Курсовая работа: Ліквідація юридичної особи в зв’язку з банкрутством

КУРСОВА РОБОТА

з господарського права на тему:

Ліквідація юридичної особи в зв ’язку з банкрутством

План

Вступ

1. Порядок ліквідації юридичної особи у зв’язку з банкрутством

2. Провадження у справах про банкрутство

3. Ліквідаційна процедура

4. Припинення провадження у справі про банкрутство

5. Особливості визнання банкрутом окремих категорій СПД

Висновки

Література

Вступ

Термін “банкрутство” походить від латинського слова bancarotta – зламаний ослін або banca rotta – розбитий банк. Під ним розуміють неспроможність юридичної особи (СПД) задовольнити у встановлений для цього термін пред*явлені йому кредиторами вимоги й виконати зобов*язання перед бюджетом.

В римському праві неповернення боргу визначалося як небезпеччне для життя боржника та призводило до захоплення його майна кредиторами. В Київській Русі неплатник або злісний банкрут прирівнювався до злодія. Кредитори мали право продавати неплатоспроможного боржника разом з його майном. За часів Середньовіччя гарантом забезпечення боргу був сам боржник – його життя, особиста свобода та недоторканність.

В юридичній науці первісне розуміння банкрутства, або неспроможності, зводилося до ототожнення з неплатоспроможністю. Що до понять “неспроможність” і “банкрутство”, то вони в законодавстві переважної більшості держав вживаються як абсолютні синоніми. Аналогічною є ситуація з номінацією цього правового інституту і в Україні.[1]

1. Порядок ліквідації юридичної особи у зв”язку з банкрутством

В Украіні підстави й порядок визнання СПД банкрутом визнаяені в Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14.05.1992 р. в редакції від 30.06.1999 р., главою 23 ГК та ст. 53 ЦК.

Критеріями абсолютної неплатоспроможності Закон визнає:

- розмір заборгованності (встановлений у сумі трьохсот мінімальних розмірів зарабітної плати);

- термін несплати (3 місяці після настання терміну сплати).

За законодавством України суб*єктами банкрутства можуть бути лише юридичні особи, зареєстровані як СПД в органах державної статистики України, а також фізичні особи – СПД. Ними не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо). Не може порушуватися справа про банкрутство, якщо боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб*єктів підприємницької діяльності, а також стосовно боржника, щодо якого вже порушено справу про банкрутство, іноземних осіб та міжнародних організацій, розташованих за межами України.[2]

Неспроможність і банкрутство являють собою комплексний інститут права: з одного боку, це інститут матеріального права, а з іншого – процесуальний інститут.

Отже, за своєю суттю, банкрутство як цивільно-правова категорія є невід*ємною частиною і нормальним явищем ринкової економіки, природним процесов конкурентної боротьби, в ході якої слабкі підприємства вибувають із гри. Це нове для нащої держави поняття, яке щораз частіше нагадує про себе судовими процесами, в результаті яких підприємства, що не в змозі виконати зобов*язання перед кредиторами і бюджетом, оголошуються банкрутами.[3]

В Україні сьогодні діє спеціальний орган – Агенство з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, покликаний контролювати процедуру банкрутства, однак і він часто виявляється нездатним ефективно впливати на її результати. Агенство з питань банкрутства надає послуги з процедури банкрутства, і це перш за все стосується державних підприємств із часткою державної власності понад 25 %. Але проблема в тому, що жорстких норм у законі немає, тому зазнечене Агенство не може відповідати за те, що відбувається на багатьох державних підприємствах, де воно залучається до процедури.[4]

2. Провадження у справах про банкрутство

Згідно зі ст. 4 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених Законом.

Провадження у справах про банкрутство складається з процедур установлення факту неплатоспроможності боржника та без спірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення всіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури становлять цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.

Згідно зі ст. 15 ГПК справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника, яке визначається місцезнаходженням його постійно діючого органу (ст. 30 ЦК).

Заява кредитора про порушення справи про банкрутство повинна містити:

· Найменування госуподарського суду, до якого вона подається;

· Найменування боржника, його місцезнаходження;

· Зазначення банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, та їх місцезнаходження;

· Зазначення розміру боргу, документ про сплату державного мита, а також перелік документів, що додаються до заяви.

