МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Володимира Даля
КРИМСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ, ФЕОДОСІЙСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З дисципліни Правовое регулирование отношений собственности
Студент Кадыров А.Р.
Керівник роботи Доцент Сидоренко Ю.М.
Зміст
1. Право спільної сумісної власності подружжя
1.1 Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя
1.2 Об'єкти права спільної сумісної власності
1.3 Здійснення подружжям права спільної сумісної власності
1.4 Здійснення права спільної сумісної власності після розірвання шлюбу
1.5 Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою
Список використаних джерел
Відповідно до статті 355 Цивільного кодексу України є два види спільної власності: спільна часткова і спільна сумісна. При спільній частковій (вважається, що наголос у цьому слові слід робити на третьому, а не на другому складі) власності кожен співвласник із самого початку має чітко визначену частку у праві власності — так звану ідеальну частку (наприклад, 1/3 чи 3/7), а тому має право на володіння, користування та розпорядження тим, що реально відповідає цій частці.
Дружина та чоловік можуть бути суб'єктами і права спільної часткової, і права спільної сумісної власності одночасно.
Право спільної сумісної власності як загально-цивілістична категорія істотно відрізняється від права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності не поділене на частки, тому усі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном. Така частка може бути виділена за домовленістю між співвласниками або у разі спору — судом.
Інтересам подружжя відповідає поширення на майно, набуте за час шлюбу, саме правового режиму спільної сумісної власності. Це особливо стосується приватизації державного житлового фонду. Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартири (будинку) у спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї. У разі вибору спільної сумісної власності розпорядження квартирою може бути здійснене лише за волею усіх співвласників. Ніхто не зможе розпорядитися своєю часткою до її виділу.
Спільна сумісна власність подружжя є матеріальною передумовою міцності шлюбу, здійснення подружжям різних соціальних функцій, зокрема народження і виховання дитини.
У статті 22 КпШС містилася норма, за якою «майно, нажите подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю». Оскільки у проекті Цивільного кодексу України вживався лише термін «набуття» права власності, саме він використовується в Сімейному кодексі.
Крім того, правова конструкція «майно, набуте подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю» є більш науково виваженою. Тобто підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання, виготовлення, спорудження) майна за час шлюбу, крім випадків, встановлених законом або договором.
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Відповідно до статті 60 СК воно вважається таким, що належить подружжю.
Заінтересована особа може довести, що майно було придбане нею до шлюбу. Якщо цього зробити їй не вдасться, майно вважатиметься придбаним у шлюбі.
Заінтересована особа може довести, що майно було придбане у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, наприклад, дружини про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Закріплення у частині другій статті 60 СК презумпції права спільної сумісної власності подружжя є серйозним правовим застереженням для відповідних службових осіб, які іноді накладають арешт у зв'язку з порушенням кримінальної справи щодо дружини чи чоловіка на все майно подружжя.
При розгляді справи про розірвання шлюбу між А. та С. і поділу майна виник спір щодо того, кому належать два килими. А. стверджувала, що вони були подаровані їй, а тому є її особистою власністю, а С. цю обставину заперечував. Оскільки А. не подала відповідних доказів на підтвердження договору дарування, право спільної сумісної власності щодо цих речей не було спростоване.
Як уже зазначалося, ті факти, які згідно з законом припускаються, презюмуються, не потребують доказування. Це і звільнило С. від потреби доказувати належність цих речей до спільної сумісної власності подружжя.
Не є перешкодою для набуття права спільної сумісної власності та обставина, що один із подружжя з поважної причини не мав самостійного заробітку (доходу).
Праця вдома, пов'язана з веденням домашнього господарства, вихованням дитини, доглядом за непрацездатним членом сім'ї є дуже відповідальною і не менш важливою, ніж праця на виробництві. У зв'язку з цим вислів на зразок «моя жінка ніде не працює» є здебільшого таким, що-не відповідає дійсності.
Відповідно до статті 10 Хартії прав сім'ї, працю матері вдома потрібно визнавати і поважати, бо вона має цінність для сім'ї та для суспільства.
Чи є поважною причина, у зв'язку з якою один із подружжя не має самостійного заробітку? — відповідь на це запитання дасть суд. У частині першій статті 60 СК міститься перелік найбільш поширених обставин, які можуть зумовити відсутність власного заробітку.
Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (на транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Іншими словами, якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано, наприклад, лише чоловіка, це ще не значить, що він є одноосібним власником майна.
Шлюб між Н. та Д. було зареєстровано в !965р. У1970р. вони спорудили будинок, свідоцтво про право власності на який було видане лише на ім'я чоловіка Д. У 1980 р. шлюб між ними було розірвано. У 2003 р. Д. помер. Друга дружина спадкодавця О. вважала, що їй як єдиному спадкоємцеві за законом має належати весь будинок.
Оскільки будинок був споруджений під час шлюбу, то незалежно від того, хто із подружжя зареєстрований його власником, він є спільною сумісною власністю подружжя. Н. не є спадкоємцем після свого колишнього чоловіка, але вона є співвласником будинку, тому предметом спадкування весь будинок бути не може. Друга дружина спадкодавця О. може одержати у спадок лише те, що належало її чоловікові.
Частина перша статті 61 СК не містить переліку речей, які можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Можна було б, звичайно, такий перелік дати. Однак він не був би вичерпним не лише на момент прийняття Сімейного кодексу, а й на майбутнє, бо перечне лити усі види майна неможливо, оскільки з часом неодмінно з'явиться якийсь новий, на сьогодні ще не існуючий об'єкт. Тому встановлення у статті 61 СК загального правила про те, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, є найбільш прийнятним.
Об'єктом права спільної сумісної власності, як уже зазначалося, не може вважатися право вимоги, оскільки воно виникає із зобов'язальних (договірних або недоговірних) правовідносин. Якщо у зв'язку з пошкодженням автомобіля, належного подружжю, заподіяна шкода, наприклад, у 4 тис. грн., то вимога про її повернення належить подружжю не лише як власникам, а й як потерпілим у деліктному зобов'язанні.
У частині другій статті 61 СК вперше законодавче вирішена дуже важлива і водночас дуже складна проблема: чиєю власністю є заробітна плата, пенсія, стипендія, одержана одним із подружжя. Без заперечень сприймалася теза про те, що право одержати нараховану зарплату чи пенсію — це право конкретної особи, а не її чоловіка чи дружини. Щодо правової належності цих грошових сум, одержаних одним із подружжя, велася дискусія.
У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли у судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 15 червня 1973 р. у пункті 6 було наведено перелік майна, яке є спільною сумісною власністю, але ні заробітної плати, ні пенсії, ні стипендії до неї не було включено. Те саме було повторено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 р. Чим зумовлено таке мовчання щодо заробітної плати та пенсії? Можливо, відсутністю єдиної позиції з цієї проблеми.
Законодавець вперше дає чітке, однозначне рішення: заробітна плата, пенсія, стипендія, дивіденди є власністю того, кому вони виплачені. У цій нормі — повага до того з подружжя, кому ці грошові суми дісталися, головним чином, як наслідок його праці, як гарантія його особистої свободи. Вносити чи не вносити ці грошові суми до сімейного бюджету, кожен з подружжя має право вирішувати сам, залежно від його зорієнтованості на зміцнення сімейних відносин.
Отже, кожному з подружжя закон дає право вибору, реалізуючи в цій нормі ідеологію ненасильства.
Невнесення заробітної плати чи пенсії до сімейного бюджету може бути однією з причин погіршення сімейних відносин, а згодом і причиною пред'явлення вимоги про розірвання шлюбу.
Термін «сімейний бюджет» неодноразово використовувався Верховним Судом України, але в цьому Кодексі закріплений вперше.
Сімейний бюджет — матеріальна основа сім'ї. Право одного з подружжя вносити зарплату, пенсію до сімейного бюджету існує поряд з його обов'язком дбати про матеріальне забезпечення сім'ї (частина четверта статті 55 СК) та правом на спільне вирішення питань життя сім'ї (стаття 54 СК).
У частині другій статті 61 СК зазначено, що заробітна плата, пенсія, дивіденди, одержані дружиною чи чоловіком, є спільною сумісною власністю подружжя тоді, коли вони внесені одним із них на свій особистий рахунок у банківській (кредитній) установі. Саме така правова конструкція («право власності на вклад») неодноразово використовувалася Пленумом Верховного Суду України, нею оперує законодавство та судова практика, широко послуговується література. Однак грошова сума, передана банківській (кредитній) установі за договором, стає власністю цієї установи, а не вкладника. Останній одержує взамін право вимагати видачі вкладу.
