Курсовая работа: Державний суверенітет як важлива ознака держави

ЗМІСТ:

Вступ........................................................................................................................3

Розділ І. Історичні витоки, поняття та зміст державного

суверенітету...........................................................................................................5

Розділ ІІ. Суттєві ознаки та види державного суверенітету......................18

Розділ ІІІ. Юридичні засади державного суверенітету...............................25

Висновок..............................................................................................................34

Список використаної літератури....................................................................36

Вступ.

Курсова робота присвячена темі „Державний суверенітет як важлива ознака держави”. Актуальність вивчення даної теми важко переоцінити так, як державна влада за своєю суттю є соціальним інститутом і вираженням цього соціального інституту є її суверенітет, без якого вона не може існувати взагалі.

Поняття державного суверенітету можна визначити як незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи.

Україна, обравши для себе шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної держави, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, продовжує формувати державі інституції, місцеве самоврядування, систему національного права.

Значення суверенітету як важливої ознаки держави полягає у тому, що суверенітет містить ха­рактеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

Слід зазначити, що питання про суверенітет як ознаку держави у юридичній літературі є досить спірним, впродовж всього історичного розвитку держави поряд з нею перебував суверенітет, без суверенітету держави як такої не існує. Тому як у далекому минулому, так і в наші дні вчені (політики, філософи, історики, правознавці) намагалися обґрунтувати існування суверенітету, дослідити причини і умови його виникнення і існування, його витоки, розвиток і форми прояву.

При роботі над даною темою мною були використані наукові праці таких авторів як: Кравчук М.В. (Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: та Теорія держави і права (опірні конспекти)), Венгеров А.Б. (Теория государства и права), В.В. Копєйчиков (Загальна теорія держави та права), М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, О.В. Петришин (Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ), В.Ф. Погорікло (Конституційне право України), О.Ф. Фрицький (Конституційне право України. Підручник), Рабинович П.М. (Загальна теорія держави та права), Скакун О.Ф. (Теорія держави і права), Хропанюк В.Н. (Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений), Шульга А.М. (Теорія держави та права. Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту),

При роботі над даною темою мною також були використані матеріали періодичних видань у яких вміщені наукові публікації таких авторів як Антонович М. - Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12, Назаренко Є.До питання про конституційну реформу державної влади України//Право України, 1998 № 10, та монографія Юрія Тодики на тему: „Конституция Украины – основа стабильности конституционного строя и реформирования общества”// Симферополь.: Таврия, 1997 - 105 с.

Дана література дала мені можливість дослідити у найбільш повному обсязі тему „Державний суверенітет як важлива ознака держави”, побачити проблеми розуміння юридичною наукою значення суверенітету для держави, можливість зробити висновки з теми. Цікавою є монографія Ю.Тодики, який проводить аналіз суверенітету у взаємозв’язку з конституційними положеннями. Також багато дала мені наукова стаття Є.Назаренко, у якій проаналізовано суверенітет як ознаку державної влади та його вплив на громадянське суспільство.

Структурно тема „Державний суверенітет як важлива ознака держави” складається з таких розділів: розділ І - Історичні витоки, поняття та зміст державного суверенітету; розділ ІІ - Суттєві ознаки та види державного суверенітету; розділ ІІІ - Юридичні засади державного суверенітету.

Розділ І. Історичні витоки, поняття та зміст державного суверенітету.

Слід вказати, що суверенітет як ознака держави має свою багатовікову історію. Як зазначає М.В. Кравчук біля витоків принципу суверенітету стоїть Мак’явеллі; але його аж ніяк не можна вважати теоретиком верховної влади (на що заслуговують усі без винятку його наступники, адже, заводячи мову про політику, вони неодмінно матимуть на увазі суверенітет) - він зробив її можливою. Втім у його працях не використовується слово «суверенітет»; Мак'явеллі лише робить натяк на нього у знаменитому листі до свого друга, датованому груднем 1513 року. Тож біля витоків суверенітету спостерігається, так би мовити, парадоксальна відсут­ність його концепції. До цього контрасту спричиняються самі писання Мак'явеллі; він пориває з традицією, і в цій прогалині, яка відокремлює старий порядок речей від нового, постає суверен і його підданці. Втім, у власне політичному аспекті мак'явеллівський контраст носить подвійний характер: він відкидає старий філософський погляд на проблему, і політика як така мислиться у ній як розрив із політичною традицією; інакше кажучи, мак'явеллівський погляд на політику полягає в розриві з усіма теперішніми поглядами на це явище, й уже одним фактом цього заперечення політика починає мислитись як діяльність, котра лежить в основі Нового порядку речей.

І в силу оцієї подвійної - як епістемологічної, так і практичної - негації, автор «Державця» (малої книги з величезною державотворчою потугою) відкриває світ новітньої політичної епохи, себто світ суверенітету. Отож, біля витоків держави, себто в світі, де були державці, народи і нації, стоїть головна ідея великого флорентійця: політика - це справа людей, і тільки людей, одначе, хоч як нелегко в цім зізнатися, у ній дуже мало людяного.[1]

Ще одне джерело бере початок із Франції – це Жан Боден, освічений представник серед­нього класу. І флорентієць епохи Відродження й анжерський гуманіст прийшли до однієї й тієї ж ідеї: держава не може бути достатньо ефективною і справедливою, якщо її конституція виражатиме щось інше, ніж іманентний лад, котрий виступає як даність «умов людського існування». Політика - це людське явище і як така вона втілює людські накреслення. Й Мак'явеллі, й Боден утверджують те, що лежить в основі суверенітету, - абсолютну автономність політики. Принцип суверенітету - це в першу чергу принцип політичної автономії. Ось чому політика повинна мислитися сама в собі - адже вона виражає сама себе. В своїх межах республіка має власні правила і структури, свої внутрішні консти­тутивні закони. Вона є результатом людських пристрастей, а з цього випливає, що держава - це продукт взаємодії певних сил і ґрунтується лише на силі. Отож, Мак'явеллі й Боден, разом і взаємно доповнюючи один одного, осмислюють політику нової доби, політику, яка не може мати в своїй основі ні бога, ні природи, тому що вона є виключно людським явищем. Принцип суверенітету, яким його утвер­дили Мак'явеллі й Боден, - це новітній принцип світської політики.

