Контрольна робота
з дисципліни
Основи римського цивільного права
Поняття зобов`язання в римському цивільному праві і його види
Зміст
1. Поняття зобов`язання в РЦП і його види
2. Припинення і забезпечення зобов`язань у РЦП
3. Вчення про договір у РЦП
4. Казус 6.
Список використаних джерел
1. Поняття зобов`язання в РЦП і його види
Зобов'язання в Римі позначалися терміном obligatio. За визначенням римського права пізніших часів і за нашими теперішніми уявленнями зобов'язання - це такі юридичні відносини між двома особами, коли одна особа - боржник -зобов'язана вчинити або утриматися від вчинення певної дії, а інша - кредитор - має право вимагати від першої виконання покладеного на неї обов'язку, що випливає з договору або з інших підстав на свою користь.
У житті кожного суспільства зобов'язання виконують різні функції: то вони виступають як юридичні форми майнового обороту, то як каральні заходи за певні порушення особистих і майнових прав. І все ж головна сфера зобов'язань - це майновий оборот, зокрема сфера виробництва, переміщення, розподілу і реалізації товарів, побутового обслуговування населення, охорони здоров'я, культури та освіти й багато іншого. У наш час кожна людина постійно і неодноразово вступає в зобов'язальні відносини.
Зобов'язання застосовуються і за межами зазначеної сфери. Особа, котра вчинила злочин, внаслідок якого завдала майнових збитків іншим особам або організаціям, зобов'язана їх відшкодувати; особа, що здобула без підстав майно за рахунок іншого, зобов'язана його повернути. За негативні дії, які вони заподіяли комусь в шкоду, зобов'язані відповідати також організації, установи.
Усе це свідчить, що сфера застосування і впливу зобов'язань у цивільно-правовому обороті в будь-якому суспільстві і на будь-якій стадії його розвитку надзвичайно велика. Не дивно, що у Стародавньому Римі юристи детально розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну і позадоговірну системи. Глибокі й детальні розробки зобов'язальних відносин римських юристів надовго пережили своїх творців і були сприйняті пізнішими правовими системами. Основні положення римського зобов'язального права ще й досі зберігають свою життєдіяльність.
Однак саме поняття зобов'язання як загальна категорія, що охоплює всі випадки, коли одна особа несе юридичний обов'язок перед іншою і відповідає за невиконання зобов'язання, вироблялося римлянами поступово. Лише в Інституціях Юстиніана міститься загальне визначення зобов'язання - це правові пута, які змушують виконувати все те, що відповідає "праву нашої держави". Визначення зобов'язання як певних правових пут зв'язаності не було випадковим. У стародавній період ця обмеженість - пута - не була тільки фігуральним виразом. У Законах XII таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника зв'язували шкурами або ланцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей (срібла, золота та ін.), які він заборгував. Згодом пута, зв'язування, з фізичних перетворились в юридичні. "Зв'язаність" починає виявлятися у майновій відповідальності боржника згідно із зобов'язаннями. Отже, зобов'язання розцінюються в римських джерелах як певний правовий зв'язок, який встановлюється у відносинах між двома особами. Одна з них називається кредитором, оскільки зобов'язання зв'язує її правом вимагати, інша сторона називається боржником, оскільки зв'язана не правом, а обов'язком. Становище кредитора і боржника щодо зобов'язань протилежні одне одному, проте відносини між ними не є відносинами субординації, обмеження або підпорядкування волі боржника волі кредитора, незважаючи на всю їхню неврівноваженість. Як суб'єкти правовідносин кредитор і боржник, навіть коли мова йде про позику, рівноправні один одному - у праві, партнерстві, судовому захисті. Саме цього вимагає зобов'язання за цивільним правом. Зміст зобов'язання надзвичайно різноманітний. Він може полягати в обов'язку дати кредитору якусь річ (dare), щось робити або не робити (facere або non facere), щось надати (praestare), в обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду тощо. Усе те, що можливе і не суперечить закону, може бути предметом зобов'язань. Відомий римський юрист Павло з цього приводу писав: "Суть зобов'язання полягає в тому, щоб якийсь предмет зробити нашим... і водночас в тому, щоб зобов'язати іншого, щоб він щось дав нам, зробив для нас або надав нам".
Однак у чистому вигляді зобов'язань, де кредитор мав тільки права, а боржник тільки обов'язки, було небагато, і такі зобов'язання дістали назву односторонніх. Прикладом одностороннього зобов'язання може служити договір позики, коли кредитор має тільки право вимагати повернення грошей, а боржник несе тільки обов'язок повернути своєчасно борг. На практиці переважали зобов'язання, в яких кожна із сторін мала певні права і несла відповідні обов'язки. Прикладом двосторонніх зобов'язань можуть бути договори найму речей, купівлі-продажу, доручення та ін. У двосторонніх зобов'язаннях сторони можуть володіти рівними і нерівними правами і обов'язками. Якщо сторони володіють рівноцінними правами і обов'язками, то такі зобов'язання називаються синалагматичними.
Будучи правовим зв'язком зобов'язання у випадку добровільного його невиконання може бути реалізоване в примусовому порядку шляхом пред'явлення кредитором відповідного позову до боржника. Там же, де немає позовного захисту, немає і самого зобов'язання. Так формалізм і ретельність римського права вимагали, щоб договори укладалися в точно встановленій формі, яка часто супроводжувалася складною, з численними символічними жестами процедурою. Якщо порушувалась будь-яка з вказаних умов, право на позовний захист не набувався, а це означало, що зобов'язання не виникло.
