МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

факультет – еколого-економічний

кафедра – екологічного права

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

з дисципліни

природоохоронне законодавство України

на тему

“НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕСПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ І ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ”

Виконав – ст. гр. ЕП-47

А.Ю.

Викладач – Фролова Н.В.

Одеса - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

2 ПРАВОВІ ТИТУЛИ ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

2.1 Право постійного землевикористання

2.2 Право арендного землевикористання

2.3 Право концесійного землевикористання

3 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

4 ПРАВО ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЧЕНЬ ПОСИЛАНЬ

ВСТУП

Стосунки власності складають основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальну основу існування кожною людини. Володіння власністю завжди було пов'язане з матеріальним достатком і наявністю влади. Тому категорія власності займає центральне місце в системі соціальних стосунків і визначає основи державного і суспільного пристрою.

У соціальному житті відношення власності виступають як стосунки між людьми в процесі привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх привласненої приналежності, здійснення обміну ними, розподіли і вжити з метою задоволення своїх матеріальних і духовних потреб. Саме у соціальному характері стосунків власності полягає суть власності, бо поза суспільством немає і стосунків власності..

Особливе місце в системі цих стосунків займає власність на землю як засіб існування і житла, і суспільства людини. Значна дія на правове регулювання стосунків власності на землю надає цілий ряд чинників, що специфічно виявляються. До найбільш істотних з них можна віднести наступні: земля є творінням природи, вона створена без трудовою участі людини і суспільних витрат;кількісно і якісно вона обмежена природним середовищем; її просторові межі невідтворні і не можуть бути розширені шляхом відтворення; земна поверхня фізично нерухома і просторово не переміщувана; у строго економічному сенсі земля не є товаром, оскільки не володіє реальною вартістю; вона є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві і просторовим операційним базисом для розміщення і діяльності інших галузей національногогосподарства; при вірному використанні землі як засоби виробництва її продуктивні сили не убувають, а зростають; відмова від використання земельних ресурсів не приводить їх до зносу, деградації або в інший стан непридатності; в результаті використання землі як просторово-терріторіального базису для здійснення виробничо-господарської діяльності її межі не змінюються; земля є екологічним і енергетичним об'єктом життєзабезпечення, життєдіяльності імісцем проживання людини і суспільства, а також тваринного і рослинного світу і всіх інших організмів; на земних просторах не лише розміщуються її природні об'єкти і їх ресурси, але і улаштовуються людські співтовариства і їх держави і т. п.

Право власності на землю і право землекористування завжди займали, займають, і ще тривалий час займатимуть центральне місце в земельному законодавстві і праві. Правове регулювання стосунків власності, особливо земельній власності, динамічно розвивається. Не становить винятку в цьому відношенні і право землекористування. Найбільш систематизоване регулювання вони отримали в новому Земельному, Цивільному і Господарському кодексах України, а також в оновлених редакціях раніше прийнятих нормативних і крупних нормативних актах останнім часом, які раніше не були відомі вітчизняному правознавству. Саме з врахуванням нових положень цих законодавчих актів написана дана робота. У ній зроблена спроба взаємозв'язаного розгляду найбільш важливих питань права власності на землю і права землекористування.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

Розглянуті в Загальній частині екологічного права питання, пов'язані з характеристикою права природокористування, дають певне уявлення про правову регламентацію відносин щодо забезпечення раціонального використання та охорони всіх природних ресурсів. Водночас кожен з них посідає своє відносно самостійне місце в межах довкілля.

З урахуванням того, що кожний окремо взятий об'єкт природи виконує специфічні функції при задоволенні потреб людини, виникає необхідність диференційного підходу до правового регулювання використання того чи іншого природного об'єкта та його охорони. Це пов'язано з особливостями, які випливають із фізичних та інших специфічних ознак конкретних об'єктів природи.

Відомо, що основу взаємозв'язку між людиною і природним середовищем становить процес праці. Цей взаємозв'язок стає особливо важливим, коли йдеться про виробниче використання земель, наприклад для сільськогосподарських та несільськогосподарських цілей. Свій безпосередній зміст він реалізує в межах раціональності землевикористання.

Термін «землевикористання» слід відрізняти від традиційного терміна «землекористування». Останній вживається у двох аспектах: як один із елементів (правомочностей) права власності на землі і як самостійний правовий інститут — постійного користування земельною ділянкою.

Право землевикористання — один із найважливіших самостійних видів права природокористування. Домінуюче місце цього різновиду права природокористування серед суміжних різновидів (водокористування, лісокористування, надрокористування та ін.) обумовлене тим, що його об'єктом виступає земля, яка, будучиоб'єктом природи, виконує різні функції: екологічні, політичні, соціальні, державно-правові та ін. Цінність цього об'єкта природи полягає в невичерпності його властивостей та характеристик для задоволення матеріальних, духовних, естетичних, пізнавальних, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних, оздоровчо-культурних та інших потреб.

Земля є основою формування природних та природно-антропологічних ландшафтів, виступає матеріально-просторовою базою України, підвалиною її незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і національної безпеки, основою реалізації внутрішніх і зовнішніх функцій держави, здійснення державної влади та ін.

Еколого-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, які формуються щодо землі як об'єкта природи. Саме в межах цих земельних відносин, які є різновидом екологічних, найбільш рельєфно проявляється екологічний фактор, яким характеризується земля.

Роль зазначеного фактора в сучасних умовах зростає. Так, Законом України від 21 вересня 2000 року затверджена Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі (екомережі) України на 2000-2015 роки, якою передбачаються зміни в структурі земельного фонду України, що стосуються віднесення на підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.

Закон України від 24 червня 2004 року «Про екологічну мережу України» присвячений регулюванню відносин, пов'язаних з формуванням, збереженням та раціональним, невиснажливим використанням екологічної мережі як однієї з найважливіших передумов забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України, охорони навколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства.

Згідно із законодавством екомережа являє собою єдину територіальну систему, яка утворюється шляхом поєднання територій і об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища. До її складових структурних елементів крім територій та об'єктів природно-заповідного фонду включаються землі водного та лісового фондів; оздоровчого та рекреаційного призначення; земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання (пасовища, сіножаті, луки тощо) та радіоактивно забруднені землі, що не використовуються і підлягають окремій охороні.

