Курсовая работа: Право приватної власності за законодавством України

Право приватно ї власності за законодавством України

План

Вступ

1. Поняття власності та права власності.

2. Підстави виникнення та припинення права власності.

3. Здійснення фізичними особами права приватної власності.

4. Здійснення юридичними особами права приватної власності.

5. Захист права приватної власності.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

У цій роботі розглядаються правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави – інституту приватної власності. В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст.41 визнає право приватної власності непорушним. У той же час, Основний Закон у ст.13 встановлює рівність усіх суб’єктів права власності перед законом.

В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об’єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об’єктів із державної до приватної власності ще з початку незалежності не завжди відбувався правовими методами.

Актуальність питань, пов’язаних із правом приватної власності в Україні лежить також у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Сформування нового уряду після виборів 31 вересня 2007 р. поки що не призвело до відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, що має наслідком відсутність ринку землі в Україні.[1] Оскільки в країнах із розвинутою ринковою економікою земля є одним із найважливіших об’єктів приватної власності, вирішення цього питання є тією віхою, від якої, значною мірою, залежить розвиток економіки України. Особливої актуальності набуло не лише питання власності на землю, але й проблеми власності на підприємства. Зокрема, через недостатню легальну визначеність цих правовідносин, значного поширення набуло насильницьке захоплення підприємств, відоме як “рейдерство”. За даними ЗМІ, кількість незаконних захоплень підприємств в Україні на початок 2007 року досягло 3 тисяч.[2] Із цим негативним явищем, зокрема, пов’язується актуальність захисту права приватної власності.

Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з’явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.

1. Поняття власності та права власності

Розглядаючи поняття власності та права власності, перш за все необхідно визначити економічний та юридичний аспект. Так, власність, за своєю сутністю є економічною категорією і сама по собі означає суспільно-виробниче відношення з приводу привласнення особами і колективами природних і створених працею предметів [15]. Тобто у економічному розумінні власність передусім означає певні відносини, що виникають між економічними суб’єктами. Власність як економічна категорія виявляється як відношення між людьми з приводу матеріальної основи господарської діяльності, тобто засобів виробництва. В цьому, власність тісно пов’язана із економічною владою, із управлінням виробництвом, щоденними відношеннями між людьми. Тому підсистема економічних відношень власності включає в себе кількісний і якісний аспекти, а саме: аналіз відносин привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів вжитку, послуг, результатів наукової діяльності тощо [17, 40].

Часто йдеться про економічну сутність власності як базису, і про право власності як своєрідну надбудову, що створена волею суспільства і дозволяє здійснювати економічну діяльність з приводу виробництва і споживання благ. Таким чином, розглядаючи право власності як юридичну категорію, можна сказати, що воно встановлює та закріплює відносини, що існують у суспільстві щодо власності як категорії економічної. Право власності виражає суспільне ставлення до об’єктів права власності як до своїх. Право власності зароджується і розвивається у період, коли з’являється держава і право. За первіснообщинного ладу права власності не існувало, оскільки розподіл матеріальних благ здійснювався за традиціями та певними моральними уявленнями. Відносини власності набувають ознак відносин права власності, коли вони регулюються правовими нормами [18, 6].

Цивільний Кодекс України у ст.316 визначає право власності, як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ця дефініція про незалежність від волі інших осіб підтверджує абсолютний характер права власності: власнику протистоїть невизначена кількість осіб, що має обов’язок поважати та не порушувати його право.

Право власності зазвичай визначають через сукупність правомочностей власника, якими він може здійснювати вплив на його власність. У вітчизняній літературі найпоширенішою є визначення так званої тріади правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження. Цей набір ще називають “пучком прав власника”. Інші особи, що не є власниками, іноді можуть набувати окремих правомочностей щодо чужого майна. Наприклад, охоронець лише володіє майном, що передане йому на зберігання, а орендар лише користується наданим йому у оренду майном. Однак лише власник має усю сукупність прав на свою власність. Через тріаду правомочностей власника, можна визначити право власності врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння означає фактичне перебування майна під впливом особи, що володіє (володільця), його контроль, та фізичне утримування речей. Відповідно до способу отримання майна володільцем розрізняють законне і незаконне володіння. Володіння на підставі закону або дійсного правочину є законним. Усі інші способи набуття майна у володіння, в тому числі пов’язані із злочинними діями та поза волею власника є незаконними. Незаконний володілець може набувати майно добросовісним або недобросовісним шляхом залежно від того чи знав він та міг знати про незаконність такого володіння. Фактор добросовісності володіння є особливо важливим під час захисту прав власності та буде розглядатися у відповідному розділі цієї роботи. Законодавство України визнає фактичне володіння правомірним, якщо інше не випливає із закону або рішення суду. Таким чином, ст.397 ЦК України встановлює презумпцію правомірності володіння.

Право користування – є юридично закріпленою можливістю отримання корисних властивостей із речей. Це право є невід’ємною складовою “пучка прав власника”, хоча у цивілістиці є декілька можливостей для користування чужим майном. Серед них такі права як: сервітут, емфітевзис, суперфіцій, узус, узуфрукт. Характерною особливістю права користування чужими речами є можливість їх захисту, у тому числі і від власника майна, що встановлює ст.396 ЦК. Детальна увага земельним сервітутам приділяється у 16 главі Земельного кодексу України. Користування майном не може шкодити правам інших осіб. Не є допустимим зловживання цією правомочністю власника. “Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”, сказано у 13 ст. Конституції України.

