Розділ І. Суть і значення окремого провадження та встановлення юридичних фактів

Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство ( jurisdictio conteutiose ) відокремлювалося від безспірного, добровільного ( jurisdictio voluntaria ) , було відтворене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.

Окреме провадження – це самостійний вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності оспорюваних фактів (ч.1 ст.234 Цивільного процесуального кодексу України).

Залежно від характеру вимоги, преданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження. Справи останнього типу у своїй основі мають правову вимогу – спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду[1] . У них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин – юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина, з наявністю чи відсутністю яких закон пов”язує виникнення, зміну або припинення суб´єктивних майнових і особистих немайнових прав[2] . Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є дискусійним. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору про право[3] . Це необхідна можливість судового розгляду справ окремого провадження у законодавчому порядку.

Так, у ч.6 ст.235 ЦПК України передбачено, якщо при розгляді справи у порядку окремого провадження виникне спір про право, який вирішується у порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз´яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Отже, наявність спору про право, характерного для справ позовного провадження, є перешкодою для розглядом судом справи в порядку окремого провадження. Проте ця умова не мала послідовного втілення, вона не є загальною для всіх справ окремого провадження, про що свідчить включення до його складу справ про надання неповнолітній особі цивільної дієздатності, про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та інших (пункти 7-11 ч.2 ст.234 ЦПК України), які мають спірний характер. Тому положенню про відсутність спору про право цивільне у справах окремого провадження було протиставлено судження про наявність у цих справах спору про право або інтерес не конкретних осіб[4] . Однак прийняте у юридичній науці розуміння спору про право як розбіжність між особами, які припускаються суб”єктами матеріальних правовідносин із приводу їхніх прав і обов”язків і неможливості внаслідок цього їх здійснення, виключає наявність спору без участі конкретних осіб.

У ч.6 ст.235 Цивільного процесуального кодексу України сказано: якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз´яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Вказані процесуальні наслідки настають за таких умов:

1) За наявності спору про право цивільне у широкому розумінні, який відповідно до ст. 15 ЦПК виникає з цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин і вирішується у позовному порядку;

2) Якщо суб´єктами такого спору є заінтересовані особи - суб´єкти цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин, а не адміністративно-процесуальних чи нотаріально-процесуальних правовідносин;

3) Якщо спір про право підвідомчий суду. У разі непідвідомчості спору суду, останній повинен прийняти до свого розгляду справу про встановлення юридичного факту. Наприклад, він зобов´язаний розглянути справу про встановлення фактичних шлюбних відносин за наявності між заявником і заінтересованою особою спору про право на пенсію, непідвідомчого суду[5] .

Розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. У зв´язку з цим виникає питання: чи буде спір про факти перешкодою для вирішення справи судом?

До сьогодні у літературі висловлюються різні думки відносно можливості розгляду в порядку окремого провадження спору про факт. По суті ці розбіжності зводяться до питання про те, чи не тотожні спір про факт і спір про право.[6]

Дійсно, якщо спір про факт означає спір про право, то слід погодитися, що він не пов´язаний з окремим провадженням. Однак якщо такий факт може виникнути безвідносно до правових наслідків факту, що встановлюється, то всі заперечення проти допустимості його розгляду в порядку окремого провадження знімаються. “Очевидний сам мо собі юридичний факт може викликати спір про володіння правом, обумовленим встановленням цього факту. І навпаки, факт, що викликає сумнів, може не породити жодного спору про право”, - вважають Н.І. Авдєєнко і М.А. Кабакова[7] .

Очевидно, слід підкреслити, що спір про факт не є простим сумнівом у його існуванні. Заінтересована особа тому і звертається до суду, що існування факту поряд з відсутністю документів чи їх недоброякісністю є неясним. Зовсім не очевидним є існування такого факту і для суду, що розглядає справу. У протилежному випадку не було б потреби звертатися до суду. Говорити, що при такій неясності в існуванні факту є спір, зрозуміло, не можна. Для спору про факт потрібні взаємовиключні твердження заінтересованих осіб про його існування чи правове значення. Саме такий спір слід мати на увазі при аналізі суті окремого провадження Це по-перше[8] .

По-друге, важко уявити, щоб заінтересовані особи мали спір про наявність (чи відсутність) факту чи про його правове значення, не торкаючись при цьому прав, які його зумовлюють. Можна лише теоретично говорити, що спір про факт існує, так би мовити, у “чистому вигляді”. Однак факт, про встановлення якого подано заяву, заінтересованій особі потрібен не сам по собі, а для досягнення певного правового результату. Спір про факт у “чистому вигляді” міг би мати місце за умови, що вимога про його встановлення не ставить перед собою жодної мети. Але тоді слід говорити про юридично байдужий факт і, відповідно, розгляд такої справи в порядку окремого провадження взагалі виключається[9] .

З іншого боку, деякі автори не розділяють таку думку. Наприклад, М.Й. Штефан вважає, що спір про факт не є перешкодою для розгляду справи судом, а ототожнення спору про факт і спору про право є неправомірним, бо це взаємопов´язані, але не тотожні явища[10] .

ЦПК України втсановлює заборону щодо вирішення справ окремого провадження лише у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не про факт. Отже, у випадках виникнення спору про наявність чи відсутність факту суд розглядає справу по суті. Однак здійснити правильне розмежування спору про факт і спором про право складно. Судова практика вбачає зв´язок між фактом, що підлягає встановленню, і спором про право, який призводить до залишення заяви без розгляду, якщо при розгляді справи про встановлення факту заінтересованими особами буде порушено питання про вирішення спору про право цивільне, підвідомчого судам, ябо якщо сам суд дійде висновку, що у даній справі встановлення факту пов´язане з необхідністю вирішення у судовому порядку спору про право[11] . Наприклад, апеляційний суд м. Києва залишив заяву Б. Л.П. без розгляду, оскільки мав місце спір про право на спадщину, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження[12] .

Відповідно до ст. ст. 3, 15 ЦПК України спір про право цивільне стає перешкодою для реалізації суб´єктивних прав і виконання обов´язків, що виникають з цивільних, сімейних, трудових відносин, набуває процесуально-правового характеру з порушенням у суді справи позовного провадження і стає предметом його розгляду.

Справи окремого провадження виникають також унаслідок перешкод для реалізації суб´єктивних прав у зв´язку зі здійсненням органами державного управління діяльності, спрямованої на задоволення запитів і потреб громадян. На розгляд суду в одних випадках передається спір, який виник у процесі такої діяльності, в інших – тільки вимога про встановлення певної обставини, судове підтвердження наявності або

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД м.КИЄВА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2005 року Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:

Головуючого: М. О.Д.

Суддів: Л. А.О.

Г. В.П.

При секретарі: М. І.В.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 травня 2005 року в справі за заявою Б. Л. П., — заінтересована особа: Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація про встановлення факту, що має юридичне значення.

Заслухавши доповідь судді М. О.А., пояснення осіб, що з'явились, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, —

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Дніпровського райсуду м. Києва від 20.05.2005 р. встановлено факт проживання однією сім'єю Б. Л. П. та Г. В. Л. з вересня 1998 р.

В апеляційній скарзі Дніпровська у м. Києві державна адміністрація, посилаючись на те, що до участі у справі не притягнутий онук спадкодавця,на недоведеність факту проживання Б. Л.П. однією сім'єю з Г. В.Л., просить про його скасування з направленням справи на новий розгляд.

Б. Л.П. свою заяву мотивувала тим, що з осені 1998 р. перебувала у фактичних шлюбних відносинах з Г. В.Л., який помер 03.10.2004 р. Вона вважає, що має право на спадщину на підставі ст. 1264 ЦК України, оскільки інших спадкоємців немає.

Судом першої інстанції встановлено, що Б. Л.П. з вересня 1998 року, проживала однією сім'єю з Г. В.Л. в квартирі №99 по пр.В., 28-а в м. Києві, доглядала за ним до смерті, брала участь у похоронах.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обгрунтованість постановленого рішення, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення скасуванню з наступним залишенням заяви без розгляду.

Відповідно до ч. 6 ст. 235 ЩІК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подавати позов на загальних підставах.

У даному випадку Б. Л.П. звернулась до суду з заявою про встановлення факту проживання однією сім'єю з спадкодавцем Г. В.Л. для отримання спадщини в порядку ст. 1264 ЦК України.

В порядку окремого провадження, згідно ч. 1 ст. 234 ЦПК України, розглядають заяви на підтвердження чи відсутності неоспорюваного права.

Право Б. Л.П. на спадщину після померлого Г. В.Л. оспорюється Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією, яка, зокрема, посилається на не притягнення до участі у справі онука спадкодавця, який є спадкоємцем.

Оскільки має місце спір про право на спадщину, який повинен вирішуватись у порядку позовного провадження, то рішення суду першої інстанції, яке є предметом оскарження, підлягає скасуванню, а заява Б. Л.П. — залишенню без розгляду.

Керуючись ст.ст. З0 , 307, 308, 310, 313, 314, 315, 317, 218 ЦПК України, колегія суддів —

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації задовольнити частково.

Рішенння Дніпровського районного суду м. Києва від 20 травня 2005 року скасувати, заяву Б. Л.П., заінтересована особа — Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація про встановлення факту проживання однією сім'єю — залишити без розгляду.

Ухвала набуває законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання чинності.

Головуючий:

Судді:

відсутності якої призводить до усунення вказаних перешкод. Рішення суду стає преюцидіальним для настання певних наслідків. Так, від визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим залежить здійснення суб´єктивних прав другим з подружжя на розірвання й припинення шлюбу, спадкоємцями – на одержання спадкового майна, банком – на одержання або зняття заборгованості з особи, якій було надано позику[13] .

Отже, окреме провадження у цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають змогу розширити свою діяльність щодо виконання правоохоронної функції і сприяти зміцненню законності у діяльності органів держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації – використати судовий порядок для захисту своїх суб´єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Юридична суть процесу у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визначається його належністю до окремого провадження. Все, що можна сказати про природу останнього і його відмінні риси, відноситься і до судового порядку розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У зв´язку з тим, що юридичними фактами визнаються обставини, з якими закон пов´язує виникнення, зміну чи припинення особистих чи майнових прав, часто всі оточуючі події поділяються на ті, що мають юридичне значення і юридично байдужі. Однак такий поділ є вищою мірою умовним, оскільки в реальному житті далеко не завжди вдається провести абсолютну і непорушну межу між двома групами фактів[14] .

Очевидно, та чи інша обставина розцінюється як така, що має юридичне значення, лише з точки зору тих правових наслідків, які вона згідно з законом може викликати. І навпаки, та ж обставина виступає як юридично байдужа, якщо її розглядати у зв´язку з тими правовими наслідками, для яких вона не має юридичного значення. Юридично значимий і юридично байдужий характер факту повинні визначатися конкретно по кожній окремо взятій справі. Зокрема, факти, про допустимість судового встановлення яких сказано у ст. 256 ЦПК України, наділені юридичною значимістю не завжди і не для кожної особи, а лише у визначеній ситуації.

Зміст статті 256 ЦПК України може бути правильно протлумачений з урахуванням статті 258 ЦПК України, згідно з якою у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, має бути вказано, з якою метою заявнику необхідно встановити даний факт. Аналогічна вимога випливає і з п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року “Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”.