Боден розробляє концептуальну структуру держави або ж республіки, ґрунтуючись на ідеї суверенітету світської потуги над усіма іншими потугами. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкрет­ними історичними обставинами - боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї дер­жави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управ­ляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суве­ренітет внутрішній і зовнішній.[2]

Створення концепції суверенітету є історією поєднання двох складових - філософської та історичної. Таке поєднання не можна розглядати, як чисту випадковість. Навпаки, в силу цього стикування, котре так характерне для новітньої політики, принцип кується в буремних подіях, котрі від початку XVIсторіччя стрясають усю Європу, - і в філософських працях, які намагаються осмислити всю вагу цієї історичної матерії. В цьо­му розумінні суверенітет є майже систематичним зіткненням матерії (історичної) та форми (філософської думки). Немає одначе сумніву в тому, що було б марним (або й просто наївним) вважати, ніби в таке зіткнення, - котре становить собою зв'язок, - вступають і теорія, й практика і що важливим ми навіть корисним було б з'ясувати, чи практика обумов­люється теорією, а чи ця зумовленість розвивається у зворот­ному напрямку.

Політичне становлення концепції суверенітету розвивається в живій і час­то смертоносній історії, де діють люди з їхніми пристрастями і бажаннями, так що філософія цієї історії, - політичної історії, - сама виступає мірилом практики. З політичного погляду, новітня історія - це світ суверенітету, світ держави. І вся сукупність концепцій, котра будує цей світ у думках, - його можна розглядати як світ ідей, - таким чином становить собою частину цієї історії, а саме елемент історичної практики (її теоретичний момент). [3]

Т.Гоббс у праці «Про громадянина» запроваджує новий філософський жанр новітньої епохи - філософію держави. Ця праця є першою спробою скласти філософію принципу суверенітету; автор намагається філософським шляхом обґрунтувати принцип держави. Слід зазначити, що йдеться про небувалу досі спробу такого обґрунтування. Гоббс бере за основу проект Бодена: він запозичив у нього поняття суверенітету, одначе Боден і не пробував зробити філософське обґрунтування цієї концепції. Він заклав її юридичну основу, надав їй певної філософської повноти, але так і не обґрунтував.

Гоббс пішов відмінним шляхом: згідно з його концепцією, суверенітет не може належати виключно до царини юридичної філософії - необхідність суверена зумовлюється структурою самих явищ людського світу. Гоббс намагається запровадити те, що він іменує «політичною наукою», себто науку про політичні тіла, і котра ґрунтуватиметься на історичних даних.

Гоббс виступає як мислитель-основоположник цього політичного обґрунтування, і його праця запровадила, якщо можна так висловитися, мову і граматику політики, яку практикуватимуть аж до XIXсторіччя. Таким є значення гоббсівського відкриття філософії держави.

Праця Спінози «Політичний трактат», розпочатий 1675 року і незавершений через смерть (1677), становить собою антигоббсівський маніфест. Ця праця була написана після «Теолого-політичного трактату», й у ній він дійшов до висновків, у яких гостро і твердо - їх можна розгля­дати і як відповідь Гоббсові, і як його критику, - стверджує, що метою держави є свобода.

Спіноза розвиває свою політичну теорію, поклавши в її основу свободу, - на противагу англійсь­кій філософії, для котрої основний закон політики полягає в «громадянській покорі», яка досягається шляхом цілковитого заперечення природної свободи. Спіноза бере за основу буття як властивість, Гоббс відштовхується від індивіда як бажання. Спіноза розглядає свободу, яка витікає із самої властивості всякої природної істоти.

Спіноза вказує, що кінцевою метою запровадження політичного стану висту­пає не зверхність, не утиски людей, не підпорядкування гніту іншої людини. Подібна система спрямована лише на те, щоб звільнити індивіда від страху - аби кожен міг, наскільки це можливо, почувати себе в безпеці; інакше кажучи, аби він міг найбільшою мірою зберегти своє природне право на життя і діяльність (не завдаючи шкоди ні собі, ні ближньому). Отже, мета суспільної організації - свобода.

Трактат Локка відкриває поле для теорії нової конституційної держави: убезпечення власності відкриває дорогу парламентаризму, себто суверенітетові парламенту. Власники не повинні мати обов'язково ті ж самі інтереси, що й король, - отож, вони самі мають право голосу. Інакше кажучи, закон, суть котрого полягає в убезпеченні власницького устрою,
найліпшим чином може бути створений лише власниками. У конституційній державі, де король править лише під контролем парламенту, таким чином досягається наявність законодавчої влади (парламенту), котра не залежить від влади виконавчої (короля). Таким чином у царині суверенітету відбувається революція, однак вона торкається не його принципу, а форми,
в якій цей принцип втілюється на практиці - прикладом може бути англійська революція 1688 року. Ця історична подія клала початок, принаймні у Великій Британії, спільному існуванню в державі різних гілок влади.