У разі надходження кількох заяв про визнання одного і того ж боржника банкрутом до порушення провадження у справі отстаннє порушується за наявності підстав для цього за заявою, що надійшоа першою. Іншим кредиторам згідно зі ст. 7 Закону надсилаються копії ухвали про порушення справи про банкрутство, а їх заяви з доданими до них документами приєднуються до матеріалів справи. Заяви кредиторів про визнання боржника банкрутом, що надійшли після порушення провадження у справі і до публікації оголошення про це в установленному Законом порядку, приєднуються до матеріалів справи. В усіх випадках про приєднання заяви кредитора з доданими документами виноситься ухвала. Господарський суд розглядає вимоги кредиторів відовідно до ст. 10 Закону після публікації оголошення про порушення справи про банкрутство.

Згідно з п. 3 ст. 5 Закону боржник може звернутись до госпоодарського суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності. Ініціювання боржником порушення справи про банкрутство однозначно свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини.

Заява боржника про порушення справи про банкрутство повинна містити:

· Найменування господарського суду, до якого вона подається;

· Найменування боржника, його місцезнаходження;

· Зазначення банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування, їх місцезнаходження;

· Перелік його кредиторів і боргів;

· Перелік документів, що додаються до заяви.

До заяви боржника додаються:

· Список його кредиторів і боржників;

· Бухгалтерський баланс;

· Аудиторський висновок, а також довідка обслуговуючого банку про наявність коштів на його рахунку та платіжні документи, які неоплачені за браком коштів і вмішені до картотеки.

До заяви боржника обов*язково мають бути додані його установчі документи, а також документи, що свідчать про його фінансове і майнове становище.

Господарський суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо:

· Боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру СПД;

· Подано заяву про визнання банкрутом юридичної особи, яка ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення).

· Вимоги кредитора повністю забезпечені заставою.

Відповідно до ст. 6 Закону заява кредитора чи боржника може бути відкликана заявниками до прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом.

Суддя ВГСУ Б.Поляков зазначає, що обов*язковою умовою порушення справи про банкрутство є наявність виконавчого провадження, внаслідок якого грошові вимоги ініціюючого кредитора не було задоволено.[5] В монографії вченого, зокрема, зазначено: “… процедура банкрутства слідує за виконавчим провадженням. Саме незадоволеність результатами виконавчого провадження є передумовою виникнення процедури банкрутства. Реальність неплатоспроможності має бути апробована виконавчим провадженням. Це означає, що боржник не може виконати грошове зобов*язання . …Не можна встановлювати альтернативу для кредитора: або звертатися до суду з позовом і вимагати сплати боргу шлязом позовного провадження, або ініціювати процедуру банкрутства. Неплатоспроможність має бути дійсно, реальною, об*єктивною. Тільки виконавче провадження може всідчити про реальну неплатоспроможність госуподарюючого суб*єкта”.[6]

Порядок ведення попереднього і наступних засідань у справі про банкрутство визначається суддею.

У попередньому засідання, яке проводиться у строк, установлений ст. 8 Закону, суд має остаточно з*ясувати обгрунтованість заяви кредитора про наявність і безспірність боргу та неплатоспроможність боржника. У разі звернення до суду самого боржника у попередньому засідання з*ясовуються ознаки його реальної чи потенційної неплатоспроможності.

Установивши ознаки неплатоспроможності боржника, господарський суд своєю ухвалою зобов*язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу ВРУ ми КМУ оголошення про порушення справи про банкрутство. Заявник повинен подати до господарського суду примірник газети з надрукованим оголошенням.

За результатами попереднього засідання господарський суд у разі необхідності ухвалою призначає розпорядкника майна боржника.

Відповідно до ст. 9 Закону розпорядкник має право давати обов*язкові приписи або накладати заборону на дії адміністрації юридичної особи боржника у випадках здійснення останньою актів відчуження або іншої передачі майна, що належить їй на тій чи іншій підставі. Водночас розпорядник майна не має права втручатись в оперативну господарську діяльність адміністрації юридичної особи.

Господарський суд покладає функції розпорядника майна на банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд держмайна, якщо боржник – державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника чи кредитора.

Ст. 5 Закону та п. 5 ст. 10 Закону України “Про аудиторську діяльність”визначає обов*язковість проведення аудиторської перевірки документів про фінансове і майнове становище боржника.

Після опубліковання оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі заяви з майновими вимогами до боржника згідно зі ст. 10 Закону мають право подавати всі кредтори незалежно від настання терміну виконання зобов*язань.

