Реферат: Право спільної власності

Реферат на тему:

«ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ»

Загальна характеристика та види права спільної власності

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить ри­мським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відноси­ни, коли на одну й ту ж річ і в один і той же час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі від­носини отримали назву спільна власність (condominium). З того часу загальна концепція права спільної власності збереглася й набула уста­лених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласни­ків), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином право спільної власності характеризується єдністю об'єк­та та множинністю суб'єктів права власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об'єкта. У ч. 1 ст. 355 ЦК вказано, що об'єктом права спільної власно­сті є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що «майном» як особ­ливим об'єктом вважаються: а) окрема річ, б) сукупність речей, в) майнові права, г) майнові обов'язки. З цього випливає, що майно може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворен­ня. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому - про ком­плекс речей, прав та обов'язків.

Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності ре­чей або майнових прав та обов'язків потрібна їх певна єдність, утво­рення з них єдиного об'єкта. У іншому випадку буде існувати не спільна власність на один об'єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об'єктів. Підстави для об'єднання окремих речей, прав та обов'язків у єдиний об'єкт можуть бути різними. Окремі права та обов'язки можуть, наприклад, набувати якості єдиного об'єкта, якщо вони у своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1218 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об'єкт права їх спіль­ної власності (ст. 1134 ЦК) тощо.

Друга ознака стосується суб'єктного складу права спільної влас­ності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам - співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чи­ном, у даному випадку має місце багатосуб'єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права влас­ності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних відно­син. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного майна за договором найму (оренди) потрібна згода кожного з співвласників. У цьому полягає відмінність права спільної власності від права власності юридичних осіб, наприклад, господарських товариств. В остан­ньому випадку учасники об'єднують належне їм майно для створення самостійного суб'єкта права - юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Вона самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчи­нення правочину не треба.

Правовідносини, що виникають з приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: відносні правовідносини - міме самими співвласниками щодо речі (внутрішні) та абсолютні правовідносини, які виникають міме співвласниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовід­носини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких є чітко визначеним. Кожен із співвласників зо­бов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кож­ного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та усіма третіми особами, тобто невласниками майна. Ці відносини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку - співвласникам) протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власно­сті - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають із приводу володіння, користування та розпоряджен­ня спільним майном. Ці норми закріплені в ЦК, інших законах та підзаконних нормативно-правових актах, які складають житлове, сімейне, земельне законодавство, тощо. В суб'єктивному розумінні право власності складає сукупність правомочностей співвласни­ків майна щодо володіння, користування та розпорядження спіль­ним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб, які ма­ють суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого його різновиду. Ха­рактер права на майно у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі - на праві державної власності тощо. Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності на­лежить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юридичній особі та державі тощо. У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особливостей свого правового статусу. Концепція змішаної форми власності не має значення ні в теоретич­ному, ні в практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не забороне­них законом (ч. З ст. 355 ЦК), наприклад, внаслідок спадкування од­нієї речі двома спадкоємцями; набуття жилого будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об'єднання майна декількома особами для будівництва гаража (договір про спільну діяльність), приватизації державної квартири у державному житлово­му фонді членами сім'ї тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на пра­ві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. За за­гальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона мо­же бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома вида­ми спільної власності насамперед полягає у визначеності часток спів­власників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки спільного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у разі припинення спільної власності. Розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим та залежати від деяких умов. Так, при поділі майна селянського (фермерського) гос­подарства частки можуть визначатися з урахуванням трудового внес­ку кожного з фермерів у спільне майно. При поділі майна подружжя частка у майні одного з них може бути збільшена за обставин, які під­лягають врахуванню, тощо.

Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб Ь визначенням часток кожного з них у праві власності У науковій літературі питання щодо правової природи частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми виникають при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Одні правники вважають, що кожному із співвласників належить частка в праві влас­ності на майно[1] , другі, що кожному із співвласників належить ідеаль­на частка у самому майні[2] , а треті, що кожному із співвласників нале­жить частка у вартості майна[3] .

