Реферат
Теорія держави і права
На тему:
Порівняльне державознавство
ЗМІСТ
1. Форма і типологія держави
2. Форма правління
3. Форма державно-територіального устрою та міждержавних об’єднань
4. Загальна характеристика політико-державного режиму.
5. Демократичний режим.
6. Авторитарний режим.
7. Тоталітарний режим.
8. Цивілізаційний підхід до типології держави.
9. Формаційний підхід.
Список літератури
1. Форма і типологія держави
На сучасному етапі під формою держави розуміють організацію державної влади та її устрій.
Форма держави вказує на особливості устрою та функціонування держави. Вона виступає у трьох аспектах: по-перше, як певний порядок утворення та організації найвищих органів державної влади та управління; по-друге, як спосіб територіального устрою держави, порядок взаємовідносин центральних, реґіональних та місцевих влад; і, по-третє, в якості прийомів та засобів здійснення державної (політичної) влади.
Таким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів: форми (державного) правління, форми (державного, територіального) устрою, форми (державного, політичного) режиму.
Типологія – класифікація держав і правових систем по типах, що являє собою об'єктивно-необхідний, закономірний процес пізнання державно-історичного процесу розвитку держави і права.
На цей час існує два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.
2. Форма правління
Під формою правління розуміють організацію вищої державної влади, в особливості її вищих та центральних органів, структуру, компетенцію, порядок створення цих органів, тривалість їх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні.
Залежно від порядку створення, складу та компетенції розрізняється дві основні форми правління: монархія та республіка.
Монархія – це така форма правління, де вища державна влада належить одноособовому главі держави – монарху, який формально чи фактично формує вищі органи державної влади та управління.
Монархія здійснюється відповідно з трьома принципами, які можна вважати основними ознаками монархії, її відмінними від республіки рисами.
По-перше, принцип безстроковості. Він означає, що монарх не обмежений певним строком у своїх повноваженнях.
По-друге, принцип успадкування трону. Він означає, що монарх займає свій трон у спадок він попередників.
По-третє, принцип непогрішності престолу. Це положення означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими.
Загалом виділяється два типи монархії: обмежена й необмежена. Необмежена монархія може бути абсолютною, теократичною та деспотичною. В умовах абсолютної монархії влада монарха необмежена, він є вищою посадовою особою держави і самостійно формує уряд. Абсолютний монарх концентрує у своїх руках релігійну та світську (законодавчу, виконавчу, судову) владу при домінуванні останньої. Така форма правління була характерна для Російської імперії XVIII–XIX століть. В умовах теократичної монархії здійснюється зосередження цивільної та духовної влади (при домінуванні останньої) в одних руках. До цього часу теократичні монархії залишились на Тибеті, у Ватикані та деяких ісламських державах (Саудівській Аравії, окремих еміратах Об`єднаних Арабських Еміратів). Деспотія була характерна для держав Стародавнього Сходу та Латинської Америки (так звана «Східна деспотія»). Вона характеризувалася крайнім свавільством в управлінні, повним безправ`ям та підлеглістю деспоту з боку його підданих, відсутністю правових та моральних принципів в управлінні. При цьому деспот зосереджував в своїх руках світську й релігійну владу і проголошувався богом.
Щодо обмеженої монархії, то залежно від кола повноважень монарха виділяється два її типи: представницька та дуалістична. В умовах дуалістичної монархії монарх має всю повноту виконавчої, а також, іноді судової влади, але законодавча влада, як правило, належить парламенту. Сьогодні дуалістична монархія фактично характерна для Марокко, Непалу та деяких інших країн. Представницька ж монархія характеризується тим, що монарх виконує лише представницькі функції (Японія, Великобританія тощо).
Інша класифікація обмежених монархій пов`язана з джерелом обмеження влади монарха, тобто тим, хто (чи що) обмежує владу монарха. В цьому випадку монархії бувають трьох типів: станово-представницькою, парламентарною та конституційною. В умовах станово-представницької монархії влада монарха обмежувалася представниками станів. Щодо інших різновидів, то в умовах парламентарної монархії влада монарха обмежена парламентом за відсутності писаної Конституції (Великобританія), а в умовах конституційної монархії влада монарха обмежується писаною Конституцією (Японії, Швеція чи Іспанія).
