Законодавство про протидію злочинності: галузі та їх взаємозв’язок
Політика як сфера суспільного життя (в перекладі з грецької) означає мистецтво управління державою; діяльність, ядром якої є завоювання, утримання і використання державної влади.
Напрямки політики різноманітні, зокрема зовнішня і внутрішня, а в останній — соціальна. Внутрішня соціальна політика відображає принципи, стратегію, основні напрямки і форми досягнення соціальної мети, яку ставить перед собою суспільство, політичні і владні структури, що його представляють.
Політика знаходиться в основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків його діяльності.
Загальна мета соціальної політики визначена в Конституції України, де вказано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3).
Мета такої політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави і її органів по її реалізації.
Один з її напрямків — політика у сфері боротьби зі злочинністю — концентрований вираз завдань, принципів, стратегій, основних напрямків, форм і методів контролю держави за злочинністю.
Ця багатопланова політика держави умовно може бути поділена на:
- кримінологічну політику як політику у сфері профілактики злочинів (з внутрішніми підструктурами, наприклад, постпенітенціарна політика направлена на попередження рецидивної злочинності);
- кримінальну (кримінально-правову) політику;
- політику у сфері виконання покарання (тобто кримінально-виконавчу політику);
- правоохоронну і судову політику;
- кримінально-процесуальну політику;
- криміналістичну політику.
Кримінальна політика виявляє собою сукупність принципів, мети, напрямків і методів діяльності держави в сфері кримінально-правового захисту особи і правопорядку від суспільно небезпечних посягань.
Її мета полягає у визначенні:
- видів суспільних відносин, які підлягають кримінально-правовому захисту;
- кола суспільно небезпечних діянь, які створюють кримінальні правопорушення (злочини), тобто підстави і межі криміналізації (декриміналізації);
- характеру й обсягу заходів боротьби зі злочинами, змісту покарань і меж санкцій, а також заходів звільнення від відповідальності і покарання (пеналізації і депеналізації);
- шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових норм, у тому числі на правосвідомість громадян;
- способів досягнення мети кримінального покарання і напрямки взаємозв'язку кримінального права з іншими галузями права у сфері боротьби зі злочинністю.
Сучасна вітчизняна кримінальна політика розвивається із врахуванням наступних тенденцій.
1. Вона повинна задовольняти нові соціальні і економічні реалії (і умови) України.
2. Політика повинна будуватися на основі гуманізації законодавства про боротьбу зі злочинністю і практики його застосування, враховувати світові стандарти (економія репресії, базовість класичної школи з врахуванням останніх теорій, наприклад, нового соціального захисту) і втілення в життя принципу невідворотності відповідальності.
3. Кримінальна політика повинна враховувати взаємозв'язок всіх галузей права у сфері боротьби зі злочинністю і необхідність їх одночасного, комплексного, взаємообумовленого реформування.
4. В процесі реалізації кримінальної політики необхідно подолати об'єктивні труднощі її проведення, а саме:
- недостатнє матеріально-технічне і фінансове забезпечення правоохоронної діяльності;
- наявність психологічних стереотипів, які склалися у більшості населення про можливість зменшення злочинності шляхом посилення кримінальної репресії;
- складності законодавця, який здійснює законотворчість у перехідний соціально-економічний період, і вимушений знаходити компромісні рішення;
- труднощі застосування права, пов'язані з прогалинами в тлумаченні закону, практиці його застосування, з проблемами здійснення правосуддя, підготовки кадрів, підвищення їх професійної кваліфікації;
- проблеми політичної, державно-правової властивості (відсутність меж, прогалини законодавства про громадянство, міграцію тощо).
5. Необхідність забезпечення справжньої міжнародно-правової, конституційної, кримінологічної, прогностичної обґрунтованості кримінальної політики.