Кожна з вказаних концепцій має свої переваги та недоліки. Втім, найбільш прийнятною вбачається перша з них, відповідно до якої кожному із співвласників належить частка у праві власності на річ. Саме вона знайшла своє закріплення в ЦК. Ця концепція найбільш аргументована. Відповідно до неї кожному із співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна навіть ідеальна. Інакше, кожен із співвласників по суті був би власником свого особистого «шматочка» майна (речі) і його право не поширю­валося б на інші «шматочки», оскільки вони належать іншим спів­власникам. Навпаки, ідея спільної часткової власності у тому і поля­гає, що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, на­приклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за со­бою наслідки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. Кожен із співвласників несе збитки пропорційно до своєї частки у праві власності на майно.

Не може визначатися також право на частку як право співвласника на частку у вартості майна (речі). У цьому випадку майно змішується з його вартістю, а це різні явища. Якщо один із співвласників виділяє свою частку, він прагне отримати частку майна, а не його вартості. І лише, якщо це неможливо (наприклад, коли така частка є дуже ма­лою), у якості іншого замінного варіанта може йтися про грошову компенсацію. Закон не забороняє й іншу ситуацію. Один із співвлас­ників за своїм бажанням може вкласти у спільне майно власні кошти. Внаслідок цього його вартість може зрости. Але такий співвласник може і не ставити питання щодо збільшення своєї частки у праві спільної власності. Тому вона залишиться незмінною.

Безумовно, концепція, відповідно до якої кожному із співвласни­ків належить частка у праві власності на майно, теж має свої слабкі сторони. Справа у тому, що право - це єдине явище і воно не може по­ділятися на частки, навіть якщо воно належить декільком особам од­ночасно. Тому термін «частка у праві» є цілком умовним. Разом з тим, ця концепція дозволяє більш менш послідовно вирішувати тео­ретичні та практичні проблеми права спільної власності.

Частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно, отримала назву ідеальної частки. Поряд з цим у праві існує поняття реальної частки. Остання розглядається як частка не у праві, а безпо­середньо в майні (речі). Таким чином ідеальними є частки у праві власності на річ, а реальними - частки майна в натурі. Такий розподіл понять, хоча і викликає певні теоретичні зауваження, має важливий практичний сенс. Насамперед він набуває значення при визначенні порядку користування спільним майном, виділі частки спільного май­на або його поділі. Так, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в на­турі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної част­кової власності (ідеальна частка). Кожний із співвласників майна має право на виділ із нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві власності на майно (ідеальна частка), тощо.

Існує декілька правил щодо визначення часток у праві спільної часткової власності:

По-перше, частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1/3, 25/57 і т.ін.). Це дає змогу конкретизувати обсяг прав кожного із них у процесі функціонування або припинення спільної часткової власності, а також у разі зміни суб'єктного складу спільної власності та відповідного зменшення або збільшення частки кожного із спів­власників.

По-друге, у ч. 1 ст. 357 ЦК закріплено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Таким чином, рівність часток у праві спільної часткової власності є загальним правилом. Виняток з нього має бути спеціально передбачено або договором, або законом. Наприклад, співвласники за взаємною домовленістю мо­жуть встановити нерівний розмір своїх часток у праві на майно. Підставою для цього можуть слугувати різні життєві обставини. Пе­редусім нерівність часток виникає у зв'язку з різницею вкладів спів­власників у придбання, виготовлення або спорудження спільного майна. Якщо особи зробили різні внески у придбання речі (будинку, садиби, автомобіля тощо), то відповідно до внеску кожного з них во­ни вправі встановити розмір часток у праві на річ.

Проте може статися, що внески співвласників були нерівними, але вони заздалегідь не домовилися про встановлення різного розміру своїх часток у праві на майно, не визначили їх. Якщо у майбутньому виникне питання або спір щодо визначення часток одного або декіль­кох із співвласників на майно, то воно має вирішуватися з урахуван­ням вкладу кожного з них у придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 2 ст. 357 ЦК).