Незважаючи на справжню юридичну природу вкладу, у частині другій цієї статті закріплено широко поширений, звичний, хоча й неточний погляд на вклад як на об'єкт права власності вкладника. Оскільки вклад вноситься на підставі договору, немає ні теоретичних, ні законодавчих перешкод для того, щоб вкладниками значилися і дружина, і чоловік.
Якщо вкладником є, наприклад, чоловік, то дружина зможе отримати гроші лише на підставі довіреності, виданої чоловіком. Цією нормою охороняються інтереси вкладника, адже на його рахунку можуть бути грошові суми, внесені до шлюбу чи під час окремого проживання та сепарації, або одержані за договором дарування чи як відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди.
Судовою практикою було вироблене положення, за яким грошові кошти, інше майно, одержане одним із подружжя за договором, укладеним в інтересах сім'ї, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Це положення одержало своє законодавче закріплення. Відповідно до частини третьої статті 61 СК все те, що одержане за договором, укладеним одним із подружжя в інтересах сім'ї, стає спільною власністю подружжя. В тому числі і тоді, коли на придбання цього майна одним із подружжя витрачена заробітна плата, не внесена ним до сімейного бюджету. Спільною сумісною власністю буде, наприклад, автомобіль, виграний у лотерею, чи інший грошовий виграш, оскільки вважається, що такий договір один з подружжя уклав в інтересах сім'ї.
У частині четвертій статті 61 СК збережена законодавча традиція, відповідно до якої речі для професійних занять одного з подружжя, придбані за час шлюбу, вважаються спільною сумісною власністю подружжя. Хоча теоретично не виключалося й інше рішення: річ, придбана одному із подружжя для його професійних занять, є його особистою власністю, незалежно від того, що придбана вона за рахунок сімейного бюджету. У разі поділу спільного майна ця обставина мала би враховуватися, тобто другий з подружжя одержав би право на компенсацію іншим майном.
Чи можна термін «речі для професійних занять» тлумачити розширено, включивши до них і ті речі, які, наприклад, дружина, лікар за фахом, використовує для вишивання чи художнього ткацтва, а чоловік — для фотографування, хоча і не працює фотографом?
Практична потреба у цьому була б за умови, що речі для професійних занять одного з подружжя вважалися за законом його особистою власністю. При тому правовому регулюванні, яке було в статті 26 КпШС і є у статті 61 СК, такої потреби немає. Якщо при поділі спільного майна виникне спір щодо того, кому передати ткацький верстат чи фотоапарат, суд легко вирішить його, взявши до уваги те, хто ці речі реально використовував під час шлюбу.
1.3 Здійснення подружжям права спільної сумісної власності
Як зазначалося, сенс права спільної сумісної власності полягає у тому, що частки співвласників не виділені, а тому кожен з них має рівне право на володіння, користування та розпорядження майном. Такі ж рівні можливості щодо здійснення права спільної сумісної власності мають дружина та чоловік, незалежно від того, що зарплата одного з подружжя є більшою, як і від того, що один із подружжя продовжує навчання чи є інвалідом.
Не здійснення одним із подружжя права спільної сумісної власності не припиняє його прав на подружнє майно.
Закон дозволяє подружжю встановити особливий порядок здійснення права спільної сумісної власності. Так, дружина може видати чоловікові довіреність на розпорядження усім спільним майном шляхом вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.
Дружина і чоловік як фізичні особи мають право реалізовувати свою цивільну правоздатність, укладаючи між собою усі договори, які не заборонені законом, зокрема договори куплі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), спадковий договір.
Предметом договору між подружжям можуть бути речі, що належать на праві особистої власності кожному з них, а також речі, які є їхньою спільною сумісною власністю. Це значить, що чоловік, наприклад, може подарувати дружині перстень, придбаний на його заробітну плату, чи передати їй свою частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль.
У частині другій статті 64 СК сформульована норма, яка істотно спрощує і полегшує укладення між дружиною та чоловіком договорів, пов'язаних з відчуженням одним із подружжя на користь другого своєї частки у праві спільної сумісної власності, насамперед щодо нерухомості. Завдяки цій правовій новелі їм уже не доведеться попередньо здійснювати процедуру виділу своєї частки та оформлення права власності на неї.