Довгий час монархія була основною формою правління. Республіка була характерна, як правило, для міст-держав. Залежно від того, хто править у місті-державі, республіки були або аристократичними (Венеція, Спарта), або демократичними (Афіни, Новгород).
Під республікою розуміється така форма правління, в якій вища державна влада належить виборним органам, що обираються на певний термін і відповідають перед виборцями та хоча б формально формуються знизу.
Для сучасних республік характерна наявність трьох могутніх владних структур: глава держави, уряд та парламент. Залежно від того, хто формує уряд та кому він підконтрольний, розрізняють парламентську, президентську та змішану республіки.У парламентських республіках глава держави має обмежене коло повноважень, ведуча роль належить голові уряду. Уряд формується парламентом.
У президентських республіках глава держави одночасно є і головою уряду. Він же формує уряд.
У змішаних республіках глава держави має ширше коло повноважень ніж голова уряду. Уряд підконтрольний і голові держави, і парламенту.
3. Форма державно-територіального устрою та міждержавних об’єднань
Другим елементом форми держави є її територіальний устрій чи, інакше кажучи, форма державно-територіального устрою.
Під формою державно-територіального устрою звичайно розуміють територіальну організацію державної влади, співвідношення держави як цілого з її складовими частинами.
Розрізняють дві основні форми державно-територіального устрою: проста (унітарна держава) і складна (федерація та імперія).
Унітарна держава – це єдина централізована держава, адміністративно-територіальні одиниці якої (області, провінції, округи і т.п.) не мають статусу державних утворень і не мають права суверенітету.
Історично склалося так, що унітарна держава може бути як мононаціональною, так і багатонаціональною.
Мононаціональною державою визнається унітарна держава, що не має у своєму складі територіальних автономій.
Багатонаціональною унітарною державою визнається унітарна держава, яка має у своєму складі автономне утворення.Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок про те, що Україна – багатонаціональна унітарна держава, що складається з власне України та Криму.
Повною протилежністю унітарної держави є федерація.
Федерація (федеративна держава) - це складна союзна держава, частини якої (кантони, землі, штати, республіки тощо), тобто суб`єкти федерації, є державами, або державними утвореннями, що мають право суверенітету.
Як правило, федерація будується на принципах децентралізації.
Існують три основних принципа утворення федерацій: по-перше, територіальний, при якому у федерацію об`єднуються території без врахування національних чи етнічних факторів (США – об`єднання держав – Штатів ); по-друге, національний – об`єднання національних держав (Союзна Республіка Югославія - союз Сербії та Чорногорії); по-третє, національно-територіальний, при якому окремі суб`єкти федерації формуються за національним, а інші - за територіальним принципом (Канада, Російська Федерація).
На сьогодні перевага віддається класифікації федерації залежно від рівності прав та обов`язків у її суб`єктів на симетричну та асиметричну. До симетричних відносяться федерації, у яких права та обов`язки суб`єктів рівні (США складається із рівноправних штатів). До асиметричних - федерації, в яких одні суб`єкти мають більше прав, ніж інші (РФ складається, з одного боку, з республік, а з іншого - з країв та областей).
Імперія – це багатонаціональна держава, утворена шляхом насильницького (рідше – добровільного) приєднання незалежних досі держав або їх частин.
Система державних органів імперії досить централізована. Представники імперської влади (намісник, губернатор) користуються на місцях практично необмеженою владою. Їх основним завданням є протидія будь-яким проявам сепаратизму, прагненню до автономії чи суверенітету. Допускається створення органів місцевого самоврядування, однак їх компетенція обмежується вирішенням малозначущих питань.
Деякі правознавці вважають, що існує ще одна складна форма державно-територіального устрою – конфедерація.
Конфедерація є союзом декількох незалежних держав, які об’єдналися задля проведення спільної політики у певних сферах.