По-третє, частка співвласника, який за згодою усіх інших спів­власників і з додержанням встановленого порядку використання спільного майна поліпшив його своїм коштом, та зроблені ним поліп­шення не можна відокремити від майна, може бути відповідним чи­ном збільшена (ч. З ст. 357 ЦК). Наприклад, один із співвласників жи­лого будинку зробив добудову, розширив приміщення, вклавши у це власні кошти. Відповідно до вартості поліпшення будинку частка та­кого співвласника має бути збільшена. Якщо поліпшення спільного майна можна відокремити, то частка співвласника у спільному майні не збільшується, а зроблені ним поліпшення вважаються власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено до­мовленістю співвласників (ч. 5 ст. 357 ЦК).

Здійснення права спільної часткової власності. Частина 1 ст. 358 ЦК містить загальне правило відповідно до якого право спільної част­кової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Співвлас­ники володіють та користуються майном спільно, не порушуючи взаємні права. Вони можуть володіти майном з урахуванням часток, які належать їм у праві власності на майно або незалежно від цього. Втім, кожен із співвласників може вимагати надання йому у користування тієї частини спільного майна у натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. При неможливості цього він має право отримати від інших співвласників, які володіють і користують­ся спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ч. З ст. 358 ЦК). Наприклад, одному із співвласників за заповітом належить неве­лика частка у праві власності на жилий будинок. Безпосередньо у май­ні виділити для користування відповідну частку будинку неможливо. Таким чином, один із співвласників не має змоги користуватися на­лежним йому на праві власності майном. Тому він вправі вимагати від інших співвласників, які у свою чергу володіють і користуються май­ном, відповідної матеріальної компенсації.

Згода співвласників щодо порядку володіння та користування майном може бути закріплена ними у нотаріально посвідченому до­говорі. Такий договір має важливе значення і є обов'язковим не тіль­ки для співвласників, а й для особи, яка згодом придбає частку в праві спільної власності на це майно (за договором купівлі-продажу, міни, дарування тощо).

Співвласники зобов'язані коригувати свої дії стосовно утримання майна, що є їхньою спільною власністю. Кожен із співвласників зо­бов'язаний відповідно до своєї частки у праві спільної власності бра­ти участь у витратах на управління, утримання та збереження спіль­ного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язання­ми, пов'язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК). У такому ж поряд­ку вирішуються питання щодо плодів, продукції та доходів від вико­ристання спільного майна. Вони розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у праві спільної власності (ст. 359 ЦК). Однак це правило не є імперативним. Тому співвласники вправі за домовле­ністю встановити інший порядок розподілу плодів, продукції та до­ходів від спільного майна. Наприклад, один із співвласників може бу­ти згодний із тим, що він буде отримувати меншу частку плодів від використання спільного майна (саду, городу) або взагалі не претенду­вати на отримання плодів. Це може бути пов'язано, зокрема, з тим, що другий співвласник більше уваги приділяє утриманню спільного майна, доглядає його тощо.

Кожен із співвласників має право розпорядження своєю часткою у праві спільної власності. Як вже зазначалося, основною рисою, при­таманною спільній частковій власності, є визначення часток спів­власників у праві на майно. Це дає змогу кожному із співвласників са­мостійно розпоряджатися своєю часткою за власним бажанням - продати, подарувати, обміняти, передати у спадок тощо. Але при цьо­му відчуження частки у праві спільної часткової власності шляхом її продажу має здійснюватися за спеціальними правилами. Перед тим, як продавати частку третім особам продавець-спів-власник зобов'язаний запропонувати її іншим співвласникам, які ма­ють переважне право купівлі відчужуваної частки. Для цього про­давець має письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення пере­важного права купівлі частки чи не здійснили свого права у визначе­ний законом час (щодо нерухомого майна - протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ни­ми повідомлення), продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Це правило не діє при продажу частки у праві спільної власності з публічних торгів.

