Національний університет „Острозька академія”

Правничий факультет

Кафедра державно-правових дисциплін

Курсова робота

на тему:

„Застосування права як особлива форма його реалізації”

Виконала:

Студентка П-12 групи

Татарчук Лариса

м. Острог, 2008

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Поняття реалізації права та короткий огляд його основних форм

Розділ II. Застосування права як особлива форма його реалізації та основні ознаки, що відрізняють його від перших трьох способів їх реалізації

Розділ ІІІ. Основні стадії процесу застосування права

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється у процесі реалізації норм права, тобто поведінки суб’єктів права відповідно до вимог норм права. При допомозі реалізації права, яка тісно пов’язана із правомірною поведінкою реалізуються суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільних відносин. Вона здійснюється в випадку споєння правопорушень. Вона також необхідна в випадку здійснення з боку держави контролю за законністю і доцільністю дій учасників суспільних відносин.

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що хоча питання застосування права неодноразово піднімалося і досліджувалося багатьма науковцями, ще й досі немає чіткої відповіді на нього. Поряд із науковою розробкою даного питання багатьма вченими існує нагальна потреба дати конкретну правову оцінку результатам застосування права як особливої форми його реалізації.

Значення реалізації полягає в переведенні правових норм із сфери необхідного в сферу реального життя. Значення реалізації норм підвищується із введенням автоматизованих систем управління. при їх допомозі можна програмувати сам процес застосування правових норм. Інакше кажучи, реалізація норм права – це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб’єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норм права. правопорядку.

В результаті реалізації права звершується механізм правового регулювання. В процесі реалізації права здійснюється перевід правових приписів в фактичну поведінку учасників суспільних відносин. Результатом реалізації права являється правомірна поведінка людей, направлена на вирішення соціально-економічних, політичних та інших завдань, задоволення потреб і інтересів учасників суспільних відносин. Своєчасна і точна реалізація правових норм – це найважливіша передумова додержання та зміцнення. Тому в даній роботі ми спробуємо висвітлити форми реального забезпечення права на практиці.

Об’єктом дослідження даної наукової роботи є особлива форма реалізації права – його застосування.

Предметом даного наукового дослідження є основні властивості застосування права в його поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності реалізації права взагалі та його форм, зокрема. А також важливість правильної реалізацій права на практиці.

Метою даного наукового дослідження є розкриття поняття реалізації права, його важливості і значення. Висвітлити форми його реального забезпечення (а саме, застосування). Порівняти теоретичний та практичні аспекти даного питання, визначити основні проблеми та суперечності, які виникають в практичному забезпеченні реалізації права. А також спробувати спрогнозувати результати вирішення цих проблем.

Можемо виокремити ряд завдань , які постають, а саме:

- Визначити основні ознаки, які відрізняють застосування права від інших форм реалізації.

- Розкрити необхідність застосування норм права.

- З’ясувати основні проблеми, які постають у процесі застосування права.

- Спробувати запропонувати основні шляхи вирішення цих проблем.

- Порівняти теоретичний та практичний зміст застосування права.

Методами даного дослідження були загальнонаукові логічні методи:

- індуктивний;

- метод системного аналізу;

- метод протиріч (в аспекті співставлення теоретичного та практичного змісту правових явищ);

- метод порівнянь (в рамках порівняння різних форм реалізації права);

- формально-догматичний метод (в аспекті вивчення самої природи права);

- історичний метод;

- діалектичний метод;

При допомозі реалізації права і правомірної поведінки суб’єктів суспільних відносин реалізуються їх обов’язки і права. Тому практичне значення даного наукового дослідження полягає в тому, що далеко не усі учасники суспільних відносин знають, як саме реалізується право і як реально можна забезпечити його виконання. Отже, практичне значення даного дослідження є висвітлення цих питань. Практичне значення одержаних результатів полягає у полягає у можливості використання висновків та рекомендаційдослідження у процесі вдосконалення застосування права на практиці. Дане дослідження може бути корисне як для юристів так і для простих громадян а особливо, для мене у повсякденній майбутній практиці, житті.

Структуру даної роботи складають вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел та літератури, додатки.

ПОНЯТТЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ТА КОРОТКИЙ ОГЛЯД ЙОГО ОСНОВНИХ ФОРМ

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні відносини, поведінку громадян — волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення. Отже реалізація норм права посідає досить важливе місце у державотворенні.

Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в їх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.[1]

Реалізація права має надзвичайно велике значення, і вона тісно пов'язана із правомірною поведінкою суб'єктів суспільних відносин. При допомозі цих двох процесів реалізуються суб'єктивні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Реалізація права необхідна для розв'язання спорів між учасниками суспільних відносин Вона здійснюється в випадку скоєння правопорушень. Вона також необхідна в випадку здійснення з боку держави контролю за законністю і доцільністю дій (діяльності) учасників суспільних відносин.

В результаті реалізації права завершується механізм правового регулювання. В процесі реалізації права здійснюється перевід правових приписів в фактичну поведінку учасників суспільних відносин. Результатом реалізації права являється правомірна поведінка людей, направлена на вирішення соціально-економічних, політичних та інших завдань, задоволення потреб і інтересів учасників суспільних відносин.

Проблема реалізації права має дві сторони і може бути розглянута по двох напрямках: проходження права з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об'єднань. Вихідною формою реалізації права державою є законодання.[2] Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — сама важлива справа законодавців. Тим самим вони реалізують об'єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.

Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об'єктивної і суб'єктивної сторони. З об'єктивної сторони вона являє собою удосконалювання визначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбачених нормами права правомірних дій. Із суб'єктивної сторони реалізація права характеризується відношенням суб'єкта до реалізованих правових вимог, його установками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бути зацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій, умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо одне яке-небудь з обов'язкових умов буде порушено.[3]

Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різних підставах: з погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах; по суб'єкті реалізації права; по зовнішньому прояві; у залежності від методу державного впливу на поводження суб'єктів і т.д. Форми реалізації права залежать від способів правового регулювання — дозволяючий, імперативний, заохочуючий і автономний. В зв'язку із цим виділяють чотири форми реалізації права: три основних форми використання, виконання, дотримання та особлива форма реалізації права – застосування.

ВИКОРИСТАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права яка означає здійснення суб'єктами своїх прав для задоволення власного інтересу. Полягає в активній чи пасивній поведінці суб’єктів, здійснюваній ними за власним бажанням: реалізації суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів, передбачених правомочними нормами права. Ця форма реалізації здійснюється добровільно, за власним бажанням суб'єктів, надає суб'єкту робити дозволені нормами права дії. Фактично усі норми, якими за особою закріплюється якесь право, що уповноважує і реалізується, відповідно, через використання права.

Наприклад, за статтею 49 Лісового кодексу України громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Кожен може використати дане право на свій розсуд.

ВИКОНАННЯ ПРАВА – форма реалізації зобов’язальних норм, яка полягає в активній поведінці суб’єктів, здійснюваній ними незалежно від їх власного бажання, передбачає здійснення активних дій суб'єктом права по виконанню юридичних обов'язків, передбачених нормами права. Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права. Виконанням права здійснюються інтереси правомочної сторони. Прикладом реалізації права може бути виконання обов’язку сплачувати податки та збори, передбаченого ст. 67 Конституції України.

ДОТРИМАННЯ ПРАВА - форма реалізації заборонних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб’єктів, утриманні від заборонених діянь нормами права. Вона виражається в утриманні від активних дій, щоб не порушити заборонні норми права. В даному випадку реалізується юридичний обов'язок. Дотримання права здійснюється, як правило, добровільно. Якщо ж ці норми порушуються, то реалізація здійснюється через державний примус при застосуванні норм права. Наприклад, за статтею 66 Конституції України кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі та культурній спадщині, тобто утриматися від дій – дотриматися норми права.

Суб’єкти використання, виконання і дотримання – державні та громадські об’єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів.

Проте не всі норми держава може дозволити реалізувати суб’єктам права безпосередньо. Пояснюється це обмеженістю ресурсів, на які вони можуть претендувати, а також необхідністю перевірки задоволення ними визначених законом критеріїв. Таким чином, в окремих випадках суб’єктивні права та юридичні обов’язки осіб не можуть бути реалізовані безпосередньо. Для цього потрібне втручання певного державного органу. Саме тому виділяють четверту форму реалізації правових приписів, яка має назву застосування права.

ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ, ЩО ВІДРІЗНЯЮТЬ ЙОГО ВІД ПЕРШИХ ТРЬОХ СПОСОБІВ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ

Застосування норм права являється однією із форм реалізації права. В першу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних актів, оскільки правоохоронні органи й інші суб'єкти, які застосовують норми права, орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його принципи. Таким чином, термін «застосування правових норм», який закріпився в теорії права і правозастосувальній діяльності, можна вважати в певній мірі умовним. Якщо ж закони і підзаконні акти мають правовий характер, то сам термін адекватний його змісту і значенню.

