Міністерство внутрішніх справ України
Запорізький юридичний інститут ДДУВС
Кафедра теорії та історії держави і права
Контрольна робота
з Конституційного права України
Варіант № 3
Виконала: студентка навчальної
групи № Г 651
Полякова Ю. В.
Перевірив: к.і.н., доцент кафедри,
Чайченко А.П.
Запоріжжя – 2007
Зміст
1. Конституційне право: три визначення терміну, їх зміст та співвідношення понять «Конституційне право» і «Державне право»
2. Предмет і метод конституційного права як галузі права
3. Джерела конституційного права, їх види та юридична сила
4. Суб’єкти та об’єкти конституційно-правових відносин
Список використаних джерел та літератури
Практичне завдання
1. Конституційне право: три визначення терміну, їх зміст. С
піввідношення понять «Конституційне
право»
і «Державне
право»
Традиційно конституційне право розглядається у правознавстві як галузь національного права, як наука і як навчальна дисципліна. Спочатку розглянемо конституційне право як галузь національного права.
Отже, Конституційне право України - основна галузь національного права. Воно являє собою сукупність конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов 'язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, а також: з визначенням територіальної організації Української держави,
Приступаючи до вивчення нового суспільного явища звичайно з'ясовується, що саме досліджується і як, яким чином це дослідження здійснюється стосовно правових явищ, зокрема для з'ясування питання щодо критеріїв виділення відповідних норм права у відповідну галузь. Відповідь на перше питання становить предмет правового регулювання, а на друге - метод правового регулювання. Саме предмет і метод правового регулювання становлять зміст
конституційного права як галузі права (докладніше у розділі № 2).
Тепер розглянемо конституційне право як науку. Наука конституційного права є складовою частиною наук взагалі, під якою розуміють сукупність ідей, концепцій, теорій про якесь суспільне явище.
У свою чергу складовою суспільних наук є юридична наука, завдання якої - вивчення правових явищ. У кожної з галузей цієї науки є свій особливий предмет. Для будь якої з гілок юридичної науки характерний власний підхід до об'єкта дослідження.
Отже, наука конституційного права являє собою систему ідей, концепцій, теорій про конституційне право як галузь національного права України.
Як відомо зміст науки розкривається через її функції, які визначаються її предметом. Основними функціями науки конституційного права є: політична, методологічна, ідеологічна, евриститично-прогностична, комунікативна, інтегративна і прикладна
.
І нарешті роглянемо конституційне право як навчальну дисципліну. Як навчальна дисципліна конституційне право України є
певною сукупністю знань, які випливають із системи науки цієї галузі, а також: практики реалізації наукових досягнень.
Конституційне право України як нормативний курс, навчальна дисципліна вивчається у всіх юридичних закладах, а також майже у всіх інших вищих і середніх навчальних закладах. До її змісту входить комплекс знань про поняття, предмет, методи, норми цієї галузі, правовідносини, джерела, систему конституційного права.
Існує багато підходів щодо термінів „конституційне право" і „державне право". Історично відмінність між цими термінами була обумовлена різними концептуальними підходами у ХУШ-ХІХ ст., згідно з якими у якості вихідних ідей визначалися, з одного боку, ідеї, що абсолютизували роль держави (Німеччина), а з другого - ідеї демократії, законності та конституціоналізму (Велика Британія, США, Франція).
Незважаючи на те, що за радянських часів у вузах країни викладався курс державного права, дискусії щодо термінів „конституційне право" і „державне право" були проведені у 1970 та 1972 рр. Більшість учених мотивувала неможливість запровадження терміна „конституційне право" замість „державне право" не лише тим, що введення категорії „конституційне право" обмежувало б межі державного права лише нормами Конституції, а й тим, що це ліквідувало б розподіл між нормами Конституції та іншими нормами.
В дискусії, яка відбулася у 1992 році, висловлювалися різні пропозиції. Одні вчені вважали, що конституційне і державне право не збігаються, оскільки поточне законодавство і підзаконні акти не можна включати до конституційного права, адже зміст останнього становлять лише конституції та конституційні закони. Інші виходили з того, що конституційне регулювання є органічною складовою державно-правового регулювання.
Розв'язання цієї проблеми слід шукати у філософсько-правовому відношенні до тих категорій, які пов'язані з двома основними напрямками юридичної думки - природно-правовим і позитивістським. Перший виходить з того, що першоосновою конституції є людина та її права, тому в країнах, які визнають це положення, існує конституційне право (США, Франція, Росія, Угорщина, Україна та ін.). У тих крінах, що визнають позитивістський напрям, першоосновою конституції визнається держава, яка визначає обсяг прав і свобод людини. Тому у цих країнах існує державне право (Австрія, Німеччина, Швейцарія). Звідси і різниця, яка спостерігається щодо цієї проблеми.