Право розпорядження – це юридично закріплена можливість вирішувати подальшу долю речей. Тобто власник має право продати, обміняти, подарувати, передати у спадок, будь-яким іншим способом відчужувати майно, або навіть знищити його. Право розпорядження є визначальним у “тріаді” прав власника. На відміну від володіння і користування, право розпоряджатися майном у повному обсязі належить лише його власнику. Винятком із цього правила є лише випадки, коли держава може розпоряджатися чужим майном за деяких умов, встановлених законодавчо: націоналізація, конфіскація, реквізиція [18, 20].

Виходячи із вищенаведеної тріади правомочностей власника, можна визначити право власника як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Однак зміст права власності може не обмежуватися лише трьома складовими. У різних наукових концепціях виводиться більша кількість прав, за допомогою яким власник може впливати на своє майно. Наприклад, англійський юрист А. Оноре виділив у сукупності відносин власності дванадцять елементів:

1) право володіння (винятково фізичного контролю над благами);

2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

3) право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ);

4) право на доход (володіння результатами від використання благ);

5) право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага);

6) право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища);

7) право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину);

8) право на безперечне володіння благом;

9) заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу);

10) відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу);

11) залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку);

12) право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

Наприклад, у англо-американському праві, ці елементи, сполучаючись між собою різним чином, можуть утворювати більше тисячі варіантів права власності [16]. Отже, якщо не відштовхуватися лише від трьох правомочностей, визначених у тріаді прав власності, тобто володіння, користування і розпорядження, можна дати загальну дефініцію права власності наступним чином. Право власності – це право найбільш повного панування над власним майном. Це право санкціоноване державою у законодавстві.

Право власності можна розглядати у позитивному і негативному аспекті. Позитивна сторона означає право власника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Негативний аспект полягає у праві відсторонення усіх інших осіб від будь-якого впливу на права власника. Наприклад, негативній стороні права власності відповідають пункти 6 і 12 у вищеозначеному “пучку прав власника” Оноре: захист, імунітет проти експропріації та право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

Відносини власності не обмежуються інститутом права власності. Вважається, що за його допомогою закріплюється так звана “статика” прав власності, тобто існуючий правовий стан, за якого певне майно знаходиться у власності певних суб’єктів. Інші правові відносини з приводу переходу прав власності, зміни суб’єктів власності на майно, тобто “динаміку”, регулює зобов’язальне право. Це має зовнішнє вираження у вигляді правочинів, що регулюють переміщення матеріальних цінностей від одного власника до іншого.

Розглядати право приватної власності можна у двох сенсах: об’єктивному та суб’єктивному. У об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, що регулюють право приватної власності. Ці правові норми знаходять своє вираження у законодавстві, тобто у законах та інших нормативно-правових актах. В Україні найбільш повно регламентує право власності Цивільний Кодекс. Особливості права власності на землю урегульовані Земельним Кодексом України. Що стосується права у суб’єктивному сенсі, то воно є видом мірою можливої, гарантованої законом і державою поведінки суб’єкта права [22, 80]. Відповідно, право власності – це вид і міра поведінки власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, встановлена законодавчо. Таким чином, суб’єктивні права власників знаходять своє закріплення у об’єктивному праві. Захист суб’єктивних прав власності можливий на підставі норм, що містить, наприклад, Цивільний Кодекс України чи інші закони, що відображають право приватної власності.

Роль інституту права приватної власності тісно пов’язана не лише із економічними відносинами, але і з політичним режимом у державі. У період побудови в Україні ринкової економіки фундаментальним чином змінилося значення права приватної власності порівняно із його станом до визнання Незалежності у 1991 р., коли dejure право приватної власності не визнавалося взагалі. Головною ознакою відносин власності у радянський період було те, що відповідно до комуністичної моделі, усі засоби виробництва знаходилися у власності держави. Приватна власність не визнавалася взагалі, а встановлювалась так звана особиста трудова власність. Наприклад, Цивільний Кодекс УРСР встановлював у ст.88: “майно, що є в особистій власності громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів”, тобто заперечувалася приватна власність на засоби виробництва. Також, існував обмежений перелік майна, що могло перебувати у особистій власності. Так, у ст..13 Конституції УРСР значилося, що “В особистій власності можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.” Із проголошенням Україною незалежності у національному праві запроваджуються норми, притаманні країнам із ринковою економікою. Головним зрушенням у приватному праві є юридичне закріплення приватною власності. Законодавець здебільшого послуговується радянським законодавством, вносячи у нього зміни, наприклад у ЦК УРСР закріплюється норма про приватну власність. Відповідно із появою приватної власності став можливим перехід у власність приватних осіб майна, що знаходилося у приватній власності. Тобто, стала можливою приватизація державного майна. Її значення для розбудови ринкової економіки в Україні полягає у таких позитивних наслідках:

– забезпечення економічної свободи господарюючих суб’єктів і усунення монополії державної власності;

– створення мотиваційного механізму зростання економіки;

– формування класу власників і забезпечення соціальної стабільності;

– створення нових робочих місць за рахунок розвитку структури приватного бізнесу і підприємництва;

– прискорення науково-технічного прогресу, що є неможливим в умовах централізованої економіки [17, 51].