6. Об'єктивне врахування нинішньої соціально-кримінологічної реальності в техніко-юридичній (формально-логічній) законотворчості (зокрема, суперечностей між соціологічними і догматичними підходами, впливу соціальних змін і злочинності). При цьому потрібно брати до уваги наступні обставини:
- консенсус нових економічних і політичних інтересів вимагає нового адекватного захисту;
- зростання організованої, умисної, професійної, тяжкої злочинності, збільшення незаконного обігу зброї, наркотиків, злочинності неповнолітніх;
- приховане і явне лобіювання на законодавчому рівні різних, у тому числі протиправних економічних і прямо кримінальних інтересів;
- практика застосування ряду норм свідчить про значне ослаблення державності в 90-х роках XX ст.;
- недостатньо ефективна діяльність правоохоронної (зокрема кримінально-виконавчої) системи і вплив цього чинника на сучасну злочинність в Україні.
З врахуванням викладених положень науково-обгрунтована система заходів боротьби зі злочинністю може включати:
1. Забезпечення загальної організації цієї роботи (програмування, коректування, ресурсне й інше забезпечення, зокрема правотворчість у сфері законодавства про боротьбу зі злочинністю, включаючи кримінальне).
2. Загальне попередження злочинності (як вплив на її детермінанти, причинні комплекси при вирішенні загальних соціальних, економічних, політичних, духовних і інших проблем).
3. Спеціальне попередження як усунення причин і умов злочинності.
4. Правоохоронна діяльність (правозастосування), яка включає всі стадії кримінального процесу від оперативно-розшукової діяльності до виконання вироку і відновлення порушених прав особи, суспільства і держави.
Правове регулювання боротьби зі злочинністю
1. В основі справедливої законотворчої і правозастосовної діяльності державних органів (включаючи кодифікацію і кваліфікацію) лежать уявлення про правову державу: про її суть, характерні риси і завдання, проблеми формування в Україні на сучасному етапі.
Правова держава — багатогранне явище, яке розвивається. В ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. В його основі знаходяться економічні, історико-культурні, соціальні, політичні і етичні детермінанти: «Суспільство ставить собі завжди тільки таке завдання, які воно може вирішити, оскільки при його найближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови його вирішення вже є чи, принаймні, знаходиться в процесі становлення».
До характерних рис правової держави належать:
а) верховенство закону, що виражає правові принципи у всіх сферах суспільного життя;
б) зв'язаність законом самої держави, її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян;
в) непорушність свободи особи, її прав і законних інтересів, честі і гідності, їх охорони і гарантованість;
г) рівність громадян перед законом;
д) взаємна відповідальність держави і особи;
е) функціонування механізму поділу влади на всіх рівнях державного управління як системи стримань і противаг, як бази для забезпечення ефективного контролю і нагляду за здійсненням законів;
ж) перебування державного апарату і системи правозастосування поза політикою;
з) наявність механізмів контролю за державою з боку «громадянського суспільства», відповідність права моралі цього суспільства;
и) свобода діяльності індивідів і їх об'єднань за принципом: все, що не заборонено законом - дозволено;
к) не тільки підпорядкування меншини більшості, але і система правових гарантій і способів захисту законних інтересів меншини;
л) пряма юридична дія конституційних норм;
м) забезпечення мінімального рівня правового насильства (економія і раціональність репресій, включаючи кримінально-правову);
н) підвідомчість суду будь-яких суперечок про право, між ким би вони не виникали.
З врахуванням викладеного звичайно дається наступне визначення правової держави. Це така демократична держава, у якій забезпечується панування права, верховенство закону, рівність всіх перед законом і незалежним судом, де визнаються і гарантуються права і свободи людини, а в основу організації влади покладений принцип поділу влади.
Соціальними завданнями правової держави по відношенню до громадянського суспільства є:
- забезпечення рівних і справедливих можливостей для розвитку особи, досягнення добробуту людини і суспільства;
- охорона праці і здоров'я людей, забезпечення підтримки сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів, людей похилого віку, розвиток системи соціальних служб, встановлення державних пенсій, допомог і інших гарантій соціального захисту;
- проведення гуманної демографічної політики;
- створення необхідних умов для культурного розвитку людини і суспільства;
- забезпечення екологічної безпеки і раціонального природокористування тощо.
