Реферат: Державне право зарубіжних країн

ПЛАН

********************************************************************

1. Вступ…….……………………………………..………………….стор. 2

2. Вибори: поняття, соціальне призначення та політична роль.….стор. 2

3. Виборче право та стадії виборчого процесу…………………….стор. 4

4. Виборчі системи……………………………………………….….стор. 8

5. Референдум: поняття, сутність, види……………………………стор. 13

6. Висновок…………………………………………………………..стор. 26

7. Список використаної літератури…………………………..…….стор. 27

********************************************************************

I

Вступ

Починаючи написання контрольної работи з державного (конституційного) права зарубіжних країн на тему “Вибори та референдум” необхідно проаналізувати літературу у галузі виборчого законодавства та законодавства про референдум деількох найбільш потужних та впливових держав, бо великі держави у виборі того чи іншого шляху розвитку обирають свій, притаманний тільки їй шлях, вірність якого випробувана на протязі строку формування політичної системи даної держави. Та нові, як ще кажуть страни, що знаходяться у розвитку, знаходяться на шляху пошуку самої оптимальної виборчої системи або виду референдуму. Наприклад наша держава Україна не винайшла виборче законодавство для себе, а перейняла один із його видів, а референдум – це майже нове поняття для українського народу, втім як і для російського. Бо наші люди декілька років тому обирали вже обраного зверху чиновника, ці вибори більш нагадують затвердження та й такими їх назвати важко.

Та актуальність вибраної теми складається у тому, щоб проаналізувати виборче законодавство світових держав та законодавство про референдум, вказати шляхи їх формування та дії.

II

Вибори, поняття, соціальне значення

Вибори

Вибори є не тільки формою реалізації ідей представницької демократії і способом формування такого органу, як парламент, а й виступають у ролі однієї з визначальних характеристик природи самого народного представництва. Водночас вибори є способом формування інших вищих органів держави, зокрема, в республіках обирається глава держави – президент.

Вибори бувають:

· Прямими;

· і непрямими.

Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими , як правило, є парламентські вибори і вибори до інших представницьких органів. ІПляхом прямих виборів звичайно обирається глава держави у переважній більшості президентських республік і республік з так званою змішаною формою правління. На непрямих виборах волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (президентські вибори у СІІІА) або самим парламентом чи створеним на його основі зібранням (президентські вибори в парламентарних республіках).

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевиявлення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою владною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на виборах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю.

Особливістю прямих виборів є те, що вони пов'язані з необхідністю узгодження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним сполученням їхніх воль. Це сполучення в теорії іноді розглядають як своєрідну угоду. Звідси поява терміна “депутатський мандат”. Але, незважаючи на термінологію, взаємовідносини виборців та обранців не можна ототожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільно-правових договорів, зокрема договору доручення. На виборах і при здійсненні мандата волі виборців та їхніх обранців не протистоять одна одній, як це має місце у цивільно-правових договірних відносинах. Ці волі спрямовані на досягнення однієї мети – заміщення і реалізацію цього мандата. Вибори не призводять до виникнення якихось суб'єктивних стосунків між виборцями та обранцями. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандата практично не впливає на зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв. Статус останніх визначається конституцією і законодавством, а не волею виборців.

III

Виборче та стадії виборчого процесу

Вибори у представницькі органи проводяться із застосуванням різних юридичних процедур. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів потрібно, щоб відповідні документи були підписані певною кількістю виборців по кожному округу (наприклад, у ФРН – 200 виборців, в Італії – 350).

Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожний громадянин, який кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на виборах у нижню палату парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня голосування. В англомовних країнах з парламентарними формами правління також прийнятий порядок самовисунення кандидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку виборців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний характер. Наприклад, у Великобританії для реєстрації кандидата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої десятьма виборцями.

Особливістю виборчого права країн, де встановлений порядок самовисунення кандидатів або формального їх висунення за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої застави.

Виборча застава – це певна грошова сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент його реєстрації.

Після закінчення виборів ця сума повертається йому лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії виборча застава у розмірі 500 ф. ст. не повертаеться, якщо кандидат зібрав менше, ніж 5 % загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких становлять менше, ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для замнцення одного депутатського мандата за пропорційною виборчою системою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японй, країн Балтії та багатьох інших.

У реальному державно-політичному житті висунення кандидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де в силу різних обставин забезпечена підтримка виборцями представників певної партії. За таких умов добір кандидатів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу, існування надійних виборчих округів зумовлює так зване десантування, холи висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого в'язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Звичайно на виборах у таких округах балотуються керівники партій.

