|
Вступ
Розділ І. Північна Америка
1.1. Географічне положення
1.2. Береги
1.3. Рельєф
1.4. Корисні копалини
1.5. Клімат Північної Америки
1.6. Внутрішні води Північної Америки
1.7. Природне районування
Розділ ІІ. Великі американські озера
2.1. Загальна характеристика
2.2. Клімат Великих озер
2.3. Гідрологічний цикл
2.4. Поверхневий стік
2.5. Структура Великих озер
2.6. Рівні води у Великих озерах
2.7. Забруднення води Великих озер
Розділ ІІІ. Характеристика озер
3.1. Озеро Сент-Клер
3.2. Озеро Ері
3.3. Верхнє озеро
3.4. Озеро Мічіган – зоопланктон
3.5. Озеро Гурон
3.6. Озеро Онтаріо
Висновки
Список використаної літератури:
Додатки
Актуальність дослідження.
Водою користуються більше 250 міст, в яких проживає понад 25 мільйонів чоловік. Щодня з озер забирається приблизно 18 млрд. л води. Найкрупніші запаси прісних вод має свій в розпорядженні Канада. Це безумовно Великі американські озера, які частково їй належать. Крім того на її території знаходяться крупні озера - Велике Ведмедяче, Велике Невільниче, Вінніпег, Атабаска, Оленяче, Вінніпегосис і інші. Прісна вода може бути для Канади джерелом експорту. Багато країн зацікавлено в отриманні канадської води. Якщо Канада експортуватиме 10% свого річного стоку, то дохід буде більше, ніж дохід від експорту пшениці нафти і продукції лісової промисловості, разом узятих. Ось яка ціна звичайної прісної води.
Також великий інтерес представляють Великі американські озера в рибогосподарському відношенні. Хоча в цілому їх продуктивність невелика – 2,5 кг /га. Промисловими рибами тут є оселедець, сиг, щука, американський окунь, озерна форель. Якщо на початку нашого сторіччя улов озерної форелі досягав 7 млн. тонн, то в 60-70 роки в озерах Гурон і Мічиган вона стала ловитися рідко, а зараз практично зникла зовсім.
Мета дослідження.
Вивчити історію та фізико-географічну характеристику озер Північної Америки. Поставити рекомендації для покращення екосистем озер. Дослідити проблеми забруднення та гідроресурси озер.
Об’єкт дослідження.
Фізико-географічна характеристика озер Північної Америки.
Курсова робота складається
зі вступу, обґрунтованого актуальністю, завданнями та метою дослідження. Відповідно до завдань розглянуті три розділи, висновки, список використаної літератури та додатків
Містить
45 сторінок.
Розділ І. Північна Америка
1.1. Географічне положення
Північна Америка - материк у Західній півкулі. Крайні точки: на півночі - мис Мерчісон (71°50' пн. ш.), на заході - мис Принца Уельського (168° зх. д.), на сході - мис Сент-Чарльз (55°40' зх. д.), на півдні - мис Мар`ято. На півдні з'єднується з Південною Америкою, кордон з якою проходить через Панамський перешийок. До Північної Америки часто відносять Центральну Америку.
1.2. Береги
Береги Північної Америки розчленовані вкрай нерівномірно. Найбільше порізані береги гірських районів - Гренландії, східної частини Канадського Арктичного архіпелагу, Тихоокеанського узбережжя Канади і південної Аляски. Вони належать до льодовиково-тектонічного і льодовиково-ерозійного типів і являють собою складні системи фіордів. Береги затоки Святого Лаврентія - рівні абразивні і бухтові, півострови Нова Шотландія і північно-східна частина США - тектонічні й ерозійно-тектонічні з численними шхерними островами, на південь від 43° пн. ш. береги Атлантичного океану - аккумулятивні, лагунові, ускладнені естуаріями і дельтами рік. Особливо великі естуарії характерні для ділянки берегів між 37° і 40° пн. ш. На півдні Флориди й у деяких районах Центральної Америки береги утворені побудовами коралів і заростями мангрової рослинності. Береги Тихого океану, крім північної частини, розчленовані слабкіше, особливо від Каліфорнійського півострова до кордону США і Канади, де переважають береги абразійно-бухтового типу. На заході Канади і півдні Аляски - береги фьордові. Для західного і північного узбережжя Аляски характерні аккумулятивні бухтові, дельтові і термоабразивні береги.
1.3. Рельєф
Побудова поверхні материка асиметрична: західну частину займає гірська система Кордильєр, східну - великі рівнини і невисокі гори. Поверхня західної частини материка розташовується на висоті в середньому близько 1700 м, східна близько 200-300 м. Середня висота Північної Америки - 720 м.
