського Суду з прав людини.

5)Процесуальні права. Втілення в життя права Співтовариства неодмінно включає в себе запровадження судових слухань, які мають бути справедливими, навіть якщо в законодавстві Співтовариства немає спеціальних гарантій щодо цього. У таких ситуаціях корисним засобом знову стають загальні принципи права. Принцип, який вказує на те, що такі права повинні гарантуватися і що відповідач має право на справедливе слухання та природну справедливість.

Висновки

Право Співтовариства охоплює велику кількість різних джерел, що віддзеркалюють різноманітні правові традиції, на яких вони базуються. Незважаючи на те, що за останні декілька років значно поширився вплив англосаксонських правових систем. І все ж очевидним є посилення наголосу на дотриманні загальних принципів права, які становлять частину „некодифікованого права” Співтовариства. Щодо загальних принципів права, то для Співтовариства було б корисним прийняти підсумкову заяву, яка б визначила вичерпний перелік принципів, що мають бути застосовані й захищені правом Співтовариства.

Дія норм права ЄС, застосування норм у судовій практиці

Безпосередність дії права ЄС. Теорія, принципи(презумпції), критерії та юридична сила прямої дії постанов і дериктив. Принципи транспозиції правових норм ЄС у національне законодавство держав-членів ЄС.

Теза про те, що право Співтовариства являє собою особливий правовий порядок, була прийнята із самого початку тими, хто брав участь у його розробці та реалізації. За відсутності будь-яких відповідних моделей і прецедентів можна зробити припущення, що оскільки право Співтовариства являє собою унікальний і особливий правовий порядок, то взаємовідносини між ним і національним правом також є sui generis і мають безпрецедентний характер. Це може бути досліджено за допомогою певних факторів, які виявляють унікальну природу цього права. Йдеться про розподіл повноважень між Співтовариством і державами-членами, принцип прямої дії, прямого застосування і верховенства права Співтовариства, а також принцип субсідарності. Слід також враховувати наявність у конституційних системах країн-членів положень, за допомогою яких права Співтовариства стає частиною національних правових порядків.

Встановлюючи взаємовідносини між Співтовариством та його членами, важливо точно визначити, де саме проходить „демаркаційна лінія” розподілу повноважень між ними.

Виключна юрисдикція. Співтовариство має виключну юрисдикцію в галузях, стосовно яких формулювання положень Договору або їх контекст точно вказують на те, що саме вони надають Співтовариству повні й чітко визначені повноваження, виключаючи водночас будь-яку можливість для держав-членів діяти в односторонньому порядку, навіть до того, як інституції Співтовариства використають ці повноваження, прийнявши відповідні положення.

Конкуруюча юрисдикція. Цей вид юрисдикції завжди розглядався як виключний і тимчасовий. Крім того, певна кількість галузей не була спеціально віднесена Договором до юрисдикції Співтовариства, але вони потенційно є сферою, за яку співтовариство несе відповідальність. Доти, доки інституції Співтовариства не прийняли законодавство в цій сфері, держави-члени мали щодо неї конкуруючу юрисдикцію. Але навіть тут повноваження держав-членів не були обмеженими, оскільки ці держави не могли порушувати норми, що стосуються заборони дискримінації, або обмежувати принцип вільного переміщення товарів, осіб, послуг, капіталу.

Паралельна юрисдикція. Цей принцип належить до сфер, в яких право Співтовариства є додатковим до національного права. Так, право конкуренції забороняє лише зловживання з боку одного чи кількох підприємств своїм домінуючим становищем на спільному ринку або на значній його частині як „несумісне із спільним ринком” і таке, що „може негативно позначитися на торгівлі” між державами-членами. Тому підприємства, які контролюють істотну частину лише національного ринку, в ст. 86 ДЗЕС не зазначені. Національні органи влади можуть використовувати паралельну юрисдикцію, коли вона стосується права поведінки таких компаній щодо порушення правил конкуренції.