Використання об'єктів екомережі прямо чи опосередковано пов'язане із землевикористанням. У цьому разі формуються відносно самостійні земельні відносини, зміст яких характеризується екологічною спрямованістю.Разом з тим, земельні відносини можуть виникати при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу та ін. Це друга група еколого-земельних відносин, виникнення яких пов'язане з використанням інших об'єктів природи, нерозривно пов'язаних із землею. Особливість цих відносин полягає втому, що їх регламентація здійснюється не тільки Земельним кодексом, а й іншими поресурсовими нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний світ та ін. Єдиною умовою правової регламентації в цьому разі згідно зі ст. З Земельного кодексу є те, щоб відповідні нормативно-правові акти не суперечили нормам Земельного кодексу України.

Саме спеціальні нормативно-правові (поресурсові) акти відображають особливості правового регулювання земельних відносин, що виникають при використанні інших природних ресурсів.

Йдеться передусім про забезпечення використання земель відповідно до принципів, закріплених у чинному земельному законодавстві.

Сутність сучасного права землевикористання в екологічному аспекті полягає в тому, що воно повинно бути екологозбалансованим і здійснюватися на певних принципах. Одним з таких принципів є поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Використання землі як територіального базису означає, що її експлуатація пов'язана із здійсненням будь-якої діяльності людини.

Принцип використання землі як основного засобу виробництва стосується насамперед земель сільськогосподарського призначення та земель лісового фонду. Відповідні правові приписи закріплені в гл. 5 Земельного кодексу України.

Нарешті, принцип використання землі як природного ресурсу знайшов своє закріплення у ряді статей Земельного кодексу. Так, ст. 19 Кодексу за основним цільовим призначенням виокремлює самостійні категорії земель. Земельний кодекс (гл. 7,8 і 9) закріплює правовий режим земель природно-заповідного фонду, оздоровчого, рекреаційного призначення та деяких інших земель як об'єктів природи (наприклад, земель лісового та водного фондів тощо).

Самостійне значення для права землевикористання має принцип забезпечення раціонального використання та охорони земель як один з основних принципів земельного законодавства.

Сучасне землевикористання характеризується ще й тим, що при його здійсненні має бути реалізований принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це один з найголовніших принципів еколого-правового регулювання.

Екологічна безпека як юридична категорія в літературі розглядається як складова частина національної і транснаціональної безпеки. Вона являє собою такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якою система правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантує захищеність права громадян на безпечне довкілля, життя і здоров'я, забезпечує регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткого закріплення в чинному законодавств.

Право землевикористання в багатьох випадках виступає обов'язковою основою здійснення інших видів природокористування. Так, наявність у суб'єкта прав на конкретну земельну ділянку згідно зі ст. 95 Земельного кодексу створює можливість використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини (місцевого значення), торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші властивості землі. У цих випадках використання інших природних об'єктів здійснюється згідно з правовими приписами відповідних поресурсових кодексів і законів (наприклад, ст. 23 Кодексу України про надра, ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 43 Водного кодексу України).

Право землевикористання — це юридично забезпечена можливість отримання чи видобування корисних властивостей землі або доходів з відповідних земельних ділянок у процесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил їх охорони .

2. ПРАВОВІ ТИТУЛИ ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ

2.1Право постійного землевикористання

Використання земельних ресурсів країни на підставі права постійного землекористування, що іменувалося в попередніх нормативно-правових актах вічним і безстроковим землекористуванням, а протягом дуже короткого часу — довічним спадковим володінням землею, є досить сталим у вітчизняному законодавстві. Безумовно, воно витиснене різноманіттям власницьких підстав використання земельних наділів і втратило своє очолюючи положення в сучасному земляному законі. Але як визнаний законом і правомірний спосіб витягання корисних властивостей землі і конкретних земельних ділянок, право постійного землекористування в обмеженому вигляді існує і в даний час.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, що знаходиться в державній або комунальній власності, без встановлення сроку. Не дивлячись на те, що це право в законодавчому порядку позначається як "землекористування", його вміст охоплює і право володіння земельною ділянкою. Включення до складу землекористування права землеволодіння зумовлюється специфікою земельної ділянки як об'єкту права, яким неможливо реально користуватися без володіння ним в правовому сенсі. Більш того, право володіння земельною ділянкою в переважній більшості випадків складає необхідну передумову дня правомірного користування ним в сенсі витягання його корисних властивостей.

На відміну від права власності на землю, землекористуванню присуши лише правомочність володіння і правомочність користування земельною ділянкою. Їх нормативно-правове вміст мало чим відрізняється від аналогічної правомочності власника землі. Але необхідно підкреслити, що конкретний вміст правомочний володіння і користування для землекористувачів визначаються власниками землі. Правомочність же розпорядження земельною ділянкою залишається за власником, яким при постійному землекористуванні володіє і яке здійснює держава або відповідна територіальна громада.

Спільною між правом власності на землю і правом постійного землекористування є їх безстроковість. Заздалегідь не встановлений термін права постійного землекористування, так само як і права власності додає стійкий характер даному виду землекористування і підвищує ступінь стабільності правомочності землекористувача. У цьому полягає перевага права постійного землекористування перед видами тимчасового землекористування.

Об'єктами права постійного землекористування є земельні ділянки, що надаються із земель державної або комунальної власності. Вони можуть надаватися з самих різних категорій земельних майданів, що належать державі або територіальним громадам. У зв'язку з цим право постійною землекористування має особливе значення для використання земельних ділянок державної або комунальної власності, що не підлягають передачі в приватну власність через їх особливу цінність або предназначенності для забезпечення публічних інтересів.

Суб'єктами вдачі постійного землекористування можуть бути лише державні і комунальні підприємства, установи і організації. Так, згідно ч. 2 ст. 92 ЗК права постійного користування земельною ділянкою із земель державної і комунальної власності набувають лише підприємств установи і організації, що відносяться до державної або комунальної власності. Ними можуть бути, наприклад, державні сільськогосподарські, промислові, будівельні і транспортні підприємства; комунальні житлово-експлуатаційні підприємства що здійснюють управління житловими комплексами або надаючі комунальні послуги; природоохоронні, оздоровчі і наукові установи і учбові заклади державної або комунальної власності; лісогосподарські, водогосподарські організації; органи державної влади і місцевої самоврядності і тому подібне.

Юридичне значення права постійного землекористування полягає і тому, що воно унеможливлює виникнення так званої "подвійної" власності держави або територіальних громад і їх підприємств, установ і організацій. Збереження інституту права постійного землекористування формує систему земляних відношенні, в яких держава або територіальні громади є власниками землі, а їх підприємства, установи і організації — постійними користувачами земельними ділянками.

Праву постійного землекористування властива і деяка специфіка його виникнення. Порівняльний аналіз різноманіття підстав виникнення прав на землю приводить до виводу про те, що право постійного користування земельними ділянками для государственних і комунальних підприємств установ і організацій може виникати лише на підставі відведення. Договірні і інші підстави придбання ними права постійного землекористування є по суті непріємлемимі. Таким чином, акт відведення земельної ділянки як багатостадійний і комплексний юридичний факт що породжує право постійного землекористування державних і комунальних підприємств, установ і організації, є єдиною підставою його виникнення.