Кожна з означених держав, які стали членами конфедерації може мати власний державний устрій. Тому приналежність її до форми державного устрою є не дуже коректною. Скоріше вона належить до так званих форм міждержавних об’єднань. Хоча слід зазначити, що у офіціальній назві термін «конфедерація» може бути присутнім (Швейцарська конфедерація).
Конфедерація – сама жорстка з форм міждержавних об`єднань, що існують в цей час. Крім конфедерації існують ще декілька форм такого об`єднання: співдружність і спілка.
Співдружність можна розуміти як аморфне, організаційне об`єднання держав, що характеризується наявністю загальних ознак, певною мірою однорідності.
Вищевказаними ознаками можуть бути економіка, право, мова тощо.
Спілка - це союз держав, створений на основі міждержавного договору.
4. Загальна характеристика політико-державного режиму
Політико-державний режим – це сукупність прийомів, методів та засобів, за допомогою яких здійснюється державна влада, за допомогою яких держава регулює відносини між людьми.
Політико-державний режим складається, щонайменше з трьох компонентів, що зберігають певну самостійність, автономність.
Перший компонент, що складає зміст поняття “політико-державний режим” – це права і свободи особи, пріоритетний тип її політико-правової культури, поведінки, свідомості і менталітету. Сутність політико-державного режиму визначається тим, що в державі є пріоритетного – права держави чи права особи, що з переліку прав, закріплених у Загальній декларації прав людини держава визнає, гарантує або обмежує.
Другий компонент змісту “політико-державний режим” має декілька вимірів, обумовлених рівнем і якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципу поділу влади, способом формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, ЗМІ, армії, поліції, церкви.
Третій компонент політико-державного режиму – це методи здійснення державної влади, способи врегулювання і розв'язування соціальних, політичних і правових конфліктів.
Виходячи зі сказаного, теорія держави і права виділяє декілька видів політико-державного режиму.
Найпоширенішою з них є розділ політико-державних режимів на демократичні та антидемократичні. Раніше до антидемократичних режимів належали тиранічні, які були засновані на одноособовому правлінні. При цьому влада тирана часто встановлювалася насильницьким шляхом, через захоплення влади та усуненням законної влади з допомогою державного перевороту. Тиранія була характерна для деяких полісів Еллади. Зараз на зміну тиранічному режиму прийшли інші різновиди антидемократичних режимів: авторитарний та тоталітарний.
Однак поділ політико-державних режимів на демократичні та антидемократичні є не дуже коректним. Насамперед тому, що у цьому випадку демократія стає ідеалом, а держава з так званим антидемократичним режимом одностайно вважається якоюсь «Імперією Зла». У цьому випадку поділ на демократичні та антидемократичні політико-державні режими веде до створення чорно-білих полюсів.
Інша класифікація політико-державного режиму пов`язана з відносинами між владою та народом, мірою свободи, що надана народу владою та перевагою вертикальних чи горизонтальних зв`язків у суспільстві. У цьому випадку виділяється ліберальний політико-державний режим. Для нього характерно те, що взаємовідносини між владою та народом характеризуються взаємною критикою. В той же час розширюється ступінь свободи, дозволяється все, крім насильницького повалення влади і, як наслідок, дозволено створення будь-яких організацій, крім тих, які прагнуть до насильницького повалення існуючого ладу. СРСР у період президентства М.С. Горбачова характеризувався саме як держава з ліберальним політико-державним режимом.
В цілому ж означена класифікація має певний інтерес, але найкращим є поділ політико-державних режимів залежно від особливостей взаємодії держави і громадянського суспільства, міри проникнення державної влади в інші сфери соціальної дійсності і приватне життя громадян на демократичні, авторитарні та тоталітарні.
5. Демократичний режим
Демократія – така форма організації і здійснення приналежної народу політичної влади, що заснована на рівноправній участі громадян у формуванні органів держави і контролі над їхньою діяльністю, на правозаконності і рівності громадян перед законом, на встановленні правом взаємної відповідальності держави й особистості.
Ознаки демократичного режиму:
Населення країни приймає участь у формуванні і здійсненні державної влади шляхом прямої (референдум й вибори) та представницької демократії (через обрані органи типу парламентських).