2. Використовуючи науковий арсенал минулого і сьогодення, практичний досвід побудови і функціонування правової державності в сучасних цивілізованих країнах, вітчизняне правознавство намітило реальні контури правової держави в нашому суспільстві і визначило наступні основні проблеми його формування в Україні.
По-перше, визначити, по яких напрямах проходитиме подальше реформування всієї системи державної влади. В основі цих перетворень повинен лежати принцип поділу влади. Потрібно чимало зробити для вироблення ефективних процедур, формування певних традицій і правил взаємодії структур державної влади.
По-друге, неодмінна умова функціонування України як демократичної правової держави полягає у здійсненні судової реформи: затвердження судової влади в державному механізмі як дійсно впливової сили, незалежної у своїй діяльності від влади законодавчої і виконавчої.
По-третє, у правовій державі людина, її права і свободи повинні бути поставлені як юридично, так і фактично (реально) у ряд вищих цінностей. Хід історії показує, що особа так і не стала самоцінністю в нашій країні. Забезпечення прав і свобод людини як і раніше залишається на другому плані. Процес формування правової держави припускає створення такої дієвої системи політичних, юридичних і інших гарантій, які забезпечували б реальність дотримання і захисту прав і свобод, честі і гідності людини з боку державної влади.
По-четверте, існує проблема, пов'язана з подальшим розвитком і вдосконаленням українського законодавства: його галузей і інститутів; формуванням нової правової системи.
По-п'яте, протягом десятиліть в країні діяла однопартійна система, яка виключала можливість створення і функціонування легальних опозиційних партій. Тому в правовій державі необхідно будувати політичне життя на основі ідеологічного, політичного різноманіття (плюралізму), багатопартійності: опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Для цього варто розвивати громадянське суспільство, що є важливою ланкою між особою і державою; у ньому реалізується велика частина прав і свобод людини.
По-шосте, необхідним чинником, що визначає успіх багатьох перетворень у державному і політичному житті нашого суспільства є рівень політичної і правової культури. Слід позбавлятися від того правового нігілізму, який особливо чітко проявився останнім часом не тільки в громадян, але й у представників державного апарату. Повага і дотримання Конституції, законів всіма членами суспільства, всіма службовими особами — невід'ємна риса демократичної правової держави, основа боротьби з правопорушеннями.
Таким чином, у правовій державі концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно-організованого суспільства. Природний життєвий прогрес продовжуватиме вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави як основи ефективного здійснення професійної юридичної діяльності.
3. У контексті викладених положень сучасний період державного будівництва в Україні характеризується активним і об'єктивно необхідним процесом удосконалення законодавства і практики його застосування, у тому числі в сфері боротьби з правопорушеннями. Єдність і взаємозв'язок галузей законодавства про боротьбу зі злочинністю засновані на відповідних політичних переконаннях, пануючих ідеях і установках у цій області як частині внутрішньої соціальної політики сучасної української держави.
Вироблення і реалізація політики у сфері боротьби зі злочинністю як один з актуальних сучасних напрямків діяльності держави включає формулювання завдань, обґрунтування принципів, стратегії, основних напрямків і форм впливу на злочинність і контроль над нею на соціально допустимому рівні.
Всі напрямки цієї політики єдині з погляду цілей, принципів і стратегії і тісно пов'язані між собою. Проте лідируюча роль кримінально-правової політики в комплексі напрямків боротьби зі злочинністю полягає в тому, що саме вона визначає, а потім на законодавчому рівні відображає кримінально-правові заходи впливу на злочинність: кримінальну відповідальність, її підстави і диференціацію, криміналізацію і декриміналізацію суспільно небезпечних діянь, мету, систему, види покарань, їх зміст і індивідуалізацію, а також звільнення від відповідальності і покарання.
Вітчизняна кримінально-правова політика в даний час достатньо стабільна, оскільки базується на вироблених світовим співтовариством загальновизнаних стандартах в цій області, закріплених у відповідних міжнародних і конституційних актах, положеннях нового кримінального законодавства і висновках сучасної науки.
На стратегію діяльності будь-якої держави в сфері боротьби зі злочинністю і її стан впливають комплекс соціально-політичних факторів, економічне і моральне положення суспільства. Корінні перетворення в економіці, політиці, ідеології і праві української держави останніх років зумовили адекватні зазначеним детермінантам стан кримінальної політики і напрямки її законодавчої і правозастосовчої практики.