Незважаючи па надання права постійного землекористування лише державним і комунальним підприємствам, воно може мати безліч різновидів. Це залежить від тих ознак і критеріїв які складають підставу їх розмежування за ознакою використання земельних ділянок по основному цільовому призначенню право постійного землекористування надається для сільськогосподарських потреб і потреб житлового і суспільного будівництва, для потреб промисловості, транспорту зв'язку і оборони, для природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних і історико-культурних потреб, для ведення лісового і водного господарства і тому подібне У свою чергу, право постійного сільськогосподарського землекористування державних або комунальних сільськогосподарських підприємств установ і організацій надається для веденія товарного сільськогосподарського виробництва, проведення науково-дослідних робіт і здійснення учбової деятельності, які передбачені ст. 24 ЗК.

На підставі спеціальних критеріїв постійного землекористування можна виділити, наприклад: на землях сільськогосподарського призначення — користування богарнимі і поливними землями, орними і пасовищними угіддями: па землях житлової і суспільної забудови — селітебноє і рекреаційне землекористування; на землях транспорту — землекористування автомобільного, залізничного, водного, повітряного і трубопровідного транспорту і тому подібне Кожен різновид постійного користування відповідною земельною ділянкою володіє своєю особливістю відповідно до цілей надання, умов користування правами і обов'язками землекористувача, що відбивається на утриманні постійного землекористування.

2.2 Право арендного землевикористання

Орендне землекористування є відносно новим, але досить розвиненим правовим інститутом в сучасному земельному праві. Земельно-правовими актами 30-х років минулого століття оренда була усунена на сільськогосподарських землях, а з введенням в дію ЗК 1970 р. вона була заборонена на всіх землях. Перебудова економічних стосунків, що проте почалася в радянський період, особливо подальша аграрно-земельная реформа в незалежній Україні, повернули оренду, відновити орендне землекористування і надання земельній оренді новому правовому змісту.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗК правом оренди земельної ділянки є засноване на договорі термінове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідним орендареві для ведення підприємницької і іншої діяльності. У приведеному законодавчому визначенні поміщена важлива оренда землі, що становить. До них відносяться: виділення земельної ділянки як об'єкт оренди: договірні умови орендних стосунків: обмеження оренди земельної ділянки певним терміном; платний характер оренди землі; володіння лише правомочністю володіння і користування землею; надання земельної ділянки для певних видів діяльності і тому подібне.

Оренда земельних ділянок може мати місце на всіх категоріях земельного фонду країни, незалежно від їх основного цільового призначення. Тому в даний час розвиток орендних стосунків в землекористуванні залежить не стільки від цільового призначення земельних ресурсів скільки від видів діяльності орендарів. Для надання земельної ділянки в оренду ЗК виділяє перш за все здійснення підприємницької діяльності. Вона властива веденню фермерського господарства, як формі підприємництва на селі з використанням землі як засіб виробництва здійсненню різних видів будівництва, як формі діяльності з використанням земельних майданів як просторовий операційний базис і тому подібне.

Чинним законодавством передбачаються можливості орендного землекористування і для інших видів діяльності. До них можна віднести оренду земельних ділянок громадянами хоча ведення особистого селянського господарства або заняття садівництвом, обслуговування житлового будинку або гаражного будівництва. Не підприємницьке землекористування на умовах оренди може здійснюватися і юридичними особами, наприклад, державними підприємствами — для дослідницьких робіт, науковими установами — для дослідницьких цілей, комунальними підприємствами — для проведення комунікацій приватними підприємствами — для здійснення благоустрою і тому подібне.

В той же час вказана стаття є єдиною в ЗК, спеціально присвяченою праву оренди землі, в якій лише в спільному вигляді визначені правові умови орендного землекористування. Детальніше регулювання стосунків, пов'язаних з орендою земельних ділянок, здійснюється законом що прямо передбачено ч. 6 ст. 93 ЗК. Таким законом є Закон України від 6 жовтня 1998 р. "о оренді землі" (у редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.). Тому право оренди землі необхідно розглядувати в контексті з положеннями цього закону. Нова редакція Закону "о оренді землі" обширніше трактує право оренди землі.

Земельна ділянка може передаватися в оренду разом з насадженнями, будовами, спорудами і водоймищами, які знаходяться на нім або без них. Безумовно, будови і споруди можуть бути самостійними об'єктами орендних стосунків як майно або майновий комплекс. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону "о оренді землі", стосунки, зв’язаних з орендою земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, регулюються даним законом з врахуванням особливостей передбачених Законом України від 10 квітня 1992 р. "о оренді державного і комунального майна" (у редакції Закону від 14 березня 1995 р.). Але в даному випадку йдеться про земельній ділянці як про об'єкт оренди разом з будовами і спорудами в межах якого останні не є самостійними об'єктами, а орендуються разом із земельною ділянкою.

Складніше йде справа з орендою земельних ділянок разом з водоймищами, так само як і лесоучасткамі. Останні відповідно до положень ст. 5 Водного кодексу (ВК) України і ст. 4 Лісові кодекси (ЛК) України є самостійними об'єктами права. Тому у випадках оренди земельних ділянок разом з водоймищами і лесоучасткамі, керуючись пріоритетністю положень земельного законодавства, все ж слід враховувати ознаки водоймищ і лесоучастков як самостійних об'єктів права згідно водному і лісовому законодавству.

Не менш складною з точки зору правової бездоганності орендних стосунків є оренда земельних доль (паїв), оскільки по строго юридичних вимогах чинного законодавства вони не належать на праві власності гражданам-арендодателям. Тому в Перехідних положеннях Закона "о оренді землі" передбачається, що громадяни — володарі сертифікатів на земельну частку (пай) до виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право на укладення договорів оренди земель сільськогосподарського призначення місце розташування яких визначається з врахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог закону.

Приведена частина Перехідних положень орендного закону істотно міняє орендну правооб'ектность земельних доль. Вона поширюється не лише на володарів земельних сертифікатів і надання в оренду земельних доль на раніше распаєванних землях колективних сільськогосподарських підприємств але і на земельні долі (паї), отримані громадянами при здійсненні приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств відповідно до вимог ст. 25 ЗК. до оформлення на них права приватної власності. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних доль (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку на раніше передбачених умовах і може бути змінений лише за згодою його сторін. Припинення дії договору оренди земельної ділянки в таких випадках допускається лише у випадках, визначених законом.