Кредитор, за справою якого порушено справу про банкрутство, має право заявити додаткові майнові вимоги до боржника у межах місячного терміну, встановленого у ст. 10 Закону, навіть якщо ці вимоги мають спірний характер.

Господарський суд розглядає документи всіх осіб, що заявили майнові вимоги до боржника, і за результатами розгляду ухвалою щодо кожного кредитора окремо визнає або відхиляє ці вимоги (повністю або частково).

Ухвала про визнання майнової вимоги кредитора повинна містити точно визначену суму в національній валюті України і підстави для визнання її боргом.

У провадженні у справах про банкрутство встановлені три процесуальні строки:

1.провадження у справі повинно бути порушено не пізніше п*яти днів із дня надходження заяви;

2.попереднє засідання у справі проводиться не пізніше як через місяць із дня порушення провадження у справі;

3.виявлення кредиторів і санаторів проводиться у місячний строк із дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство.

Процесуальний режим інших процесуальних дій у цьому провадженні, що призначаються господарським судом,визначається ст. 50-53 ГПК.

Зупинення провадження у справі про банкрутство можливо у разі заміни кредитора його правонаступником внаслідок реорганізації підприємства. У провадженні у справах про банкрутство неможливе процесуальне правонаступництво боржника, крім випадків реоганізаціїйого юридичної особи у формі перетворення.

Господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:

· боржник не є юридичною особою або не квлючений до Реєстру СПД;

· юридична особа боржника ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення);є

· установлена відсутність боргу або боржник виконав зобов*язання перед усіма кредиторами, або відповідно до законодавства з боржника списана заборгованість, або на заяву боржника кредитори не висунули майнових вимог;

· припинені зобов*язання перед усіма кредиторами, або відповідно до законодавства з боржника списана заборгованість, або на заяву боржника кредитори не висунули майнових вимог;

· вимоги всіх кредторів повністю забезпечені заставою;

· затверджено ліквідаційний баланс;

· затверджені умови санації юридичної особи боржника.

Санація є процедурою, що складається з угод учасників цієї процедури, спрямованих на врегулювання проблеми боргів і фінансового оздоровлення юридичної особи боржника (ст. 12 Закону). Санацію становлять погоджені умови:

- угоди між боржником і санатором про переведення боргу;

- реструктуризації статутнорго капіталу юридичної особи боржника;

- виплати санатором боргу кредиторам (термін, послідовність тощо).

Санаторами можуть бути громадяни або юридичні особи, які виявили бажання задовольнити вимоги кредиторів до боржника.

Угода між боржником і санатором про переведення боргу є першим елементом санації. Переведення боргу можливе лише за умови згоди кредиторів. Другим елементом санації є узгодження умов реструктуризації статутного капіталу юридичної особи боржника. Суть реструктуризації полягає у повній чи частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи боржника на користь санатора.

За загальним правилом узгодження умов реструктуризації здійснюють санатор, з одного боку, і власник майна юридичної особи боржника або уповноважена власником особа – з іншого. Однак вибір умов реструктуризації юридичної особи залишається за її адміністрацією, якщо ця юридична особа сама звернулась до суду із заявою про визнання її банкрутом.

Якщо в санації підприємства-боржника виявили бажання взяти участь кілька громадян або юридичних осіб, відбір санаторів здійснюється відповідними органами на конкурсних засадах (ст. 12 Закону). Відбір санаторів юридичної особи боржника недержавної форми власності здійснює власник її майна. Допускається участь у санації двох і більше осіб, які діють на підставі угоди між собою.

Третім елементом санації є узгодження умов виплати боргу між санаторам і кредиторами. Ці умови включають термін виплати, її послідовність, форму оплати тощо.

Як правило, умовою санації є виплата санатором повної суми боргу кредиторам. Однак відповідно до ст. 220 ЦК не забороняється списання кредиторами частки боргу, крім випадків, коли це прямо заборонено законодавством.

Умови санації боржника затверджуються господарським судом лише у разі погодження учасниками всіх трьох її складових елементів. Якщо пропощзиція про санацію прийнята і затверджена, вважається, що мета провадження у справі про банкрутство досягнута, оскільки вимоги кредиторів реально задоволені. Тому ухвалою про затвердження умов санації господарський суд окремим пунктом одночасно припиняє провадження у справі.

3. Ліквідаційна процедура

У випадках, передбачених Законом, господарський суд приймає постанову про визнаня боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо інше не передбачено Законом.