Якщо вказане правило не буде виконано і продавець порушить пе­реважне право інших співвласників на купівлю частки у праві спіль­ної часткової власності, співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. При цьому до­говір купівлі-продажу не визнається недійсним. За рішенням суду здійснюється лише заміна однієї зі сторін правочину, а саме - покуп­ця. Для здійснення переважного права купівлі частки у праві спільної власності, співвласник зобов'язаний підтвердити не тільки своє ба­жання, а й фінансову можливість. Для цього позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду всі суми, які за договором пови­нен сплатити покупець (ст. 362 ЦК).

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набува­ча за договором з моменту укладення договору, якщо інше не вста­новлено домовленістю сторін. Якщо ж договір підлягає нотаріально­му посвідченню та (або) державній реєстрації, то з моменту такої реєстрації (ст. 363 ЦК).

За власним бажанням, а у випадках, передбачених законом, - за вимогою інших осіб співвласник може вийти з відносин спільної власності. Такий вихід здійснюється за допомогою одного з трьох юридичних механізмів:

а) виділу частки співвласника у спільному майні при збереженні права спільної власності інших співвласників (ст. 364 ЦК);

б) припинення права на частку у спільному майні при збережен­ні права спільної власності інших співвласників (ст. 365 ЦК);

в) поділу майна, що є спільною частковою власністю, при припи­ненні права спільної власності (ст. 367 ЦК).

У випадках, встановлених законом, частка, яка належить співвлас­нику у праві спільної часткової власності, може бути виділена. Таке виділення можливе або за ініціативою самого співвласника, або за ініціативою кредиторів співвласника. Відповідно до ст. 364 ЦК ко­жен із співвласників майна, що є спільною частковою власністю, має право на виділ із нього частки в натурі. Якщо це неможливо, за ба­жанням власника він може одержати від інших співвласників грошо­ву або іншу матеріальну компенсацію вартості своєї частки. Розмір грошової компенсації визначається домовленістю сторін. Якщо між співвласниками виникає спір щодо розміру частки, яка підлягає ви ділу співвласникові, або її вартості, то такий спір може бути розглянуто у суді. Це випливає із загального правила, закріпленого у ст. 1( ЦК, відповідно до якого кожна особа має право звернутися до суду зі захистом свого майнового права та інтересу.

Закон допускає припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК). Це можливо тільки за рішенням суду на підставі позову інших співвласників у наступних випадках: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможли­вим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвлас­ника та членам його сім'ї (ч. 1 ст. 365 ЦК). У цьому разі ініціатива що­до виходу одного з співвласників із відносин спільної власності належить не особі, яка виходить, а іншим співвласникам. Це цілком зрозуміло. Наприклад, у житті виникають випадки, коли один із спів­власників не користується своїм майном, не бере участі у його утри­манні й збереженні, у сплаті податків тощо. Не погоджується він і пе­редати належну йому частку іншим співвласникам, а виділити її у натурі неможливо. Інші співвласники змушені взяти тягар утримання і збереження майна на себе. Таким чином, спільне володіння та ко­ристування майном стає неможливим. Якщо суд дійде висновку, що припинення права на частку не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї, він може припинити його право на належну йому частку. Але суд може постановити рішення тільки у то­му випадку, коли позивач, який звертається з позовом до суду, попе­редньо внесе вартість частки, що припиняється у спільному майні, на депозитний рахунок суду.