Рішення приймається більшістю з урахуванням інтересів меншості.
Існування громадянського суспільства з його розвиненою структурою.
Наявність правової держави.
Виборність та змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, їхня підзвітність виборцям.
Гласність, свобода засобів масової інформації від цензури.
Леґітимність державної влади.
Діяльність “силових” структур (поліція, органи безпеки, армія тощо) реґламентується законом, знаходиться під демократичним контролем суспільства і використовується лише за прямим призначенням.
Домінують методи компромісу, переконання, узгодження, а методи примусу і насильства вкрай звужені.
У найважливіших сферах суспільного життя панує закон.
Реальна дія принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Стосовно господарських суб’єктів і громадян діє принцип “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.
Політичний плюралізм.
Проголошуються і реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.
Передумови демократії:
Економічні.
Економічна свобода особи – демократія встановлюється, коли особа стає економічно незалежною від держави.
Рівність усіх форм власності і їхня однакова охорона і захист із боку держави – демократія настає, коли держава реально (а не на папері) охороняє і захищає всі форми власності.
Політичні – демократія настає, коли:
Народ реально визнається суб'єктом державної (політичної) влади.
Виникає реальна можливість громадян брати участь у формуванні органів державної влади і здійснювати контроль над їх діяльністю.
Ідеологічні – демократія можлива, коли у суспільстві є:
Плюралізм думок.
Свобода для засобів масової інформації.
Державно-правові – конституційне закріплення:
Прав і свобод людини і громадянина.
Принципу поділу влади.
Рівності всіх перед законом і судом.
Інших положень.
Щодо демократичних політико-державних режимів, то вони, як правило, принципом свого існування обирають гасло Великої Французької буржуазної революції «Свобода, рівність, братерство!». За цим гаслом вони поділяються на ліберальні та соціальні. До країн з ліберально-демократичним політико-державним режимом відносяться демократичні держави, які на перше місце ставлять свободу, у тому числі свободу підприємницької діяльності. Щодо соціал-демократичних політико-державних режимів, то тут на перше місце ставиться рівність, навіть якщо для цього потрібно обмежити свободу.
Соціальне призначення демократії виявляється в її функціях – основних напрямках її впливу на суспільні відносини з метою рішення завдань найбільш ефективної організації і функціонування органів державної влади.
Класифікація функцій:
З точки зору взаємодії держави і суспільства, політичної системи і держави.
Самоорганізація населення країни в єдину органічну цілісність, що виявляється в організаційних зв'язках між різними суб'єктами демократії.
Забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів політичної системи, багатопартійності, що сприяє налагодженню нормальних зв'язків між державою й іншими суб'єктами демократії (політичними партіями, громадськими організаціями).
Забезпечення діяльності держави в напрямку більш оптимального служіння суспільству.
Виховання в громадян високої правової і політичної культури.
Власні функції демократії.
1. Установча (конкурс, вибори).
2. Оптимізація державних рішень (вивчення суспільної думки).
3. Контроль (наприклад, над депутатами).
4. Охорона (держава охороняє і захищає своїх громадян).
6. Авторитарний режим
Авторитарний режим (від лат. autoritas – абсолютна влада, вплив, наказ) визначається як політико-державний режим, у якому політична влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою тощо) за мінімальною участю народу.
Ознаки авторитарного політико-державного режиму:
1. Автократизм (самовладдя) або невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути як одна людина (монарх, тиран, диктатор), так і група осіб, що здійснює політичне керівництво.
2. Ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
3. Роль представницьких органів державної влади обмежена владним суб'єктом, хоча вони і можуть існувати.
4. Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом із яким можуть використовуватися і позасудові органи.
5. Зберігається часткова цензура, існує свого роду напівгласність.
6. Відсутність єдиної ідеології.
7. Права і свободи людини і громадянина, головним чином, проголошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повноті.
8. Необмеженість влади, а також її непідконтрольність громадянам.
9. Державна влада може здійснюватися за допомогою законів, але їх вона приймає за власним розсудом.