Значними особливостями характеризується порядок висунення кандидатів у депутати й на виборні посади у СІІІА. Тут він практично завжди має суто партійну природу. Майже в усіх штатах законодавчо визначена спрощена процедура висунення кандидатів від так званих встановлених партій. Ними визнані головні політичні партії СІІІА – демократична і республіканська. Інші партії набувають статусу встановлених лише після того, як під петицією про висунення їхніх кандидатів буде поставлена певна кількість підписів виборців. У різних штатах ця кількість визначена від кількох тисяч до десятків тисяч підписів. Для того щоб партії були визнані як встановлені, вони також мають одержати підтримку на самих виборах. Звичайно, це кілька відсотків загального числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

Встановлені партії висувають кандидатів шляхом так званих первинних виборів – праймеріз . Лише в одному штаті висунення кандидатів відбувається на партійних з'їздах, а ще в чотирьох процедури праймеріз сполучаються з визначенням кандидатів на з'їздах. З використанням процедур первинних виборів висувають кандидатів у президенти, губернатори, члени федерального конгресу і законодавчих органів штатів, а також на деякі виборні посади місцевого рівня.

Праймеріз – це висунення кандидата із застосуванням голосування виборців.

Але на відміну від самих виборів на праймеріз обираються кандидати на виборні посади, які після цього балотуються у звичайному порядку. Як правило, праймеріз мають закритий характер, тобто кожна партія проводить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх прихильників. У семи штатах проводяться відкриті праймеріз, холи у відповідних процедурах беруть участь усі виборці незалежно від партійного членства. У південних штатах припускається проведення додаткових праймеріз: якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини поданих голосів, проводиться другий тур за участю двох кандидатів, які здобули найбільшу підтримку в першому турі. У будь-якому випадку первинні вибори мають суто партійний характер.

Порядок висунення кандидатів, подібний праймеріз, існує і в деяких інших країнах. Зокрема, в Бельгії для визначення кандидатів у депутати парламенту проводяться так звані пули. На відміну від американських праймеріз, процедури яких визначені законом, пули є суто партійними заходами. В пулах мають право брати участь, а іноді й зобов'язані це робити, усі члени партії, яка має намір висунути своїх кандидатів на виборах. Порядок проведення пулів визначений статутами всіх головних політичних партій цієї країни.

Діяльність політичних партій визначає зміст інших стадій виборчого процесу. Вони беруть активну участь у роботі органів, створюваних для проведення виборів, а в ряді країн – у формуванні таких органів. У деяких країнах політичні партії навіть готують виборчі бюлетені. Саме партії ведуть передвиборну агітацію, забезпечують контроль за можливими порушеннями в процесі виборів тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм суто партійної діяльності.

Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей представницької демократії, слід також згадати встановлений законодавством окремих країн принцип обов'язкового голосування. Так, у ст. 48 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов'язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так званих моральних санкцій: мер – голова представницького органу місцевого самоврядування – у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини передбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям припускається можливість адміністративного арешту. Обов'язковий порядок голосування зумовлює штучне підвищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. Це волевиявлення становить сенс самого виборчого права як суб'єктивного права громадян. Ставлення до голосування і до участі у виборах в цілому як до обов'язку має рацію лише тоді, коли воно саме по собі склалося у свідомості виборців.

Визначальним для характеристики парламентських виборів як форми реалізації ідей представницької демократії є поняття виборчої системи.

IV

Виборчі системи

Виборча система – це встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів виборів.

У деяких країнах як синонім поняття виборчої системи використовується термін “система представництва”. Існує три різновиди виборчих систем, кожний з яких мае багато конкретних варіантів. Це мажоритарні, пропорційні і змішані виборчі систпеми.

Виборчі системи, в основу яких покладений принцип більшості, називаються мажоритарними. Історично саме ці системи були запроваджені першими. Незважаючи на всю відмінність правил, що становлять зміст мажоритарних систем у різних країнах, розрізняють дві головні їх форми.

Однією з таких форм є мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості , за якими обраним вважається той кандидат, який одержав 50 % встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, тобто той, хто користується абсолютною шдтримкою виборців, які брали участь у голосуванні. У випадках, коли жоден з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, питання про заміщення мандата або виборної посади залишається відкритим. Як свідчить зарубіжна виборча практика, така ситуація є ординарною. Для того щоб зробити вибори результативними, застосовують різні засоби. Наприклад, на повторне голосування (перебалотування) пропонуються дві кандидатури, які попередньо набрали найбільшу кількість голосів. Недолік мажоритарних систем абсолютної більшості полягає в тому, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. Хоча кількість цих голосів може наближатися до половини поданих в окрузі, волевиявлення відповідних виборців не матиме практичного значення.