У юридичній літературі існує декілька визначень поняття правозастосування, а саме:

1) це – особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

2) це – владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3) це – форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб’єктів. Владна діяльність компетентних органів[4] .

Таким чином, застосування права - це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів, уповноважених на те громадських об'єднань та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів). Вона полягає у встановленні формально обов'язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм

Такий підхід до розуміння цього терміну обумовлений і тим, що в нас існує система писаного права, де основною формою є нормативно-правовий акт. Інші форми права — правовий звичай, нормативний договір — мало розповсюджений в республіці, а правовий прецедент офіційно не визнаний державною владою, хоча в окремих випадках фактично існує. Нині немає рації змінювати або уточнювати цей термін як в теорії права, так і в правозастосувальній діяльності, оскільки практично всі юристи розуміють його значення як застосування нормативно-правових актів.

Якщо сказати спрощено, то застосування правових норм — це ухвалення на основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта — акта застосування норм права.

Характерними рисами застосування правових норм є те, що:

1) воно здійснюється у певних процесуальних формах, являє собою офіційний порядок дій. Так, у певних випадках норми, які закріплюють відповідну процесуальну форму, є ґрунтовно деталізовані і утворюють окремі самостійні процесуальні галузі права (кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне), в інших — передбачають тільки загальну форму правозастосувального акту. Здійснюється компетентними органами та посадовими особами, що наділені владними повноваженнями;

2) процес застосування правової норми складається з ряду чітко визначених стадій і завершується виданням передбаченого законодавством правозастосувального акту, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи;

3) правозастосувальна діяльність базується на чітко визначених принципах законності, обґрунтованості, доцільності, що забезпечує її правомірність, справедливість та ефективність[5] ;

4) має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди (загальні, арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності;

5) має індивідуально-конкретний, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин;

6) має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій;

7) у своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини);

8) такі правові приписи обов’язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;

9) у цій діяльності органи правозастосування виступають як суб’єкти управління, особи, щодо яких застосовується право, як суб’єкти управлінського впливу, винесені рішення (правозастосовчі акти) є засобами управління.

Розглядаючи застосування права, виникає запитання: в яких випадках виникає необхідність у застосуванні норм права?

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки виникають лише після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладення на інших суб'єктивних юридичних обов'язків (наказ про зачислення абітурієнта до вузу).

2. Коли є спір про право (у майнових відносинах, при оподатковуванні) і сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (поділ майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору).

3. У разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов'язки, існують перешкоди для здійснення права і необхідно вдатися до примусових заходів (наприклад, стягнення штрафу, конфіскація майна).

4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування — вирішення кадрових питань (зачислення до штату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень тощо.

6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудь дій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження, присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання внайми жилого приміщення).

7. При вирішенні питань, про статуси об'єднань (реєстрація уповноваженим органом громадських, некомерційних і комерційних корпорацій);

8. При вирішенні організаційних питань (наприклад, постанова Верховної Ради України про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо[6] .

Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку, що правозастосування полягає у:

• наділенні одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладенні на інших суб'єктивних юридичних обов'язків;

• вирішенні спору про право — про наявність або міру суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;

• визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.

ОСНОВНІ СТАДІЇ ПРОЦЕСУ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА

Процес застосування норм права може починатися з ініціативи органу чи особи, уповноваженої застосовувати правові норми, а також за вказівкою вищестоящого органу чи за заявою зацікавлених осіб, і являє собою систему послідовних дій, які називаються стадіями процесу застосування правових норм. Цих стадій є, на думку різних дослідників, від трьох до п'яти.

Першою стадією процесу застосування правової норми є аналіз фактичних обставин справи або встановлення юридично-значимих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб’єктів до скоєного тощо). На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію яка мала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення, пізнання[7] . Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

· його предмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми;

порядок цього пізнання визначений, окреслений процедурно-процесуальним законодавством;

· знання, здобуті в результаті цього пізнання, мають бути абсолютною об'єктивною істиною;

Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадії застосування юридичної норми, можна поділити на три групи:

I. фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням яких юридичні норми пов'язують виникнення юридичних наслідків;

II. дані, що характеризують правовий статус суб'єктів, що стосуються розгляду даної справи;

III. причини та обставини, що обумовили виникнення, існування та припинення певних обставин та поведінку зацікавлених суб'єктів за цих обставин.

