СТАРОДАВНІ РЕЛІГІЇ
ЗМІСТ
Розділ І. Релігія Стародавнього Єгипту
1.1 Космологія
1.2 Покарання людей за гріхи
1.3 Культ померлих
1.4 Посвячення
Розділ ІІ. Релігія Стародавньої Греції
2.1 Грецька міфологія походження світу і богів
2.2 Грецький культ
Розділ ІІІ. Релігія стародавніх слов’ян
Висновки
Список літератури
РОЗДІЛ І. РЕЛІГІЯ СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ
Релігія Стародавнього Єгипту виникла наприкінці ІV тис. до н.е. в період Давнього Царства та існувала до 332р. до н.е., коли Єгипет був завойований Олександром Македонським.
За весь час існування релігії Стародавнього Єгипту їй було властиве збереження найдавніших вірувань: фетишизму, наприклад, покоління каменю бен-бен; обожнювання рослин, наприклад, священної сісімори – богині Хатор; і особливо зооморфізму – культу тварин.
Якщо в інших релігіях тотемізм вимирає за стадією їх розвитку, то у Стародавнього Єгипті він переростає в культ тварин, аж до шанування усіх тварин, вбивство котрих каралося смертю. Священних тварин після смерті бальзамували і ховали на особливих цвинтарях.
Серед тварин, які шанувалися особливо, були бик (Апіс у Мемфісі, Мневісу у Геліополі), корова, крокодил, сокіл – символ неба, ібіс – втілення мудрості і знань, кішка, баран, лев (тут варто зазначити суперечливе ставлення до левів і деяких інших тварин, що шанувалися в Єгипті. З одного боку, лев – втілення царя, з іншого – царське полювання на лева), сфінкс – тіло лева з головою сокола чи барана (сфінкс у Санки-Петербурзі – уособлення Аменхотепа ІІІ), змія (особливо кобра) – захист від ворогів – на головному уборі фараонів.
Зооморфізм проявлявся у тому, що кожне єгипетське божество шанувалося у вигляді якоїсь тварини: бог Анубіс – у вигляді вовка, богиня Баст – у вигляді кішки, бог мудрості Тот – у вигляді ібіса чи павіана, бог Гора – у вигляді сокола, бог Себек – у вигляді крокодила, боги Амон, Хнум – у вигляді барана, боги Теф нут, Сехмет, Хатор – у вигляді лева, богиня Ісіда – у вигляді корови і т.д.
Пізніше відбувається антропоморфізму: вони зображувалися як істоти, що мають людське тіло з головою тварин чи птаха.
Перехід від мисливського господарства до землеробства і скотарства призвів до змін в релігійних віруваннях. На перший план стали висуватись боги, які уособлювали природні стихії: небо (богиня Нут), землю (бог Геб), сонце (бог Ра), місяць (бог Тот) та ін. В образі бога Хапі єгипетські землероби шанували річку Ніл.
Спочатку в кожному номі (незалежній області Єгипту) шанували свого головного Бога: в Геліополі – Ра-Атума, Фівах – Амона і т.д. Через об’єднання номів відбувалося об’єднання богів, їх співіснування, наприклад, Ра і Пта, чи злиття богів у „двійцю”. Ісіда з немовлям на руках – прообраз християнської богоматері з Ісусом на руках. При цьому за трьома богами вбачали одне божество. Наприклад, Амон, Ра, Пта: „Троє суть усі боги – Амон, Ра, Пта Немає їм рівних. Невидимий Амон є Ра обличчям і Пта тілом”. Бог сонця говорить про себе: „Я Хепр вранці, Ра в полудень і Атум увечері”.
Навколо тріади формувалася ієрархія богів. Об’єднання номів у дві держави (Верхній і Нижній Єгипет), а потім в єдину деспотію (приблизно 3 тис. до н.е.) призводить до утворення загальнодержавних культів, уніфікації релігії. Головне місце в уніфікованій релігії займали боги міста-гегемона.
Ієрархія богів на чолі з царем богів відображала існуючі деспотії і порядки в них. Так, верховний бог Ра-Атум, а пізніше Амон-Ра має свій двір, свого візиря (бога мудрості Тота). Фараон в Єгипті шанувався як втілення Бога, живий Бог.
