Зміст

Вступ

1. Послуга охорони як особливийвид господарської діяльності

1.1 Поняття послуги та її економічно-правова характеристика

1.2 Особливості послуги охорони за сучасним законодавствомУкраїни

1.3 Гарантія якості послуги охорони

2. Особливості надання охоронних послуг в сучасних умовах

2.1 Правова характеристика недержавного суб’єктугосподарювання в Україні

2.2 Кваліфікаційні вимоги до персоналу охоронного підприємства

2.3 Договір надання охоронних послуг як гарантія якості здійснення послуги охорони

3.Напрямки вдосконалення правового становища недержавних суб’єктів господарювання в галузі охорони

3.1 Правове регулювання приватної охоронної діяльності як сферипослуг

3.2 Економічні засади здійснення охоронної діяльності

3.3 Правове регулювання повноважень приватного охоронця під час здійснення службових обов’язків

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми роботи. Нагальною потребою сьогодення є забезпечення безпеки громадян України в сучасних умовах. Сферу охоронних послуг в Україні представляє Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ України та майже 3 тисячі недержавних охоронних структур, які мають відповідні ліцензії. Окрім цього вона включає внутрішні служби безпеки банків, великих фірм, що не отримують окремої ліцензії, а працюють відповідно до внутрішніх наказів. У сфері охоронної діяльності України наразі зайнято сотні тисяч громадян. Розглядаючи питання щодо розширення кола повноважень недержавних охоронних фірм чи спрощення процедури їх ліцензування обов’язково слід враховувати внутрішню (національну) соціально-політичну специфіку, недосконале врегулювання цієї сфери на законодавчому рівні (до цього часу не прийняті Закон України "Про охоронну діяльність", Закон України "Про зброю" тощо). Необхідно також усвідомлювати, що здійснення охоронної діяльності - це сфера, яка завжди була пов’язана з ризиком для життя, і з ризиком не тільки для самих працівників охорони, але і для оточуючих. Об'єктивні умови функціонування робочого колективу потребують створення служб безпеки навіть на відкритих підприємствах. Завдання охоронників - забезпечити стабільні умови для роботи співробітників, гарантувати збереження власності як фірми, так і приватних осіб. За таких умов передбачається спеціальна підготовка охоронників. Розробкою проблем надання приватних охоронних послуг в Україні займалися такі вчені як: В.С. Абрамов, В.Н. Алексеєнко, М. Балев, И.Н. Борисов, Г.В. Дашков, В.Н. Кигас, И.А. Мелік-Дадаєва, Л.П. Тюрина, Л.Собелевський, В.Курило, А.В. Крисін.Метою дослідження є вивчення організаційно-правових та економічних засад надання охоронних послуг в Україні.

Завдання дослідження:

- зібрати науково-методичні матеріали, статті друкованих засобів інформації, підручники та монографії з теми дослідження;

- визначити економічне поняття послуги ;

- визначити економічні та правові особливості надання послуги охорони;

- вивчити законодавчу базу здійснення охоронної діяльності в Україні;

- визначити економічний та правовий статус недержавних підприємств, що здійснюють охоронну діяльність в Україні;

- розробити рекомендації щодо вдосконалення організаційно-правових та економічних засад здійснення охоронної діяльності в Україні.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини в галузі надання приватних охоронних послуг.Предмет дослідження – охоронна послуга, що надається недержавними суб’єктами господарювання.Методи дослідження: аналіз, синтез, формально-логічний, порівняльний. Вивчення особливостей розвитку сфери послуг і ролі різних економічних суб'єктів у галузі приватного охоронного бізнесу набуло в останні роки важливого теоретичного і практичного значення.

Теоретична значимість дослідження полягає в опрацьовуванні наявної нормативно-правової бази здійснення охоронної діяльності в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення, викладені у дипломній роботі, мають прикладне значення і можуть бути застосовані як в практичній діяльності приватних охоронних структур, так і у навчальному процесі під час вивчення окремих дисциплін у навчальних закладах з підготовки персоналу для охоронних підприємств.

Наукова новизна дослідження обумовлена недостатньою розробленістю теми правових засад надання послуг приватної охорони в Україні.

1 . Послуга охорони як особливий вид господарської діяльності

1.1 Поняття послуги та її економічно-правова характеристика

Послуга - дія або діяльність когось на користь іншої особи. В комерції - трудова доцільна діяльність, результати якої відображаються у корисному ефекті, особливій споживній вартості. Особливістю послуги є збіг у часі та в просторі процесів виробництва, реалізації і споживання її споживної вартості.

Послуги входять до третинного сектора економіки, який став провідним у розвинутих країнах в епоху постіндустріалізму.

В економічному розумінні під послугами розуміють функції або операції, на які є попит і, відповідно, ціна, що встановлюється на відповідному ринку [44, 39].

Іноді послуги визначають як нематеріальні блаґа, однією із характерних рис яких є споживання на місці її надання [33, 106].

Таким чином, можна зробити висновок, що виробництво послуг і їх споживання співпадають у часі та просторі, і в момент надання послуги її виробник і споживач вступає у безпосередній контакт [25, 75].

Тому послуги, як правило, не можуть передаватись іншим особам, тобто система перепродажу є достатньо складною і вимагає певних витрат на юридичне та інше обслуговування. У ринковій економіці послуги купуються на основі вільного вибору, вони стають об'єктом купівлі-продажу і є товаром, хоча і досить специфічним:

- їх виробництво і споживання частіше співпадають за місцем і часом;

- як частина сфери нематеріального виробництва беруть участь паралельно з продукцією матеріальної сфери в сукупному процесі суспільного виробництва.

З іншого боку, деякі автори вважають, що факт створення послуги можна відділити у часі від факту її продажу і факту використання, це дозволить продавати послуги ринковими методами [27, 203].

Аналізуючи наведені підходи до визначення сутності поняття послуг, можна погодитись із твердженням О. Ланге, що послуги - це будь-які функції, пов'язані безпосередньо або опосередковано із задоволенням людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво яких-небудь предметів [28, 88].

Вивчення особливостей розвитку сфери послуг і ролі різних економічних суб'єктів у цьому процесі набуло в останні роки важливого теоретичного і практичного значення.

Суспільно-політичні та економічні зміни в Україні зумовили бурхливий розвиток ринкових відносин, особливо в економічному середовищі.

За таких умов з’являються нові форми господарювання, нові види діяльності, які потребують як правового врегулювання, так і наукового аналізу та теоретичного осмислення.

З появою на теренах України нового економічного явища — підприємництва і у його складі надання послуг з охорони власності та громадян постало питання про всебічне правове врегулювання надання таких послуг і необхідність дослідження правових аспектів широкого спектру, зокрема й організаційно-правових, пов’язаних з наданням охоронних послуг, у тому числі і як виду підприємницької діяльності.

Держава стоїть на позиціях свободи підприємницької діяльності, мінімального втручання в її здійснення. Проте це не означає, що підприємництво як економічно-правове явище повинне залишатися поза увагою держави. Навпаки, певні види господарсько-підприємницької діяльності мають такі особливості, що потребують посиленого контролю з її боку, оскільки становлять потенційну небезпеку для людей, громадського порядку та громадської безпеки, навколишнього середовища, національної безпеки держави. У результаті породжуються правовідносини адміністративного характеру, які займають значне місце у процесі здійснення окремих видів такої діяльності.

До особливих видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та відповідно контролю з боку державних органів, належить надання послуг з охорони власності та охорони громадян. Передували охоронним послугам як виду підприємницької діяльності оплатні послуги, що надавалися підрозділами позавідомчої охорони при ОВС в умовах соціалістичної планової економіки.

Сьогодні в Україні сформована досить ґрунтовна нормативно-правова база, на основі якої і здійснюється цей вид господарськопідприємницької діяльності. Проте в ній неоднозначно трактуються деякі поняття, що пов’язано з невідповідністю та неузгодженістю однорідних норм підзаконних і законодавчих актів. На практиці це викликає певні, інколи досить значні, незручності як для суб’єктів підприємництва з надання охоронних послуг, так і в роботі державних органів, які покликані здійснювати контроль за цими суб’єктами.

Виходячи з міжнародного досвіду та аналізу законів про охоронну діяльність таких країн як Росія, Латвія, Литва, Молдова, Казахстан, можна констатувати, що закони цих країн визначають охоронну діяльність, як діяльність з надання послуг охорони [12, 67] .

1.2 Особливості послуги охорони за сучасним законодавством України

Практична реалізація комплексу заходів, пов'язаних із переходом України до ринкової економіки, не могла не торкнутися сфери таких специфічних правовідносин суб'єктів цивільного права, як надання послуг з охорони майна, житла, земельних ділянок, особи, інформації і т. ін. Усе гострішою стає проблема забезпечення недоторканності речових прав, насамперед, права приватної власності, права володіння. Цим зумовлена поява значної кількості різних охоронних підприємств, які надають послуги фактичного характеру, здійснюючи охорону об’єктів права власності (володіння) від протиправних посягань на підставі цивільно-правового договору.

Джерела поняття, яке розглядається, як і більшості інших сучасних правових конструкцій, можна виявити ще в римському праві. При цьому саме поняття охорони майна було відоме не тільки як сукупність фактичних дій, але і як юридична категорія. Так, у римському праві існувало таке поняття, як custodia – охорона речі, коли внаслідок угоди або безпосередньо внаслідок прямої вказівки закону на особу покладалася підвищена відповідальність за крадіжку або пошкодження третіми особами майна, що перебувало у її тимчасовому володінні[1, 211].

Концептуально поняття охорони нерозривно пов’язане з поняттям здійснення права, яке полягає у здійсненні особою дій, що служать для задоволення її позитивних інтересів, які захищаються правом, і виражається в протидії порушенню цих прав, що вельми характерно для права на самозахист. Водночас охорона майна на підставі цивільно-правового договору, хоча й має певну схожість із самозахистом, характеризується самостійними ознаками, на підставі чого автором зроблено висновок, що для реалізації свого права на захист, поряд з іншими способами, власник або інший титульний володілець майна на законних підставах може вдатися до такого інституту зобов'язального права, як цивільно-правовий договір. Але при цьому зміст зобов'язальних правовідносин буде визначатися наперед і обмежуватися змістом права замовника на самозахист.

Спрямованість юридичної діяльності межує з поняттям "управління" або "керівництво" соціальними процесами, діяльністю державних органів, які є предметом адміністративного права.

В Українській державі поступово утверджується новий принцип формування взаємовідносин між людиною і державою - дозволено те, що не заборонено законом. Правовий порядок за таким принципом ґрунтується на засадах, відповідно до яких нікого не можна примусити робити те, що не передбачено законодавством. А органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на основі, в межах повноважень і в спосіб, які передбачено Конституцією та законами України. У сфері кримінального процесу діє принцип "дозволено лише те, що передбачено Законом, інакше неодмінно запанує сваволя владних державних органів і посадових осіб, які ведуть процес" [23, 86].

Спрямованість діяльності судових і правоохоронних органів трансформується в її завдання. Правовий зміст завдань стабілізує, впорядковує її. Є п'ять базисних завдань, що характеризують спрямованість і ефективність діяльності правоохоронних органів:

1) збереження (охорона) наявного конституційного ладу;

2) захист конституційних прав і свобод громадян;

3) захист правомірних інтересів вітчизняного товаровиробника;

4) цілеспрямований розвиток системи судової та правоохоронної діяльності, зокрема поліпшення їх кількісних і якісних показників;

5) боротьба зі злочинністю.

За часів СРСР найважливішим завданням був, переважно, лише один із її складників (важливий, проте не основний і тому гіпертрофований) - боротьба зі злочинністю. Зосередження діяльності правоохоронних органів на одному антикриміногенному напрямі було б не зовсім правильним. Боротьба зі злочинністю є, безперечно, важливим завданням їхньої діяльності. За Указом Президента України від 21 липня 1994 року "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю" правоохоронним органам приписано "вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій і банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами діяльності"'. Разом з тим слід зауважити, що поняття боротьби зі злочинністю є оціночним, а тому його можна трактувати і як гасло (ідею, тезу), яке використовують у політичних або відомчих цілях[19, 63].

Під приводом боротьби зі злочинністю в сучасних умовах можливе й посилення охорони правопорядку, й фіскально-силовий тиск на господарські та комерційні структури, й бюрократизація податкових процедур, і впровадження тотальних форм контролю за підприємництвом, можливо, й звуження захисту прав людини.

У сучасних умовах правоохоронну діяльність дедалі більше застосовують як засіб управління та контролю за соціальними процесами, розвитком господарської діяльності, за соціальною сферою. Поступово розширюється вплив органів прокуратури, юридичної практики на банківсько-фінансову сферу, на стан різних галузей народного господарства, зокрема на паливно-енергетичний комплекс, транспортні перевезення, на приватизацію державних підприємств, управління підприємствами, в статутному фонді яких є частка державних коштів. При цьому застосовують ефективну протидію соціальним відхиленням і правопорушенням. Зміст впливу правоохорони має за мету лише доповнити економічні, фінансові та технічні рішення, які приймають у процесі соціального управління, але не замінити їх. Вплив правоохоронних органів має до того ж запобіжне призначення.

Припиняючи контрабанду та випуск недоброякісної продукції, правоохоронні органи докладають зусиль щодо розв'язання однієї з ключових проблем економіки - захист вітчизняного товаровиробника, подолання негативних товарообмінних відносин. Забезпечують захист вітчизняного товаровиробника органи правосуддя та майже всі суб'єкти правоохоронної діяльності, а саме: органи прокуратури, служба безпеки, митні органи, прикордонні війська, органи внутрішніх справ, а також адвокатура.

Спрямованість правоохоронної діяльності проти небажаних соціальних явищ має конструктивний характер, згідно з яким правові рішення лише доповнюють економічні, фінансові та технічні рішення, комплексно впливаючи на припинення та подальше обмеження цих явищ.

Охорона майна та забезпечення особистої безпеки фізичних осіб забезпечується шляхом:

- організації охорони місць зберігання майна, особистої охорони фізичних осіб;

- технічного укріплення місць зберігання майна, постійного або тимчасового перебування фізичних осіб (будівлі, відокремлені приміщення, території) за рішенням або згодою власників цих об'єктів; здійснення щодо цих об'єктів заходів фізичного або технічного контролю за станом їх екологічної безпеки із застосуванням пропускного чи внутрішньооб'єктного пропускного режиму, встановленого власником, використанням інженерно-технічних засобів охоронної сигналізації та контролю за доступом, а також службових собак;

- здійснення заходів фізичної охорони;

- припинення очевидних протиправних дій щодо об'єктів охорони та фізичних осіб шляхом здійснення заходів оперативного реагування на них.

Порядок організації та здійснення заходів охорони та безпеки встановлюється законодавством, що визначає повноваження суб'єктів охоронної діяльності, а також цивільно-правовими угодами [13, 48].

Перелік та обсяг заходів охорони, достатніх для забезпечення схоронності майна, визначається його власником.

Перелік та обсяг заходів безпеки, достатніх для забезпечення особистої безпеки фізичної особи, визначаються:

- стосовно громадян та засновників суб'єктів охоронної діяльності - ними самостійно;

- стосовно посадових осіб державних органів та членів їх сімей - законодавством;

- стосовно посадових осіб суб'єктів недержавної охоронної діяльності - їх засновниками за згодою цих осіб.

Порядок здійснення заходів охорони та безпеки у випадках, передбачених законодавством, повною мірою або частково визначається цивільно-правовими угодами, укладеними згідно із законодавством [15, 82].

Отже, правоохоронна та охоронна діяльність має протидіяти виникненню небажаних у суспільстві відносин, зменшувати насиченість конфліктних проявів.

За своїм змістом охоронна діяльність має ряд суттєвих відмінностей від інших видів господарської діяльності, а саме:

1) охоронна діяльність здійснюється з метою протидії такому складному суспільному явищу, як злочин;

2) безпосереднє виконання охоронних функцій пов’язане з підвищеною небезпекою для працівників, які їх виконують;

3) суб’єкти господарювання, які здійснюють охоронну діяльність, мають визначені законом ознаки воєнізованих формувань;

4) здійснення охоронної діяльності прямо передбачає вжиття до третіх осіб заходів примусу, аж до застосування фізичної сили та спеціальних засобів [1, 212].

1.3 Гарантія якості послуги охорони

При всій різноманітності послуг усі вони мають чотири спільні характеристики, які відрізняють дані послуги від товару, а саме:

- невловимість, невідчутність або нематеріальний характер послуг;

- невід'ємність процесів виробництва та споживання послуг;

- неоднорідність (непостійність, мінливість) якості послуг;

- нездатність послуг до зберігання.

1. Невловимість, невідчутність або нематеріальний характер послуг означає, що їх не можна торкатися, тримати, пакувати, транспортувати або вивчати до моменту їх придбання. Невідчутність послуг викликає проблеми як у споживачів, так і у продавців послуг. Покупцеві важко розібратись та оцінити, що продається до моменту придбання послуги, а іноді навіть після одержання послуги. Одночасно невідчутність послуг ускладнює управлінську діяльність продавця послуг.

У охоронних підприємств виникає дві проблеми:

- складно презентувати клієнтові свій товар;

- ще складніше пояснити клієнтам, чому вони платять різну ціну за цей товар.

Підприємство може лише описати переваги придбання даної послуги, а послуги як такі можна оцінити лише після їх одержання.

Для зміцнення довіри клієнтів до підприємства слід здійснити ряд заходів:

- по можливості підвищити відчутність послуги;

- підкреслити значимість послуги;

- загострити увагу на вигодах від придбання послуги;

- залучити до пропаганди пропонованих послуг авторитетних клієнтів, "якусь знаменитість".

2. Невід'ємність процесів виробництва та споживання послуг. Специфіка надання послуг полягає в тому, що на відміну від товару послуги не можна виробляти про запас та зберігати. Надати послугу можна лише тоді, коли надходить замовлення від клієнта. З цієї точки зору, ряд спеціалістів вважає, що невід'ємність процесів виробництва і споживання є основною характерною ознакою відмінності послуги від товару.

3. Неоднорідність (непостійність, мінливість) якості обслуговування є неминучим наслідком одночасності виробництва та споживання послуг.

Якість послуги істотно залежить від того, хто, де, коли і в яких умовах її пропонує. Так, наприклад, в одному підприємстві рівень сервісу є значно вищим, аніж в іншому, розташованому поряд; один службовець при обслуговуванні виявляє ввічливість та доброзичливість, тоді як інший — грубість та байдужість.

Навіть один і той самий службовець протягом робочого дня надає послуги по-різному, з різною функціональною якістю.

Причинами цієї мінливості можуть бути:

- низький рівень кваліфікації працівників, їхня недосвідченість, особливості характеру;

- недосконалість організації комунікацій, що обмежує надходження інформації;

- відсутність належного контролю за якістю роботи персоналу;

- унікальність кожного окремого споживача, що зумовлює високий ступінь індивідуалізації послуги відповідно до його побажань.