Відповідно до ст. 23 Закону з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

-підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

-строк виконання всіх грошових зобов*язань банкрута та зобов*язання щодо сплати податків і зборів вважається таким, що настав;

-припиняється нарахування неустойки, відсотків та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

-відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємшницю;

-укладення угод, пов*язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому цим розділом;

-скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника;

-вимоги за зобов*язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедури банкрутства, можуть пред*являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

У постанові господарського суду про визнання боржника банкрутом призначаються ліквідатори з числа представників зборів, кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду держмайна, якщо банкрутом визнане державне підприємство.

Відповідно до ст. 16 Закону призначені господарським судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію. Ліквідатори обирають зі свого складу голову ліквідаційної комісії.

Дії ліквідаційних комісій можуть бути оскаржені до господарського суду:

- банкрутом або власником його майна, або уповноваженим ним органом;

- особою, яка відповідає за зобов*язаннями юридичної особи банкрута;

- кожним кредитором окремо або їх зборами чи комітетом;

- особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових об*єктів або коштів до ліквідаційної маси, а також прокурором.

Повноваження ліквідаційної комісії передбачені ст. 15-22 Закону. Відповідно ст. 29 ЦК ліквідаційна комісія використовує права органу юридичної особи суб*єкта банкрутства. До ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права і обов*язки.

Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які може бути звернено стягнення за вимогами кредиторів. З метою погашення боргу стягнення може бути звернено на все майно банкрута, що належить йому на праві власності або повного господарського відання. У випадках банкрутства позикоодержувача всі його грошові кошти, де б вони не зберігались, також потрапляють у ліквідаційну масу. Відповідно до ст. 41 Закону України “Про власність”, до ліквідаційної маси входять також об*єкти права інтелектуальної власності банкрута. Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Звернення стягення на заствалене банкрутом майно передбачене в ст. 20-23 Закону України “Про заставу”. Якщо при реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, ця різниця використовується для задоволення незабезпечених заставою вимог кредиторів.

За змістом ст. 20 Закону у випадках, коли після публікації в ЗМІ оголошення про продаж майна банкрута виявитьсялише одна пропозиція щодо придбання цього майна, реалізація майнових активів банкрута проводиться шляхом викупу; у разі надходження двох і більше пропозицій – призначається проведення конкурсу або аукціону.

У разі браку майна банкрута для задоволення всіх вимог кредиторів майнові активи осіб, що відповідають за його зобов*язаннями, реалізуються в порядку, встановленому для майна банкрута.

Черговість задоволення претензій кредиторів із виручених сум передбачена ст. 31 Закону, за змістом якої розподіл цих сум між кредторами повинен здійснюватись лише після реалізації майнових активів, достатніх для задоволення повністю або частково вимог усіх кредиторів відповідної за пріорітетом черги.

У першу чергу задовольняються:

А) вимоги, забезпечені заставою;

Б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

В) витрати, пов*язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі:

-витрати на оплату державного мита;

-витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;

-витрати на публікацію в офіційних органах інформації про порядок продажу майна банкрута;

-витрати на публікацію в ЗМІ про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв*язку з визнанням мирової угоди недійсною;

-витрати арбітражного керуючого, пов*язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;

-витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням суду за рахунок їх коштів;

-витрати на оплату праці арбітражних керуючих, у порядку передбаченому ст. 27 Закону.

У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли їз зобов*язань банкрута перед працівниками (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов*язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров*ю громадян, а також вимоги громадян-вкладників СПД, які залучали майно вкладників.

У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів.

У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов*язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.

У п’яту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієїх черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна вважаються погашеними.

У разі, якщо господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію юридичної особи – банкрута, майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникові або уповноваженому ним органу, а майно державних підприємств – відповідному органу приватизації для наступного продажу. Одержані кошти спрямовуються до Держбюджету.

Після завершення реалізації майнових об*єктів, що входять до складу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення всіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між ними, ліквідаційна комісія має скласти і подати господарському суду звіт про виконані дії у формі ліквідаційного балансу.