Особливе місце в релігії Єгипту займали проблеми:
• космології (творення світу);
• покарання людини за гріхи;
• культ мертвих.
Розглянемо кожну з цих проблем.
1.1 Космологія
Створення світу, на думку давніх єгиптян, відбувалося таким чином. Спочатку існував лише хаос, первозданна пучина вод – Нун. Із хаосу вийшли боги, які створили землю, небо, людей, тварини і рослини.
Першим богом було сонце, що виступило у ролі деміурга (творця). В одному з міфів говориться, що з вод вийшов пагорб, на якому розпустилася квітка лотосу, а звідти з’явилося дитя – сонце Ра, „що освітило землю, яка перебувала в темряві”. З вуст Ра вийшли перші боги, а з його сліз – перші люди.
В інших міфах поява сонця пов’язується з яйцем, що було знесене на пагорбі, який піднявся із хаосу, птахом „Великий Гоготун”. Існує міф, що сонце було народжене у вигляді бичка величезною коровою – небом. Про Ра – золотого бичка, народженого небом, говориться у „Текстах пірамід”.
Поряд з цим існує уява про богиню неба – жінку, яка зранку народжує сонце, ввечері ковтає – в результаті виникає ніч – і наступного ранку знову народжує його.
В геліопольському міфі бог Атум, ототожнений із сонцем Ра, що з’явився з хаосу – Нуна („створивши сам себе”), сам себе запліднив, проквтнувши власне сім'я і народив, виплюнувши з рота перших богів Шу і Теф нут (бога повітря і богиню вологи). Ті, в свою чергу, народили Геба і Нут, а ті – Ісіду і Нефтіда, Осіріса і Сета, створивши геліопольську „дев’ятку” – Енеїду. Боги Енеїди вважалися першими царями Єгипту.
В Мемфісі існувало уявлення, що бог Птах-гончар виліпив землю і людей. Згідно з мемфіським міфом про створення світу (Давнє Царство), деміург Птах завчасно задумав творіння у своєму серці (серце – „сідали ще думки”) і назвав його ім’я своїм язиком, тобто Птах творив „язиком і серцем”, думкою і словом. Таким же чином він створив увесь світ.
В період Нового Царства (до кінця XIV-XVI ст.. до н.е.) як деміург стверджується ототожнюваний із Ра ліванський бог Атон, цар всіх богів. З Амоном ототожнюється фараон.
1.2 Покарання людей за гріхи
Згідно з уявленням давніх єгиптян, бог Ра розгнівався на людей, що перестали підкорятися богам, і послав свою доньку Хатор в образі левиці покарати їхні гріхи. Вона знищує людей і стає настільки жорстокою, що живими залишається зовсім мало людей. Тоді боги вирішують врятувати решту людства. Вони напоїли Хатор червоним пивом, яке вона прийняла за людську кров, після того Хатор заснула і забула про свою помсту людству.
1.3 Культ померлих
Єгиптяни вважали, що сутність людини являє собою єдність тіла, душі (ка, ба), імені і тіні. Це уявлення формувало певний світогляд і світосприйняття давніх єгиптян.
Так, пам’ятники давньоєгипетської архітектури правили перш за все за усипальниці. Бо перебування людини на землі швидкоплинне і тимчасове, а справжнє, вічне життя наступає лише після фізичної смерті. Досягнути вічного блаженства міг лише той, у кого тіло, що є пристановищем душі, було збережене в цілості (при цьому вважалося, що у кожної людини декілька душ: ба, яка зображувалася у вигляді птаха з людською головою, і ка – двійника людини). Звідси звичай муміфікації трупів.
Для збереження муміфікованого тіла будувалася гробниця, яка забезпечувалася предметами, що вживав до смерті покійний. В гробницю клали маленькі статуетки слуг. Єгиптяни вірили, що силою магічних заклинань покійний оживить ці статуетки і вони будуть працювати на нього в потойбічному світі.