Мета встановлення факту – це ті наслідки, настання яких бажав би заявник. Вони можуть бути юридичними, але можуть бути і байдужими з точки зору права або ж суперечити йому. Визначити значення факту, про встановлення якого просить заявник, можна у зв´язку з тією метою , для досягнення якої він звернувся до суду[15] .

Звідси можна зробити ряд висновків, що мають практичне значення для визначення компетенції суду у справах окремого провадження:

a) Не можна розглядати у якості юридично важливого факт, якщо просьбою про його встановлення заявник взагалі не ставить перед собою жодної мети;

b) Не можна визнати факт таким, що має юридичне значення в тих випадках, коли його встановлення спрямоване на досягнення неправового результату (наприклад, встановлення факту з генеалогічною чи науковою метою)[16] . У протилежному випадку суди були б перевантажені справами про встановлення таких фактів;

c) Юридичним факт визнається за умови, якщо для досягнення поставленої заявником мети він має правоутворююче значення;

d) У переважній більшості випадків заінтересовані особи звертаються до суду за встановленням юридичних фактів з тим, щоби реалізувати конкретне суб´єктивне право (на спадщину, пенсію тощо).

Юридичний інтерес особи може полягати не лише в реалізації конкретного суб´єктивного права. Найчастіше неможливість здійснення того чи іншого суб´єктивного права слугує безпосереднім приводом для звернення до суду у цій категорії справ. Але юридичний інтерес особи може полягати у визначенні свого правового становища в тих чи інших матеріальних правовідносинах. Саме суб´єктивне право, реалізації якого прагне заявник шляхом судового встановлення юридичного факту, може бути ним здійснено лише шляхом встановлення його правового становища.

За наявності невизначеності у правовому становищі заінтересованій особі невідомо, чи може вона користуватися правами, які випливають з правового статусу (батька, чоловіка, сина), чи вправі вона вимагати належної поведінки від інших осіб, чи повинна вона виконати дії, які складають зміст відповідного зобов´язання. Все це створює у неї заінтересованість у тому, щоб її правове становище було визначене чітко і ясно. Саме правове становище залежить від фактів, що мають юридичне значення.

Тому слід сказати, що суд вправі встановлювати факти, що мають юридичне значення, не лише тоді, коли заінтересована особа прагне здійснити свої суб´єктивні права, але і в тих випадках, коли мета її звернення в суд полягяє у визначенні її правового становища. Відповідно, в якості мети встановлення факту може бути як здійснення конкретного суб´єктивного права, так і визначення правового становища особи: важливо лише, щоб між фактом, що встановлюється, з одного боку, і суб´єктивним правом і охоронюваним законом інтересом – з іншого, існував зв´язок, в силу якого сам факт набував юридичного значення[17] .

Компетенція суду в окремому првадженні обмежена встановленням наявності (чи відсутності) юридичних і доказових фактів. Інакше кажучи, при розгляді цих справ неможна одночасно підтвердити наявність самого факту і прав заінтересованої особи, які витікають із даного факту.

В окремому провадженні не можуть вирішуватися спори про право. Тому в тих випадках, коли в окремому провадженні про встановлення юридичних фактів виникає спір про право, то окреме провадження повинне поступитися позовному.

Можна зробити невеличкий підсумок. Судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення як вид справ окремого провадження має свої особливості. Так, тут встановлюється виключна підвідомчість, специфічні правила підсудності, відсутні такі інститути позовного провадження, як зустрічний позов, треті особи, мирова угода тощо.

Рішення суду у справах даного виду не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов´язковий характер (ст. 14 ЦПК). Вони реалізуються державними органами шляхом оформлення майнових чи особистих немайнових прав громадян, наприклад, видачею свідоцтва про право власності.

Таким чином, сутністю окремого провадження є те, що в ньому відсутній спір про право, об´єктом судового захисту є охоронюваний законом інтерес, а предметом судової діяльності – встановлення визначених юридичних фактів і станів з метою подальшого здійснення заінтересованими особами своїх суб´єктивних прав, а також специфічна судова процедура.

Такими висновками завжди і обмежувалась характеристика окремого провадження, оскільки теоретики цивільного процесу не виходили за межі тлумачення законодавства у напрямку протиставлення окремого і позовного провадження.

На мою думку, формально-догматичний підхід є перешкодою для дійсної характеристики природи окремого провадження, а тому її дослідження має грунтуватися на інших науковотворчих засадах.

Юридична природа окремого провадження має досліджуватися в межах загальної проблеми права громадян на судовий захист, предметної характеристики правосуддя та його функцій. Тому визначення природи окремого провадження можливо з урахуванням того, якою мірою в ньому відображаються правосудні начала.

Межі судової юрисдикції не повинні розмиватися. Правосуддя у цивільних справах як форма реалізації судової влади має бути спрямоване на визначений соціальний об´єкт, яким виступають права і свободи особи. Захист прав і свобод громадян – основна функція судової влади. Правильна організація судового захисту передбачає чітке визначення критеріїв порушення прав, які підлягають судовому захисту і які потребують судового захисту і повинні бути предметом судового розгляду[18] .

Під юрисдикцію цивільних судів, з урахуванням функції правосуддя, підпадають справи, пов´язані з необхідністю визначення виду і об´єму суб´єктивних прав і захисту у формі змагального судочинства. Правосуддя у цивільних справах пов´язане завжди із розглядом спору про право. Тому видається проблематичним віднесення справ окремого провадження до судової юрисдикції взагалі. Спроби законодавця віднести справи окремого провадження до юрисдикції судів не відповідає предметній характеристиці судової влади, оскільки предметом судового розгляду у цивільному процесі можуть бути лише цивільні справи у спорах у зв´язку з захистом суб´єктивних прав[19] .

Діяльність суду щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення, за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною. Правосудна діяльність покликана не лише встановлювати ті чи інші факти, але й на основі встановлених фактів вирішувати питання про право і його захист. Тому діяльність суду в окремому провадженні більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів. Це свідчить про те, що розгляд справ окремого провадження судом пов´язаний із здійсненням, так би мовити, “судового управління” у випадках, якщо законодавець покладає на суд не властиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без вирішення спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого рішення, покладаючи встановлення юридичних фактів на суддю, який має особливий правовий статус суб´єкта судової влади, і поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства[20] .

Це дає підстави зробити висновок, що з точки зору юридичної природи окреме провадження виступає як унікальне явище у правовій регламентації встановлення фактів, що мають юридичне значення, судом і є сурогатом судового процесу, оскільки така діяльність суду за своїм змістом не має правосудного характеру.

Розділ ІІ. Класифікація фактів, що мають юридичне значення

У ст. 256 ЦПК України від 18 березня 2004 року закріплено, що суд розглядає справи про встановлення факту:

- родинних відносин між фізичними особами;

- перебування фізичної особи на утриманні;

- каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному страхуванню;

- реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

- проживання однією сім'єю чоловіка і жінки без шлюбу;

- належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по-батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по-батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеними у свідоцтві про народження або паспорті;

- народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації актів цивільного стану факту народження;

- смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Цей перелік не є вичерпним. Кодексом передбачається можливість встановлення також інших фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Так, суд вправі встановити факт прийняття спадщини, факт володіння певним майном, факт праці. Наприклад, суд Гусятинського району Тернопільської області розглянув справу про встановлення факту праці громадянина Бранця[21] .

Гусятинському райсуду Бранця Степана Петровича жителя

с. Городниця Гусятинського району

ЗАЯВА

Про встановлення факту праці механізатором повний посівний період в рослинництві

З 22.08.1984 року по 15.04.1992 року я працював трактористом в механізованому :загоні Гусятинської райсільгоспхімії.

Весь час я працював трактористом, виконував різні польові роботи в рослинництві в різних колгоспах району. Зокрема, я вивозив на поля гній, міндобрива, сіяв, копав цукрові буряки.

Отже, я маю право на отримання пенсії на пільгових умовах, але не можу її одержати, поскільки ВАТ „Гусятинський райагрохім" не може видати необхідну довідку про мою роботу.

Без цих документів управління пенсійного фонду України не може призначити •мені пенсію на пільгових умовах.

На підставі наведеного та керуючись ст. 256 ч.ІІЦПК України, -

ПРОШУ:

Встановити факт моєї праці 22.08.1984 року по 15.04.1992 року трактористом Гусятинської райсільгоспхімії повний польовий період в рослинництві.

В судове засідання викликати свідків: Гудза Івана,ГудзМарію,жителів смт. Гусятин

17.10.2005 ________________

РІШ Е ННЯ

ІМ ЕНЕМ УКРАЇНИ

25жовтня 2005 року

місцевий суд Гусятинського району Тернопільської області

у складі:

Головуючого суду Козяр Л.В.

при секретарі Перцовій Т.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Гусятин справу за заявою Бранця Степана Петровича про встановлення факту праці,-

ВСТАНОВИВ:

Бранець С.П. звернувся до суду із заявою про встановлення факту праці, посилаючись на те, що з 22.08.1984 року по 15.04.1992 року він працював трактористом в механізованому загоні Гусятинської райсільгоспхімії.Працюючи трактористом Бранець С.П. виконував різні польові роботи, зокрема вивозив на поля гній ,міндобрива, орав поля, сіяв, копав цукрові буряки, і тому вважає, що має право на отримання пенсії на пільгових умовах, але не може її одержати, оскільки ВАТ "Гусятинський райагрохім" не видає необхідної довідки про його роботу, а без неї управління пенсійного фонду України не може призначити йому пенсію на пільгових умовах.

Заявник у судовому засіданні заявлені вимоги підтримує, просить задоволити.

Дослідивши та оцінивши здобуті у судовому засіданні докази, суд встановив наступні факти.

Згідно копії трудової книжки АХ №461502, Гусятинська райсільгоспхімія 22.08 1984 року прийняла на посаду тракториста в механізований загін №1 Бранця С.П. а 15.04.1992 року його звільнили з посади за власним бажанням, згідно ст.38 КЗпП.

В судовому засіданні свідки Гудз І.М.та Гудз М.Ю підтвердили ,що вони працювали разом із Бранцем С.П. і що заявник дійсно весь час працював трактористом, .виконував різні польові роботи, зокрема вивозив на поля гній,міндобрива, орав поля, копав цукрові буряки.

Отже, судом здобуто достатньо доказів, що дають підстави задоволити заявлені вимоги і встановити факт праці.

На підставі наведеного та керуючись ст.256. ч2 ЦПК України,-

ВИРІШИВ :

Заявлені вимоги задовольнити.

Встановити факт праці Бранця Степана Петровича, жителя с.Городниця Гусятинського району Тернопільської області, з 22.08.1984 року до 15.04.1992 року трактористом в механізованому загоні Гусятинської райсільгоспхімії повний польовий період.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його оскарження. Заява про апеляційне оскарження може бути подана протягом десяти днів до апеляційного суду Тернопільської області через Гусятинський районний суд з дня оголошення рішення суду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 20 днів після подання апеляційної заяви або без попередньої подачі такої заяви, але в строк встановлений для подачі заяви.

Суддя:

Згідно з Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій у зв’язку з відсутністю трудової книжки чи відповідних засобів у ній, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року, якщо відповідні документи не збереглися, то підтвердження трудового стажу проводиться районними (міськими) відділами соціального захисту населення на основі показань свідків. Тому суд не мав права розглядати заяву громадянина Бранця, а мав би відмовити у її прийнятті, оскільки у його трудовій книжці був запис про роботу. Маємо негативний приклад діяльності суду[22] .