Інше досить важливе джерело мінливості якості надання послуг — покупець як такий, його унікальність, що пояснює високий ступінь індивідуалізації послуг залежно від побажань споживача, унеможливлює масовість виробництва багатьох послуг. Водночас це породжує проблему щодо управління поведінкою споживачів та дослідження поведінкових факторів у процесі роботи з клієнтами. Для зниження мінливості функціональної якості послуг розроблені стандарти обслуговування.

Стандарт обслуговування — це комплекс обов'язкових щодо виконання правил обслуговування клієнтів, які повинні гарантувати встановлений рівень якості всіх операцій. Стандарт обслуговування визначає формальні критерії, за якими оцінюється якісний рівень обслуговування клієнтів та діяльності будь-якого співробітника.

Унеможливлення щодо зберігання послуги в умовах постійного попиту не є складною проблемою, оскільки завжди можна належним чином укомплектувати організацію. Але, якщо попит різко коливається, виникають серйозні проблеми. Нездатність послуг до зберігання потребує розробки стратегії, що забезпечуватиме оптимальне співвідношення попиту та пропозиції послуг. Так, відомі різні методи стимулювання попиту на послуги на основі ефективної цінової політики.

Вказані характерні відмінні особливості надання послуг охорони перетворюють управління операціями в цій сфері на більш складну справу, ніж в промисловості та в інших галузях народного господарства, з точки зору забезпечення ефективності механізму ціноутворення й визначають специфіку управління та застосування маркетингу в даній сфері.

Задля забезпечення ефективного контролю якості послуги в охоронній галузі існує дієвий засіб – договір надання охоронних послуг, що регламентує вимоги до здійсню послуг охорони.

Зміст договору — це сукупність умов (пунктів), визначених на розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст.628 ЦК) [22, 63].

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, має диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст.668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Це положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визначення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їх розсуд.

Водночас договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обігу, якщо вони відповідають вимогам ст.7 ЦК (ст.630 ЦК).

Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю сутністю є актами цивільного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані типові умови стають приписами імперативного порядку.

Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне значення, оскільки від них зрештою залежать особливості договірних прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.

Залежно від їх юридичного значення всі договірні умови можна поділити на три основні групи: істотні, звичайні і випадкові [37, 89].

Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для укладення договору. Це випливає зі ст.638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним лише тоді, коли між сторонами в належній для відповідних випадків формі досягнуто згоди з усіх істотних його умов. Це означає, що за відсутності хоча б однієї з таких умов договір не може вважатися укладеним. Водночас якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними.

Визначення кола істотних умов залежить від специфіки конкретного договору. Наприклад, істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істотними умовами договору майнового найму [2, с.78].

Частина 1 ст.638 ЦК поділяє істотні умови на чотири групи:

1) умови про предмет;

2) умови, які визначені законом як істотні;

3) умови, які є необхідними для договорів даного виду;

4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди [6, с.84].

При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК при визначенні істотних умов договору відсилає до спеціальних норм, присвячених договірним зобов'язанням даного виду і називає істотними насамперед ті умови, які визнані такими згідно із законом і передбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів постачання, контрактації [42, с.76].

Однак не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально нині, в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю, в тих випадках, коли йдеться не про державні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, зазначених вище. Наприклад, норми про купівлю-продаж, міну, найм, зберігання, спільну діяльність тощо не містять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із сенсу відповідного договору і норм, що визначають поняття і сутність договору.

Будь-яка із сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору даного виду, і вимагати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних.

Таким чином, для укладення договору необхідне досягнення угоди з усіх істотних його умов. Водночас іноді недостатньо і такої угоди. Крім неї, зокрема, може вимагатися передання речі, — якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У встановлених законом випадках договір має бути укладеним у належній формі.

Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичайними називають ті умови, які передбачені нормативними актами. На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має виконувати поточний ремонт речі, автоматично вступає в дію умова, передбачена ч.І ст.776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачено законом або договором.

Випадкові умови включаються у договір на розсуд сторін. Так само як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом , вони набувають юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими сторонами в договір, їх відсутність, так само як і відсутність звичайних умов, не спричиняє недійсності укладеного договору. Крім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку має наслідком визнання договору недійсним, якщо заінтересована сторона доведе, що вона вимагала узгодження цієї умови [44, 107].

Слід зазначити, що всі три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю появою зрештою лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безпосередньо, а інші — визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, зокрема виявляється значення договору як вольового юридичного акта.

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст.213 ЦК, яка визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ст.637 ЦК) [20, 98].

Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю пропозицію — акцептантом.

У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної з сторін і її узгодження.

Згідно зі ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, вій вважається укладеним лише з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів, визначається ст.649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок вирішення переддоговірних спорів залежать від того, чи є підставою укладення договору обов'язковий припис правового акта:

1) якщо підставою договору е припис правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він вирішується в інших випадках, встановлених законом;

2) якщо укладення договору не пов'язане з приписами правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усуваються шляхом домовленості сторін.

Зміна або розірвання договору за загальним правилом допускається лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обігу.

Винятки із загального правила щодо добровільності зміни або розірвання договору можуть бути передбачені договором або безпосередньо законом. Зокрема договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ч.2 ст.849 ЦК якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.

Особливою підставою розірвання або зміни договору є істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У цьому випадку договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання (ст.652 ЦК).

Якщо сторони, не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї з двох умов:

1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;

2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

У разі зміни договору за взаємною згодою зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни [27, 38].

Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

За загальним правилом сторони не мають права вимагати повернення того, що було викопане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору. Втім згідно з ч.4 ст.653 ЦК сторони мають право своєю домовленістю передбачити повернення переданого за договором. Такі самі наслідки можуть бути встановлені спеціальним приписом закону.

У кожному разі, якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Відшкодування збитків є заходом відповідальності і отже, до нього застосовуються правила ЦК та інших актів законодавства, якими регулюються відносини відповідальності. Зокрема згідно зі ст.614 ЦК особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її вини.

У результаті дослідження суттєвих умов, зокрема стосовно предмета договору про надання послуг, стає зрозумілим, що поняття договору про надання послуг охоплює досить численну групу договорів, яка, в свою чергу, може бути поділена, як мінімум, на дві підгрупи.

Договори першої групи своїм предметом охоплюють і результат діяльності, який гарантується, і, отже, на який послугоотримувач має право розраховувати. Це завжди гарантійні зобов'язання. Кредитори за таких зобов'язань перебувають у набагато кращому становищі, на відміну від ситуації, коли боржник зобов'язаний тільки належним чином здійснювати певні дії, не гарантуючи результату. При гарантійних зобов'язаннях боржник – суб'єкт підприємницької діяльності – звільняється від відповідальності тільки в тому разі, якщо доведе наявність непереборної сили, що створила неможливість виконання зобов'язання. У разі невиконання зобов'язання відповідальність боржника стає автоматичною. Доказом невиконання є тільки той факт, що обіцяний результат не був наданий. Такі договори за своєю правовою природою є досить близькими до договорів на виконання робіт і можуть бути позначені як підрядоподібні. До них слід віднести договори, які без досягнення результату діяльності взагалі втрачають сенс (перевезення, зберігання, аудит і т. ін.), або коли корисний ефект цілком забезпечується обачливим і турботливим виконанням своїх обов'язків, і виконавець, укладаючи договір, міг припускати з достатньою мірою ймовірності його досягнення [34, 58].

Друга підгрупа договорів характеризується тим, що результат діяльності не охоплюється предметом договору й перебуває за межами договірного зобов'язання. У таких договорах результат дійсно не може бути гарантований, і зобов'язання буде вважатися виконаним належним чином у разі, якщо діяльність послугодавця виконується у точній відповідності з договором. До цієї підгрупи слід віднести договори послуг, у яких досягнення поставленої мети ускладнене низкою невідомих наперед обставин, що мають об'єктивно-випадковий характер і стосуються або особистості споживача послуг (ступінь занедбаності захворювання при наданні медичних послуг, здібностей того, кого навчають, при наданні освітніх послуг), або обставин зовнішнього характеру, про які сторони при укладенні договору не могли й не повинні були знати, але ймовірність виникнення яких не виключена.

Тобто результат діяльності охоронця, хоча й не втілюється в якусь матеріальну форму, може бути гарантованим і є невід'ємною частиною відповідних дій як таких. У цьому разі можна виходити із принципу: немає результату – немає дій. Крім того, практично єдиним критерієм оцінки якості наданої послуги з охорони майна, в усякому разі для послугоотримувача, є саме той корисний ефект, на одержання якого вона спрямована.

Однак, позитивний результат послуги з охорони майна, з урахуванням передбаченого договором способу охорони, цілком може бути гарантований, і саме його наявність або відсутність буде основним критерієм оцінки належного виконання договірного зобов'язання.

Зіставляючи договір охорони майна з договором зберігання, можна зробити висновок, що договір охорони майна має істотні відмінності й не може розглядатися як спеціальний вид договору зберігання.

Розміщення поняття договору охорони в главі 66 ЦК України, присвяченій договору зберігання, як спеціального виду договору зберігання необхідно визнати помилковим. Відносини, опосередковувані договором охорони повинні регулюватися не правилами про зберігання, а загальними нормами ЦК про оплатне надання послуг.

Застосування правил про зберігання до відносин, що виникають між володільцем майна й охоронцем, можливе лише за аналогією закону.

Охорона майна є складовою відносин зберігання, а також і деяких інших договірних відносин, у яких одна із сторін договору зобов'язана зберегти чуже майно, що перебуває в її володінні. Однак, послуга з охорони набуває властивих їй специфічних рис тільки тоді, коли вона виділена в самостійні договірні відносини.

Охорона майна припускає виконання лише фактичних, заздалегідь обговорених за своїм характером дій, необхідних для того, щоб зберегти майно від небезпеки фізичного знищення, псування або втрати, що може загрожувати йому з боку навмисних неправомірних дій третіх осіб. Тобто за своїм характером діяльність зобов'язаної особи є більш спеціальною, ніж у договорі зберігання, обмежується забезпеченням збереження майна від розкрадання, умисного знищення або пошкодження та завжди є професіональною.

За аналогією з римським терміном detentio – тримання речі, пропонується позначити виконавця послуги з охорони майна терміном детентор, тобто це особа, яка здійснює панування над чужим майном, не маючи при цьому правомочності володіння.

Як приклад наведемо основні характеристики договору на охорону житла [26, 78].

Договір про охорону квартири є різновидом договірних послуг. Як зазначалося вище, він має багато спільного з договором зберігання. Мета цих договорів - забезпечити збереження майна. Але якщо за договором зберігання річ передається у володіння зберігачу, то при укладенні договору про охорону вона залишається у володінні власника. Останніми роками значного поширення серед населення набув договір про охорону квартири.

Договір про охорону квартири власники укладають з підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України (Положення про державну службу охорони затверджено Кабінетом Міністрів України 10 серпня 1993 р.).

Права та обов'язки сторін за договором детально регламентовані Типовим договором про централізовану охорону квартир підрозділами державної служби охорони, затвердженим наказом Головного управління державної служби охорони 4 травня 1995 р. № 52.

Договір на один рік укладається після обладнання квартири засобами охоронної сигналізації та контрольної перевірки їх технічного стану і набуває чинності на наступний день після його підписання.

Періодом охорони вважається час, з якого квартира прийнята для охорони й до зняття її з охорони. Вартість майна оцінює сам "Клієнт" в односторонньому порядку (від ціни договору залежить і розмір оплати охоронних послуг).

За несвоєчасну сплату з "Клієнта" стягується пеня в розмірі 0,5 % суми прострочення за кожний день. Крім того, "Охорона" має право після попередження в односторонньому порядку розірвати договір достроково.

Охорона несе матеріальну відповідальність за шкоду, спричинену сторонніми особами, які проникли в квартиру в період охорони шляхом відмикання чи руйнування заблокованих технічними засобами охоронної сигналізації вікон, дверей та інших конструкцій та здійснили крадіжку, грабіж, розбій, умисне знищення чи пошкодження майна, яке зберігалось у квартирі [26, 108].

Охорона зобов'язана відшкодувати матеріальні збитки в межах вартості майна, оціненого клієнтом при укладенні договору. Збитками є не тільки вартість украденого чи пошкодженого майна, а й вкрадені грошові кошти (однак у цьому разі розмір компенсації обмежується 10 мінімальними зарплатами), а також ювелірні вироби з оголошеною цінністю (але не більш як 20 розмірів мінімальної зарплати).

Вартість вкраденого майна визначається, виходячи з діючих роздрібних цін та з урахуванням його зносу.

Охорона може нести відповідальність також за вкрадені антикварні речі, але тільки за умови, що при укладенні договору їй було передано нотаріально посвідчений, складений компетентними спеціалістами опис вартості антикварних речей.

При повернені вкраденого майна "Клієнт" зобов'язаний у місячний термін повернути "Охороні" вартість отриманої раніше компенсації.

На основі викладеного, можна визначити договір з охорони майна наступним чином: за договором охорони майна одна сторона – охоронець (детентор) – спеціалізована охоронна організація, зобов'язується прийняти майно під свою відповідальність і забезпечити його зовнішню недоторканність від протиправних посягань з боку третіх осіб, а володілець майна (власник або інший титульний володілець), у свою чергу, зобов'язується створити необхідні для цього умови й сплатити передбачену договором винагороду. Сенс такої конструкції полягає в тому, що охоронець, з одного боку, погоджується взяти на себе тягар майнових наслідків можливих протиправних дій (злочинів) третіх осіб щодо майна володільця, а з другого – своїми професійними діями та за рахунок замовника послуги (володільця майна) зменшує ризик їх настання.

Тобто на перший план виходить не сама послуга з охорони майна, а взятий на себе охоронцем обов’язок відшкодувати майнові втрати від злочину, вчиненого третіми особами.

Послуга ж з охорони лише перешкоджає, а тим самим зменшує вірогідність вчинення таких дій щодо майна, яке охороняється.

У свою чергу, обов’язок відшкодувати збитки від злочину спонукає виконавця послуги до якомога ретельнішої дбайливості щодо майна замовника послуги (володільця майна).

2 . Особливості надання охоронних послуг в сучасних умовах

2.1 Правова характеристика недержавного суб’єкту господарювання в Україні

Порядок організації та здійснення заходів охорони та безпеки встановлюється законодавством, що визначає повноваження суб'єктів охоронної діяльності, а також цивільно-правовими угодами.

Порядок здійснення заходів охорони та безпеки у випадках, передбачених законодавством, повною мірою або частково визначається цивільно-правовими угодами, укладеними згідно із законодавством.

Недержавним охоронним установам під час та у місцях здійснення заходів охорони та безпеки дозволяється використовувати лише спеціально призначені системи та прилади тривожної сигналізації, засоби радіозв'язку, сертифіковані в установленому порядку, а також інші технічні засоби, що не завдають шкоди життю та здоров'ю громадян, довкіллю [21, 54].

Суб'єкти державної охоронної діяльності - державні органи та підпорядковані їм підприємства, установи і організації (далі - державні охоронні установи), уповноважені державою на здійснення охоронної діяльності [2, 299].

Суб'єкти недержавної охоронної діяльності - підприємства та організації недержавної форми власності, статутом (положенням) яких передбачено цей вид діяльності (далі - недержавні охоронні установи), а також громадяни-підприємці, що одержали в установленому порядку дозвіл або ліцензію на її здійснення [6, 2].

Суб'єкт недержавної охоронної діяльності - суб'єкт підприємницької діяльності з надання на договірній основі послуг юридичним і фізичним особам по здійсненню заходів охорони та безпеки, а також суб'єкт господарювання, заснований на недержавній формі власності, що здійснює охоронну діяльність щодо належного йому майна, забезпечення особистої безпеки своїх засновників та/або посадових осіб, є самостійним господарюючим статутним суб'єктом, який має права юридичної особи та здійснює охоронну діяльність з метою одержання прибутку (доходу) [3, 45].

Суб'єкти підприємницької діяльності, які надають послуги по охороні власності та громадян, за обсягом надання таких послуг, можна класифікувати на:

- підприємства з абсолютним обсягом надання послуг по охороні власності і громадян; до них відносимо: 1) Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ України; 2) Інші органи і підрозділи внутрішніх справ; 3) Підрозділи внутрішніх військ МВС України;

- підприємства з обмеженим обсягом надання послуг по охороні власності та громадян; до них відносимо будь-які суб'єкти підприємництва, в тому числі і громадян-підприємців, які надають послуги по охороні власності та громадян на підставі ліцензії на надання таких послуг (крім підприємств (підприємців), які мають ліцензію лише на надання послуг по охороні громадян)[11, 4];

- спеціалізовані підприємства по наданню певного виду охоронних послуг; до них відносимо:

1) службу інкасації і перевезень цінностей Національного банку України;

2) службу інкасації, охорони грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться, Державну службу охорони при МВС України;

3) суб'єкти підприємницької діяльності всіх форм власності, які надають послуги по охороні тільки громадян — тобто мають ліцензію на надання послуг по охороні громадян [11, 7].

В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність. Недержавну правоохоронну діяльність не передбачено, хоч участь громадян у охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою й регламентованою [25, 34].

Охоронна діяльність - професійна діяльність суб'єктів державної та недержавної охоронної діяльності по організації та практичному здійсненню заходів охорони [22, 67].

Охоронна діяльність – це професійна діяльність суб'єктів державної та недержавної охоронної діяльності по організації та практичному здійсненню заходів охорони належного їм майна, забезпечення особистої безпеки їх засновників та/або посадових осіб, надання на підставі цивільно-правових угод послуг з охорони майна юридичних і фізичних осіб та забезпечення особистої безпеки фізичних осіб.

Основними принципами охоронної діяльності мають бути:

- законність;

- повага і додержання прав і свобод людини і громадянина;

- взаємодія суб'єктів охоронної діяльності з правоохоронними органами, власниками майна, трудовими колективами, громадянами та об'єднаннями громадян;

- оптимальне використання наявних сил і засобів під час припинення посягань на об'єкти охорони;

- неучасть у політичних заходах під час здійснення охоронної діяльності [20, 67] .

Таким чином, доцільно зробити висновок, що послуги з охорони власності та громадян — це вид підприємницької діяльності, який за своїм суб'єктним складом і змістом діяльності є цивільно-правовими зобов'язальними правовідносинами і здійснюється на підставі законодавчих, нормативно-правових актів або державних ліцензій на право надання послуг з охорони власності, крім окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, та охорони громадян.

2.2 Кваліфікаційні вимоги до персоналу охоронного підприємства

До основних функціональних обов’язків приватного охоронця належить контроль за проходженням на об'єкт охорони, пересуванням його територією, а також залишенням його особами, переміщенням предметів відповідно до порядку, установленого володільцем майна, що охороняється, у тому числі шляхом:

- застосування пропускного та внутрішньооб'єктового пропускного режиму;

- використання технічних засобів охоронного призначення (систем і технічних засобів охоронної сигналізації, теле-, відеоспостереження, контролювання доступу) відповідно до їх технічних характеристик і цільового призначення, у тому числі централізованого спостереження за роботою технічних засобів охоронного призначення, установлених на об'єктах;

- використання службових собак.