Таким чином, становлення права приватної власності в Україні відбувається за допомогою сукупності заходів: змін до існуючого законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів, легалізації існуючих правовідносин з приводу власності, розширення кола юридичних інститутів, що можуть діяти у ринковій економіці.

2. Підстави виникнення та припинення права власності

Одними із найважливіших сторін інституту права власності є підстави виникнення та припинення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі або припиняють право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності у одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб’єктного складу правовідносин власності.

Як підстави виникнення, так і підстави припинення права власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення, зміни або припинення правовідносин [22, 169]. Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення і припинення права власності відносяться норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб’єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у Цивільному Кодексі, а елемент правосуб’єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється права власності, також можуть бути як юридичні вчинки так і юридичні акти, в залежності від того чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу – юридичним актом.

Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Первісними є такі підстави, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.

Серед первісних підстав:

– створення нової речі;

– привласнення загальнодоступних дарів природи;

– набуття права власності на безхазяйну річ;

– переробка речі;

– набувальна давність;

– знахідка;

– затримання бездоглядної домашньої тварини;

– знайдення скарбу. [20, 98]

Порядок набуття права власності за вищевказаних первісних підстав регламентується низкою статей глави 24 ЦК. Правові норми цих статей у своїх гіпотезах встановлюють юридичні факти, що слугують первісними підставами виникнення права власності, а в диспозиціях описуються дії претендента на право власності, залежно від яких він стає власником або ні. Також у диспозиціях іноді встановлюються строки, після перебігу яких відбувається перехід права власності. Тим самим здійснюється захист попереднього власника та пересторога від можливих зловживань з боку нових власників. Наприклад, виникнення права власності на підставі знахідки регламентується ст.ст. 337-339 ЦК. Можливі дії після знаходження та відповідальність за втрату знахідки встановлює ст.337. Ст.338 визначає строки та умови, за яких виникає право власності у особи, що знайшла знахідку. А у ст.339 визначаються зобов’язання, що виникають у власника, який загубив річ, при її поверненні.

Особливої уваги потребує виникнення права власності за набувальною давністю, встановлене у ст.344 ЦК. Ця підстава є універсальною, оскільки право власності за набувальною давністю може виникнути на будь-які об’єкти нерухомого або рухомого майна. Набувальна давність пов’язана з фактами безтитульного володіння майном, тобто фактичного володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном [21, 280]. Згідно ст.344 ЦК, право власності за добросовісного володіння виникає через п’ять років для рухомого майна, і через десять років для нерухомого. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.

Серед похідних підстав:

– правочини, спрямовані на передачу майна у власність;

– спадкування;

– приватизація.

При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов’язки, які мав попередній власник. Так, наприклад, за ст.770 ЦК, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. Правочинами, за яких відбувається перехід майна у власність є договори купівлі-продажу, міни, позики, дарування [18, 33]. У випадку спадкування, спадкоємці після смерті спадкодавця, отримують майно у власність шляхом прийняття спадщини. Воля попереднього власника у даному випадку виявляється в укладенні заповіту, або навіть в його неукладанні, таким чином спадкодавець погоджується із спадкуванням за законом. Підстави виникнення права власності за спадкуванням розкриває Книга Шоста ЦК. Приватизацією є перехід майна із державної (комунальної) власності у приватну. Таким чином, у фізичної або юридичної особи виникає право власності на майно, що раніше перебувало у власності держави (громади). Ця підстава вказана у ст.345 ЦК. Згідно із законом, приватизація державного майна – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства [9]. Перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації встановлюється однойменним законом.

У ч.2 ст.328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

На відміну від підстав виникнення, перелік підстав припинення права власності, встановлений у ст.346 є невичерпним.Ця стаття встановлює юридичні факти, внаслідок яких припиняється право власності на визначене майно. Підстави припинення права власності як і підстави його виникнення можна поділити на дві категорії за вольовою ознакою. Так, за волею власника право власності припиняється при:

– відчуженні власником свого майна;

– відмови від права власності;

– знищенні майна.

Варто сказати, що виникнення права власності за похідними підставами є наслідком його припинення за волею попереднього власника, тобто ці підстави є кореспондуючими і відповідають одні одним. Наприклад, набуття права власності за укладеною угодою купівлі-продажу відбувається разом із припиненням права власності на це майно для попереднього власника. Відповідно до ст.347 ЦК, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши дії, які свідчать про її відмову від права власності. Право власності на майно також припиняється у разі його знищення, оскільки у такому разі стає відсутнім об’єкт власності, без якого ці правовідносини не можливі.

Незалежно від волі власника право власності припиняється за умови:

– викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

– викупу нерухомого майна у зв’язку із викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

– звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

– реквізиція;

– конфіскація;

– припинення юридичної особи;

– смерть власника;

– припинення права власності на майно, що за законом не може належати даній особі;

– викуп пам’ятників історії культури.