Суб'єктами орендних стосунків по використанню земельних ділянок на орендній основі є орендодавці і орендарі. Згідно ч. 5 ст. 93 ЗК орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закони "о оренді землі" такими особами є громадяни і юридичні особи, у власності яких знаходяться земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Проте, відповідно до ч. 4 ст. 6 вказаного Закону, земельна ділянка, обтяжена заставою може передаватися в оренду з відома заставодержателя.

Орендодавцями земельних ділянок, що знаходяться в комунальній власності, є сільські, селищні і міські ради в межах своїх повноважень, визначених законом. Орендодавцями земельних ділянок, що знаходяться в спільній власності територіальних громад є районні і обласні ради і Верховна Рада Автономної Республіки Крим в межах їх повноважень, визначених законом. Орендодавцями земель, що знаходяться в державній власності, є районні, обласні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим і КМУ в межах повноважень, визначених законом.

Але слід зауважити, що статус останніх суб'єктів - орендодавців землі згідно п. 2 ч. 1 Завершальних положень орендного закону набере чинності лише після розмежування земель державної і комунальної власності в законодавчому ладі. До їх законодавчого розмежування орендодавцями земельних ділянок в межах населених пунктів, окрім земель, переданих в приватну власність, є сільські, селищні і міські ради, а за межами населених пунктів - органи виконавчої влади, відповідно до своїх повноважень визначеними ЗК.

В цілому приведений перелік суб'єктів - орендодавців земельних ділянок по орендному закону відповідає їх переліку, передбаченому в ЗК. Але якщо громадяни і юридичні особи самостійно вирішують питання надання землі в оренду на підставі договору то предостаапеніс в оренду земельних ділянок комунальної і державної власності здійснюється на підставі вирішень відповідних органів місцевої самоврядності і органів державної виконавчої влади шляхом укладення договору оренди. З цього виходить що в останньому випадку підставою виникнення орендних стосунків на землю є вирішення компетентного органу, а договір є засобом його реалізації.

Ясніше на це вказано в ч. 2 ст. 6 Закону "о оренді землі", згідно якої в разі придбання права оренди земельної ділянки на конкурентних початках, підставою для висновку договору оренди є результати аукціону або конкурсу. Наслідки дострокового припинення такого договору за ініціативою орендодавця відрізняються від наслідків розірвання звичайного договору оренди землі. У подібних випадках орендодавець зобов'язаний відшкодувати орендареві витрати на придбання права оренди, а також збитки понесені останнім унаслідок його дострокового припинення, якщо договором не передбачене інше.

У ч. 2 ст. 93 ЗК передбачено, що земельні ділянки можуть надаватися в оренду громадянам і юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Отже всі вказані суб'єкти права визнаються орендарями земельних ділянок. Поряд з цим нова редакція Закону "о оренді землі" трохи інакше позначає круг суб'єктів - орендарів землі. Так, згідно ч. 2 ст. 5 цього Закону орендарями земельних ділянок можуть бути: районні, обласні Київська і Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів Автономної Республіки Крим і Кабінет Міністрів України: сільські, селищні, міські, районні і обласні ради і Верховна Рада Автономної Республіки Крим; громадяни і юридичні особи України іноземні громадяни і особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання і організації, а також іноземні держави. Таким чином, спеціальний закон декілька ширше трактує склад суб'єктів - орендарів земельних ділянок, що вимагає внесення відповідних змін і доповнень в ЗК.

Важливими для регулювання права оренди є умови його переходу до інших осіб. Згідно ст. 7 орендного закону право на оренду земельної ділянки після смерті фізичної особи орендаря переходить до його спадкоємців, якщо договором не передбачене інше а в разі їх відмови або відсутності таких до осіб, які використовували цю ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями землі. Це правонаступництво в стосунках оренди землі має місце за умови, що воно не протіворечит вимогам ЗК і Закону "о оренді землі".

Своєрідним випадком переходу права оренди земельної ділянки до інших осіб є суборенда. Так, ч. 4 ст. 93 ЗК передбачає, що орендована земельна ділянка або його частина може з відома орендодавця надаватися орендарем у володіння і користування іншій особі (суборенда). Отже суборенда є різновидом орендного землекористування і є переуступанням орендарем права володіння і користування земельною ділянкою суборендареві.

В той же час Закон "о оренді землі" декілька деталізує суборендне землекористування. Стаття 8 орендного закону встановлює вимогу передачі орендарем земельної ділянки або його частини в суборенду без зміни цільового призначення якщо це передбачено договором оренди або з письмової згоди орендодавця. Якщо впродовж одного місяця орендодавець не направить письмового повідомлення про свою згоду або відмову, орендована земельна ділянка або його частина можуть бути передані орендарем в суборенду.

Передача в суборенду земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності і їх структурних підрозділів, забороняється. В той же час орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення на період дії договору оренди можуть обмінюватися правами користування ділянками землі, що належать ним, шляхом висновку між ними договорів суборенди відповідних ділянок якщо це передбачено договором оренди або по письмовій згоді орендодавця.

Істотною новелою в Законне "о оренді землі" є регламентація переважного права орендаря на придбання орендованої земельної ділянки у власність. Так, згідно ст. 9 даного Закону орендар який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, володіє переважним правом на його придбання у власність в разі продажу цієї ділянки, за умови, що він сплатить ціну, за яку він продасться а при продажі по конкурсу або на аукціоні - якщо запропонована ним ціна є рівною найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу або аукціону. В цілях забезпечення права на переважну покупку орендованої земельної ділянки закон покладає на орендодавця обов'язок у письмовій формі повідомити орендаря про намір продати третій особі земельну ділянку з вказівкою його ціни і інших умов, на яких він продається.

Орендне землекористування регламентується не лише ЗК і спеціальним законом, але і договором, що укладається між орендодавцем і орендарем земельної ділянки, якій цілком присвячений розділ II Закону "о оренді землі". У нім приводиться визначення договору оренди землі закріплюються його необхідні умови і інші обов'язкові вимоги, а також передбачається лад його висновки, без яких договір не може володіти юридичною силою.

Згідно ст. 13 акцій цього Закону договір оренди землі — це угода, по якій орендодавець зобов'язався за плату зрадити орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний термін а орендар зобов'язався використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору і вимог земельного законодавства. Приведене визначення договору оренди землі значно відрізняється від його передування легального визначення.