Разом з тим спостерігалися деякі специфічні утворення, які римські джерела не визнавали як зобов'язання, але й повністю не відмовляли їм у такому визнанні. Наприклад, раб чи особа, підвладна домовладиці, за загальним правилом, не були здатними до встановлення зобов'язання від імені свого володаря. Подібні зобов'язання у всіх випадках не забезпечувалися позовним захистом, за винятком пекулія, в рамках якого необхідний захист надавався. Проте, якщо зобов'язання добровільно виконані власником раба або батьком підвладної особи, то останні не мали права вимагати повернення виконаного. Отже, подібне зобов'язання не можна вважати юридично байдужим. Позбавлене позовного захисту, воно не могло бути віднесене до зобов'язань у точному розумінні цього слова. І тому, спираючись на загальний критерій природного права, римські юристи вивели з нього окреме поняття - натуральне зобов'язання. Це поняття набуло збірного значення як для зобов'язань, встановлених рабом або підвладним, так і для всіх інших зобов'язань, не наділених позовним захистом, але юридично захищених у межах їх добровільного виконання. У загальному розвитку історії римських зобов'язань розрізняють два історичних простори: старе цивільне право і систему пізнішого часу. Але і тут треба зауважити, що хронологічно ці простори не відокремлені один від одного різкою межею: початки нового простору постійно переплітаються з пережитками старого, внаслідок чого сам названий поділ має умовний характер.[7]
Висновки до 1 питання
1. Поняття зобов'язання як загальна категорія, що охоплює всі випадки, коли одна особа несе юридичний обов'язок перед іншою і відповідає за невиконання зобов'язання, вироблялося римлянами поступово. Лише в Інституціях Юстиніана міститься загальне визначення зобов'язання - це правові пута, які змушують виконувати все те, що відповідає "праву нашої держави".
2. У Законах XII таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника зв'язували шкурами або ланцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей (срібла, золота та ін.), які він заборгував.
3. У чистому вигляді зобов'язань, де кредитор мав тільки права, а боржник тільки обов'язки, було небагато, і такі зобов'язання дістали назву односторонніх.
4. Спираючись на загальний критерій природного права, римські юристи вивели з нього окреме поняття - натуральне зобов'язання. Це поняття набуло збірного значення як для зобов'язань, встановлених рабом або підвладним, так і для всіх інших зобов'язань, не наділених позовним захистом, але юридично захищених у межах їх добровільного виконання. У загальному розвитку історії римських зобов'язань розрізняють два історичних простори: старе цивільне право і систему пізнішого часу. Але і тут треба зауважити, що хронологічно ці простори не відокремлені один від одного різкою межею: початки нового простору постійно переплітаються з пережитками старого, внаслідок чого сам названий поділ має умовний характер.
2. Припинення і забезпечення зобов`язань у РЦП
Як відомо, боржник у разі невиконання або неналежного виконання умов зобов'язання повинен відшкодувати кредитору збитки. Однак таке відшкодування не завжди було реальним і не завжди задовольняло кредитора, зацікавленого в тому, щоб зобов'язання виконувалось реально і в установлений строк. Кредитор хоче мати впевненість як в реальному та своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і реальній можливості відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для нього дуже важливо мати правові засоби, які спонукали б боржника до добровільного своєчасного виконання зобов'язання, оскільки можуть виникнути небажні наслідки.
Римські юристи розробили досить широку систему правових засобів забезпечення виконання зобов'язань, серед яких найголовніші: застава, завдаток, неустойка, інтерцесія.
Застава. Стародавньому римському праву не було відоме заставне право в його істинному юридичному смислі, хоч потреба в реальному кредиті виникає у будь-якому суспільстві дуже скоро, проте ця потреба задовольнялася в інших, хоч і недосконалих, формах. Найстародавнішою формою такого роду повсюдно є продаж речі з правом зворотного викупу. Особа, яка бажає одержати гроші в позику, продає кредитору якусь річ за суму позики з тим, щоб після сплати боргу річ їй була повернута.
Застава в істинному юридичному значенні виникла тільки в ранній республіканський період, її форми постійно вдосконалювались. Найбільш рання форма застави - це фудиціарна угода, яка полягала ось у чому: шляхом манципації або уступки права боржник передавав кредитору в забезпечення боргу певну річ на праві власності, але передавав з тим, щоб після сплати боргу вона була реманципована. Якщо борг не буде сплачений, обов'язок за угодою для кредитора відпадає і він стає остаточним власником речі. Кредитор міг залишити річ в себе або продати і коли одержить за неї ціну, більшу, ніж борг, надлишок повертати боржнику не зобов'язаний. Якщо борг було сплачено, а кредитор не бажав річ повертати, то боржник не мав ніякого позову, проте кредитор вважався безчесним. Лише згодом - преторським едиктом - був встановлений на цей випадок позов - actio fiduciae - особистий позов інфамного характеру.
Фудиціарна застава є односторонньою: інтереси, яким вона служить, ^винятково інтересами кредитора; прагнення якомога більше забезпечити інтереси кредитора приводить до нехтування справедливими інтересами боржника. Усе це цілком зрозуміло, бо для тих часів кредитні угоди були рідкістю, подією надзвичайною, ознакою економічної крайності, а не звичайним явищем ділового життя. Природно, що із зміною умов і збільшенням капіталу фудиціарна застава, як рання форма застави, виявилася недостатньою. Кабальні умови фудиціарної застави не сприяли розвитку, тому преторська практика вишукує шляхи її вдосконалення. Вдосконалюючи фудиціарну заставу, претор почав давати боржнику в цьому випадку особистий позов - actio fiduciae, звинувачення за яким, понад відшкодування матеріального, накладало на кредитора моральне безчестя - infamia.
Проте цей позов полегшував становище боржника лише частково - всі інші невигідні сторони фудиції залишалися в силі: найперше - та обставина, що боржник позбавлявся свого права власності; по-друге, якщо кредитор продавав річ, то вона не поверталася до боржника ніколи, а особистий позов міг виявитися для нього марним (у випадку неспроможності кредитора).
З огляду на це вже незабаром стали вдаватися до застави неформальної, так званої pignus - ручної застави. В разі цієї форми застави боржник просто (без манципації або поступки правом) передавав кредитору якусь річ із своїх речей не у власність, а лише у просте володіння (точніше - у держання, але з володарським захистом). Уся забезпечувальна сила такої застави полягала тільки в тому, що кредитор міг утримувати річ у себе, поки борг не буде сплачений. Крім цього, претор забезпечив володіння кредитора самостійним інтердиктним захистом не тільки проти сторонніх осіб, але й проти самого заставодавця. Проте цей захист був не повним, а становище заставодержця як володільця застави - усталеним. На випадок втрати застави він не завжди міг захистити свої інтереси.
Становище ж боржника в разі ручної застави було вигіднішим, ніж за фудиціарної угоди, і все ж досить тяжким, бо й вона належно не забезпечувала охорону його економічних інтересів (і тут боржник позбавлявся на деякий час речі). Коли ж предметом застави була земельна ділянка, то, передаючи її у володіння кредитору, боржник позбавлявся можливості її обробляти, одержувати доходи, щоб розрахуватися з боргами.