Частка співвласника може бути також виділена внаслідок звернення стягнення на частку у майні за вимогою кредитора спів­власника майна (ст. 366 ЦК). Таке звернення здійснюється лише за умови, що у співвласника немає іншого майна, за рахунок якого мож­на задовольнити вимоги кредиторів. Звернення стягнення на частку співвласника у спільному майні може мати певні труднощі. По-перше, виділ частки в натурі може бути неможливим в силу об'єктивних умов (річ неподільна, розмір частки співвласника незначний тощо); по-дру­ге, проти поділу можуть заперечувати інші співвласники, бо виділ частки у спільному майні пов'язаний з правами та законними інтере­сами усіх співвласників. Однак права кредитора одного зі співвласни­ків також треба враховувати, що забезпечується трьома можливими способами. Перший з них полягає у тому, що за вимогою кредитора боржник-співвласник продає свою частку у праві спільної часткової власності з направленням отриманих коштів на погашення боргу. Від­повідно до другого способу, кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів. Нарешті, за третім варіантом, кредитор має право вимагати переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, із проведенням відповідних перерахунків. У цьому випадку кредитор стає новим співвласником у спільній частковій власності і набуває частку в праві на майно, яка належала боржникові. Відповідно до ст. 367 ЦК майно, що є спільною частковою влас­ністю, може бути поділене в натурі між співвласниками за домо­вленістю між ними. Поділ майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою: у разі поділу майна право спільної частко­вої власності на нього припиняється. Кожен із співвласників стає власником окремої речі. Виходячи із ст. 16 ЦК у разі відсутності зго­ди співвласників щодо порядку та умов поділу спільного майна, та­кий поділ може бути проведено за рішенням суду. Поділ окремих ви­дів майна (насамперед нерухомого) має свою специфіку[4] . Тому суди у цій категорії справ нерідко призначають проведення судових екс­пертиз (судово-будівельної, судово-технічної, кошторисно-будівель­ної тощо). Судове рішення щодо поділу спільного майна має врахо­вувати інтереси кожного із співвласників.

Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність - це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизна­ченість часток співвласників у праві на майно. Частка кожного із співвласників визначається тільки при припиненні спільної власності (наприклад, при поділі майна). У зв'язку з невизначеністю часток співвласник не має права на розпорядження своєю часткою шляхом її продажу, міни, дарування тощо. Важливим є також те, що під час створення спільної сумісної власності внесок кожного із співвласни­ків у придбання (виготовлення, спорудження) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної сумісної власності у разі її визначення.

Відповідно до ЦК суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, терито­ріальні громади, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 368 ЦК). Проте такий підхід викликає сумніви. У науковій літературі правиль­но зазначалося, що сама природа спільної сумісної власності потре­бує особливих довірчих відносин її учасників. Слід погодитись з тим, що існування відносин спільної сумісної власності для інших, крім фізичних осіб, суб'єктів, які пов'язані між собою суто економічними інтересами, не має під собою жодних підстав[5] .

Режим спільної сумісної власності на майно може бути встановле­но як законом, так і договором. Відповідно до законодавства право спільної сумісної власності встановлюється щодо майна, набутого подружжям за час шлюбу (ч. З ст. 368 ЦК), набутого в результаті спільної праці членів сім'ї (ч. 4 ст. 368 ЦК), отримане внаслідок при­ватизації житла - квартири чи будинку (ст. 8 Закону «Про привати­зацію державного житлового фонду»), та інше. Слід відмітити, що ч. 1 ст. 74 СК вводить новелу, відповідно до якої, якщо жінка та чо­ловік проживають однією сім'єю, але не перебувають між собою у шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.Право спільної сумісної власності може встановлюватися також договором. Виходячи з того, що ЦК не передбачає обмежень щодо суб'єктного складу співвласників, договори про створення права спільної сумісної власності можуть укладатися суб'єктами, вказани­ми у ч. 2 ст. 368 ЦК.