10. Громадянина позбавлено гарантій безпеки у взаємовідносинах із державою.
11. Реальна або потенційна опора на силу. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командні, адміністративні.
12. «Силові» структури суспільству практично не підконтрольні. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях.
13. Державна монополія на політику, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції.
14. Відмова від повного тотального контролю над суспільством, як це спостерігається в умовах тоталітарного політико-державного режиму. Обмежене втручання або невтручання держави в неполітичні сфери (насамперед, в економіку).
15. Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню.
Класифікація авторитарних політико-державних режимів залежно від мети їх встановлення:
Модернізаційний – метою є проведення політико-правової і соціально-економічної модернізації (Індонезія при Сухарто, Південна Корея, Російська імперія за часів Петра І).
Стабілізаційний – метою є стабілізація становища в державі в умовах гострої політико-правової чи соціально-економічної кризи або підтримка статус-кво в державі (V Республіка у Франції при де Голлеві, Туреччина в часи президентства генерала Егерта, більшість необмежених та дуалістичних монархій).
Тиранічний – метою є встановлення режиму особистої влади для задоволення власних потреб (диктатура Сомоси в Нікарагуа, правління Івана Грозного).
Деструктивний – метою є абсолютне обмеження демократичних засад політичного життя, політичного плюралізму, прав і свобод особи, свободи ЗМІ тощо (влада А. Піночета Угарте в Чилі у 1973 – 1988 роках).
7. Тоталітарний режим
Тоталітарний режим (лат. totalitario – весь, цілісний) характеризується абсолютним контролем держави над всіма сферами суспільного життя, абсолютною покорою людини політичній владі та пануючій ідеології.
Ознаки тоталітарного політико-державного режиму:
1. Держава прагне до глобального панування над всіма сферами суспільного життя, до всеохоплюючої влади.
2. Суспільство практично повністю відчужено від політичної влади, але воно не усвідомлює цього, адже становить масову соціальну базу режиму у якості суспільно-політичного руху.
3. Монопольний державний контроль над релігією, культурою, засобами масової інформації, економікою тощо.
4. Абсолютна законодавча реґламентація суспільних відносин, яка базується на принципі “заборонено все, що прямо не дозволено владою”.
5. Державна влада формується бюрократичним способом, через закриті для суспільства канали, оточена таємним ореолом і недоступна для контролю з боку народу.
6. Домінуючим методом управління стає насильство, примус, репресії та терор, заснований на тотальному та перманентному насильстві.
7. Панування однієї партії, фактичне зрощення її професійного апарату з державою (так звана однопартійна політична система), заборона опозиції.
8. Права і свободи людини і громадянина мають декларативний, формальний характер, гарантії їх реалізації відсутні.
9. Економічною основою режиму виступає майно, що знаходиться в общинній, монополістичній чи державній власності.
10. Наявність однієї офіційної ідеології, фактичне усунення плюралізму. Ця моністична (тобто єдина, пануюча, не припускаючи плюралізму) ідеологія виходить виключно від пануючої партії та не терпить ніякої опозиції чи критики. При цьому існує наявність особистої ролі пропаганди та фактична відсутність демократичних інститутів, в результаті чого відбувається тотальне відчуження індивіду від влади (наприклад, переслідується церква).
11. Централізація державної влади на чолі з диктатором та його оточенням – так званий принцип «вождізму», в умовах якого вождь обов’язково повинен бути лідером харизматичного типу.
12. Непідконтрольність державних репресивних органів суспільству.
13. Відсутність правової державності та громадянського суспільства, антикапіталізм.
14. Державна влада здійснюється за своїм розсудом, без урахування думки більшості. Вона суперечить демократичним механізмам, інститутам та нормам.
Залежно від тоталітарної ідеї тоталітарні політико-державні режими поділяються на:
1. Соціальний – опирається на соціально-класову ідеологію (СРСР за часів Й. Сталіна та КНР за часів Мао Цзедуна).
2. Національний – опирається на національно-расову ідеологію (фашистська Італія та націонал-соціалістична Німеччина).