Трактат Локка становить найкращий коментар до цієї найголовнішої революції, котра стоїть біля витоків новітньої демократичної традиції, - революції, котра вперше представила монархові текст, якому він змушений був підпо­рядкуватися задля збереження своєї влади, й це був Білль про права, датований 1689 роком. В цьому вирішаль­ному тексті містяться конституційні статті, основні положення котрих виглядають такими, наче їх написав своєю рукою сам Джон Локк, настільки детально розроблений зміст цих статей у його трактаті. «1. Посягання королівської влади на призупи­нення чи виконання законодавчих актів без погодження з парламентом є незаконне. 2. Посягання королівської влади на відміну чи виконання законодавчих актів, якщо воно узур­поване й виконується в останню чергу, є незаконним. 3. Будь-яке карбування монет на потреби Корони під приводом прерогативи королівської влади без погодження з парламентом є незаконним».[4]

Новітній конституціоналізм, відкритий Локком, знаходить своє обґрунтування в Монтеск'є. Як зазначає Ж. Мере, в Монтеск'є немає теорії «поділу влади». Автор жодного разу не вживає слово «поділ», аби окреслити концепцію відносин поміж гілками влади, й робить він це на тій підставі, що теорія про три гілки влади полягає в концепції суверенітету держави, і як «розподілу гілок влади». Саме оце слово «розподіл» Монтеск'є регулярно вживає для того, щоб створити теорію «політичної свободи». Як відомо, шляхом глибоких роздумів над конституцією Англії, котра стала джерелом революції 1688 року й породила Білль про права, автор праці «Дух закону», йдучи слід за Локком і його «Нарисом про громадянський уряд», закладає основи юридично-філософської традиції новітньої конституційної держави. Локк підготував ґрунт; Монтеск'є систематичним і послідовним чином створив на цьому ґрунті свою теорію.

Він ставить за мету обґрунтувати концепцію свободи не в її метафізичних основах, а в політичних умовах можливого. В цьому розумінні Монтеск'є не такий далекий від Спінози, як видається на перший погляд - адже Спіноза першим почав розглядати свободу, як основоположну мету держави. Об'єктом політики є свобода, вважає разом із ним Монтеск'є. [5]

Руссо в знаменитій Книзі III«Про депутатів або представників» цілком відкидає і спростовує теорію представництва. Руссо гнівно засуджує ідею окремого від народу законодавчого корпусу, котра так подобається Монтеск'є. Його критика носить радикальний характер і не залишає жодних перспектив для конституційного розв'язання проблеми, яким його бачить Монтеск'є, оскільки той нітрохи не ставить під сумнів традицію монархічного суверенітету. Отож, Руссо вщент громить концепцію суверенітету - хоч абсолютного, як у Гоббса, хоч ліберального, як у Монтеск'є, - у тому вигляді, в якому вона існувала до нього, себто втіленою в особі короля.

Отож, розв'язання проблеми у Руссо полягає в автентичній дефініції принципу суверенітету. Руссо бачить його в загальній волі, котра не може бути представлена, оскільки в цьому випадку вона руйнується, переходячи в приватне. Заперечення представництва (а отже, і розв'язання проблеми в парламентських інституціях, котре звідси витікає) становить необхідний наслідок дефініції принципу суверенітету як «загальної волі». І справді, загальна воля суперечить волі всіх, як деспотизм суперечить свободі - це те, чого не змогли зауважити ні Гоббс, ні Локк. Вона ніяк не може бути волею всіх із тієї простої причини, що вона є волею одного. І цією особою виступає народ. Народ - це колективне моральне «я», пише Руссо. Це моральне тіло - моральна єдність, котра, може хотіти і заявляє про те, чого вона хоче. Відомо, що Руссо називає словом «закон» декларацію загальної волі. Отож, ключем абсолютного протиставлення, котре здійснив Руссо, протиста­вивши принцип суверенітету ідеї представництва, буде строга послідовність, яка становить основу всієї аргументації «Угоди»: народ - загальна воля - закон. Упродовж усієї 15 глави (Книга III)прослідкується ідея, висловлена іще на початку праці, згідно з визначальною формулою, котра звучить так: «Отож, я стверджую, що суверенітет, будучи всього лиш виявом загальної волі, ніколи не може відчужуватися, й що суверен, котрий виступає усього лиш колективною істотою, може бути представлений лише самим собою - передаватися може влада,
а не воля». Якщо проблема «представництва» й існує в політиці, то вона, як вважає Руссо, може стосуватися лише реалізації суверенітету, а не того, що лежить в його основі і становить його суть, себто волі. Різниця, котра існує поміж волею і владою, носить абсолютно незмінний характер і формує суть верховної влади.

Отож, якщо «Угода» є радикальним засудженням усякого представ­ництва, то це тому що Руссо побачив, — на прикладі Гоббса і Монтеск'є, — що представництво неухильно руйнує первісну суверенну волю, себто волю народу. [6]

Революція «всесвітнього класу» була передовсім революцією проти принципу верховної влади народу, інакше кажучи, проти демократії. «Демократія, - писав Ленін у 1917 році, це Держава, яка визнає підпорядкування меншості більшості; інакше мовлячи, це організація для систематичного насильства одного класу над іншим, одної частини населення над іншою», і у Маркса є думка, згідно з якою загальне виборче право внаслідок свого застосування спричинилося б до відміни політичної держави і «громадянського» суспільства. Тема революційного усунення шляхом виборів - котра в 1843 році була філософічною, - в Леніна перетворилася в ліквідацію держави шляхом революції.

Політичний принцип вираження суверенітету народу шляхом загального виборчого права поступився місцем принципові колективного привласнення знарядь виробництва. Політична теорія свободи поступилася таким чином еконо­мічній теорії звільнення. Політика за тієї епохи була лише вторинною похідною економічного суспільства, яку остаточна революція звела нанівець. На перший план вийшла ліквідація політики, управління речами замінилося урядуванням людьми. «Кінцевою метою, - писав Ленін, - ми ставимо ліквідацію держави, себто будь-якого організованого й систематизованого насильства, будь-якого насильства над людьми взагалі... однак змагаючи до соціалізму, ми переконані, що в своєму розвитку він переросте в комунізм, а значить, зникне всяка необхідність у насильстві над людьми взагалі, необхідність у підпорядкуванні одної людини іншій, одної частини населення іншій його частині, тому що люди звикнуть дотримуватися елементарних умов життя в суспільстві без насильства і без підпорядку­вання».

