ЗАДАЧА 1
Шофер Дубровський був зупинений групою громадян. Вони вказали на того, що лежав в кюветі важко пораненого чоловіка, збитого раніше проїжджаючою машиною, і попросили відвезти його в лікарню. Дубровський, боячись, що він може бути запідозрений в наїзді на цю людину, сказав, що піджене машину ближче до потерпілого. Сівши в машину, він виїхав з місця випадку. Потерпілий помер від рясної втрати крові.
Чи підлягає
Дубровський кримінальній відповідальності?
Проаналізуйте дану ситуацію та дайте кримінально-правову характеристику вчиненому.
У чому полягає відмінність залишення у небезпеці від ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані?
Дії Дубровського необхідно кваліфікувати за статтею 136 КК Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Відповідно до норми цієї статті ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження, караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.
Ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан дитини належним установам чи особам караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть потерпілого, караються обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
Отже проведемо аналіз цієї статті.
Об'єкт цього злочину аналогічний об'єктові злочину, передбаченого ст. 135.
З об'єктивної сторони злочин може набувати таких форм;
1) ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження; 2) неповідомлення належним установам чи особам про знаходження іншої особи в небезпечному для життя стані, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження. Обов'язковою ознакою злочину є причинний зв'язок між бездіяльністю винного і наслідками у вигляді настання тяжкого тілесного ушкодження [3].
Поняття ненадання допомоги є юридичним синонімом до поняття залишення без допомоги, про зміст якого, а також про зміст поняття небезпечний для життя стан див. коментар до ст. 135, а про поняття тяжкі тілесні ушкодження - ст. 121 і коментар до неї.
Під належними установами та особами у ст. 136 розуміються установи, підприємства і організації та службові й інші особи, які зобов'язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором надавати допомогу особам, які перебувають в небезпечному для життя стані. Приблизний перелік таких установ і осіб наведено у коментарі до ст. 135. [5]
Обов'язок подавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у загрозливому для їх життя і здоров'я стані, закон загалом покладає на всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Тому суб'єктом цього злочину є будь-які осудні і такі, що досягли 16 років, особи, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких законом чи іншим нормативним актом покладено обов'язок надавати допомогу особам, що перебувають в небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які зобов'язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим до говором надавати допомогу вказаним особам. Відповідальність цих осіб за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, настає, відповідно, за ст. 139, або за ст. ст. 284, 364 чи 426, або за ст. 135.
З суб'єктивної сторони злочин характеризується непрямим умислом до бездіяльності і необережністю до наслідків у вигляді тяжких тілесних ушкоджень. Ставлення винної особи до бездіяльності, передбаченої ч. 2 ст. 136, характеризується тільки прямим умислом, а ставлення до наслідків, передбачених ч. З ст. 136, - тільки необережністю.
Кваліфікованими видами злочину є: 1} ненадання допомоги малолітньому, який перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу; 2) неповідомлення належним установам чи особам про перебування дитини в небезпечному для життя стані (ч. 2 ст. 136). Про зміст поняття малолітній див. коментар до ст. 135. Дитиною визнається особа, яка не досягла 18-річного віку.
Особливо кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч.ч. 1 і 2 ст. 136, є смерть потерпілого.
І навіть той факт, що Дубровський злякався того, що можуть подумати ніби він збив людину жодним чином не пом’якшують відповідальність, адже це було безпідставно. Оскільки було достатньо свідків за для того щоб встановити істину.
ЗАДАЧА 2
17 січня 2006 року Соколов, Гуров і Войков, за попередньою змовою між собою подзвонили підприємцю Левченко і домагалися від нього передати їм через тиждень о 17 годині 5 тис. доларів США під погрозою застосування насильства до його дванадцятирічного сина. Наступного дня Левченко звернувся у правоохоронні органи з цього приводу. Соколов, дізнавшись про те, що Шевченко звернувся до міліції, разом з Гуровим та Войковим зустрів Шевченка та попередив його про "необачність" відносно звернення до міліції і наказав принести 7 тис. доларів США 21 січня 2006 року. У зазначений термін при передачі грошей Соколов, Гуров та Волков були затримані працівниками міліції. Дії винних осіб були кваліфіковані слідчим за ч.2 ст.189 КК України, як вчинені за попередньою змовою групою осіб. Помічник прокурора дав письмову вказівку щодо зміни кваліфікації дій винних за ч.З ст.189 КК України як вчинені організованою групою.