Подружжя А. та Т. домовилися, що він подарує їй половину приватизованої квартири. Однак нотаріус відмовився посвідчити такий договір, оскільки частки у праві власності на квартиру кожному з них не були виділені, і, звичайно, не було у них відповідного документа, який підтверджував би права на ці частки. Довелося їм укласти договір про поділ квартири, нотаріально посвідчити його, одержати відповідні свідоцтва і лише після цього укласти договір дарування.
Відповідно до частини другої статті 64 СК подружжя (а також ті, шлюб між ким розірвано) мають право добровільно визначити частки кожного з них і тут же укласти договір щодо розпоряджання цими частками.
Стаття 65 СК стосується договорів, які подружжя або один з них укладає з іншими особами щодо майна, яке їм належить на праві спільної сумісної власності.
Укладення дружиною та чоловіком договорів з іншими особами щодо майна, яке є особистою власністю кожного з них, регулюється Цивільним кодексом України.
Договори з іншими особами щодо майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, мають укладатися за їхньою спільною згодою.
У частині другій статті 65 СК сформульована правова презумпція, відповідно до якої вважається, що один з подружжя, укладаючи договір щодо спільного майна, діє зі згоди другого З подружжя. Наявність такої згоди може бути оспорена дружиною чи чоловіком лише щодо договорів, які виходять за межі дрібного побутового договору. Особливості дрібного побутового договору визначені Цивільним кодексом України. Ними є невисока вартість предмета договору, спрямованість договору на задоволення побутових потреб особи.
Оспорення дрібного побутового договору у зв'язку з відсутністю згоди другого з подружжя на його укладення Сімейний кодекс не допускає.
Норма частини другої статті 65 СК стимулює покупця під страхом визнання договору недійсним до обачності.
У випадках, визначених у частині третій статті 65 СК, згода на укладення договору має бути письмовою.
При відчуженні цінного майна (виробів з дорогоцінних металів чи каміння, антикваріату, дорогого посуду, картин, меблів тощо), не варто сприймати присутність другого з подружжя при укладенні договору як акт його згоди. Така згода на укладання договору не може засвідчуватися мовчанням, вона має бути письмовою.
Стосовно договорів, які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації, згода другого з подружжя на їх укладання має бути нотаріально посвідчена. Тобто, якщо одним із подружжя відчужується автомобіль або житловий будинок чи земельна ділянка, які є об'єктом права спільної сумісної власності, письмова згода другого з подружжя має бути посвідчена нотаріально. За допомогою цього правила вдасться запобігти багаточисленним фактам продажу автомобілів одним із подружжя без згоди другого.
Згода другого з подружжя потрібна й у разі видачі тим, на ім'я кого зареєстровано автомобіль, довіреності на користування ним або так званої генеральної довіреності з правом продажу автомобіля.
У разі укладення, наприклад, дружиною договору без згоди чоловіка, останній має право звернутися до суду з позовом про визнання такого договору частково недійсним або про перевід на нього прав покупця. Вимога про часткове визнання договору недійсним може бути заявлена і тоді, коли чоловік заперечує лише щодо відчуження своєї частки.
Якщо чоловік взагалі заперечує проти передачі майна іншій особі, заявляючи про своє переважне право на його придбання, йому належить вимагати визнання недійсним договору стосовно своєї частки, а щодо частки другого з подружжя вимагати переводу на себе прав покупця.
На ці вимоги поширюється позовна давність, встановлена Цивільним кодексом України.
Норма частини четвертої статті 65 СК охороняє одного з подружжя від недобросовісності з боку своєї дружини чи чоловіка. Вона була зумовлена непоодинокими випадками, коли вимога, заснована на договорі, який уклав один із подружжя, безпідставно пред'являлася і до другого з подружжя.
Якщо у власності подружжя є річ, якою вони обоє одночасно користуватися не можуть (комп'ютер, автомобіль, музичний інструмент), дружина і чоловік можуть домовитися про режим користування нею. Норма частини першої статті 66 СК є своєрідною підказкою дружині та чоловікові щодо того, як діяти, щоб не порушити сімейної злагоди.