Аналізуючи даний перелік, можна сказати, що у більшості із перелічених підстав відбувається припинення права саме приватної власності. Тобто власниками, для яких припиняється право власності є юридичні або фізичні особи. Майно за цих підстав, найчастіше переходить до державної (комунальної) власності, за винятком хіба що таких підставяк припинення юридичної особи, смерті власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати суб’єкти приватного права.

Звернемо увагу на такі випадки примусового припинення права приватної власності як реквізицію і конфіскацію. Реквізицією, виходячи із ст.353 ЦК, є примусове відчуження майна з метою суспільної необхідності у разі стихійного лиха, аварії. Обов’язковою умовою реквізиції є попереднє або наступне повне відшкодування вартості майна його власнику. На відміну від реквізиції, конфіскацію можна назвати деліктним вилученням майна, оскільки вона застосовується за рішенням суду у разі вчинення власником правопорушення і вартість майна у цьому разі не відшкодовується.

3. Здійснення фізичними особами права приватної власності

Цивільний Кодекс України визначає чотири форми власності відповідно до суб’єктів власності: власність Українського народу, приватна власність, державна та комунальна власність. У ст.41 Конституції, вказано, що право приватної власності є непорушним. Суб’єктами приватної власності, згідно ст.325 ЦК, є фізичні та юридичні особи. Варто сказати, що фізичні особи є історично найпершими суб’єктами права власності. В Україні до прийняття ЦК 2003 р. діяв закон “Про власність”, в якому у ст.11 лише громадяни, тобто фізичні особи визнавалися приватними власниками. Натомість юридичні особи визначалися як суб’єкти колективної власності.

Фізичні особи як суб’єкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами, що складають “пучок прав власника”, зокрема, володінням, користуванням, розпорядженням.Право приватної власності є універсальним з точки зору повноважень, що надаються власнику, незалежно від того чи є він фізичною або юридичною особою. Таким чином, фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як суб’єктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо пов’язані із фізичною природою людини – власника. Наприклад, припинення права власності у зв’язку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб. Для юридичних же осіб, втрата правосуб’єктності може відбуватися із ліквідацією. Однак набуття майна у власність при спадкуванні можливе не лише для фізичних, а й для юридичних осіб (ч.2 ст.1222 ЦК).

До економіко-юридичних підстав виникнення права приватної власності у фізичних осіб можна віднести, зокрема:

– виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві;

– виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності;

– виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами;

– виникнення у громадян права власності внаслідок успадкування майна;

– отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінансово-кредитних установах;

– отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;

– отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

– отримання коштів за аліментними зобов’язаннями;

– правомірне заволодіння дарами природи;

– отримання різних премій, виграшів, призів. [21, 297-300]

Звичайно ж, цей перелік не є вичерпним, оскільки стосовно способів отримання майна у приватну власність діє притаманний всьому приватному праву диспозиційний принцип: “дозволено те, що не заборонено законом”. Тобто фізичні особи можуть набувати майно у приватну власність будь-якими правомірними способами.

Отримання власності через участь у суспільному виробництві регулюється, зокрема, нормами трудового права. Приймаючи участь у суспільному виробництві, громадяни користуються забезпеченим Конституцією правом на працю. Відповідно до ст.43 Конституції: “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується... Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.” При цьому у власність особи переходить заробітна плата – винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст.94 Кодексу законів про працю України).

Оскільки рушійними силами ринкової економіки є підприємницька діяльність і приватна власність, що використовується як засоби виробництва, то особливе значення має виникнення права власності на доходи фізичних осіб від підприємницької діяльності. Відповідно до ст.50 ЦК, фізична особа із повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. До підприємницької діяльності фізичних осіб, хоча вони і не створюють для цього юридичних осіб, застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Однак для здійснення такої діяльності обов’язкова державна реєстрація. Порядок її здійснення визначається законом “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”. Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має ідентифікаційний номер, або уповноважена нею особа повинна подати особисто державному реєстратору за місцем проживання визначені законом документи. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації. Після реєстрації фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність та відповідно отримувати у власність доходи, пов’язані із такою діяльністю.

Особливості здійснення та набуття права приватної власності на окремі види майна регламентують відповідні нормативно-правові акти, а також тлумачення вищих судових органів України. Наприклад, порядок застосування законодавства при вирішенні судових справ з приводу права приватної власності на жилий будинок тлумачить Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок”. Нерухомість є особливо цінним об’єктом права приватної власності, до того ж має особливе соціальне значення, бо лише при наявності об’єктів нерухомості можлива реалізація конституційного права на житло. Ст.47 Конституції встановлює, що кожен має право на житло. Непорушність права приватної власності на житло закріплюється у тому, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У вищезгаданій постанові Пленуму ВСУ, наприклад, роз’яснюється, що оскільки згідно зі ст.17 ЗК земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку),якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таким чином, створення нового майна (будівництво жилого будинку) за участю інших осіб не є первісною підставою для виникнення у них права приватної власності на цей жилий будинок.