Взагалі у сучасний період ця різниця має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглися у науці та державно-правовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність термінів „конституційне право” і „державне право”.
В цьому розділі я дала визначення термінам конституційного права з точки зору науки, галузі національного права, навчальної дисципліни. Зокрема з’ясувала, що предмет і метод правового регулювання становлять зміст конституційного права як галузі національного права. Також дізналася, що в сучасний період не має суттєвої різниці між поняттями „конституційне право” і „державне право”, оскільки найменування цієї галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглися у науці та державно-правовій практиці.
2. Предмет і метод конституційного права як галузі права
Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання, з другого - відповідно суспільні відносини є тією об'єктивною основою, яка викликає до життя право і вносить у нього системоутворюючи ознаки.
До предмета конституційного права України слід віднести: суспільні відносини, пов'язані зі взаємовідносинами особи і держави; суспільні відносини, що виникають з приводу та у зв'язку з закріпленням у конституції влади, а також у процесі її організації і здійснення; суспільні відносини, що виникають з приводу та у зв'язку з формуванням на підставі основних форм народного волевиявлення державної влади; суспільні відносини з приводу визнання і гарантування Україною місцевого самоврядування; комплекс суспільних відносин, які визначають основні засади суспільного, політичного, економічного ладу і включають як організаційно-політичні, так і соціально-економічні відносини. Нарешті, складовою суспільних відносин, що регулюються нормами конституційного права, є державно-територіальна організація України.
Таким чином, предмет конституційного права України — це сукупність політико-правових суспільних відносин, пов'язаних з взаємовідносинами держави і особи в Україні, народним волевиявленням, організаі{ією та здійсненням державної влади і місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних умов владування, а також: з державно-територіальною організацією України, які регулюються нормами цієї галузі національного права.
Для повного з'ясування змісту конституційного права важливе значення має метод правового регулювання. Відповідно до загальної теорії права метод правового регулювання -
це спецефічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів.
Специфіка конституційного методу правового регулювання полягає в тому, що він є сукупністю способів регулювання політико-правових суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.
Проте слід врахувати ту обставину, що внаслідок свого призначення, місця і ролі конституційного права в системі національного права України, необхідно розрізняти методи, які притаманні виключно конституційному праву, і методи, які властиві як усім галузям, так і певною мірою галузі конституційного права.
Таким чином, до методів, властивих лише конституційному праву належать наступні:
· метод владного впливу,
який застосовується щодо суб'єктів правовідносин у конституційному праві;
· метод загального (конституційного) нормування, який
є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього інституту;
· метод конкретного регулювання,
притаманний для регулювання більшості конституційно-правових відносин.
Ці методи можуть бути визначені як основні.
Що стосується інших видів методів, то вони здійснюються у конституційному праві у формі додержання, виконання, використання і застосовуння.
Крім того метод конституційного регулювання має свої особливості порівняно з методами правового регулювання, притаманними іншим галузям права. Конституційне регулювання, як різновид політичного, здійснюється спеціальними юридичними засобами.
Разом з тим у конституційному праві України застосовуються такі типові для інших галузей права прийоми, як дозвіл, заборона,
покладення обов'язків.
Діалектичний взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх цих способів і прийомів, форм впливу на суспільні відносини характеризує метод конституційного права України в цілому.
В цій частині своєї роботи я докладніше розглянула предмет і метод конституційного права як галузі права. З’ясувала, що таке метод і що таке предмет. Визначила види методів, які властиві лише конституційному праву, а також дізналась як вони діють і коли застосовуються. З’ясувала, які суспільні відносини відносяться до предмету конституційного права.
3. Джерела конституційного права, їх види та юридична сила
У конституційному праві спостерігається неоднозначний підхід щодо загального поняття джерел цієї галузі.
Зокрема, існує точка зору, згідно з якою джерела права взагалі розуміються як матеріальні умови життя суспільства, тобто джерела розглядаються у матеріальному значенні1
. Іноді цей термін трактується у формальному, тобто суто юридичному значенні як засіб висловлення державної волі у вигляді загальнообов'язкових правил поведінки2
.
На мій погляд, при визначенні поняття джерел конституційного права слід виходити з такого. Джерела права взагалі і конституційного зокрема необхідно розглядати з таких вихідних позицій.
Для того, щоб норми конституційного права виконували своє призначення, вони повинні бути виражені в певних формах. При цьому слід виходити з філософського розуміння єдності форми і змісту, згідно з яким форма - це продовження змісту, в даному випадку - певної норми конституційного права.