Потреба застосування частини другої статті 66 СК зумовлена здебільшого ускладненням особистих стосунків між дружиною та чоловіком. Встановлення порядку (режиму) користування кожним з них спільною квартирою, будинком, дачею, іншою будівлею — це по суті переддень поділу цього майна.
Подружжя може, наприклад, домовитися про те, що перший поверх будинку займе дружина, а чоловік користуватиметься другим поверхом. Якщо такий договір укладено усно, він може бути взятий до уваги судом в майбутньому у разі поділу будинку. Якщо ж такий договір укладений письмово і посвідчений нотаріусом, то у разі смерті, наприклад, дружини, за умови, що частки кожного з подружжя є рівними, предметом спадкування буде перший поверх будинку.
Договір про порядок користування нерухомим майном, посвідчений нотаріусом, може бути згодом змінений за згодою подружжя або за рішенням суду.
1.4 Здійснення права спільної сумісної власності після розірвання шлюбу
У частині першій статті 68 СК залишена поза увагою пропозиція про встановлення норми, за якою розірвання шлюбу має припиняти право спільної сумісної власності, автоматично перетворюючи його у право спільної часткової власності.
У результаті розірвання шлюбу співвласники перестають бути подружжям, однак правовий режим їхнього майна, набутого за час шлюбу, залишається попереднім — спільною сумісною власністю, але вже колишнього подружжя. Колишнє подружжя може бути співвласниками протягом невизначеного строку, аж до поділу майна, знищення його чи до смерті одного з них.
Презумпція згоди дружини чи чоловіка на розпоряджання спільним майном, яке здійснює другий з подружжя (частина друга статті 65 СК), триває до розірвання шлюбу. Тому після розірвання шлюбу, навіть для вчинення щодо спільного майна дрібних побутових угод, потрібна згода другого співвласника.
Кожен із співвласників має право на поділ спільного майна. Прагнення реалізувати це право не завжди є свідченням відсутності злагоди між співвласниками. Проте у відносинах між подружжям поділ спільного майна — це завжди результат ускладнення стосунків між ними.
Право подружжя на поділ спільного майна існує доти, поки існує це майно. Поділивши майно, подружжя, проживаючи спільно, можуть знову придбати майно і знову ж ділити його.
Поділ спільного майна може відбутися як під час шлюбу, так і після його розірвання. Вимога про поділ майна після смерті одного з подружжя може бути заявлена його спадкоємцями.
Добровільний поділ майна із визначенням ідеальних часток залишає більше шансів для примирення подружжя, ніж тоді, коли це робиться за допомогою суду.
Якщо предметом поділу є нерухоме майно, договір про такий поділ має бути посвідчений нотаріально. Поява нового власника і нового (видозміненого) об'єкта права власності обумовлює необхідність державної реєстрації такого договору.
Поділ всього майна, яке було спільною сумісною власністю подружжя, або лише певної речі (наприклад, будинку), означає припинення щодо нього режиму об'єкта права спільної сумісної власності. У разі виділу майно, відокремлене із загальної маси спільних речей, стає особистою власністю одного з подружжя, зменшуючи його частку у праві спільної сумісної власності щодо майна, яке залишилося.
Договір про виділ нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації.
Вимога про поділ майна може бути заявлена кожним з подружжя, зокрема тим, у помешканні якого це майно знаходиться, адже тримання частки майна, належного другому з подружжя, може викликати певні незручності.
Якщо спільне майно потребує утримання, зберігання, догляду, то той із колишнього подружжя, який продовжує володіти та користуватися ним, має право вимагати від другого відповідної компенсації понесених ним витрат, з урахуванням тієї користі, яку він мав від його використання, або зажадати забрати свою майнову частку в натурі.
Хоча у праві спільної сумісної власності подружжя частки кожного з них не виділені, дружина і чоловік мають право сподіватися на те, що у разі заявлення одним із них або спадкоємцем вимоги про поділ частки кожного будуть рівними. «Тобі — половина й мені — половина» — такий закон подружніх відносин, за допомогою якого утверджується справжня рівність у відносинах між дружиною та чоловіком.
Частина перша статті 28 КпІПС містила норму, за якою у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, «їх частки визнаються рівними». У частині першій статті 70 СК ця законодавча ідея сформульована точніше: «частки майна дружини та чоловіка є рівними».