Отож, питання про насильство постає як зміст політики; суверенітет як у Маркса, так і в Леніна виступає принципом панування одного класу над іншим. А тому держава на цій таки підставі є насильством у собі, узаконеним насильством. Оскільки вона є наслідком боротьби класів, - а не вираженням спільного «я», котре має ілюзорний характер, - то держава суверенітету виступає знаряддям насильства, яке революція всесвітнього класу повинна обмежити, і це її моральна мета.

Насправді ж, згідно з історією, критика верховної влади полягає не в ліквідації державного панування (ні Ленін, ні Маркс не висловили цього в чіткій формі), а радше в тому, щоб втілити панування держави в неявній формі - шляхом повсюдного поширення держави і єдиної партії. Ця тема у Маркса присутня у вигляді передчуття, котре в своїй основі пов'язане із романтичною гіпотезою відмирання держави, диктатури пролетаріату. Диктатури, яка, згідно з адекватною формулою, що виражає ідею, дану в своїй істинності, за Леніним полягає в організації диктатури пролетарської партії. З погляду верховної влади, ленінізм безумовно виступає як доктрина, яка, ввібравши в себе етатичний принцип виключно як принцип панування, повертає новітню державу до її формальної суті, а саме до політичної форми, яка притаманна процесу універсалізації ринку.

Відвоювання суверенітету колоніальними народами полягає у поваленні зі зброєю в руках колоніальної влади. В цьому розумінні типовими зразками виступають Алжир і В'єтнам: відвоювання суверенітету набирає форми визвольної війни, новітньої концепції справедливої війни в епоху панування політичних партій. [7]

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності засто­совує, і власна воля, що її вона може робити обов'язковою і нав'язу­вати всім суб'єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади — її суверенітет. Суверенітет містить ха­рактеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів. Суверенітет державної влади існує фактично з часу виник­нення держави.

За твердженням О. Ф. Скакун, суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в наступному:

- в універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни;

- у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;

- у наявності спеціальних засобів впливу, якими не володіє ніяка інша громадська організація.[8]

Як зазначає С.С. Алексєєв суверенітет – один з показників досконалості держави, того, що вона стає розвинутою. На сучасній стадії цивілізації суверенітет - невід'ємна властивість держави.

Державний суверенітет – «незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи»[9] .

Суверенітет - «збірна ознака держави. Він концентрує в собі усе найбільш істотні риси державної організації суспільства». Незалежність і верховенство державної влади виражається в наступному:

- в універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни;

- у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;

- у наявності спеціальних засобів впливу, який не розташовує ніяка інша громадська організація.

Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя.

Отже, державним суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади всере­дині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межа­ми. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверені­тет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, - ще й нормами міжнародного права.

У Конституції України закріп­люється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною наці­онального законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).[10]

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держа­ви, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве­ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра­дянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри­дичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою цер­ковною.

Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко­во велике практичне значення.[11]

Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпоряд­кованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суве­ренних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати по­датки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання неза­лежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об'єдна­лися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху від­бувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.

Як зазначає П.М. Рабинович у сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень. У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

Імперіалізм, себто бурхливе розростання суверенітету поза кордони його володінь, колоніалізм, себто політична форма підкорення чужих народів - ось два ферменти, котрі пород­жують націоналізм серед завойованих народів. Отож, процес набуття суверенітету набирає форми національно-визвольної війни, котру «нація» провадить проти свого кровного ворога -імперіалізму, й головною дійовою особою нації, так би мовити її тілом, виступає «народ», який зобов'язаний провадити збройну боротьбу проти своїх власних ворогів, себто феодаль­них власників. Так що деколонізація ніколи не була мирним явищем, і відвоювання суверенітету колонізованими народами неухильно проходить через фазу визвольної війни, призводячи до протистояння суверенітету збройної нації з колоніальним суверенітетом. В цьому процесі, де ставкою виступає збройна боротьба, перемагає лише поява політичного суверенітету (держава, звільнена колоніальною державою), котрий виступає, так би мовити, всього лише зовнішньою, зримою формою. Через суверенітет і за його допомогою реально проголошується істо­рична, інтелектуальна й духовна ідентичність народу.[12]

Розділ ІІ. Суттєві ознаки та види державного суверенітету.

Як вказують усі розглядувані мною автори, ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету тери­торіями в межах однієї країни є неправомірними. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суве­ренною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними дер­жавами і автономні утворення, які наділені окремими суверенни­ми правами і тому набувають певних ознак державності (напри­клад, Автономна Республіка Крим).

М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко та О.В. Петришин підкреслюють, що невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве­ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме­женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва­жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме­ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве­ренітет державної влади України лишається недоторканним.[13]

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Кон­ституції України.

Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі на­родного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «націо­нальний суверенітет».

Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.[14]

Суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.

Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя.

Державна влада розташована на вищій ступіні ієрархії керуючих у даному суспільстві підсистем, незалежна від них. Вона несумісна з існуванням іншої такої ж влади в країні.

Сутність новітньої політики, організованої довкола принципу верховної влади, полягає в тому, що вона не виступає нас­лідком певної ідеї а р r іо r і справедливого, довкола якої було ( сукупності організоване все суспільство. Для сучасників, спра­ведливе - це те, що відповідає раціональності суспільств іншими словами, суспільство структурується не якоюсь нормою справедливого, котра походить невідомо звідки, а навпаки якраз суспільне тіло, організоване згідно зі своєю раціональністю, установлює норму, згідно з якою справедливе - справедливість(у тому вигляді, в якому його виражає закон і в якому воно перебуває під охороною держави) - і визначається. Так що речником справедливого виступає суверен, себто завдяки його волі природа справедливого стає публічним явищем, Отож, справедливе є те, що закон визнає як справедливе