За договором спільна сумісна власність насамперед встановлюєть­ся фізичними особами. Якщо за законом те чи інше майно може нале­жати фізичним особам-співвласникам на праві спільної часткової власності або взагалі належати кожному з них на праві приватної власності, вони за взаємною згодою мають право змінити правовий режим такого майна і встановити для себе режим спільної сумісної власності. Наприклад, майно, що було набуте до реєстрації шлюбу, вважається приватною власністю того з подружжя, який його при­дбав (ч. 1 ст. 57 СК). Однак за шлюбним договором воно може бути визнано таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності (ч. 5 ст. 97 СК). Майно може набути режим спільної суміс­ної власності також за домовленістю членів сім'ї, учасників селян­ського (фермерського) господарства та інших фізичних осіб.Режим спільної сумісної власності щодо юридичних осіб, держави і територіальних громад не може мати такого поширення. Фактично, він може створюватися за домовленістю сторін при укладенні дого­вору про спільну діяльність (статті 1130, 1131 ЦК). Внесене учасни­ками цього договору майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи за договором простого товариства (тобто без створення юридичної особи), можуть належати учасникам на праві спільної сумісної власності. Стаття 369 ЦК закріплює правила щодо здійснення права спільної і сумісної власності. Співвласники володіють і користуються належним їм майном спільно. Інший порядок може бути встановлений за домовленістю між ними. Співвласники самі визначають, яким чином будуть використовувати майно. Зокрема, вони можуть встановити черговість використання речі кожним із них, мають право спільно користуватися річчю, надати її у користування одному зі співвласників, іншим особам, взагалі не використовувати річ тощо.

Що ж стосується розпорядження майном, то тут існує декілька правил, які дозволяють враховувати особливості відносин спільної сумісної власності. Розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвласників. Причому, у разі вчинення одним із них правочину щодо розпорядження майном, якщо такий правочин не підлягає нота­ріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК). У цій нор­мі знаходить свій прояв така ознака відносин спільної сумісної влас­ності як високий рівень взаємної довіри її учасників. Разом з тим, сімейне законодавство містить спеціальні правила щодо розпоряд­ження спільним майном подружжя, які суттєво відрізняються від тих, що закріплені у ЦК. Кожен із подружжя вчиняє багато правочинів стосовно спільного майна. При цьому воля другого з подружжя на здійснення правочинів має бути підтверджена відповідним чином (ст. 65 СК). Стосовно дрібних побутових правочинів наявність такої волі передбачається наперед. Якщо один з подружжя вчиняє право­чин щодо спільного цінного майна подружжя, згода другого з под­ружжя має бути висловлена письмово. На вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації (купівля-продаж земельної ділянки, жилого будинку, квартири, іншо­го нерухомого майна), згода другого з подружжя має бути подана письмово і нотаріально засвідчена.Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинен­ня правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч. З ст. 369 ЦК). Так, члени сім'ї можуть доручити одному з них продати частину сільськогосподарської продукції, яка була набута в результаті їхньої спільної праці у селянському підсобному господарстві. Якщо сторо­ни уклали договір про спільну діяльність, то у відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасни­ками, або договором простого товариства.

Якщо один із співвласників діяв без повноважень, то за позовом іншого співвласника правочин щодо розпорядження спільним май­ном може бути визнаний судом недійсним (ч. 4 ст. 369 ЦК). Це прави­ло є загальним і може деталізуватися стосовно окремих видів відно­син спільної сумісної власності. Так, відповідно до ч. 2 ст. 65 СК кожен з подружжя має право на звернення до суду з позовом про виз­нання договору недійсним як такого, що укладений другим із под­ружжя без його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Свою специфіку має і договір про спільну діяльність. Учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати від­шкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учас­ники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

Основною рисою права спільної сумісної власності, як вже зазнача­лося, є те, що воно не має часток. Останні можуть визначатися лише у випадку припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі пере­творення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здій­снюється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного із співвласників у спільному майні, на другому - здійснюється виділ майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності частки на майно. У законодавстві встановлено загальне правило, від­повідно до якого у разі виділу частки із майна, що є у спільній суміс­ній власності, вважається, що частки кожного із співвласників є рів­ними. Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК). Насам­перед нерівність часток може бути встановлена самими співвласни­ками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається співвласниками залежно від зробленого кожним із них грошового вкладу у придбання спільного майна, трудової участі у спільній пра­ці, кваліфікаційного рівня працівника тощо. Такі ж критерії можуть бути покладені в основу рішення суду, яким буде визначено розмір часток учасників спільної сумісної власності, наприклад, членів се­лянського господарства, членів сім'ї, які набули майно спільною пра­цею, тощо.