Суд може також встановлювати факти, котрі згідно з іноземним законодавством тягнуть за собою правові наслідки для заявника, і рішення суду необхідне заявнику для вирішення правових питань у відносинах з громадянами інших держав (наприклад, для вирішення питання про наявність права на спадщину в особи, яка за законодавством України не належить до числа спадкоємців за законом).

Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 31 березня 1995 р. (із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України №15 від 25.05.98) “Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” звернув увагу на те, що при вирішенні питань про підвідомчість таких справ суди повинні враховувати норми законодавчих актів, якими передбачений несудовий порядок встановлення визначених фактів чи вказані факти, які в даних правовідносинах можуть підтверджуватися рішенням суду. Так, наприклад, у відповідності зі ст. 9 Закону України від 17 квітня 1991 року “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” факти розкулачування, адміністративного виселення громадян встановлюються комісіями Рад народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих (з урахуванням зміни структури органів державної виконавчої влади - комісіями відповідних держадміністрацій).

У відповідності з п.5 Положення про порядок розгляду питань, повязаних з громадянством України, затвердженого Указом Президента України від 31 березня 1992р., розгляд заяв при належність до громадянства України здійснюється органами внутрішніх справ. Для підтвердження цього може бути пред'явлено рішення суду про встановлення факту родинних відносин (встановлення інших фактів, наприклад, постійного проживання на території України, Положенням не передбачено).

Не розглядаються в судовому порядку заяви про встановлення фактів приналежності до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, в партизанських загонах, отримання поранень чи контузій при виконанні обовязків військової служби, про встановлення причин і ступення втрати працездатності, групи інвалідності і часу її настання, про закінчення навчального закладу і отримання відповідної освіти, отримання урядових нагород тощо.

Не підлягають розгляду в суді також справи про встановлення факту винесення вироку чи постанови рішення суду відносно визначеної особи, належності особі квитка про членство в об'єднанні громадян, посвідчення до ордену чи медалі, військового квитка, паспорта, а також свідоцтв, що видаються органами реєстрації актів цивільного стану, оскільки ці питання вирішуються відповідним органом, що видав такий документ.

Перед тим, як перейти до детального аналізу виділених видів юридичних фактів, що мають юридичне значення, які встановлюються судом, слід звернути увагу на деякі нововведення у порівнянні з Кодексом 1963р., зокрема з його статтею 273.

У Кодексі 2004 року введено ще один вид фактів, що мають юридичне значення - встановлення факту народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження (п.7 ст. 256).

Не менш цікавим є виділення в якості юридичного факту проживання чоловіка і жінки однією сім”єю без шлюбу (п.5 ст.256). Важливість даного факту одразу стане зрозумілою, коли звернутися до ст.74 ч.1 Сімейного кодексу України, де сказано: якщо жінка та чоловік проживають однією сім”єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. Очевидно, що у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли по закінченні фактичних шлюбних відносин чоловік та жінка мають на меті розділити майно, яке було нажите ними за час таких відносин, але у зв”язку з тим, що факт їх спільного проживання не є документально засвідчений (наприклад, свідоцтвом про одруження), то виникає потреба звернутися до суду за встановленням факту проживання однією сім”єю.

Також введено термін "фізична особа" замість терміну "громадянин", який є ширшим, оскільки включає в себе і громадян, тобто осіб, що перебувають у безперервному стійкому зв'язку із державою, і осіб без громадянства, і осіб з подвійним громадянством, і іноземців.

У ЦПК 2004 року не вказано серед фактів, що мають юридичне значення, які встановлюються судом, реєстрацію народження і смерті (для порівняння - п.4 ст.273 ЦПК 1963р.). Також не виділяється окремо факт смерті одного з подружжя як підстава для встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах через неможливість зареєструвати шлюб в органах ЗАГС. Проаналізувавши обидва кодекси, можна дійти висновку, що Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року дає дещо стислішу класифікацію фактів, що мають юридичне значення, не зважаючи на нововведення. Очевидно, що ті факти, які не згадуються у ЦПК 2004 року у порівнянні з ЦПК 1963 року, слід віднести до категорії “інших” (ч.2 ст.256). На мою думку, це є недоліком Кодексу 2004 року, оскільки на практиці дещо ускладнює можливість сформулювати вимогу до суду про встановлення конкретного факту, яка викладається у заяві.

Змінено "відмова органів реєстрації актів цивільного стану зареєструвати факт смерті" на "неможливість реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті".

Тепер перейдемо до аналізу фактів, що мають юридичне значення, які встановлюються судом.

Факт родинних відносин між фізичними особами

(п.1 ст. 256)

Цей факт встановлюється у судовому порядку, якщо його підтвердження необхідне заявнику, наприклад, для одержання у нотаріальних органах свідоцтва про право на спадщину як спадкоємця за законом, а також для оформлення права на пенсію у разі втрати годувальника. Наприклад, суд Гусятинського району Тернопільської області розглянув справу про встановлення факту родинних відносин громадянина Мостового[23] .

Серед справ про встановлення родинних відносин судам підвідомчі справи про встановлення факту батьківства, визнання батьківства, встановлення факту материнства, визнання материнства.

Справи щодо встановлення батьківства щодо дітей, які народились за життя батьків, розглядаються у порядку позовного проваджння. Згідно зі ст. 126 Сімейного кодексу України походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, визначається за заявою батька і матері дитини до органів РАГС. У разі відсутності такої заяви батьківство може бути визнано судом у порядку позовного провадження за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої вона перебуває, а також самої дитини після досягнення нею повноліття (ст. 128 СК).

Місцевому суду Гусятинського району Тернопільської області

ЗАЯВНИК: Мостовий Михайло Іванович, 1962 р.н.

житель с. Гадинківці Гусятинського району Тернопільської області

ЗАЯВА

про встановлення факту родинних відносин

Я є внуком моєї померлої бабусі Ангел Ганни Миколаївни, яка померла 11 січня 2005 року і залишила заповіт, яким заповіла мені свій земельний сертифікат на земельний пайу розмірі 1,63 га.

Документи, які б підтверджували мою родинність із бабусею Ангел Г.М. частково є, але відсутнє свідоцтво про народження моєї матері Ангел Домки Яківної, у якому було б вказано, що Ангел Г.М. є її матір'ю, а, відповідно, моєю бабусею. Моя мати померла раніше - 12 жовтня 2000 року. Моє свідоцтво про народження підтверджує те, що Ангел Домка Яківна є моєю матір'ю. Після одруження її прізвище було Мостова, але після розлучення з моїм батьком мама взял своє дівоче прізвище - Ангел, що вказано у свідоцтві про розлучення. Свідоцтва ж про народження моєї матері немає, тому я маю труднощі у оформленні спадщини бабусі в нотаріуса, оскільки не можу підтвердити документально свої родинні відносини з померлою Ангел Г.М. Встановлення вказаного факту дало б мені можливість нести менші витрати при оформленні земельного паю на моє ім'я згідно заповіту від 10 червня 2004 року.

Довідка з Гадинківської сільської ради засвідчує той факт, що я постійно проживав з померлою бабусею Ангел Г.М. і є її внуком. Також цей факт може підтвердити моя дружина Мостова Галина Ярославівна, яка теж проживала разом з нами.

У самому заповіті від 10 червня 2004 року, який було складено у Гадинківській сільраді, теж вказано, що Ангел Г.М. заповідає своєму внукові, тобто мені, земельний пай згідго сертифікату ТР № 0232879.

З моменту свого народження і до дня смерті бабусі я жив з нею в одному будинку в с. Гадинківці. Факт, що Ангел Г.М. є моєю бабусею ні в кого не викликає сумнівів, але я змушений звернутися до суду, щоб встановити даний факт через відсутність свідоцтва про народження моєї матері Ангел Д.Я.

На підставі викладеного та керуючись п.1 ст.256, ст.257, п.1 ст.258 ЦПК України,-

ПРОШУ :

Встановити факт родинних відносин між мною, Мостовим Михайлом Івановичем, 10 листопада 1962 р.н., та Ангел Ганною Миколаївною, що померла 24 січня 2005 року у віці 94 років, як такий, що я є її рідним онуком.

Додаток (копії): свідоцтво про смерть моєї матері Ангел Домки Яківної, довідка про смерть моєї бабусі Ангел Ганни Миколаївни, моє свідоцтво про народження, свідоцтво про розлучення матері, довдіка з Гадинківської сільради від 11 листопада 2005 року, заповіт, сертифікат на земельний пай, квитанція про сплату держмита.

Оригінали документів зобов'язуюсь надати у судовому засіданні.

25 листопада 2005 року ___________ Мостовий М.І.

Справа № 2-0-29/2005

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇН И

12 грудня 2005 року

місцевий суд Гусятинського району Тернопільської області

у складі:

головуючого судді: Римара Г.М.

при секретарі: Хом"як Т.П.

розглянусши у відкритому судовому засіданні в селищі Гусятин справу за заявою Мостового Михайла Івановича про встановлення факту родинних відносин, -

ВСТАНОВ ИВ :

Мостовий М.І. звернувся до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин, посилаючись на те, що він є внуком померлої бабусі Ангел Ганни Миколаївни, яка померла 11 січня 2005 року і залишила на випадок своєї смерті заповіт, яким заповіла йому свій замельний сертифікат на земельний пай площею 1,63 га. Документи, які б підтверджували його родинність із бабусею Ангел Г.М. частково є, але відсутнє свідоцтво про народження матері заявника Ангел домки Яківної, де було б вказано, що Ангел Г.М. є її матір"ю, а, відповідно, бабусею заявника. Встановлення факту родинних відносин з Ангел Г.М. дало б заявнику можливість нести менші витрати при оформленні земельного паю на його ім"я як близького родича згідно заповіту від І0.06.2004 року. Заявник у судовому засіданні заявлені вимоги підтримує, просить їх здовільнити.

Дослідивши та оцінивши здобуті у судовому засіданні докази, суд встановив наступні факти.

Згідно копії сертифікату на право на земельну частку (пай) ТР №0232879, Ангел Ганні Миколаївні належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності селянської спілки "Мир", площею 1,63 умовних кадастрових гектарів.

Згідно копії свідоцтва про народження VI - УР №886237 від 06.08.1965 року батьками Мостовогго Михайла Івановича є Мостовий Іван Михайлович та Мостова Домка Яківна.

Повідомлення №1329/11-371 від 08.12.2005 року видане Мостовому Михайлу Івановичу про те, що в архіві відділу РАЦС Тернопільського обласного управління юстиції актового запису про народження на Ангел домку Яківну по с. Гадинківці Гусятинського району Тернопільської області за 194Грік не виявлено.

Копія довідки видана Мостовій Галині Ярославівні про те, що Ангел Ганна Миколаївна померла 11.01.2005 року.

Копія заповіту свідчить про те, що Анегл ганна Миколаївна належний їй земельний пай площею 1,63 умовних кадастрових гектарів, заповіла Мостовому Михайлу Івановичу, що проживає у с. Гадинківці Гусятинського району Тернопільської області.

Згідно копії свідоцтва про смерть І-ИД №112121 від 13.10.2000 року, Ангел Домка Яківна померла 12.10.2000 року.