Отже, форми, в яких виражені норми конституційного права є джерелами державного права України.
Вимоги, які пред'являють до джерел конституційного права, зводяться до того, що останні повинні мати: визначеність, загальнообов'язковість, загальновідомість, системність, нормативність, надійну державну забезпеченість.
Треба зазначити, що світова практика знає чимало джерел права.
Це - акти-документи, традиції, правові звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права. Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.
У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють складну як за структурою, так і за змістом динамічну систему, елементами якої є акти, що містять конституційно-правові норми.
Треба зазначити, що у цій системі виявляються субординаційні зв'язки, які грунтуються на засадах: верховенства Конституції України, конституційності законів, підзаконності всіх інших правових актів.
Основним джерелом конституційного права є Конституція (Основний Закон).
Верховенство Конституції виявляється у тому, що над нею не можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу Конституції, що є основою законності.
Формою вираження норм конституційного права є акти всеукраїнського референдуму.
Вони володіють імунітетом, статусом „недоторканності": їх можна змінити чи скасувати лише референдумом. Акти, прийняті референдумом, мають багато спільного з іншими актами і в той же час їм притаманні особливі ознаки, що відрізняють їх один від одного та від інших конституційно-правових актів1
.
Джерелом конституційного права є закони,
які поділяються на З види: конституційні, органічні і звичайні
(або „ ординарні").
Конституційні закони
- це такі закони, які вносять зміни і
доповнення до Конституції, приймаються в особливому, ускладненому порядку і мають таку саму юридичну силу, що й Конституція.
Органічні закони
приймаються за прямими приписами Конституції в порядку, відмінному від процедури прийняття як конституційних, так і звичайних законів, і посідають проміжне місце між ними.
Звичайні ординарні закони,
якщо в них містяться конституційні норми, також є джерелом державного права. Вони приймаються у порядку такої самої законодавчої процедури, що й інші нормативно-правові акти парламенту.
До джерел та форм вираження норм конституційног права належать або можуть відноситись:
окремі акти Конституційного Суду України;
ряд постанов ВРУ;
окремі загально-нормативні укази
Президента України; деякі постанови Кабінету Міністрів України;
окремі рішення, прийняті місцевим референдумом; правові звичаї; конституційні звичаї,
а також конституційний
прецедент.
Джерелом конституційного права можуть бути й договори
(конституційно-правові
,
які мають бути забезпечені силою закону, що передбачає договір, або у випадку, не врегульованому конституційним законодавством; міжнародні
,
згоду на обов'язковість яких надано ВРУ, оскільки вони згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України - частина національного законодавства України).
Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична природа, елементами якої виступають: 1) нормативність актів; 2) юридична сила; 3) форма і структура; 4) дія актів у часі, просторі та за колом осіб; 5) забезпечення реалізації актів.
Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційного права є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правових актів, їх місце в 'ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вище місце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичну силу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системи актів. Таким чином, визначити юридичну силу акта - значить встановити його місце в системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище- і нижчестоячих органів. Інколи безпідставно вважають, що юридична сила - це міра (ступінь) обов'язковості правового акта, тобто чим вище його місце в системі актів, тим він обов'яковіший. Однак таке уявлення хибне, юридично некоректне: всі правові акти, незалежно від їх „рангу", однаково обов'язкові. З огляду цього Конституція України і рішення сільської ради обов'язкові однаково. Іншими словами, юридична сила джерел конституційного права визначається не територією і колом осіб, на які поширюється дія цього акта, не важливістю і мірою обов'язковості, а місцем у системі джерел конституційного права. Це - зіставлювальна, релятивна властивість актів. Юридична сила джерел конституційного права тісно пов'язана з проблемою законності і правопорядку, забезпеченням верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності республіки на шляху її поступу до правової держави.
Отже, існує багато різноманітних джерел конституційного права. Зокрема такими є всі акти, що містять конституційно-правові норми. Основним же джерелом конституційного права є Конституія України (Основний Закон). Крім того джерелами є також закони, окремі постанови, рішення, укази, акти та ін. З’ясувала, що таке юридична сила і що Конституція України має найвищу юридичну силу в ієрархії конституційно-правових актів.
4. Суб'єкти і об'єкти конституційно-правових відносин
Норми конституційного права діють у тому разі, коли вони реалізуються. Під реалізацією норм конституційного права розуміється здійснення учасниками конституційного-правових відносин встановлених у
них приписів. У результаті реалізації цих норм виникають конституційно-правові відносини. Отже політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами Конституції України, становлять конституційно-правові відносини.
Таким чином, конституційно-правові відносини - це політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного
права України, змістом яких, є юридичний зв 'язок між його суб'єктами у формі прав та обов'язків, передбачених відповідною конституційно-правовою нормою.