3. Релігійний – опирається на релігійну ідеологію (ісламський фундаменталізм в Ірані за часів аятоли Хомейні та в талібському Афганістані).
8. Цивілізаційний підхід до типології держави
Цивілізаційний підхід з них ґрунтується на віднесенні держави до певного типу цивілізації.
Цивілізація – це соціокультурна система, що включає в себе соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, його етнічні і релігійні основи, ступінь гармонізації людини і природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної і духовної свободи особи.
Більшість вчених вважають, що цивілізація є синонімом культури. Остання означає рівень і ступінь розвитку матеріальної і духовної культури, а також епоху деградації і занепаду культури в противагу її цілісності й обмеженості. В результаті ж того, що культура має безліч визначень, виникає можливість говорити про самі різні варіанти цивілізаційної типології. зокрема:
східний, західний і змішаний (проміжний) тип держави;
європейський, азіатський і північноамериканський тип держави;
стародавній, середньовічний і сучасний тип держави;
аграрний, індустріальний і інформаційний тип держави;
селянський, промисловий і науково-технічний тип держави:
доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний тип держави;
локальний, особливий і сучасний тип держави.
Сутність формаційного підходу до типології держави визначається суспільно-економічною формацією.
Суспільно-економічна формація являє собою історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва і виступаючий як найважливіший щабель поступального розвитку людства.
Відповідно до формаційного підходу розрізняються наступні типи держав:
рабовласницький;
феодальний;
буржуазний;
соціалістичний.
Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити два моменти:
Тут не виділяється те головне, що характеризує державу – приналежність політичної влади.
Недостатня розробка даної типології, про що свідчить множинність основ для виділення самих цивілізацій і, відповідно, типів держави. Не випадково, що в роботах, які базуються на даному підході, розгляд конкретних типів держави, їхньої зміни йде відповідно до формаційного підходу, а про цивілізаційні типи говориться мимохідь.
Зараз сучасна наука використовує типологію, засновану на формаційному підході. Цивілізаційний підхід служить лише свого роду доповненням цієї типології.
Розглянемо аграрний, індустріальний та інформаційний тип держави.
Аграрний тип держави існував декілька тисячоліть. Він характеризується тим, що земля в ньому була основою економіки, життя, культури, родинної структури та політики. В кожній з держав аграрного типу життя було організовано навколо села. В кожній з цих держав існував простий розподіл праці та невелика кількість чітко визначених каст та класів: знать, духовенство, воїни, раби чи кріпаки. Влада, як правило, була авторитарною. Становище людини у житті визначалося лише фактом його народження. В усіх аграрних цивілізаціях економіка була децентралізованою тому, що суспільство виробляло більшість з того, що потрібно було людям для існування. В державі аграрного типу ніколи не поставало питання щодо того, кому належить влада, хто всім розпоряджається. Адже, як зазначав відомий соціолог Е. Тоффлер: “Знаходячись під владою королів чи шаманів, вождів, богів сонця чи святих, люди здебільшого не мали сумнівів щодо того, хто має право і можливість розпоряджатися ними… Кожна людина знала, кому вона підкоряється”.
Індустріальний тип держави існував майже 300 років, коли в 1650–1750 рр. розпочалася промислова революція в Англії. Для індустріальної цивілізації були характерними: стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максимізація, централізація. Економіка опирається на вичерпну енергетику: нафта, газ, вугіль тощо З’являється технократія. Саме вона, ставши урядом, стимулювала розвиток залізниць, побудову портів, автострад, каналів тощо. Вона створила адекватну систему комунікацій: пошту, телеграф, телефон. Саме вона стандартизувала торгівлю за рахунок вироблення єдиних тарифів та мір. Вона зруйнувала велику родину (свого роду рід) і створила так звану нуклеарну родину: батьки й діти, викинувши з родини інших родичів. Влада в державі індустріального типу належала саме технократам. Тепер і президенти, і королі, і міністри вважали себе не державними і політичними лідерами, а скоріше менеджерами. Державна ж бюрократія нагадувала піраміду. З’являються національні держави.