Після смерті душа покійного вирушала подорожувати у потойбічному світі, де її підстерігали чудовиська, врятуватись від яких можна лише за допомогою заклинань і молитв, що знаходяться у „Книзі мертвих” – невід’ємної частини поховального інвентаря. 125 глава „Книги мертвих” присвячена потойбічному суду над людською душею. Перед верховним суддею потойбічному світу – Осірісом відбувається психостасія – зважування серця покійного на терезах, врівноважених символом істини. Серце, обтяжене гріхами, порушувало рівновагу, і тоді покійний пожирався страшним чудовиськом Амамат (Амт) – пожиральницею, що являла собою лева з головою крокодила. Праведники, серця яких не порушували рівноваги, вирушали в рай – „поля Іалу (Іару)”.
Релігійні уявлення про бога рослинності – Осіріса, що вмирає і відроджується знову, втілилися у міф. Згідно з цим міфом, Осіріса убив його молодший брат Сет, що прагнув влади. Сестра і дружина Осіріса, Ісіда, шукає його по всьому світу, знаходить і оплакує його тіло і зачинає від мертвого чоловіка сина Гора. Змужнівши, Гор вступає в боротьбу з Сетом. На суді богів він за допомогою Ісіди домагається визнання себе справжнім сином Осіріса і повноправним його спадкоємцем. Перемігши Сета, Гор воскрешає батька. Але Осі ріс, не бажаючи залишатися на землі, стає царем загробного світу і верховним суддею померлих. Трон Осіріса переходить до Гора.
У Давньому Царстві живі фараони розглядалися як „служителі Гора”, а померлі – Осіріса. Вважалося, що Фараон, завдяки магічному погребальному обряду, також оживляє після смерті, як ожив Осіріс. Починаючи з епохи Середнього Царства, цю властивість переймають й інші померлі.
Надзвичайно широке розповсюдження культу Осіріса відбилось на уявленнях про Ісіду. Вона вважалася люблячою сестрою і самовідданою дружиною Осіріса, турботливою матір’ю немовляти Гора і водночас великою чаклункою. Ісіда у греко-римську епоху перетворилася на все єгипетську богиню-матір, а її культ розповсюдився далеко за межі Єгипту.
1.4 Посвячення
Міф про померлого і воскреслого бога Осіріса став основою акту посвячення, який відіграв велику роль в давньоєгипетській релігії. Більше того, без цього містичного акту вважалося неможливим істинне розуміння божественних таємниць. Ритуал посвячення у божественні таїнства греки пізніше назвали містеріями. Але батьківщиною давніх містерій був Єгипет.
Ритуал посвячення полягав у тому, що неофіт (новак) проходив ряд випробувань, які символізували його смерть і наступне воскресіння з мертвих. А так як у Єгипті таке перетворення було характерним для Осіріса, то неофіт під час цього ритуалу сподоблявся богу Осірісу, який, як вважалося, посвячував людину у таємні знання.
Головним у ритуалі посвячення була трансформація психіки, що відбувалася у людині: в ній вбивалася земна, нижча природа і прокидалася, воскресала вища, божественна, бо як цю трансформацію психіки описує Р.Штейнер: „Мене притягувала нескінченна перспектива, в кінці якої лежить довершеність божественного. Я відчував, що сила цього божественного міститься в мені. Я опустив у могилу те, що затримувало в мені цю силу. Я помер для земного. Я був мертвий. Як нижча людина помер я. Я був у пеклі і спілкувався з мертвими...Після перебування в пеклі я воскрес із мертвих. Я переміг смерть, і ось я став тепер іншим. Я не маю більше справ із минущою природою. Вона проникнута у мені Логосом. Відтепер я належу до тих, що живуть вічно і займають місце біля Осіріса. Я сам буду істинним Осірісом, з’єднаним з вічним світо порядком, і суд над життям і смертю буде у руці моїй”.
Посвячений давав сувору обітницю нерозголошення таємниць, які він пізнав і якими оволодів. Тому ми так мало знаємо про те, що відбувалося в містеріях.
РОЗДІЛ ІІ. РЕЛІГІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ
Давньогрецька релігія виникла в V-VІ ст.. до н.е. і проіснувала до ІV ст.. н.е., коли римський імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією Римської Імперії.
Греки, як і всі народи, пройшли через фетишизм, який потім зберігся в поколінні прекрасним статуям, що зображали їхніх численних богів. В їх віруваннях і міфах можна помітити і сліди анімізму.
