План.
1. Здійснення правосуддя виключно судами.
2. Суд присяжних Англії.
3. Кримінально-процесуальні функції: поняття, види, суб’єкти.
1. Здійснення правосуддя виключно судами.
Правосуддя — особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, стосовних до прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань та кримінальних справ і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних. Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному громадянинові гарантується право на захист у суді його порушених прав і свобод.
Правосуддя в Україні регулюється статтями 124—131 Конституції України, законодавством про судоустрій, конституційне, цивільне, кримінальне та арбітражне судочинство.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суди відповідно до ст. 6 Конституції України є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Завданнями правосуддя є:
• всебічне зміцнення законності й правопорядку;
• запобігання злочинам та іншим правопорушенням;
• охорона від будь-яких посягань закріплених у Конституції України суспільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань;
• виховання громадян у дусі точного й неухильного виконання Конституції та законів України, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов'язку, поваги до прав, честі й гідності громадян;
• виправлення й перевиховання осіб, які порушили закон.
До основних ознак правосуддя слід віднести:
• здійснення правосуддя спеціальними державними органами — судами (суддями), які у своїй діяльності є незалежними і підкоряються тільки законові;
• розгляд будь-яких справ у судах із дотриманням особливого порядку, регламентованого процесуальним законом, — порядку судочинства;
• загальнообов'язковість будь-яких судових рішень у справах, що проголошуються ім'ям України і мають силу закону.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.
Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;
3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.
Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.
Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років а володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.
Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.
Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
Основними засадами судочинства є:
1) законність;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3) забезпечення доведеності вини;
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
9) обов'язковість рішень суду. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.
За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.
В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:
1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
На підставі пакету законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України 21 червня 2001 р., здійснюється глибока реформа всієї судової системи і судочинства. Структура цієї системи та організація роботи приводяться у відповідності з вимогами Конституції України. 07 лютого 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про судоустрій України”, який набере чинності 01 червня 2002 року.
2. Суд присяжних Англії.
Суд присяжних - наслідок системи загального права й історичні корені його ідуть усередину багатовікової історії Великобританії. Перші зачатки нової форми процесу з'явилися ще в XII столітті при Генріхові II(1154-1189 рр.), що ввів розслідування через місцевих потей по земельних справах, а потім і по кримінальним, використовуючи при цьому кругову поруку сотень.
Але, як справедливо відзначає відомий історик карного процесу М.А. Чельцов-Бебутов, журі того часу ще довгий час не були судом присяжних у нині існуючій формі. Його члени не перевіряли безпосередньо доказів. Вони вирішували справу своїм вердиктом (verdictum, тобто оголошенням під присягою істини) на підставі особисто їм, як місцевим людям, відомих фактів, виконуючи обов'язок повідомлення головуючому своїх, заснованих на особистому знанні, вражень.
В англійській процесуальній теорії зберігалося положення, відповідно до якого присяжні вирішують тільки питання факту, рішення ж питань права належить судді.
Наступна трансформація процесуального статусу присяжних була обумовлена прагненням обвинувача уникнути виклику на двобій з боку обвинувачуваного, унаслідок чого обвинувач повинний був домогтися того, щоб висунуте їм обвинувачення прийняли на себе виділені сотнею присяжні, а для цього йому необхідно було надати присяжним докази, що підтверджують здійснення злочину запідозреною особою. Таким чином, присяжні, котрі раніше діяли в силу особистого знання ними обставин справи, поступово перетворювалися в осіб, що вирішували питання про обґрунтованість обвинувачення по представленим приватним обвинувачем доказам. Іншими словами, відбулося перетворення присяжних зі свідків окремих фактів у суддів, що виголошували вердикт по переконанню, що склалося на основі представлених їм доказів обвинувачення.
У внутрішньому зв'язку з таким перетворенням функцій присяжних стояло виділення, що оформилося значно раніш, двох видів журі. Поруч з обвинувальним журі, що висувало проти обвинувачуваного обвинувальний акт (dill of indictment), організувалося і друге журі - журі вироку, що по розгляду справи під керівництвом коронного судді виносило вирок власне кажучи справи - про чи винність невинності підсудного.