Це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення, тягне за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини у даній справі[8] .

Друга стадія— це вибір, аналіз і тлумачення правової норми, перевірка достовірності та правильності тексту норми права, її аналіз щодо меж дії у часі, просторі та за колом осіб. На цьому етапі відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація[9] (оцінюється конкретна життєва ситуація та встановлюється норма права, яка її регулює та підлягає застосуванню у даному випадку). Тобто відбувається поширення правозастосувальним суб'єктом законодавчої (нормативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми Тобто, юридична кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб'єктів тим ознакам, які зафіксовані у нормі права. До цієї ж стадії можна віднести і тлумачення правової норми, тобто з'ясування її змісту, хоча тлумачення можна вважати і окремою стадією застосування правової норми.

При тлумаченні встановлюється воля законодавця, закріплена у конкретній нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстрактних велінь на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.[10]

Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення (з'ясування) і роз'яснення змісту правової норми. Усвідомлення, або з'ясування — це внутрішній інтелектуальний процес суб'єкта зі встановлення змісту правової норми, що не виходить поза межі його свідомості, тобто тлумачення, з'ясування змісту норми для себе. Роз'яснення — це з'ясування змісту правової норми для інших осіб, тобто тлумачення, виражене назовні вербально або документально (письмово).

Необхідність тлумачення правових норм на практиці обумовлена наступними причинами:

1) невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високий рівень абстракції юридичної норми. Наприклад, можливе виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання певної правової норми, але при потребі правового регулювання вони підпадають під дію такої норми. Так, в актах тлумачення правової норми її дія поширюється на певні дії або конкретизуються щодо застосування до певних дій;

2) юридичні норми нерідко містять спеціальні правові поняття, визначення, які мають багатозначний або спеціально-юридичний характер. Наприклад, “джерело підвищеної небезпеки”, “юридична особа” тощо;

3) в нормах права нерідко використовуються оціночні поняття, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ. Тому, при застосуванні норми права необхідне з'ясування змісту таких понять, як “тяжкі наслідки”, “особливо злісне хуліганство”, “істотна шкода” тощо;

4) необхідність тлумачення норм права обумовлюється іноді самим змістом правової норми. Так, в нормі можуть використовуватися вирази “і т.д.”, “інші”, “тощо”. Встановлення їхнього змісту та значення можливе лише за допомогою тлумачення.

Залежно від різних критеріїв розрізняють різні види та способи тлумачення.

За суб'єктами тлумачення поділяються на офіційне і неофіційне.

І. Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування і реалізації.

Офіційне тлумачення, у свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне.

1)Нормативне тлумачення норми права характеризується загальнообов'язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування, реалізації роз'яснювальної норми.

Існують два види нормативного тлумачення:

А) аутентичне, тобто тлумачення, здійснене тим самим органом, що встановив дану норму;

Б) легальне, або делеговане, тобто тлумачення органу, який не приймав дану норму, але спеціально уповноважений законом давати її загальнообов'язкове роз'яснення. Наприклад, постанови Пленуму Верховного Суду України.

2) Казуальне тлумачення — це таке тлумачення, яке розраховане і стосується конкретного випадку, з приводу якого і дається роз'яснення даної правової норми.

Казуальне тлумачення буває:

А) судове, тобто тлумачення судом правової норми, у зв'язку з розглядом конкретної справи, яке знаходить своє закріплення в рішенні чи вироку суду з конкретної справи;

Б) адміністративне — це тлумачення, яке здійснюється вищими адміністративними органами (міністерствами, відомствами) при розгляді конкретного питання, пов'язаного з адміністративною діяльністю.

ІІ. Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом і не є формально обов'язковим.

Види неофіційного тлумачення:

1) доктринальне — це тлумачення норм права вченими правниками. Воно знаходить своє закріплення у статтях, монографіях, наукових коментаріях практики, усних та письмових обговореннях проектів законодавчих актів та правової практики. Воно не має загальнообов'язкової сили і його переконливість базується на авторитеті вчених, глибокій науковій аргументації та обґрунтованості. Цей вид тлумачення має суттєвий вплив на правотворчу та правозастосувальну діяльність;

професійне, або компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюється юристами-практиками — адвокатами, прокурорами, юрисконсультами тощо;

2) буденне, або повсякденне тлумачення — це тлумачення правових норм всіма іншими суб'єктами правовідносин. Значення цього виду неофіційного тлумачення полягає у виявленні рівня правової свідомості учасників правовідносин.