Копія довідки №1113 видана Гадинківською сільською радою свідчить проте, що в спадковому будинку в с. Гадинківці по вул. Бічна Франка,! разом зі спадкодавцем Ангел Ганною Миколаївною, яка померла 11.01.2005 року на день її смерті постійно проживали і були зареєстровані: внук - Мостовий Михайло Іванович, невістка - Мостова Галина Ярославівна, правнучка - Бариляк Оксана Ярославівна, правнук - Мостовий Іван Михайлович, правнучка - Біблій Богданна Богданівна з 1962 року по даний час.

Отже, судом здобуто достатньо доказів, що дають підстави задоволити зявлені вимоги, встановити факт родинних відносин.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 10, 57, п.6 ст.256 ЦПК України, -

ВИРІШИВ :

Заявлені вимоги задовільнити.

Встановити факт, що Мостовий Михайло Іванович 10.11.1962 року народження, житель с. Гадинківці Гусятинського району Тернопільської області є рідним онуком Ангел Ганни Миколаївни, яка померла 11.01.2005 року.

Заява про апеляційне оскарження рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня проголошення через місцевий суд Гусятинського району Тернопільської області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження або безпосередньо без подання заяви в зазначений для такої подачі строк.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано.

Суддя:

Суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю засвідчують батьківство. У разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, суд має право розглянути справу про встановлення факту батьківства у порядку окремого провадження і вирішити її з урахуванням обставин, передбачених ст. 130 СК, а саме: у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір”ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом ,якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана як батько дитини (запис про батька зовсім відсутній або запис про батька проведено за вказівкою матері) і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, чи нею самою після досягення повноліття. Суду підвідомчі справи про визнання материнства та про встановлення факту материнства. Особа, яка вважає себе матір'ю дитини, може подати до суду заяву про своє материнство (ст. 131 СК), а у разі смерті жінки, яка вважала себе матір'ю дитини, факт материнства може бути встановлений судом (ст. 132 СК), якщо запис про матір дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч.2 ст. 135 СК України.

У порядку окремого провадження можливе встановлення факту реєстрації батьківства, коли вона мала місце, а в органах реєстрації актів цивільного стану не збереглися відповідні записи, і вони відмовилися їх поновити. Водночас порядком окремого провадження не може бути встановлений факт родинних відносин, якщо заявнику він необхідний для підтвердження у подальшому права на жилу площу або на її обмін (ст.80 Житлового кодексу) заінтересована особа може звернутися до суду з відповідним позовом.

Факт перебування фізичної особи на утриманні (п.2 ст.256 ЦПК)

Даний факт може бути встановлений судом за відсутності документа про його підтвердження, виданого житлово-комунальними органами, виконкомами сільських і селищних рад, іншими організаціями, чи у разі відмови у його видачі і при одержанні документа, яким не підтверджується факт перебування фізичної особи на утриманні.Встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання свідоцтва про право на спадщину, призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника чи відшкодування шкоди за умови, щоутримання було повним або допомога, яка надавалась утриманцю, була постійним й основним джерелом засобів до існування, навіть якщо утриманець (заявник) мав заробіток, одержував степендію, пенсію тощо. Водночас сам факт перебування на утриманні не завжди породжує необхідні юридичні наслідки. Відповідно до п. 2 ст. 1265 Цивільного кодексу України факт перебування на утриманні непрацездатних осіб викличе право на спадкування за умови, що утриманець був непрацездатним на день смерті спадкоємця і перебував на утриманні останнього не менше як 5 років до його смерті. Водночас право на відшкодування шкоди внаслідок втрати годувальника не пов”язане ні з наявністю родинних відносин між непрацездатним утриманцем і годувальником, ні зі строком перебування на його утриманні[24] . На підтвердження даного положення наводжу зміст ч.1 ст.1200 Цивільного кодексу України:

У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Шкода відшкодовується:

1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;

3) інвалідам — на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті[25] .

Як бачимо, для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди в разі втрати годувальника не має значення чи непрацездатний утриманець в родинних чи шлюбних відносинах з годувальником (п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”).

Факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по страхуванню (п.3 ст 256)

У даному випадку маємо колізію у законодавстві, а саме розбіжність між положеннями Закону України “Про охорону праці” в редакції 21 листопада 2002 року та Цивільним процесуальним кодексом.

Так, у цьму Законі у ст.54 вказано, що справи про встановлення факту каліцтва не розглядаються у порядку окремого провадження. Факт каліцтва та іншого ушкодження здоров’я на виробництві підтверджується актом про нещасний випадок.

Однак точка зору про те, що в порядку окремого провадження ці факти не встановлюються, є невірною[26] .

Звернімося до Цивільного процесуального кодексу України. Саме виділення факту каліцтва як такого, що розглядається в порядку окремого провадження, спростовує положення Закону “Про охорону праці”.

Крім того, Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" передбачено, що до інвалідів війни належать особи, які стали інвалідами внаслідок поранень або інших ушкоджень здоров'я, одержаних в районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни і від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння в післявоєнний період, а також під час виконання робіт, пов'язаних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни, не залежно від часу його виконання. Верховний Суд України цілком обгрунтовано вважає, що оскільки законодавством не передбачений інший порядок встановлення фактів такого ушкодження здоров'я через відсутність відповідних документів, це може зробити суд в порядку окремого провадження.

Факт реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (п.4 ст.256 ЦПК)

Характерною рисою цих справ є встановлення у судовому порядку не фактів усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, а лише фактів їх реєстрації в актових книгах, якщо в органах реєстрації актів цивільного стану не збереглися відповідні записи, і ті відмовилися їх поновити, або ж вони не можуть бути відновлені тільки на підставі рішення суду про встановлення їх реєстрації. Відповідно до ст. 21 СК правову силу мають лише зареєстровані в органах РАЦС актові записи і, як виняток, прирівняні до них оформленні релігійним обрядом шлюб, розірвання шлюбу, народження і смерть, які були здійсненні до створення або поновлення діяльності органів РАЦС в Україні. На підтвердження втарти запису подається довідка відповідного архівного органу РАЦС, у якому знаходилась актова книга з реєстрацією. Відмова цього органу у поновленні запису підтверджується його письмовим висновком ,наявність якого є необхідною умовою прийняття судом заяви про встановлення факту реєстрації.

Із заявою про відкриття справи можуть звернутися особи, для яких наявність факту реєстрації шлюбу, усиновлення, може породжувати юридичні наслідки, наприклад: особа, з приводу якої встановлюється певний факт реєстрації, члени її сім'ї, законні представники, спадкоємці тощо.

Факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу (п.5 ст.256)

Актуальність встановлення даного факту обгрунтовувалася вище з по силанням на Сімейний кодекс. На вимогу заявника судом водночас зі встановленням цього факту може бути встановлений факт перебування заявника на утриманні померлого або того, хто пропав безвісти[27] .

Факт належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені у документі, не збігається з іменем, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження, зазначеними в її свідоцтві про народження або в паспорті (п.6 ст.256)

Суд встановлює незалежність особі правовстановлюючого документа, а не тотожність прізвища, імені, по-батькові, не однаково названих у різних документах, не присвоєння чи залишення одного з них.

При розгляді справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, зазаначені в докуметі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, вказаними у свідоцтві про народження або в паспорті, у тому числі, факту належності правовстановлюючого документа, в якому допущені помилки у прізвищі, імені, по батькові або замість імені чи по батькові зазаначені ініціали суд повинен запропонувати заявникові подати докази про те, що правовстановлюючий документ належить йому і що організація, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення. Разом з тим, цей порядок не застосовується, якщо виправлення в таких документах належним чином не застережені або ж їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання тощо (п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”).

Не підлягає встановленню документів, які не мають вказівки, на чиє ім'я вони видані. Не повністю зазначені імена, по-батькові, а також наявні інші дефекти, що свідчать про підчистку і виправлення. Судом не повідомче встановлення факту належності особі квитка про членство в об'єднанні громадян, військового квитка тощо, про що йшлося вище. Водночас суди мають право розглядати справи про встановлення фактів належності громадянам довідок про поранення, перебування у госпіталях у зв'язку з пораненням, повідомлення військових частин, військоматів та інших органів військового управління про загибель або зникнення безвісти певних осіб у зв'язку з обставинами воєнного часу, а також заповітів, страхових свідоцтв, полісів, ощадних книжок, інших документів про трудовий стан, оскільки вони не належать до документів, що посвідчують особу[28] .

Наприклад, суд Гусятинського району Тернопільської області розглянув справи про встановленя факту належності правовстановлюючих документів за заявами громадянок Приступи та Періг[29]

Жительки Гусятинського р-ну м.Хоростків, вул.Голосна,8 Приступи Яніни Сігізмунідівни, Тел.52230

ЗАЯВА

Про встановлення факту належності правовстановлюючого документа

Я працювала з 14 жовтня 1959 року по 16 серпня 1960 року свинаркою УМСХ№4, що підтверджується виданою 25 лютого 1961 року трудовою книжкою б/н.

Однак, у вказаній трудовій книжці помилково вказано моє ім"я, по-батькові як Іванна Зігізмундівна, в той час, як справжнє моє ім."я, по-батькові Яніна Сігізмундівна.

У зв"язку з допущеною помилкою я не маю можливості оформитися на пенсію.

Той факт, що вказана трудова книжка видана саме мені та я працювала вказаний період у зазначеній організації можуть підтвердити жителі м.Хоростків Земна Параска Іванівна та Урбанська Ольга Йосипівна, які працювали там же у зазначений період.

На підставі наведеного, враховуючи, що вказаний правовстановлюючий документ - трудова книжка, необхідний для надання меніпенсії, враховуючи вимоги ст.256 п.6 ЦПК України,-

ПРОШУ:

Встановити факт належності мені правовстановлюючого документа -трудової книжки б/н виданої 25.02.61р. про мою роботу свинаркою з 14.10.59р. по 16.08.60р. у УМСХ №4.

Додаток: квитанція про сплату держмита, копія паспорта, копія трудової книжки.

1 листопада 2005 року Я.С.Приступа

РІШЕННЯ

ІМ ЕНЕМ У КРА ЇНИ

24 листопада 2005 року

Гусятйнський районний суд Тернопільської області

в складі:

головуючого суду Римара Г.М.

при секретарі Перцовій В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Гусятин справу за заявою Приступи Яніни Сігізмундівни про встановлення факту належності правовстановлюючого документа,-

ВСТАН ОВ ИВ:

Приступа Я.С. звернулася до суду із заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документа, посилаючись на те, що з 14.10.1959 року по 16.08.1960 року працювала свинаркою в УМСХ № 4. Даний факт стверджується трудовою книжкою, виданою 25.02.1961 року, однак у вказаній трудовій книжці помилково ім”я та по-батькові заявниці вказано, як «Іванна Зігізмундівна», в той час як насправді повинно бути «Яніна Сігізмундівна». У зв”язку з даною помилкою заявниця не має можливості оформитися на пенсію.

Заявниця у судовому засіданні заявлені вимоги підтримує, просить задовільнити.

Дослідивши та оцінивши здобуті у судовому засіданні докази, покази свідків, суд встановив слідуючі факти.

Згідно копії свідоцтва про народження V-УР № 0855951 від 26.12.1962 року, ім”я та по-батькові заявниці записано, як «Яніна Сігізмундівна».