Широкий розвиток платформних структур сприяв формуванню великих плоскогір'їв і рівнин у центральній і східній частинах материка. На півночі і північному сході розташовується Лаврентійська височина. На південь від неї, переважно на території США, знаходяться Центральні рівнини, на заході вони поступово переходять у більш високі (500-1500 м) Великі рівнини, що утворюють велике передгір'я Кордильєр. На північ від Великих рівнин розташовується низовина Маккензі. Центральні рівнини облямовані зі сходу Аппалачами, що витягнуті з південного заходу на північний схід і продовжуються до о. Ньюфаундленд. Гірський рельєф характерний для східних частин Канадського Арктичного архіпелагу і берегових частин Гренландії; у сполученні зі сприятливими кліматичними умовами він сприяв нагромадженню великих льодовиків на півночі материка. Південно-східні краї материка утворюють Берегові низовини, що включають Приатлантичну низовину на сході і Примексиканську низовину на півдні.
Кордильєри включають ряд гірських дуг, витягнутих переважно із північного заходу на південний схід. Східна дуга складається з хребта Брукса, гір Маккензі, Скелястих гір (мис Елберт,
4399 м) і Східних Сьєрра-Мадре. На захід від цих хребтів розташовується пояс внутрішніх плоскогір'їв і плато висотою 1000-2000 м - плоскогір'я Юкон, вулканічне плато Британської Колумбії і Колумбійське плато, плоскогір'я Великий Басейн і плато Колорадо, вулканічне плато і плоскогір'я внутрішньої частини Мексиканського нагір'я. Плоскогір'я здебільшого складаються з плоских столових поверхонь, хребтів і улоговин (Долина Смерті у Великому Басейні - 85 м). Із заходу пояс плато і плоскогір'їв обмежений системою найбільш високих хребтів Кордильєр. До неї відносяться вулканічна гряда Алеутських островів і Алеутський хребет, Аляскінський хребет, що сягає у вершині Мак-Кінлі висоти 6193 м (найвища вершина Північної Америки), Береговий хребет Канади, Каскадні гори, Сьєрра-Невада і Західна Сьєрра-Мадре, Поперечна Вулканічна Сьєрра з вулканом Орісаба 320 (5700 м) та інші. На захід від цієї системи розташована смуга знижень, зайнятих або затоками (Кука, Пьюджет-Саунд, Каліфорнійською), або низовинами (долина р. Уілламет, Каліфорнійська долина).
Західний берег материка утворюють Кенійський, Чугачський, Святого Іллі (мис Логан,
6050 м) хребти, острівний хребет Канади, Берегові хребти США. На південь від Мексиканського нагір'я гірські ланцюги Кордильєр роздвоюються: один відхиляється на схід, утворюючи підводні хребти й острови Вест-Індії, і потім переходить в Анди Венесуели, інша простягається через Теуантепекський і Панамський перешийки до Анд Колумбії.
1.4. Корисні копалини
Більшість родовищ корисних копалин Північної Америки знаходиться на Канадському щиті і в Кордильєрах. Докембрій Канадського щита включає великі родовища залізних руд (район озера Верхнього, півострова Лабрадор), сульфідних, мідних, нікелевих і уранових руд (північне узбережжя озера Гурон), а також золота (район Поркьюпайн) і кольорових металів; осадовий чохол платформи, в основному по кордону зі складчастими областями, містить численні поклади нафти, газу і кам'яного вугілля (Східні і Західний внутрішні кам'яновугільні басейни Північно-Американської плити).
1.5. Клімат Північної Америки
Північна Америка витягнута з півночі на південь на 7000 км і в зв'язку з цим розташована в усіх широтних кліматичних поясах Північної півкулі, за винятком екваторіального. Більша частина материка лежить у субарктичному і помірному поясах, менша – в субтропічному. Арктичний, тропічний і субекваторіальний пояси у межах материка займають порівняно невеликі території.
Внаслідок великої протяжності материка з півночі на південь різні частини його дістають неоднакову кількість тепла. Так, річні суми сонячної радіації в північних районах Канади становлять лише 80 ккал/кв. см, а у південних районах США і в Мексиці вони перевищують 140 ккал/кв. см.
Меридіональне простягання найбільших гірських хребтів на заході материка сприяє проникненню повітряних потоків із сходу і перешкоджає доступу у внутрішні райони повітряних мас з Тихого океану. Внутрішні райони материка відкриті і для холодних арктичних мас повітря з півночі, і для теплих тропічних з півдня.
Великий вплив на клімат Північної Америки мають баричні центри, які формуються над океанами. В північній частині Атлантичного океану такими центрами є Ісландський мінімум й Азорський максимум, в північній частині Тихого океану – Алеутський мінімум і Гавайський максимум.
Атмосферні процеси над Північною Америкою проявляються по-різному.
Узимку материк дуже охолоджується, а тому в центрі його формується область підвищеного тиску. Баричний максимум знаходиться приблизно в районі 40° пн. ш. і 110° з. д., звідки повітря розтікається в різні напрями. Проте в зв'язку з невеликою протяжністю материка в широтному напрямі стійкого континентального антициклону не буває. Найінтенсивніші в цей час Ісландський і Алеутський мінімуми.