Вказані види тлумачення належать до роз'яснення правових норм. До видів з'ясування, або усвідомлення правових норм належать:

1) виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової норми і її дійсним змістом, тобто тлумачення норми права з точки зору обсягу її змісту. Воно поділяється на:

· буквальне, або адекватне — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової

норми розуміється у повній відповідності з її текстуальним виразом;

· розширене, або поширювальне — це тлумачення, при якому дійсний зміст

правової норми розуміється ширше його буквального текстуального виразу;

· обмежувальне — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми

розуміється вужче його текстуального виразу.

2) застосування певних прийомів і засобів, які допомагають розуміти дійсний зміст правової норми, зокрема:

Граматичне, або філологічне тлумачення — це усвідомлення дійсного змісту правової норми, шляхом його дослідження з точки зору значення тих чи інших слів, правил граматики і синтаксису;

Логічне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права, шляхом безпосереднього використання законів формальної логіки, тобто з'ясування логічної структури правової норми;

Систематичне тлумачення — це з'ясування змісту правової норми на основі встановлення її системних зв'язків з іншими правовими нормами, інститутами, галузями права, місце у системі права в цілому;

Історичне тлумачення — це з'ясування змісту правової норми на основі дослідження історичного контексту, в якому вона була прийнята, які цілі на той час ставилися перед нею;

Цільове, або телеологічне тлумачення — це з'ясування її цілей на основі виявлення її завдань, мети.[11]

Третя стадія процесу застосування правової норми — це прийняття рішення у справі. Це заключна частина застосування правової норми. Вона базується на результатах, досягнутих на попередніх стадіях застосування правової норми. Результатом цієї стадії є прийняття рішення, яке знаходить своє закріплення в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акту владного характеру, що встановлює права і обов'язки конкретних суб'єктів. Акт застосування права характеризується такими ознаками:

1) індивідуальний характер, тобто акт адресований конкретному суб'єкту правовідносин;

2) видається відповідним (компетентним) органом держави;

3) завжди має визначену нормативно-правовим актом форму зовнішнього виразу (об'єктивізації) та необхідні елементи (реквізити);

4) має обов'язковий характер не тільки для суб'єкта, якого він стосується, але й для всіх інших суб'єктів правовідносин.

Власне індивідуальне рішення у юридичній справі офіційно оголошує, що встановлений ним випадок збігається з нормою права і у зв’язку з цим виникають певні правові відносини, учасники якого мають конкретні суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Такі рішення повинні відповідати закону і фактам. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.

Акт застосування права - це державно-владний індивідуально-визначений акт, який видається компетентним суб’єктом у конкретній юридичній справі на підставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутності суб’єктивний прав і юридичних обов’язків конкретних суб’єктів.[12]

список використаних джерел та літератури

1.Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С. Теорія держави та права: Навчальний посібник. - 4-е вид., доп. і перероб. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 224 с.

2.Загальна теорія держави і права/ за редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Копєйчикова В.В.. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.

3.Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. Посібник для юрид. фак. Вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

4.М.С. Кельман, О.Г. Мурашин Загальна теорія держави і права: Підручник. - К.: Кондор, 2006. - 477 с.

5.Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - К., 1995. - с. 132.

6.Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник./ Пер. з рос. – Харків: Консум, 2006. – 656 с.

7.Теория государства и права/Под ред. Корельского В.Н. и проф. Перевалова В.Д. - М, 2000.

8.Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. - к.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

9.Юридична термінологія: Довідник. - К., 1998.

[1] Загальна теорія держави і права/ за редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Копєйчикова В.В.. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.

[2] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1994. – 450 с.

[3] Там же

[4] Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. Посібник для юрид. фак. Вузів. – к.: Вентурі, 1996. – 208 с.

[5] Теория государства и права/Под ред. Корельского В.Н. ипроф. Перевалова В.Д. - М, 2000

[6] Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. - к.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с

[7] М.С. Кельман, О.Г. Мурашин Загальна теорія держави і права: Підручник. - К.: Кондор, 2006. - 477 с.

[8] Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. -К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с

[9] Юридична термінологія: Довідник. - К., 1998.

[10] Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник./ Пер. з рос. – Харків: Консум, 2006. – 656 с.

[11] Юридична термінологія: Довідник. - К., 1998.

[12] Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С. Теорія держави та права: Навчальний посібник. - 4-е вид., доп. і перероб. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 224 с.