Для землі як об’єкта власності законодавство встановлює особливі умови набуття та здійснення прав володіння розпорядження та користування. Так для громадян України, Земельний Кодекс України у ст.121 встановлює можливість безоплатної передачі їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. Розміри земельних ділянок, що надаються безоплатно, визначаються залежно від цілей їх використання. Кількісне обмеження права власності на землю встановлене у Перехідних положеннях ЗК, де зазначено, що на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.

4. Здійснення юридичними особами права приватної власності

Юридичні особи є суб’єктами права приватної власності. Однак таке становище є наслідком певної еволюції самого інституту приватної власності у цивільному праві України. До прийняття Цивільного кодексу 2003 р. відносини власності регулювалися законом “Про власність” від 07.02.1991 р., у якому приватними власниками визнавалися лише громадяни-фізичні особи. Натомість, майно, що перебувало у власності юридичних осіб, було об’єктом так званої “колективної власності”. Суб’єктами права “колективної” власності визнавалися трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Законодавчу конструкцію права колективної власності та її суб’єктного складу було піддано гострій критиці переважною більшістю юристів (О.А. Пушкін, Я.М. Шевченко, В.І. Семчик та ін.) [21, 305]. Конструкція колективної власності давала підстави для ототожнення її із спільною власністю, оскільки власниками вважалися одночасно і юридична особа, і її засновники. Ця проблема знайшла вирішення у ЦК 2003 р., де юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільними правоздатністю та дієздатністю, можливістю бути позивачем і відповідачем у суді. Обов’язковою ознакою юридичної особи є відокремленість майна. Це означає, що майно юридичної особи складає основу її матеріальної самостійності, належить безпосередньо юридичній особі і відокремлене від майна засновників (учасників). Самостійна майнова відповідальність передбачає, що юридична особа, зазвичай, самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном [20, 36].

Цивільний кодекс регламентує правовий статус юридичних осіб приватного права (ст.81). Саме вони є суб’єктами права приватної власності. Здійснення цього права, виникнення та припинення права власності на майно залежать також від організаційно-правових форм юридичних осіб. Перелік майнових об’єктів, способів формування приватної власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об’єднань тощо) передбачені у ЦК, законах “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про об’єднання громадян” та ін. Так, наприклад, згідно ст.165 ЦК, майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. У той же час, прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та у порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Відповідно до ст.12 закону “Про господарські товариства” ці юридичні особи є власниками: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Отже, суб’єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Засновники господарського товариства мають лише права вимагати виплати частини доходу, а також претендувати на частку в майні, що залишиться після ліквідації товариства. Згідно ст.86 ЦК, об’єднання громадян є непідприємницькими товариствами, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками. Така організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об’єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом (ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян”).

Варто сказати, що правове регулювання відносно кількості та складу майна, що перебуває у приватній власності має диспозиційний характер. Тобто дозволено мати у власності будь-які об’єкти та у будь-якій кількості, не заборонені законом. Ст.325 ЦК вказує, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, отже і у приватній власності, встановлений Постановою Верховної Ради “Про право власності на окремі види майна”. До цих об’єктів належать:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку N 2), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Особливим об’єктом, відносно якого встановлюються певні обмеження права власності, є земля. Об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо) [21, 294]. Кількісні обмеження для земельних ділянок як об’єкту права власності встановлює Земельний кодекс: “На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.”

5.Захист права приватної власності

Право приватної власності, як і будь-яке інше, підлягає захисту. Засади для цього створює Конституція, яка у ст.13 визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Захист права приватної власності є невід’ємною частиною гарантованого законодавством захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ст.15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Окрім того, що держава захищає право власності через уповноважені органи, не виключається можливість такого захисту самостійними діями власника.

Визначення способу захисту є прерогативою особи, права якої порушено, що встановлено у ч.1 ст.20 ЦК: “Право на захист особа здійснює на свій розсуд”. Відповідно захист права приватної власності, як і інших цивільних прав, може здійснюватися юрисдикційно і неюрисдикційно. Юрисдикційною форма захисту полягає у зверненні особи та діяльності уповноважених державою органів із захисту порушених суб’єктивних прав. ЇЇ зміст у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені, звертається за захистом до компетентних органів (в суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, нотаріусів тощо), що уповноважені здійснити необхідні заходи для відновлення порушеного права. Неюрисдикційною формою захисту права власності є діяльність особи, спрямована на відновлення права власності або попередження його порушення без звернення до компетентних державних органів. Цей спосіб виявляється у самозахисті цивільних прав. Згідно ст.19 ЦК, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Характерні ознаки самозахисту:

1) самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб’єктивного права уже відбулося і продовжується;

2) обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

3) самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

4) самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони) [21, 78]