Але греки досить рано перейшли до антропоморфізму, створивши своїх богів за образом і подобою людей, наділених красою, вмінням приймати будь-який образ, і безсмертям. Давньогрецькі боги, як і люди, були добрі, великодушні та милостиві і разом з тим, часто жорстокі, мстиві і підступні. Людське життя закінчувалося смертю, боги ж були безсмертні і не мали обмежень у здійсненні своїх бажань. Але все одно вище богів була доля – Мойри, призначення, змінити котре не міг ніхто з богів.
2.1 Грецька міфологія походження світу і богів
За уявленнями давніх греків, спочатку існував лише вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому полягав виток життя. Все виникло з безмежного Хаосу – весь світ і безсмертні боги. З Хаосу виникла і богиня Землі – Гея. Широко простяглася вона, могутня, даючи життя всьому, що живе і росте на ній.
Далеко під землею народився похмурий Тартар – жахлива безодня, наповнена вічною пітьмою.
З Хаосу народилася і могутня сила, все оживляюча Любов – Ерос.
Безмежний Хаос породив вічний Морок – Ереб і темну Ніч – Нюкту. А від Ночі і Мороку пішли вічне Світло – Ефір і радісний світлий День – Гемера. Світло розійшлося по світу, і стали змінювати один одного день і ніч.
Могутня Земля породила безмежне голубе Небо – Урана, і розкинулося Небо над Землею. Гордо підняли до нього високі Гори, народжені Землею, і широко розлилося море.
Уран-Небо запанував у світі. Він взяв собі за дружину Землю. Шість синів і шість дочок було в Урана і Геї. Їхній син, титан Океан, що обтікає всю Землю, і богиня Феміда породила на світ усі ріки, які котять свої хвилі до моря, і морських богинь – океанід.
Титан же Гіперон і Теля дали світу дітей: Сонце – Гелі оса, Місяць – Селену і рум’яну Зорю – Еос (Аврора).
Від Астрая і Еос пішли зірки і вітри: північний вітер Борей, східний Евр, вологий південний Нот, західний ласкавий Зефір, що приносить рясні дощі і хмари.
Високо над Олімпом простягнулося голубе небо. Ні дощу, ні снігу не буває в царстві Зевса, там вічне літо. Цар Зевс сидить на високому золотому троні. Їжа богів – амброзія і нектар. Прекрасні доньки Зевса і Гери – Харіти (грації).
Підземні боги уособлювали сили природи, вони більш давні, ніж боги-олімпійці. В народних віруваннях вони грали більш вагому роль.
В результаті законних шлюбів народилися боги і склався пантеон із 12 олімпійських богів.
Гестія – богиня домашнього вогнища. Гефест – бог природного (вулканічного) полум’я, покровитель ковалів та ремісників. Де метра – богиня землі та землеробства, охоронниця заміжніх жінок. На її свята не допускались чоловіки. ЇЇ дочка Персефона – богиня смерті – була вкрадена Аїдом, але кожного року на деякий час відпускалася з пекла. Зевс (Юпітер) – отець богів, бог неба, грози, грому. Зевс – покровитель міста, дому, вогнища. Він верховний спаситель та охоронець родинних зв’язків, дає щастя та багатство, охороняє кордони, дає царську владу, захищає право і справедливість. Гера – дружина Зевса допомагає жінкам, береже подружнє щастя і материнство. Афіна – охороняє місто, народні зібрання, ремісників, богиня мудрості і справедливої війни. Гермес – бог родючості і торгівлі, подорожей, посланець і провідник душ померлих. Апполон – бог пастухів, лікарів, пророк, музикант, покровитель мистецтв, пізніше – бог світла і сонця. Артеміда – покровителька тварин і полювання, богиня Місяця. Арес – бог підступної війни. Афродіта – богиня любові і краси. Діоніс – бог виноробства.
2.2 Грецький культ
Релігія давніх греків була міцно пов’язана з державою. Народні збори відкривалися жертвоприношеннями. Оратори зверталися на початку свого слова до богів-покровителів. При цьому міцно організований стан жерців був відсутній. До виконання багатьох релігійних функцій допускалися всі. Між державою і релігією відбувався постійний обмін, під час якого вони передавали один одному своїх чиновників і жерців.
Замало турбуючись про догмати релігії, греки легше, ніж інші народи упокорювалися з віруваннями, що відрізнялись від їхніх. Існувало багато храмів, в яких греки приносили жертви богам. Кожне місто мало своїх богів-покровителів.