Справедливе - це те (й воно не може бути інакшим), що суверен визначає в якості справедливого у той момент, коли він виголошує закон і вже самим фактом виголошення цього закону. Саме в цьому полягає властивість суверенітету і, якщо зайде така потреба, в цій властивості новітньої держави можна вбачати критерій, завдяки якому держава і є новітнімявищем. А значить, марно було б намагатися визначити, що є справед­ливе і що таке справедливість, якщо цей пошук полягатиме в абстрактному висловленні значення цих слів, стверджуючи, наприклад, що справедливість полягає в тому, щоб дати кож­ному те, що йому належить по праву. Це окреслення справед­ливості саме в собі не може бути хибним, однак воно стає таким по відношенню до держави суверенітету, оскільки питання полягає насправді в тому, щоб дізнатися, в чому ж криється оце саме, що по праву належить кожному. Держава, себто суверен, якраз і є тим, хто визначає природу цього, і робить він це у формі закону. А тому не можна сказати, що справедливе полягає в тому, щоб дати кожному те, що належить йому по праву, оскільки проблема саме в цьому й полягає: що ж повинне нале­жати кожному по праву? Тільки суверенітет знає відповідь на це запитання. Так що справедливе - це закон, а значить, не можна зводити дефініцію справедливого до його абстрактного змісту, оскільки саме закон визначає цей зміст. Якщо суверенна воля стверджує, що той повинен бути рабом, а той паном, то це й буде справедливістю.[15]

Як відзначив С.С. Алексєєв, державний суверенітет має дві сторони:

- внутрішню сторону – виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

- зовнішню сторону – самостійність і незалежність у зовнішніх справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям.[16]

У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

У сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень.

У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Виділяють державний суверенітет як особливість державної влади та народний і національний суверенітет. Народний суверенітет – сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю. Національний суверенітет - це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення. Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення – шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав.[17]

У федеративних державах суверенітет визнається за союзними державою, а по законодавству деяких країн – також за суб'єктами федерації. У Росії за федеративним договором суверенним вважаються і республіки, що входять у її склад.

Я вважаю, що у суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Державний суверенітет як особливість державної влади потрібно відрізняти від народного суверенітету і національного суверенітету. Як зазначає С.С. Алексєєв народний суверенітет – «сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю»[18] . Аналогічне ж значення має поняття національного суверенітету; це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення.

Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

На думку В.М. Хропанюка національний суверенітет означає «право на саме визначення аж до відділення й утворення самостійної держави»[19] . У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення – шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав. Але в обох випадках багатонаціональна держава в особі своїх вищих органів є носієм суверенітету не якої або окремої націй, а суверенітету, що належить саме даній багатонаціональній державі, що виражає як загальні інтереси всі націй, що об'єдналися, так і специфічні інтереси кожної з них. Головне полягає в тому, щоб багатонаціональна держава в будь-яких її різновидах забезпечувала реальний суверенітет кожної з націй, що входять у її склад.

Розділ ІІІ. Юридичні засади державного суверенітету.

Слід сказати, що нині в Україні державний суверенітет базується на нормах національного та міжнародного законодавства.

Серед основоположних законодавчих актів національного законодавства слід відмітити такі як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Конституція України від 28 червня 1996 року.

У Декларації про державний суверенітет України вказано, що Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна як суверенна національна державарозвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.Україна здійснює захисті охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом.[20]

Державний суверенітет знайшов своє закріпленні і у Конституції України. Так, у статті 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. А стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Частина 1 статті 5 Конституції України вказує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.[21]

Серед міжнародних правових актів особливо слід відмітити Статут ООН, який закріплює право націй на самовизначення та Декларацію про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, що прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20 сесії Генеральної Асамблеї ООН, де вказано, що всі народи мають невід’ємне право на повну свободу, на здійснення їх суверенітету і цілісність їх національної території і що у відповідності з цим правом вони вільно визначають свій політичний статус і вільно здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

Але державний суверенітет усередині країни все ж має обмеження. Такими обмеженнями є основні (природні) права людини, які повинна поважати усяка державна влада.

Існують підстави для того, щоб під природним правом розуміти свободу дії, котра є в розпорядженні кожної людської істоти й використовується нею задля задоволення своїх потреб. Природне право передбачає суб'єктивну свободу, котра визначається як здатність діяти задля задоволення потреб. Ці три слова - право, здатність, свобода, - по суті є синонімами. Вони формують і визначають новітнього індивіда, розумного індивіда, котрий існує як суб'єкт. І справедливе оцінюється по відношенню до цього суб'єкта (самим суб'єктом). Критична інстанція індивіда, який діє і мислить як розсудлива мисляча істота, природне право виступає каменем спотикання для новітньої держави, адже свобода, яку вона виражає, - це не та (не завжди та) свобода, яка існує в державі й завдяки їй. Новітня держава по відношенню до природного права кожного не завжди виступає як держава справедливості, вона дуже далека від цього, навіть якщо врахувати, що ніколи не було так, аби історична держава свідомо й обдумано будувалася на раціональному руйнуванні природного права.

Під природним правом треба розуміти принцип, який виражається в універсальній формі рівності, на котрій ґрунтується історична спільнота вільних індивідів, адже в основі цієї свободи лежить здатність кожного жити добре інакше кажучи, згідно із задоволенням своєї природи.

Природне право - це площина, де відбувається зіткнення власне буття (індивіда) і спільного буття. Хоч воно й не виражає природу, котра має неймовірний і невловним характер, все ж його називають «природним», адже воно часом протиставляється позитивному праву чи принаймні завжди від нього відрізняється. Й так же як позитивне право, природи» право передбачає думку і дію, вільного індивіда, що розуміється як суб'єкт. Таким чином воно приводить до самої основи спільного буття, роблячи право потугою суб'єкта. Республіка не має інших джерел, окрім цього права чи, що є тим самим, потуги множинності.

Ми знаємо, що біля витоків історичної держави стоїть насильство, якщо під насильством розуміти революцію, котра оперує природним правом проти позитивного права чи, вислов­люючи це в інших термінах, - підміну чинної норми справедли­вого, котра втілена в позитивному історичному праві, новою нормою, яка спричиняється до формування нового права. Рево­люції запроваджують справедливе в мораль (і в закон) там, де природне право кожного й усіх, право множинності чітко відмежовує несправедливе і насильство.