Закон, що діє, пред'являє і певні вимоги до оформлення договору оренди землі. Так, згідно ст. 14 Закону "о оренді землі" договір оренди земельної ділянки полягає у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін договору може бути засвідчений нотаріально. Нотаріальне посвідчення договору здійснюється по місцю розташування земельної ділянки і повинне відповідати Типовій формі договору оренди землі, що затверджується Кабінетом Міністрів України. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 2 Завершальних положень вказаного закону на уряд покладений обов'язок протягом місячного терміну з дня його набирання чинності розробити і затвердити нову Типову форму договору оренди землі. Типова форма договору оренди земельної частки (паю) затверджена наказом Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5'.

Найбільший інтерес представляє вміст договору оренди землі, що складається з цілого ряду обов'язкових умов. Згідно ст. 15 Закону істотними умовами договору оренди земельної ділянки є: об'єкт оренди з вказівкою місця розташування і розміру земельної ділянки; термін дії договору; орендна плата з визначенням її розміру і форм платежу, термінів і ладу внесення, умов перегляду і відповідальності за несвоєвременноє внесення; основне цільове призначення і умови використання орендованої земельної ділянки; умови збереження достатку об'єкту оренди тобто якості земляною ділянки; умови і терміни передачі земельної ділянки орендареві; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження по використанню ділянки; визначення сторони договору яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкту оренди або його частини; умови і межі юридичної відповідальності сторін договору за невиконання або неналежне виконання його положень. Відсутність в договорі хоч би однієї з його істотних умов є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди землі, а також для визнання його недійсним у встановленому законом ладі

З відома сторін договору в його вміст можуть бути включені і інші умови, наприклад, про якісний достаток земельних угідь, що передаються в оренду; про лад виконання сторонами своїх зобов'язань і страхування рисок; про відшкодування витрат, направлених на поліпшення якості об'єкту оренди його охорону і підвищення якості навколишнього природного середовища; про умови, що ваблять внесення змін до договору і тому подібне. При цьому як істотні, так і додаткові умови договору оренди не можуть перечити вимогам закону. Окрім цього невід'ємними частинами договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, що передається в оренду; кадастровий план ділянки з відображенням обмежень і обтяженні по його використанню і встановлених земельних сервітутів; акт визначення кордонів земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт прийома-передачи ділянки в оренду; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених законом.

Даний закон детально регламентує лад укладення договору оренди землі. Згідно ст. 16 Закону "о оренді землі" особа, що бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності подасть у відповідний орган виконавчої влади або орган місцевої самоврядності по місцю розташування земельної ділянки заяву або клопотання, розгляд яких здійснюється в порядку і в терміни, встановлені ЗК. В разі вступу два або більш за заяви (клопотань) про оренду однієї і тієї ж ділянки, що знаходиться в державній або комунальній власності, відповідні органи виконавчої влади або місцевої самоврядності проводять конкурс або аукціон з придбання права оренди земельної ділянки якщо законом не передбачений інший лад придбання цього права.

В разі згоди орендодавця на передачу земельної ділянки в оренду або за результатами конкурсу (аукціону) сторони укладають договір про оренду землі з дотриманням вимог закону. Передача в оренду земельної ділянки, кордони якої визначені в натурі (на місцевості) без зміни його цільового призначення здійснюється без розробки проекту відведення. В разі зміни цільового призначення земельної ділянки його надання в оренду здійснюється за проектом відведення в ладі, встановленому законом.

По своїх термінах орендне землекористування може бути короткостроковим і довгостроковим. Відповідно до ч. 3 ст. 93 ЗК короткострокова оренда земельної ділянки не може перевищувати 5 років, а довгострокова — не може бути більше 50 років. Конкретні терміни короткострокової або довгострокової оренди земельних ділянок визначаються сторонами і закріплюються в договорі.

В той же час законом передбачено, що при передачі в оренду сільськогосподарських угідь для ведення товарного сільськогосподарського виробництва термін дії договору оренди земельних ділянок визначається з врахуванням періоду ротації основної сівозміни відповідно до проекту землеустрою. При передачі в оренду сільськогосподарських угідь, розташованих у межах гірського відведення, наданого для розробки родовищ нафти або газу, термін дії договору оренди земельних ділянок визначається з врахуванням термінів початку будівництва бурових і виробничих споруд пов'язаних з їх експлуатацією на орендованій ділянці або його частині. Але у будь-якому випадку терміни оренди землі не можуть перевищувати встановлені граничні терміни відповідних видів землекористування на орендній основі.

Згідно вимогам ст. 18 Закону "05 оренді землі" договір оренди землі набирає чинності після його державною регістрації, а ст. 20 передбачає, що державна реєстрація договорів оренди землі здійснюється в ладі, встановленому законом. Проте до прийняття і введення такого закону в дію реєстрація договорів оренди землі здійснюється відповідно до вимог підзаконних актів.

Орендне землекористування як спеціальний вид використання земельних ресурсів є платним. Відповідно до ч. 2 ст. 206 ЗК плата за землю стягується відповідно до закону. Відомо, що таким законом є Закон України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" (у редакції Закону від 19 вересня 1996 р.)', згідно якому плата за використання землі здійснюється у вигляді земельного податку або орендної плати. Проте для внесення плати за орендовані земельні ділянки в цьому законі передбачено виключення, відповідно до якого орендна плата за землю регулюється Законом "о оренді землі".

У ст. 21 Закону "о оренді землі" орендна плата визначається як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і терміни внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін в договорі оренди землі. Річна орендна плата за оренду земельних ділянок державної і комунальної власності поступає до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується згідно закону і не може перевищувати 10% їх нормативної грошової оцінки. В разі визначення орендаря на основі конкурсу може бути встановлений вищий розмір орендної плати. В разі визнання в судовому ладі договору оренди недействітельним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний термін оренди землі орендареві не повертається.

Закон "о оренді землі" передбачає і форми внесення орендної плати за орендовані земельні ділянки. Згідно ст. 22 Закони вона може вноситися в грошовій, натуральній і відробітковій (надання послуг орендодавцеві) формах. Сторонам надається право передбачати в договорі різне поєднання приведених форм орендної плати. Проте орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності вноситься виключно в грошовій формі . Внесення орендної плати оформляється письмово за винятком випадків перерахування грошей через фінансові установи.

Договір суборенди земельної ділянки є похідним від договору оренди землі, у зв'язку з чим йому властиві умови і вимоги основного договору. Так, умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди землі і не перечити йому. Термін дії договору суборенди земельної ділянки не може перевищувати терміну дії договору оренди землі. В разі припинення договору оренди землі дія договору суборенди земельної ділянки також припиняється. Як для договору оренди землі так і для договору суборенди земельної ділянки обов'язковою є вимога про їх обов'язкову державну реєстрацію, а за згодою сторін — і нотаріальне посвідчення. Плата за суборенду земельних ділянок державної і комунальної власності не може перевищувати суму орендної плати за землю за основним договором. Приведені вимоги закону свідчать про те, що умови субарендного землекористування визначаються не лише безпосереднім в даному випадку вторинним орендодавцем, але і власником землі, що передбачив умови використання земельної ділянки в первинному договорі оренди землі.