Згідно копії паспорту МС 594681 від 12.11.1999 року, ім”я та по-батькові заявниці вказано, як «Яніна Сігізмундівна».

У трудовій книжці, виданій 25.02.1961 року, ім”я та по-батькові заявниці вказано, як «Іванна Зігізмундівна».

Свідки Земна Параска Іванівна, Урбанська Ольга Йосипівна, жительки м. Хоростків Гусятинського району, у судовому засіданні пояснили, що їм достовірно відомо, що ім”я та по-батькові заявниці по даній справі - «Яніна Сігізмундівна».

Отже, судом здобуто достатньо доказів, що дають підстави задовільнити заявлені вимоги.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.10, 57, 256 п.6 ЦППК України,-

ВИРІШИВ:

Встановити факт належності Приступі Яніні Сігізмундівні правовстановлюючого документа - трудової книжки, виданої 25.02.1961 року на ім”я «Приступа Іванна Зігізмундівна».

Рішення може бути оскаржене до Тернопільського апеляційного суду протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження через Гусятинський районний суд.

Суддя:

Суду Гусятинського району

Жительки Гусятинського р-ну м.Хоростків,

вул.Коцюбинського,7

Періг Ольги Олексіївни,

ЗАЯВА

Про встановлення факту належності правовстановлюючого документа

Я народилася 9 лютого 1938 року в с.Луково на території Польщі і в 1946 році разом із членами своєї сім"ї була переселена на територію України.

З метою надання мені статусу учасника війни я звернулася в державний архів Львівської області, яким 05.06.02р. було видано довідку №2-5227/02-п, однак, у зазначеному документі помилково вказано рік мого народження як 1937, в той час, як я народилася у 1938 році, що підтверджується копією паспорта та свідоцтва про народження.

Внаслідок зазначеної помилки я не можу користуватися пільгами учасника війни, а тому вимушена в порядку ст.256 п.6 ЩІК України звернутися із даною заявою до суду та

ПРОШУ :

Встановити факт належності мені правовстановлюючого документа - довідки державного архіву Львівської області №2-5227/02-п від 05.06.02р. про переселення сім'ї Періг.

Додаток: квитанція про сплату держмита, копія свідоцтва про народження, копія паспорта, копія довідки.

23 листопада 2005 О.О.Періг

РІШ Е ННЯ

ІМ ЕНЕ М УКРАЇНИ

01 грудня 2005 року.

Гусятинський районний суд Тернопільської області

в складі: головуючого суду Козяр Л.В..

при секретарі Стасюк О.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Гусятин справу за заявою Періг Ольги Олексіївни про встановлення факту належності правовстановлюючого документа,-

ВСТАНОВИВ:

В березні 2005 року Періг О.О. звернулася в суд із заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документа, а саме довідки державного архіву Львівської області, про переселення сім"ї Періг, посилаючись на те, що вона народилася у 1938 році в с.Луково на території Польщі, але у 1946 році її разом із членами сім'ї" було переселено натериторію України.

З метою надання їй статусу учасників війни вона звернулася в державний архів Львівської області, яким 05.06.2002 року видано довідку № П-5227-02/П, однак в даному документі помилково вказано рік народження заявниці як 1937, в той час, як вона народилася у 1938 році, що підтверджується копією паспорта та свідоцтва про народження. Внаслідок зазначених розбіжностей Періг О.О. не може користуватися пільгами учасника війни.

Заявниця у попередньому судовому засіданні заявлені вимоги підтримує, просить задовольнити.

Дослідивши та оцінивши здобуті в судовому засіданні докази, суд встановив слідуючі факти.

Як видно з ксерокопії архівної довідки№ П-5227-02/п виданої 05.06.2002 року державним архівом Львівської області Періг Ольга Олексіївна, 1937 року народження, разом зі сім"єю була переселена в 1946 році у Дніпропетровську область з с. Луків Лісківського повіту Польщі.

Згідно копії свідоцтва про народження серія І-ИД №079829 виданого 18.08.1999 року заявниця Періг Ольга Олексіївна народилась 09.02.1938 року.

В даному випадку в архівній довідці № 2-5227-02/п від 05.06.2002 року невірно вказано рік народження заявниці, а тому з метою набуття заявницею статусу учасника війни, заявлені вимоги слід задовольнити та; встановити факт належності їй даної архівної довідки.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.10, 57, 256 п.6, 258 ЦПК України,-

ВИРІШИВ:

Заявлені вимоги задовольнити.

Встановити факт належності Періг Ользі Олексіївні,09.02.1938 року народження, архівної довідки державного архіву Львівської області № П-5227-02/п від 05.06.2002 року, в якій значиться Періг Ольга Олексіївна, 1937 року народження.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його оскарження .

Заява про апеляційне оскарження рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його оголошення до апеляційного суду Тернопільської області через Гусятинський районний суд. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Тернопільського апеляційного суду протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження або без попереднього подання такої заяви в той же строк.

Суддя:

Факт народження особи у певний час (п.7 ст.256)

Встановлення даного факту є нововведенням у Цивільному процесуальному кодексі 2004 року. Для встановлення реєстрації народження особи необхідні обставини, що свідчать про реєстрацію цієї події, а також про те, що заінтересована особа позбавлена можливості поновити втрачені чи знищені документи. Для прикладу: встановлення даного факту стало актуальним для окремої категорії осіб із прийняттям Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, що надає пільги громадянам, яким на час ІІ світової війни не виповнилося 18 років.

Факт смерті особи у певний час (п.8 ст.256)

Справи про встановлення факту смерті відрізняються від справ про оголошення громадянина померлим і від справ про встановлення факту реєстрації смерті. Підставою для оголошення громадянина померлим є обставини, що допускають припущення його загибелі від певного нещасного випадку. Для встановлення реєстрації смерті особи необхідні обставини, що свідчать про реєстрацію цієї події, а також про те, що заінтересована особа позбавлена можливості поновити втрачені чи знищені документи. Підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час за певних обставин.

Ч. 2 ст. 256 передбачено, що в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Це, наприклад, встановлення факту праці, факту володіння певним майном, факту прийняття спадщини.

Виникнення, зміна або припинення правовідносин залежать від юридичних фактів, що часто підтверджуються відповідними документами. У разі відсутності документальних даних факти можна встановити в суді в порядку окремого провадження. Саме в окремому провадженні встановлення факту є кінцевою метою для суду і осіб, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 271 глави 37 ЦПК заінтересована особа може звернутись до суду з заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, коли діючим законодавством не передбачено встановлення іншого порядку, а також при неможливості одержання заінтересованими особами відповідних документів, чи при неможливості відновлення загублених або знищених документів, що посвідчують певні факти. При цьому, частиною 2 ст. 273 ЦПК встановлюється, що перелік таких юридичних фактів не є вичерпним, а саме суд встановлює будь-які факти від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих, майнових прав громадян[30] .

Розділ ІІІ. Порядок встановлення фактів, що мають

юридичне значення

Юридичні факти в житті людини відіграють дійсно велику роль, оскільки це ті обставини, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну і припинення майнових прав і обов'язків громадян. З метою створення умов для набуття громадянами особистих і майнових прав закріплений судовий порядок встановлення юридичних фактів.

Порядок судового розгляду справ про встановлення юридичних фактів регулюється процесуальними нормами, серед яких можна виділити:

1) загальні правила цивільного судочинства (глава 1 розділ 1 ЦПК);

2) положення, спільні для окремого провадження в цілому (ст.ст. 234, 235 ЦПК);

3) Спеціальні норми провадження по справах встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст.ст. 257-259 ЦПК)[31] .

За змістом останні дві групи норм є винятком із загальних правил цивільного судочинства і доповненнями до них. Все це формує порядок розгляду справ даної категорії, який відрізняється від позовного провадження, обумовлюючи разом з тим особливості у застосуванні загальних правил цивільного судочинства. Основою цього є природа окремого провадження, його юридична суть.

При розгляді справ встановлення юридичних фактів загальні правила цивільного судочинства застосовуються з деякими винятками і доповненнями.

Як відомо, правила цивільного процесу розраховані в основному на вирішення цивільних спорів. Для справ про встановлення юридичних фактів характерною є відсутність спору. І тому, перш ніж застосовувати те чи інше загальне правило цивільного судочинства при розгляді справ даної категорії, слід з´ясувати, наскільки воно відповідає характеру окремого провадження. Ця вимога відноситься в першу чергу до принципів цивільно-процесуального права, на грунті яких формуються конкретні норми та інститути даної галузі. З урахуванням тієї ж основи можна зробити висновки про дії загальних правил цивільного судочинства в процесі у справах про встановлення фактів і вказати, які з цих правил тут застосовуються, а які ні.

Судовий розгляд справ про встановлення фактів підпорядковується дії всіх принципів цивільного процесуального права, причому деякі з них проявляться в їх незмінному вигляді. Такими є всі принципи судочинства: здійснення правосуддя лише судом на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом (ст. 5 ЦПК), гласність та відкритість судового розгляду (ст. 6 ЦПК), здійснення цивільного судочинства державною мовою (ст. 7), змагальність сторін (ст. 10 ЦПК), диспозитивність цивільного судочинства (ст. 11), забезпечення апеляційного і касаційного оскаржень рішень суду (ст. 13 ЦПК), обов'язковість судових рішень (cт. 14 ЦПК).

Інші принципи цивільного процесу при встановленні фактів, що мають юридичне значення, мають свою специфіку.

Принцип законності означає, зокрема, обов'язок суду розглянути і вирішити на основі матеріального закону з дотриманням всіх вимог процесуальних норм. Розгляд справ про встановлення фактів, безумовно, має відповідати цьому принципу[32] .

Суд в даному випадку повинен керуватися нормами матеріального законодавства. Однак його застосування обмежується відомими рамками –матеріальний закон не може використовуватися для визначення будь-яких прав і обов'язків, оскільки таке завдання не стоїть перед судом в окремому провадженні. Відповідно, не можуть бути застосовані і передбаченні нормами матеріального права санкції. Застосуванню в окремому провадженні підлягають лише гіпотеза і диспозиція матеріально-правовової норми. Тому принцип законості в провадженні у справах про встановлення юридичних фактів означають:

а) матеріальному законодавству повинні відповідати рішення суду (судді) про допустимість судового встановлення юридичних фактів, про предмет доказування у цих справах;

б) рішення суду у справах даної категорії повинно ґрунтуватися з урахуванням тих умов, за яких відповідний факт набуває за діючим матеріальним правом юридичного значення (створюючи право на пенсію, допомогу, спадщину і т.д.);

в) юридичний факт, що встановлюється судом, має відповідати тому його визначенню, яке дається в матеріальному законі[33] .

Принцип об ' єктивної істини як обов'язок суду приймати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об'єктивного з´ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, не обмежуючись представленими обставинами та поясненнями, також служить керівним початком в провадженні у справах про встановлення фактів. Однак і цей обов'язок суду в окремому провадженні замикається на вимозі встановити необхідний факт у суворій відповідності з дійсністю і нормами матеріального права, з дотриманням норм процесуального права, не торкаючись прав і обов'язків заінтересованих осіб.