За правилами мажоритарних систем відносної більшості , обраним у виборчому окрузі визнається той кандидат (або партійний список кандидатів), який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча це і становить менше половини всіх поданих в окрузі. Така виборча система ще у ХVIІІ ст. була прийнята на парламентських виборах у Великобританй. 3 часом вона була пристосована для політичних потреб ряду інших англомовних країн. Прихильники цієї виборчої системи розцінюють як й позитивну якість те, що вона сприяє утворенню стабільних парламентів і урядів. Однак така стабільність має штучний характер, не кажучи вже про те, що вибори в парламент можуть дати вкрай спотворене уявлення про дійсне співвідношення суспільно-політичних сил.

Мажоритарні виборчі системи відносної більшості завжди результативні. Водночас партія, яка завоювала більшість місць у парламенті, за загальною кількістю поданих за неї голосів може поступатися іншій партії. Така ситуація двічі складалася в післявоєнні роки у Великобританії. ІІри застосуванні правил мажоритарних систем відносної більшості теоретично можливе і таке, що одна з партій в масштабах усієї країни одержить, порівняно з конкурентами, найбільшу кількість голосів, але разом з тим не здобуде жодного мандата. Мажоритарні системи відносної більшості суттєво впливають і на політичну поведінку населення під час виборів. Наприклад, у Великобританії вважають, що у частини виборців існує так званий синдром втраченого голосу. ІІобоюючись, що в разі голосування за кандидатури “третіх партій” їхній вибір не відіб'ється на кінцевому результаті або об'єктивно полегшить обрання небажаного для них кандидата, потенційні виборці таких партій голосують за кандидата тієї з двох головних партій, програма якої ближче до їхніх поглядів. Іншими словами, частина виборців діє за принципом “обирати найменше з двох лих”. Існування синдрому втраченого голосу посилює позиції двопартійної системи там, де вона склалась, або прискорює біполярне розмежування виборчого корпусу.

Вибори за мажоритарними системами, як правило, проводяться в одномандатних округах. Іншим різновидом виборчих систем є пропорційні системи.

Головна відмінність їх від мажоритарних виявляється в тому, що вони грунтуються не на принципі більшості, а на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів. Ідеї пропорційного представництва також мають свою історію. На початку 40-х років ХІХ ст. їх почали запроваджувати у Франції і ІІІвейцарії. Трохи пізніше ці ідеї стали популярними в наукових і політичних колах майже всіх європеиських країн. Поступово вони знайшли своє відбиття і в законодавстві. Нині пропорційні виборчі системи є найбільш поширеними в розвинутих країнах.

Форми пропорційного представництва характеризуються різноманітністю. Важко знайти дві країни, де б ці форми збігалися в деталях. Однак усі без винятку форми такого представництва мають певні спільні риси і грунтуються на двох началах. Це – необхідність визначення так званого виборчого метра та існування умовної передачі голосів. Виборчий метр (квота) – це найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата за пропорційними виборчими системами. Використовуються різні методи визначення метра, більшість з них пов'язана з досить складними математичними підрахунками. Умовна передача голосів – це обов'язкове зарахування голосів, поданих за кандидата понад кількість, визначену виборчим метром, іншому кандидату, який не набрав необхідного числа голосів. Умовна передача голосів вносить штучний елемент у пропорційне представництво.

Вибори за пропорційними системами проводяться в багатомандатних округах, тому що навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома кандидатами. Враховуючи те, що парламентські вибори за рубежем практично завжди мають партійний характер, виборці за умови пропорційного представництва голосують не за окремі кандидатури, а за партійні списки. Поділом загальної кількості голосів, поданих за список, на виборчий метр визначається число представників, обраних від даного списку, тобто партії.

У більшості випадків застосовується правило вільних списків . Воно дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Для цього в бюлетені вони вказують, кого з кандидатів від партії воліли б бачити обраним у першу чергу, кого – в другу і т. д. В окремих країнах (Фінляндія, ІІІвейцарія) свобода вибору під час голосування не обмежується кандидатами тільки одного партійного списку.

Рідше використовується правило зв'язаних списків , за яким порядок розташування кандидатів у списку визначає сама партія, а виборець голосує за список у цілому (Албанія, Істонія, Ізраїль). У деяких країнах вибір голосуючого обмежується одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, ІІідерланди). Таке правило гарантує політичним партіям обрання будь-якого кандидата, чиє прізвище стоїть у чільній частині списку в тому виборчому окрузі, де партії мають достатню і стабільну підтримку. Практично в таких випадках виборці позбавлені можливості визначити своє ставлення до конкретних кандидатів.