Мета, принципи і зміст кримінальної політики реалізуються в кримінальному законодавстві, праві і його конкретних інститутах.
Кримінальне законодавство (як і все законодавство про боротьбу зі злочинністю) перебуває у віданні держави. Відповідно до розмежування предметів відання це означає, що постанови й інші рішення органівмісцевого самоврядування можуть розглядатися лише як акти про застосування норм права.
У якості керівних і основних ідей, вироблених внутрішньою соціальною політикою держави і реалізованих у законодавстві, виступають визначені кримінально-правові принципи.
Принципи кримінального права базуються на загальних положеннях про право і стійкі ідеї галузей законодавства в сфері боротьби зі злочинністю. Особливу значимість вони набувають у період судово-правової реформи, оскільки, володіючи нормативними властивостями, вони стають обов’язковими при формуванні нових інститутів і норм.
Принципи об'єктивні за своїм характером. Це визначається тим, що основні ідеї відображають об'єктивну потребу в сфері боротьби зі злочинністю і підлягають обов'язковому втіленню як у конкретних нормах права, так і при їх реалізації в правозастосовній діяльності. Система принципів кримінального права (загальправових, міжгалузевих, спеціально-правових) тісно пов'язана з принципами інших галузей права, покликаних забезпечувати проведення боротьби зі злочинністю, виявляти єдність і взаємозв'язок з ними, а з деякими з них навіть співпадати по назві і змісту.
Принципи права ґрунтуються на Конституції України, яка має, як відомо, пряму дію; на міжнародних актах і стандартах у даній області; на основоположних інститутах кримінального права. Кримінальний кодекс України до кримінально-правових принципів відносить законність, рівність громадян перед законом, винність, справедливість, гуманізм.
Таким чином, принципи кримінального права покликані визначити стратегію і напрямки розвитку конкретних інститутів, норм і практики їх застосування, забезпечити системність правового регулювання відносин в області впливу на злочинність. Усі вони взаємопов’язані між собою, доповнюють один одного, тому і їх реалізація в правозастосовній діяльності є комплексною.
4. Головне завдання комплексу галузей законодавства в сфері боротьби зі злочинністю полягає в тому, щоб уберегти особу, суспільство і державу від злочинів. Згідно ст. 1 КК України кримінальне законодавство має наступні завдання: правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Охорона особи і правопорядку здійснюється шляхом встановлення кримінальної відповідальності і покарання за суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність). Крім того, загроза покарання за суспільно небезпечні діяння, а також фактичне застосування покарання утримує від вчинення злочину значну частину осіб, які хотіли б їх вчинити.
Крім зазначених (охоронних і попереджувальних) завдань законодавство про боротьбу зі злочинністю виконує ряд інших функцій чи соціальних ролей. Основними з них є: регулятивна, інформаційна і виховна. Остання, зокрема пов'язана з правовою свідомістю населення. Недостатньо мати хороший закон і правильно застосовувати його, необхідно ще роз'яснювати його зміст, соціальну цінність і необхідність. Тому роз'яснювальна, виховна робота також є одним з основних завдань усіх правоохоронних органів.
Системність правового регулювання протидії злочинності. Взаємозв'язок галузей законодавства в сфері впливу на злочинність
1. Загальновизнано, що в праві немає абсолютно ізольованих одна від одної галузей і їх самостійність досить відносна.
У теорії і на практиці усі вітчизняні галузі права і законодавства, виходячи із системних (конструктивних і функціональних) зв'язків між ними, традиційно представлені у вигляді визначених комплексів (блоків). За таким же принципом виділяється єдиний комплекс узгоджених галузей права (і законодавства), які регулюють основне коло питань проведення боротьби зі злочинністю. У цей же комплекс також виправдано включаються спеціальні навчальні дисципліни кримінально-правового («кримінального») циклу, що не є самостійними галузями права.