2.3 Право концесійного землевикористання

Концесія як форма підприємницької діяльності властива використанню природних об'єктів і освоєнню їх ресурсів. Вона була відома дореволюційному законодавству і здійснювалася на практиці, у тому числі па території сучасної України, при освоєнні природних багатств в добувній промисловості розробці лісових ресурсів, використанні земельних майданів для дорожнього будівництва і тому подібне Концесійне використання природних ресурсів іноземними суб'єктами права існувало і в радянський період аж до другої половини 30-х років минулого століття. Але із зміцненням позицій права виняткової державної власності на землю і інші природні ресурси вона була заборонена, а концесійна діяльність іноземних кампаній на території країни була згорнута.

У сучасному українському законодавстві зроблено декілька спроб відновлення концесійного виду діяльності. Перш за все до них слід віднести ухвалення Закону України від 16 липня 1999 р. "Про концессиях"1 і Закон України від 14 грудня 1999 р. "Про концесії на будівництво і експлуатацію автомобільних доріг". До певної міри до концесійного законодавства відноситься і Закон України від 14 вересня 1999 р. "Про договори розподілу продукції" що передбачає цілі залучення інвестицій для здійснення видобутку корисних копалин і розподілу продукції гірничодобувної промисловості. Глава 36 ХК передбачає правове регулювання нових різновидів підприємницької діяльності — комерційну концесію і комерційну субконцессию. Безумовно, для вказаних видів концесійної діяльності необхідні земельні ділянки. Тому новий земельний закон передбачає можливості концесійного використання земельних ресурсів, які підлягають розгляду безпосередньо у зв'язку з положеннями приведених концесійних законів.

Відповідно до ч. I ст. 94 ЗК для здійснення концесійної діяльності концесіонерові надаються в оренду земельні ділянки в ладі, передбаченому земельним законом. З вмісту цієї норми виходить, що для концесійної діяльності земельні ділянки надаються в оренду. Але концесія не тотожна оренді, тому концесійне використання земельних ресурсів відрізняється від орендного землекористування. Закон "Про концесії" визначає концесію як надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної виконавчої влади або органом місцевої самоврядності на підставі концесійного договору на платній і терміновій основі юридичному або фізичномув особі — суб'єктові підприємницької діяльності права на створення (будівництво) і управління (експлуатацію) об'єкту концесії в термінове і платне володіння, за умови перейняття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню, будівництву і управлінню об'єктом концесії, майнової відповідальності і можливої підприємницької риски. У цьому законодавчому визначенні концесії міститься деяка правова оренда, що становить, але не всі вони збігаються з аналогічними ознаками орендного землекористування. Такі умови концесії, як договірна підстава її виникнення, платна і термінова не лише володіння, але і користування (експлуатація) об'єкту концесії, вимоги про письмове оформлення договору і його обов'язкової державної реєстрації, зближують його з орендними стосунками. Але навіть в них можна виявити ознаки, що дозволяють відмежовувати концесію від оренди, не говорячи вже про інші відмінності між ними. Так, згідно визначенню концесійного закону договором концесії (концесійний договір) є угода відповідно до якого орган державної виконавчої влади або орган місцевої самоврядності (концессисдатель) надає на платній і терміновій основі суб'єктові підприємницької діяльності (концесіонерові) право створити (побудувати) об'єкт концесії або істотно його поліпшити і (або) здійснювати управління ним (експлуатацію) відповідно до цього закону в цілях задоволення суспільних потреб. З приведених офіційних визначень Закону "Про концесії" безпосередньо витікає декілька важливих особливостей концесійного використання земельних ресурсів. По-перше, концессиедателем може бути уповноважений орган державної виконавчої влади або орган місцевої самоврядності. Отже, земельна ділянка як об'єкт концесії повинен належати на праві державної або комунальної власності. У других, концесіонером може бути лише вітчизняний або іноземний суб'єкт підприємницької діяльності. Тому земельна ділянка може надаватися лише для здійснення підприємницьких видів діяльності. У третіх, відомо, що підприємницька діяльність ведеться з метою здобуття прибули, проте концесійна діяльність, у тому числі з використанням земельних ділянок здійснюється в цілях задоволення суспільних потреб.

Відповідно до ст. 9 Закону "Про концесії", концесійний договір Полягає на термін не менше 10 і не більше 50 років. Таким чином, термін короткострокового концесійного використання земельних ділянок в два рази перевищує термін короткострокової оренди землі, що не відповідає ні вимогам ч. 5 ст. 2 концесійні закони, ні положенням ЗК про терміни короткострокової оренди земельних ділянок. Згідно ст. 12 Закону "Про концесії" концесіонер вносить концесійні платежі, методики численні і граничні розміри яких визначаються Кабінетом Міністрів України. Платежі за орендне використання земельної ділянки здійснюються відповідно до вимог Закону "о оренді землі".

Але найголовніше полягає в тому. що згідно ст. 20 Закону "Про концесії" майно, створене для виконання умов концесійного договору, а також його поліпшення, реконструкція і технічне переоснащення, є об'єктом права державної або комунальної власності. Отже по закінченню терміну концесійного договору або при його достроковому розірванні створені майнові об'єкти або зведені будови на наданих в концесію земельних ділянках переходять концессиедателю. Концесіонерові ж належить право власності на отриманий прибуток від управління (експлуатації) об'єктом концесії, а також на продукцію, проведену в результаті виконання умов концесійного договору за рахунок яких він покриває понесені витрати і задовольняє свої підприємницькі інтереси.

Все вище викладене приводить до виводу про те, що концесійне землекористування є самостійним видом термінового і платного володіння і користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на підставі договору концесії. Це не унеможливлює надання земельної ділянки, що належить на праві приватної власності, в термінове і платне володіння і користування концесіонера. Але така земельна ділянка може надаватися лише на підставі договору оренди. Таким чином концесіонер може користуватися земельними ділянками па підставі як договору концесії, так і договору оренди.