Домінуючі види діяльності:

- забезпечення безпеки клієнта в цілому;

- розробка основних і додаткових (запасні варіанти) маршрутів пересування;

- забезпечення руху ескорту при пересуванні (при необхідності);

- забезпечення зміни машин на трасі при форс-мажорних обставинах;

- забезпечення розміщення "своїх" людей на основних і запасних маршрутах проходження;

- "відпрацьовування" (перевірка) під'їздів, дахів, підвалів і місцевості в цілому;

- мінімізація можливості нападу на клієнта при висадженні і посадці в транспортний засіб;

- огляд транспортних засобів;

- перевірка кадрів (водії, що служать, знайомі і т.д.).

Психофізичні вимоги:

- наявність організаційних здібностей;

- здатність швидко організовувати себе й інших на виконання завдання;

- високий рівень розвитку волі;

- фізична сила;

- фізична витривалість;

- висока психічна й емоційна стійкість;

- високий рівень розвитку концентрації і стійкості уваги (здатність протягом тривалого часу зосереджуватися на одному важливому виді діяльності);

- вибірковість уваги;

- розвиток короткочасної і довгострокової пам'яті;

- розвита увага до деталей;

- швидкість реакції;

- здатність швидко приймати рішення в умовах дефіциту часу;

- комунікативні здібності (уміння входити в контакт);

- розвиток логічного мислення;

- здатність аналізувати і систематизувати велику кількість інформації.

Особистісні якості, інтереси і схильності:

- порядність;

- спостережливість;

- уміння зберігати таємницю;

- гарна інтуїція, уміння розбиратися в людях;

- організованість, чіткість;

- дисциплінованість;

- рішучість;

- вимогливість до себе і людей;

- допитливість;

- уміння швидко орієнтуватися в навколишнім оточенні;

- гарна фізична і психічна витривалість;

- емоційна стійкість, самоконтроль;

- уміння прогнозувати ситуацію.

Якості, що перешкоджають ефективності професійної діяльності:

- нечесність, корисність, аморальність;

- неуважність;

- запальність, імпульсивність;

- неорганізованість, недисциплінованість;

- швидка стомлюваність;

- схильність чужому впливу;

- брутальність, невихованість;

- безвідповідальність;

- нездатність аналізувати, зіставляти факти, робити умовиводу;

- нерішучість, ригідність;

- відсутність фізичної і психічної витривалості;

- відсутність почуття боргу;

- слабовілля;

- невміння зберігати таємницю.

Не залучаються до охоронної діяльності громадяни які :

- не досягли повноліття;

- за станом здоров'я і фізичного розвитку відповідно до висновку закладу охорони здоров'я не можуть виконувати обов'язки з охорони майна або громадян;

- перебувають на обліку в органах охорони здоров'я з приводу психічної хвороби, алкоголізму чи наркоманії;

- не мають висновку психофізіологічної експертизи;

- визнані судом недієздатними або обмежено дієздатними;

- мають непогашену чи незняту судимість за умисні злочини;

- у судовому порядку заборонено займатися охоронною діяльністю або роботою, пов'язаною з матеріальною відповідальністю;

- не зареєстровані за місцем проживання в установленому чинним законодавством порядку;

- ухиляються від призову на строкову військову службу, військового обліку та спеціальних зборів.

Не допускаються до здійснення заходів охорони працівники, які в установленому порядку не пройшли обов'язкової періодичної перевірки знань відповідно до ліцензійних умов.

Відомості про особу при вирішенні питання про можливість її залучення до охоронної діяльності одержуються відповідно до чинного законодавства.

Фізична охорона - безпосередні дії (заходи оперативного реагування) персоналу охорони за місцезнаходженням об'єкта охорони, спрямовані на виявлення, запобігання та припинення:

- не санкціонованих володільцем проникнень на об'єкт охорони (на територію, у приміщення);

- перебування осіб, яким володілець не надав відповідних повноважень, на об'єкті охорони;

- протиправного заволодіння майном на об'єкті охорони шляхом крадіжки, грабежу, розбійного нападу, шахрайства тощо;

- протиправного використання майна на об'єкті охорони особами, яким володілець не надав відповідних повноважень;

- заподіяння володільцю збитків шляхом умисного пошкодження або знищення його майна, протиправних посягань на особисту безпеку фізичних осіб, їх недоторканність;

- заподіяння майнової шкоди володільцю, ушкодження здоров'я фізичної особи шляхом очевидних порушень техніки безпеки, належних умов зберігання майна або внаслідок стихійного лиха, аварій, катастроф та інших надзвичайних подій за відсутності протиправних дій щодо об'єктів охорони [3; 51].

Оперативне реагування - негайні, починаючи з мінімально необхідних, дії персоналу охорони, у тому числі за повідомленням третіх осіб, за фактами протиправних дій щодо об'єктів охорони, або на події та обставини, що завдають (можуть завдати) майнову шкоду володільцям, а також створюють очевидну загрозу особистій безпеці фізичних осіб, персоналу об'єкта охорони, іншим громадянам та персоналу охорони, з визначення конкретного місця можливого вчинення правопорушення чи виникнення небезпечних обставин, їх індивідуалізації, локалізації, а в разі потреби - нейтралізації, у тому числі припинення протиправних дій або інших згубних для майна та/або фізичних осіб наслідків.

Персонал охорони повинен знати статті 7, 9, 11, 17, 18, 22, 26, 36, 37, 38, 39, 41, 42, 45, 50, 51, 66, 67, 74, 88, 89, 90, 91, 115, 119, 121, 122, 123, 124, 125, 126, 128, 135, 136, 146, 162, 172, 173, 175, 185, 186, 187, 189, 194, 196, 197, 202, 203, 205, 206, 229, 232, 260, 262, 263, 272, 293, 343, 356 Кримінального кодексу України; статті 9, 12, 17, 18, 19, 24, 34, 35, 51, 174, 185, 186, 190, 192, 193, 195, 195-2, 195-3, 195-4, 254, 255, 259, 264, 265 Кодексу України про адміністративні правопорушення; статті 21, 23, 24, 26, 27, 31, 36, 38, 39, 40, 46, 47, 48, 50, 130, 132, 133, 134, 135, 136, 147, 169 Кодексу законів про працю України; статті 6, 7, 11, 14, 15, 15-1, 20 Закону України "Про міліцію"; статті 9, 17, 27 Закону України "Про статус народного депутата України"; статті 8, 25 Закону України "Про Службу безпеки України"; Постанову Верховної Ради України від 17 червня 1992 року N 2471 "Про право власності на окремі види майна" (із змінами і доповненнями); Постанову Ради Міністрів Української РСР від 27 лютого 1991 року N 49 "Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку" (із змінами) та постанову Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 року N 706 "Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії" (із змінами і доповненнями); Порядок та правила надання першої долікарської допомоги при пораненнях вогнепальною або холодною зброєю, асфіксіях, отруєннях, ураженні електричним струмом, кровотечах та переломах; Порядок та правила застосування протипожежних засобів.

Знання персоналом охорони вказаних вище вимог підтверджується шляхом складання один раз на 5 років заліку, порядок прийняття якого визначається Міністерством внутрішніх справ України за погодженням із Антимонопольним комітетом України та Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Для фізичних осіб - підприємців є обов'язковим дотримання вимог, встановлених для персоналу охорони суб'єкта охоронної діяльності.

Велика увага в процесі підготовки повинна бути приділена вивченню конституційних прав і законодавчих актів, що діють у сфері приватного розшуку і охорони. У учбові програми підготовки приватних детективів і охоронців повинні включатися основи кримінального і цивільного права, кримінального і цивільного процесів (зокрема, повинні вивчатися поняття злочину, межі необхідної оборони, підстави для затримання, а також законодавча регламентація договірних відносин).

Приватному охоронцю необхідні знання з криміналістиці. Маючи справу з різними документами, приватний охоронець повинен уміти відрізняти справжній документ від фальшивого, виявляти ознаки підробки. Не менш важливий уміти правильно провести огляд приміщень, місцевості, території, що охороняється, виявити наявні сліди рук, взуття, транспорту, знарядь злому і прийняти заходи по їх збереженню для подальшого викривання винних в здійсненні злочинів. При виявленні вогнепальної зброї і вибухових пристроїв в ході розшуку необхідно забезпечити ці об'єкти, піддати їх первинному огляду, вилучити знайдені кулі і гільзи.

2.3 Договір надання охоронних послуг як гарантія якості здійснення послуги охорони

Договір на охорону є самостійним договором за предметом, яким є організаційні заходи по забезпеченню схоронності майна власника, здійснення перепускного режиму на об'єкті охорони та організаційно-правові заходи по забезпеченню особистої безпеки фізичної особи.

Суть і значення цивільно-правового договору в конкретних правовідносинах найбільш яскраво відображаються у його змісті, яким визначається і зміст самого правовідношення.

Зміст договору — це сукупність умов (пунктів), визначених на розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст.628 ЦК),

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, має диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст.668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Це положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визначення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їх розсуд.

Водночас договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обігу, якщо вони відповідають вимогам ст.7 ЦК (ст.630 ЦК).

Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю сутністю є актами цивільного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані типові умови стають приписами імперативного порядку.

Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне значення, оскільки від них зрештою залежать особливості договірних прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.

Залежно від їх юридичного значення всі договірні умови можна поділити на три основні групи: істотні, звичайні і випадкові.

Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для укладення договору. Це випливає зі ст.638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним лише тоді, коли між сторонами в належній для відповідних випадків формі досягнуто згоди з усіх істотних його умов. Це означає, що за відсутності хоча б однієї з таких умов договір не може вважатися укладеним. Водночас якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними.

Визначення кола істотних умов залежить від специфіки конкретного договору. Наприклад, істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істотними умовами договору майнового найму [2, с.67].

Частина 1 ст.638 ЦК поділяє істотні умови на чотири групи:

1) умови про предмет;

2) умови, які визначені законом як істотні;

3) умови, які є необхідними для договорів даного виду;

4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК при визначенні істотних умов договору відсилає до спеціальних норм, присвячених договірним зобов'язанням даного виду і називає істотними насамперед ті умови, які визнані такими згідно із законом і передбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів постачання, контрактації.

Однак не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально нині, в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю, в тих випадках, коли йдеться не про державні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, зазначених вище. Наприклад, норми про купівлю-продаж, міну, найм, зберігання, спільну діяльність тощо не містять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із сенсу відповідного договору і норм, що визначають поняття і сутність договору.

Будь-яка із сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору даного виду, і вимагати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних.

Таким чином, для укладення договору необхідне досягнення угоди з усіх істотних його умов. Водночас іноді недостатньо і такої угоди. Крім неї, зокрема, може вимагатися передання речі, — якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У встановлених законом випадках договір має бути укладеним у належній формі.

Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичайними називають ті умови, які передбачені нормативними актами. На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має виконувати поточний ремонт речі, автоматично вступає в дію умова, передбачена ч.І ст.776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачено законом або договором.

Випадкові умови включаються у договір на розсуд сторін. Так само як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом , вони набувають юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими сторонами в договір, їх відсутність, так само як і відсутність звичайних умов, не спричиняє недійсності укладеного договору. Крім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку має наслідком визнання договору недійсним, якщо заінтересована сторона доведе, що вона вимагала узгодження цієї умови.

Слід зазначити, що всі три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю появою зрештою лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безпосередньо, а інші — визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, зокрема виявляється значення договору як вольового юридичного акта.

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст.213 ЦК, яка визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ст.637 ЦК) [20, с.103].

Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю пропозицію — акцептантом.

У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної з сторін і її узгодження.

Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта — це волевиявлення особи, спрямоване на укладення договору на певних умовах. Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для визначення її суті. Слід враховувати, що офертою є не будь-яка пропозиція про вступ у договірні відносини, а лише та, яка спрямована конкретній особі або кільком конкретним особам і при цьому містить вказівку на конкретні положення, які пропонується включити в договір. Тому в пропозиції в будь-якому випадку мають бути умови, що визнаються істотними.

З урахуванням висловленого, можна відзначити наявність таких характерних рис оферти:

1) вона адресується конкретно одній або кільком особам. Коли пропозиція розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, в рекламі), вона розглядається як запрошення до оферти, якщо інше прямо не вказано в цій пропозиції;

2) оферта має містити вказівку на істотні умови майбутнього договору, тобто такі, які є істотними згідно із законом або є необхідними для договорів даного виду, або ж в узгодженні яких заінтересований оферент;

3) пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе зв'язаним договором і запропонованими умовами у разі їх прийняття (акцепту) іншою стороною.

Волевиявлення однієї особи (оферента) спрямоване на отримання у відповідь волевиявлення іншої (акцептанта), внаслідок чого виникає спільний вольовий акт, договір, що приводить до досягнення зустрічних результатів, бажаних для них.

Отже, хоч оферта і не є правочином, а лише однією зі стадій укладення договору, однак вона спричиняє наслідки правового характеру. Ці наслідки полягають в тому, що згідно зі ст.ст.643-645 ЦК оферент протягом певного строку пов'язаний своєю пропозицією про укладення договору. Цей строк залежить від того, чи був вказаний строк для відповіді, а також від того, в одному чи у різних місцях знаходяться контрагенти. Так, ст.643 ЦК передбачає, що коли пропозицію укласти договір зроблено з вказівкою строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, отримала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом вказаного строку.

Стаття 644 ЦК передбачає порядок укладення договору за пропозицією, зробленою без вказівки строку для відповіді. Так, коли пропозицію укласти договір зроблено усно, без вказівки строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила оференту про прийняття цієї пропозиції.

У випадку коли пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається укладеним, якщо відповідь про прийняття пропозиції отримана протягом нормально необхідного для цього часу.

Слід зазначити, що в цьому випадку оферент пов'язаний пропозицією протягом більш тривалого строку у випадку, коли він знаходиться не в тому ж місці, де акцептант. Тут має бути зроблена поправка на звичайні строки доставки кореспонденції в обидва кінці.

Розвиток технологій у галузі зв'язку призвів до того, що сторони, що знаходяться в різних місцях, отримали можливість спілкуватися без розриву в часі за допомогою телефону, обміну факсами, повідомленнями електронною поштою тощо. Цікаво, що вже ЦК УСРР 1922 р. був змушений вдатися до певної фікції, включивши в ст. 131 примітку, згідно з якою пропозиція, зроблена по телефону, визнавалася пропозицією присутньому. Таким чином, ЦК УСРР 1922 р. виходив з того, що при оферті без вказівки відповіді, але при використанні оперативних засобів зв'язку, відповідь на зроблену пропозицію повинна бути даною негайно. На жаль, ЦК 2003 р. не містить подібних роз'яснень. Тому залишається незрозумілим, протягом якого часу залишається пов'язаним офертою контрагент, який зробив оферту по телефону, факсу, електронному зв'язку. Можна припустити, що строк має обчислюватися, виходячи з періоду, необхідного для відповіді аналогічним засобом: тобто на факс - факсом, на електронну пошту — електронною поштою тощо.

Однак практика свідчить, що тут можливі труднощі. Наприклад, контрагент отримує факсимільну оферту не на офіс або домашній факс, а через посередника (відділення зв'язку). В цьому випадку йому необхідний час не тільки для ознайомлення з текстом оферти і прийняття рішення, а й для доставки тексту від посередника і до посередника [3, с.67].

На сьогодні це питання вирішується з урахуванням конкретних обставин (наявності відповідних каналів зв'язку, технічної можливості негайної відповіді тощо). Слід зазначити, що й ст.ст.644-645 ЦК не містять такого рішення, фактично відтворюючи основні положення ст.156 ЦК 1963 р.

Ведучи мову про характер і порядок відповіді на оферту, слід мати на увазі, що іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент у встановлений для акцепту строк здійснює дії з виконання вказаних в оферті умов договору: відвантажує товари, надає послуги, сплачує певні суми. Такі дії слід вважати акцептом, якщо інше не передбачено законодавчими актами або не визначено в оферті. Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і одночасне його виконання.

Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом, якщо повідомлення про його скасування оференту надійшло до моменту або в момент отримання самого акцепту. У разі відкликання акцепту або неотримання відповіді від акцептанта протягом встановленого для цього терміну оферент вважається вільним від тих обов'язків, які пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.

ЦК особливо обумовлює наслідки отримання відповіді про згоду на укладення договору з запізненням (ст.645).

Якщо з отриманої з запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була відправлена своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася лише в тому випадку, якщо особа, що зробила пропозицію, негайно сповістить іншу сторону про отримання відповіді з запізненням. В цьому випадку відповідь вважається новою пропозицією.

Слід зазначити, що новою пропозицією є також відповідь про згоду укласти договір на інших умовах (ст.646 ЦК).

З наведених положень випливає, що навіть якщо оферта відповідає всім вимогам, які висуваються до неї і про які йшлося вище, вона не завжди є першою стадією укладення договору. У випадках, передбачених законом (наприклад, ст.646 ЦК), вона розцінюється не як оферта, а фактично як пропозиція вступити в переговори. Сторони в цьому випадку немовби міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант — оферентом. Це пов'язано з тим, що на нову пропозицію (зустрічна пропозиція) необхідна згода колишнього оферента. Якщо ж колишній оферент не погодиться з новою пропозицією, а висуне ще якісь нові, додаткові умови, то він знову стає оферентом, а його контрагент - акцептантом. Переговори або обмін листами між сторонами, таким чином, можуть продовжуватися довго і завершитися або досягненням згоди стосовно умов договору, або взагалі не призвести до позитивного результату.

Особливим випадком укладення договору є встановлення договірних відносин на підставі так званої публічної оферти, тобто оферти, зверненої до невизначеного кола осіб.

Тривалий час у юридичній літературі була поширена точка зору, згідно з якою оферта може бути звернена лише до певної особи. Якщо ж такої спрямованості до певної особи немає, то немає і оферти. Таку позицію, зокрема, захищав Ф.І. Гавзе, зауважуючи при цьому, що положення про адресованість оферти конкретній особі не стосується державних торгівельних організацій, купівлі-продажу на колгоспних ринках тощо [5, с.45].

Однак на сьогодні така позиція не знаходить підтримки ні в літературі, ні в законодавстві. Як зазначають М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський, нині, коли учасники обігу мають можливість самі знаходити собі партнерів, та ще й в умовах конкуренції, що посилюється, поширилася практика виголошення різного роду запрошень до укладення договорів по радіо, телебаченню, в пресі [4, с.124].

До такої публічної оферти можна віднести пропозицію у газеті про виконання точно вказаних робіт, надання чітко вказаних послуг, адреси оферента, готовності вступити па оголошених умовах в договір з будь-якою особою, яка цього забажає. Крім того, публічна оферта фактично має місце при укладенні кожного публічного договору (ст.633 ЦК).

Згідно зі ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, вій вважається укладеним лише з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів, визначається ст.649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок вирішення переддоговірних спорів залежать від того, чи є підставою укладення договору обов'язковий припис правового акта:

1) якщо підставою договору е припис правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він вирішується в інших випадках, встановлених законом;

2) якщо укладення договору не пов'язане з приписами правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усуваються шляхом домовленості сторін.