Якщо воно витікає із суспільного існування, котре перестає визнаватися спільнотою природних прав на даному етапі її розвитку, то в цьому випадку зароджується почуття несправедливості. Суб'єкт природного права (який водночас є і суб'єктом позитивного права) дізнає відчуття, що за ним перестали визнавати його право (природ­не), перестали не лише гарантувати його право на забезпечення потреб, але й цим самим заперечують його існування як суб'єкта (а то й істоти).

Таке відчуття розвивається в рамках суспіль­ства, оскільки саме в суспільстві, в процесі раціонального розрахунку й може розвиватися це відчуття. Отож, не існує суто суспільного (хіба що винятково ізольованого і кон'юнктурного) розв'язання суспільних проблем, адже природне право - котре виступає площиною, через яку проблема переходить в індиві­дуальну свідомість, - не належить до суспільної категорії. Існуючи в індивідові, право, котре вражене поточною раціо­нальністю, реалізується в рамках спільноти, котра, нагадаємо, є спільнотою визнаних природних прав. Вона й виступає цим взаємним визнанням, інакше кажучи, самим існуванням природних прав множинності. Оскільки ця спільнота не носить ні біологічного, ні природного характеру, значить, вона є суто юридичним явищем, умовою позитивного права, й саме держава суверенітету реалізує в ній свої цілі, адже її завдання - зберегти спільноту, оскільки вона сама є цією спільнотою. Отож, як нема спільноти без природних прав, так немає без них і держави. Так що проблеми, які виникають у суспільстві, - й постають як мої проблеми, адже вони загрожують реалізації мого природного права, забезпеченню моїх потреб і моєму існуванню, - можуть бути розв'язані (якщо це взагалі можливо) лише в такій державі й такою державою, котра вдається до сили й насильства. [22]

Як охоронець спільноти (її цілей), держава вступає у конфлікт не з суспільством, що є всього лиш розрахунковою і технічною раціональністю в дії, а з організованими індивідами, для яких суспільна раціональність більш чи менш брутально вступає у конфлікт із їхнім природним правом. Держава постає тоді у всій своїй істині, себто виконує роль збройної руки суспільства, намагаючись силою утвердити цілі цього суспільства саме в той момент, коли вони вже перестали бути цілями більшої чи меншої частини множинності чи навіть і всієї множинності. Цей жорстокий конфлікт, протиставляючи потугу держави потузі множинності, породжує революцію. Отож, революція завжди є вторгненням справедливості природного права у площину несправедливості позитивного права. За допомогою революції історична спільнота втілює свою власну історію і переглядає свої цілі.

Як ми вже говорили, природне право є площиною, де відбувається зіткнення власного (індивідуального) буття індивіда в тому, що він має індивідуального, й спільного буття. І тут лежить те, що виражає конституцію, котра, як свідчить її назва, визначає республіку. Принцип суверенітету освячує республіку новітньої доби як державу і формує спільне буття. Отож, необхідно дізнатися, в чому ж полягає конституція, однак це питання відрізняється від первісного формулювання проблеми, яка була поставлена в рамках класичних доктрин суверенітету, зокрема, в Гоббса і Руссо. Адже тут ідеться не про витоки, себто зародження держави, котрого не було б, а про саму форму держави, - таку, в якій вона історично існує в світі. Іншими словами, держава завжди є уже існуючою і реформується революційним шляхом; а значить, як форма держава є тим, що трансформується, себто тим, що в тій чи іншій формі виражає цілі історичної спільноти. Конституція виголошує цілі, вона робить їх публічними і вказує, як вони повинні бути досягнуті державою і в державі. Як відомо, саме в цьому і є суть суверенітету; знаємо й те, що цілі носять світський характер (як і засоби для їх досягнення). А цілі держави, котра головним чином забезпечує тривалість спільноти в історії, не збігається з цілями самих індивідів, для котрих життя полягає не в досягненні позаіндивідуальних звершень, а в тому, щоб жити добре. Для нормального індивіда (себто індивіда пересічної норми) це означає провадити задовільне існування в рамках мирної і замиреної спільноти, себто в мирі як з нею, так і з іншими.

В цьому контексті конституція держави потребує індивіда, який відмовився б від своєї потуги (свого природного права) задля того, щоб бути підпорядкованим цілям спільноти, які визначила держава (чи суверенітет). Втім, згідно з цією формулою філософи природного права і представляють державу, виходячи з її витоків. Але марно вдаватися до первісного міфу зараз, коли держава осмислюється, виходячи з ідеї конституції. Конституція виступає водночас і актом, з якого починається держава, і принципом, на якому вона ґрунтується, - і залучення первісного міфу змішує ці два регістри.

Як би там не було, а конституція держави, - це встановлення потуги суверена і усунення вільної потуги індивіда. Саме в державі чітко простежується конфлікт, котрий протиставляє природне право позитивному; а тому якщо природне право індивіда пору­шується, то він повстає проти держави і її позитивного права. В гіпотезі, - котра не є гіпотезою держави як форми, - де позитивне право начебто виступає виразом природного права, такий конфлікт був би неможливим.

Передбачаючи таке протиріччя, філософія держави потурбувалася про те, щоб висунути думку, згідно з якою природне право було добро­вільно відкинуто на користь суверена, яким би він не був. І саме тому філософія держави стверджує, що за умови панування волі індивід, який відмовився б підпорядковуватися суверенові, був би приведений до покори всім, суспільним тілом (Руссо). І згідно зі своїми приписами, філософія додає знамениту формулу із «Суспільної угоди»: «Його силою змусять бути вільним».

Цей погляд, що, як і в Гоббса, виголошується на основі абсолютизму, насправді веде до того, аби прийняти те, що дозволяє осягнути новітня конституційна держава й те, що тут окреслюється «спільнота». Конституційна держава не лише дозволяє осягнути спільноту (котра не змішується ні з власне державою, ні з суспільством, адже вона виступає умовою як першої, так і дру­гого, згідно з відношенням, котре існує між засобами і цілями), але й дозволяє змусити її існувати.