Одержати позику і в той же час утримувати в своїх руках заставлену річ боржник міг лише обхідним шляхом: передавши річ кредитору, він повинен був просити її на умовах прекарія, тобто у володіння до запитання. Такі прохання про прекарій часто траплялися в пізніший час, про що свідчать Дигести Юстиніана. Однак такий обхідний шлях, навіть у випадку згоди кредитора, ставив боржника в повну залежність від нього: в будь-який момент, навіть до строку сплати боргу, кредитор мав право вимагати повернення речі і тим самим зруйнувати всі господарські розрахунки боржника.[9]
А тим часом розвиток економічних відносин потребував створення такої форми реального забезпечення, за якої річ, що вважалась заставленою кредитору, до настання строку платежу залишалась у руках боржника. Особливо значною була потреба в цьому для позики під заставу нерухомості. І вже в класичний період в преторському едикті склалася третя, найбільш розвинута форма римської застави під назвою іпотека, яка надала становищу боржника більш незалежний від кредитора характер і яка зберегла цю назву до наших днів.
Складена під впливом східного греко-єгипетського права, ця форма застави залишила предмет і у володінні, і у власності боржника. Це давало йому змогу володіти, користуватися заставленою річчю, одержувати з неї доходи і швидше погасити свої борги. Кредитору надавалося лише право у випадку невиконання зобов'язання вимагати заставлену річ, у кого б вона на цей час не знаходилася, продати її і з вирученої суми покрити борг, а решту грошей повернути боржникові.
Слід зазначити, що спочатку іпотека розвивалася переважно на ґрунті сільськогосподарських ділянок. Для забезпечення своєчасної сплати наймачем боргу (орендної плати) кредитори почали вимагати введення в договорі особливого пункту про те, що все приведене, привезене, вирощене на найманій ділянці не повинно вивозитися з неї боржником, поки не буде сплачена заборгованість наймача за договором. Якщо боржник вивозив усе вирощене й привезене, то власнику претор давав спеціальний засіб захисту (інтердикти Славіана).
Поступово ця форма застави земельних ділянок була поширена на всі інші випадки зобов'язань. Після введення в практику іпотеки як застави, при якій річ не передавалася кредитору і лише в разі несплати продавалася в забезпечення боргу, виникла можливість встановлювати на одну і ту ж саму річ декілька послідовних заставних прав, тобто одну і ту саму річ можна було заставити декілька разів, чого не мали права робити раніше. Наприклад, заставивши земельну ділянку вартістю 500 асів у забезпечення боргу 100 асів Тацію, боржник міг заставити цю ж саму річ ще чотирьом особам по 100 асів. Право вимагати продажу заставленої речі визнавалося тільки за заставоприймачем. Усі інші задовольнялися в порядку черги тим, що залишилося.
Але іноді заставодержцю, який знаходився на останньому місці, було важливо здобути право вирішувати питання про продаж заставленої речі, щоб вибрати найбільш вигідний момент для її продажу. Такий заставодержець мав право запропонувати першому заставодержцю задовольнити його вимоги з тим, щоб зайняти його місце. Перехід першого рангу до особи, яка задовольнила вимогу першого заставодержця, мав назву іпотечної наступності.
Для встановлення заставного права спочатку не треба було додержуватись певних формальностей. Однак ця неформальність встановлення застави створювала деяку невпевненість у ділових стосунках, оскільки особа, яка хотіла забезпечити своє право заставою, не мала змоги перевірити, чи річ уже не була заставлена. Крім цього, в багатьох випадках заставне право в Римі виникало на законній основі і законні застави мали привілеї перед іншими. Ось чому в період абсолютної монархії був виданий імператорський рескрипт, за яким іпотека, яка встановлювалася письмово, в присутності свідків і прилюдно, мала перевагу над непублічною іпотекою.[9]
Застава могла бути встановлена договором, заповітом, судовим рішенням або на основі закону. Припинялася застава за таких умов: у зв'язку з загибеллю предмета застави; в разі відмови заставодержця від своєї вимоги, якщо заставодержець став її власником; з припиненням зобов'язання, в забезпечення якого встановлювалася застава, коли заставлена річ продана старшим кредитором і коли заставлена річ продана самим боржником. У разі продажу застави боржник був зобов'язаний попередити про це покупця, оскільки застава переносилась на нового власника.
Слід зазначити, що у всі часи застава виконувала тільки допоміжну функцію. Договір застави укладався паралельно з якимось іншим основним договором як доповнення до нього і мав назву акцесорний (додатковий). Акцесорний характер договору застави полягає в тому, що він вступає в дію лише за умови невиконання основного договору. Це є договір з відкладною умовою - якщо умова не настала, він не діяв.
Заставне право гарантувало кредитору одержати тільки те, на що він має право за його особистою вимогою, забезпечувало його від збитків, а не приносило йому будь-яких прибутків. Тому, якщо справа доходила до продажу речі і виручена сума перевищувала борг, кредитор був зобов'язаний надлишок передати боржнику. Якщо ж виручена сума виявилася нижчою за борг, на недоодержане кредитор зберігав особисту вимогу проти боржника. Отже, заставне право можна визначити як право кредитора в, разі невиконання боржником свого зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого і де вона знаходиться. Питання про те, в якій формі встановити заставу - ручну чи іпотеки - залежало від волі сторін. На противагу пізнішому праву, яке допускало для рухомих речей тільки ручну заставу, а-для нерухомих тільки іпотеку, римське право допускало для всіх речей обидві форми застави.
Завдаток (гр. огга, або orrha). Під завдатком розуміють певну суму грошей або інших цінних речей, які передаються одним контрагентом іншому під час укладення договору. Спочатку завдаток служив тільки доказом того, що договір позики між кредитором і боржником укладений. Згодом завдаток втручається і в інші правовідносини - такі як купівля-продаж, підряд, замовлення тощо. В усіх цих випадках він включався (кредитором і боржником) в рахунок належного, тобто зачислювався як частина платежу за зобов’язанням. Але за Юстиніанівським указом від 528 року завдаток почав виконувати і штрафну функцію, яка полягала у примусі боржника і кредитора до виконання зобов'язання. Наприклад, в разі забезпечення договору купівлі-продажу завдатком покупець втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Продавець, який відмовлявся виконати договір, повертав завдаток у подвійному розмірі. Римський завдаток завжди мав значення додаткового договору, який супроводжував основний.