За загальним правилом юрисдикційний захист порушених прав та інтересів здійснюється судами. Залежно від характеру правовідношень, існують речово-правові та зобов’язально-правові засоби захисту власності. Перші спрямовані на захист права власності як абсолютного права, тобто власнику протистоїть необмежена кількість осіб, кожна з яких зобов’язана поважати і не порушувати права власності. Тобто речово-правові засоби захисту права власності можуть бути спрямовані до будь-якої особи, що порушила право власності. Сюди відносяться: віндикаційний та негатрони позови, позов про визнання права власності. На відміну від речово-правових, зобов’язально-правові засоби застосовуються у випадках, коли власник перебуває із правопорушником у зобов’язальних відносинах. До цієї групи належать: позов кредитора про відшкодування збитків, спричинених невиконанням або неналежним виконанням боржником зобов’язання; позов кредитора до боржника про повернення речі, наданої йому користування за договором; позов про відшкодування збитків, понесених фізичною особою при рятуванні чужого майна від небезпеки, що йому загрожувала. У будь-якому разі за наявності між власником та правопорушником зобов’язальних відносин мають застосовуватися не речово-правові, а саме зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Крім того, існують інші способи захисту порушених прав власності, що не входять до наведених двох груп: визнання правочину недійсним та визнання незаконним нормативного акту, що порушує право приватної власності [20, 117]. Особливістю захисту права власності є можливість не лише припиняти існуюче, але й попереджувати передбачуване можливе правопорушення. Така норма встановлена у ч.2 ст.386 ЦК: власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такого порушення.

До основних речово-правових засобів захисту права приватної власності можна віднести віндикаційний та негаторний позови. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна із чужого незаконного володіння. Такі позови забезпечуються ст.387-390 ЦК. Для наочного відображення застосування цих засобів захисту права власності права звернемося до судової практики із цього питання.[3]

Розглянемо рішення Московського районного суду м. Харкова від 15.01.2007 за справою №2-650/07.

Справа № 2-650/07

РІШЕННЯ ІМ'ЯМ УКРАЇНИ

15 січня 2007 року Московський районний суд м.Харкова в складі: головуючого - судді Єлізарова І.Є., при секретарі Бузинник Є. С. , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовною завою про витребування майна із чужого незаконного володіння .

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та пояснив, що йому як інваліду ВВВ органами праці та соціального захисту населення був наданий автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску. За висновком медичних органів позивач за станом здоров'я не має право керувати транспортним засобом, у зв'язку з чим позивач звернувся до відповідача з пропозицією бути водієм цього автомобілю , на яку відповідач погодився. Позивачем 27.04.2004 року було видано на ім'я відповідача доручення на користування , експлуатацію, ремонт, керування та проходження технічного огляду, доручення видано на один рік .

04.10.2004 року в наслідок ДТП автомобіль позивача був пошкоджений, відповідач обіцяв відремонтувати автомобіль і повернути позивачеві в належному стані . Однак відповідач автомобіль не повернув, позивачеві не відомо, що саме пошкоджено в результаті ДТП, позивач не має змогу провести експертизу для оцінки завданої шкоди, технічний паспорт на автомобіль відповідачем не повернутий позивачеві. На вимогу позивача повернути автомобіль та технічний паспорт відповідач не реагував, у зв'язку з чим позивач звернувся з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду був сповіщений в установленому порядку.

За таких обставин суд прийняв рішення про заочний розгляд справи, у відсутність відповідача, оскільки в справі достатньо матеріалів про права та взаємовідносини сторін.

Суд, вислухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню по наступних обставинах.

Згідно копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу ОСОБА_1 являється власником автомобіля марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску (а.с.5).

ОСОБА_1 передав у користування даний автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску ОСОБА_2 , що підтверджується копією доручення виданого 27.04.2004 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, реєстровий НОМЕР_1 (а.с.7).

Згідно 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Таким чином, вимоги ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження в судовому засіданні , у зв'язку із чим суд задовольняє позов в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.209,218 ЦПК України, ст.ст.15,16, 387,388 ЦК України ,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Витребувати із володіння ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через Московський районний суд м. Харкова протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом 10 днів з дня проголошення рішення.

Суддя Єлізаров І. Є.

У вищерозглянутому рішенні ОСОБА_1 реалізувала своє законне право, передбачене ст.387 ЦК. Обов’язковою умовою подання індикаційного позову є вибуття майна із володіння власника. У даному випадку це випливає із того, що ОСОБА_2 заволоділа автомобілем без законної підстави і волі ОСОБА_1. Як видно із рішення суду, майно збереглося в натурі і незаконно знаходиться у володінні ОСОБА_2. Обов’язковою умовою при витребуванні майна із незаконного чужого володіння є індивідуально-визначений характер речі. У справі, що розглядається такою річчю є конкретний автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску. Відсутність договірних відношень між власником і фактичним володільцем як обов’язкова умова віндикаційного позову також дотримана, оскільки у справі не йдеться про укладення договорів між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з приводу володіння, користування або розпорядження автомобілем. Виходячи із цього, суд задовольнив позов ОСОБИ_1 щодо витребування майна із незаконного володіння ОСОБА_2, яка є недобросовісним набувачем, у якого майно може бути витребуване у судовому порядку у будь-якому разі.

Негаторним є позов володіючого власника про усунення перешкод з боку інших осіб у здійсненні права власності. Можливість негаторного позову визнається ст.391 ЦК: власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Розглянемо рішення Московського районного суду м. Харкова від 22.01.2007 за справою №2-11/07р.