Всі зусилля суду мають бути спрямовані на те, щоб з'ясувати, існував чи не існував в дійсності факт, про встановлення якого просить заявник, і чи відповідає він тим умовам, за яких закон надає йому юридичного значення. При цьому суд зобов'язаний слідкувати за тим, щоб були дотримані інтереси не лише заявника , але й інших зацікавлених осіб - окремих громадян, установ, підприємств, організацій. Діяльність суду повинна бути всебічною, повною і об'єктивною у вказаних межах. Рішення суду у справі про встановлення юридичного факту служить передумовою для правильного висновку компетентних органів про дійсні права і обов'язки зацікавлених осіб[34] .

Принцип диспозитивності надає особам, що беруть участь у процесі, можливість при активній допомозі суду розпоряджатися своїми процесуальними правами і засобами захисту. Принцип диспозитивності передбачений ст. 11 ЦПК, в якій сказано, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Виключення з принципу диспозитивності, зокрема, наводяться пп.1, 3 та 4 ст.303 ЦПК: під час розгляду справи вапеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, які є обов´язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необгрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Специфіка принципу диспозитивності витікає і з того, що в окремому провадженні зацікавленні особи наділені лише тими процесуальними правами, які необхідні для встановлення відповідного факту. Тому особи, беручи участь у даних справах, можуть розпоряджатися лише такими правами[35] .

Так, зацікавлена особа вправі у передбачуваному законом порядку звернутися в суд із заявою про встановлення юридичного факту, але вона і вправі відмовитися від своєї заяви. Звернувшись в суд, зацікавлена особа може відмовитися від своєї заяви і тоді провадження у справі може бути закрито. Заявник в праві змінити своє прохання, оскаржити судове рішення тощо. Однак такі розпорядчі дії не торкаються позову і нерозривно пов'язаних з ними засобів захисту (зустрічного позову, забезпечення позову тощо), оскільки їх нема в окремому провадженні, що також складає одну із особливостей застосування принципу диспозитивності. Зокрема, недоступним є використання в процесі у справах окремого провадження мирової угоди (ч.5 ст.235 ЦПК).

У справах про встановлення фактів відсутній спір про право, відсутні і сторони з протилежними інтересами, що призводить інколи до недооцінювання принципу змагальності. Даний принцип передбачений ст.10 ЦПК, де говориться, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Однак виключення з даного принципу у справах окремого провадження передбачене п. 2 ст. 235 ЦПК: з метою з´ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Разом з тим принцип змагальності як засіб виявлення істини у справах повною мірою поширюється на провадження зі встановлення юридичних фактів. У провадженні в цих справах він зазвичай виражається у формі активної діяльності самого заявника з доказування обставин справи (особливо факту, який просять встановити), у діяльності суду, який вправі запропонувати зацікавленим особам надати додаткові докази, чи зібрати їх за власною ініціативою, що є винятком з принципу змагальності, оскільки, як правило, принцип змагальності стосується сторін процесу[36] . Ч. 3 ст. 235 ЦПК закріплює, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності.

Крім того суд зобов’язаний роз’яснити учасникам провадження їх обов’язки, попереджуючи про наслідки здійснення чи нездійснення процесуальних дій і надаючи їм сприяння у здійсненні їх прав.

У цій доказувальній діяльності можуть взяти участь прокурор, зацікавлені особи і організації, яким також надано право відстоювати свою думку в процесі.

Справи про встановлення юридичних фактів як справи окремого провадження підвідомчі суду в силу прямої вказівки закону. У ст. 256 ЦПК міститься перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені судом в порядку окремого провадження. Цей перелік носить орієнтований характер. Це значить, що суди можуть розглядати справи про встановлення фактів, які не згадані у переліку, за умови, однак, якщо закон не передбачає іншого порядку їх розгляду.

Інші правила компетенції суду в окремому провадженні поширюються без жодних винятків на підвідомчість справ про встановлення юридичних фактів. Зокрема, справа про встановлення юридичного факту підвідомча суду за умови, якщо зацікавлена особа не має документів, що підтверджують ці факти і позбавлена можливості отримати їх в адміністративному порядку. Наявність відповідних документів, можливість їх отримання у позасудовому порядку виключають необхідність встановлення факту в порядку окремого провадження.

При розгляді справ про встановлення фактів суди не повинні виходити за межі своєї компетенції. Суд не може в порядку окремого провадження вирішувати спори про право чи підтверджувати поряд з фактом пов’язані з ним безспірні права громадян (наприклад, встановлювати тотожність осіб, змінювати прізвище, ім’я громадянина тощо.)

Підсудність справ про встановлення юридичних фактів визначається місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).

До числа осіб, що беруть участь у справах про встановлення факту, відносять заявника та зацікавлених осіб, а також органи державної влади, підприємства, установи, організації. Заявником є особа, яка звертається до суду за захистом свого охоронюваного судом інтересу[37] .

Іноді на практиці доводиться мати справу із заявами від осіб, що виступають не в своїх, а в чужих інтересах. Калманюк просив підтвердити факт належності довідки про роботу його батька. У цій довідці було неправильно записано ім’я батька. Встановлення ж факту було потрібне для клопотання про призначення пенсії для матері заявника. У цьому випадку належним заявником могла виступати мати Калманюка, а сам Калманюк міг бути лише її представником[38] .

У якості заявників можуть виступати як окремі громадяни, так і юридичні особи, якщо встановлення факту їм необхідно для здійснення своїх прав.

Таким чином, заявниками визнаються особи, які на момент порушення справи стверджують, що вони виступають на захист своїх суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, за умови, якщо факт, про встановлення якого вони просять, здатен вплинути на ці права та інтереси.

Заявники у справах про встановлення фактів користуються такими ж правами і несуть ті ж обов’язки, які передбачені ст.27 ЦПК для осіб, що беруть участь у справі, а саме право:

- знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги;

- знімати копії з документів, долучених до справи;

- одержувати копії рішень, ухвал;

- брати участь у судових засіданнях;

- подавати докази, брати участь у їх дослідженні;

- задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам;

- заявляти клопотання та відводи;

- давати усні та письмові пояснення судові;

- подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

- користуватися правовою допомогою;

- знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;

- оскаржувати рішення суду;

- користуватися іншими процесуальними правами.

Обов´язки заявників:

- подати усі наявні у них докази для підтвердження своїх вимог або заперечень або повідомити про них суд під час попереднього судового засідання;

- добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов´язки.

У результаті справи про встановлення факту можуть бути заінтересовані і інші, крім заявника, особи. До заінтересованих осіб відноситься все сказане вище про заявників: вони теж виступають на захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів; між встановлюваним фактом і їх правами та інтересами має існувати визначений правовий зв’язок. Однак на відміну від заявників заінтересовані особи не порушують процес, а вступають у почату справу за власною ініціативою чи за ініціативою суду. Критерієм визначення заінтересованих осіб має служити мета встановлення факту і ті правові наслідки, які можуть настати у зв´язку з встановленим фактом. При цьому повинні враховуватися правовідносини не лише особистого чи майнового характеру. Правильно вважає Р.Ф. Каллістратова, що до числа заінтересованих осіб повинні бути віднесені: по-перше, особи, взаємовідносини яких із заявником залежить від факту, що підлягає встановленню (інші спадкоємці, особи, що мають право на пенсію тощо), по-друге, організації і установи, в яких заявник має намір використати рішення суду про встановлення факту (відділи соціального забезпечення), по-третє, організації і установи, які за законом могли засвідчити той чи інший факт, але чомусь не зробили цього чи були не в змозі видати дублікат документа[39] .

Заінтересованість цих осіб може бути пов’язана з особистими і майновими правами чи витікати з їх компетенції як органів управління.

Розглянемо правовідносини заінтересованих осіб із заявником на момент звернення до суду в справах про встановлення юридичних фактів. Ці правовідносини в силу різних життєвих ситуацій можна характеризувати залежно від їх ставлення до встановлення даного факту в суді. У зв’язку з цим заінтересованих осіб можна класифікувати таким чином:

1) особи, ставлення яких до встановлення цього факту в суді не визначено, тобто вони у вирішенні даного питання покладаються на суд. Наявність цієї групи осіб при розгляді справи про існування відповідного факту свідчить про те, що питання у переважній більшості випадків може бути вирішено в порядку окремого провадження без звернення до позовного провадження;

2) особи, які позитивно ставляться до встановлення даного факту в суді. У такому випадку спір про право не може виникнути;

3) особи, які негативно ставляться до встановлення даного факту в суді, але не мають обґрунтованих заперечень.

Наявність заперечень у даної групи осіб не повинна бути перешкодою для розгляду справи в порядку окремого провадження. Дана група виділена для більш докладного розуміння необґрунтованості надання заінтересованим особам такого процесуального засобу, як порушення спору про право;

4) особи, які мають заперечення проти встановлення відповідного факту в судді із симптомом виникнення спору про право. За наявності цієї групи заінтересованих осіб встановлення юридичних фактів починається в порядку окремого провадження, а потім з виникненням спору про право обов’язково переходить до розгляду справи в позовному порядку. Тому необхідно встановити заперечення цієї групи ще на стадії провадження справи до судового розгляду та за необхідності залишити заяву без розгляду. Завдяки цьому є можливість запобігти зайвим судовим витратам та марнування часу всіх осіб, які повинні брати участь у процесі[40] .

Вказані вище групи заінтересованих осіб з моменту порушення справи до набрання рішенням законної сили можуть змінювати свою думку щодо вирішення заяви по суті. Але значення цієї класифікації полягає в тому, що вона допомагає визначити існування таких груп заінтересованих осіб при підготовці справ до судового розгляду та можливість порушення ними спору про право.

Провадження з встановлення юридичних фактів, оскільки не є пов’язаним з необхідністю вирішення спору про право, порушується не позовом, а заявою (ст.. 258 ЦПК). Зміст її має відповідати загальним вимогам ст. 119, але з урахуванням особливостей даного провадження; зокрема у заяві повинно бути зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, які підтверджують цей факт.

Встановивши, що заява подана з порушенням викладених вимог, суддя у відповідності з ст. 121 ЦПК виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо заявник виконає вимоги судді, то заява вважається поданою в перший день її подання. В іншому ж випадку заява вважається неподаною і повертається заявнику.

Основне призначення стадії відкриття провадження у цивільній справі полягає у перевірці передумов права на звернення в суд і дотримання порядку звернення. Цим вимогам має відповідати і відкриття справи про встановлення фактів. Зокрема, Пленум Верховного Суду України у Постанові “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” вважає, якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у прийнятті заяви, а коли справу вже порушено – закриває провадження в ній (п.3 Постанови №5 від 31.03.1995).

Перевіряючи у заявника передумови права на звернення в суд, суддя з’ясовує, встановлення якого факту добивається заявник. На цей момент слід звернути особливу увагу, оскільки іноді заявник через юридичну неграмотність не може правильно і чітко сформулювати свою просьбу. Точне встановлення факту має значення і для подальшої роботи суду по даній справі, оскільки діяльність суду по збиранні доказів, витребуванню документів можлива лише тоді, коли суд точно знає, який факт належить встановити[41] .

При прийнятті заяви про встановлення факту суддя повинен вимагати у заявника письмові докази, що підтверджують неможливість отримання чи відновлення документів, які підтверджують факт. Однак ця вимога стосується випадків встановлення лише тих фактів, які в силу закону підлягають спеціальній реєстрації (акти громадянського стану і т.п.), а також фактів належності правовстановлюючих документів. Якщо ж встановлення факту належить до виключної компетенції суду (наприклад, сумісне проживання, шлюбні відносини), то від заявника при прийнятті заяви такі докази не вимагаються[42] .