Неустойка. Неустойкою називається визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Це теж додаткова (акцесорна) угода, яка укладалася у формі стипуляції і не виявлялася там, де не мала сили й головна угода.
У римському правовому житті неустойка мала велике значення, її переважно приєднували до таких зобов’язань, розмір збитків яких від невиконання було важко визначити. Якщо не виконувалось головне зобов'язання, кредитор мав право вимагати або виконання головного зобов'язання, або відшкодування збитків від невиконання, або стягнення неустойки. Коли неустойка не покривала збитків, то кредитору надавалося право збитки стягувати додатково - це так звана комулятивна неустойка. Мета неустойки - загрозою штрафу забезпечити своєчасне і добровільне виконання зобов'язання.
Інтерцесія (прийняття на себе чужих боргів). Інтерцесія - договір між кредитором певної особи і третьою особою, яка приймала на себе борг іншої. У випадку інтерцесії обов'язковим є прийняття на себе чужого боргу і укладення угоди з кредитором, а не з боржником. Наприклад, А. кредитор, В. боржник, а третя особа С. укладає угоду не з боржником В., а з кредитором А. про сплату існуючого боргу.[7]
Наведемо деякі ознаки, властиві всім інтерцесіям.
1. Угода про прийняття чужого боргу з повним звільненням боржника від зобов'язання. Така угода укладалася шляхом стипуляції і літерального контракту і в цьому випадку ми маємо новацію договорів.
2. Угода про прийняття на себе зобов'язання, яке повинна була прийняти третя (інша) особа. Це можливо в тих випадках, коли перша особа позичає гроші для іншої. В позиці зацікавлена третя особа, а не перша, але перед кредитором відповідальність повністю приймає на себе перша особа; кредитор може і не здогадуватися, для кого була взята позика.
3. Угода про встановлення заставного права на чужий борг. Наприклад, щоб забезпечити повернення боргу громадянином А., громадянину В., хтось третій заставляє свою річ.
Серед інтерцесійних угод особливого розгляду потребує порука, яка була в Римі поширеною формою забезпечення виконання зобов'язання. Порукою називався договір, яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність .третьої особи (поручителя) за виконання боржником даного зобов'язання. Встановлена стипуляційним зобов'язанням порука описана відомим юристом Гаєм. Після того, як кредитор задав боржнику запитання і одержав на нього бажану відповідь, він вимагає такої ж відповіді від "додаткового боржника", тобто поручителя.
Обов'язки поручителя визначалися угодою сторін, проте вони не могли бути складнішими за головне зобов'язання. Якщо умови поруки були важчими за головний борг, то порука була недійсною.
Призначення поруки вимагало надання поручителю засобів, необхідних для повернення зроблених ним витрат, якщо йому довелося задовольнити вимогу кредитора. Такий засіб поручителю був наданий у вигляді "права регресу". Для здійснення права регресу служив позов, який випливав з договору поруки, а згодом - позов на основі закону Петелія (III ст. до н.е.). За цим законом сплачена поручителем сума стягувалася ним з головного боржника в подвійному розмірі.
Класичне римське право, підкреслюючи додатковий (акцесорний) характер поруки, не визнавало за порукою субсидіарного характеру, тобто не вважало відповідальність поручителя запасною, допоміжною, яка поставала лише тоді, коли кредитор був неспроможний одержати з головного боржника Навпаки, кредитору, який не одержав в строк виконання зобов’язання, надавалося право, на його розсуд, звернути стягнення або на головного боржника або на поручителя. Лише четвертою новелою Юстиніана поручитель, проти якого кредитор пред'являв позов, не зробивши спроби стягнути борг з головного боржника, мав право висунути заперечення проти позову з вимогою, щоб кредитор в першу чергу звернув стягнення на головного боржника.[10]
Висновки до 2 питання
1. Боржник у разі невиконання або неналежного виконання умов зобов'язання повинен відшкодувати кредитору збитки.
2. Римські юристи розробили досить широку систему правових засобів забезпечення виконання зобов'язань, серед яких найголовніші: застава, завдаток, неустойка, інтерцесія.
3. Вчення про договір у РЦП
Поняття та класифікація договорів
Історія римського народу відома науці з тієї пори, коли Рим був невеликою сільськогосподарською общиною, в якій окремі сім'ї жили замкнутим господарським життям без будь-яких відносин обміну, тобто існувала натуральна система господарства. Зрозуміло, що в умовах примітивного господарювання не було потреби в розвинутій системі договорів. Кількість їх була невелика і всі вони укладалися в дуже складній формі, яка, однак, забезпечувала юридичне існування слабкому на той час змісту договору. Однак цей формалізм тоді не був обтяжливий. Правочини укладалися кожним господарем так рідко, що виконання навіть досить складних форм не становило труднощів.
З розвитком господарства, посиленням обміну договір перестає бути рідкісним явищем. Поступово римляни створили розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин.
Договірне право в Римі розвивалося у таких головних напрямах.
Із загальним прогресом господарського життя відбувалося поступове послаблення формалізму. Якщо старе цивільне право визнавало тільки правочини формальні, то нова система, поряд з ним, визнавала вже значну кількість договорів без цих формальностей. Крім того, поширювались угоди, які користувалися позовним захистом. Якщо в старому праві форма повністю закривала істинну волю сторін, то нова система чимраз більше звертає увагу на внутрішню волю, визнаючи в ній, а не в зовнішньому її виразі, справжню силу будь-якого правочину. Нарешті, дедалі виразніше на перший план виступає майнова сторона відповідальності за невиконання договору.
У розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були головною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі.
Закріплюючи нові господарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповідно до умов часу.
У договірному праві більше, ніж в іншій галузі приватного права, виявилося вміння римських юристів, не відступаючи формально від консерватизму, характерного для римського цивільного права, враховувати нові інтереси й нові потреби і, таким чином, сприяти дальшому розвитку господарського життя. Виконуючи таку стимулюючу роль, римське договірне право було придатним не тільки для господарських відносин у Римі, а й широко застосовувалося у наступні століття для регулювання економічних відносин, які постійно розвивалися на грунті промисловості і торгівлі.