Справа № 2-11/07р.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2007р. Харківський районний суд Харківської області

в складі: головуючого судді - Загоруйко З.Г.

при секретарі - Шимовій C.O.

розглянув в відкритому судовому засіданні в сел. Покотилівка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та виселення,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка просить суд ухвалити рішення, згідно якому усунути перешкоди її прав як власника житлового будинку та виселити відповідача з належного їй будинку посилаючись на те, що житловий будинок № АДРЕСА_1 належить їй на праві приватної власності . В будинку проживає вона з дочкою та онуками. Крім них, в будинку також проживає колишній чоловік дочки, який в даний час не є членом її сім"ї, оскільки шлюб між дочкою та відповідачем розірвано. Відношення між нею та відповідачем напружені. Вона неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з заявами про протиправні дії відповідача стосовно неї та її онуків. Вона людина похилого віку і не має змоги спокійно жити в належному їй будинку, вони вимушені терпіти протиправну поведінку відповідача. Відповідач не оплачує послуги за використання газу, електроенергії, між ними часто виникають конфлікти. Вона позбавлена можливості використовувати належне їй майно на свій розсуд через присутність у будинку відповідача.

Відповідач до судового засідання повторно не з'явився, але направив до суду заяву, з якої вбачається, що він не заперечує проти позову.

Суд, вислухавши пояснення позивача, третіх осіб, вивчив надані докази, вважає, що позов обгрунтований та підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що житловий будинок № АДРЕСА_1 Харківського району Харківської області належить в цілому ОСОБА_1, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 11 травня 2006 року (а.с. 5).

З копії будинкової книги вбачається, що в будинку за вищевказаною адресою прописані ОСОБА_1, ОСОБА_5 (онук), ОСОБА_3.(дочка), ОСОБА_2.(зять) та ОСОБА_4. (онук) (а.с. 8-9). Крім того, дана обставина підтверджена довідкою, виданою виконавчим комітетом Пісочинської селищної ради від 25.01.06р. (а.с.15).

28 лютого 2006 року шлюб між ОСОБА_3. та ОСОБА_2. розірваний, про що мається копія свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с. 16).

З приводу протиправної поведінки відповідача позивачка неодноразово зверталася з заявами в ОСОБА_2, що підтверджується листами (а.с. 21-22).

Згідно висновку № НОМЕР_1. служби у справах неповнолітніх ХРДА, виходячи з інтересів неповнолітнього ОСОБА_5, служба у справах неповнолітніх вважає за необхідне вирішувати питання щодо недоцільності сумісного проживання гр. ОСОБА_2. разом з сином, оскільки спосіб життя батька шкідливо впливає на розвиток і виховання неповнолітнього ОСОБА_5.

Згідно ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Отже, відповідач підлягає виселенню у відповідності до вимог ч.З ст. 116 ЖК України, в якій зазначається, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Керуючись ст.ст. 9, 10, 88, 209, 212, 214-216 ЦПК України, ст.ст. 387, 391 ЦК України, ч.3 ст. 116 ЖК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та виселення задовольнити в повному обсязі.

Виселити ОСОБА_2 з житлового будинку № АДРЕСА_1 Харківського району Харківської області, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1, без надання іншого жилого приміщення.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк, з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарга або в порядку ч.4 ст. 295 ЦПК України.

У справі, що розглядається, ОСОБА_1 реалізувала своє законне право, передбачене у ст.391 ЦК на захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, подавши негаторний позов про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та виселення ОСОБА_2. Однією із умов подання негаторного позову був факт того, що майно залишається у володінні законного власника (ОСОБА_1). Це підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 11 травня 2006 року (а.с. 5). Як видно із даного рішення суду порушення права власності ОСОБА_1 не тягнуло за собою припинення її суб’єктивного права власника, тобто правомочностей володіння, користування і розпорядження, тобто ОСОБА_1 залишалася титульним власником житлового будинку. Обов’язковою умовою використання негаторного позову у цьому випадку була відсутність договірних відношень між власником (ОСОБА_1) і ОСОБА_2, що перешкоджає здійсненню прав власника, самовільно займаючи житлове приміщення. Особливістю цього рішення за негаторним позовом власника є застосування такої міри як виселення особи. Цей засіб забезпечення права власності ОСОБА_1 реалізований відповідно до Житлового кодексу України (ЖК), що регулює, зокрема, Користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду. Так у ч.3 ст.116 ЖК сказано, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Таким чином, суд, керуючись ст.391 ЦК про усунення перешкод у здійсненні права власності, задовольнив негаторний позов ОСОБА_1, виселивши ОСОБА_2 з житлового будинку № АДРЕСА_1 Харківського району Харківської області, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1, без надання іншого жилого приміщення.