Крім вказаних питань суддя при прийомі заяви має з’ясувати, які докази має заявник, які свідки можуть бути викликані в судове засідання, хто може бути заінтересований у вирішенні справи.

Суддя одноособово вирішує питання про прийняття заяви по справі про встановлення юридичних фактів і вправі відмовити в прийнятті заяви. Підстави для відмови відповідають загальним правилам цивільного судочинства і спеціальним нормам окремого провадження. Відмовляючи у прийнятті заяви, суддя виносить про це мотивовану ухвалу, в якій має бути вказано, в який орган слід звернутися заінтересованій особі, якщо справа суду непідвідомча, або ж усунути обставини, що заважають зверненню в суд. Підставами для відмови у прийнятті заяви є наступні:

- якщо заявник просить про встановлення факту, який не має юридичного значення (думається, що основою для відмови слугують ст.ст. 256 та 258 ЦПК). Сюди ж слід віднести випадки вимог про встановлення фактів, які є юридично байдужими для прав і обов´язків особи, яка звернулася до суду;

- підставою для відмови слугує також рішення суду, яке набрало законної сили і яким підтверджено наявність (чи відсутність) факту, про встановлення якого просить заявник;

- якщо зацікавлена особа має належний документ, яким підтверджується відповідний факт, то це також є підставою для відмови;

- суддя відмовляє у прийнятті заяви, якщо заявник у необхідних випадках не надасть доказів, які б підтверджували неможливість відновлення втрачених документів, де був зафіксований факт, що шукається[43] .

Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви вручається заявнику одночасно з поверненням поданих документів.

Після прийняття заяви суддя проводить провадження у справі до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи. Вона дає змогу розглянути справу в одному засіданні з винесенням законного і обґрунтованого рішення.

Змістом провадження справи до судового розгляду як особливої стадії цивільного процесу є діяльність судді і осіб, що беруть участь у справі, спрямована на:

а) з’ясування і уточнення предмета доказування по справі. Предмет складають ті обставини, про підтвердження яких просить заявник. В одних випадках це одиничний факт (реєстрація шлюбу), в інших – складний фактичний склад (сумісного проживання чоловіка і жінки без шлюбу, утримання тощо). Предмет доказування повинен визначатися, як правило, на стадії відкриття справи. При цьому суддя з´ясовує, про встановлення якого саме факту просить заявник, а у разі необхідності допомагає йому сформулювати свою просьбу. Предмет може уточнюватися як самим заявником, так і суддею. Коло фактів, що підлягають доказуванню, може розширюватися у зв´язку з вступом у справу заінтересованих осіб, які в праві порушити спір з приводу самого факту;

б) з’ясування необхідних доказів і їх збирання до моменту судового розгляду. Доказами в даній категорії справ є будь-які фактичні дані, на основі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, які обґрунтовують вимоги заінтересованих осіб і їх заперечення, а також інші обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення;

в) визначення заінтересованих осіб і притягнення їх до участі в справі (п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”). Тут же вирішується питання про участь у справі прокурора;

г) своєчасне повідомлення учасників процесу про час і місце слухання справи[44] .

Розгляд справ про встановлення фактів в судовому засіданні підлягає вимогам ст.ст. 157-196 ЦПК. Справа має бути розглянута протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі (ст.157 ЦПК).

Маючи на увазі ці загальні правила судового розгляду, слід також враховувати особливості їх застосування при розгляді конкретних справ про всановлення фактів. Пленум Верховного Суду України у п.6 постанови №5 від 31.03.95 спеціально підкреслює, що ці справи повинні розглядатся судом за участю заявника і заінтересованих осіб. Деякі суди взагалі не роз´яснюють по даній категорії справ особам, що беруть участь у справі, їх процесуальні права і обов´язки або ж обмежуються роз´ясненням їх лише заявнику[45] . Однак відповідно до ст. 160 ЦПК головуючий забезпечує здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов´язків, тобто повинен роз´яснити їх права і обов´язки. Зміст самого роз´яснення повинен відповідати ст. 27 ЦПК, про що йшлося вище.

Інколи у цих справах суди не обговорюють причини неявки в судове засідання заінтересованих осіб, не з´ясовують, чи повідомлені вони про час і місце розгляду справи, чи можливим є розгляд справи за їх відсутності[46] . Між тим правила ст. 169 ЦПК про наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі, поширюються і на окреме провадження.

Розгляд справи по суті починається з доповіді головуючого. Потім головуючий запитує у заявника, чи підтримує він свою вимогу. В цей момент заявник може змінити свою вимогу або відмовитися від неї.

У судовому засіданні суд зобов’язаний вирішити наступні питання:

а) існували чи не існували в дійсності факти, про встановлення яких просить заявник;

б) чи мають вони юридичне значення;

в) чи наявні умови, за яких допускається судове встановлення факту[47] .

Пояснення у таких справах дають заявники і заінтересовані особи. При цьому прокурор ,якщо він звернувся до суду для захисту інтересів цих осіб, дає пояснення першим. Заінтересовані особи практично виступають з поясненнями в тих випадках, коли їм відомі обставини справи. Але це не означає, що в інших випадках вони можуть бути позбавлені такого права – їм має бути надана можливість дати свої пояснення по справі з посиланням на докази, а також висловлювати свою думку з приводу пояснень і клопотань заявника[48] .

У окремих практикуючих працівників до цього часу нема чіткої уяви про процесуальне становище заінтересованих осіб, які беруть участь у справі про встановлення фактів. Окремі суди ототожнюють їх зі свідками, попереджуючи про відповідальність за дачу неправдивих показань з наступним видаленням із залу судового засідання. Місцевий суд Гусятинського р-ну Тернопільської обл. допитав в якості свідка Л-ку у справі Н. Г-ної про встановлення родинних відносин. Заявниця просила визнати її сестрою М. Г-ної з метою отримати спадщину, яка залишилася по смерті останньої. З матеріалів справи було видно, що допитана в якості свідка Л-ка була сестрою заявниці і померлої. Тому вона мала брати участь у розгляді справи в якості заінтересованої особи[49] .

П. Ф. Єлісєйкін вважає, що набільш типові помилки і недоліки у справах про встановлення фактів полягають у наданні переваги показам свідків перед іншими засобами доказування, зокрема письмовими доказами. Звичайно, не можна нехтувати показами свідків. Однак такі покази є лише одним із можливих засобів доказування, який має бути перевірений і оцінений судом за загальними правилами оцінки доказів, в тому числі за допомогою інших доказів.

Поширеною є думка, нібито у справах окремого провадження не може бути дебатів[50] . Судові дебати як частина судового засідання мають на меті виявити остаточні вимоги заінтересованих осіб і підведення підсумків судового розгляду справи. Тому судові дебати повинні мати місце і в справах окремого провадження лише з тією різницею, що тут не сторони, а заявник і заінтересовані особи підводять підсумки розгляду справи.

Нормальним закінченням справи про встановлення факту є винесення рішення, яким заява задовольняється чи відхиляється. Однак можливим є закриття провадження чи залишення заяви без розгляду.

Підстави для закриття провадження[51] :

1) неправовий характер факту, про встановлення якого просить заявник;

2) наявність рішення, яке набрало законної сили, яким підтверджено наявність чи відсутність даного факту;

3) наявність у заінтересованої особи документа, який підтверджує факт;

4) непідвідомчість даної справи суду;

5) відмова заявника від своєї вимоги, прийнята судом;

6) смерть заявника, оскільки правонаступництво у цих справах взагалі виключається.

Заява залишається без розгляду[52] :

1) якщо при розгляді справи виник спір, підвідомчий суду;

2) якщо заява подана недієздатною особою чи від імені заявника/заінтересованої особи особою, що не має повноважень на ведення справи;

3) якщо в провадженні того ж чи іншого суду вже наявна справа про встановлення того ж факту;

4) якщо належним чином повідомлений заявник повторно не з’явився в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Рішення у справах про встановлення фактів в цілому має відповідати вимогам, які ставляться до рішень у справах позовного провадження.

Рішення має бути законним і обґрунтованим. Законність рішення означає, що факт, який в ньому підтверджується має відповідати тому поняттю, яке дається в нормах матеріального права і з яким пов’язується виникнення, зміна чи припинення правовідносин. Обґрунтованість означає відповідність рішення встановленим судом умовам в їх сукупності і взаємозв’язку, підтвердженими доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Судове рішення має відображати об’єктивну істину і містити вичерпну відповідь на заявлені вимоги.

У рішенні по справі про встановлення факту має міститися вказівка на факт, наявність чи відсутність якого встановив суд. Воно має відображати об’єктивну істину, у розумінні повної відповідності висновків суду про існування (чи неіснування) факту об’єктивної дійсності.

Структура судового рішення у справах про встановлення факту аналогічна структурі рішень у позовних справах (ст.215 ЦПК). Воно складається із 4 частин:

1) вступна;

2) описова;

3) мотивувальна – містить аналіз зібраних по справі доказів, викладення обставин справи, доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази, а також повинні бути посилання на ті закони, якими суд при розгляді справи;

4) резолютивна – суд констатує наявність (чи відсутність) факту, про встановлення якого просив заявник.

Набрання рішенням законної сили керується загальними правилами цивільного судочинства. Згідно ст. 223 ЦПК рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у двадцятиденний строк після подання заяви , рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набуває законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення суду (яке набрало законної сили) про встановлення факту, який підлягає реєстрації в оганах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів. Тобто таке рішення не можна ототожнювати із самим документом.

На оскарження рішень у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поширюється дія глав 1 і 2 розділу V ЦПК. Внесення скарг на такі рішення, а також порядок їх розгляду вищестоячими судами суттєвих особливостей не має.

Право апеляційного оскарження рішень, які не набрали законної сили, надається сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, а також особам, якщо суд вирішив питання про їх права і обов´язки. Так, згідно ст.292 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх прав та обов´язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Наприклад, в апеляційному порядку Апеляційним судом м. Києва була розглянута справа за апеляційною скаргою Р. Л.Г. на ухвалу Шавченківського районного суду м. Києва в справі за завою Р. Л.Г., заінтересована особа – Пенсійний фонд Шевченківського району м. Києва[53] .

Право касаційного оскарження рішень, які набрали законної сили після розгляду в апеляційному порядку надається сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов´язки. Ст. 324 ЦПК закріплює: сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вимрішив питання про їх права та обов´язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційногосуду можуть бути оскаржені у касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д м. К И Є В А

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2003 року.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Р. Л.Г. на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 09.10.2002 року в справі за заявою Р. Л.Г., заінтересована особа Пенсійний фонд Шевченківського району м. Києва про встановлення факту перебування у відрядженні в с. Копачах Чорнобильського району Київської області

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2002 року Р. Л.Г. звернулася в суд із заявою, заінтересована особа: Пенсійний фонд Шевченківського району м. Києва про встановлення факту 12-годинної роботи дезінфектором у відрядженні, в с. Копачах Чорнобильського району Київської області, з 12.05.1986 року по 14.05.1986 року.

Свої вимоги обгрунтовувала тим, що вона, працюючи на посаді дезінфектора в Яготинському профдезвідділі при Яготинській районній СЕС, згідно наказу № 45 від 11.05.1986 року перебувала у відрядженні у с. Копачах Чорнобильського району Київської області. В її маршрутному листі було записано, що під час відрядження в зоні відчуження вона працювала по 8 годин на добу, але фактично вона працювала по 12 годин на добу.