Як уже зазначалося, спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов'язань, на перше місце висували договір. Проте ні Інституції Гая, ні Юстиніана не дають чіткого визначення договору. Хоч з окремих визначень різних видів договорів можна встановити, що зобов'язальний договір є взаємною угодою двох або більше осіб (контрагентів) про виконання ними взаємних дій або утримання від них. З наведеного визначення поняття договору видно, що його предметом є якась дія або бездіяльність, тобто відмова від здійснення певних дій.
Договір - це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається одностороннім. Наприклад, заповіт, прийняття спадщини або відмова від неї. А коли в договорі виражена воля двох сторін (наприклад, купівля-продаж), то такий договір називається двостороннім. Договори трьохсторонні або багатосторонні в римському праві траплялися порівняно рідко.
Договір, якщо він укладений, - це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов'язання. Як відомо, поняття зобов'язання ширше від поняття договору: зобов'язання виникають (крім договору) ще й ніби з договору, деліктів і ніби з деліктів. Однак не всякий договір породжує зобов'язання, хоч переважна більшість є підставою для їх виникнення. Договір стає основою виникнення зобов'язання лише тоді, коли воля сторін, які вступають у договір, спрямована на встановлення зобов'язальних відносин.
У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювала всі господарські відносини. Разом-з тим вона була своєрідною і складною, оскільки розрізняла два види договорів - контракти і пакти, які мали свої суттєві особливості. Римські джерела до контрактів відносили лише певним чином виражені угоди, а саме такі, укладання яких супроводжувалося традиційною символікою чи іншими діями, чи завчасно підготовленими словами. Інакше кажучи, контракти - це формальні угоди, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Якщо ж встановлених умов не дотримувались, то укладені угоди оголошувалися не контрактами, а пактами. На противагу контрактам пакти являли собою неформальні угоди найрізноманітнішого змісту. За загальним правилом пакти не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, базувалися на добросовісності та справедливості, але не на праві. За виразом римських юристів - це були так звані голі пакти - pacta nuda.
Отже, пакти не користувалися позовним захистом і зобов'язань не породжували. Викладене правило, яке спочатку проводилося в життя дуже суворо згодом зазнало деякого пом'якшення. Нові відносини потребували нових договірних форм, і римляни були змушені визнати за багатьма пактами силу контрактів, надавши їм позовний захист. Такі пакти дістали назву одягнутих пактів - pacta vestita. Проте, незважаючи на певні корективи, вододіл між контрактами та пактами не був усунений повністю.
Відомо, що римська договірна система була досить розгалуженою. Проте в стародавній період не існувало чіткої класифікації контрактів. До їх систематизації приступив відомий юрист II ст. н.е. Гай. Усі контракти ним класифікувалися і одержували назву залежно від способу їх виникнення. Зокрема, на його думку, договори виникають у результаті використання усної мови - verba, або письмової форми - litterae, або передачі якоїсь речі - res, або формальної згоди - consensus. Звідси контракти набули назв - вербальні, літеральні, реальні і консенсуальні.
Важливо усвідомити різницю між реальними і консенсуальними контрактами. Реальний договір передбачає обов'язкову передачу речі - без передачі речі угода жодного зобов'язання не породжує і юридичного значення не має. Консенсуальний контракт, навпаки, виникає з моменту досягнення згоди, хоч речі немає і вона може бути передана згодом (наприклад, майбутній врожай). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність з моменту досягнення згоди, а в реальному - сама згода без передачі речі відповідальності не тягне. Кожній з названих груп відповідав перелік договорів, за яким кожний договір "знав" своє місце і не міг переходити з групи в групу.
Спочатку названі чотири групи договорів містили в собі вичерпний перелік контрактів, але згодом, з розвитком економічних і торгових відносин, з'явилося чимало угод, яких не можна було віднести до жодної з названих груп. Так з'явилася п'ята група контрактів, яка вже в середні віки дістала назву безіменних контрактів - contractus innominati. Отже, вся договірна система в Римі поділялася на п'ять видів: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні і безіменні.
Разом з тим у Римі існував й інший поділ договорів. Як уже відомо, контракти - це формальні угоди, тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму. Проте в древньореспубліканському праві формалізмом супроводжувалася не тільки процедура укладання, але й тлумачення змісту договору та його застосування. Тлумачачи договір, головну увагу приділяли не з'ясуванню тих думок, які вкладали в нього сторони або які думки вони хотіли виразити в ньому, а в букві договору. Цього вимагало цивільне право - jus civile. У цьому розумінні договори в старому римському праві мали назву договорів суворого права - negatoria stricti juris. Суворість стародавніх договорів саме в цьому і виявлялася, що сторона на випадок спору не могла посилатися на намір вкласти у договір зовсім не той зміст, який випливав з буквального смислу договору. Також не можна було посилатися на якісь обставини, які виявляють несправедливість певної вимоги, якщо вона була пред'явлена іншою стороною в повній відповідності з точним текстом договору. І лише з появою формулярного процесу, коли претор увів у формулу позову спеціальну ексцепцію, в якій прямо вказував згадані обставини, суддя брав їх до уваги. З розвитком товарного обороту старий культ слова почав відходити у забуття. Тлумачачи закон або договір, перестали сліпо і грубо формально дотримуватися букви закону, а почали вникати в його суть. У договорах на букву стали дивитися як на засіб виразити певну думку і відповідно до цього брали до уваги не тільки те, що сказано,, але в цілому напрям волі діючих осіб.
Одночасно з відходом від формального тлумачення договору за його буквальним змістом під час спорів, які виникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимоги договору формально правильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захист у зв'язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристи в таких випадках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісності і справедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei - засновані на добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальні договори. Римському праву відомі також й інші договори, зокрема оплатний договір - якщо вигоду мала лише одна сторона (договір позички).[7]
Структура договору
Будь-який договір складається з певних елементів, які в своїй сукупності створюють його структуру. Усі елементи договору римляни поділяли на дві групи: істотні (необхідні), без яких немає самого договору; другорядні (випадкові), без яких, договір може існувати, а з'являються вони в договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.
До істотних елементів римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору.