Під час виборів за пропорційними системами звичайно утворюють досить великі за кількістю населення округи. Існує закономірність: у більших округах чіткіше виявляються переваги пропорціоналізму. Ідеальним варіантом вважається той, холи вся країна розглядається як єдиний виборчий округ. Це має місце на парламентських виборах в Нідерландах та Ізраїлі. В Японії за таким принципом обирається частина депутатів верхньої палати парламенту. Форма загальнодержавного виборчого округу прийнята і в деяких інших країнах. У багатьох країнах діє так званий принцип вирівнювання, за яким певна частина мандатів заздалегідь виділяється для розподілу в масштабі всієї країни. Це робиться, щоб “вирівняти” деформації пропорціоналізму, які виявляються при розподілі мандатів в окремих округах.

Ще одним різновидом виборчих систем є змішані системи , яким властиві елементи мажоритаризму і пропорціоналізму. Характерним прикладом змішаної системи є виборча система, встановлена законодавством ФРН. Половина депутатів нижньої палати парламенту тут обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості. Інша половина обирається за пропорційною системою на основі партійних списків, висунутих у землях – суб'єктах федерації. Відповідно кожному виборцю надається два юлетені. Один подається за конкретного кандидата, другий – за список політичної партії.

Трапляються формальні сполучення мажоритаризму і пропорціоналізму . Наприклад, в Австралії нижня палата парламенту обирається за мажоритарною системою абсолютної більшості, а верхня – на основі пропорційного представництва. Змішані виборчі системи поширені в зарубіжних країнах. Характеризуючи пропорційні і змішані виборчі системи, слід зазначити, що законодавство багатьох країн містить положення, які об'єктивно зумовлюють фактичне порушення пропорційного представництва. Найбільш характерним прикладом таких положень є норми, що регламентують застосування так званих відсоткових застережень. Зокрема, у ФРН в розподілі мандатів на основі пропорціоналізму мають право брати участь лише ті політичні партії, які одержали не менше 6 % голосів їх загальної кількості у масштабах усієї країни або провели в депутати своїх кандидатів не менше, ніж у трьох територіальних округах. Така практика характеризується в німецькій юридичній літературі як “загороджувальний пункт”. Якщо зважити на те, що відсотковому застереженню на конкретних виборах можуть не відповідати кілька партій, значна кількість виборців залишиться практично не представленою.

Положення про відсоткові застереження можна знайти в законодавстві більшості країн, де прийняті пропорційні та змішані виборчі системи. Розглянуте й інші обмеження пропорційного представництва звичайно пояснюються потребами не розпорошувати політичні сили в парламентах і тим самим забезпечити стабільність уряду.

Подібні застереження об'ективно сприяють зміцненню позицій великих партій і звужують сферу діяльності інших.

У цілому ж значення будь-яких виборчих систем не треба абсолютизувати. Вони звичайно сприймаються лише як спосіб наближення до більш-менш справедливого представництва і в жодному разі не як метод досягнення ідеального результату.

V

РЕФЕРЕНДУМ

Референдум є найвідомішим і найпоширенішим засобом прямої демократії.

Референдум – це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством.

Таке голосування може мати загальний або локальний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми). Інститут референдуму має свою історію. Він був відомий у державнополітичному житті Стародавнього Риму, де відповідні заходи мали назву плебісцитів. За нових часів референдум був уперше проведений 1780 р. у швнічноамериканському штаті Массачусетс, а починаючи з середини ХІХ ст. цей інститут був сприйнятий у більшості штатів СІІІА і в Швейцарії. Ха рактерно, що й сьогодні у Сполучених Штатах проводяться тільки місцеві референдуми на рівні штатів, адміністративно-територіальних одиниць та міст. У Швейцарії референдуми проводяться як на місцевому рівні, так і на рівні федерації. У кінці ХІХ ст. референдум був запроваджений в окремих штатах Австралії, а згодом – і в межах усієї країни.

Не дивно, що саме в названих країнах референдуми проводились найчастіше. У Швейцарії, починаючи з 1874 р., відбулося близько 150 тільки конституційних референдумів. В Австралії з початку ХХ ст. було організовано 40 загальнодержавних референдумів. У США лише в штаті Каліфорнія у період між 1912 і 1978 рр. проведено понад 170 голосувань з ініціативи самих виборців.

Досить поширеним став референдум у ХХ ст. Його проведення було передбачено рядом конституцій європейських держав, прийнятих у період між світовими війнами. Зокрема, це стосується чинних конституцій Австрії та Ірландії. Ще частіше про цей інститут згадують новітні основні закони: Данії, Іспанії, Італй, Франції, ФРН (на рівні федерації та й суб'єктів), Швеції, Японії. Організація референдумів передбачаеться конституціями майже всіх центрально- і східноєвропейських держав, а також держав, що утворилися на терені колиппiього СРСР. Нарешті, інститут референдуму широко відомий конституційній практиці країн, що розвиваються.