У ч. 2 ст. 94 ЗК передбачено, що види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки в концесію, визначаються законом. Слід звернути увагу на те, що в приведеній земляно-правовій нормі говориться про види господарської діяльності які декілька ширше за законодавчо певні види концесійної діяльності. Проте, в ч. 1 ст. 10 Закону "Про концесії" умови надання земельної ділянки, якщо він необхідний для концесійної діяльності, віднесені до істотних умов договору концесії. У цій нормі передбачені особливі вимоги, що пред'являються до договірних стосунків по використанню землі на підставі концесії. Так, згідно ч. 3 вказаних норми Закону "Про концесії" якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка договір оренди земляною ділянки або акт про надання його в користування додаються до договору про концесійну діяльність. При цьому мається на увазі не державний акт на постійне користування земельною ділянкою, а акт його наданні для використання на підставі концесії.

Поза сумнівом, закріплення в ЗК інституту концесійного землекористування стимулює розширення видів підприємницької діяльності з використанням земельних ресурсів на умовах концесії. Не дивлячись на те, що він є відносно новим і знаходиться у стадії свого формування у чинному законодавстві всі чаші зустрічаються окремі види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки в концесію. Відповідно до ч. 2 ст. 366 ХК договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав ділової репутації і комерційного досвіду правовласника в певному об'ємі, з позначенням або без позначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності.

Ясніше така сфера підприємницької діяльності позначена, наприклад, в Законі "Про концесії на будівництво і експлуатацію автомобільних доріг". Так згідно ст. 1 цього Закону об'єктом концесії можуть бути не лише позаміські автомобільні дороги спільного користування але і їх допоміжні споруди, які розташовані на землях автомобільного транспорту, вказані в концесійному договорі. До них відносяться земельні ділянки, зайняті майданчиками для стоянки автотранспорту і для відпочинку, підприємствами і об'єктами служб дорожнього сервісу шумозащитнимі і снігозахисними спорудами і насадженнями, протіволівневимі і протиселевими спорудами, улаштованими заїздами, придорожніми лісосмугами для зашиті доріг і тому подібне Вони призначені для обслуговування рухомого складу на автодорогах і учасників дорожнього руху а також для розміщення сервісних і ремонтно-технічеських служб.

3. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Об’єктом права власності зазвичай виступає земельна ділянка. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім того, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб’єктами права власності на землю є:

1. громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності

2. територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності

3. держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Суб’єкти набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

1. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами

2. безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності

3. приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування

4. прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю)

5. внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду (лише юридичні особи)

6. передачі земель державної власності (лише територіальні громади)

7. примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (лише територіальні громади)

8. конфіскації земельної ділянки (лише держава)

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну і приватну власність, належать:

1. землі атомної енергетики та космічної системи

2. землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення

3. землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення

4. землі під водними об’єктами загальнодержавного значення

5. земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Власники земельних ділянок мають право:

1. продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину

2. самостійно господарювати на землі

3. власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію

4. використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі

5. на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом

6. споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.

На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Власники земельних ділянок зобов’язані:

1. забезпечувати використання їх за цільовим призначенням

2. додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля

3. своєчасно сплачувати земельний податок

4. не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів

5. підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі

6. своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом

7. дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон

8. зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем[3].

4. ПРАВО ОХОРОНИ ЗЕМЕЛ Ь

Від стану природних якостей земель безпосередньо залежить і стан інших об'єктів природи, всього довкілля, нарешті здоров'я людей.

Забезпечення належного стану земель пов'язане в першу чергу з їх охороною, яка здійснюється в тому числі і шляхом реалізації правових заходів. Охорона земель є не локальною, а загальносуспільною справою, оскільки вона забезпечує інтереси не лише безпосередньо тих суб'єктів, які використовують землі, а всього суспільства. У зв'язку з цим у Конституції України (ст. 14) знайшло своє закріплення положення про те, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.

Землі можуть охоронятися як у комплексі з іншими природними ресурсами (наприклад, в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду), так і як окремий складовий елемент довкілля. У другому випадку питання охорони цього об'єкта природи врегульовано земельним законодавством. Зокрема, чинний Земельний кодекс України присвячує охороні земель спеціальний розділ, правові приписи якого знайшли свій розвиток та реалізацію в Законі України від 19 червня 2003 року «Про охорону земель».

Правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших спеціальних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту земель від шкідливих антропогенних виливів, а також відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

У тому випадку, коли йдеться про охорону земель у комплексі з іншими природними ресурсами, мають на увазі особливості охорони земель у сукупності з іншими природними ресурсами.

У зв'язку з тим, що всі природні ресурси фактично є різною формою цільового використання земель, питання охорони та збереження окремих природних ресурсів так чи інакше пов'язане з охороною і використанням земель. Таке положення фактично обумовлене комплексним підходом до природокористування. Він базується на органічній єдності самої природи. Взаємозв'язок природнихресурсів у їх природному стані означає перш за все взаємозалежність якості і стану одного їх виду від стану інших видів.

З точки зору комплексного підходу природні ресурси не можна розглядати ізольовано один від одного і планувати їх охорону та використання, оскільки невідомо, які наслідки для майбутнього стану останніх спричиняє сучасна експлуатація кожного із них. Це в свою чергу висуває на порядок денний проблему розробки тенденцій розвитку сучасного законодавства про охорону як окремих, так і всіх разом взятих природних ресурсів. При цьому слід мати на увазі, що серед умов ефективності і дієвості законодавства про охорону природних ресурсів важливим є закріплення в ньому не тільки соціально-економічних, але й екологічних вимог, тобто вимог законів розвитку природи. При регулюванні земельних відносин необхідно враховувати екологічний зв'язок землі з іншими елементами природного комплексу і вплив землевикористання на навколишнє природне середовище.

Забезпечення охорони суміжних природних ресурсів при використанні земель із врахуванням органічного взаємозв'язку всіх природних об’єктів в єдиному біогеоценозі пов'язане з тим, що однією з правових форм реалізації цієї екологічної вимоги є право землевикористання. Саме цей інститут здатний забезпечити раціональне використання земель, їх охорону, а також охорону інших природних ресурсів. При цьому треба виходити із нерозривного взаємозв'язку і єдності використання і охорони земель у процесі їх безпосередньої експлуатації та включати в цю єдність і третій елемент — охорону суміжних природних ресурсів або охорону довкілля в цілому.