Інститут присяжних в Англії найповніше реалізовано в Англійському Суді Корони, який розглядає кримінальні справи. У сучасному вигляді він був створений у 1971 р. Законом про суди. Суд Корони лише одна зі складових частин, що входять у Верховний суд, і являє собою досить розгалужену судову структуру. У його складі 93 судових присутностей практично у всіх великих містах Англії й Уельсу, а також Центральний карний суд — знаменитий на увесь світ ОлдБейлі, відомий за назвою вулиці в Лондоні, на якій знаходиться. Вважається, однак, що всі його 93 присутності виступають як єдиний судовий орган. І дійсно: Суд Корони — це один суд, і його судді можуть засідати практично по всій Англії й в Уельсу.
Суд Корони — це такаланка англійської судової системи, у якому в першій інстанції розглядаються найбільш серйозні кримінальні справи. Не виключається, що в необхідних випадках юрисдикція Суду Корони може поширюватися і на розгляд справ у порядку апеляційної інстанції. У той же час у загальному потоці кримінальних справ, що щорічно проходять по першій інстанції в англійських судах, справи, розглянуті Судом Корони, складаютьвсього 2—3%. Незважаючи на це, саме із Судом Корони ототожнюється власне англійський карний суд. Ми не помилимося, якщо скажемо, що Суд Корони — це "вітрина" англійського карного правосуддя.
У залежності від характеру злочину і його серйозності кримінальнасправа в Суді Корони може розглядатися суддями Високого суду (як правило, це убивства), або окружними суддями, або рикордером — суддею, призначуваним з числа барристерівчисоліситорів і виконуючим обов'язки судді в судах графств до 20 днів у році.
Особливості судоустрою Англії такі, що засідання в Суді Корони, якщо кримінальнасправа в ньому розглядається власне кажучи, здійснюється лише за участю присяжних. Однак Суд Корони — це необов'язково тільки суд присяжних. Адже у випадку визнання обвинувачуваним своєї провини на стадії попереднього наслідку в присяжних необхідності не виникає, і Суд Корони цілком обходиться без них. Правом на суд присяжних реально користаються лише близько 30% обвинувачуваних по справах, що підлягає розгляду в Суді Корони. В інших випадках судді залишається лише призначити покарання, з огляду на матеріали справи і визнання провини обвинувачуваним і підсудним.
Таким чином, Суд Корони може виступати одночасно і як суд першої інстанції, і як апеляційний суд. У його компетенцію входить розгляд кримінальних справ про найбільш серйозні злочини, по яких обвинувачуваний не визнає себе винним до суду. Це такі злочини, як убивство з обтяжуючими обставинами, зґвалтування, підпал, збройний розбій, шахрайство, велика крадіжка, і деякіінші. Не виключається, що в Суді Корони може виявитися справа, що не зв'язана зіздійсненням небезпечного чи тяжкого злочину, скажемо, таке, як дрібна крадіжка. Для цього досить, щоб обвинувачуваний наполягав на цьому сам.
Неодноразово починалися спроби переконати Парламент у тім, що було б розумнимвідгородити Суд Корони від необхідності розглядати справи про злочини, що не представляютьвеликоїсуспільноїнебезпеки. За таке рішення виступав навіть голова Суду королівської лави й інші, не менш авторитетні судді. Однак усі спроби переглянути такий порядок ні до чого не привели, тому що Парламент визнає, що кожноїповинний мати право на розгляд його справи судом присяжних, якщо, звичайно, мова йде про здійсненнявизначених видів злочинів.