Майже в усіх цих випадках конституційна регламентація референдумів доповнюється спеціальними законами, які деталізують порядок їх проведення. Іноді відповідні заходи здійснюються на основі спеціальних урядових або парламентських рішень (Греція, Норвегія). Конституції і закони встановлюють певне коло суб'єктів референдної ініціативи. У різних країнах до них віднесені глава держави або парламент. Іноді ці суб'єкти мають взаємодіяти. Наприклад, у Польщі референдум можуть призначати нижня палата парламенту або президент за згодою верхньої палати. У деяких країнах правом референдної ініціативи наділена визначена частина складу парламенту (1/3 у Словенії, 1/5 в Італії тощо).

У ряді країн референдум повинен бути проведений на вимогу певної кількості виборців (петиційний референдум). Зокрема, у Білорусі референдум призначається президентом на пропозицію не менш, як 450 тис. виборців. У Словаччині проведення референдуму оголошує президент на пропозицію парламенту і на вимогу 350 тис. виборців. Інститут петиційного референдуму встановлений у конституціях Італії, Киргизстану, Латвії, Литви, Словенії, більшості штатів США, Швейцарії та деяких інших держав.

У Великобританії та в інших англомовних країнах, де сприйняті засади британського конституціоналізму, ставлення до інституту референдуму неоднозначне. Супротивники практичної реалізації ідеї референдуму вважають, що вона підірве принцип верховенства парламенту. Більш помірковані не вбачають невідповідності між цією ідеєю і парламентським верховенством. Вони розглядають референдум як засіб додаткової апробації спірних законопроектів, застосовуваний лише з дозволу самого парламенту, гадаючи так: якщо парламент має верховенство, то вія може приймати законодавство, яке припускає проведення референдумів. Але парламент не буде зв'язаний результатами таких референдумів, тобто останні матимуть не зобов'язуючий, а консультативний характер. Саме такий характер мав загальнодержавний референдум, що відбувся у Великобританії у 1975 р. з питань членства в Європейському економічному співтоваристві.

Незважаючи на те, що у Великобританії проводились різні референдуми, а місцеві референдуми визнані законодавчо, тут, як і в деяких інших країнах, відсутній законодавчий акт, який би встановлював цей конституційно-правовий інститут.

Оцінюючи характер і значення інституту референдуму, не слід сприймати його як абстрактно демократичний. Головним фактором тут виступає розклад політичних сил у суспільстві на момент проведення референдуму. Правлячі кола завжди мають можливості впливати на свідомість і поведінку учасників референдуму та на його результати. Політична історія знає немало прикладів, коли за результатами референдумів приймалися рішення реакційного характеру. Зокрема, за роки існування в Німеччині так званого третього рейху тричі на референдуми виносились принципові політичні питання. І щоразу підтримку мала офіційна позиція.

Залишаються і певні проблеми щодо узгодженості ідеї референдуму з самою природою представницької демократії. Як зазначалося, ці проблеми знаходили своє відображення у творах ідеологів французької революції ХVIII ст. З часом ідеї референдуму, сполучені з різного роду концепціями так званої плебісцитарної демократії, почали протиставляти парламентаризму. Референдум іноді розглядають як раціональний замінник представницьких органів або навіть як засіб залучення виборців до розв'язання конфліктів між вищими органами держави, насамперед між органами законодавчої і виконавчої влади.

Усі ці погляди відображають зміни, що відбулись у структурі державного механізму. м передувало об'єктивне послаблення позицій представницького органу, зміщення центру владної діяльності до органів виконавчої влади. Водночас наведені і подібні оцінки референдуму принижують роль парламенту, який є одним з найбільш демократичних механізмів реалізації державної влади, одним з найважливіших виявів практичного здійснення ідеї народного суверенітету.

Державно-правова практика зарубіжних країн свідчить про можливість узгодження використання засобів прямої і представницької демократії. Багато шо залежить від характеру політичного режиму в тій чи іншій країні, від традицій у взаємовідносинах виконавчої влади, яка в багатьох випадках має право ініціювати референдуми, і законодавчої влади. За умов демократичного розвитку гострі протиріччя між референдарною формою прямої демократії та парламентаризмом не виникають, хоча проблеми їх співвідношення і взаємодії є об'єктивними і завжди існують.

Референдарна форма прямої демократії має свої різновиди. Референдуми класифікують за різними критеріями:

а) За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають:

· конституційними,

· законодавчими і

· з питань поточної політики.

Конституційний референдум – це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує основний закон, його перегляд або внесення поправок до нього. Конституційний референдум, що проводиться у федеративній державі, може бути загальнодержавним і таким, що відбувається в межах окремих суб'єктів федерації.

Порядок проведення таких референдумів, їх узгодженість з іншими стадіями конституційної нормотворчості в різних країнах мають свої відмінності.