Жертвоприношення були визначені для кожного бога і розглядалися як торгова угода, тобто жертва приносилася для отримання від богів певних благ. Аналогічною була ситуація і з молитвою. Молитва мала певний текст, що містив те чи інше прохання до богів. Принесення здійснювали для випрошування милості, вдячності за виконання прохання, для спокути вини. Під час жертвоприношення повинен бути присутнім жрець.
У давньогрецькій культурі широко використовувались передрікання долі – віщунство. Воно здійснювалось в знаменитому храмі Аполлона в Дельфах, при вході до якого можна було прочитати надпис на стіні „Пізнай самого себе”. Бажаючи пізнати щось важливе про минуле чи майбутнє зверталися в цей храм з проханням до дельфійського оракула, що передрікав долю. Оракулам допомагали піфії (гарні і цнотливі дівчата). Тлумаченням, „розшифруванням” і інтерпретацією віщування оракула займалися екзегети. Значне місце в давньогрецькому культі займало гадання за нутрощами жертвенної тварини – гаруспіції. Це гадання здійснював жрець. Перд значними діяннями: походом, битвами обов’язково зверталися до віщунів і проводили гаруспіції.
Однією з центральних подій у релігійному житті давніх греків було олімпійське свято. Воно проходило один раз на чотири роки. Подібно до християнської Пасхи це було велике свято і святкувалося в кінці червня – на початку липня. В цей час проголошувалося перемир'я з усіма ворогуючими державами. Посли сповіщали про свято в усіх кінцях – від Чорного моря і Єгипту до іспанських колоній.
Ристалище вміщувало близько 40000 чоловік. На ньому були присутні лише чоловіки і зрідка молоді дівчата чи гетери, заміжнім жінкам не дозволялося бути на святі під загрозою смертної кари. Тут збиралися політики, поети, філософи, оратори з усієї Греції і демонстрували свої вміння.
Багаті жертвоприношення від усіх здійснювалися з ранку до вечора. Набожні люди молилися біля вівтаря, де курився фіміам і піднімався пар від вина і крові. Головним вівтарем був вівтар Зевса.
За статутом олімпійські боги приймали тільки жителів Еллади. Іноземці повинні бути представленими богам кимось з флейців. Делегації наближалися до вівтаря у святкових костюмах, білому одязі, вишитому золотом і пурпуровими стрічками, що майоріли на вітрі. Позаду голови посольства юнаки з благородних сімей і невільники несли атрибути богослужіння і приношення чи гнали перед собою жертву. Особливі посередники – прожени кожного міста чи службові особи Еллади представляли богу архіфеора, який схилявся перед ним, співав гімн і подавав знак приступати до церемонії. Коли виконавці жертвоприношення спалювали пророцтво, процесія відходила просити милості ще якогось божества.
Свято продовжувалось п’ять днів. Другий, третій і четвертий дні були присвячені іграм. Крім спортивних змагань на олімпійському святі відбувалися змагання поетів, ораторів, артистів у своїй майстерності. Вчені сповіщали про свої винаходи, живописці виставляли свої витвори. Геродот створив собі репутацію саме на олімпійських іграх.
Давньогрецька релігійно-культова система не була монолітною, бо Давня Греція ніколи не мала державної релігії. У цій системі вживалися різноманітні культи. Найважливішими були культи Апполона і Діоніса. Апполон – бог сонячного світла, мудрості, покровитель мистецтва – символізував розум, закон, суспільну гармонію. Його послідовники сповідували спокій і врівноваженість. Діоніс – бог виноградарства і виноробства – символізував стихійне, руйнівне, буйне, архаїстичне начало. Його послідовники влаштовували бучні оргії, пиячки і бешкетували, не визнаючи ніяких моральних законів.
Культи Діоніса і Апполона були традиційними у Давній Греції, але з VI ст.. до н.е. з’являються нові релігійні течії, у яких переважає містичний настрій. Однією з таких течій орфізм, послідовники якого опирались на вчення міфічного співця Орфея. У культі орфіків значну роль відігравав образ померлого і воскреслого Бога. Іншим різновидом давньогрецького містицизму був піфагореїзм. Піафгорці – послідовники давньогрецького філософа і математика Піфагора, вірили в ствердження Піфагора про те, що він – нащадок Геракла і напівбог. Піфагорі розробили релігійну систему, в якій значне місце посідала процедура релігійної медитації. Вони так саме, як індуїсти та інші представники давньосхідних релігій, вірили в перевтілення душі.