Зміна або розірвання договору за загальним правилом допускається лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обігу.

Винятки із загального правила щодо добровільності зміни або розірвання договору можуть бути передбачені договором або безпосередньо законом. Зокрема договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ч.2 ст.849 ЦК якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.

Особливою підставою розірвання або зміни договору є істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У цьому випадку договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання (ст.652 ЦК).

Якщо сторони, не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї з двох умов:

1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;

2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

У разі зміни договору за взаємною згодою зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

За загальним правилом сторони не мають права вимагати повернення того, що було викопане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору. Втім згідно з ч.4 ст.653 ЦК сторони мають право своєю домовленістю передбачити повернення переданого за договором. Такі самі наслідки можуть бути встановлені спеціальним приписом закону.

У кожному разі, якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Відшкодування збитків є заходом відповідальності і отже, до нього застосовуються правила ЦК та інших актів законодавства, якими регулюються відносини відповідальності. Зокрема згідно зі ст.614 ЦК особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її вини.

У результаті дослідження суттєвих умов, зокрема стосовно предмета договору про надання послуг, стає зрозумілим, що поняття договору про надання послуг охоплює досить численну групу договорів, яка, в свою чергу, може бути поділена, як мінімум, на дві підгрупи.

Договори першої групи своїм предметом охоплюють і результат діяльності, який гарантується, і, отже, на який послугоотримувач має право розраховувати. Це завжди гарантійні зобов'язання. Кредитори за таких зобов'язань перебувають у набагато кращому становищі, на відміну від ситуації, коли боржник зобов'язаний тільки належним чином здійснювати певні дії, не гарантуючи результату. При гарантійних зобов'язаннях боржник – суб'єкт підприємницької діяльності – звільняється від відповідальності тільки в тому разі, якщо доведе наявність непереборної сили, що створила неможливість виконання зобов'язання. У разі невиконання зобов'язання відповідальність боржника стає автоматичною. Доказом невиконання є тільки той факт, що обіцяний результат не був наданий. Такі договори за своєю правовою природою є досить близькими до договорів на виконання робіт і можуть бути позначені як підрядоподібні. До них слід віднести договори, які без досягнення результату діяльності взагалі втрачають сенс (перевезення, зберігання, аудит і т. ін.), або коли корисний ефект цілком забезпечується обачливим і турботливим виконанням своїх обов'язків, і виконавець, укладаючи договір, міг припускати з достатньою мірою ймовірності його досягнення.

Друга підгрупа договорів характеризується тим, що результат діяльності не охоплюється предметом договору й перебуває за межами договірного зобов'язання. У таких договорах результат дійсно не може бути гарантований, і зобов'язання буде вважатися виконаним належним чином у разі, якщо діяльність послугодавця виконується у точній відповідності з договором. До цієї підгрупи слід віднести договори послуг, у яких досягнення поставленої мети ускладнене низкою невідомих наперед обставин, що мають об'єктивно-випадковий характер і стосуються або особистості споживача послуг (ступінь занедбаності захворювання при наданні медичних послуг, здібностей того, кого навчають, при наданні освітніх послуг), або обставин зовнішнього характеру, про які сторони при укладенні договору не могли й не повинні були знати, але ймовірність виникнення яких не виключена.

Тобто результат діяльності охоронця, хоча й не втілюється в якусь матеріальну форму, може бути гарантованим і є невід'ємною частиною відповідних дій як таких. У цьому разі можна виходити із принципу: немає результату – немає дій. Крім того, практично єдиним критерієм оцінки якості наданої послуги з охорони майна, в усякому разі для послугоотримувача, є саме той корисний ефект, на одержання якого вона спрямована.

Однак, позитивний результат послуги з охорони майна, з урахуванням передбаченого договором способу охорони, цілком може бути гарантований, і саме його наявність або відсутність буде основним критерієм оцінки належного виконання договірного зобов'язання.

Зіставляючи договір охорони майна з договором зберігання, можна зробити висновок, що договір охорони майна має істотні відмінності й не може розглядатися як спеціальний вид договору зберігання.

Розміщення поняття договору охорони в главі 66 ЦК України, присвяченій договору зберігання, як спеціального виду договору зберігання необхідно визнати помилковим. Відносини, опосередковувані договором охорони повинні регулюватися не правилами про зберігання, а загальними нормами ЦК про оплатне надання послуг.

Застосування правил про зберігання до відносин, що виникають між володільцем майна й охоронцем, можливе лише за аналогією закону.

Охорона майна є складовою відносин зберігання, а також і деяких інших договірних відносин, у яких одна із сторін договору зобов'язана зберегти чуже майно, що перебуває в її володінні. Однак, послуга з охорони набуває властивих їй специфічних рис тільки тоді, коли вона виділена в самостійні договірні відносини.

Охорона майна припускає виконання лише фактичних, заздалегідь обговорених за своїм характером дій, необхідних для того, щоб зберегти майно від небезпеки фізичного знищення, псування або втрати, що може загрожувати йому з боку навмисних неправомірних дій третіх осіб. Тобто за своїм характером діяльність зобов'язаної особи є більш спеціальною, ніж у договорі зберігання, обмежується забезпеченням збереження майна від розкрадання, умисного знищення або пошкодження та завжди є професіональною.

За аналогією з римським терміном detentio – тримання речі, пропонується позначити виконавця послуги з охорони майна терміном детентор, тобто це особа, яка здійснює панування над чужим майном, не маючи при цьому правомочності володіння.

Як приклад наведемо основні характеристики договору на охорону житла.

Договір про охорону квартири є різновидом договірних послуг. Як зазначалося вище, він має багато спільного з договором зберігання. Мета цих договорів - забезпечити збереження майна. Але якщо за договором зберігання річ передається у володіння зберігачу, то при укладенні договору про охорону вона залишається у володінні власника. Останніми роками значного поширення серед населення набув договір про охорону квартири.

Договір про охорону квартири власники укладають з підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України (Положення про державну службу охорони затверджено Кабінетом Міністрів України 10 серпня 1993 р.).

Права та обов'язки сторін за договором детально регламентовані Типовим договором про централізовану охорону квартир підрозділами державної служби охорони, затвердженим наказом Головного управління державної служби охорони 4 травня 1995 р. № 52.

Договір на один рік укладається після обладнання квартири засобами охоронної сигналізації та контрольної перевірки їх технічного стану і набуває чинності на наступний день після його підписання.

Періодом охорони вважається час, з якого квартира прийнята для охорони й до зняття її з охорони. Вартість майна оцінює сам "Клієнт" в односторонньому порядку (від ціни договору залежить і розмір оплати охоронних послуг).

За несвоєчасну сплату з "Клієнта" стягується пеня в розмірі 0,5 % суми прострочення за кожний день. Крім того, "Охорона" має право після попередження в односторонньому порядку розірвати договір достроково.

Охорона несе матеріальну відповідальність за шкоду, спричинену сторонніми особами, які проникли в квартиру в період охорони шляхом відмикання чи руйнування заблокованих технічними засобами охоронної сигналізації вікон, дверей та інших конструкцій та здійснили крадіжку, грабіж, розбій, умисне знищення чи пошкодження майна, яке зберігалось у квартирі.

Охорона зобов'язана відшкодувати матеріальні збитки в межах вартості майна, оціненого клієнтом при укладенні договору. Збитками є не тільки вартість украденого чи пошкодженого майна, а й вкрадені грошові кошти (однак у цьому разі розмір компенсації обмежується 10 мінімальними зарплатами), а також ювелірні вироби з оголошеною цінністю (але не більш як 20 розмірів мінімальної зарплати).

Вартість вкраденого майна визначається, виходячи з діючих роздрібних цін та з урахуванням його зносу.

Охорона може нести відповідальність також за вкрадені антикварні речі, але тільки за умови, що при укладенні договору їй було передано нотаріально посвідчений, складений компетентними спеціалістами опис вартості антикварних речей.

При повернені вкраденого майна "Клієнт" зобов'язаний у місячний термін повернути "Охороні" вартість отриманої раніше компенсації.

У договорі передбачені й обставини, за яких "Охорона" звільняється від матеріальної відповідальності:

- якщо, особа, яка проникла в квартиру, була затримана на місці;

- якщо збитки стали наслідком стихійного лиха, масових безпорядків;

- якщо зловмисник проник у квартиру через місце, яке власник відмовився обладнати технічними засобами охорони (наприклад, власник квартири, що проживає на 10-му поверсі, відмовився від блокування балконної двері і якраз через неї зловмисники проникли в квартиру);

- якщо крадіжка сталася в той період, коли охорона тимчасово не могла здійснюватись із технічних причин, про що "Клієнта" було своєчасно повідомлено;

- коли "Клієнт" не здав дублікатів ключів від вхідних дверей квартири, під'їзду, площадки, що перешкоджало своєчасному виявленню причин спрацювання сигналізації і затриманню зловмисників на місці події;

- якщо "Клієнт" розголосив правила користування технічними засобами чи присвоєний кодовий номер;

- якщо "Клієнт" здійснив зміни у схемі блокування технічними засобами сигналізації, що стало причиною її неполадок, і в деяких інших випадках, передбачених договором.

На основі викладеного, можна визначити договір з охорони майна наступним чином: за договором охорони майна одна сторона – охоронець (детентор) – спеціалізована охоронна організація, зобов'язується прийняти майно під свою відповідальність і забезпечити його зовнішню недоторканність від протиправних посягань з боку третіх осіб, а володілець майна (власник або інший титульний володілець), у свою чергу, зобов'язується створити необхідні для цього умови й сплатити передбачену договором винагороду. Сенс такої конструкції полягає в тому, що охоронець, з одного боку, погоджується взяти на себе тягар майнових наслідків можливих протиправних дій (злочинів) третіх осіб щодо майна володільця, а з другого – своїми професійними діями та за рахунок замовника послуги (володільця майна) зменшує ризик їх настання. Тобто на перший план виходить не сама послуга з охорони майна, а взятий на себе охоронцем обов’язок відшкодувати майнові втрати від злочину, вчиненого третіми особами.

Послуга ж з охорони лише перешкоджає, а тим самим зменшує вірогідність вчинення таких дій щодо майна, яке охороняється.

У свою чергу, обов’язок відшкодувати збитки від злочину спонукає виконавця послуги до якомога ретельнішої дбайливості щодо майна замовника послуги (володільця майна).

Тобто, цей договір є консенсуальним, двосторонньо зобов’язуючим і оплатним; може бути віднесений до категорії господарських (підприємницьких) і публічних договорів.

Правовідносини, які виникають на підставі договору про охорону (об'єктів, фізичної особи, майна, що перевозиться, інкасації), мають усі ознаки, властиві цивільно-правовим зобов'язанням. За такими договорами одна сторона надає другій послуги з охорони за плату, внаслідок чого між сторонами виникають майнові відносини, обумовлені використанням товарно-грошової форми [18, с.24].

Майнові відносини регулюються цивільним законодавством, тому і сам договір на охорону є цивільно-правовим. Сторонами такого договору є охоронне підприємство, в т.ч. громадяни-підприємці (у договорах воно називається "охороною"), та будь-які підприємства, організації, установи і фізичні особи (в договорах їх іменують "власниками" та "особами").

В існуючій сьогодні науковій, навчально-методичній літературі, на мою думку, значно звужене коло сторін договору на охорону та предмет і об'єкти договору. Так, кандидат юридичних наук доцент Ю.Космін сторонами договору на охорону вважає лише підрозділи Державної служби охорони при органах внутрішніх справ з одного боку, та підприємства, установи, організації, — з іншого [11, с.34].

Такі сторони договору на охорону є лише частиною повного кола сторін даного договору. З одного боку, послуги по охороні власності та громадян надаються різними за своїм юридичним статусом особами. Це можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як суб'єкти підприємництва (приватні підприємці). Підрозділи Державної служби охорони при органах міліції є лише їх частиною, хоча на сьогодні досить значною. З іншого боку, стороною договору на охорону можуть бути не лише підприємства, організації, установи, чиє майно охороняється, а й фізичні особи — приватні підприємці, громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, чиє майно або персона охороняється. Відповідно, як уже зазначалося, звужене і поняття предмета та об'єктів договору. Автор не враховує в предметі договору на охорону здійснення організаційних заходів по забезпеченню особистої безпеки особи, що охороняється, її життя та здоров'я від злочинних посягань, а серед об'єктів договору на охорону не називає особистої безпеки фізичної особи, що охороняється.

Інструкція про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій з надання послуг по охороні державної, крім особливо важливих об'єктів, колективної та приватної власності, а також охороні громадян, затверджена наказом МВС України від 28.02.1994 р. № 112, під діяльністю по наданню за договорами послуг по охороні державної, колективної і приватної власності та охороні громадян розуміє запобігання несанкціонованим проникненням сторонніх осіб у приміщення, будівлі та на території, які належать власникам, і доступу до матеріальних цінностей, які знаходяться в їх межах, в т.ч. з використанням технічних засобів охоронної сигналізації, а також супроводження цінних вантажів та іншого майна, що перевозиться, з метою забезпечення його схоронності; припинення безпосередніх протиправних посягань на об'єкти охорони, життя і здоров'я громадян.

Наведена правова норма за своєю юридичною природою є цивільно-правовою нормою.

Таким чином, за договором на охорону одна сторона — "охорона" зобов'язується забезпечити охорону майна чи особистої безпеки іншої сторони — "власника" ("особи"), а власник (особа) зобов'язується створити охороні необхідні для виконання нею своїх обов'язків умови і сплатити обумовлену вартість цих послуг.

Договір на охорону за своїм суб'єктним складом є одностороннім (взаємним), сплатним, консесуальним та безіменним, тобто відповідно до нього у сторін договору виникають взаємні права й обов'язки: у "охорони" — обов'язок забезпечити охорону майна "власника" чи особистої безпеки "особи", а у "власника" чи "особи" — створити необхідні для виконання охороною своїх договірних зобов'язань умови; за послуги охорони проводиться певна оплата і такий договір виникає в момент реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдентними діями. Консенсуальні договори повинні мати письмову форму.

До безіменного договору договір на охорону, вважаю, можна віднести тому, що в цивільному кодексі та інших законодавчих актах відсутній такий договір під спеціальною назвою.

Проте деякі автори, наприклад Ю.Заїка, до числа іменних відносять договір на охорону, однією із сторін якого є підрозділ Державної служби охорони, оскільки Типовий договір на охорону підрозділами ДСО при МВС України затверджений ГУДСО та зареєстрований в Міністерстві юстиції України [17, с.37].

3 . Напрямки вдосконалення правового становища недержавних суб’єктів господарювання в галузі охорони

3.1 Правове регулювання приватної охоронної діяльності як сфери послуг

Особливе місце серед законодавчих та інших правових актів займає Конституція України. В ній вирішені найбільш принципові питання державного та суспільного життя. Значення конституційних приписів полягає у тому, що вони мають по відношенню до усіх правових актів України вищу юридичну силу, є обов'язковими те тільки для громадян та державних органів, але й для тих, хто видає їх.

В останні роки все більше уваги приділяється міжнародним угодам. Серед них особливе місце посідають Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. Він ратифікований і є обов'язковим для виконання на всій території України всіма державними органами.

1 грудня 1999 року на засідання Верховної Ради було внесено три законопроекти: "Про професійну охоронну діяльність", "Про державну службу охорони при Міністерстві Внутрішніх справ" та "Про недержавну охоронну діяльність". Але Сесія ВР прийняла постанову про створення єдиного закону.

1 лютого 2000 року законопроект пройшов перше читання.5 жовтня 2000 р. з доповненнями та виправленнями законопроект не був прийнятий в другому читанні. Розгляд проекту було перенесено на 19 жовтня,але і тоді він прийнятий не був. В той же час робота над законопроектом не преривається, тому що з його прийняттям будуть встановлені законодавчі обмеження на допущення до охоронної діяльності осіб з антисоціальною спрямованістю, будуть визначені легальні джерела фінансування охоронної діяльності. На законодавчому рівні будуть встановлені правила використання силових методів впливу. Праця працівників охорони має бути кваліфікована як праця небезпечна, визначені заходи соціального та правового захисту працівників охорони.

Закон має визначити рівні права та обов’язки працівників державних та недержавних охоронних установ та підприємств, гарантувати українським громадянам,що до роботи в охоронних структурах будуть допущені виключно професіонально підготовлені, перевірені медично та професійно пригодні особи.

З прийняттям на законодавчому рівні будуть врегульовані цивілізовані форми охорони, а також питання її організації,технічного оснащення, використання засобів сигналізації, службових собак, заходів контролю доступу, використання відеосистем нагляду як засобу профілактики правопорушень.

В законопроекті важливою є декларація принципу пріоритету життя людини по відношенню до охороняємого майна,що відповідає гуманістичним цінностям Конституції України.

Підприємництво — досить нове соціально-економічне явище сучасного українського суспільства. Реальним змістом воно наповнилося лише тоді, коли в державі почали змінюватися економічні пріоритети. Поворот економіки в бік ринку дав змогу суб'єктам господарювання повніше використовувати свій потенціал, набагато розширив сферу виробництва продукції, виконання робіт, надання всіляких послуг, змінив методи господарювання, на перший план в процесі господарської діяльності поставив отримання прибутку як її кінцевий результат. Поряд з державними підприємствами, організаціями, установами як суб'єктами господарювання з'явилися численні недержавні підприємства, які зайняли економічну нішу у виробничих галузях, сфері обслуговування. Особливо характерним підприємництво стало для останньої.

Відповідно до чинного законодавства України під підприємництвом розуміється безпосередня самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою одержання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність"; об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції [14, с.25].

Важливим принципом державного регулювання підприємництва є певні обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Так, підприємництво не може мати місце у видах діяльності, де ставляться підвищені вимоги до безпеки робіт та необхідність централізації функцій управління. Ряд видів підприємницької діяльності, відповідно до чинного законодавства, підлягає обмеженню і може здійснюватися лише певними підприємствами. До таких видів підприємницької діяльності належить діяльність, пов'язана з охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності [3, с.17].

Крім того, певні види господарської, і в тому числі підприємницької, діяльності підлягають ліцензуванню. До видів підприємницької діяльності, які можуть здійснюватися лише після одержання відповідної ліцензії, належить і надання послуг, пов'язаних з охороною державної власності, крім окремих особливо важливих об'єктів, та іншої власності, а також охороною громадян [16, с.45].

Підприємницьке право як таке не виділено в окрему галузь права. Правовідносини, які виникають між суб'єктами підприємницької діяльності, регулюються нормами цивільного, господарського, адміністративного, податкового, фінансового, аграрного та інших галузей права. Успішний розвиток ринкових відносин викликає необхідність створення доктрини підприємницького права. В Україні сьогодні серед учених-юристів ведеться досить широка дискусія щодо змісту нового цивільного та господарського (комерційного) кодексів.