Практика конституційних референдумів поширена в зарубіжних країнах. Найчастіше конституційні референдуми відбувались у Швейцарії та в СІІІА. Проведення таких референдумів у СІІІА передбачено конституціями сорока дев'яти штатів з п'ятдесяти (крім Делаверу). За весь період існування північноамериканських штатів як незалежних держав, конфедерації і федерації тут було винесено на референдуми кілька десятків проектів конституцій і тисячі конституційних поправок, частина з яких була прийнята.

У деяких штатах перегляд конституції потребує проведення двох референдумів. Законодавчі збори штату за своєю ініціативою ставлять питання про формування конституційного конвенту. Це питання виноситься на референдум. За умов позитивного його вирішення утворюється конвент, який і розробляє проект конституційної реформи. Такий проект остаточно затверджується також на референдумі. Все це є прикладом взаємозв'язків прямої і представницької демократії.

Законодавчий референдум –це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує законопроект або скасовує закон, що набув чинності. Така форма референдуму визнана конституціями Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Італії, Латвії, Португалії, окремих штатів СІІІА, Швейцарії та інших. Вона знайшла своє відображення і в основних законах, прийнятих в цілому ряді країн, що розвиваються.

Законодавчий референдум може мати попередній або наступний ха рактер. У процесі проведення попереднього референдуму на голосування виноситься законопроект. Такий референдум практично завжди є затверджуючим, ратифікуючим. Предметом наступного, так званого післяпарламентського референдуму є перегляд закону, який набув чинності. Це скасовуючий референдум.

Попередній законодавчий референдум відрізняється різноманітністю відповідних процедур. Наприклад, у Данії після прийняття законопроекту парламентом і до промульгації одна третина представницького органу може подати на ім'я його голови письмову вимогу про те, щоб цей законопроект був поставлений на народне голосування. Парламент розглядає цю вимогу і в разі схвалення й повідомляє главу уряду (прем'єр-міністра) про своє рішення. Останній проголошує проведення референдуму.

У Франції президент за пропозицією уряду під час сесії парламенту або за спільною пропозицією обох палат може передати на референдум будь-який законопроект щодо регулювання питань організації державної влади або щодо ратифікації відповідних міжнародних договорів.

Своєрідний різновид попереднього референдуму існує в деяких кантонах Швейцарії. Тут усі наділені виборчими правами громадяни обов'язково збираються раз або двічі на рік для того, щоб своїм безпосереднім голосуванням ратифікувати прийняті законодавчим органом законопроекти.

Основною процедурою проведення наступного референдуму є процедура так званого народного вето. Історично народне вето є однією з перших сучасних форм прямої демократії. Вперше на практиці було реалізоване у 1831 р. в одному з кантонів Швейцарії. Згідно з цією процедурою, якщо у визначений конституцією строк певна кількість виборців в офіційній формі заявить про свою незгоду з прийнятим законом, останній обов'язково виноситься на референдум. Залежно від наслідків референдуму такий закон або скасовується, або зберігає силу.

Так, у Швейцарії конституційна процедура народного вето на рівні федерації грунтується на передачі законів і парламентських постанов на референдум за вимогою 50 тис. виборців або восьми, кантонів. Аналогічний порядок введений щодо затвердження міжнародних договорів. Саме ж народне вето далеко не завжди досягає своєї мети. Починаючи з 1848 р. відповідна процедура в масштабах усієї країни була застосована близько 100 разів, проте лише в третині випадків голосування призвело до скасування законів. У США процедура народного вето визнана основними законами двадцяти чотирьох штатів.

В Італії референдум призначається для повного або часткового скасування закону на вимогу 500 тис. виборців або п'яти обласних рад. За період з 1945 по 1990 р. процедура народного вето була використана в цій країні лише тричі, що пов'язано з відносно великою кількістю виборців, які можуть стати ініціаторами відповідних референдумів.

Відомі й інші процедури наступного референдуму. Зокрема, в Ісландії встановлений порядок, за яким багато що залежить від глави держави. Якщо президент не схвалює законопроект, останній все ж таки набуває чинності і водночас передається на референдум. У разі підтримкп йіого на референдумі відповідний закон зберігає свою силу, у противному випадку – скасовується. Таке право президента слід розглядати як своєрідний замінник права вето.

Референдум з питань поточної політики – це голосування виборчого корпусу, що прямо не стосується конституційної або законодавчої нормотворчості. Деякі з таких референдумів за своїм значенням і наслідками нічим не поступаються законодавчим або навіть конституційним референдумам.