У найширшому значенні пряма дія може бути визначена як механізм, що надає громадянам можливість покладатися на положення права Співтовариства під час судового слухання в національному суді, від якого вимагається підтверджувати, захищати і впроваджувати права, які надаються цими положеннями. Певна річ, це не є офіційним визначенням, яке можна відшукати в положеннях Договору або в будь-яких інших законодавчих актах Співтовариства.

Принципи:

1) Норма повинна бути чіткою . Суд Європейських Співтовариств доволі широко тлумачить цю вимогу, яка, на його думку, має бути достатньою, навіть якщо наслідки застосування норми важко передбачити.

2) Норма повинна бути безумовною. Цей критерій означає, що суб’єктивне право, яке надається тією чи іншою нормою, не може залежати від суб’єктивістських тлумачень будь-яких офіційних органів. Під офіційними органами розуміються не тільки інституції Співтовариства як такі, а й органи влади держав-членів.

Пряма дія постанов(регламентів)

Оскільки ст. 189 ДЗЄС вказує, що регламенти ЄС мають загальне застосування, є цілісно обов’язковими і мають пряме застосування, є цілісно обов’язковими і мають пряме застосування в усіх державах-членах, не викликає сумніву той факт, що регламенти переважно мають пряму дію. До того ж ця пряма дія може бути як вертикальною, так і горизонтальною. Однак презумпція прямої дії регламентів може бути заперечена, оскільки деякі з них не відповідають встановленим Судом Європейських Співтовариств вимогам до актів прямої дії або хоча б тому, що вони за своєю природою не можуть наділяти правами фізичних осіб.

Пряма дія директив

На перший погляд, здається, що директиви також входять до категорії, яка може бути оцінена з точки зору її прямої дії. Враховуючи те, що ст.189 ДЗЄС: а) встановлює обов’язковість директиви для кожної держави-члена, якій вона направляється, щодо запланованих результатів; б) залишає при цьому національним органам влади право вибору форм і методів своєї імплементації; в) виключає визначення директиви як такої, що має „пряме застосування”, директиви, в принципі, не можуть мати прямої дії. Однак Суд Європейських Співтовариств виділяє дві категорії директив, які можуть мати пряму дію.

Перша складається з директив, які не були імплементовані належним чином

або не були імплементовані належним чином або не імплементовані до закінчення визначеного терміну.

Друга категорія стосується директив (або певних частин директив), які не потребують імплементації. Суд Європейських Співтовариств встановив, що цей підрозділ директиви відповідає критеріям, необходним для набуття прямої дії. Він не тільки містить зобов’язання, що не допускають встановлення будь-яких винятків чи умов, а й міркування правової визначеності, коли фізичні особи можуть посилатися на це зобов’язання, навіть якщо воно міститься в документі, який у цілому не має прямої дії. Пряма дія директив викликає певну кількість питань та проблем, які СЄС змушений був розглядати з „власної ініціативи”, тим самим знову підтверджуючи свою правотворчу роль.

Принципи транспозиції правових норм ЄС у національне законодавство держав-членів ЄС

За умови заснування Співтовариства на дійсно федеральній моделі, навряд чи виникло б питання щодо того, як право ЄС має бути пристосованим до національних конституційних систем. Нинішня правова система Співтовариства залишається зверненою більше до міжурядової моделі, ніж до федеральної. Вона залишається такою, що значною мірою залежить від методу, за допомогою якого правові порядки окремих держав пристосовуються до неї. А це, у свою чергу, залежить від національного конституційного устрою, який встановлює зв’язок із правом Співтовариства.

Враховуючи все, про що йшлося, правові системи держав – членів Європейського Співтовариства (як і великої кількості інших держав світу) можна поділити на дві категорії, відповідно до яких вони застосовують міжнародні договори: а саме згідно з теоріями монізму і дуалізму. Теорія монізму виходить із припущення, що міжнародні договори і національне право становлять частини одного правового порядку. В межах цього правового порядку міжнародне право має пріоритет над правом національним. Згідно ж з теорією дуалізму робиться протилежне припущення, яке полягає в тому, що міжнародне й національне право являють собою два різних правових порядки. Отже, міжнародне право може стати частиною національного права лише за допомогою трансформації у національне законодавство. Більшість країн ЄС (Франція, Бельгія, Нідерланди, Іспанія) прийняли моноістичний підхід. А такі, як Сполучене Королівство й Італія, застосовують дуалістичну модель.