У реально існуючому тепер правовому просторі України підприємницькі відносини більш доцільно розглядати як різновид цивільно-правових відносин, які виникають на підставі договорів. Не становлять винятку і договірні стосунки з надання охоронних послуг. Надання послуг по охороні громадян і власності, як і надання будь-яких послуг, належить до інституту зобов'язального права. Поряд з інститутом права власності він посідає важливе місце в системі цивільного права України. Зобов'язальне право поділяють на дві частини: загальні положення та окремі види зобов'язань. Таким окремим специфічним видом зобов'язань і є надання охоронних послуг.

Зобов'язальні правовідносини, регульовані нормами зобов'язального права, мають відносну автономію в цивільно-правових відносинах. Це обумовлюється тим, що у зобов'язаннях, як у специфічному виді цивільних правовідносин, є ряд юридичних особливостей.

Послуги — це певна діяльність, що не пов'язується зі створенням матеріальної речі, матеріального блага, проте сама по собі породжує відповідне благо, що має споживчу вартість і внаслідок цього стає об'єктом цивільного права. Одним з видів послуг, які надають один одному учасники цивільного обороту, залежно від змісту та суб'єктивного складу, є зобов'язання, спрямовані на надання фактичних послуг. До нього належить і договір на охорону об'єктів, громадян тощо [18, с.76].

Під час здійснення недержавної охоронної діяльності надаються послуги з:

1. охорони майна фізичних і юридичних осіб, у тому числі у разі його транспортування;

2. забезпечення особистої безпеки фізичних осіб;

3. монтажу, ремонту та профілактичного обслуговування систем та засобів охоронної сигналізації, систем гласного аудіоконтролю, відео- та телеспостереження, сертифікованих в установленому порядку, з метою забезпечення заходів охорони та безпеки;

4. надання консультацій з питань правомірного захисту від протиправних посягань, організації систем майнової безпеки суб'єктів господарювання.

Спеціалізованими підприємствами з надання певного виду охоронних послуг сьогодні в нашій державі є служба інкасації і перевезень цінностей Національного банку України та Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ України (далі — ДСО при МВС України).

За послугами, які надаються цими службами, першу з них можна віднести до вузькоспеціалізованих підприємств, що здійснюють на договірних засадах інкасацію та охорону при перевезенні цінностей (цінні папери, дорогоцінні метали та камені). Такий вид охоронних послуг, на мою думку, слід виділити окремо, у зв'язку з його особливим правовим статусом — він може надаватися лише силами охорони, озброєної вогнепальною зброєю. Це право сьогодні мають лише спеціальні державні організації, якими є названі вище.

Право надавати послуги по інкасації та охороні грошових знаків має й інша державна спеціальна служба — Служба інкасації, охорони грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться ДСО при МВС України.

Слід відмітити, що правове поле в сфері надання послуг по інкасації, охороні грошових знаків, що перевозяться, в Україні до кінця не врегульоване: з одного боку, чинне законодавство не забороняє надавати такі послуги недержавним охоронним підприємствам, - нормативно-правові акти з цього питання мають лише рекомендаційний характер.

Так, у листі НБУ від 25.02.1997 р. № 11-207/37-1360 "Про порядок супроводження цінностей і касирів підприємств" говориться, що здійснення заходів охорони грошових знаків і цінних паперів, які перевозяться, та супроводження касирів підприємств на договірних засадах можуть проводитися службою інкасації та перевезення цінностей Національного банку України або підрозділами Державної служби охорони, яким згідно з чинним законодавством України та нормативними актами Кабінету Міністрів України надано пріоритетне право на проведення зазначених операцій. Але, з іншого боку, як бачимо з цього листа НБУ, інкасація та охорона грошових знаків та цінних паперів, що перевозяться, може проводитися лише належною охороною. Під терміном "належна охорона" слід розуміти наявність у охорони вогнепальної зброї [5, с.56].

У цьому ж аспекті — обсязі надання охоронних послуг, на мою думку, слід і далі розглядати групу державних підприємств, що спеціалізуються на наданні таких послуг. Обсяг надання охоронних послуг у Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ значно ширший, ніж у недержавних охоронних підприємств, і є абсолютним у правовому просторі України. Статтею 7 Закону України "Про міліцію" за міліцією охорони, що є складовою частиною, одним із підрозділів міліції України як єдиної системи органів, що входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, закріплена охоронна функція як одна з її функцій. А відповідно до п. 18 ст. 10 цього Закону до обов'язків міліції, зокрема, належить і охорона на договірних засадах майна громадян, колективного і державного майна, а також майна іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадянства.

Законодавче бачення терміна "охорона майна громадян, колективного і державного майна, а також майна іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадянства" конкретизоване у Положенні про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1993 р. № 615: здійснення на договірних засадах охорони об'єктів та майна, вантажів, а також грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться, інкасації в місцях, не охоплених централізованою службою інкасації і перевезень цінностей Національного банку, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб (заходи особистої і майнової безпеки).

Таким чином, для Державної служби охорони при МВС України законодавець не обмежує можливе коло надання охоронних послуг і робить спробу не допускати конкуренції між різними державними організаціями — службою інкасації і перевезень цінностей НБУ та Державною службою охорони при МВС України, в місцях перетину комерційних інтересів на ринку охоронних послуг — інкасації та охороні при перевезенні грошових знаків і цінних паперів.

Друга ознака, за якою можна порівняти державні охоронні організації та недержавні, - це територіальність надання охоронних послуг. Державна служба охорони при МВС України може виконувати свої договірні функції не тільки на території України, а й за її межами, на території зарубіжних держав.

Така діяльність регулюється міжнародними угодами між урядами та правоохоронними органами України та ряду держав. При цьому співробітники охоронних підрозділів керуються законами тих держав, на території яких перебувають, міждержавними й міжурядовими угодами, а також угодами та протоколами про співробітництво між МВС України, ГУДСО при МВС України з відповідними правоохоронними органами та службами охорони цих держав [17, с.46].

Діяльність по наданню охоронних послуг суб'єктами підприємницької діяльності за ліцензіями МВС України на цей вид здійснюється лише в межах України. Законодавче виконання договірних обов'язків на території інших держав для них не регламентовано.

І третя порівняльна ознака — це оснащеність під час надання охоронних послуг. Вона є основним фактором ефективності послуг такого роду, оскільки від цього залежить реальна спроможність "охорони" запобігти протиправним діям проти власності чи особи, які охороняються.

Суб'єкти охоронної діяльності державних форм власності оснащені всіма видами спеціальних засобів активного захисту та вогнепальною зброєю; такі ж суб'єкти недержавної форми власності ніяких спецзасобів мати не можуть.

Сьогодні в Україні існує ще одна державна організація, якій нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади дозволяється здійснювати надання платних послуг з охорони майна та забезпечення особистої безпеки фізичних осіб. Відповідно до Вказівки МВС України від 17.03.2000 р. № 67 "Про впорядкування надання охоронних послуг органами і підрозділами органів внутрішніх справ, підрозділами внутрішніх військ МВС України" такі послуги можуть надавати органи та підрозділи внутрішніх справ і підрозділи внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ. Обсяг надання охоронних послуг цими суб'єктами охоронної діяльності також не обмежується [4, с.36].

Підсумовуючи сказане, суб'єкти підприємницької діяльності, які надають послуги по охороні власності та громадян, за обсягом надання таких послуг, можна класифікувати на:

- підприємства з абсолютним обсягом надання послуг по охороні власності і громадян; до них відносимо: 1) Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ України; 2) Інші органи і підрозділи внутрішніх справ; 3) Підрозділи внутрішніх військ МВС України;

- підприємства з обмеженим обсягом надання послуг по охороні власності та громадян; до них відносимо будь-які суб'єкти підприємництва, в тому числі і громадян-підприємців, які надають послуги по охороні власності та громадян на підставі ліцензії на надання таких послуг (крім підприємств (підприємців), які мають ліцензію лише на надання послуг по охороні громадян )[16, с.9];

- спеціалізовані підприємства по наданню певного виду охоронних послуг; до них відносимо:

1) службу інкасації і перевезень цінностей Національного банку України;

2) службу інкасації, охорони грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться, Державну службу охорони при МВС України;

3) суб'єкти підприємницької діяльності всіх форм власності, які надають послуги по охороні тільки громадян — тобто мають ліцензію на надання послуг по охороні громадян[16, с.58].

Вивчення прав суб'єктів підприємницької діяльності, які надають послуги з охорони власності та громадян, дає можливість стверджувати, що становище на ринку охоронних послуг державних організацій, які спеціалізуються на наданні таких послуг, вигідно відрізняється від становища їх конкурентів з недержавною формою власності: по-перше, обсягом надання охоронних послуг — у державних органів їх обсяг абсолютний; по-друге, територіальністю надання таких послуг — у Державної служби охорони при МВС України право надавати послуги поширюється не лише на територію України, а й за її межі — на території інших держав.

Як уже зазначалося, з цього питання існують міжурядові та міжвідомчі угоди між урядами та правоохоронними органами України та ряду зарубіжних держав.

Недержавні охоронні підприємства таких угод не мають і їх діяльність, відповідно до ліцензій на надання послуг з охорони власності та громадян, поширюється лише на територію України; по-третє — озброєність перших набагато перевищує озброєність недержавних охоронних підприємств, що робить послуги державних органів реально значно ефективнішими, дає можливість припиняти протиправні посягання на об'єкти охорони та їм запобігати.

3.2 Економічні засади здійснення охоронної діяльності

Фінансування охоронної діяльності здійснюється за кошти підприємств, установ, організацій, що утримуються за рахунок Державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, за кошти, одержані від господарської діяльності суб'єктів охоронної діяльності в порядку, передбаченому законодавством.

Охоронна діяльність може здійснюватись за кошти замовників послуг охорони за укладеними цивільно-правовими угодами.

Щодо цін (тарифів) на послуги з охорони об'єктів, що підлягають обов'язковій охороні за укладеними цивільно-правовими угодами, а також на надання охоронних послуг щодо об'єктів, що утримуються за рахунок Державного бюджету, може здійснюватися державне регулювання.

Державна служба охорони діє на засадах госпрозрахунку і утримується за рахунок коштів, одержаних її підрозділами за організацію і здійснення заходів охорони та безпеки за угодами, укладеними відповідно до законодавства.

Вартість заходів охорони та безпеки визначається виходячи з принципів самоокупності та застосування вільних цін.

За договором охорони суб’єкт охоронної діяльності зобов’язується забезпечити захист особи від протиправних посягань та недоторканість майна, що охороняються. Власник (володілець) такого майна або особа, яку охороняють, зобов’язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки та сплачувати суб’єктові охоронної діяльності встановлену плату. Договір охорони укладається в письмовій формі. У договорі охорони в обов’язковому порядку має бути зазначено об’єкт охорони та спосіб забезпечення його охорони. Договір уважається укладеним після його підписання сторонами, а в разі, якщо стороною договору є юридична особа, скріплення підпису печаткою. Договір охорони є недійсним у разі недотримання зазначених умов. Суб’єкт охоронної діяльності не повинен укладати договори на охорону майна та фізичних осіб, що перевищують його повноваження. Укладення договору із суб’єктами охоронної діяльності, визначеними Кабінетом Міністрів України, на охорону та супроводження товарів, що перебувають під митним контролем і переміщуються транзитом, є заходом гарантування доставки товару до митниці призначення.

Охорона фізичних осіб, а також охорона майна фізичних і юридичних осіб забезпечуються шляхом:

- здійснення контролю за станом майнової безпеки об'єкта охорони;

- запобігання загроз особистій безпеці осіб, які охороняються;

- реагування, в межах наданих законом повноважень, на протиправні дії та надзвичайні обставини.

Стан майнової безпеки об'єкта охорони контролюється персоналом охорони, в тому числі шляхом запровадження стаціонарних постів охорони, мобільних патрулів (персонал охорони, задіяний до виконання заходів з охорони майна на транспортних засобах), використання систем охоронної сигналізації, а також службових собак. Організаційно-правові підстави для здійснення зазначених заходів узагальнюються у вигляді встановленого суб’єктом господарювання та суб’єктом охоронної діяльності пропускного та/або внутрішньооб’єктового режиму на об’єкті охорони.

Системи охоронної сигналізації відповідно до їх характеристик і цільового призначення використовуються для виявлення осіб, які проникли (намагалися проникнути) на об'єкти охорони, пересуваються по них або залишають їх. Використання систем охоронної сигналізації не повинно порушувати права та свободи фізичних осіб.

Пiдставою для надання конкретного виду платних послуг з охорони об’єктiв, майна та iз забезпечення особистої безпеки фiзичних осiб, що надаються пiдроздiлами Державної служби охорони при МВС України, є договiр з юридичною або фiзичною особою, у якому визначаються порядок надання послуги, зобов’язання сторiн, розмiр та термiни оплати за надану послугу.

Вид охорони при її органiзацiї (мiлiцейська, воєнiзована, сторожова, за допомогою спецiалiзованих пунктiв централiзованої охорони i т. iн.) Державна служба охорони на пiдставi Положення про Державну службу охорони при Мiнiстерствi внутрiшнiх справ, затвердженого постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 10 серпня 1993 року № 615 "Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктiв державної та iнших форм власностi" (iз змiнами), визначає за погодженням з власниками майна або уповноваженими ними органами та громадянами.

Перелiк об’єктiв, що пiдлягають обов’язковiй охоронi пiдроздiлами Державної служби охорони при Мiнiстерствi внутрiшнiх справ України (далi — пiдроздiли ДСО) за договорами, затверджений вищевказаною постановою Кабiнету Мiнiстрiв України.

Визначення розмiрiв цiн на послуги з охорони об’єктiв, що пiдлягають обов’язковiй охоронi пiдроздiлами Державної служби охорони при Мiнiстерствi внутрiшнiх справ України

Розмiр цiни за визначений вид послуг охорони пiдроздiлiв ДСО формується, виходячи з принципiв самоокупностi та вiдповiдно до законодавства України з цiноутворення.

Базою для визначення цiни послуги охорони є розрахунок валових витрат платника податку, безпосередньо пов’язаних iз виконанням послуг охорони за договорами охорони.

При визначеннi валових витрат необхiдно керуватись ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку пiдприємств", iз змiнами i доповненнями.

Згiдно з цим Законом валовими витратами є:

Витрати на оплату працi фiзичним особам, що перебувають у трудових вiдносинах з платником податку (далi — працiвники), якi включають витрати на виплату основної i додаткової заробiтної плати та iнших видiв заохочень i виплат, виходячи з тарифних ставок, у виглядi премiй, заохочень, вiдшкодувань вартостi товарiв (робiт, послуг), витрати на виплату авторських винагород та виплат за виконання робiт (послуг) згiдно з договорами цивiльно-правового характеру, будь-якi iншi виплати в грошовiй або натуральнiй формi, встановленi за домовленiстю сторiн.

Внески на соцiальнi заходи: суми зборiв на обов’язкове державне пенсiйне страхування та iншi види загальнообов’язкового (в тому числi державного) соцiального страхування працiвникiв, нарахованi на виплати, зазначенi в пiдпунктi 2.3.1, за ставками та у порядку, встановленому законом.Матерiальнi витрати, у т. ч. на придбання матерiалiв, палива, енергiї, iнструменту, пристроїв, спецiального одягу i взуття, захисних пристроїв та спецiального харчування у випадках, передбачених законодавством, проведення поточного ремонту, технiчний огляд i технiчне обслуговування основних фондiв, що використовуються для надання послуг охорони.

Амортизацiя основних фондiв, що використовуються для надання послуг охорони.

Iншi витрати, зокрема:

- передбаченi законодавством витрати, пов’язанi з набором робочої сили, з урахуванням витрат на оплату вартостi проїзду випускникам професiйно-технiчних закладiв освiти i молодим спецiалiстам, якi закiнчили вищi навчальнi заклади, до мiсця роботи, а також для надання їм оплачуваної вiдпустки перед початком роботи;

- витрати на перевезення працiвникiв до мiсця роботи i назад у напрямках, що не обслуговуються пасажирським транспортом загального користування, включаючи додатковi витрати на спецiальнi маршрути мiського пасажирського транспорту, органiзованi вiдповiдно до угод, укладених з транспортними пiдприємствами (понад вартiсть, сплачену працiвникам пiдроздiлу ДСО за дiючими тарифами на вiдповiдний вид транспорту або вiднесену за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженнi пiдроздiлу ДСО);

- додатковi витрати, пов’язанi з виконанням послуг охорони на вiддалених (гiрських) територiях, у частинi транспортних витрат на перевезення працiвникiв вiд мiсцезнаходження пiдроздiлу ДСО до мiсця роботи i назад, а також витрати на експлуатацiю та утримання об’єктiв на вiддалених (гiрських) територiях, що не компенсуються платою за користування житлом i комунальними послугами;

- витрати, пов’язанi з виплатою або нарахуванням вiдсоткiв за борговими зобов’язаннями (у тому числi за будь-якими кредитами, депозитами або у виглядi орендної плати), якщо такi виплати або нарахування здiйснюються у зв’язку з веденням господарської дiяльностi платника податку;

- податки, збори, обов’язковi платежi та вiдрахування, передбаченi чинним законодавством, за винятком тих, якi сплачуються з прибутку;

- оплата послуг, що надаються стороннiми органiзацiями в управлiннi охоронною дiяльнiстю, якщо штатним розписом, затвердженим ГУДСО при МВС України, не передбаченi вiдповiднi функцiональнi служби;

- оплата вартостi лiцензiй та iнших державних дозволiв для провадження господарської дiяльностi;

- платежi зi страхування майна, комерцiйного (фiнансового) ризику пiдроздiлiв ДСО, а також передбачених законодавством окремих категорiй працiвникiв, зайнятих безпосередньо на роботах з пiдвищеною небезпекою для життя i здоров’я;

- витрати на придбання лiтератури для iнформацiйного забезпечення господарської дiяльностi платника податку, у тому числi з питань законодавства i передплати спецiалiзованих перiодичних видань, проведення аудиту згiдно з чинним законодавством, включаючи проведення добровiльного аудиту за рiшенням платника податку;

- витрати на службовi вiдрядження працiвникiв за наявностi пiдтвердних документiв, що засвiдчують вартiсть цих витрат;

- оплата послуг за використання та обслуговування технiчних засобiв управлiння, вузлiв зв’язку, обчислювальної технiки, засобiв сигналiзацiї, за тепло, водопостачання, електроенергiю тощо;

- витрати на проведення рекламних заходiв стосовно послуг, що надаються пiдроздiлами ДСО. Витрати на органiзацiю прийомiв, презентацiй i свят, придбання i розповсюдження подарункiв, включаючи безоплатне надання послуг з рекламною метою, але не бiльше двох вiдсоткiв вiд оподатковуваного прибутку пiдроздiлiв ДСО — платникiв податку за попереднiй звiтний (податковий) квартал;

- витрати на перерахування благодiйних внескiв неприбутковим органiзацiям, визначених вiдповiдно до законодавства в сумах, що не перевищують 4 вiдсоткiв оподатковуваного прибутку пiдроздiлiв ДСО — платникiв податкiв за минулий звiтний перiод (рiк, квартал);суми витрат, не врахованих у минулих звiтних перiодах у зв’язку з допущенням помилок, виявлених у звiтному податковому перiодi в розрахунку податкового зобов’язання.