Якщо індивід, позбавлений своїх природних прав, як цього хоче класична доктрина суверенітету, то спільнота розпадається, залишаючи суспіль­ство й суверена, так би мовити, один на один, і в цьому випадку трудящі індивіди не користуються жодними правами - вони мають лише обов'язки перед сувереном. В цьому випадку праця перестає бути суспільною працею індивіда, а перетворюється на працю робочої коняки. Праця може звільнити людину лише тією мірою, якою вона зберігає своє природне право. А значить, якщо суверенітет існує за відсутності будь-якої конституції, то держава ґрунтується на позбавленні природного права, й це вилучає спільноту, й зводить індивіда до самотності, а то й до спустошеності, залишаючи його віч на віч із державою як необме­женою потугою, інакше кажучи, з необмеженим насильством і раціональністю як засобом без свободи, себто рабством.

Отож, конституція - це не текст, а взаємне визнання природних прав індивідів, котре вже виражене у звичаях і моралі. Саме в ній криється політичний і моральний стан речей, які позитивне право виражає у принципах, котрі лежать у його основі, а також в законах і правилах, які практично втілюють його в життя. Ось чому найбільша конституційна держава (Велика Британія) не має формально уніфікованої конституції, котра була б текстом. Отже, текст, який називається конституцією чи основним законом, не може бути конституцією лише тому що він так називається, - адже цей текст може стосуватися літератури, а не права. Окрім суто технічного інституційного облаштування (розподілу влади, як говорить Монтеск'є про Англію своєї доби), конституція виражає дух свободи, який заставляє існувати спільноту в природних правах множинності. Консти­туція далека від того, щоб бути актом згідно з яким індивіди певного народу добровільно зрікаються свого природного права, - це акт, яким вони втілюють своє право. У властивому значенні цього слова, конституція покликана визначити свободу всіх у межах республіки, виходячи зі свободи кожного.

Належить уточнити, що ж розуміється під категорією конституційної держави. Під цим терміном не слід розуміти явище, котре в розмовній мові називається «правовою держа­вою» і передбачає радше законну державу. В законній державі урядові та адміністративні дії здійснюються згідно зі законом, який публічно виражається в конституції. І ця система означає, з погляду свободи, що державні акти визначаються законо­давчою владою і тільки нею, - а не однією лиш виконавчою владою. Вона убезпечує індивідуальні права перед можливою сваволею виконавчої влади чи адміністрації, котра в контексті новітньої держави перебуває на службі у виконавчої влади.

Законна держава має на меті убезпечити верховенство законо­давчої влади над усіма іншими гілками влади. Принаймні саме таким чином функціонують «демократичні» держави, котрі заслуговують на це визначення, якщо розуміти під демократією такий режим урядування, де юридичні норми витікають із того, що Руссо назвав «загальною волею».

Отож, законність дій виконавчої влади становить характерну ознаку того, що прий­нято називати правовою державою і що насправді є законною державою. Вона протистоїть сваволі виконавчої влади, котра за своєю природою, як писав Руссо, тяжіє до перевищення своїх повноважень з міркувань ефективності, а також для того, щоб звільнитися від закону.

Інакше кажучи, законна держава - це держава, де поважається загальна воля, так що свобода громадян ґрунтується на цій повазі. Підпорядкування виконав­чої влади цій волі з боку громадян передбачає, що вони в змозі будуть змусити виконавчу владу поважати їхні права, якщо вона їх порушуватиме. Отже, в «законній» демократії існують механізми, які дозволяють громадянам оскаржувати перед правосуддям (судами) зловживання владою. З цього погляду, законна держава (яку можна з таким же успіхом називати й правовою державою, якщо комусь подобається цей термін) становить мінімальну ознаку всякої демократії, здатної існувати в режимі суверенітету.

Підпорядкування виконавчої влади законодавчій становить базову ознаку західної представницької демократії. І як бачимо, у зв'язку з цим демократія виступає системою урядування, а не формою держави. Держава може бути монархією чи республікою - її уряд буде все одно демо­кратичним, якщо виконавча влада поважатиме законодавчу волю, в тому вигляді, в якому вона виражається законодавчим корпусом, який представляє народ і говорить від його імені. Отож, гарантії, які даються громадянам у законній державі, мають чітко визначені межі, й це вже багато, за винятком поліційної держави. Однак у строгому розумінні цього терміну законна держава не ґрунтується на реалізації індивідом його природного права. І якраз цей момент автентично й визначає правову державу.

Правова держава можлива лише тоді, коли засоби правового захисту громадян не обмежуватимуться самими адміністративними чи урядовими актами, а будуть сягати прямо у сферу законодавчої дії. Інакше кажучи, контроль, який здійснюють громадяни, - це не лише контроль над виконавчою владою, яку здійснюють представники, законодавчий корпус, що передбачається більшою чи меншою мірою в існуючих демократичних інституціях, але й контроль, який здійснюють самі громадяни над законодавчим корпусом, себто контроль над його волею. Автентична правова держава не обмежує гарантії індивідуальних прав застосуванням (владою) закону, тимчасового встановленого індивідами, але й передбачає контроль над самим законом (волею). Під цим кутом зору, правова держава формально виступає як реалізація індивідами, котрі входять до множинності, свого природного права. Це те, що робить правову державу спільнотою без суверенітету.[23]

Висновок.

Після розгляду теми „Державний суверенітет як важлива ознака держави” можна зробити такі висновки.

У юридичних літературних джерелах дана тема висвітлена досить повно, цікавим є визначення поняття і ознак суверенітету, що надається О.Ф. Скакун, В.М. Кравчуком, П.М. Рабиновичем, Ж. Мере. У періодичній літературі цікавим є дослідження Ю. Тодики та Є.Назаренко, щодо розвитку державного суверенітету, його місця і ролі в державному механізмі та реалізації механізму поділу влади.