Різновидом референдуму з питань поточної політики є плебісцит. Поняття плебісциту в юридичній науці тлумачиться по-різному. Нерідко воно сприймається як синонім загального поняття референдуму. 3 іншого боку, плебісцитами називають референдуми, що не мають законодавчого і конституційного характеру. Термін “плебісцит” використовується для позначення голосувань, які проводяться для визначення політичного статусу територій. Зокрема, плебісцити проводяться з питань визначення державної належності окремих територій. У міжнародному праві плебісцит характеризується як засіб і юридична підстава територіальних змін. Плебісцитами є також голосування з питань форми держави.

Прикладом плебісциту є голосування населення Саарської області на предмет включення й до складу ФРН, яке відбулося в 1957 р. Після другої світової війни плебісцити з питань визначення форми державного правління були проведені в Італії, Франції та Греції. При цьому основні закони цих держав спеціально не виділяють плебісцит як окремий різновид референдуму, а Конституція Греції взагалі не знає референдарної форми прямої демократії. У ФРН плебісцити з питань територіальних змін у межах федерації визнані єдиним з можливих різновидів загальнодержавних референдумів. Це зроблено шляхом тлумачення федерального основного закону.

Конституційній теорії і практиці відомі обов'язкові і факультативні референдуми. Така класифікація грунтується на врахуванні умов і підстав проведення референдуму.

Обов'язковий референдум – це голосування виборчого корпусу, яке обов'язково проводиться з тих питань, що визначені в конституції або в законодавстві. Обов'язковий характер мають плебісцити з територіальних питань. Обов'язковими є звичайно конституційні референдуми.

Факультативний референдум – це народне голосування (голосуван- ня виборчого корпусу) з питань, визначених у конституції або в законодавстві, що проводиться лише за певних умов, встановлених там само. Таке голосування проводиться не автоматично, а за ініціативою певного числа суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць, державного органу (парламенту, президента тощо), частини депутатів або частини виборчого корпусу. Іноді класифікація референдумів з урахуванням умов і підстав їх проведення пов'язується з питанням про юридичні наслідки відповідних голосувань. Окремі теоретики-конституціоналісти вважають, що рішення, які приймаються за результатами обов'язкових референдумів, мають пріоритетне значення і навіть вищу юридичну силу щодо аналогічних за змістом рішень, прийнятих парламентами. На їхню думку, ці рішення можуть бути скасовані або змінені лише за результатами нових референдумів. Рішення, прийняті на факультативних референдумах, можуть бути предметом власне парламентського перегляду, і самим парламентам вирішувати питання про такий перегляд. Звідси рішення, прийняті за результатами факультативних референдумів, сприймаються як такі, що за своєю юридичною силою нічим не відрізняються від звичайних парламентських рішень.

Такий підхід грунтується на фактичному протиставленні референдарної форми парламентаризму. Як зазначалося, ця форма не суперечить змісту теорії і практики народного представництва. Навпаки, навіть за наявності певних розходжень між концепціями прямої і представницької демократії відповідні механізми реалізації влади звичайно поєднуються і доповнюють один одного. До того ж саме державно-політичне життя зарубіжних країн не дає підстав говорити про будь-яку відмінність між юридичними наслідками обов'язкових і факультативних референдумів.

За юридичними наслідками референдуми можна класифікувати:

· як зобов'язальні

· і консультативні.

Рішення, прийняте за результатами зобов'язального референдуму, має юридично обов'язкове значення, а у випадку консультативного референдуму воно такого значення не має і сприймається як політична порада, висловлена виборчим корпусом. Проте хоча така порада не має юридичної сили, об'єктивно державні органи не можуть не враховувати народне волевиявлення на референдумі.

Конституції переважної більшості держав визнають можливість проведення тільки зобов'язальних референдумів.

Досить поширеною є практика консультативних референдумів у США. В конституційній теорії цієї країни прийняте тлумачення принципу поділу влад, за яким формально не припускається будь-яке делегування повноважень законодавчим органом. Тому проведення зобов'язальних попередніх референдумів за ініціативою законодавчих органів окремих штатів звичайно розцінюється судами як таке, що суперечить конституції. Водночас за ознакою відповідності конституції визначається законність проведення попередніх консультативних референдумів.

До засобів прямої демократії належить також інститут народної законодавчої ініціативи. 3а його змістом визначена в конституції кількість виборців має право поставити в парламенті питання про прийняття закону, і представницький орган зобов'язаний розглянути це питання.