До цiни послуги охорони, крiм зазначених витрат, включається прибуток для покриття витрат на забезпечення соцiальних гарантiй працiвникам охорони, розвиток власної матерiальної та побутової бази, грошове та господарське забезпечення працiвникiв вищих органiв управлiння, придбання обладнання, капiтальний ремонт примiщень тощо.

Норму прибутку, яка зараховується у цiни на послуги охорони, щорiчно визначає Мiнiстерство внутрiшнiх справ України.

Склад i класифiкацiя витрат, що включаються в собiвартiсть послуг охорони, якi надаються пiдроздiлами ДСО

За характером участi у здiйсненнi охоронної дiяльностi та способiв включення до складу валових витрат послуг охорони витрати подiляються на: прямi, якi безпосередньо пов’язанi з виконанням послуг охорони; непрямi (загальновиробничi), якi пов’язанi з органiзацiєю та управлiнням охоронною дiяльнiстю. Загальновиробничi витрати включаються до статтi "Накладнi витрати".

Прямi витрати подiляються на такi статтi:

- прямi матерiальнi витрати;

- прямi витрати на оплату працi;

- iншi прямi витрати.

До складу прямих матерiальних витрат включається вартiсть основних матерiалiв, використаних у процесi здiйснення охоронної дiяльностi, якi можуть бути безпосередньо вiднесенi до конкретного об’єкта витрат, а саме:

- електроматерiали, радiодеталi, датчики, кабельно-провiдникова продукцiя, iнструменти тощо;

- придбання малоцiнних та швидкозношуваних предметiв, iнструментiв, пристроїв;

- оплата пально-мастильних матерiалiв, газу, води, енергоносiїв усiх видiв тощо;

- проведення поточного ремонту, технiчного огляду i технiчного обслуговування власних та орендованих основних засобiв: автотранспорту, пультiв централiзованої охорони, засобiв зв’язку та приладiв охоронно-пожежної сигналiзацiї, що використовуються пiд час здiйснення послуг охорони;

- службовi вiдрядження фiзичних осiб, що залученi з метою здiйснення послуг охорони;

- оплата вартостi лiцензiй та iнших спецiальних дозволiв на провадження господарської дiяльностi.

До складу прямих витрат на оплату працi включається грошове забезпечення працiвникiв мiлiцiї охорони, заробiтна плата та iншi виплати вiльнонайманим працiвникам охорони, якi не мають спецiальних звань рядового i начальницького складу, залученого для виконання послуг охорони, що можуть бути безпосередньо вiднесенi до конкретного об’єкта витрат.

Умови та порядок грошового забезпечення працiвникiв мiлiцiї охорони визначаються указами Президента України та постановами Кабiнету Мiнiстрiв України.

Вiльнонайманим працiвникам охорони здiйснюється договiрне регулювання заробiтної плати, але не нижче її мiнiмального розмiру, установленого законодавством на пiдставi Галузевої угоди мiж ЦК профспiлки працiвникiв держустанов i Головним управлiнням Державної служби охорони при МВС України та колективних договорiв, укладених на пiдставi Закону України "Про колективнi договори i угоди".

Зазначенi витрати складаються з вiдповiдних витрат на основну та додаткову заробiтну плату працiвникiв охорони, у тому числi:

Фонд основної заробiтної плати: основне грошове утримання працiвникiв мiлiцiї охорони (посадовий оклад, оклад за спецiальне звання рядового i начальницького складу та вiдсоткова надбавка за вислугу рокiв до окладу грошового утримання); заробiтна плата, нарахована за виконану роботу, вiдповiдно до встановлених норм часу, обслуговування, посадових обов’язкiв за тарифними ставками та посадовими окладами вiдповiдно до форм i систем оплати працi, прийнятих у Державнiй службi охорони при МВС України.

Додатковi види заробiтної плати. Додатковi види грошового утримання (заробiтної плати) включають доплати, надбавки, гарантiйнi i компенсацiйнi виплати, передбаченi чинним законодавством, премiї, пов’язанi з виконанням виробничих завдань i функцiй:

- доплата за роботу в нiчний час;

- надбавка водiям;

- доплата за особливi умови служби, квалiфiкацiю, професiйний ризик та виконання особливо важливих завдань;

- надбавка за знання та використання в роботi iноземної мови;

- доплата суми пенсiї, яка б могла бути нарахована особам, якi мають право на пенсiю за вислугу рокiв згiдно з чинним законодавством i залишенi за згодою та в iнтересах справи на службi;

- премiї працiвникам охорони, залученим для здiйснення заходiв охоронної дiяльностi;

- матерiальна допомога;

- оплата за роботу у вихiднi та святковi (неробочi) днi, в понадурочний час;

- суми грошового утримання (заробiтної плати) працiвникам охорони за час їхнього навчання з вiдривом вiд виробництва в системi пiдвищення квалiфiкацiї i перепiдготовки кадрiв;

- оплата учбових вiдпусток, наданих працiвникам, якi навчаються у вечiрнiх та заочних вищих i середнiх спецiальних навчальних закладах, для участi в сесiї та складання iспитiв;

- оплата щорiчних i додаткових вiдпусток вiдповiдно до законодавства, грошових компенсацiй за невикористану вiдпустку;

- виплата вихiдної допомоги при звiльненнi працiвникiв мiлiцiї охорони;

- суми вихiдної допомоги, якi виплачуються на перiод працевлаштування працiвникам охорони, звiльненим у зв’язку iз скороченням чисельностi чи лiквiдацiєю пiдроздiлу ДСО;

- виплата вiдшкодування шкоди, заподiяної працiвниковi ушкодженням здоров’я;

- вартiсть продовольчого пайка (суми грошових компенсацiй) у межах норм, передбачених законодавством для працiвникiв мiлiцiї;

- вартiсть безкоштовно наданих предметiв, включаючи формений одяг, обмундирування, спецiальний одяг, взуття, захиснi пристрої, або вiдшкодування витрат працiвникам за придбання ними спецодягу, спецвзуття та iнших засобiв iндивiдуального захисту в разi їх невидачi адмiнiстрацiєю;

- iншi передбаченi законодавством надбавки, доплати i виплати, що мають компенсацiйний характер.

До складу iнших прямих витрат включаються всi iншi витрати, пов’язанi з виконанням послуг з охорони, якi можуть бути безпосередньо вiднесенi до конкретного об’єкта витрат, зокрема — внески на соцiальнi заходи (збори на державне соцiальне страхування, державне пенсiйне страхування, державне обов’язкове особисте страхування окремих категорiй працiвникiв, зайнятих безпосередньо на роботах з пiдвищеною небезпекою для життя i здоров’я).

До складу загальновиробничих (накладних) витрат включаються:

Витрати, пов’язанi з управлiнням охоронною дiяльнiстю, зношенням основних засобiв загальногосподарського призначення, витрати на полiпшення органiзацiї охорони, комунальнi та експлуатацiйнi витрати, пов’язанi з обслуговуванням власних i орендованих примiщень, у частинi їх залучення для управлiння охоронною дiяльнiстю та iншi витрати.

Адмiнiстративно-господарськi витрати на основну i додаткову заробiтну плату, включаючи будь-якi види грошових i матерiальних доплат вiдповiдно до штатного розпису та згiдно iз законодавством:

- працiвникiв апарату управлiння (керiвникiв пiдроздiлу ДСО, командного складу, спецiалiстiв, службовцiв);

- робiтникiв, якi здiйснюють господарське обслуговування;

- операторiв електронно-обчислювальних машин, двiрникiв, прибиральникiв i т. iн.

Вiдрахування за встановленими законодавством нормами на соцiальнi заходи вiд загального розмiру витрат на оплату працi адмiнуправлiнського персоналу.

Витрати, пов’язанi з набором робочої сили, а саме — оплата вiдпусток перед початком роботи випускникам середнiх спецiальних, професiйно-технiчних закладiв освiти i молодим спецiалiстам, якi закiнчили вищi та середнi спецiальнi заклади освiти, а також вартiсть їх проїзду до мiсця роботи.

Витрати на оприлюднення рiчного звiту у випадках, передбачених чинним законодавством.

Витрати на дотримання правил технiки безпеки працi, протипожежної охорони, санiтарно-гiгiєнiчних норм та iнших спецiальних вимог, передбачених правилами здiйснення охоронної дiяльностi.

Витрати на вiдрядження працiвникiв.

Витрати на придбання лiтератури для iнформацiйного забезпечення господарської дiяльностi платника податку, у тому числi з питань законодавства, на передплату спецiалiзованих перiодичних видань, а також на проведення аудиту згiдно з чинним законодавством, включаючи проведення добровiльного аудиту за рiшенням платника податку.

Витрати, пов’язанi з виплатою або нарахуванням вiдсоткiв за борговими зобов’язаннями (у тому числi за будь-якими кредитами, депозитами або у виглядi орендної плати), якщо такi виплати або нарахування здiйснюються у зв’язку з веденням господарської дiяльностi платника податку.

Витрати на утримання та експлуатацiю спецiальних автомобiлiв, що перебувають на балансi пiдроздiлiв ДСО i орендуються, амортизацiя легкових автомобiлiв, зношення i ремонт автомобiльної гуми — у частинi їх залучення у заходах охорони.

Зношення i ремонт швидкозношуваного iнвентарю, що використовується в управлiннi охоронною дiяльнiстю, вiдповiдно до затверджених норм їх використання.

Витрати на утримання й експлуатацiю всiх технiчних засобiв, що перебувають на балансi пiдроздiлiв ДСО, оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрiв та iнших технiчних засобiв управлiння, оплата тепло-, водопостачання, електроенергiї, комунальних послуг тощо, виходячи з технiчних характеристик обладнання та тривалостi їх роботи, та в частинi їх використання пiдроздiлами ДСО для управлiння охоронною дiяльнiстю.

Витрати зi страхування майна, комерцiйного (фiнансового) ризику пiдроздiлiв ДСО.

Податки, збори та iншi обов’язковi платежi, передбаченi чинним законодавством, крiм тих, що сплачуються за рахунок прибутку пiдроздiлiв ДСО.

Витрати, пов’язанi з пiдготовкою (навчанням) та перепiдготовкою кадрiв.

Витрати платника податку на рекламнi заходи стосовно послуг охорони, що надаються такими платниками податкiв, у розмiрах не бiльше двох вiдсоткiв вiд оподатковуваного прибутку за попереднiй звiтний перiод.

До змiнних загальногосподарських витрат належать витрати на обслуговування та управлiння охоронною дiяльнiстю.

До постiйних загальногосподарських витрат належать витрати, якi залишаються сталими протягом декiлькох звiтних перiодiв (квартал, рiк).

Загальновиробничi витрати розподiляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподiлу (пропорцiйно прямим витратам основних виконавцiв) за кожним видом послуг. При цьому сума загальновиробничих (накладних) витрат обґрунтовується конкретним розрахунком i не повинна перевищувати суму фактичних витрат пiдроздiлу ДСО вiдповiдного звiтного перiоду (кварталу, року).

Визначення цiни послуг з охорони об’єктiв, що пiдлягають обов’язковiй охоронi пiдроздiлами Державної служби охорони при Мiнiстерствi внутрiшнiх справ України iз залученням працiвникiв мiлiцiї охорони

Прямi витрати. Такi витрати складаються з:

- основного грошового утримання:

- посадових окладiв;

- окладiв за спецiальними званнями;

- вiдсоткової надбавки за вислугу рокiв до посадових окладiв та окладiв за персонально присвоєними спецiальними званнями;

- додаткових видiв грошового утримання:

- доплати за роботу в нiчний час;

- надбавки мiлiцiонерам — водiям охорони;

- матерiальної допомоги;

- надбавки за високi досягнення в службi та виконання особливо важливих завдань;

- надбавки за знання та використання в роботi iноземної мови;

- доплати у визначених законодавством розмiрах суми пенсiї, яка б могла бути нарахована особам, якi мають право на пенсiю за вислугу рокiв згiдно з чинним законодавством i залишенi за їхньою згодою та в iнтересах справи на службi;

- премiї в межах фонду премiювання, утвореного в розмiрi, визначеному законодавством;

- пiдвищень посадових окладiв працiвникам мiлiцiї охорони пiдроздiлiв спецiального i особливого призначення;

- оплати за працю у вихiднi та святковi (неробочi) днi, у понадурочний час за розцiнками, установленими законодавчими актами;

- вартiсть продовольчого пайка (суми грошових компенсацiй) у межах норм, передбачених чинним законодавством, для працiвникiв мiлiцiї охорони;

- вартiсть безкоштовно наданих предметiв, включаючи формений одяг, обмундирування, спецiальний одяг, взуття, захиснi пристрої, або вiдшкодування витрат працiвникам за придбання ними спецодягу, спецвзуття та iнших засобiв iндивiдуального захисту в разi невидачi адмiнiстрацiєю;

- iншi передбаченi законодавством надбавки, доплати i виплати, що мають компенсацiйний характер та передбаченi законодавством.

Вiдрахування на державне обов’язкове особисте страхування працiвникiв мiлiцiї охорони в розмiрi, визначеному прямим розрахунком, виходячи iз середнiх фактичних витрат на цю мету в минулому звiтному перiодi.

Витрати на утримання командного складу визначаються прямим розрахунком, виходячи з фактичних витрат на утримання командного складу та пропорцiйно кiлькостi працiвникiв мiлiцiї охорони, пiдпорядкованих по вертикалi працiвникам, вiднесеним до категорiї командного складу, у тому числi:

- командир вiддiлення;

- командир взводу;

- командир роти;

- командир батальйону.

До цiни на даний вид послуг зараховуються загальногосподарськi витрати та прибуток.

Кiлькiсть працiвникiв мiлiцiї охорони на один цiлодобовий пост визначається, виходячи з потреби врахування всiх функцiй i видiв послуг охорони, що безпосередньо пов’язанi з органiзацiєю охорони об’єктiв, дислокацiєю постiв охорони та кiлькiстю годин охорони за добу (24-годинний, 16-годинний, 12-годинний, 8-годинний пост i т. iн.).

Визначення цiни послуг охорони, що надаються iз залученням працiвникiв воєнiзованої i сторожової охорони

Прямi витрати. Витрати на заробiтну плату працiвникiв воєнiзованої i сторожової охорони. До фонду основної заробiтної плати включається заробiтна плата, нарахована за виконану роботу вiдповiдно до встановлених норм працi (норми часу, виробiтку, обслуговування, посадовi обов’язки) за вiдрядними розцiнками, тарифними ставками та посадовими окладами, установленими за домовленiстю сторiн.

До фонду додаткової заробiтної плати входять надбавки та доплати до посадових окладiв у розмiрах, передбачених чинним законодавством:

- вiдсоткова надбавка за вислугу рокiв;

- доплата за роботу в нiчний час;

- доплата за високi досягнення у працi або за виконання особливо важливих завдань керiвникам, спецiалiстам, службовцям;

- доплата за роботу у вихiднi та святковi (неробочi) днi, у понадурочний час;

- премiї за виробничi результати;

- вартiсть безкоштовно наданих працiвникам охорони предметiв (включаючи формений одяг, обмундирування);

- будь-якi iншi виплати в грошовiй або натуральнiй формi, установленi за домовленiстю сторiн (за фактично наданi послуги, вiдпрацьований час) у сумах, розрахованих за домовленiстю сторiн при укладеннi договору на охорону.

Вiдрахування на обов’язкове державне соцiальне страхування працiвникiв охорони, якi перебувають у трудових вiдносинах з пiдроздiлом ДСО, за ставками та в порядку, установленому законодавством.

Вiдрахування на обов’язкове державне пенсiйне страхування до Пенсiйного фонду України, а також вiдрахування на додаткове пенсiйне страхування.

Вiдрахування на обов’язкове соцiальне страхування i обов’язкове державне пенсiйне страхування здiйснюється за встановленими чинним законодавством нормами вiд загального розмiру витрат на оплату працi працiвникiв вiльнонайманого складу.

Обов’язкове особисте страхування працiвникiв воєнiзованої i сторожової охорони, виконання обов’язкiв яких пов’язано з ризиком для життя.

Вартiсть форменого одягу, обмундирування визначається прямим розрахунком, виходячи iз середньої суми фактичних витрат на цю мету в минулому звiтному перiодi.

До цiни на даний вид послуг охорони зараховуються також загальногосподарськi (накладнi) витрати та прибуток.

Кiлькiсть штатних працiвникiв, якi вводяться з метою здiйснення цього виду послуг охорони, визначається, виходячи з норми тривалостi робочого часу в рiк (при 40-годинному робочому тижнi), з якого виключається тривалiсть чергової вiдпустки, службової пiдготовки та час на проведення iнструктажу, а також з дислокацiї постiв на охорону, кiлькостi годин охорони за добу та загальної кiлькостi годин охорони за договором на рiк.

Вартiсть послуг охорони iз залученням працiвникiв воєнiзованої i сторожової охорони визначається за годину охорони аналогiчно розрахунку, установленому для працiвникiв мiлiцiї охорони (п. 4.7).

Визначення цiни послуг охорони, що надаються за допомогою пунктiв централiзованої охорони

Витрати на грошове утримання працiвникiв мiлiцiї охорони груп затримання пунктiв централiзованої охорони (надалi — ПЦО) та на грошове утримання (заробiтну плату) обслуговувального персоналу ПЦО (начальникiв ПЦО, iнженерно-технiчних працiвникiв, чергових пульту управлiння, електромонтерiв тощо), а саме:

- посадовий оклад;

- оклад за спецiальне звання для працiвникiв мiлiцiї охорони;

- вiдсоткова надбавка за вислугу рокiв;

- доплата за особливi умови служби, квалiфiкацiю, професiйний ризик та виконання особливо важливих завдань у розмiрi, установленому законодавством;

- виплати на премiювання працiвникiв мiлiцiї охорони, керiвникам, спецiалiстам, службовцям та вiльнонайманому складу в розмiрах, визначених законодавством та за домовленiстю сторiн при укладеннi договору;

- оплата за працю у вихiднi та святковi (неробочi) днi, у понадурочний час за розцiнками, установленими законодавчими актами;

- доплата за роботу в нiчний час у розмiрах, визначених чинним законодавством;

- вартiсть продовольчого пайка (суми грошових компенсацiй у межах норм, передбачених чинним законодавством, для працiвникiв мiлiцiї охорони);

- вартiсть безкоштовно наданих предметiв, спецiального одягу, взуття, захисних пристроїв або вiдшкодування витрат працiвникам за придбаний ними спецодяг, спецвзуття та iншi засоби iндивiдуального захисту в разi невидачi адмiнiстрацiєю;

- iншi передбаченi законодавством надбавки, доплати i виплати, що мають компенсацiйний характер.

Вiдрахування на обов’язкове соцiальне страхування i обов’язкове державне пенсiйне страхування, а також на додаткове пенсiйне страхування за встановленими законодавством нормами вiд загального розмiру на оплату працi вiльнонайманих працiвникiв.

Вiдрахування на обов’язкове особисте страхування працiвникiв охорони та осiб, якi не мають спецiальних звань рядового i начальницького складу.