Суд Корони може виступати і як апеляційна інстанція. У ньому можуть розглядатися апеляційні скарги на вироки магістратських судів, а також на рішення магістратів про переказ суду і висновку під варту. Однак цим компетенція Суду Корони не вичерпується. Тут можуть виявитися деякі цивільні справи. Правда, це досить нечисленна група. Зокрема, предметом розгляду в Суді Корони можуть виявитися питання, зв'язанізі скаргами на рішення магістратських судів, прийняті ними по справах про букмекерство, про азартні ігри і по дозвільній системі. Перегляд справ в апеляційній інстанції здійснюється завжди без присяжних засідателів, а до складу суду крім судді входять від двох до чотирьох магістратів, що не є професійними юристами.
3. Кримінально-процесуальні функції: поняття, види, суб’єкти.
Окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності називаються кримінально-процесуальними функціями.
Функція- це характерний рід діяльності, роль, призначення.
У кримінальному процесі є п'ять основних функцій:
1) розслідування,
2) нагляд,
3) обвинувачення,
4) захист,
5) правосуддя.
Розслідування спрямоване на встановлення істини, нагляд - на додержання законності, обвинувачення - на прилюдне викриття обвинуваченого у вчиненні злочину. Захист - система дій, спрямованих на спростування обвинувачення, виявлення сумнівів щодо обгрунтованості обвинувачення, даних, які вказують на невинність обвинуваченого або на пом'якшуючі його відповідальність обставини. Функція правосуддя спрямована на всебічне вивчення всіх обставин справи, прилюдне дослідження всіх доказів, доводів обвинувачення та захисту, встановлення об'єктивної істини, законне та справедливе вирішення справи по суті.
Кримінальний процес не зводиться тільки до судового розгляду. Акту правосуддя передує попереднє розслідування кримінальних справ, у процесі якого закладаються передумови для винесення судом законного та справедливого вироку.
Коло функцій, порядок і суб'єкти, їх здійснюючі, установлені законом, хоча сам термін “функція” у законі не вживається. Функції, виконання яких так чи інакше пов'язано з досягненням загальних цілей чи процесу визначеної їхньої частини, відносяться до числа основних. Ці функції виконують органи держави в силу публічно-правових обов'язків, а також учасники процесу. При цьому органи держави і посадові особи зобов'язані забезпечувати можливість учасникам процесу реалізувати види, напрямки діяльності, що служать їх законним інтересам.
Діяльності суб'єктів першої і другої груп виражені в трьох основних кримінально-процесуальних функціях: обвинувачення, захист і розгляд справи. У цих трьох функціях виражений той специфічний процесуальний зміст діяльності суб'єктів процесу, що протягом всієї історії процесу служить підставою для визначення того чи іншого типу процесу.
В інквізиційному процесі функції обвинувачення, захисту і розгляду справи з'єднуються в одній особі, що неможливо не тільки в правовому, але й у психологічному відношенні, а фактично це приводило до того, що обвинувачуваний виявлявся перед обвинувачем і суддею в одній особі.
Демократична природа процесу в правовій державі вимагає, щоб функції обвинувачення, захисту і розгляду справи являли собою самостійні і незалежні друг від друга функції, виконувані різними суб'єктами.
Прокурор чи потерпілий від злочину ставить перед судом питання про винність особи і доводить правильність свого твердження. Функцію захисту від обвинувачення здійснює обвинувачуваний, його захисник, законний представник.
Суд здійснює правосуддя. Тільки йому надане право визнати обвинувачуваного винним у здійсненні злочину.
У стадії попереднього розслідування функції виявляються у такий спосіб. Слідчий (орган дізнання) виконує функцію попереднього розслідування, направляючи свої зусилля на збирання і закріплення доказів, ретельне дослідження всіх обставин справи, встановлення особи, що скоїли злочин і рішення питання про подальший напрямок справи в суд чи встановлює обставини, що виключають обвинувачення особи і подальше провадження в справі.
У зміст даної функції входить кримінальне переслідування. Слідчий (орган дізнання) затримує підозрюваних, формулює і висуває обвинувачення, застосовує примусові заходи, у тому числі і запобіжні заходи, складає обвинувальний висновок, у якому підводить результати своєї діяльності по розкриттю злочину, доведенню обвинувачення. Це і є здійснення функції кримінального переслідування, що знаходить своє вираження у формі висування проти конкретної особи обвинувачення в здійсненні злочину.