Народна законодавча ініціатива є відносно новим засобом прямої демократії. Вперше вона була запроваджена в ХІХ ст. в окремих штатах СІІІА. Спочатку народна ініціатива тут мала на меті зобов'язати законодавчий орган розробити і прийняти закон щодо пропонованого виборцями питання або, у випадку відмови парламенту зробити це, спонукати його винести питання на референдум. За таких умов розробка законопроекту завжди визнавалася функцією законодавчого органу. 3 часом був прийнятий інший порядок реалізації народної ініціативи: самі виборці, які виступають з такою ініціативою, можуть або навіть повинні скласти законопроект і запропонувати його законодавчому органу. Останній або приймає цей законопроект, або виносить його на референдум. Існує і такий варіант: законодавчий орган розглядає, потім виносить законопроект на народне голосування. Водночас у деяких штатах законодавчий орган може винести на референдум свій власний, альтернативний проект закону. В усіх випадках народна ініціатива сполучається з референдумом. Інститут народної законодавчої ініціативи встановлений також конституціями ряду європейських держав, але тут вік не пов'язується з референдумом. В Італії народна ініціатива здійснюється шляхом внесення у парламент постатейно розробленого законопроекту від імені не менше, ніж 50 тис. виборців. В Австрії кожна пропозиція, що надійшла до центральної виборчої комісії від імені 100 тис. виборців, або однієї шостої частини громадян у трьох землях, які наділені виборчими правами, передається на обговорення у парламент. Така пропозиція повинна мати форму законопроекту. В Іспанії передбачена можливість реалізації народної ініціативи за умови й підтримання 500 тис. виборців. Така ініціатива не поширюється на проекти органічних законів, законів про оподаткування, міжнародні віднбсини, а також з питань помилування. У Румунії народна законодавча ініціатива потребує підтримки з боку 250 тис. виборців, у Білорусі та Литві – 50 тис., у Киргизстані та Югославії – 30 тис., у Македонії та Словенії – 10 тис. і 5 тис. виборців відповідно, а в Латвії – десятої частини усіх виборців. Інститут народної законодавчої ініціативи відомий конституціям 22 штатів СІІІА. В окремих штатах (Каліфорнія, Орегон та деякі інші) виборці мають право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. Іншими словами, тут існує народна конституційна ініціатива. Кількість виборців, які мають підписати петицію щодо такого проекту, визначається в різних штатах у межах від кількох тисяч до половини зареєстрованих. Конституційні ініціативи виборців вимагають підтримки від 10 до 15 відсотків їх загальної чисельності. Народна конституційна ініціатива існує і в Швейцарії, як на рівні суб'єктів, так і на рівні федерації. В останньому випадку конституційні поправки за умови підтримання їх 100 тис. виборців можуть бути внесені до парламенту у вигляді загальних пропозицій або конкретних проектів. Після розгляду парламентом їх обов'язково виносять на референдум. Характерно, що застосування такого засобу здійснення прямої демократії, як народна конституційна ініціатива, має своєрідні наслідки. Зокрема, виборці іноді пропонують поправки, які, по суті, не стосуються предмета конституційного регулювання.

Положення про народну конституційну ініціативу містяться в основних законах ряду інших країн. Кількість виборців, які мають підписати петицію щодо конституційної поправки, визначена по-різному. Наприклад, у Румунії це 500 тис. виборців, у Киргизстані та Литві – 300 тис., у Молдові – 200 тис., у Білорусі та Македонії – 150 тис., у Словенії – 30 тис. виборців.

Одним із засобів прямої демократії можна вважати так званий народний розпуск представницького органу, запроваджений у ряді швейцарських кантонів. Конституції відповідних кантонів передбачають, що питання про розпуск і переобрання всього складу представницького органу має бути винесене на референдум, якщо цього вимагає певна кількість виборців. Звичайно це та сама кількість виборців, яка може ініціювати проект закону або конституційної поправки. Якщо пропозиція виборців підтримана на референдумі, законодавчий орган розпускається й оголошуються вибори його нового складу. Інститут народного розпуску в даному випадку лише зовні виглядає зверхнім щодо представницького органу. До того ж правом розпуску парламенту в багатьох країнах наділений глава держави, що, однак, не дає підстав говорити про його пріоритет у здійсненні влади або його домінуюче становище в державному механізмі. Інститут народного розпуску там, де вія існує, є засобом збалансування цього механізму, поєднання позитивних якостей прямої і представницької демократії.

VI

Висновок

У процесі підготовки контрольної роботи, були висвітлені питання визначення поняття виборів, формування та дії законодавства про вибори та рефендум у декількох провідних державах нашої планети, що вибори є невід’ємним атрибутом демократичної держави, та показником, що влада в державі належить народу. Було вказано для чого та які органи проводять вибори та референдуми. Також були подані поняття виборчіх систем, риси виборчого права різних країн, також було проведено аналіз стадій виборчого процесу.

VII

Список

використаної літератури

***********************************************************

1. Конституционное право Зарубежніх стран. Учебник в 2 – х томах – М.: изд. БЕК, 1995 – 448 с.

2. Международное право: Учебник/ Под ред. М 43 И.Т. Блатовой. – М.: Юрид. лит., 1987. – 544 с.

3. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, Вища шк., 1997.-264 с.

***********************************************************