Матерiальнi витрати на утримання ПЦО, у тому числi оренда, електроенергiя, тепло- i водопостачання, абонентська плата за використання телефонних лiнiй для охорони, ремонт та обслуговування стацiонарних радiостанцiй, автомобiлiв, оргтехнiки, iншого обладнання ПЦО, амортизацiя основних засобiв, залучених для охорони за допомогою ПЦО, iншi витрати.

Вартiсть матерiальних витрат щодо ПЦО обчислюється прямим розрахунком на основi встановлених чинним законодавством ставок орендної плати, площ, зайнятих ПЦО, дiючих тарифiв та порядку розрахункiв за комунальнi послуги.

Вартiсть електроенергiї, палива, газу, води, телефонних лiнiй зв’язку обчислюється, зважаючи на технiчнi характеристики обладнання i устаткування, тривалiсть їх роботи, пов’язаної з наданням послуг централiзованої охорони.

Витрати на поточний ремонт та вiдновлення основних фондiв обраховуються згiдно з дiючою методикою обчислення амортизацiйних вiдрахувань та експлуатацiйних витрат на поновлення основних засобiв (поточний та капiтальний ремонти).

До цiни на даний вид послуг охорони включаються також загальновиробничi (накладнi) витрати та прибуток.

Чисельнiсть працiвникiв, яка вводиться з метою здiйснення охорони за допомогою ПЦО, визначається, виходячи iз загальної кiлькостi годин охорони об’єктiв (вiдокремлених примiщень), пiдключених на ПЦО, кiлькостi приведених умовних установок засобiв охоронного призначення i фактичної ємностi ПЦО, що обслуговуються, та норми годин робочого часу в рiк на одного працiвника ПЦО.

Вiдокремлене примiщення — це примiщення, призначене для зберiгання майна, грошових коштiв та iнших цiнностей, яке вiдокремлене вiд решти примiщень архiтектурно-будiвельними конструкцiями (капiтальними або некапiтальними стiнами), охороняється за допомогою ПЦО i обладнане системою охоронної сигналiзацiї з пiдключенням на окремi вiчка (коди) систем централiзованого спостереження.

Цiна цього виду послуг охорони визначається за одну годину охорони:

1. Загальна сума витратна утримання пункту централiзованої охорони на рік.

2. Загальна кiлькiсть годин охорони на рiк усiх об’єктiв (вiдокремлених примiщень), пiдключених на ПЦО.

Доходи, одержанi вiд надання платних послуг з охорони об’єктiв, що пiдлягають обов’язковiй охоронi пiдроздiлами ДСО, спрямовуються на вiдшкодування витрат, пов’язаних iз наданням цих послуг, сплату податкiв, внескiв, вiдрахувань, зборiв та iнших обов’язкових платежiв згiдно з чинним законодавством.

Суми перевищення доходiв над витратами (прибуток) повиннi спрямовуватись у першу чергу на матерiальне забезпечення працiвникiв охорони, оплату витрат, пов’язаних iз господарським утриманням вищих органiв управлiння, iншi невiдкладнi витрати пiдроздiлу ДСО.

Спрямування прибутку на придбання обладнання, здiйснення капiтального ремонту примiщень дозволяється лише за умови повного забезпечення фiнансовими ресурсами вищезазначених невiдкладних витрат пiдроздiлу ДСО.

Вiдповiдальнiсть за обґрунтованiсть розмiрiв плати за послуги охорони несуть керiвники пiдроздiлiв ДСО згiдно з чинним законодавством.

Якщо організація вирішила скористатися послугами приватного охоронного підприємства, потрібно врахувати, що договір про надання охоронних послуг має бути укладений у письмовій формі. Оскільки в ст. 978 Цивільного кодексу про договори охорони зазначено:

За договором охорони охоронець, що є суб’єктом підприємницької діяльності, зобов’язується забезпечити недоторканність особи або майна, які охороняються. Власник такого майна або особа, яку охороняють, зобов’язані виконувати передбачені договором правила особистої і майнової безпеки і щомісяця платити охоронцю встановлену плату [23; 154].

Яких-небудь додаткових (до загальноприйнятих) вимог за формою, змістом, або умовами договору немає. Тобто сторони договору самі визначають всі істотні, на їхній погляд, моменти (предмет договору, ціну, обов’язки сторін, розрахунки, відповідальність і т.д.), які повинні бути зазначені в договорі.

Для здійснення приватної охоронної діяльності необхідна ліцензія. Такі ліцензії видає тільки МВС України.

Тому при укладанні договору потрібно звернути увагу на те, щоб у ньому були зазначені номер ліцензії, дата її видачі (дата закінчення дії), а також перелік надаваних послуг, щоб не вийшло так, що ви фактично сплачуєте послуги, які охоронне підприємство не має право надавати.

В бухгалтерському обліку витрати на охорону відображаються в тому звітному періоді, в якому послуги були фактично надані охоронним підприємством (п. 7 П(С)БО 16).

Відносно ж того, куди необхідно віднести витрати на охорону (на собівартість продукції, адміністративні витрати або загальвиробничі витрати тощо), то тут необхідно керуватися самим договором про надання охоронних послуг і актами виконаних робіт.

Тобто, якщо охоронні послуги стосуються тільки охорони, наприклад, директора, то вони відносяться на адміністративні витрати, якщо такі послуги стосуються охорони, наприклад, продукції в процесі виробництва, то витрати можна віднести на собівартість продукції.

Що стосується податкового обліку оплати послуг охоронного підприємства, то тут необхідно, щоб одержання таких послуг підприємством було пов’язане з його господарською діяльністю (у зв’язку з тим, що в Законі № 334 прямо нічого не сказано про порядок обліку витрат на охорону).

На думку деяких фахівців, оплата послуг охоронного підприємства відноситься до валових витрати відповідно до п. 5.2.1 Закону № 334 тільки в тому випадку, якщо здійснюється охорона активів підприємства (матеріальних або нематеріальних), які прямо пов’язані з господарською діяльністю підприємства. У протилежному випадку оплата таких послуг має здійснюватися за рахунок чистого прибутку (прибутку після сплати всіх податків, зборів і платежів) підприємства.

Окремо хотілося б сказати, про те, що деякі договори про надання послуг охорони передбачають, що підприємство, що одержує такі послуги, забезпечує охоронне підприємство приміщенням, а також офісною технікою і офісними меблями.

У зв’язку із цим виникає питання про те, хто в такому випадку буде матеріально-відповідальною особою, а точніше, хто буде відповідати за схоронність переданих цінностей і приміщення. Є два варіанти:

Варіант 1. Підприємство, що одержує охоронні послуги саме повністю контролює порядок використання переданих цінностей і приміщення. Цей варіант можливий, але все-таки малоймовірний, оскільки фактично це буде виглядати як втручання в діяльність охоронного підприємства, особливо при перевірках цілісності майна.

Приклад: Відповідно до умов договору з охоронною фірмою організація здійснює щоквартальні авансові платежі за послуги із забезпечення охорони офісу в сумі 36000,00 грн., у т.ч. ПДВ - 6000,00 грн., з розрахунку 12000,00 грн. на місяць, у т.ч. ПДВ - 2000,00 грн.

Акт прийому-передачі наданих послуг складається та підписується щомісяця.

Рахунки-фактури також виставляються щомісяця. Відобразимо ці операції в бухгалтерському обліку, зважаючи на те, що оплата за 2-й квартал 2009 р. була здійснена 01.07.2009 р.

Таблиця 1 - Розрахунок витрат на охорону

Варіант 2. Охоронне підприємство надає підприємству, що одержує охоронні послуги, гарантії або заставу відносно забезпечення схоронності переданих йому в користування матеріальних цінностей. Фактично в цьому випадку підписується додатково договір гарантії або договір застави. У випадку підписання останнього заставою, як правило, виступають грошові кошти.

(При забезпеченні схоронності переданих цінностей шляхом надання застави необхідно враховувати, що право власності на такі цінності охоронному підприємству не надається.)

При першому і другому варіанті в багатьох бухгалтерів виникає закономірне питання, чи будуть передані в користування охоронному підприємству цінності (приміщення) вважатися такими, які використовуються в господарській діяльності підприємства. На наш погляд, передане майно буде використовуватися в господарській діяльності підприємства, якому надаються послуги охорони, оскільки охоронне підприємство використовує його для того, щоб надавати послуги, пов’язані з охороною підприємства або його майна. Для того щоб себе додатково убезпечити, підприємство, що передає майно, може в акті передачі передбачити пункт, відповідно до якого охоронне підприємство зобов’язується використати передані йому цінності тільки в охоронній діяльності, спрямованій на охорону такого підприємства. На наш погляд, підприємство на час передачі в користування цінностей навіть не повинне припиняти нарахування амортизації, якщо вона нараховується.

Підприємство може не тільки одержувати охоронні послуги ззовні, але і створити свій підрозділ, який виконував би ті самі функції (це може бути і служба охорони, і служба безпеки, що виконує охоронні функції (далі - охоронна служба)). А раз є такий підрозділ на підприємстві, то є і витрати, які необхідно враховувати. В бухгалтерському обліку витрати на охоронну службу відображаються в тому обліковому періоді, в якому вони були понесені (відповідно до п. 7 П(С)БО 16), оскільки їх не можна зіставити з певними видами доходу, одержуваного підприємством. Що стосується податкового обліку витрат на охоронну службу, то тут у підприємства буде така сама ситуація, що і при відображенні в податковому обліку витрат підприємства на оплату послуг сторонньої охоронної організації.

Окремо хотілося б зазначити щодо витрат на придбання інвентарю та інших матеріальних цінностей, наприклад, камер відеоспостереження. У випадку, якщо такі витрати на матеріальні цінності відносяться до витрат з охорони, не пов’язаної з господарською діяльністю підприємства, то вони здійснюються за рахунок його чистого прибутку.

У випадку, якщо витрати на матеріальні цінності відносяться до витрат з охорони, пов’язаної з господарською діяльністю підприємства, то такі витрати здійснюються залежно від того, яке майно використовується охоронною службою (те, що підлягає амортизації (основні фонди), або те, що не підлягає амортизації, і буде залежати порядок оподаткування (відображення в податковому обліку).

Це пов’язане з тим, що відповідно до п. 5.3.2 Закону № 334 не включаються до валових витрат підприємства витрати на придбання, будівництво, реконструкцію, модернізацію, ремонт та інші поліпшення основних фондів і витрати, пов’язані із придбанням нематеріальних активів, які підлягають амортизації, відповідно до ст. 8 цього Закону. З огляду на це, виходить, що витрати на майно, що не підлягає амортизації, включаються в повному обсязі до валових витрат підприємства, а витрати на майно, що підлягає амортизації, до валових витрат включаються поступово, через амортизацію.

Окремо хотілося б сказати про податковий облік спецодягу, спецвзуття, форменого одягу, обмундирування тощо (далі - спецодягу). Тут все також залежить від того, на які витрати відноситься вартість спецодягу.

Якщо на витрати з охорони, не пов’язані з господарською діяльністю підприємства, то всі витрати на її купівлю здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства. А якщо на витрати з охорони, пов’язані з господарською діяльністю підприємства, то в такому випадку до валових витрат витрати на придбання спецодягу включаються тільки за певних умов. Відповідно до пп. 5.4.1 Закону № 334 до валових витрат включаються: "...витрати платника податку на забезпечення найманих робітників спеціальним одягом, взуттям, обмундируванням, які необхідні для виконання професійних обов’язків <...> за переліком, що встановлюється Кабінетом Міністрів України."

Перелік як такий КМУ не встановив, але в той же час у своєму розпорядженні № 462 він надав право користуватися для зазначених цілей типовими (галузевими) нормами і нормативами: " Встановити, що до валових витрат виробництва та обігу включаються згідно з підпунктом 5.4.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" витрати платника податку на забезпечення найманих робітників спеціальним одягом, взуттям, обмундируванням, які необхідні для виконання професійних обов’язків, а також продуктами спеціального харчування відповідно до переліку і норм, установлених діючими правовими нормативними актами."[3;98].

Аналогічна вимога щодо забезпечення працівників спецодягом відповідно до встановлених норм і з віднесенням їх на валові витрати закріплені ще в одному, свіжішому документі КМУ - Переліку № 994.

Отже, витрати на придбання і видачу працівникам спецодягу в межах установлених типових (галузевих) норм включаються до валових витрат.

У випадку, якщо норми ці не встановлені на законодавчому рівні, то вони повинні бути встановлені на самому підприємстві наказом керівництва. Наказ має посилатися на відповідний акт спеціально створеної комісії[4; п.5].

Якщо спецодяг видається понад установлених норм, витрати на його придбання до валових витрат не включаються.

3.3 Правове регулювання повноважень приватного охоронця під час здійснення службових обов’язків

Порядок здійснення заходів охорони та безпеки у випадках, передбачених законодавством, повною мірою або частково визначається цивільно-правовими угодами, укладеними згідно із законодавством.

До персоналу охорони можуть входити тільки дієздатні громадяни України, які досягли 20-річного віку, а за умови, що їх функціональні обов’язки передбачають використання вогнепальної зброї, з 25 років, пройшли відповідну освітню підготовку та уклали трудовій договір із суб’єктом охоронної діяльності і які:

- не перебувають на обліку в органах охорони здоров'я з приводу психічної хвороби, алкоголізму чи наркоманії;

- не мають непогашену чи не зняту судимість за вмисні злочини;

- не мають обмежень, встановлених судом щодо виконання покладених на них функцій з охорони;

- не мають обмежень за станом здоров’я для виконання функціональних обов’язків;

- зареєстровані за місцем проживання в установленому законодавством порядку.

Головний фахівець повинен відповідати вимогам частини 1 цієї статті та мати фахову вищу освіту в галузі безпеки або вищу освіту та свідоцтво про перепідготовку, підвищення кваліфікації в галузі охоронної діяльності чи вищу освіту та досвід роботи не менше п’яти років у правоохоронних органах або військових формуваннях і звільнений не з негативних причин.

Головний фахівець суб’єкта охоронної діяльності, персонал якого має на озброєнні вогнепальну зброю та спеціальні засоби, додатково повинен мати стаж проходження служби у правоохоронних органах або військових формуваннях не менше десяти років на посадах командного, адміністративного, викладацького чи виховного складу та звільнений не з негативних причин.

Працівники чергової частини повинні відповідати кваліфікаційним вимогам охоронника або охоронця, до функціональних обов’язків якого входить використання вогнепальної зброї та/або спеціальних засобів.

Особи, які претендують на заняття посад персоналу охорони, при укладенні трудового договору із суб'єктом охоронної діяльності зобов'язані надати поряд з документами, передбаченими трудовим законодавством, також документи, що засвідчують відсутність обмежень, передбачених цією статтею.

Персонал охорони може знаходитися в штаті тільки одного суб’єкта охоронної діяльності.

Працевлаштування інвалідів здійснюється суб’єктом охоронної діяльності з кількості штатних працівників, незадіяних до виконання охоронних функцій, згідно з нормативом робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого законодавством.

Персонал охорони при виконанні функціональних обов'язків має право:

- вимагати від осіб припинення протиправних дій, дотримання законності та правопорядку;

- вимагати від службових осіб об'єктів охорони та інших осіб дотримання пропускного та внутрішньооб’єктового режимів, виводити, а за необхідності затримувати осіб, які намагаються проникнути (проникли) на об'єкт охорони або намагаються залишити його з порушенням установлених правил, в тому числі із застосуванням фізичної сили;

- застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби, вогнепальну зброю і використовувати службових собак;

- під час здійснення пропускного режиму на об'єктах охорони проводити огляд речей, що знаходяться при фізичній особі, на транспортних засобах, вилучення речей і документів, що є знаряддями або предметами правопорушення, перевірку документів, що засвідчують особу, дають право на вхід (вихід) осіб, унесення (винесення), увіз (вивіз) майна, в'їзд (виїзд) транспортних засобів, і їх відповідності складу матеріальних цінностей, що переміщуються на об'єкти охорони (з об'єктів охорони);

- проводити відкрито кіно-, відео-, фотозйомку та звукозапис подій як допоміжний засіб запобігання протиправним діям і документування правопорушень;

- здійснювати фізичне затримання осіб, які підозрюються або вчинили правопорушення на об'єкті охорони або відносно особи, яка охороняється, або персоналу охорони, примусово доставляти цих осіб у приміщення охорони та негайно повідомляти про це відповідний територіальний орган внутрішніх справ.

Персонал охорони при виконанні функціональних обов'язків зобов'язаний:

- забезпечувати цілісність об'єктів охорони та недоторканість майна, що на них зберігається, недоторканість фізичних осіб;

- припиняти шляхом здійснення заходів реагування безпосередні правопорушення проти власності, фізичних осіб, порушення режиму роботи об'єктів охорони;

- негайно у будь-який спосіб повідомляти відповідні правоохоронні органи про скоєння протиправних дій щодо власності та фізичних осіб та інших незаконних дій у місцях здійснення заходів охорони, що мають ознаки злочину;

- зберігати таємницю, що охороняється законом, а також конфіденційну інформацію про господарську діяльність суб’єктів господарювання, оголошену такою в установленому порядку, відомості про приватне життя фізичних осіб, що стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків;

- не вчиняти дії, що порушують громадський порядок.

Персонал охорони отримує початкову фахову освіту, проходить перепідготовку, підвищення кваліфікації, здійснює періодичні навчальні стрільби за кошти суб’єктів охоронної діяльності в навчальних закладах, створеними правоохоронними органами або військовими формуваннями відповідно до вимог Міністерства освіти і науки України.

Порядок і рівень підготовки, терміни щодо перепідготовки (спеціалізації) та підвищення кваліфікації персоналу охорони визначаються спільно Міністерством освіти та науки України та органом ліцензування.

Опір, погроза або насильство відносно персоналу охорону, який виконує покладені на нього функціональні обов’язки, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.

З метою захисту інтересів персоналу охорони трудові колективи суб’єктів охоронної діяльності мають право створювати громадські об’єднання в порядку, встановленому законодавством.

Персонал охорони підлягає обов’язковому страхуванню за рахунок коштів суб’єкта охоронної діяльності, працівником якого він є, на випадок загибелі, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я у зв’язку з виконанням покладених на нього функціональних обов’язків, охороною громадського порядку.

Персонал охорони в межах повноважень, наданих цим Законом, іншими законодавчими актами, а також договором, під час здійснення заходів охорони несе за свої дії або бездіяльність відповідальність, в тому числі й майнову відповідно до Кримінального кодексу України, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про працю та інших актів законодавства.