1. Яке із зазначених рішень правомірно?
2.Що може вказувати на наявність такої кваліфікуючої ознаки як вчинення вимагання організованою групою? Обґрунтуйте своє рішення.
3.Розкрийте об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу злочину, який вчинили Соколов, Гуров та Волков.
Стаття 18 Кримінального кодексу України встановлює, що вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання), - караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Вимагання, вчинене повторно; або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому, - карається позбавленням воді на строк від трьох до семи років.
Вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, або таке, що завдало майнової шкоди у великих розмірах, - карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років із конфіскацією майна.
Вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Таким чином, визначимо основні складові злочину, тобто об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону. Основним безпосереднім об'єктом вимагання є право власності, а його додатковими обов'язковими об'єктами виступають психічна та фізична недоторканість особи, й особиста свобода, здоров'я. Додатковими факультативними об'єктами злочину можуть бути честь, гідність, право на таємницю приватного життя та інші права громадян.
Предметом злочину може бути як майно, так і право на нього, а також будь-які дії майнового характеру. Особливістю предмета вимагання є те, що ним може бути не тільки майно, яке на момент посягання знаходиться у потерпілого, а й майно, яке перебуває в цей момент у фактичному володінні винного (одержане ним у борг, на зберігання, для ремонту тощо). Володіючи певною річчю, вимагач може зажадати від її власника не пред'являти претензій до її повернення. Відтак майно як предмет вимагання відрізняється від предмета інших посягань на власність. Неможливо, наприклад, шляхом грабежу або в результаті розбою заволодіти чужим майном, якщо воно на момент посягання вже знаходиться у винного. Предметом вимагання може бути також майно, якого немає у потерпілого в момент вимоги про його передачу і надходження якого до нього лише передбачається [3].
З об'єктивної сторони вимагання характеризується двома взаємопов'язаними діями: 1) пред'явленням майнової вимоги; 2) погрозою застосування насильства, знищення або пошкодження майна, заподіяння Іншої шкоди.
Вимога як ознака вимагання означає викладену в рішучій формі пропозицію винного до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під охороною яких перебуває майно) про передачу майна, права на майно або вчинення останнім інших дій майнового характеру. Пред'явлена суб'єктом майнова вимога утворює ознаку об'єктивної сторони цього злочину тільки за умови, що вона є завідомо протиправною. При вимаганні винна особа прагне заволодіти не належним їй майном чи правом на таке майно або бажає вчинення на її користь дій майнового характеру. Вимога задовольнити законні майнові претензії не утворює складу вимагання, як не утворює його вимога вчинити інші, крім передбачених у ст. 189, дії.
Якщо ж винна особа, застосовуючи відповідні погрози, не керується умислом на заволодіння чужим майном, а має на меті примусити потерпілого припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її або укласти яку-небудь угоду чи не виконувати укладену угоду, виконання якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права (інтереси) того, хто займається господарською діяльністю, вчинене слід розглядати як протидію законній господарській діяльності і кваліфікувати за відповідною частиною ст.206.
Застосування погроз без такого умислу з метою примусити потерпілого до. виконання чи невиконання цивільно-правового зобов'язання слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 355. Але відповідальність за цією статтею може наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання (невиконання) існуючого зобов'язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством. Предметом такого зобов'язання можуть бути гроші, майно, послуги, результати творчості тощо. Вимога виконати (не виконувати) зобов'язання, що виникло з підстав, не передбачених чинним законодавством, або неіснуючого зобов'язання, або зобов'язання з невизначеним предметом, а так само використання факту існуючого зобов'язання для заволодіння майном, правом на майно або для вчинення дій майнового характеру, які ним не передбачені, кваліфікується як вимагання.