Після розгляду господарським судом ліквідаційного балансу, його перевірки, заслуховування членів ліквідаційної комісії і комітету кредиторів, суд виносить ухвалу про затвердження ліквідаційного балансу і припинення провадження у справі про банкрутство, якщо дійде висновку, що ліквідаційна комісія належним чином здійснила свої повноваження щодо продажу активів та розподілу вирученої суми між кредиторами.[7]

4. Припинення провадження у справі про банкрутство

Відповідно до ст. 40 Закону Господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:

1.боржник не включений до Єдиного державног реєстру підприємств та організацій України або Реєстру СПД;

2.подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;

3.у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника;

4.затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому Законом;

5.затверджено мирову угоду;

6.затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому ст. 32 Закону;

7.боржник виконав усі зобов*язання перед кредиторами;

8.кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду.

Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених п.1, 2 та 5 ч. 1 наведеної статті, на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених п. 3, 4, 7 і 8, лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому п. 6, лише після визнання боржника банкрутом.

5. Особливості визнання банкрутом окремих категорій СПД

Становлення і розвиток в Україні інституту неспроможності (банкрутства) супроводжується процесом диференціації особливостей його застосування до господарюючих суб’єктів, залежно від виду здійснюваної ними діяльності. Такий підхід відповідає сучасним тенденціям розвитку законодавства про неспроможність, що виражається у пріоритетному розвитку норм реабілітаційного характеру й врахуванні публічної складової у функціонуванні того або іншого неплатоспроможного підприємства-боржника. У зазначеному контексті обґрунтованим є встановлення розбіжностей процесуального характеру для суб*єктів господарювання залежно не тільки від виду діяльності (небезпечна або безпечна), а й віл кількості працівників неплатоспроможного підприємства. В останньому випадку враховується масштабний фактор даного підприємства у виробничій інфраструктурі населеного пункту, де воно розташоване, тобто місто утворююча складова підприємства.

Особливості банкрутства містоутворюючих підприємств, великих підприємств з кількістю працівників понад 5 тисяч або небезпечних регулюються ст.ст. 42 і 43 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Характер реабілітаційних процедур, передбачений Законом для названих вище господарюючих суб*єктів є ідентичним, що дає підставу надалі не робити, якщо це не потрібно за змістом роботи, спеціальних застережень.

Специфіка банкрутства місто утворюючих підприємств, насамперед обумовлена високою імовірністю виникнення як мінімум у масштабах даного населеного пункту глибокої соціально-економічної кризи. Високий рівень безробіття, споживні проблеми і неплатежі у комунальній сфері є факторами, що сприяють дестабілізації всієї інфраструктури міста.

Сучасні проблеми банкрутства містоутворюючих підприємств зобов’язують центральні органи влади до пошуку оптимальних рішень, які враховують особливості даних господарюючих суб’єктів. Прикладом подібних дій може бути постанова КМУ від 12.09.2001 р. “Про створення Комісії з питань неплатоспроможності”.

Основними завданнями Комісії є координація дій міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов*язаних із запобіганням банкрутства і виробленням єдиних підходів та оптимальних шляхів відновлення платоспроможності містоутворюючих підприємств, підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, особливо небезпечних підприємств і суб*єктів природних монополій, які знаходяться у державній власності або доля державної власності яких перевищує 25 %, а також у випадку відкриття провадження у справі про їхнє банкрутство.

Особливу увагу комісія має приділяти питанням запобігання банкрутству, у тому числі, містоутворюючих підприємств. До функції комісії, зокрема, входить:

-ухвалення рішення про доцільність досудової й судової санації підприємтства;

-визначення оптимальних шляхів реструктуризації і погашення заборгованності підприємств;

-ухвалення рішень про доцільність державної підтримки неплатоспроможних містоутворюючих підприємств.

При удаваній своїй прозорості проблема банкрутства містоутворюючих підприємств у даний час далека від вирішення.

Як приклад до висловленого може бути правова неврегульованість банкрутства вуглевидобувних підприємств, багато з яких є також і містоутворюючими, й особливо небезпечними підприємствами. Збитковість багатьох вуглевидобувних підприємств послужила підставою для ухвалення рішення про реструктуризацію всієї галузі. На виконання Закону України “Про порядок списання заборгованності вуглевидобувних і вуглепереробних підприємств Міністерства вугільної промисловості, що ліквідуються за рішення Кабінету Міністрів України, перед Державним бюджетом України і місцевими бюджетами та державними цільовими фондами” від 17.01.1997 р. Кабінетом Міністрів України прийнята постанова № 939 від 27.08.1997 р. про порядок ліквідації зазначених підприємств. У редакції від 29.06.1999 р. дана постанова встановлює, що рішення про ліквідацію збуткових вуглевидобувних і вуглепереробних підприємств приймає КМУ на підставі техніко-економічного обгрунтування про недоцільність їх подальшої експлуатації і повинне, зокрема, містити такі пункти:

- обгрунтування доцільності ліквідації підприємства;

- термін його ліквідації;

- оцінку влпиву на навколишнє середовище; соціально-економічний прогноз наслідків ліквідації підприємства;

- розрахунок вартості робіт з його ліквідації тощо.