Під час здійснення недержавної охоронної діяльності персоналу недержавних охоронних установ забороняється:

1. удаватися до неправомірних дій, що посягають на права і свободи громадян, ставлять під загрозу їх життя, здоров'я, честь, гідність та майно;

2. видавати себе за представників правоохоронних органів;

3. використовувати формений одяг працівників Міністерства внутрішніх справ України, інших правоохоронних органів, Державної служби охорони, військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

Також , під час організації та здійснення охоронної діяльності забороняється:

- придбавати та використовувати майно, що визначено законодавством для виключного використання державними військовими формуваннями та правоохоронними органами;

- охороняти майно та фізичних осіб, охорону яких віднесено до компетенції вповноважених на те організацій;

- перешкоджати представникам правоохоронних та інших органів державної влади й місцевого самоврядування, посадовим особам, а також громадянам у здійсненні повноважень, наданих законами та іншими нормативно-правовими актами, при пред'явленні ними відповідних документів;

- розголошувати відомості про вжиття заходів з організації та здійснення охоронної діяльності, інформацію про господарську діяльність, віднесену в установленому порядку до комерційної таємниці, а також відомості про приватне життя особи, яка охороняється, особисту та сімейну інформацію, які стали відомими в процесі здійснення охоронної діяльності, за винятком випадків, передбачених законодавством;

- здійснювати діяльність, пов’язану з охороною майна та/або фізичних осіб у разі відсутності договорів на їх охорону;

- приховувати факти про злочини, що готуються або здійснені, незалежно від інтересів замовників охоронних послуг;

- свідомо охороняти фізичну особу, яка вчиняє протиправні дії;

- здійснювати дії, що зазіхають на права, свободи та власність фізичних осіб, а також ставлять під загрозу їх життя та здоров'я, честь, гідність і ділову репутацію;

- використовувати не сертифіковані в установленому порядку складові систем охоронної сигналізації засоби, засоби радіозв'язку без наявності дозволів на їх використання на наданих радіочастотах;

- використовувати методи та засоби негласного одержання інформації;

- здійснювати заходи, що відносяться до оперативно-розшукових згідно із Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність";

- залучати до охоронних заходів осіб, які не надали документів, необхідних для влаштування на роботу, або не відповідають кваліфікаційним вимогам;

- реалізовувати в будь-якій формі, здійснювати монтаж, використання систем охоронної сигналізації, їх компонентів без наявності якості національного або міжнародного стандарту та без визначення відповідного класу безпеки згідно з європейськими нормами;

- здійснювати проектування, монтаж і технічне обслуговування систем охоронної сигналізації, їх компонентів без затвердження проектів органом ліцензування;

- створювати та експлуатувати пункти централізованої охорони без висновку;

- утягувати керівниками суб’єктів охоронної діяльності їх працівників в силові дії, виконання мір примусового характеру, повернення грошових коштів, індивідуальні спори або колективні трудові спори чи вчинення опору діям компетентним органам влади з відновлення правопорядку.

Недержавним охоронним установам під час та у місцях здійснення заходів охорони та безпеки дозволяється використовувати лише спеціально призначені системи та прилади тривожної сигналізації, засоби радіозв'язку, сертифіковані в установленому порядку, а також інші технічні засоби, що не завдають шкоди життю та здоров'ю громадян, довкіллю[24].

Висновки

З появою на теренах України нового економічного явища - підприємництва, і в його складі надання послуг з охорони власності та громадян, постало питання про всебічне правове регулювання надання таких послуг та необхідність дослідження організаційно-правових аспектів, пов язаних з наданням охоронних послуг, у тому числі і як виду підприємницької діяльності. Держава сформувала досить ґрунтовну нормативно-правову базу, на основі якої і здійснюється цей вид господарсько-підприємницької діяльності. Проте в ній неоднозначно трактуються деякі поняття, що пов язано з невідповідністю та неузгодженістю однорідних норм підзаконних та законодавчих актів. У практиці діяльності це викликає певні, інколи досить значні, незручності як для суб єктів підприємництва з надання охоронних послуг, так і в роботі державних органів, які покликані здійснювати контроль за згаданими суб єктами. За період становлення і розвитку незалежної України теоретичні розробки в галузі адміністративного права не торкнулися сфери цієї діяльності. В юридичній літературі мають місце погляди фахівців на окремі аспекти охоронної діяльності, що стосуються практичного боку надання охоронних послуг.

Охоронна діяльність здійснюється відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів.

Працівники охорони - це працівники державних та недержавних суб'єктів охоронної діяльності, які одержали відповідну фахову підготовку, що засвідчується документами встановленого зразка, і на професійній основі безпосередньо виконують, функції з організації та / або здійснення заходів охорони та безпеки, і громадяни-підприємці, які беруть участь у здійсненні цих заходів. Для працівників охорони законодавством встановлюються єдині кваліфікаційні вимоги.

Правовідносини, що виникають на підставі договору про охорону стаціонарних об'єктів, мають усі ознаки, властиві цивільно-правовим зобов'язанням про надання послуг .

За цим договором, одна сторона (охоронець), що є суб'єктом підприємництва, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна. Володілець майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісяця сплачувати встановлену плату.

Договір про охорону має багато спільного з договором зберігання: ці договори спрямовані на досягнення однієї мети — забезпечення охорони майна. Водночас вони мають суттєві відмінності.

За договором про охорону, власник доручає органам охорони здійснювати щоденно охорону майна або особи, без передачі їх у господарську сферу органу, що здійснює охорону. За договором зберігання поклажодавець передає майно зберігачу. Крім того, учасниками договору про охорону можуть бути тільки суб'єкти підприємництва, а учасниками договору зберігання -- також громадяни. Договір про охорону завжди сплатний, а договір зберігання може бути як сплатним, так і безоплатним.

Договір про охорону укладається в тому самому порядку, що й інші договори. Специфіка цього договору полягає в тому, що його укладенню передують організаційно-технічні заходи, проводиться обстеження об'єкта з метою узгодження виду охорони, визначення кількості постів, необхідності обладнання засобами сигналізації і пожежогасіння, технічного управління, виходячи з розмірів території, яку займає об'єкт, технології виробництва продукції, режиму роботи та інших умов забезпечення схоронності власності. Результати обстеження оформлюють актом. На договірній основі силами підрозділів охорони чи інших організацій здійснюється монтаж засобів сигналізації.

Приймання об'єктів під охорону оформлюється договором між охороною і власником. При укладенні договору сторони готують окремий документ, що називається Дислокацією об'єктів охорони. Внаслідок проведення зазначених заходів погоджують такі важливі умови договору, як об'єкт охорони, предмет договору і вартість послуг охорони.

Порушення прав і свобод людини і громадянина працівниками охорони не допускається. Звертаючись до особи, працівник охорони зобов'язаний назвати своє прізвище, посаду та на її вимогу пред'явити службове посвідчення. У взаємовідносинах з громадянами працівник охорони повинен виявляти високу культуру і такт.

У разі потреби та за наявності законних підстав для затримання особи за скоєння злочину чи іншого правопорушення працівники охорони після її затримання складають відповідно до своїх повноважень у випадках, передбачених законом, адміністративний протокол або негайно передають цю особу відповідному правоохоронному органу.

На підставі викладеного вище вважаємо за доцільне так регламентувати правовий статус і правовий захист працівників приватних охоронних організацій: приватні охоронці під час виконання ними службових обов'язків є представниками клієнтів приватних охоронних підприємств, з якими вони перебувають у трудових відносинах, а також під захистом держави. Ніхто, крім державних органів і посадових осіб, уповноважених на те законами України, не має права втручатися в їхню службову діяльність.

Недержавна охоронна діяльність потребує досконалішого правового регулювання, зокрема необхідно розробити і прийняти Закон України "Про недержавну охоронну діяльність", який повністю визначав би принципи, засади та компетенцію діяльності приватних охоронних організацій.

На даний час в Україні скалася ситуація, коли охоронну діяльність суб’єкти недержавних установ мусять здійснювати сумісно з державними установами, тобто служба охорони в разі проникнення на теріторію об’єкта,що охороняється, має викликати наряд державної міліції.

Проведений в роботі аналіз показує, що обсяг охоронних послуг, які можуть надаватися недержавними охоронними підприємствами (громадянами-підприємцями), значно менший, ніж у державного охоронного підприємства, яким є Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ України. Таке нерівноправне становище на ринку охоронних послуг, вважаю, не дає рівних шансів на успіх підприємницької діяльності в цій сфері. Чинне законодавство України тим самим ставить Державну службу охорони при МВС України певним чином в монопольне становище відносно недержавних охоронних підприємств.

В Україні існує потреба в удосконаленні правової бази охоронної діяльності з метою визначення обсягів повноважень суб’єктів охоронної діяльності, принципів їх діяльності , фінансування, забезпечення кваліфікованої підготовки та надійного соціального захисту працівників охоронних підприємств.

Список використаної літератури

1. Абрамов, В. С. Профессиональная подготовка охраны [Текст] / В.С. Абрамов.- М., 1999. - 342 с.

2. Алексеенко, В.Н. Система защиты коммерческих объектов. Технические средства защиты [Текст] / В.Н. Алексеенко. - М., 1992. - 342 с.

3. Балев, М. Профессия - частный охранник [Текст] / М. Балев - М.: "Еднство", 2001. - 215 с.

4. Білозьоров, Є. Правові гарантії захисту прав і свобод людини в Україні: реалії та проблеми[Текст] / Є. Білозьоров // Адвокат. - К., 2009. - № 8. - С. 26 - 30.

5. Биструхін, Г. Протидія міжнародному тероризму[Текст] / Г. Биструхін // Україна - НАТО. - К., 2006. - № 4 (14). - С. 24-31.

6. Биструхін, Г. Протидія тероризму та криза сучасних правових норм розвинутих держав[Текст] / Г. Биструхін // Підприємництво, господарство і право. - К., 2006. - № 8. - С. 133 - 136.

7. Богомол, А. Борьба с терроризмом: украинский вариант[Текст] / А. Богомол // Свобода. - 2003. - № 22. - 3-9 черв. - С. 5.

8. Борисов, И.Н. Анализ услуг в области безопасности [Текст] / И.Н. Борисов // Безопасность предпринимательства и личности, 1995, No 1, январь. – С.34-36.

9. Васильєв, Г. Заслін злу можна поставити спільними зусиллями: [Текст] / Г. Васильев // Голос України. - 2002. - №223-224.-28 листоп. - С. 4.

10. Влэквел, Д. Это полезно знать [Текст] / Д. Блэквел // Частный сыск и охрана.- 1993.- No 6. - С.45-48.

11. Волошин В. Не тільки свобода, а й відповідальність [Текст] / В. Волошин // Політика і час. - К., 2006. - № 6. - С. 22 - 26.

12. Герасимчук, В.Г. Маркетинг: теорія і практика [Текст] / В.Г. Герасимчук - К.: Вища школа, 2004.- 327 с.

13. Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело [Текст] / И.Н. Герчикова.- М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2006.- 501 с.

14. Гладишенко, М. Правові та організаційні аспекти діяльності підприємця для захисту комерційної таємниці: [Текст] / М. Гладишенко // Персонал. - 2005. - № 3. - С.51-55.

15. Гоголь, Б.М. Проблеми цивільно-правової охорони комерційної таємниці в Україні: [Текст] / Б.М. Гоголь // Вісник господарського судочинства. - 2004. - № 3. - С.264 - 266.

16. Голошубова, Н. Равняясь на конкурентов [Текст] / Н. Голошубова, О. Голошубов // Капитал.- 2007.- № 7-8.- С. 58-59.

17. Голубков, Е.П. Маркетинг: выбор лучшего решения [Текст] / Е.П.Голубков , Е.Н. Голубкова, В.Д. Секерин. - М.: Экономика, 1993.- 222с.

18. Гончар, И. Режим коммерческой тайны: [Текст] / И. Гончар // Юрид. практика. - 2005. - 4 окт. - С.9.

19. Гуцалюк, М. Захист інформації у підприємницькій діяльності [Текст] / М. Гуцалюк // Приватне право і підприємництво. - К., 2003. - Вип.3. - С.88–91.

20. Деревянко, Е. Ловушка для шпиона: Небезкорысная любознательность посторонних может нанести непоправимый ущерб бизнесу: [Текст] / Е. Деревянко // Бизнес. - 2004. - (№9). - С.66 - 69.

21. Дайновський, Ю.А. Ефективні рішення в мікроекономіці: 505 прийомів бізнесу [Текст] / Ю.А. Дайновський.- Львів: Ініціатива, 2007.-160 с.

22. Дашков, Г. В. Обеспечение законности в деятельности частных правоохранительных служб за рубежом [Текст] / Г.В. Дашков, В.Н. Кигас, И.А. Мелик-Дадаева, Л.П. Тюрина.- М., 1994. - 136 с.

23. Дикань, В. Управління якістю як фактор конкурентоспроможності підприємства [Текст] / В.Дикань // Економіка України.- 2001.-№ 1.-С. 43-47.

24. Дунас, Т. Роль прокуратури у захисті прав і свобод людини та громадянина[Текст] / Т.Дунас // Підприємництво, господарство і право. - К., 2003. - № 2 - С. 100-105.

25. Задыхайло, Д.В. Предпринимательское право в Украине [Текст] / Д.В. Задыхайло. - Харьков: Эспада-Синтекс, 2007.- 456 с.

26. Захаров, Є. Старі й нові виклики [Текст] / Є. Захаров // Свобода. - 2005. - № 44. - 20 -26 груд. - С. 6.

27. Захаров Є. Загальний огляд порушень прав людини і основоположних свобод у 2008 році в Україні[Текст] / Є. Захаров // Громадянське суспільство. - К., 2009. - № 3. - С. 2-6.

28. Захаров, П.М. Цивільні правовідносини [Текст] /П.М. Захаров. - Х.: Наука, 2002. – 684 с.

29. Iлюшин, Ю. Недержавна правоохоронна діяльність [Текст] / Ю. Iлюшин, Л.Собелевський // Право України. - 1993. - №2. - С. 48-49.

30. Калинин, Г. Негосударственная служба безопасности в Украине: текущий момент и перспективы [Текст] / Г. Калинин // Служба безопасности. - 1996. - №10. - С. 18-19.

31. Калюжний, Р. А. Інформатизація, право, управління (організаційно-правові питання) [Текст] / Р.А. Калюжний. - К., 2002. - С. 124-127.

32. Крысин, А. Охранный бизнес Украины [Текст] / А.Крысин // Частн. сыск. Охрана. Безопасность. - 1995. - №2. - С. 88-92.

33. Курило В. Надання охоронних послуг як об’єкт підприємництва [Текст] / В.Курило //Право України.- 2003, №2 - C. 55-56.

34. Крысин, А.В. Частные банковские службы безопасности Великобритании [Текст] / А.В.Крысин // Частный сыск и охрана. - 1993. - No10. - С.4-8.

35. Крысин, А.В. Частные сыскные и охранные агентства за рубежом: практика создания, функционирования и подбора кадров [Текст] / А.В. Крысин. - М., 1992. - 268 с.

36. Крысин, А.В. О деятельности частных охранно-сыскных бюро и служб безопасности в Японии [Текст] / А.В.Крысин // Частный сыск и охрана, 1993, No 9. – С.68-72.

37. Крысин, А.В. О деятельности частных охранно-сыскных бюро и служб безопасности стран Северной Европы [Текст] / А.В.Крысин // Частный сыск и охрана, 1993, No 5-6. – С.45-47.

38. Курило, В. Надання охоронних послуг як об’єкт підприємництва [Текст] / В. Курило //Право України 2003 рік, №2 – С.87.

39. Литвиненко, В. И. Методика приема объекта под охрану [Текст] / В.И. Литвиненко. - М., 1999. - 180 с.

40. Литвиненко, В. И. Личная безопасность предпринимателя. Профессия – телохранитель [Текст] / В.И. Литвиненко. // Информационно - аналитический бюллетень "Бизнес и безопасность", 1992, No 2. – С.57.

41. Мак-Мак, В. Консультирование по вопросам охраны [Текст] / В. Мак-Мак // Частный сыск и охрана. - 1993.- No10. - С. 56-58.

42. Мак-Мак, В. Охрана личности от противоправных посягательств на улицах и в общественных местах [Текст] / В. Мак-Мак // Частный сыск и охрана. - 1993.- 1993, № 9. – С.5-7.

43. Максимов, А. Подготовка должна быть и общей и специальной [Текст] / А.Максимов //Частный сыск и охрана.- 1993.- No 7. - С.34-36.

44. Маляренко, В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України [Текст] / - Київ. Юрінком Інтер .- 2004.- с.7 – 69.

45. Матвеева, Я. За каменной спиной [Текст] / Я. Матвеева // Суббота плюс №46.- 16-16 ноября 2006 г.- с.7.

46. Маньковський, А. Л. Спеціалізовані системи автоматизації діловодства і документообігу [Текст] / А.Л. Маньковський // Студії з арх. справи і документознавсва. - 2002. -С. 142 -143.

47. Марущак, А. Алгоритм створення та збереження комерційної таємниці суб’єкта господарювання: правові засади: [Текст] / А. Марущак // Інтелект. власність. - 2006. - № 3. - С.29-32.

48. Мезеркин, Д. Аналитическая работа службы безопасности предприятия [Текст] / Д. Мезеркин //Частный сыск, охрана, безопасность.- 1993.- No 1. – С.83 -85.

49. Нагалевкий, Т. Правила жизни [Текст] / Т. Нагалевкий // Профиль. - К., 2008. - № 24. - 27 июня. - С. 14 - 17.

50. Наливайко, Т. Права і свободи в Україні: конституційно-правовий механізм захисту [Текст] / Т. Наливайко // Часопис Київського університету права. - К., 2009. - № 2. - С. 49 - 55.

51. Нікітюк, В. Проблема прав людини в контексті національної безпеки[Текст] / В. Нікітюк // Наука і оборона. - 2002. - № 4Наука і оборона. - 2002. - С. 24-31.

52. Радутний, О. Кримінальна відповідальність за незаконне збирання, використання або розголошення комерційної таємниці [Текст] / О. Радутний // Право України. - 2002. - № 3. - С.110 - 113.

53. Рудометов, Е.А.Электронные средства коммерческой разведки и защита информации[Текст] / Е.А. Рудометов, В.Е. Рудометов. - СПб.: Полигон; М.: АСТ, 2000. - 218 с.

54. Федоткин, С. Н. Основы частной охранной деятельности [Текст] / С.Н. Федоткин. - М., 2001. - 342 с.

55. Федоткин, С. Н. Справочник сотрудника частной охраны [Текст] / С.Н. Федоткин. - М., 1999. - 432 с.

56. Федоткин, С. Н. Сборник материалов по основам организации охранной деятельности [Текст] / С.Н. Федоткин, Ю.И. Бураев.- М., 1996. - 246 с.

57. Черняев, В. В. Азбука частной охранной деятельности [Текст] / В.В. Черняев: В2 кн.- М.: ОРГ информ.- 2004. Кн.1.- 56 с. Кн.2.- 140 с.

58. Шестопалов, К. Тайна не имеет своего режима: [Текст] / К. Шестопалов // Юрид. практика. - 2004. - 25 мая. - С.4.

59. Шумилов, А. Нелегалы от охраны: Об ответственности за создание незаконных детективных и охранных предприятий [Текст] / А. Шумилов // Частный сыск. Охрана. Безопасность. - 1995. - №8. -С. 24-25.

60. Шумилов, А. Частный сыск и охрана "в законе": [Текст] / А. Шумилов // Частный сыск. Охрана. Безопасность. - 1995. - №10. - С. 26-28.