Договір - це вольовий акт, він може виникнути тільки за погодженням двох або більше осіб. Під час укладення договору воля сторін повинна бути взаємною, спрямованою на досягнення певної мети. Для виникнення договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильного сприйняття і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно, письмово, певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомогою конклюдентних дій.
Другим суттєвим елементом договору є його предмет. Відомо, що всяке зобов'язання, а тим більше договірне, дає право кредитору вимагати від боржника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюються нормами римського цивільного права як можливий предмет договору. Але щоб договір набув юридичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повинен піддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не повинні бути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам кредитора.
Роль істотного елемента виконує також правова основа договору (causa). Основа договору визначає його мету, а мета договору робить його таким, яким він є, а не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу, а не найму).
Договори, в яких найближча мета очевидна, називаються казуальними. Проте не у всіх договорах мета чітко проглядається. Нариклад, укладаючи стипуляційну угоду, кредитор запитує боржника - даєш 100? Боржник відповідає - даю 100. Тут мета неясна. Договори, в яких мета неясна, називаються абстрактними.
Випадкові елементи договору, на відміну від істотних не відносяться до числа необхідних. Без них договір може існувати, і якщо вони з'являються в договорі, то лише за бажанням обох сторін. Різні варіанти використання випадкових елементів були узагальнені римськими юристами, які піддали їх певній класифікації. В цілому можна виділити шість видів випадкових елементів, які нерідко вводили у договір не для того, щоб його визнати дійсним, а тому, що потребу в них відчували самі учасники договору. Це, зокрема, строк дії договору, умова договору, місце виконання та спосіб виконання договору, доповнення до договору, штрафна стипуляція.
Про строк і місце виконання договору вже була мова в розділі про виконання зобов'язання., тому ми зупинимося лише на чотирьох інших другорядних елементах договору.
1. Умова виконання договору. Умову (conditio), так само як строк, вводили в договір для того, щоб з нею пов'язати припинення дії договору. В той же час умова суттєво відрізняється від строків. Якщо строк визначався як календарною датою, так і подією, то значення умови може бути надано тільки події, при цьому лише ймовірній події, а не обов'язковій. Подія може бути позитивною (якщо корабель прибуде з Африки) і негативною (якщо корабель не прибуде з Африки). Не дозволялося вводити у договір протиправної умови, а також події, які не можуть бути здійснені або аморальні. Крім того, подія повинна бути віднесена до майбутнього, а не до минулого.
2. Спосіб виконання договору (modus). Цей вид елементів вводили тоді, коли звичайно прийнятий порядок виконання договору необхідно було дещо змінити. Зокрема, така зміна пов'язана з альтернативним виконанням договору. До неї вдавалися в зобов'язаннях, встановлених з приводу двох або декількох предметів, але врешті виконувалися тільки одним з них, обраним боржником або наділеним правом вибору кредитором. Наприклад, за згодою про продаж одного з двох рабів обмежене певним строком право вибору було надане покупцю. Якщо до настання цього строку обидва раби були живі, покупець міг вибрати будь-кого з них. У випадку загибелі того раба, якого вибрав покупець, договір припинявся через неможливість його виконання. Проте покупець міг вибрати іншого раба, тоді договір підлягав виконанню.
3. Доповнення (accessio). Застосовувалося зрідка і використовувалося з метою зобов'язати боржника виконати укладений договір, але не безпосередньо кредитору, а вказаній в договорі третій особі. Наприклад, продавець зобов'язаний доставити предмет покупцеві, але за спеціально укладеним договором він доручив доставку предмета власникові транспортних засобів. У цьому випадку учасниками договору залишалися кредитор і боржник (покупець і продавець), а не третя особа, і всі стосунки зводилися до них, а не до третьої особи: Це доповнення в договорі не передбачалося.
4. Штрафна стипуляція. її мета встановити розмір грошової суми, яку боржник зобов'язувався сплатити кредитору на випадок невиконання договору. Сторона, яка порушила договір і заподіяла тим самим збитки іншій стороні, повинна була цю втрату повернути. Часто розмір такої втрати було дуже важко визначити. Завдяки штрафній стипуляції сума можливих збитків визначалася ще до того, як один з контрагентів допускав порушення своїх договірних зобов'язань. Оформлялась штрафна стипуляція, як і всяка інша, за допомогою запитання з однієї сторони і стверджуючої відповіді - з іншої.
При всій життєвій значущості розглянутих додаткових, елементів без них цілком можна було укладати різні конкретні договори. Тому лише внесені в договір сторонами вони набували значення юридичного обов'язку. Щодо юридичної сили договору, то вона не перебувала в будь-якій залежності від випадкових договірних елементів. Незважаючи на їх відсутність, юридична сила договору виявилася повною мірою, спираючись на сукупність невід'ємних від договору істотних його елементів.[10]
Загальні умови дійсності договору
Договір, як зазначалось, є взаємною угодою двох або більше сторін. Однак юридичну силу угода набуває тільки в разі дотримання встановлених обов'язкових вимог, а саме: законності договору, вільного волевиявлення сторін, форми волевиявлення, праводієздатності сторін, визначення предмета договору і реального виконання дій, які становлять предмет, та ін. У випадку недотримання хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.
Законність договору. Зміст майбутнього договору насамперед не повинен суперечити правовим приписам, діючим законам. Проте поняття законності договору римляни розуміли досить широко: договір не повинен суперечити не тільки діючому праву, але й вимогам моралі і законам природи. Наприклад, якщо до договору доручення вводили умову про оплату за послуги, то така умова суперечила моральним вимогам, оскільки одержувати гроші за виконання послуг у Римі не було прийнято. Незаконними вважали договори, предметом яких було майно або речі, вилучені з обігу, укладені з особою неправо-дієздатною, або такі, що суттєво обмежують дієздатність особи (наприклад, не можна було вводити у договір умови не одружуватись і не народжувати дітей).
Вільне волевиявлення сторін. Договір був визнаний дійсним, якщо воля сторін скеровувалась на його укладення. Однак само по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до вільного волевиявлення, якою в Римі володіли не всі особи. Такої здатності позбавлялися раби, підвладні особи, а також особи, що не мали статусу римського громадянина. Для абсолютно вільного і свідомого волевиявлення потрібна була також повна дієздатність, якої, однак, не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та деякі інші категорії вільного населення.