Підсумовуючи вищевикладене, варто відзначити важливість правового регулювання відносин приватної власності. Ці відносини набувають вирішального характеру для сучасної держави із ринковою економікою. Законодавство у повній мірі має відображати усю динаміку та статику відносин власності, оскільки без чіткого вираження у нормах права, неможливо повністю використати усі правомочності, весь “пучок прав” власника. Базову роль серед інших нормативних актів, що регулюють право приватної власності в Україні, відіграє Цивільний кодекс. Норми, що торкаються права приватної власності зосереджені не лише у кількох частинах, а наскрізно відображені у всьому тексті кодексу. Звичайно ж Цивільний кодекс є не єдиним джерелом, що регулює відносини приватної власності – значна кількість законів визначає або торкається володіння, користування та розпорядження майном приватними власниками. Розвиток ринкових відносин цілком природно вимагає своєрідної еволюції цивільного законодавства. Можна чітко прослідити і окремі етапи розвитку цієї галузі права: український законодавець від користування та зміни окремих положень радянського законодавства (наприклад, Цивільного кодексу УРСР) через прийняття проміжних законів (як от закон “Про власність”, що втратив чинність 27.04.2007) перейшов до втілення у життя правового регулювання сучасних ринкових відносин (Цивільний кодекс України, такі закони, як, наприклад закон “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23.02.2006). Важливу роль у інституті права приватної власності відіграє захист права приватної власності. Держава через свої компетентні органи має забезпечувати юрисдикційну форму захисту, головним чином, через судову систему. Це має сприяти утвердженню непорушності права власності в цілому і, в тому числі права приватної власності.

Отже у розвитку суспільства, держави, її економіки та соціальної сфери значну роль відіграють реалізація у законодавстві та втілення у життя правових норм, що регулюють право приватної власності.

Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття 141

2. Житловий Кодекс Української РСР (редакція вiд 01.01.2007). Кодекс вiд 30.06.1983 № 5464-X // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 12.07.1983 - 1983 р., № 28, стор. 573

3. Земельний кодекс України (редакція вiд 01.01.2008). Закон від 25.10.2001 № 2768-III // Відомості Верховної Ради України вiд 25.01.2002 - 2002 р., № 3, стаття 27

4. Кодекс законів про працю України (редакція вiд 01.01.2008). Закон від 10.12.1971 № 322-VIII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 17.12.1971 - 1971 р., № 50, стор. 375

5. Цивільний кодекс України (редакція вiд 14.06.2007). Закон вiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 - 2003 р., № 40, стаття 356

6. Закон України “Про господарські товариства” вiд 19.09.1991 № 1576-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 03.12.1991 - 1991 р., № 49, стаття 682

7. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” вiд 15.05.2003 № 755-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 08.08.2003 - 2003 р., № 31, стаття 263

8. Закон України “Про об’єднання громадян” вiд 16.06.1992 № 2460-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.1992 - 1992 р., № 34, стаття 504

9. Закон України “Про приватизацію державного майна” вiд 04.03.1992 № 2163-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 16.06.1992 - 1992 р., № 24, стаття 348.

10. Постанова Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1991 року (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної ради України. – 1992. - №35. – Ст. 517.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 року № 7 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 року №13 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. –1995. - №1.

12. Закон України “Про власність” (втратив чинність) вiд 07.02.1991 № 697-XII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 14.04.1991 - 1991 р., № 20, стор. 249

13. Конституція (Основний Закон) України (УРСР) (втратив чинність), Закон вiд 20.04.1978 № 888-IX // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.07.1978 - 1978 р., № 18, стор. 268

14. Цивільний кодекс Української РСР (втратив чинність) вiд 18.07.1963 № 1540-VI // Сайт ВР України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1540-06

15. Большой юридический словарь /[В.А.Белов, В.В.Бойцова, Л.В.Бойцова и др.]; Под ред.: А.Я.Сухарев, В.Е.Крутских . -2-е изд., перераб. и доп. — М. :ИНФРА-М, 2003.

16. Галунько В. Власність як юридична та економічна категорія, об'єкт протиправного посягання. // Журнал “Персонал”. Вид. МАУП №9/2006 за вересень 2006 р.

17. Економічна теорія. Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Кім М.М., Лісовицький В.М. –Х.: –ФОП Чиженко С.Ю., 2006. –396 с.

18. Заіка Ю.О. Право власності. спадкове право: Навчальний посібник / Ю.О. Заіка, В.М. співак. – Київ: Наукова думка, 2000 р. – 152 с

19. Ковальчук А. Хто відпустить землю в ринок // Газета “Економічні відомості”. №176 (709) від 10 жовтня 2007 р.

20. Мичурин Е.А. Гражданское право в схемах. / Учебное пособие. –Харьков: Юрсвит, 2006. –320 с.

21. Цивільне право України: Академічний курс: підруч.: У двох томах/ За заг.ред. Я.М.Шевченко. –Т.1. Загальна частина. – Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 520 с.

22. Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). — Х.: НУВД, 2006.

23. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 15.01.2007 за справою №2-650/07 (за віндикаційним позовом)

24. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 22.01.2007 за справою №2-11/07р. (за негаторним позовом)

[1] Ковальчук А. Хто відпустить землю в ринок // Газета “Економічні відомості”. №176 (709) від 10 жовтня 2007 р.

[2] В Україні діють від 30 до 50 рейдерських груп // Журнал “Кореспондент” від 20 лютого 2007 р. (http://korrespondent.net/business/180042)

[3] ВикористаноЄдиний державний реєстр судових рішень Державної судової адміністрації України, створений згідно закону “Про доступ до судових рішень” від 22.12.2005 р. (http://reyestr.court.gov.ua)