20.09.1996 року їй було видане посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Згідно висновку МСЕК ій призначено ІІ групу інвалідності, причиною інвалідності є професійне захворювання, пов´язане зроботами по ліквідації аварії на ЧАЕС.

Встановлення факту 12-годинної роботи в зоні відчуження їй необхідно для отримання пенсії відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.05.1997 року, тому просила її заяву задовольнити.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 09.10.2002 року провадження в справі за заявою Р. Л.Г., заінтересована особа Пенсійний фонд Шевченківського району м. Києва про встановлення факту перебування у відрядженні в с. Копачах Чорнобильського району Київської області закрито.

В апеляційній скарзі Р. Л.Г. просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 09.10.2002 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неповне з´ясування судом обставин та невідповідність ухвали вимогам закону.

Заслухавши доповідь судді У. Г.І., пояснення Р. Л.Г., перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно ч. 3 ст. 255 ЦПК України та п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року “Про судову практику про встановлення фактів, що мають юридичне значення” у тому разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов´язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні, а якщо це буде виявлено під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду і роз´яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Як вбачається із заяви Р. Л.Г., вона просить встановити факт, що має юридичне значення для перерахунку її пенсії відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.03.1997 року “Про порядок затвердження нового Порядку обчислення пенсій по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсій у зв´язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи”, згідно якого особі, яка пропрацювала у 1986-1990 роках у зоні відчуження менше календарного місяця, пенсія обчислюється за її бажанням із заробітку, одержаного за роботу у відрядженні за весь фактично відпрацьований час, тобто фактично встановлення даного факту пов´язане з вирішенням спору про право, який повинен розглядатися в порядку позовного провадження.

А тому суд першої інстанції під час розгляду справи повинен був залишити заяву Р. Л.Г. без розгляду та роз´яснити їй право подати позов на загальних підставах. Всупереч цих вимог закону, суд постановив ухвалу про закриття провадження в справі в зв´язку з тим, що заява не підлягає судовому розгляду.

За таких обставин ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва необхідно скасувати, постановити нову ухвалу з цього питання, яке вирішено судом першої інстанції з порушенням цивільних процесуальних норм.

Керуючись ст.ст. 301, 305, 310-310 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Р. Л.Г. задовольнити частково, ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 09.10.2002 року скасувати та постановити нову ухвалу такого змісту.

Заяву Р. Л.Г., заінтересована особа Пенсійний фонд Шевченківського району м. Києва про встановлення факту перебування у відрядженні в с. Копачах Чорнобильського району Київської області залишити без розгляду та роз´яснити їй, що вона вправі подати позов на загальних підставах.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України в місячний термін з наступного дня після її проголошення.

Головуючий:

Судді:

Висновки

Підтвердження судами в окремому провадженні фактів, що мають юридичне значення, називають судовим встановленням юридичних фактів. Воно слугує гарантією законних прав громадян. Про значення судового порядку встановлення юридичних фактів свідчить те, що з його допомогою реалізуються такі конститтуційні права, як право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з об´єктивних причин, а також у старості (ст. 46 Конституції України), захищаються інтереси, що витікають із правового становища суб´єктів цивільних, шлюбно-сімейних, трудових та інших правовідносин. За допомогою до суду заінтересовані особи звертаються тоді, коли відсутні необхідні правовстановлюючі документи і судове рішення є єдиним засобом здійснення суб´єктивних прав.

З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України 2004 року були внесені деякі зміни стосовно встановлення фактів, що мають юридичне значення. До переліку таких фактів внесено, наприклад, факт народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження (п. 7 ст. 256 ЦПК), а також факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. 5 ст. 256 ЦПК).

Однак даний Кодекс має і певні недоліки.

Першим, що впадає в очі, є значне скорочення розділу, присвяченого фактам, що мають юридичне значення. У змісті статті 256 не передбачені деякі факти, встановлення яких належить до компетенції суду (факт реєстрації народження і смерті; не виділяється окремо факт смерті одного з подружжя як підстава для встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах через неможливість зареєструвати шлюб в органах РАГС). Очевидно, вони віднесені до категорії “інших фактів”, що згадуються у ч.2 ст.256. На мою думку, це недоцільно, оскільки тепер пересічному громадянинові для того, щоб ознайомитися з порядком встановлення юридичних фактів, слід прочитати не один розділ, а гортати весь кодекс.

На офіційному сайті Верховної Ради України подано для ознайомлення законопроект депутата Грачова О.О.[54] Необхідність прийняття такого закону депутат обгрунтовує наступними аргументами.

Сімейний кодекс України визначає, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Стаття 18 цього Кодексу передбачає захист сімейних прав та інтересів, зокрема, встановленням судом правовідношення.

Особи, що складають сім’ю, мають права і обов’язки згідно Житлового кодексу України, ст. 64. При цьому крім дружини наймача, їх дітей і батьків “членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть спільне господарство”. Права членів сім’ї захищає також і Закон України “Про власність”. У ст.17, п.1 говориться: “майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними”. У Сімейному кодексі України в ст. 9, п.2 сімейні і родинні відносини фактично виписані поряд і не поглинають одне одного. “Особи, які проживають однією сім’єю, а також родичі за походженням … можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі”.

Проте за пунктом 1 частини 1 статті 256 Цивільного процесуального кодексу України, як свідчать звернення до депутата Грачова громадян, суд розглядає справи про встановлення виключно родинних відносин, що між тим можна підтвердити документально, і відмовляє громадянам в прийомі заяв про встановлення факту перебування членом сім’ї.

Крім цього, частина 3 статті 256 ЦПК України передбачає, що справи про встановлення факту належності особі квитка про членство в об’єднанні громадян, та деякі інші справи судовому розгляду не підлягають.

Однак це суперечить статті 124 Конституції України, згідно з якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. З цих же причин недоречно виписані в частині 2 цієї статті слова “якщо діюче законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення”.

Таким чином, видається потрібним прийняття Закону України “Про внесення доповнення та змін до статті 256 Цивільного процесуального кодексу України”. Прийняття Закону має на меті узгодити сімейне законодавство та законодавство про цивільне судочинство, передбачити спосіб захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, шляхом встановленням в судовому порядку правовідношення.Прийняття Закону дозволить узгодити сімейне законодавство та законодавство про цивільне судочинство і забезпечити захист сімейних прав та інтересів шляхом встановлення в судовому порядку правовідношення, що призведе до зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб.

Я вважаю доцільним прийняття такого закону.

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ[55]

до проекту Закону України “Про внесення доповнення та змін до статті 256 Цивільного процесуального кодексу України” (щодо справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення)

[1] Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Київ: ІнЮре, 2005. –­ С.433

[2] Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Київ: ІнЮре, 2005. –­ С.433

[3] Фурса С.Я. Окреме провадження в цивільному прцесі України. – К., 1999. – С.27-42

[4] Зейдер Н.Б. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение// Учебные труды ВИЮН. ІХ. – М., 1967. – С.401

[5] Штефан М.Й. Цивільне право України. Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Київ: ІнЮре, 2005. –­ С.435

[6] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., «Юрид. лит.», 1973. – С.24

[7] Див. «Гражданский процесс», «Юридическая литература», 1972, С.276

[8] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., «Юрид. лит.», 1973. – С.25

[9] Жеруолис И. Сущность советского гражданского процесса. – Вильнюс, 1972. – С.186

[10] Штефан М.Й. Цивільне право України. Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Київ: ІнЮре, 2005. –­ С.435

[11] Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. - №3; Практика судів України в цивільних справах. – Ч.2. – С.304

[12] Журнал «Адвокат» №9 / 2005. – С.61

[13] Гражданский процесс: Учебник / В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова. – Х., «Одиссей». – 2001. – С.416

[14] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., «Юрид. лит.», 1973. – С.9

[15] Фурса С. Окреме провадження в цивільному прцесі України. – К., 1999. – С.19

[16] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., «Юрид. лит.», 1973. – С.11

[17] Гражданский процесс: Учебник / В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова. – Х., «Одиссей». – 2001. – С.425

[18] Див.: Урядовий кур´єр, 2005. - №137-138, 25 липня. – С.8-9

[19] Гражданский процесс: Учебник / В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова. – Х., «Одиссей», 2001. – С.415

[20] Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В.В. Комарова. – Х., «Основа», 1992. – С.361

[21] Архів місцевого суду Гусятинського району Тернопільської області, справа № 4-0-19/2005

[22] Архів місцевого суду Гусятинського району Тернопільської області, справа №4-0-19/2005

[23] Архів місцевого суду Гусятинського району Тернопільської області, справа №2-0-29/2005

[24] Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: ІнЮре, 2005. – С.456

[25] Цивільний кодекс України: Відомості Верховної Ради України, 2003, №№40-44. – ст.356

[26] Фурса С.Я. Провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення у порядку цивільного судочинства. – К., 1997. – С.56

[27] Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: ІнЮре, 2005. – С.458

[28] Гражданский процесс: Учебник / В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова. – Х., «Одиссей», 2001

[29] Архів місцевого суду Гусятинськогорайону Тернопільської області, справи №4-0-26/2005 та №4-0-29/2005

[30] Юридична консультація «PROBONO» / ligalka.dynds.org

[31] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.”, 1973. – С.33-34

[32] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.”, 1973. – С.36

[33] Гражданский процесс: Учебник/ В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова. – Харьков, “Одиссей”. – 2001. – С.447

[34] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.”, 1973. – С.37

[35] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.”, 1973. – С.38

[36] Фурса С.Я. Провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення у порядку цивільного судочинства. – К., 1997. – С. 148

[37] Штефан М.Й., Дріжчана О.Г. Прцесуально-правова природа окремого провадження // Вісник КДУ “Юр. Науки”. – 1985. - №2.-С.36

[38] Архів Франківського районного суду м. Львова, справа №2-2-17/2004

[39] “Научно-практический комментарий к ГПК РСФСР”, С.285

[40] Фурса С. Участь заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення//Право України, 1997, №2.-С.38

[41] Заворотько П.П., Штефан М.Й. Непозовне провадження в радянському цивільному процесі. – К., 1969. – С. 96

[42] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.”, 1973. – С.58

[43] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.”, 1973. – С.61

[44] Давыденко Г.Л. Рассмотрение гражданских дел. – К., 1985. – С.240

[45] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.”, 1973. – С.66-67

[46] Жеруолис И. Сущность советского гражданского процесса. – Вильнюс, 1969. – С. 156

[47] Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К. “ІнЮре”, 2005. – С. 460

[48] Фурса С. Участь заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення//Право України, 1997, №2

[49] Архів місцевого суду Гусятинського району Тернопільської області, справа № 7-2-44/2004

[50] Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М., “Юрид. лит.” –1973.- С.70

[51] Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В.В. Комарова – Х.: вид-во “Основа”, 1992.- С.293

[52] Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В.В. Комарова – Х.: вид-во “Основа”, 1992.- С.294.

Див. також Цивільний процесуальний кодекс України, ст.207

[53] Судова практика / www.i-legal.com.ua

[54] Інформаційний сервер Верховної Ради України / законопроекти / www.rada.gov.ua

[55] Інформаційний сервер Верховної Ради України / законопроекти /www.rada.gov.ua