Кримінальне переслідування — це процесуальна діяльність, спрямована на доведення винності визначеної особи, що складає у формулюванні й обґрунтуванні висновку про скоєння визначеною особою злочину. Його здійснює не тільки слідчий, але і прокурор, що може виконувати ті ж дії, що і слідчий, наприклад висунути обвинувачення в справі, розслідуваному слідчим, чи цілком розслідувати кримінальну справу, брати участь у проведених слідчим діях, затверджувати складене слідчим обвинувальний чи висновок самому складати обвинувальний висновок і т.д.
Формою карного переслідування є обвинувачення, яке являє собою початок кримінального процесу і знаходить своє вираження як у стадії попереднього розслідування, так і в суді.
Функція захисту в стадії попереднього розслідування виражається в діях підозрюваних, обвинувачуваних і їхніх захисників, спрямованих на повне чи часткове спростування чи підозри обвинувачення, виявлення обставин, що говорять на користь підозрюваного чи обвинувачуваного.
До функцій обвинувачення і захисту близько примикають функції підтримки цивільного позову і захисту від нього, виконувані відповідно цивільним позивачем і цивільним відповідачем, їхніми представниками.
У стадії попереднього розслідування здійснюється також функція прокурорського нагляду за точним і однаковим виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства.
На відміну від попереднього розслідування суб'єкти обвинувачення і захисту, підтримки цивільного позову і захисту проти нього виконують у судовому розгляді свої функції в процесуальному положенні учасників судового розгляду, чи сторін, наділених рівними процесуальними правами.
Поняттям сторін (учасників судового розгляду) охоплюються парні суб'єкти карного процесу, що переслідують у справі протилежні по своїй спрямованості інтереси, що виконують згідно з ними протилежні за своїм характером процесуальні функції і які для успішного здійснення їх користуються рівними процесуальними правами.
Як сторона,, прокурор, продовжуючи карне переслідування, підтримує перед судом державне обвинувачення.
Як державний обвинувач, він викриває підсудного в скоєнні злочину, доводить його провину, домагається застосування до нього справедливого покарання, а якщо обвинувачення не знаходить підтвердження на судовому слідстві, відмовляється від його підтримки.
Державне обвинувачення займає основне місце серед інших видів обвинувачення в судовому розгляді — суспільного обвинувачення, підтримуваного суспільним обвинувачем, і частково (цивільного) обвинувачення, підтримуваного потерпілим.
Таким чином, функція обвинувачення в судовому розгляді виконується державним обвинувачем, суспільним обвинувачем і потерпілим.
Обвинувачення — обов'язкова передумова правосуддя. Без нього не виникає не тільки функції захисту, але і функції правосуддя. Правосуддя здійснюється не інакше як у відношенні осіб, обвинувачених у здійсненні злочину.
Функцію захисту в судовому засіданні здійснюють підсудний, його захисник і суспільний захисник.
Як і в стадії попереднього розслідування, у судовому розгляді знаходять вираження функції підтримки цивільного позову і захисту від нього. Цивільний позивач і його представник діють в інтересах відшкодування матеріального збитку, а цивільний відповідач і його представник — в інтересах захисту від цивільного позову, користаючись усіма правами сторони.
Справу, власне кажучи, вирішує суд, що здійснює функцію правосуддя. Як уже відзначалося, основний зміст функції правосуддя складається в безпосередньому дослідженні доказів, представлених сторонами, і вирішенні справи, тобто в рішенні про винність (чи невинність) обвинувачуваного і призначенні покарання у випадку визнання обвинувачуваного винним.
Джерела.
1. Конституція України.
2. Закон України “Про судоустрій”.
3. Закон України “Про статус суддів”.
4. “Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України”. М. Михеєнко.
5. “Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення”. Бойко В.Ф. // Право України № 3. 2002 р.
6. “Судові системи України та світу” В. Шишкін.
7. “Кримінально-процесуальне право”. В. Тертишник.
|