Будь-яка галузь права в сфері боротьби зі злочинністю є відносно самостійною, що виражається у власному предметі, методі, а також відособленій системі норм, які закріплюють мету, принципи, напрями, основні форми і засоби реалізації політики держави в області впливу на правопорушення. Тому в основі розмежування галузей права лежить, насамперед, їх предмет, тобто коло регульованих суспільних відносин. Кожна галузь права має специфічний, тільки їй властивий предмет регулювання.
Самостійність галузі права характеризується наявністю власного методу (методів) правового регулювання специфічних відносин.
Як ознака галузі права також виділяється наявність особливої комплексної системи правових норм (джерел), утворених для регулювання правовідносин. Початковою базою законодавства про боротьбу зі злочинністю виступають загальновизнані принципи і норми міжнародного права, Конституція України і новий Кримінальний кодекс.
Юридичні науки в сфері протидії правопорушуючій поведінці, з якою пов'язана теорія кваліфікації, покликані визначити стратегію і напрями розвитку конкретних інститутів, норм і практики їх застосування, забезпечити системність правового регулювання відносин у сфері соціального контролю за правопорушеннями і злочинами. Усі вони взаємозалежні між собою, доповнюють один одного, тому і їх реалізація в правозастосовній діяльності є комплексною. Крім розглянутих охоронних і попереджувальних завдань деліктне право виконує ряд інших цінних соціальних функцій: регулятивну, інформаційну і виховну, які пов'язані з правовою культурою і правовою свідомістю населення. Без етичного змісту, соціальної ідеї закон не може вважатися легітимним правовим актом. Тому правороз’яснююча, виховна і профілактична робота також є однією з функцій правозастосовних органів, що займаються кваліфікацією злочинів.
З врахуванням викладеного до галузей права, які регламентують і розглядають питання впливу на правопорушення і злочинність, з якими кореспондує теорія кваліфікації злочинів, з повною підставою можна віднести:
а) кримінальне право, кримінально-процесуальне право, кримінально-виконавче право, судово - правоохоронні органи, прокурорський нагляд, криміналістику, кримінологію;
б) юридичну психологію, судову медицину і психіатрію, судову (правову) статистику, судову (правову) бухгалтерію (і аудит), юридичну логіку, різні спецкурси з врахуванням юридичних спеціалізацій і виходячи з рішень ВУЗів (оперативно-розшукова діяльність, наукова організація слідчої роботи, судова мова (ораторське мистецтво), адвокатура (історія адвокатури), кримінальна політика, юридична безпека, експертологія, організація судової діяльності тощо).
Включення названих галузей і навчальних дисциплін у єдиний кримінально-правовий комплекс пояснюється їх наступними ознаками:
- загальною соціально-економічною обумовленістю;
- єдиною загальноправовою і теоретико-історичною базою;
- загальною політико-правовою основою (високою соціальною значимістю, взаємозалежними й ієрархічно вибудованими цілями, завданнями і функціями, принципами, публічним характером тощо);
- однаковою юридичною природою і силою (схожістю предмету регулювання, єдністю методології правового регулювання, спорідненістю законодавчих джерел і меж їх дії в часі і просторі);
- достатнім ступенем вчиненості правової регламентації відносин у сфері впливу на злочинність, причому на вищому юридичному, тобто законодавчому рівні;
- базовою роллю матеріального кримінального права у формуванні інших галузей законодавства в сфері впливу на злочинність;
- саме кримінальний закон є офіційним державно-правовим виразом оцінки суспільної небезпеки діянь, які у конкретно-історичний період визнаються злочинними;
- необхідною взаємодією і взаємозалежністю всіх галузей кримінально-правового циклу, виходячи з принципів додатковості, а також єдності форми і змісту;
- співпадаючим колом практичних органів держави, які застосовують розглянуті галузі (і знання);
- необхідними горизонтальними і вертикальними зв'язками комплексу галузей права в сфері боротьби зі злочинністю з іншими комплексами вітчизняного права.
Таким чином, визначальними у комплексі законодавства про протидію злочинності є не відмінності, а принципова спільність і однаковість галузей права, які входять до нього, в рішенні найважливіших питань сучасної кримінальної політики.
|