Отже, воля сторін мала бути виражена вільно і свідомо. Однак такого вільного вираження волі не було, якщо договір укладався під впливом помилки, примусу, обману.
Помилка (error). Помилкою вважалася неправильна уява однієї сторони в договорі про будь-які речі або дії. Якщо згода на укладення договору відбувалася в результаті помилкового уявлення про річ, то класичне римське право вважало, що й сама згода нібито і не відбулася. Проте помилка в римському праві не завжди трактувалась однозначно. Спочатку її зовсім не брали до уваги. Згодом на помилку почали зважати тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою. До істотних і вибачливих римське право відносило:
1) помилку в характері правочину (наприклад, одна особа дає річ на збереження, а інша думає, що річ їй дарують);
2) помилку в предметі договору (покупець мав на увазі купити раба Тація, а йому продали Люція);
3) помилку в якості предмета договору (помилково мідна річ була продана як золота);
4) помилку в особі контрагента. Цю помилку брали до уваги лише в тому випадку, якщо особа контрагента мала суттєве значення для іншої сторони (наприклад, особа мала намір укласти договір з відомим архітектором, а він виявився не тим, за кого його прийняв контрагент).
Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною, договір вважався дійсним і оспоренню не підлягав.
Римські юристи розрізняли не тільки помилку, але й незнання закону і помилку фактичних обставин. Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право, на їх думку, повинні знати всі громадяни, а фактичні обставини можна було й не знати.
Обман (dolus) - навмисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до укладення невигідної для нього угоди. Це злісний намір обманщика, спрямований на здійснення вигідного для себе, але протиправного правочину.
За твердженням Ціцерона, обман як дія, що знищує договір, був введений цивільним претором Аквілієм близько 44 р. до н.е. Він дав таке визначення обману: "Коли про людське око робиться одне, а насправді діється зовсім інше". Згодом відомий юрист Лабеон уточнив поняття обману: "Це є лукавство, хитрість, здійснені з тим, щоб ошукати, заплутати, обдурити іншого".
УІ ст. н.е. претори поширили поняття обман на всі ті правочини, які, хоч і допустимі з формального погляду, проте були в явній суперечності з поняттями добросовісності, справедливості і честі, і почали давати потерпілому позов - actio doli з річним строком позовної давності. Це, зокрема, позов про визнання договору недійсним, про стягнення збитків, заподіяних обманом. Крім того, обманута сторона мала право вимагати проведення реституції, а обманщик піддавався публічному безчестю.
Примус. Недійсним вважався договір, укладений під примусом. Примус' міг бути двох видів: у вигляді насильства, тобто застосування сили (vis absoluta) і у вигляді погрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насильства, завжди вважалася недійсною, оскільки в такому випадку має місце повна відсутність волі. Дещо по-іншому підходили римські юриста, до визнання дійсності договору, укладеного під загрозою. Раннє римське право визнавало угоду, укладену під загрозою, дійсною. Римські юристи обґрунтовували це тим, що хоч і під загрозою, під тиском, але все ж таки волю було виражено. Згодом римські юристи дійшли висновку, що воля, виражена під загрозою, не є справжньою, тому особі, яка виразила волю під загрозою, надавалися різні способи захисту, щоб уникнути небажаних наслідків, зокрема це: а) заперечення проти позову про виконання зобов'язання; б) позов потерпілого про повернення йому переданого за договором; в) право вимагати проведення реституції. Цими засобами могла користуватися лише потерпіла особа проти того, хто погрожував, а також проти його спадкоємців. У разі відмови добровільно відшкодовувати збитки претор у своїй формулі приписував судді: "Якщо буде доведено..., то присуди чотирикратне повернення заподіяних збитків, а правочинвизнай недійсним".
Форма волевиявлення. Це означає, що договір повинен бути укладений за відповідною формою, передбаченою законом або угодою, недотримання якої робило договір недійсним. Такими формами волевиявлення були: а) манципація (mancipacio) - урочиста форма укладення угоди в присутності сторін, свідків вагаря з вагою і проголошення певних формул; б) поступка правом (in jure cessio) - покупець і продавець прибували до претора і шляхом фіктивного подання позову першим і його визнання другим річ переходила у власність покупця; в) stipulatio - укладання угоди за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника: яка збігається з запитанням. Наприклад: "Обіцяєш дати 100? Обіцяю"; г) деякі письмові договори.
Нарешті, важливою умовою визнання дійсності договору є чітке визначення предмета договору і реальна можливість його виконання, тобто, щоб предмет був можливим, речі не були вилучені з обороту і щоб договір не суперечив існуючим звичаям та правилам.[9]
Порядок укладання договору. Представництво
Протягом усієї історії Стародавнього Риму процес укладання договору не був однаковим. Зміни в процесі укладення договорів залежали від виду договору. Наприклад, такий важливий вербальний контракт, як стипуляція, передбачав, що необхідною умовою визнання його дійсності була ініціатива, яка виходила від кредитора у формі запитання до боржника: "Чи обіцяєш заплатити мені 100 асів?" Після стверджувальної відповіді боржника договір вважався укладеним.
В інших видах договорів процес їх укладання може починатися як з боку кредитора, так і боржника.
Укладання договору починається переважно з оголошення сторони, яка бажає укласти певний договір, про свій намір вступити в зобов'язально-правові відносини з іншою особою для досягнення якоїсь мети. Така пропозиція укласти договір називається офертою (propositio). Оферта могла бути здійснена найрізноманітнішими способами, але з умовою, щоб друга сторона її правильно сприйняла. Це можна було зробити пропозицією іншій стороні, оголошенням, рекламою, виставкою товарів на ринку тощо.
Проте для того, щоб договір відбувся, однієї оферти було не досить. Потрібно, щоб оферту прийняла зацікавлена особа, тобто, щоб вона була акцептована. Звідси прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти і свідчило про досягнення згоди, тобто було укладенням договору. Однак, якщо договір не був консенсуальним, то крім досягнутої таким шляхом згоди сторін потрібно було ще виконати необхідну форму (письмовий контракт) або у крайньому разі (у випадку реальних контрактів) передати річ, яка була предметом договору. Отже, згода вважалася такою, що відбулася, коли пропозиція укласти договір, яка виходила від однієї особи, приймалася іншою. Переговори про укладання договору могли вестися їх учасниками як безпосередньо, так і через представника.