Законний режим рівності часток може бути змінений за домовленістю сторін. Тобто дружина і чоловік, розділяючи між собою спільне майно, мають право самі визначити як розмір частки, так і те конкретне майно, яке буде належати кожному з них. Можливість від ступ лення від засади рівності часток може бути обумовлена ними у шлюбному договорі.
Відступлення від рівності часток означає зменшення частки одного з подружжя і відповідно збільшення частки другого з подружжя. У разі збільшення частки того з подружжя, з ким проживає дитина, остання не стає власником зробленої «надбавки».
Суд може присудити одному з подружжя меншу частку за обставин, що мають істотне значення. У частині другій статті 70 СК подано приблизний перелік цих обставин, кожна з яких пов'язана з протиправною поведінкою одного з подружжя. Зменшення його частки у спільній сумісній власності — це санкція за невиконання обов'язків як дружини чи чоловіка, зокрема обов'язку дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, і, водночас, це санкція до одного з них як співвласника.
Якщо, наприклад, чоловік систематично витрачає свою заробітну плату виключно для задоволення своїх інтересів, майно, набуте за час шлюбу, все одно вважатиметься спільною сумісною власністю. Однак його частка, відповідно до його участі у придбанні майна, може бути мінімальною. Отже, суть цієї правової санкції полягає у тому, що особа не одержить того, що вона за звичайних обставин могла би одержати. Якщо один із подружжя зловживає алкоголем, суд може взагалі відмовити у виділенні йому щонайменшої частки, зваживши на шкоду матеріальним інтересам сім'ї, яка була ним завдана.
У частині третій статті 70 СК підстави для збільшення частки одного з подружжя не пов'язуються з протиправною поведінкою.
Відповідно до частини першої статті 28 КпШС розмір частки міг бути збільшений з урахуванням інтересів дітей, які заслуговували на увагу. Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів на те, що самого факту проживання дитини з одним із подружжя недостатньо для збільшення його частки. Треба було обов'язково зазначити в рішенні, який саме інтерес дитини був взятий судом до уваги. Проте суди вперто не зважали на таку вимогу.
Позиція, сформульована у частині третій статті 70 СК, має істотні відмінності. Вона встановила прозорий критерій для задоволення вимоги про збільшення частки у спільному майні тому з подружжя, з ким проживає дитина або непрацездатні повнолітні син чи дочка.
Після розірвання шлюбу з матір'ю залишилися проживати двоє дітей. Протягом одного року батько ухилявся від сплати аліментів. Сума аліментів, що стягувалася за рішенням суду, становила ЗО грн. щомісячно. Цієї суми було явно недостатньо для покриття половини затрат, які несла мати на виховання та утримання дітей.
В іншому випадку з матір'ю залишилася проживати дитина, яка страждала на лейкемію. Розмір аліментів на матір (стаття 88 СК) становив 25 грн., а на дитину — 50 грн.
У цих змодельованих життєвих ситуаціях розмір аліментів, які сплачує батько на двох дітей чи дитину-інваліда, явно недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Тому за наявності таких обставин при розгляді справи про поділ спільного майна подружжя, судом має бути задоволена вимога того, з ким проживає дитина, непрацездатний син чи дочка, про присудження йому більшої частки.
Цінність такої правової новели багатогранна. Насамперед нею утверджується принцип справедливості та добросовісності у відносинах подружжя. Під загрозою зменшення частки у спільному майні один з подружжя, як правило, чоловік стимулюється до належного виконання своїх батьківських обов'язків.
Водночас сфера чинності норми частини третьої статті 70 СК може бути звужена або навіть зведена до мінімуму, якщо вимога про поділ майна заявлена другим з подружжя одночасно із вимогою про розірвання шлюбу. Тобто, коли ще невідомо, наскільки сумлінно він виконуватиме свій батьківський обов'язок.
Якщо після поділу майна на рівні частки згодом виявиться, що розмір аліментів дітям є недостатнім, заінтересована особа не позбавлена права на звернення до суду. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу суд відмовляє в прийнятті заяви, якщо уже винесене рішення по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і за тих же обставин. За умови появи інших, додаткових обставин спір про той самий предмет та між тими ж сторонами може бути предметом судового розгляду. А це означає, що поділене в минулому майно може бути перерозподілене.