Поділ правових систем на моністичну і дуалістичну впливає на спосіб, за допомогою якого національні конституції пристосовуються до права Співтовариства. При цьому необхідно зважати на дві точки зору. Перше з них полягає в тому, що ця відмінність підходів не створювала ніяких значних практичних проблем для впровадження права Співтовариства, зокрема з його прямої дії та верховенства. Згідно з другою точкою зору – необов’язково вважати, що складнощі, які виникають, в основному мають місце в країнах, які застосовують дуалістичну систему.

Верховенство права ЄС і наслідки цього: теорія; принципи; умови верховенства

Норма права Співтовариства для того, щоб бути повністю імплементованою, має відповідати двом вимогам. По-перше, необхідна можливість посилатися на неї у національному суді, який би захищав це право. Необхідно, щоб національний суд також надавав пріоритет нормі Співтовариства у випадках, якщо вона суперечить нормі національного права. В цьому полягає принцип верховенства, або пріоритету, права Співтовариства. Враховуючи те, що верховенство права Співтовариства над національним правом є принципом, держави-члени забов’язані також забезпечувати, щоб жодна норма національного законодавства не була перешкодою для повної ефективності норм права Співтовариства.

Право Співтовариства намагається залучити до участі громадян ЄС, дозволивши їм захищати свої певні права в національних судах, хоч і під пильним наглядом Суду Європейських Співтовариств. Верховенство права Співтовариства забезпечує, що наслідком будь-якого конфлікту між ним і національною нормою буде надання пріоритету праву Співтовариства.

Таке поєднання прямої дії та верховенства з правової точки зору становить радикальне відхилення у відносинах між національним правом і правом міжнародних інституцій, у яких ця країна має членство, Співтовариство не є першою правовою системою, відповідно до якої норми міжнародного права наділяють фізичних осіб правами, які національні суди повинні захищати. Але воно є першою системою, що використовує міжнародне право і вимагає від усіх національних судів країн, що підписали Договір, захищати і впроваджувати певні права, надані фізичним особам, - на відміну так званих самовиконуваних договорів, згідно з якими ці права захищаються лише що ініціативою однієї з держав-членів.

Однак не всі положення права Співтовариства мають пряму дію. Для того щоб відповідна норма набула прямої дії, вона повинна відповідати критеріям, розробленим СЄС, а саме: бути зрозумілою і чіткою, не мати застережень, що роблять її чинність залежно від подальших законодавчих дій як на національному рівні, так і на рівні Співтовариства. Користуючись цими критеріями, Суд має можливість наділяти прямою дією значну кількість положень, не тільки найбільш очевидні, наприклад регламенти, а й статті Договору, рішення і, можливо, найменш придатні для цього акти – директиви.

Особливо помітними в прецедентному праві Суду Європейських Співтовариств є дві тенденції: з одного боку, воно не обмежує прямої дії зобов’язань, які мають негативний характер, а з іншого – забезпечує, що пряма дія надає громадянам право оскаржувати дії чи бездіяльність не тільки національних органів влади, а й інших приватних осіб. Однак при цьому не слід плутати пряму дію з прямим застосуванням.

Юридична сила, принципи дії правових норм ЄС і застосування цих норм у судовій практиці: наслідки верховенства права ЄС; судовий захист, його принципи і наслідки підсудності; принципи рівного доступу до захисту і адекватного відшкодування

Будь-які матеріальні права і обов’язки без ефективних засобів судового захисту мають дуже незначну практичну цінність для тих, чиїх інтересів вони стосуються. Без таких засобів зацікавлені сторони майже повністю залежать від доброї волі інституцій і громадян, на яких покладаються зобов’язання. Така добра воля не може бути постійно гарантованою, тому необхідно, щоб виконання цих обов’язків тими, на кого вони покладаються, було предметом неупередженого розгляду незалежним арбітром, тобто органами судової влади. Власне для забезпечення такого розгляду ДЗЄС встановлює широке коло засобів судового захисту. Але вони є дуже загальними внаслідок таких причин:

1)вони можуть бути як прямими (у випадках, коли позов подається позивачем безпосередньо до СЄС\СПІ), так і непрямими (коли національний суд звертається по допомогу до СЄС у справах, в яких застосовується право Співтовариства);

2)до захисту залучається як Суд Європейських Співтовариств, так і національні суди; останні, зокрема, за допомогою механізму процедури преюдиційного звернення;

3)судовий розгляд дозволяється широкому колу позивачів і заявників, тобто не тільки інституціям-позивачам, таким як Комісія, а й приватним особам;

4)вони є як загальними (наприклад, позови, що вчиняються на основі ст. 169,173,175 ДЗЄС, так і спеціалізованими (наприклад позови, які подаються відповідно до ст.93(2) щодо державної допомоги).

Право ЄС принципово спрямовано на захист приватної особи, яка заохочується впроваджувати його та покладатися на нього в національних судах. Однак, якщо дозволити останнім тлумачити і застосовувати право Співтовариства незалежно один від одного і від будь-якого іншого судового органу влади, то й призведе до появи величезної системи дуже суперечливого прецедентного права. Для того щоб уникнути цього, національним судам була надана можливість звертатися по допомогу до СЄС у тих випадках, коли вони не в змозі самі вирішити проблеми, що виникають з права ЄС. Це забезпечує впровадження національними судами необхідного ступеня одноманітності під час вирішення ними таких проблем.

Висновки

Співтовариство є першим органом, який надав особам приватного права можливість використовувати заходи судового захисту для реалізації прав, якими їх наділило національне право, як за допомогою прямих дій – шляхом безпосереднього звернення до СЄС, так і непрямих дій – через процедуру надання преюдиційних тлумачень. Все це, безумовно, заслуговує на оплески. Однак можна поставити запитання: чи відповідає система засобів судового захисту, яка майже не змінилася з часу створення Співтовариства, сучасним вимогам права Співтовариства? На особливу увагу заслуговують таких три проблеми.

Доступ до правосуддя. Серед принципових завдань будь-якої правової системи значна увага має приділятися наданню громадянам якомога ширшої можливості використання засобів судового захисту. Наскільки це відповідає дійсності стосовно Співтовариства? Для того щоб громадяни мали можливість використовувати звернення до правосуддя, географічне розташування судових органів повинне бути якомога зручнішим. Проте Європейський Союз має лише один суд, який знаходиться в Люксембурзі. Це робить судові органи Співтовариства, які простягаються від Південної Іспанії до Північної Франції, дуже віддаленими для більшості людей. Ця обставина виявилась очевидним аргументом на користь судової децентралізації.

Процесуальний ефект. Ця проблема тісно пов’язана за попередньою. Зокрема, процес надання преюдиційного тлумачення може бути дуже тривалим. Тривала процедура має два побічних ефекти. Перший полягає в тому, що в багатьох справах скористатися перевагами такого судового захисту можуть лише ті, хто має достатні фінансові можливості. Другий – у деяких випадках до європейського права звертаються під час розгляду кримінальних справ з єдиним наміром добитися надання преюдиційного тлумачення, щоб затягти весь судовий процес.

Виконання судових рішень. Судові органи, яким не надана можливість примусового виконання рішень, втрачають значну частину своєї ефективності. На національному рівні розпорядження про сплату платежів фактично є неефективними, якщо немає засобів для їх впровадження, включаючи, у разі необхідності, службу судових виконавців для отримання платні. Тут Суд обмежений і може покладатися лише на добру волю національних органів з виконання судових рішень.

Використані джерела

1) Кернз Волтер „Вступ до права Європейського Союзу”

2) І.Б. Усенко „Основи правознавства”

3) Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. „Основи правознавства України”

4) Г.С. Грай „Майбутнє України в руках молоді. Бесіди з правового виховання”

5) Всесвітня мережа Internet