Ще однією особливістю майнової вимоги при вимаганні є те, що при її пред'явленні винний не вживає активних дій до безпосереднього заволодіння майном, а прагне задовольнити своє домагання в результаті певних дій особи, до якої звернуто таку вимогу, - щоб та сама передала (віддала, вручила, надіслала, поклала в умовлене місце тощо) йому майно, право на майно або вчинила інші дії майнового характеру. У ряді випадків винний взагалі не може без певних дій потерпілого досягти злочинного результату (зокрема, коли від останнього вимагається вчинити такі дії майнового характеру, Як, наприклад, виконання на користь винного певної роботи).
Майнова вимога визнається вимаганням за умови, що вона поєднана з психічним насильством. Пред'являючи до потерпілого майнові претензії, вимагач розуміє, що вони не будуть задоволені, якщо потерпілого до цього не примусити, не присилювати робити певним чином.
Смисл погрози при вимаганні полягає у залякуванні особи, до якої пред'явлена вимога, з метою забезпечити вигідну для винного поведінку.
Погроза при вимаганні повинна бути дійсною і реальною. При визначенні дійсності і реальності погрози необхідно виходити з суб'єктивного ставлення до неї винного і суб'єктивного сприйняття її потерпілим [7].
Реальність погрози для вимагача не означає, що він дійсно має намір обов'язково її виконувати. Достатньо, щоб винний вважав, що залякування, яке він застосовує, сприймається потерпілим як таке, що цілком може бути реалізоване і спроможне примусити його робити певним чином. Реальність погрози для потерпілого означає усвідомлення ним того, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, може стати дійсністю, якщо він проігнорує вимогу вимагача. Погроза при вимаганні може бути виражена у будь-якій формі; усно чи письмово, безпосередньо потерпілому або через інших осіб, по телефону, за допомогою жестів, міміки, та/або іншими способами. Водночас, для того щоб мати бажану для вимагача дію, погроза повинна бути доведена до свідомості потерпілого.
В окремих випадках при вимаганні погроза може і не висловлюватись у звичайному смислі цього слова. Вимагач може обмежитись пред'явленням майнової вимоги, якщо розуміння об'єктивно існуючої погрози випливає із відносин між потерпілим і вимагачем, які передували вимаганню, інших обставин, які дають підстави робити висновок про можливе заподіяння шкоди. У таких випадках вимагач розраховує, що потерпілому без пред'явлення погрози зрозуміло про можливе заподіяння йому або його близьким певної шкоди, якщо він не виконає пред'явленої вимоги.
Погроза при вимаганні може стосуватися як самого потерпілого, так і близьких його родичів. Про поняття близьких родичів див. коментар до ст. ст. 115 та 154.
Ст. 189 називає чотири види погроз; 1) погроза насильством; 2) погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів; 3) погроза знищенням чи пошкодженням майна; 4) погроза розголошенння відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.
За умов нашої задачі була застосована погроза насильством. Вона при вимаганні полягає у погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких його родичів.
Вимагач може погрожувати застосуванням будь-якого насильства; нанесенням побоїв, мордуванням, заподіянням тілесних ушкоджень, позбавленням життя, зґвалтуванням особи жіночої або чоловічої статі, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, позбавленням волі, іншими насильницькими діями. Встановлення, яким саме насильством погрожував вимагач, є обов'язковим у кожному випадку висловлення такої погрози, оскільки від характеру насильства, яке є змістом погрози, залежить правильна кваліфікація дій винних. Якщо винна особа погрожувала потерпілому позб0вленням життя або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 189.
Вимагання слід вважати закінченим з моменту пред'явлення вимоги, поєднаної із вказаними погрозами незалежно від досягнення винною особою поставленої мети [11].
Суб'єктом злочину може бути осудна особа, яка на момент його вчинення досягла 14-річного віку.
Суб'єктивна сторона вимагання характеризується прямим умислом. Вимагання - це корисливий злочин. При його вчиненні винний має за мету незаконно одержати чуже майно, право на нього або добитися вчинення потерпілим інших дій майнового характеру.