Суб'єкти і об'єкти конституційно-правових відносин є елементами, які входять до складу цих відносин.
Під суб'єктом конституційно-правових відносин розуміють володаря конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в даних відносинах.
Суб'єкти, тобто учасники конституційно-правових відносин, досить різноманітні, що обумовлено багатством змісту таких відносин. Вони мають багато спільного з суб'єктами інших відносин: володіють певним статусом, наділені відповідною праводієздатністю, механізмом реалізації своїх повноважень тощо.
До них належать: Український народ - носій повновладдя; Українська держава; нації, корінні народи, національні меншини, що населяють Україну; фізичні особи; юридичні особи; громадяни України; в деяких випадках іноземці і особи без громадянства; політичні партії і громадські організації; державні органи та органи державної влади; виборці, що об'єднані у виборчі округи; комітети та комісії ВРУ; депутати; службові особи ' державних органів і громадських об'єднань; адмінистративно-територіальні одиниці; територіальні громади та інші елементи системи місцевого самоврядування.
Цей перелік не є вичерпним, його можна розширити, диференціювати тощо. Суб'єктами конституційно-правових відносин, наприклад, можна вважати виборчі комісії (Центральну виборчу комісію та виборчі комісії різних рівнів), загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів тощо.
Суб'єкти конституційно-правових відносин з наданими їм юридичними права і обов'язками здійснюють певні дії, завдяки яким виникають відповідні конституційно-правові відносини, тобто об'єкти таких правовідносин.
Під об'єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб 'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб 'єктивні конституційні права та обов 'язки.
Згадані блага можуть бути матеріальними і нематеріальними.
Серед матеріальних видів об'єктів конституційно-правових відносин провідна роль належить загальнонародним та загальнодержавним об'єктам. Це:
·конституційний лад в Україні (ч.З ст. 5 Конституції України),
·влада, влада народу, державна влада (ст. ст. 5, 6 Конституції України),
·суверенітет і територіальна цілісність Украіни (ст. ст. 1, 2, 17 Конституції України),
·економічна та інформаційна безпека України (ч.І ст. 17 конституції України).
Серед другої групи видів об'єктів (нематеріальні об'єкти)
конституційно-правових відносин перш за все слід виділити особисті нематеріальні блага людей.
Конкретними об'єктами правовідносин цієї групи
є:
·життя людини, захист його є обов'язком держави (ч. 2 ст. 27 Конституції України),
· охорона здоров'я людини (ч. 1 ст. 49 Конституції України).
Таким чином, я з’ясувала визначення понять: „конституційно-правові відносини”, „суб’єкти” і „об’єкти” конституційно-правових відносин. Визначила, хто належить до суб’єктів цих відносин. Навела види об’єктів конституційно-правових відносин та деякі їх приклади. Проте наведений список не є вичерпаним, його можна продовжувати й продовжувати.
Список використаних джерел та літератури
1. Конституція України. Закон України „Про внесення змін до Конституції України” № 2222-ΙV від 8 грудня 2004 року. – Харків: Парус, 2005. – 60 с.
2. Закон „Про всеукраїнський та місцевий референдуми” від 03.07.1991.
3. Конституційне право України / За ред. доктора юр. наук, професора В.Ф. Погорілка, 2-ге допрацьоване видання. – К.: Наукова думка, 2000 р. – 736 с.
4. Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя у правовій системі. – К., 1999 р. – с.49.
5. Теория государства и права. – М.: Юридическая литература, 1973 г. – с. 81.
6. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.
7. Явич Л.С. Общая теория права. – Л., 1976 г. – с. 131.
Практичне завдання
Умова:
Сільська рада прийняла рішення про проведення референдуму щодо перейменування села. Група громадян вирішила бойкотувати референдум. Оскільки агітація здійснювалась і в день референдуму, члени дільничної комісії робили спроби запобігти діям його противників. Водночас прихильники референдуму виступили в день його проедення по місцевому радіо із закликами підтримати перейменування.
Питання:
Дайте оцінку діям учасників місцевого референдуму. Чи відповідають ці дії вимогам чинного законодавства?
Відповідь:
Згідно п. 1 ст. 8 Закону України „Про всеукраїнський та місцевий референдуми” громадянам надається право безперешкодної агітації за прийняття рішення, що виноситься на референдум, а також проти прийняття рішення. Для реалізації цього права заінтересованим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації.
Згідно п. 5 ст. 8 цього ж закону будь-яка агітація в день проведення референдуму забороняється.
А оскільки агітація проводилась і в день проведення референдуму, то дії учасників суперечать вимогам чинного законодавства.
|