Слід, однак, зазначити, що навіть у розвинутому праві не було відоме як загальне правило те, що в сучасному праві називають укладанням договору за допомогою представника. Рабство заважало широкому розвиткові представництва в Римі і тому питання про представництво недостатньо розроблене в джерелах римського права.
У зв'язку з розвитком Римської держави, перетворенням її у великий торговий центр дедалі гостріше відчувається потреба в інституті представництва під час укладання договорів. Під представництвом розуміли такі відносини, коли наслідки правочинів, здійснених однією особою від імені іншої, безпосередньо переносилися на цю особу. Представники бувають прямі і непрямі. Прямий представник діє від імені і за рахунок господаря. Непрямий представник діє за рахунок господаря, але від власного імені. Усі наслідки при цьому переносили на нього.
Пряме представництво було можливе:
а) за статутом юридичної особи;
б) за дорученням, яке виходило з посади або від державної влади;
в) за дорученням приватної особи.
Представництво могло бути загальним і спеціальним.
У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.[7]
Висновки до 3 питання
1. Римляни створили розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин. У розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були головною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі.
3. Закріплюючи нові господарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповідно до умов часу. У римському праві спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов'язань, на перше місце висували договір. У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювала всі господарські відносини.
Договір - це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається одностороннім. Договір, якщо він укладений, - це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов'язання. До істотних елементів договору римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору. Договір є взаємною угодою двох або більше сторін. У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.
Контракти - це формальні угоди, тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму.
4. Одночасно з відходом від формального тлумачення договору за його буквальним змістом під час спорів, які виникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимоги договору формально правильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захист у зв'язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристи в таких випадках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісності і справедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei - засновані на добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальні договори. Римському праву відомі також й інші договори, зокрема оплатний договір - якщо вигоду мала лише одна сторона (договір позички).
4. Казус
Римський сенатор, заплативши завдаток, запропонував ювеліру виготовити дорогоцінну річ - перстень. Через півроку, ще не розрахувавшись з ювеліром, сенатор повернув йому перстень для того, щоб замінити дорогоцінний камінь. Ювелір виконав завдання, але відмовився видати замовлення, вимагаючи сплати всієї встановленої плати. Розглядаючи справу, суд зобов`язав ювеліра повернути перстень замовнику при умові сплати вартості другого замовлення.
Питання
1. Чи вірне рішення суду?
2. Як його можна обгрунтувати?
3. Що залишається робити ювеліру?
Використовуючи давньоримські джерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьому казусі.
Відповідь
Щоб дати відповідь на поставлені питання, проаналізуємо спочатку зміст казусу. Враховуючи, що в правовідносини вступив римський сенатор та справу розглядав суддя, припускаємо, що наведений факт відбувся в часи республіки, або принципату. Тому таку форму право утворення як звичай, розглядати не будемо. Отже, залишаються закони і їх тлумачення та едикти преторів.
Враховуючи, що по змісту казусу справа розглядалася в суді, робимо висновок, що першу стадію проходження справи – у претора – успішно подолано. Факти наведені в казусі, поділимо на дві частини.
По-перше, між сенатором і ювеліром виникли правовідносини при покупці персня. Факт покупки – продажу означає, що покупець і продавець взяли на себе зобов’язання: ювелір – за відповідну плату згоден з відчуженням свого майна, сенатор – внісши завдаток, згоден заплатити всю вартість персня.
Отже, суддя встановив, що між ювеліром і сенатором виникли синалагматичні зобов’язання, в результаті виконання яких право власності на перстень на законних підставах перейшло до сенатора.
По-друге, при виконанні другого замовлення по заміні дорогоцінного каменя між ювеліром і сенатором виникли нові зобов’язання: для ювеліра – це тільки заміна каменю, яка дає право на відшкодування вартості роботи в грошовій формі, і не дає прав заволодіння, користування або утримання персня у себе, що мало місце; для сенатора – це зобов’язання сплатити вартість роботи.
Отже, розглядаючи справу за позовом сенатора (позовне право), суддя прийняв вірне рішення, зобов’язавши ювеліра повернути чуже майно, прав власності на яке у нього не має. При цьому оплата вартості заміни каменя усуває причини для утримання персня у ювеліра.
Таким чином, ювелір має повернути перстень його законному власнику.
Враховуючи, що строк позовної давності ще не наступив (пройшло півроку від укладання угоди, а як правило, претор встановлював строк позивної давності один рік), ювелір має право звернутись претора з інтенцією (вимогою позивача), що буде юридичною підставою для провадження справи у суді по факту несплати за перстень в частині залишку боргу.
Відповідь на казус нами було розглянуто на основі давньоримських документів: Інституції Гая (книга ІІІ про зобов’язання), Інституції Юстиніана (книга ІІІ, титул 13 і 14) і ХІІ таблиць (таблиця VII).
Так в ХІІ таблицях (таблиця VII, п 11), сказано: «Продані і передані речі стають власністю покупця лише в тому випадку, якщо він сплатить продавцю покупну ціну або забезпечить йому яким-небудь способом задоволення його вимоги». Спираючись на бе, що сенатор не сплатив повну суму за зроблену роботу, ювелір має право залишити у себе перстень до повної виплати, якщо інше не оговорено договором.
Список використаних джерел
1. Бабичева Н.Т., Боровский Я.М. Словарь латинских крылатых слов. – М., 1982.
2. Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. – М., 1989.
3. Дроников В.К. Римское частное право.
4. Косарев А.Н. Римское право. – М., 1986.
5. Милан Бартошек. Римское право: понятие термины, определения. – М., 1989.
6. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. – М., 1972.
7. Основи римського приватного Права: Навчальний посібник - Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. - 238с
8. Основи римського цивільного права: Методичні вказівки для самостійної роботи / Уклад. В.П. Приходько. – Суми: Ініціатива. – 2001. 39 с.
9. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник для студентів юрид. Вузів та факультетів. – К.: Вен турі., 1997. – 336 с.
10. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид.спец. вищих навч. Закладів: Вид.3-є, перероб. Та доп. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. –440с.
11. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. – К., 1990.
12. Ребро К. Римское право. – Брянск, 1980.
13. Савельев В.А. История римского частного права. – М., 1986.
14. http://pravo.biz.ua.
15. http://pravoznavec.com.ua.
|