Отже, слід відзначити, що державний суверенітет пройшов довгий історичний шлях, теоретиками суверенітету були і Н. Маккіавелі, і Ж. Боден, і Спіноза, і Ш.Монтеск’є, і Ж.Ж. Руссо, проблема суверенітету постає і в працях К.Маркса та В.Леніна.

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держа­ви, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве­ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра­дянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри­дичному визнанню несуверенності державної влади.

Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко­во велике практичне значення.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. В Україні, які у більшості країн світу органи держави функціонують за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад ор­ганізації і діяльності державного апарату. Але окрім безпосередньо поділу влади в Україні функціонує механізм взаємних стримувань і противаг між гілками влади.

Стосовно юридичних засад суверенітету я дійшла висновку, що державний суверенітет базується на нормах як національного та міжнародного законодавства. Серед джерел національного законодавства Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Конституція України від 28 червня 1996 року. На міжнародному рівні юридичні засади державного суверенітету знайшли своє закріплення у багатьох нормативно-правових актах, але головними з них є Статут ООН та Декларація про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, на сонові яких і прийняті інші нормативно-правові акти міжнародного значення.

Я дійшла висновку, що першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Наукова література:

1. Автор-упорядник Кравчук М.В. Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: Навчальний посібник – 3-тє вид., змін. Й доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002 – 247 с.

2. Венгеров А.Б. Теория государства и права, М., 1998. 186 с.

3. Загальна теорія держави та права/ За редакцією академіка АпрН України, доктора юр. Наук професора В.В. Копєйчикова – К.: Юрінком, 1997 – 320 с.

4. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина – Х.: Право 2002 – 324 с.

5. Конституційне право України/ за ред. В.Ф. Погорілка – К.: Наукова думка, 2002. – 315 с.

6. О.Ф. Фрицький Конституційне право України. Підручник: К.: Юрінком Інтер, 2002 – 536 с.

7. Рабинович П.М. „Загальна теорія держави та права”. М. Юридична літратура, 1987, - 380 с.

8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. К. Юрінком. 1999 - 704 с.

9. Теорія держави і права: Навч. посібник/ за заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. К.: Юрінком Інтер, 2003 – 368 с.

10. Теорія держави і права (опірні конспекти) авт. –упорядн. Кравчук М.В. К.: Атика, 2003 - 288 с.

11. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений ( под ред. В.Г. Стрекозова): М.И.П.П. "Родина" ; 1993. - 295 с.

12. Шульга А.М. Теорія держави та права. Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. Х. Вид –во Університету внутрішніх справ. 2003 – 146 с.

Матеріали періодичних видань:

13. Антонович М. Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12

14. Назаренко Є.До питання про конституційну реформу державної влади України//Право України, 1998 № 10

15. Тодика Ю. Конституция Украины – основа стабильности конституционного строя и реформирования общества// Симферополь.: Таврия, 1997 - 105 с.

Нормативно-правові акти:

16. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року N 55-XII

17. Декларація про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, що прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20 сесії Генеральної Асамблеї ООН

18. Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина від 9 грудня 1948 р. // Права людини. Сб. міжнародних договорів. Нью-Йорк, 1989.

19. Конституція України. Київ. Феміна. 1996 - 64 с.

20. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права // Права людини. Сб. міжнародних договорів. Нью-Йорк, 1989. – 602 с.

21. СтатутОрганізації Об’єднаних Націй// Организация Объединенных Нацийсборник документов. Наука: Москва - 1981 – 500 с.

[1] Автор-упорядник Кравчук М.В. Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: Навчальний посібник – 3-тє вид., змін. й доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002 – С. 94

[2] Ж.Мере Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. / перекла Л.Кононовича, Львів: Кальварія, 2003 – С. 26

[3] Рабинович П.М. Загальна теорія держави та права. - М., 1987. - С. 114-115

[4] Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений ( под ред. В.Г. Стрекозова): М.И.П.П. "Родина" ; 1993. - С. 97-98

[5] Антонович М. Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12 - С. 14

[6] Венгеров А.Б. Теория государства и права, М., 1998. - С. 87-88

[7] Ж.Мере Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. / переклад Л.Кононовича, Львів: Кальварія, 2003 – С. 44-46

[8] Скакун О.Ф. Теорія держави і права. К. Юрінком. 1999 - С. 247

[9] Алексеев С. С. Государство и право. М., 1994.- С. 33.

[10] Тодика Ю. Конституция Украины – основа стабильности конституционного строя и реформирования общества// Симферополь.: Таврия, 1997 - с. 38-39

[11] Скакун О.Ф. Теорія держави і права. К. Юрінком. 1999 - с. 164-165

[12] Рабинович П.М. Загальна теорія держави та права. М. 1987, - с. 123-125

[13] Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина – Х.: Право 2002 – С. 151-152

[14] Тодика Ю. Конституция Украины – основа стабильности конституционного строя и реформирования общества// Симферополь.: Таврия, 1997 - С. 17-19

[15] Конституційне право України/ за ред. В.Ф. Погорілка – К.: Наукова думка, 2002. – с. 56-58

1Алексєєв С.С. Теорія держави та права: М. Юридична література 1993 с. 105

[17] Хропанюк В.М. Теорія держави і права. Навчальний посібник для вищих навчальних закладів ( за редакцією професора В.Г. Стрекозова): М.И.П.П. "Батьківщина" ; 1993. с. 54-56

[18] Алексеев С. С. Государство и право. М., 1994. С. 33.

[19] Хропанюк В. Н. Теория государства и права. М., 1995. С. 61.

[20] Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року N 55-XII

[21] Конституція України. Київ. Феміна. 1996 - С.3

[22] Назаренко Є.До питання про конституційну реформу державної влади України//Право України, 1998 № 10 – С. 17-19

[23] Ж.Мере Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. / переклад Л.Кононовича, Львів: Кальварія, 2003 – С. 106-109