Як свідчить практика, політика прискореної ліквідації шахт має істотні недоліки, обумовлені факторами економічного, соціального й екологічного порядку. В економічній сфері ця поітика призвела о найгострішого дефіциту енергоресурсів. У екологічній сфері виникла загроза затоплення підземними водами багатьох міст.

Необхідно підкреслити: ще до відкриття судової процедури банкрутства, яка включає, зокрема, реабілітаційні заходи, вищестоящий державний орган вирішує долю господарюючого суб*єкта, роблячи фактично формальним провадження справи про банкрутство. У таких умовах, як свідчить світова практика, дуже складно проводити процедуру санації або укладати мирову угоду. [8]

Раніше зазначалося, що аналогічні проблеми виникають при реструктуризації неплатоспроможного комерційного банку (також є об*єктом підвищеної соціальної значущості) після прийняття НБУК рішення про його ліквідацію. Тут також виявляються істотні протиріччя процесуального характеру. Зокрема, як можна поліпшити фінансовий стан і відновити платоспроможність банку, якщо НБУ прийнчято рішення про його ліквідацію, тобто відкликана ліцензія на здійснення даного виду господарської діяльності?[9] Про змішання загальноприйнятих понять і термінологічну плутанину свідчить і назва п. 6.1. даної постанови (“Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків”: Постанова правління НБУ № 395 від 09 жовтня 2000 р.): “Продаж (санація) банку, що ліквідується…”.

Зазначене протиріччя набуває ще більшої гострпоти при аналізі норм національного законодавства про банкрутство. Згідно з ст. 42 Закону Центральний орган виконавчої влади, що прийняв рішення про ліквідацію боржника, стає повноправним учасником провадження справи про банкрутство і визначає кандидатуру керуючого санацією, її терміни і багато інших найважливіших питань. Природним вважається висновок, що у такій ситуації центральний орган виконавчої влади проводитиме свою політику, спрямовану на ліквідацію боржника – містоутворюючого підприємства, і перешкождатиме проведенню реабілітаційних процедур і, у тому числі, укладенню мирової угоди.

Отже, уявляється обгрунтованим внесення відповідних змін і доповнень до норм, що регулюють процедуру банкрутства містоутворюючих (великих, особливо небезпечних) підприємств, а саме:

- рішення про ліквідацію зазначеної категорії підприємств приймає тільки господарський суд;

- органи держвлади, до компетенції яких входить сфера діяльності підприємства-боржника, беруть участь у заходах реабілітаційного характеру, тільки у частині вирішення соціальних питань;

- вважати обов*язковим при виборі стратегії фінансової реабілітації боржника, врахування специфіки виробництва, стан основних фондів і рівень кваліфікації працівників даного підприємства.

Для особливо небезпечних підприємств, крім зазначеного вище, обов*язковою вимогою входження у реабілітаційну процедуру має стати інноваційна складова плану санації, як зазначалося вище, а саме: поєднання мораторію на виплати кредиторам та інноваційні пільги можуть виявитися тим фактором, що істотно підвищить імовірність успішного виконання реабілітаційної процедури.[10]

Висновки

Доля багатьох підприємств Украъни, що пройшли через процедуру банкрутства, свідчить, що вона майже завжди веде до зупинки і фактичної загибелі виробництва, хоча в теоретичному аспекті сам по собі метод банкрутства непоганий. Але це лише за умови, що потім підприємство відродиться. Однак для української економіки стало практикою свідоме доведення до банкрутства, що грунтується на чинному законодавстві. Багато підприємств стали банкрутами не за одни день. Їхня неспроможність протягом тривалого часу мала латентний характер. Але іноді в банкрутстві підприємств винна й сама держава, що, наприклад, проводить необгрунтовану тарифну політику, надає чи не надає пільги та ін. [11]