Інформаційний тип держави розпочався десь в середині ХХ століття. Для інформаційної цивілізації характерними є десинхронізація, децентралізація, злам чітких стандартів у виробництві та житті, перехід до універсалізації знань тощо. Основним багатством тепер визнаються знання та інформація. Економіка опирається на енергетику, що має здатність відновлюватись: Сонце, вітер, хвилі тощо. Державна ж бюрократія все більшою мірою переймає матричний устрій. Національні держави поступово ліквідуються, їм на заміну йде глобалізм.
Розглянемо азіатський, європейський і північноамериканський типи держав.
Азіатський тип держави характеризується наступними рисами:
У минулому усі вони були необмеженими монархіями, деспотіями; мали потужний чиновницький апарат; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва («влада – власність»), а приватна власність мала другорядне значення.
Азіатське суспільство було застійним, стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоріч воно практично не розвивалося.
Внутрішнє життя ґрунтувалося на релігії, етиці, традиціях.
Зміна одного державного ладу іншим здійснювалася поступово, за допомогою повільної еволюції.
Європейський тип держави характеризується наступними рисами:
Поділ світської і релігійної влади. Визначальна роль приватної власності відносно державної.Бурхливий, стрибкоподібний розвиток європейського суспільства.Зміна одного державного ладу іншим здійснюється за допомогою потрясінь (Велике переселення народів, революції).Північноамериканський тип держави (США, Канада) характеризується тим, що у своєму розвитку він минав періоди класичного рабовласництва і феодалізму. Розвиток йшов як за допомогою реформ, так і за допомогою потрясінь (громадянська війна в США).
9. Формаційний підхід
В основі такого підходу лежить поняття історичного типу держави.Історичний тип держави – це сукупність основних, найважливіших рис держави певної суспільно-економічної формації, що виражає їхню класову сутність (а також сукупність держав, що відносяться до одній суспільно-економічній формації і мають єдину класову сутність).
Розрізняється п'ять типів суспільно-економічної формації (СЕФ): первісна, рабовласницька, феодальна, буржуазна і комуністична.
Первісна СЕФ характеризується відсутністю держави в цей період. Однак саме на цьому етапі відбувається формування піздньородового типу держави, коли починає зароджуватися розшарування первісного суспільства: виділяються вожді, старійшини, дружина, служителі культу. Однак, це виділення носить разовий, випадковий характер.
В період рабовласницької СЕФ формується рабовласницький тип держави. Одним із найважливіших його принципів виступає існування приватної власності на основні засоби виробництва і на людей – рабів. Раби і рабовласники є основними класами рабовласницького суспільства. Це – класи-антагоністи. Рабовласники мали усі права, раб же вважався одушевленою річчю. Основною формою правління була республіка (Афіни, Спарта, доімперський Рим). Класична марксистська теорія, що найбільш повно розробила проблеми формаційного підходу до типології держав, об'єднувала держави Східної деспотії (для якої характерною була монархія) і рабовласницькі держави Середземномор'я (Рим і Елладу) в одне загальне поняття рабовласницьких держав. Сучасна теорія держави їх розділяє. Рабовласницький етап розвитку держави повалився разом із падінням Римської імперії під ударами варварських союзів племен в епоху Великого переселення народів.
Наступний тип СЕФ зветься феодальним. Умовно феодальну СЕФ Західної Європи можна розділити на наступні епохи:
1. Епоха Темних століть (V–XV століття).
2. Епоха Відродження і Реформації (XVI–XVII століття).
3. Епоха Просвітництва (XVIII століття).
Для епохи Темних століть було характерно створення централізованої феодальної держави і її наступне роздроблення (це було пов'язано з тим, що монарх роздавав землю феодальній знаті за службу). Одним із найважливіших принципів феодального типу держави і права в цю епоху був принцип васального підпорядкування, принцип відповідності об'єму і характеру політичної влади розмірам землі. Васальне підпорядкування здійснювалося відповідно до принципу «Васал мого васала – не мій васал !».
Це соціальне явище отримало назву феодальних сходів.