Кваліфікованими і особливо кваліфікованими видами злочину закон визнає вимагання: 1) вчинене повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб, або 3) службовою особою з використанням свого службового становища, або 4) з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або 5) з пошкодженням чи знищенням майна (ч. 2 ст. 189, або 6) організованою групою (ч. 4 ст. 189); 7) що завдало значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 189), або 8) майнової шкоди у великих (ч. З ст. 189) чи 9) в особливо великих (ч. 4 ст. 189) розмірах; 10) поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. З ст. 189), або 11) із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4 ст. 189).
За умовами завдання вимагання було вчинено за попередньою змовою групою осіб та з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.
Вимагання, вчинене з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, означає, що винна особа, пред'являючи майнову вимогу, висловлює погрозу позбавити життя чи нанести тяжкі. тілесні ушкодження потерпілому або його близьким родичам у випадку невиконання пред'явленої вимоги.
Погроза вбивством або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, висловлена в процесі вимагання, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189 і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.
Оскільки вимагання є закінченим з моменту пред'явлення майнової вимоги, такі кваліфікуючі ознаки, як пошкодження чи знищення майна, завдання майнової шкоди у великому чи особливо великому розмірах, завдання значної шкоди потерпілому, а також заподіяння тяжкого тілесного ушкодження мають місце лише у випадку реального настання вказаних в законі наслідків. У зв'язку з цим не можуть розглядатися як замах на злочин, передбачений ч. ч. 2, 3 чи ч. 4 ст. 189, дії особи, яка вчиняючи вимагання, ставила за мету настання таких наслідків, але цієї мети не досягла.
Вимагання слід відрізняти від насильницького грабежу і розбою. При відмежуванні вимагання від грабежу чи розбою треба виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або а погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, слід кваліфікувати як вимагання.
Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв'язку з відсутністю у нього майна вимога про передачу останнього винною особою була перенесена на майбутнє, дії такої особи треба кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж за відповідною частиною ст. 189 (якщо наступні дії являли собою вимагання).
З визначеного вище робимо висновок, що правомірним є рішення яке було кваліфіковане слідчим за ч.2 ст.189 КК України, як вчинені за попередньою змовою групою осіб.
ЗАДАЧА 3
Степанов і Архипенко пізно ввечері напали на Мельникову, яка поверталась з роботи через сквер. Степанов застосував фізичне насильство до Мельникової, утримуючи її руки і прикриваючи рот рукою, а Архипенко вчинив з потерпілою насильницький статевий акт. Мельникова побоялася розголосу факту її зґвалтування і не звернулася в міліцію із заявою. Увечері наступного дня Степанов і Архипенко знову зустріли Мельникову і вимагали у неї 300 грн., під погрозою повідомлення її нареченому про зґвалтування. Після звертання Мельникової у правоохоронні органи, Степанов і Архипенко були затримані і їм було пред'явлене обвинувачення у зґвалтуванні, вчиненому групою осіб (ч.З ст. 152 КК України) і вимаганні, вчиненому-за попередньою змовою групою осіб (ч.2 ст. 189 КК України). Адвокати Степанова та Архипенка внесли клопотання про перекваліфікацію дій їх підзахисних, мотивуючи це тим, що в статеві зносини з потерпілою вступав лише Архипенко. При цьому адвокатом Степанова була надана медична довідка з поліклініки про те, що його підзахисний є імпотентом. Адвокат Архипенко, у зв'язку з цим, клопотався про перекваліфікацію дій підзахисного на ч.І ст. 152 КК України. Крім того, обидва адвоката внесли клопотання про кваліфікацію дій підзахисних за ч.2 ст. 15 і ст. 189 КК України, мотивуючи це тим, що гроші обвинуваченим передані не були і вони не досягли поставленої мети.
1.Чи підлягає клопотання адвокатів задоволенню і у якій його частині?
2.Дайте правильну кваліфікацію діям винних осіб. Обґрунтуйте своє рішення.
Дії Степанова і Архипенко необхідно кваліфікувати таким чином: спочатку здійснення зґвалтування а потім вимагання, тобто наявні фактично два склади злочинів.