Ці релігійні течії справили помітний вплив на формування такої форми релігійно-культових дійств, як знамениті елевзинські містерії (таїнства).
Греки не мали свого Святого Письма, лише окремі священні тексти – богослужебні пісні, молитовні формули, гімни, яких збереглось дуже мало. Найважливіше місце у вивченні давньогрецької міфології посідають поеми Гомера „Іліада” та „Одіссея”. Систематизатором міфів про створення світу, народження богів, їх генеалогію („Теогонія”) був поет Гесіод (VII ст.. до н.е.). Втім, це світські, а не релігійні твори, які наділяють богів суто людськими якостями, відрізняючи їх від людей фактично тільки безсмертям.
РОЗДІЛ ІІІ. РЕЛІГІЯ СТАРОДАВНІХ СЛОВ'ЯН
Давні слов’яни, як і інші народи, пройшли через стадії поклоніння предметам (фетишизм), деревам (друїди), тваринам (тотеїзм), духам природи (анімізм), предкам (культ предків).
Культ кам’яним фетишів дуже давній. В „Слові Іоанна Златоуста” (ХІVст.) при перерахуванні місць, куди народ „приходяще молясь” і „жертву приносящу”, називається „каміння”. На березі озера Плещова Переяславлі-Заліському до цього часу лежить камінь-валун – Синь-камінь вагою 12т. При зустрічі весни камінь прикрашали квітами і стрічками, кругом нього водили хороводи.
Поширеним було поклоніння деревам. Так, в північних районах Русі існував культ берези. За переказом, на місці міста Білозерська раніше росли берези, яким приносили жертви. У Придніпров’ї був розповсюджений культ дуба. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своєму творі „Про управління державою” (948 - 952) писав, що русини у поході „біля досить великого дуба приносили в жертву живих птахів”.
Поряд з вшановуванням дуба дніпровські слов’яни поклонялися священним тваринам – диким кабанам-вепрам. Тотемістські ігри ведмедя („комоїдиця”) збереглися в білоруських селах до другої половини ХІХ ст.. отці християнської церкви шаленіли, коли навернуті християни продовжували дотримуватися „бісовських” обрядів, під час яких учасники „надягали на себе звірячі шкури”, танцювали, стрибали і співали.
Найбільш яскраво то теїзм виявився в руських народних казках, перш за все чарівних і про тварин. Тотемною твариною виступає у казці чудова корова, що допомагає падчерц3і. Падчерка не їсть м’ясо корови, а з повагою її ховає, тобто тотем (корова) може врятувати людину, попередити її про небезпеку. Завдавання шкоди тотему приносить шкоду і пов’язаній з ним людині.
Часто у казках називають лисичку-сестричку, вовчика-братика, ведмедя-дідуся. Це свідчення уявлень про кровно родинні зв’язки людини і тварин. Чи казка про Івана-царевича і сіроманця. Вовк з’їв коня. Він сам потім служить герою за коня. Вовк вважає, що повинен за законами кровно-родинного зв’язку служити людині і відшкодовувати царевичу нанесений ним збиток.
Далі. Існують тотемські уявлення про зв’язок людини і тварин, птахів. Звідси казкові герої, напівлюди. Так, у казці про Івашку-ведмеже вушко розповідається про дитину жінки і ведмедя. Зв’язок з тваринами виявляється в уявленнях про перевертенництво. Наприклад, Царівна-жаба, Іванко-козлик та ін.
Існував у давніх словян і культ предків, зокрема, культ Чура чи Щура, що вважався предком-родоначальником. Це уявлення втілилося у слові „пращур”, прапредок. Зв’язок з цим культом зберігся до сьогодення в дитячих іграх, коли діти кричать: „Чур мене!”, „Чур, це моє!”. В давності це були заклинання, що закликали Чура на допомогу. Пізніше Чур стає богом добробуту. Він оберігає домашнє вогнище, тепло і затишок в домі, заступається за родину.