У різні часи вітчизняної історії тривале проживання жінки та чоловіка без зареєстрованого шлюбу мало різні назви: «життя на віру», «фактичний шлюб», «фактичні шлюбні відносини». Останнім часом його стали називати «цивільним шлюбом», хоча за радянським законодавством 30-х років цивільним називався шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, на противагу шлюбові церковному, заснованому на акті вінчання.
У різні часи за назвою стояло ставлення суспільства та держави до осіб, які свідомо вибрали саме таку форму організації свого сімейного життя або були змушені до цього за певних обставин. Однак те, що проживання жінки та чоловіка було сім'єю, не викликало сумніву.
Кодекс законів про шлюб, сім'ю та опіку РСФРР 1926 р. увійшов у історію тим, що надав юридичного значення фактичним шлюбним відносинам. Це означало, що фактичне співжиття, тобто коли особи жили спільно однією сім'єю, не приховуючи своїх відносин, викликало наслідки, встановлені для зареєстрованого шлюбу, — право на майно, нажите спільно, та право на аліменти. Згодом судова практика прирівняла фактичне подружжя і в правах на спадкування, одержання пенсії та в праві на житло. На думку професора В. І. Бошка, ці норми спрямовувалися на захист жінок, які були в сімейних відносинах з представниками експлуататорських класів — непманів, куркулів.
У Кодексі про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 р. була закріплена дещо інша позиція. За статтею 140 суду надавалося право в кожному конкретному випадку вирішувати право на аліменти та право на майно у разі неможливості оформити фактичний шлюб його реєстрацією.
Отже, як у РСФРР, так і в УСРР не відбулося повного урів-няння зареєстрованого і фактичного шлюбів, а мало місце лише урівняння (більшою чи меншою мірою) майнових прав та обов'язків жінки і чоловіка. Пояснювалося це необхідністю стати на захист, головним чином, жінки, яка, потрапивши у складне матеріальне становище, часто не мала змоги обирати форму організації свого сімейного життя і мусила прийняти умови, запропоновані економічно стійкішим чоловіком. Така ситуація тривала до відомого Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства» від 8 липня 1944 р.
В умовах післявоєнної диспропорції жіночого до чоловічого населення було прийнято рішення про юридичне визнання лише шлюбу, зареєстрованого в органі ЗАГСу. З цього часу майно, нажите жінкою та чоловіком, які спільно проживали без шлюбу, визнавалося об'єктом права спільної часткової, а не спільної сумісної власності. Не виникало у таких осіб і право на аліменти. Майнові відносини між такими особами вважалися цивільними, а не сімейними, оскільки наявність сім'ї між ними з цього часу стала категорично заперечуватися.
Відповідно до статті 283 Цивільного кодексу 1963 р. до членів сім'ї наймача, крім подружжя, батьків, дітей, були віднесені «інші родичі». Під тиском судової практики Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1973 р.1
термін «інші родичі» було замінено на «інші особи». Ними здебільшого були фактична дружина та фактичний чоловік. З цього часу термінологічна категоричність (співжителька, співжи-тель) поступово стала згладжуватися.
. Своєрідний прорив було зроблено Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., у статті 19 якого було встановлено виникнення права спільної сумісної власності на майно, набуте спільною працею чи коштами членів сім'ї, тобто виникнення так званої «сімейної власності». Ця норма стосувалася не лише колишнього колгоспного двору, а й осіб, які проживали спільно у «фактичному шлюбі», та інших членів сім'ї. Ця норма була перенесена до Книги третьої «Право власності та інші речові права» Цивільного кодексу України.
Визнання осіб, які спільно проживають, але без зареєстрованого шлюбу, сімейним союзом, зумовило питання: чи накладає стаття 8 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, в якій встановлено право людини на повагу до її сімейного життя, на держав-учасниць Конвенції позитивні зобов'язання, тобто чи зобов'язує вона їх до встановлення однакового правового становища осіб, які перебувають у шлюбі, та осіб, які не є у шлюбі між собою.
У справі «Джонсон проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зробив висновок, що договірні сторони користуються широкою свободою розсуду, визначаючи, яких заходів слід вжити для забезпечення додержання Конвенції, з належним урахуванням потреб та ресурсів суспільства і окремих осіб. Отже, надати тим, хто живе у фактичному, або, як його зараз називають, «цивільному» шлюбі, окремі майнові права, якими наділено подружжя, — це право держави.