Стаття 152 КК України визначає, що ґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, - карається позбавленням волг на строк від трьох до п'яти років.
Зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років,
Отже, основний безпосередній об'єкт злочину- статева свобода чи статева недоторканість особи. Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути здоров'я, воля, честь І гідність особи, нормальний розвиток неповнолітніх.
Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої і психічно нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого спілкування будьякого примусу. Статева недоторканість - це абсолютна заборона вступати у природні статеві контакти з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, всупереч її справжньому волевиявленню.
Потерпілою від злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі.
Ст, 152 не містить обмеження у тому плані, що згвалтуванням визнаються лише позашлюбні статеві зносини. Тому потерпілою від цього злочину може бути й особа, яка перебуває з винним в офіційно зареєстрованому або фактичному шлюбі. Віктимна (провокуюча) поведінка потерпілого кримінальну відповідальність за ст. 152 не виключає, однак може враховуватись при призначенні покарання.
На кваліфікацію діяння за ст. 152 не впливає моральний аспект характеристики потерпілої особи (наприклад, вона веде безладне статеве життя), наявність попередніх статевих зносин з тим, хто Притягується до відповідальності за її зґвалтування, а також досягнення нею шлюбного віку або статевої зрілості.
З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах, які поєднуються із: 1) застосуванням фізичного насильства; 2) погрозою його застосування (воля потерпілої особи придушується) або 3) з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ЇЇ воля ігнорується).
Під статевими зносинами у ст. 152 слід розуміти природний (гетеросексуальний) статевий акт. Мається на увазі коїтус - сполучення чоловічих і жіночих статевих органів, здатне, як правило, викликати вагітність. Злочин є закінченим з моменту початку статевого акту всупереч волі потерпілої особи. При цьому не вимагається обов'язкової дефлорації (порушення цілісності дівочої пліви), еякуляції (закінчення статевого акту у фізіологічному розумінні) та оргазму. Для визначення факту наявності природного статевого акту призначається судово-медична експертиза[3].
Інші форми задоволення статевої пристрасті, крім статевого акту у природній формі, складу зґвалтування не утворюють і за наявності для цього підстав кваліфікуються за ст. 153 або деякими іншими статтями Особливої частини КК.
Суб'єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця злочину має бути протилежна статі потерпілої особи, Співвиконавцем злочину, учасником групового зґвалтування може бути особа, яка фізіологічно неспроможна вчинити природний статевий акт, а також особа однакової статі з потерпілим.
Суб'єктивна сторона зґвалтування характеризується прямих умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє природний статевий акт із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, і бажає це зробити. Мотиви, не впливаючи на кваліфікацію, можуть бути різними (задоволення статевої пристрасті, помста, бажання принизити потерпілу особу, прагнення сексуального самоствердження хуліганські спонукання тощо).
Зґвалтування, вчинене групою осіб, має місце тоді, коли група з двох або більше осіб співвиконавців діє узгоджено з метою вчинення насильницького статевого акту з однією або декількома потерпілими особами. Група осіб відсутня, якщо декілька суб'єктів ґвалтують одну потерпілу особу, однак не узгоджують при цьому свої дії і не сприяють один одному.
На кваліфікацію зґвалтування групою осіб як закінченого злочину для всіх співвиконавців не впливає те, чи вдалося кожному із ґвалтівників вчинити статевий акт з потерпілою особою. Групове зґвалтування є закінченим злочином з моменту початку статевих зносин хоча б одним із його учасників.
Об'єктивна сторона коментованого складу злочину є складною, не вичерпується статевими зносинами і включає в себе дії (насильство та приведення у безпорадний стан), які можуть бути реалізовані й тими, хто природний статевий акт безпосередньо не вчиняє. Тому як співвиконавство зґвалтування розглядаються і дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але безпосередньо застосувала фізичне насильство, погрозу чи довела потерпілу особу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою. Виконавцем групового зґвалтування виступає і той, хто не здатен бути суб'єктом індивідуального зґвалтування (імпотент, жінка при зґвалтуванні особи жіночої статі тощо), однак може виконати частину об'єктивної сторони злочину. Дії учасників групового зґвалтування потрібно кваліфікувати лише за ч, 3 ст. 152 без посилання на ст. 27.