Анімізм проявлявся у слов’ян в одухотворенні природи: ліс, вода, земля-матінка, поклонялися водяним і лісовим стихіям. Поступово відбувається антропоморфізація – природним стихіям надаються людські подоби. У водяній стихії – це берегині і водяники, пізніше – віли і русалки. За народними повір’ями, весною русалки виходять на берег, гойдаються на гілках, розчісують своє довге зелене волосся, співають пісні, заманюють перехожих, переважно вродливих юнаків, і намагаються залоскотати їх до смерті. З русалками пов’язані також уявлення про загиблих у воді жінках, дівчатах, про нехрещених померлих дітей.
Ліс – це царство лісовика, який живе на деревах чи в дуплах. Вночі він моторошно кричить, виглядає з-за старого дуба. З’являється і зникає раптово. Іноді лісовик жартує з людьми, намагається заплутати їх, завести вглиб лісу, а потім лягає свистом. Він дуже веселий, часто в лісі чути його решіт. Влітку він живе у лісових хащах, ходить з людьми хрестити дітей, грати в карти. Харчується мохом і шишками, любить випити горілки. Дружина лісовика – лісовичка. На Єфрея (17 жовтня) лісовик провалюється під землю. В цей день до лісу ходити не можна. Прокидається він на Василя (26 квітня).
Язичництво стародавніх слов’ян, як система поглядів на реальність, що оточує людину, пройшла 4 етапи розвитку.
1. Культ духів природи, доброзичливих чи ворожих у ставленні до людей, наприклад, Берегині чи упирів.
2. Поклоніння землеробським небесним божествам, наприклад, Рожаницям.
3. Культ бога грози, блискавки і рому – Перуна, головного божества і покровителя князя.
4. Двовірство – після прийняття християнства на Русі в 988р., тобто поєднання християнства та язичництва. Поряд з вірою в Христа продовжує існувати віра в сили природи на землі (домовики, лісовики, русалки, водяні ) і під землею (злі демони – біси, чорти). При цьому частина давніх богів переходять як святі в нову релігію, наприклад, Велес став св.. Власієм.
ВИСНОВКИ
1. Усі релігії Стародавнього світу пройшли через стадії ранніх релігій (фетишизму, магії, анімізму, культу предків) та зберегли зв’язок з ними і в пізніші періоди свого розвитку. При цьому у різних релігіях цей зв’язок мав різний, специфічний для даного народу і культури характер. Наприклад, для Давнього Єгипту більш характерний зв’язок з тотемізмом, що виражався у зооморфізмі, уявленні богів напівлюдьми-напівтваринами; у східних слов’ян тотемізм і анімізм проявилися в одухотворенні сил природи.
2. Для усіх релігій Стародавнього світу характерним є язичництво. Саме поняття „язичництво” багатозначне. У християн язичниками називали всіх нехристів. Слово „язичництво” походить від церковно-слов'янського слова „языцы”, тобто народи, іноземці. В сучасній науці язичництвом називають комплекс релігійних обрядів, вірувань, уявлень, що передували виникненню світових релігій (буддизм, християнство, іслам) і стали їх основою. Часто язичницькими називають релігії, в яких присутній політеїзм (багатобожжя) і поклоніння природним стихіям.
3. На відміну від ранніх релігій, що виникли на початку існування людства та існують донині в тій чи іншій формі, релігії Стародавнього світу зникли і не існують сьогодні, зберігаючись лише як міфи, казки, перекази, легенди, тобто в культурно-філологічній формі. Виключення становить в деякій мірі релігія стародавніх слов’ян, яка збереглася до сьогоднішнього дня у вигляді свят, забобонів, прикмет, гадань тощо.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Гиро П. Частная жизнь греков. – СПБ., 1997;
2. Кривошеев Ю.В. Религия восточных славян накануне крещения Руси. – Л., 2000;
3. Кун Н.А. Легенды и мифы Древней Греции. – Ростов н/Д., 2004;
4. Лобовик Б. Вірування давніх українців. – К., 1996;
5. Мелетинский Е.М. Мифологический словарь. – М., 1995;
6. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М., 1999;
7. Хоростовцев М.А. Религия древнего Египта. – М., 1999;
8. Штейнер Р. Мистерии древности и христианство. – М., 1990.
|