Нинішня ситуація в Україні дещо нагадує повоєнну — економічна криза, низький рівень життя, безробіття основної частини населення і насамперед жінок. Нестатки, економічна залежність позбавили велику кількість жінок та чоловіків можливості вибору форми організації свого сімейного життя. І вони згоджуються на будь-які умови, щоб вижити. Тому аргументи, які свого часу були використані професором В. І. Бо-шком для пояснення необхідності правового урівняння майнової сфери відносин у зареєстрованому і незареєстрованому шлюбі, зберегли своє значення.
Оскільки майно, нажите у «цивільному» шлюбі, уже визнане було спільною сумісною власністю, йдеться лише про відтворення відповідного положення Закону України «Про власність» у Сімейному кодексі України. Тому відкрита, а не завуальована (як це було зроблено у статті 19 Закону України «Про власність») норма про те, що майно, набуте жінкою та чоловіком, які проживають спільно, але без реєстрації шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, не може сприйматися як щось абсолютно нове і водночас як міна сповільненої дії, закладена під інститутом шлюбу.
Надання права спільної сумісної власності на майно, нажите у «цивільному» шлюбі, зокрема поширення принципу рівності часток і на того, хто через поважні причини не мав самостійного заробітку (доходу), є свідченням державної охорони сім'ї, яка відповідно до статті 51 Конституції України не пов'язується з підставами її створення. Водночас це є своєрідним захистом від духовного та матеріального визиску однієї особи з боку другої.
Таке нововведення Сімейного кодексу України викликало критику. З одного боку, представники старшого покоління заперечували проти «цивільного» шлюбу, оскільки, на їхню думку, він сприятиме падінню моральності в суспільстві, з іншого — представники молоді вважали, що така новела обмежує їхню свободу, оскільки наближає майновий правовий статус «законного» і «цивільного» шлюбу і цим стимулює людей офіційно реєструвати свої відносини в органах РАЦСу.
Регулювання майнових відносин між фактичною дружиною та чоловіком, закріплене у статті 74 СК, це не крок назад, а навпаки — крок уперед, бо сприяє утвердженню добросовісності у відносинах між жінкою та чоловіком. При цьому падіння моральності є наслідком саме відсутності правового регулювання, що створює можливість одному паразитувати за рахунок другого. Відповідно правило статті 74 СК не можна вважати «прямою атакою на інститут сім'ї» .
Запропоновані новели дійсно невидиме підштовхуватимуть жінку та чоловіка до органів РАЦСу, оскільки майновий правовий статус цих двох форм організації сімейного життя є максимально наближеним. Єдиний більш-менш вагомий плюс «цивільного» шлюбу — «взяв свою валізу і пішов» — не має особливого значення, бо так може вчинити і кожен з подружжя. А тим науковцям, які, захоплюючись Указом від 8 липня 1944 р. і «набутим правовим досвідом», з «подивом» читають статтю 74 СК, слід порекомендувати прочитати статтю 24 Конституції України, за якою жодна ознака не може бути підставою для пільг та обмежень, та частину третю статті 51, в якій проголошена державна охорона сім'ї, без застереження щодо підстав її створення. Як зазначають психологи, «зніміть заборони і певне суспільне явище втратить свою притягальну силу». Стаття 74 заснована на цьому висновку.
Список використаних джерел
1. Конституція України. //Відомості Верховної Ради. 1996. - № 16. - ст. 11.
2. Цивільний кодекс України // Голос України, 2003. - № 47. - ст.73.
3. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. - К., 2001. – 583 с.
4. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины / Под ред. Ю. С. Червоного. — К.: Истина, 2003. — 515 с.
5. Право власності в Україні/За ред. Я.М.Шевченко — К., 1996. — 320 с.
6. Про власність: Закон Українивід 7 февраля 1991 р.// Відомості Верховної Ради, 1991. - № 65. – ст. 209.
7. Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 528 с
8. Сімейне право України: Підручн. / За ред. Гопанчука В. С. К.: Істина, 2002. - 299 с.
9. Цивільне право України. Частина перша. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. проф. Ч. Н. Азімова, доцентів С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. — Харків, 2000. — 368 с.
10. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох тонах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Т. 1. Загальна частина. — К., 2003. — 520 с.
11. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — 2-е вид., допов. і перероб. — К., 2004. — Кн. 1. — 736с.
|