Відповідальність учасника групового зґвалтування за ч..З ст. 152 виключається у разі, коли інші його учасники через неосудність, недосягнення 14-річного віку або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності. Проте, якщо вказаний учасник не усвідомлював і за обставинами справи не міг усвідомлювати наявність вказаних обставин щодо інших учасників групового зґвалтування, він несе відповідальність за ст. 15 і ч. З ст. 152 відповідно до правил фактичної помилки.
Від зґвалтування, вчиненого групою осіб, потрібно відрізняти співучасть у цьому злочині, яка не є співвиконавством. Наприклад, за ч. 5 ст. 27 і відповідною частиною ст. 152 як пособництво у зґвалтуванні слід кваліфікувати дії осіб, які сприяють його вчиненню, наприклад, тим, що заманили жертву у місце посягання на неї, придбали речовини, за допомогою яких потерпіла особа приводиться у безпорадний стан, тощо [11].
Після скоєння зґвалтування цими ж особами, зазначеними в завданні був скоєний ще один злочин – вимагання. Ст. 189 КК України називає чотири види погроз; 1) погроза насильством; 2) погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів; 3) погроза знищенням чи пошкодженням майна; 4) погроза розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.
Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, слід розуміти такі дійсні чи вигадаю дані про них, їхні дії та дії, вчинені щодо них, розголошення яких з будь-яких міркувань є для них небажаним. Це можуть бути як відомості, які ганьблять потерпілого чи його близьких родичів (наприклад, повідомлення, про непорядні вчинки), так і відомості, які не принижують особу (зокрема, повідомлення про якусь її хворобу) або їх розголошення є суспільно корисним (скажімо, інформація про вчинений злочин). Головне при цьому, щоб погроза розголосити такі відомості спроможна була примусити потерпілого виконати пред'явлену до нього вимогу. Погроза розголосити такі відомості - це погроза повідомити про них особам (або особі), яким вони невідомі, і чиє ознайомлення з ними небажане для потерпілого.
Реалізація таких погроз у процесі вимагання не охоплюється ст. 189. Якщо самі по собі такі дії утворюють склад злочину (наприклад, передбаченого ст. ст. 163 чи 168), вони підлягають окремій кваліфікації.
Оскільки вимагання є закінченим з моменту пред'явлення майнової вимоги, такі кваліфікуючі ознаки, як пошкодження чи знищення майна, завдання майнової шкоди у великому чи особливо великому розмірах, завдання значної шкоди потерпілому, а також заподіяння тяжкого тілесного ушкодження мають місце лише у випадку реального настання вказаних в законі наслідків. У зв'язку з цим не можуть розглядатися як замах на злочин, передбачений ч. ч. 2, 3 чи ч. 4 ст. 189, дії особи, яка вчиняючи вимагання, ставила за мету настання таких наслідків, але цієї мети не досягла.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Кримінальний Кодекс України.
2. Кримінально-виконавчий Кодекс України.
3. Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України
4. Збірник наукових праць Харківського Центру вивчення організованої злочинності. Випуск перший. - Харків, 2000.
5. Кримінальне право України. Бажанов М.І. - К., 2004.
6. Кримінально-виконавче право України. – Х., Одисей, 2004.
7. Кримінально-виконавче право України: Курс лекцій. - Семаков Г. С, Гель А. П., Київ, 2000
8. Криминальное право Украины. Общая часть: Учеб. для вузов / под ред. М.И. Мельника, В.А. Клименко. - К.: Юрид. мысль, 2004 . - 352с.
9. Михайленко П. П. Криминальне право, криминальный процесс и криминология Украины [Текст]: статьи, доклады, рецензии / П. П. Михайленко. - К. : Генезис, 1999-520с.
10. Криминальное право Украины: учебник / Под ред. О. М. Омельчука. - К.: Научная мысль, 2004 . - 297 с.
11. Фрис П. Л. Криминальне право Украины. Общая часть: учебник. - К.: Центр учебной л-ры, 2004 . - 362с.
|