В епоху Відродження і наступної Реформації відбувається об'єднання земель і створення станово-представницької монархії. В епоху Відродження (Ренесанс) феодальні сходи руйнуються і принцип «Васал мого васала – не мій васал» іде в минуле. Саме поняття Ренесансу пов’язано з теорією, що на цей період доводиться відродження (Ренесанс) античного мистецтва. На наступний період Реформації (епоху релігійних війн між католиками і протестантами) доводиться зародження абсолютної монархії. Остаточне ж її оформлення настає в епоху Просвітництва.
Для феодальної держави був характерним поділ суспільства на два основних класи: феодалів і залежних селян. Земля знаходилася у власності феодала, а селяни працювали на ній, несли феодальні повинності (панщина, оброк).
Феодальний характер власності на землю, як основного засобу виробництва, визначив ту обставину, що феодальні держави (в основному) виникали й існували як монархії. У незалежних (вільних) містах, де панувало купецтво і власність була приватною, існувала республіканська форма правління (міста-республіки Новгород, Псков, Венеція, Генуя тощо).
Для буржуазного типу держави був характерним принцип формально-юридичної рівності громадян перед законом. Станова нерівність замінялася нерівністю соціальною. Виникли два основних класи: буржуазія і пролетаріат.
У своєму розвитку буржуазна держава пройшла (на даний момент) наступні етапи:
1. Етап первинного накопичення капіталу.
2. Етап індустріалізації.
3. Етап імперіалізму.
4. Етап постіндустріального суспільства.
Для перших двох етапів було характерним цензове виборче право. Вводився майновий ценз, тому що лише економічно незалежні суб'єкти були здатні приймати рішення.
В епоху імперіалізму вводиться загальне виборче право. Однак воно не працює, тому що виборча компанія «по кишені» лише тим, хто користується підтримкою великого капіталу.
Четвертий етап триває і сьогодні. Для нього характерно поступове акціонування економіки. Пролетаріат підвищує свою кваліфікацію і стає частиною т.зв. «середнього класу» – класу власників, гаранта стабільності в суспільстві. Антагонізм між пролетаріатом і буржуазією іде в минуле.
Соціалістична держава характерна для першого етапу комуністичної СЕФ – соціалізму. У ньому немає антагоністичних класів. Офіційно класів три: робітники, селяни, інтелігенція. Утім, останню іноді називають прошарком, а не класом. На сьогодні збереглося три соціалістичних держави: КНР, КНДР, Республіка Куба. Для соціалізму характерна державна власність на засоби виробництва і заперечення головної ролі приватної власності.
Список литератури
1. Бабаев В. К., Баранов В. М., Толстик В. А. Теория права и государства в схемах и определениях: Учебное пособие. – М. : Юристъ, 2003. – 251 с.
2. Балинська О.М., Гарасимів Т.З. Проблеми теорії держави і права: навч.-метод. посіб. / Львівський держ. ун- т внутрішніх справ. – Л. : ЛьвДУВС, 2008. – 320c.
3. Ведєрніков Ю.А., Папірна А.В. Теорія держави і права: навч. посібник. – К. : Знання, 2008. – 333с.
4. Зайчук О.В., Журавський В.С. Вступ до теорії правових систем / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Олег Володимирович Зайчук (заг.ред.), Наталія Миколаївна Оніщенко (заг.ред.). – К. : Юридична думка, 2006. – 431с.
5. Копиленко О. Л., Зайчук О. В., Заєць А. П., Журавський В. С., Оніщенко Н. М., Бобровник С. В. Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії, правові конструкції та наукові концепції): навч. посіб. / МОН України. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 400c.
6. Лазарев В. В., Липень С. В. Теория государства и права: Учебник для вузов. – 3.изд., испр. и доп. – М. : Спарк, 2004. – 528с.
7. Оборотов Ю.Н. Теория государства и права. Прагматический курс: Экзаменац. справочник. – О. : Юридична література, 2005. – 184с.
8. Пархоменко Н.М. Джерела права: проблеми теорії та методології: [монографія] / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К. : Юридична думка, 2008. – 335c.
9. Скірський І.В. Теорія держави і права: Навч. посіб. – Вінниця, 2006. – 292с.
|