Зрозуміле й чітко організоване законодавство про банкрутство підприємств є надзвичайно важливою і стратегічною проблемою ринкових відносин. Прийняття нового Цивільного і Господарського кодексів України, низки нових законів створило певну систему законів у сфері банкрутства підприємств, що дозволило, з одного боку, запобігти численним суперечкам і спорам, з іншого ж – слід таки визначити, що сьогоднішній стан законодавства про банкрутство залишає певну невизначеність і незначні розбіжності.[12]

Література

1. Господарський кодекс України

2. Господарсько-процесуальний кодекс України

3. Цивільний кодекс України

4. Закон України “Про аудиторську діяльність” від 22.04.1993 з змінами і доповненнями

5. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14.05.1992 р. в редакції від 30.06.1999 р. з подальшими змінами та доповненнями

6. Закон України “Про власність” від 07.02.1991 з змінами і доповненнями

7. Закон України “Про заставу”від 02.10.1992 з змінами і доповненнями

8. Закон України “Про порядок списання заборгованності вуглевидобувних і вуглепереробних підприємств Міністерства вугільної промисловості, що ліквідуються за рішення Кабінету Міністрів України, перед Державним бюджетом України і місцевими бюджетами та державними цільовими фондами” від 17.01.1997 р.

9. Постанова Кабінета Міністрів України № 939 від 27.08.1997 р у редакції від 29.06.1999 р. “Про порядок ліквідації вуглевидобувних і вуглепереробних підприємств Міністерства вугільної промисловості, що ліквідуються за рішення Кабінету Міністрів України.”

10. Постанова КМУ “Про створення Комісії з питань неплатоспроможності”. від 12.09.2001 р.

11. Грек Б. Фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства: кримінально-правовий аспект. // Юридичний хурнал № 5 (23) 2004 р.; с. 98-103

12. Мачуський В.В. Правове забезпечення підприємницької діяльності: Курс лекцій. - К.: КНЕУ, 2002. - 348 с

13. Винник Б. Колізійні аспекти законодавства при банкрутстві пдприємств. // Юридичний журнал № 5 (23) 2004 р.; с. 34

14. Грек Б. Банкрутство в Україні: минуле і сьогодення. // Право України « 6, 2004 р.; с.25

15. Опадчий І. Банкрутство як останній аргумент. // Юридичний хурнал № 5 (23) 2004 р.; с. 105

16. Сгара Е. Мирова угода в процедурі банкрутства: роль економіко-правових факторів. // Право України – 2003 - №1; с.42

17. Сгара Э. Особенности заключения мирового соглашения в процедуре банкротства финансовых учреждений. // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2002 № 9, с. 19-21

18. Хозяйственное право:Учебное пособие /Под общей ред. Проф. Н.А.Саниахметовой. - Х.: «Одиссей», 2004. - 640 с.

[1] Грек Б. Фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства: кримінально-правовий аспект. // Юридичний хурнал № 5 (23) 2004 р.; с. 98-103

[2] Хозяйственное право:Учебное пособие /Под общей ред. Проф. Н.А.Саниахметовой. - Х.: «Одиссей», 2004. – 640с.

[3] Грек Б. Фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства: кримінально-правовий аспект. // Юридичний хурнал № 5 (23) 2004 р.; с. 98-103

[4] Винник Б. Колізійні аспекти законодавства при банкрутстві пдприємств. // Юридичний журнал № 5 (23) 2004 р.; с. 34

[5] Опадчий І. Банкрутство як останній аргумент. // Юридичний хурнал № 5 (23) 2004 р.; с. 105

[6] Поляков Б. М. Право несостоятельности (банкротства) в Украине. – К.: Ін Юре, 2003 р.; с. 87

[7] Мачуський В.В. Правове забезпечення підприємницької діяльності: Курс лекцій. - К.: КНЕУ, 2002. - 348 с.

[8] Правове регулювання процедури банкрутства місто утворюючих та особливо небезпечних підприємств // Н. Барбашова, Є. Сгара. Пправо України № 9 2003 р., с.65

[9] Сгара Э. Особенности заключения мирового соглашения в процедуре банкротства финансовых учреждений. // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2002 № 9, с. 19-21

[10] Сгара Е. Мирова угода в процедурі банкрутства: роль економіко-правових факторів. // Право України – 2003 - №1; с.42

[11] Грек Б. Банкрутство в Україні: минуле і сьогодення. // Право України « 6, 2004 р.; с.25

[12] Винник Б. Колізійні аспекти законодавства при банкрутстві пдприємств. // Юридичний журнал № 5 (23) 2004 р.; с. 34