Землевикористання, з одного боку, повинно максимально задовольняти потреби людей, а з другого — забезпечувати охорону землі як джерело задоволення цих потреб. В основу такого підходу покладений нерозривний зв'язок і єдність використання і охорони земель у процесі їх безпосередньої експлуатації. В цьому в зазначену єдність треба включати і третій елемент — охорону суміжних природних ресурсів. Землевикористання як одна із форм взаємодії суспільства і природи повинна включати вимоги об'єктивно необхідного раціонального використання даного об'єкта природи, вимоги збереження якості цього об'єкта і вимоги враховувати екологічну взаємодію всіх об'єктів природи. В літературі цілком справедливо зазначалося, що охорону природи неможливо забезпечити за межами відносин по використанню природних ресурсів, оскільки саме в цій сфері відбувається найбільш значний вплив на навколишнє середовище. В той же час слід зазначити, що право землевикористання не є тією універсальною формою, яка забезпечує охорону земель у цілому. Коли антропогенний вплив на землю відбувається в результаті господарської діяльності, не пов'язаної безпосередньо із землевикористанням, охорона земель здійснюється в інших правових формах. Охороні земель та суміжних природних ресурсів повинна сприяти екологізація земельно-правових приписів. Як слушно зазначавВ.В.Петров, екологізація законодавства — це впровадження правил екологічного захисту до змісту норм, що регулюють господарську, рекреаційну та іншу діяльність, пов'язану тією чи іншою мірою із впливом на навколишнє середовище. Будь-яка господарська діяльність, пов'язана із впливом на довкілля, в першу чергу передбачає користування землею чи іншими об'єктами природи у визначених законом цілях. У зв'язку з цим екологізація земельного законодавства полягає, по-перше, в існуванні і в подальшому розвитку норм про охорону земель, які використовуються, по-друге, в існуванні і розвитку норм про охорону суміжних природних об'єктів у процесі використання земель.

Закріплення і розвиток у праві землевикористання вимог охорони суміжних природних ресурсів має отримати свій конкретний прояв у формуванні відповідних конкретних обов'язків кожного землекористувача чи власника земельної ділянки.

Одним із аспектів екологізації права землевикористання є створення моделі поведінки суб'єкта, яка б одночасно включала раціональне використання земельної ділянки у встановлених в законі цілях і охорону цієї земельної ділянки. При цьому охорона може здійснюватися як у формі регулювання способу використання цього об'єкта природи, так і у формі покладення на суб'єкта додаткових обов'язків, обмежень чи заборон.

Вплив землевикористання на сучасну екологічну ситуацію в першу чергу обумовлений природними і економічними характеристиками землі як об'єкта природи. Відомо, що всі природні ресурси в єдиному біогеоценозі пов'язані між собою, але центральною, цементуючою ланкою є земля, яка виступає перш за все як територіальна база. Саме завдяки цьому фактору вона має безпосередній зв'язок з усіма іншими природними ресурсами: надрами, рослинним світом, водами та ін.

Природні якості землі, її економічна і соціальна роль визначають і основні функції земельного права. Серед них особливу роль виконує охоронна функція. Ця функція має своїм завданням охорону землі як об'єкта природи, об'єкта права власності, а також підвищення її якості і продуктивного використання в інтересах людини і суспільства.

Щодо взаємодії землі з іншими природними ресурсами охоронну функцію землі можна було б розширити, включивши до її складу не тільки завдання охорони землі, але й охорону всього довкілля у процесі організації і здійснення використання цих природних ресурсів.

В умовах науково-технічного прогресу вплив землевикористання на навколишнє середовище диктує необхідність визначення оптимального співвідношення між раціональними використанням землі і охороною навколишнього середовища в цілому.

Правове регулювання земельних відносин значною мірою передбачає і організацію господарської експлуатацію інших природних ресурсів.

Підсилення екологічної спрямованості інституту права землевикористання передбачає перш за все необхідність врахування при конструюванні прав і обов'язків землекористувачів тих негативних наслідків, які можуть мати місце при безпосередньому використанні землі, до інших природних ресурсів.

ВИСНОВКИ

У представленій роботі викладені основні питання правового регулювання стосунків власності на землю і землекористування. Їх вміст свідчить про те, що право власності на землю і право землекористування так чи інакше властиві всій системі земельного права. Впродовж довгого часу їх переважаючим регулювальником було земельне законодавство. За минулий період існування актів земельного законодавства, що кодифікують, сформувалися певні традиції в земельному праві. Думається, що функціональне призначення земельного законодавства як регулювальника соціальних стосунків земельної власності і землекористування збережеться на досить віддалену перспективу розвитку суспільства.

В той же час слід звернути увагу на те, що лише впродовж XX століття в Україні було прийнято чотири земельні кодекси. Ними істотно змінювалися відповідні земельні стосунки, раніше всього відношення земельної власності і землекористування. Земельні суспільні стосунки, що є по своїй соціальній природі найбільш консервативними стосунками, не сприйнятливі до швидких змін.

Окрім цього, настільки часті зміни законодавства, що кодифікує земляноюзаконодавства є ознакою соціально-економічної нестабільності суспільства. Сучасний період розвитку земельних стосунків характеризується не лише їх реформаторським станом і оновленням земельного законодавства, але і активним включенням стосунків власності на землю і правового регулювання землекористування в систему цивільного і господарського права.

Проведене дослідження цієї проблеми дозволяє стверджувати, що це не виходить з об'єктивної реальності розвиткусучасної системи земельних правовідносин і не у всьому є виправданим. Не обґрунтовується воно і модними поясненнями "відродження традицій", "розвитку ринкових стосунків" і "повернення землі у вільний цивільно-правовий зворот", оскільки високорозвиненими країнами давно здоланий період вільного і необмеженого звороту землі. На всьому цивілізованому світі з другої половини XX століття стабільно функціонують розвинені системи економічних, екологічних і правових механізмів управлінняринком землі, що охоплюють лише строго обмежені пропорції земельних ресурсів. На даний час в кращому разі можна говорити про домінуюче місце земельного права як правова підгалузь в сучасній системі комплексної галузі пріродоресурсового права. Але спроби інтеграції земельного права в систему пріродоресурсового права в середині 80-х років минулого століття привели до повного усунення земельного права з правової системи. Це заподіяло відчутний збиток розвитку якземельного законодавства, так і правової системи в цілому. Тому лише відродженому земельному праву і земельному законодавству, що динамічно розвивається, посильне забезпечення повномасштабного і всеосяжного регулювання стосунків земельної власності і землекористування. Слід зазначити, що різні види права власності на землю представляють суспільну і індивідуальну цінність лише в процесі здійснення права землекористування на власницькій основі.

ПЕРЕЧЕНЬ ПОСИЛАНЬ

1. Екологічне право України за редакцією професорів А.П.Гетьмана і М.В.Шульги, Харьків, 2005

2. Право собственности на землю и право землепользования в Украине, Каракаш И.И., Киев, 2004

3. Земельний Кодекс України

4. Закон України «Об оренді землі»

5.Закон України «о концесії»

6. http://book.li.org.ua/ua/map/r11/113/