Визначення часток у праві власності на майно є першим етапом припинення спільної сумісної власності. Після цього постає питання про виділення частки майна в натурі. Воно має проводитися таким чином, щоб частка у майні ближче збігалася з часткою власника у праві на майно. Якщо виділ у натурі частки спільного майна не допус­кається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. З ст. 370, ст. 364 ЦК). При припиненні спільної сумісної власності враховуєть­ся все майно, яке належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, а не окремі речі.

Виділ частки майна одного із співвласників не припиняє права спільної власності на майно інших співвласників. Здійснюється лише зміна режиму спільної сумісної власності належного їм майна на ре­жим спільної часткової власності. Виділ майна можливий за ініціати­вою кожного із співвласників (ст. 370 ЦК) або за ініціативою креди­тора співвласника у разі звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності (ст. 371 ЦК).

У разі поділу майна право спільної сумісної власності співвласни­ків на нього припиняється (ч. З ст. 372 ЦК). Майно може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Договір про поділ нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нота­ріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК).При поділі майна дії загальне правило щодо рівності часток спів­власників у праві спільної сумісної власності, якщо інше не встанов­лено домовленістю між ними або законом (ч. 2 ст. 372 ЦК). Співвлас­ники за взаємною згодою мають право визнати свої частки нерів­ними, виходячи з конкретних обставин, які склалися у їх відносинах. Наприклад, члени сім'ї вирішили припинити відносини спільної сумісної власності і поділити майно, що було набуто внаслідок їх спільної праці. При цьому вони враховують різний вклад окремих членів сім'ї у спільне майно і визначають розмір часток кожного з них відповідно до цього критерію.

У деяких випадках частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення, за рішенням суду (ч. 2 ст. 372 ЦК). Так, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна між подружжям суд може відступи­ти від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істот­не значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, ви­трачав його на шкоду інтересам сім'ї тощо. Очевидно, що у даному випадку йдеться про несумлінну поведінку одного з подружжя. Нав­паки, частка одного з подружжя може бути збільшена за рішенням су­ду, якщо з ним проживають неповнолітні або повнолітні непраце­здатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недо­статній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. З ст. 70 СК).

Список використаної літератури

1. Шершенєвич Г. Ф. Общая теория права- М., 1910. -Т. 1. - С. 25.

2. Шевченко Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції України) / Ко­дифікація приватного (цивільного) права України. Київ: Український центр правничих студій. - 2000.

3. Гегель Г. В. Философия права – М., 1990.

4. Цивільне право України: Підруч. Академічний курс. У 2-х т. - Т.1. Загальна частина / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003

5. Трубецкой Е. Н. Знциклопедия права. - СПб.: Изд-во Лань, 1998.

6. Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. М.: Спарк, 1994

7. Брагинский М. И., Витрянский В.В.Договорное право: Общие положення. - М.: Статут, 1977

8. Ефимова Л. Г. О соотношении вещньїх и обязательственньїх прав // Государство и право. - 1998. - № 10.

9. Мананкова Р. П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому законодательству. - Томск, 1977.

10. Право власності в Україні /За ред. Я. М. Шевченко - К.: Бліц-Інформ, 1996. - С. 21.

[1] Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я. М. Шевченко. -К.,2003.-Т. 1.-С. 340.

[2] Мисник Н. Н. Правовая природа общей собственности // Правоведение. - 1993. -№ 1.-С. 32.

[3] Мананкова Р. П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому законодательству. - Томск, 1977. - С. 23.

[4] Див.: постанову Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 р. із змінами «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приват­ної власності громадян на жилий будинок»; постанову Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 р. із змінами «Про судову практику у справах за позо­вами про захист права приватної власності» // Законодавство України про нерухомість / Упорядник Гутарін Я. М. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 62-68, 69-75.

[5] Право власності в Україні /За ред. Я. М. Шевченко - К.: Бліц-Інформ, 1996. - С. 21.