В середині зими області зниженого тиску майже змикаються над північною Канадою і «витискують» область підвищеного тиску над материком на південь.
У зв'язку з тим, що в помірних широтах переважає західний перенос, великий вплив на материк має Алеутський мінімум. Узимку по його південно-східній периферії виноситься відносно тепле тихоокеанське повітря. Наприклад, у Сіетлі в цей час середня температура над поверхнею землі становить близько +8°. Переваливши через Скелясті гори, циклони, що рухаються з Тихого океану, втрачають вологість і відносно прогріваються. Лише на межі між США і Канадою в районі Британської Колумбії, де гори знижуються, тихоокеанське повітря проникає далеко на схід.
Взимку також переноситься морське арктичне повітря, яке заходить далеко на південь і часто приносить снігові опади. Холодне повітря нерідко досягає навіть узбережжя Мексиканської затоки і півострова Флоріди, викликаючи заморозки. Разом з тим відбувається і зворотний процес: тепле і вологе повітря проникає на північ.
У результаті взаємодії таких різних повітряних мас над центральною і східною частинами Північної Америки погода досить нестійка.
Взимку на півночі материка радіаційний баланс має від'ємне значення, в січні нульова ізолінія теплового балансу проходить приблизно по 40° пн. ш.
Середня температура січня на більшій частині Канади й Аляски становить -20°, -25°, в центрі Гренландії -55°. Однак на півдні США зимові температури плюсові, а в південній частині Центральної Америки досягають +20°, +25°.
На відміну від Європи у Північній Америці на тих самих широтах температура повітря значно нижча. Так, у Нью-Йорку січень на 9° холодніший, ніж у Неаполі; в Міннеаполісі – на 11°, ніж у Мілані, у Вінніпезі – на 14,5°, ніж у Києві. Лише тихоокеанське узбережжя за температурними умовами січня наближається до Західної Європи.
Дощі взимку – часте явище на узбережжі Британської Колумбії і в південно-східній частині Аляски.
Суха, малосніжна зима, подібна до забайкальської, спостерігається лише в західній частині Канади і на східних схилах Скелястих гір.
Улітку над материком утворюється барична депресія з центром на південному заході. Області підвищеного тиску над океаном розростаються і переміщуються на північ. Алеутський циклон досягає великої сили, але охоплює тільки узбережну смугу в межах субтропічних широт.
Значно більший вплив на материк має Азорський антициклон. Повітряні маси Атлантики проникають аж до східних схилів Скелястих гір і, звичайно, панують над внутрішніми рівнинами. З віддаленням від океану вони трансформуються над материком у повітря помірних широт.
Влітку сильніше позначається вплив вологих повітряних мас з Мексиканської затоки, які переміщуються по західній периферії антициклону і несуть велику кількість атмосферних опадів на південно-східні райони Північної Америки. Цей мусон чітко проявляється до 40° пн. ш.
Як і взимку, з півночі по західній периферії Ісландського мінімуму на материк проникають холодні арктичні маси повітря, які поширюються лише на північну частину материка.
Циклонічна діяльність влітку значно слабша, ніж взимку, а тому й слабший в цей час меридіональний обмін повітряних мас.
У районі Центральної Америки влітку панують тропічні атлантичні повітряні маси, а на самому перешийку діє південно-західний екваторіальний мусон.
Напрям ізотерм у липні такий самий, як і в січні, – приблизно із заходу на схід. У липні в північній частині материка температура знижується на північ і в напрямі до Атлантичного океану. Це – наслідок безперервного впливу Ісландського мінімуму.
Найнижча температура липня (не вище ніж +5°) на північному узбережжі Канади та Аляски. Ніде на земній кулі ізотерми липня +10° (північна межа лісу) не заходять так далеко на південь (56—67° пн. ш.), як у Північній Америці.
Найвища температура спостерігається в області баричного мінімуму – в пустині Мохаве, яка має замкнуту ізотерму +30°, що є найвищою середньою температурою в США. В окремих закритих западинах стоїть виняткова спека. Так, Долина Смерті, дно якої лежить на 85 м нижче від рівня океану, має середню температуру липня +38°, а абсолютний максимум +56,6°.
Температура +49°, +50° – типове явище в штатах Арізона, Нова Мексика, Юта, Південна Каліфорнія.
Розподіл атмосферних опадів улітку на території Північної Америки нерівномірний. На заході материка їх випадає порівняно мало, крім південно-східної Аляски, острівних груп і району Британської Колумбії. і найменше в замкнутих улоговинах Великого Басейну (менше за 100 мм).
Максимум опадів випадає в літні місяці у центральних і східних районах США. Багато опадів на південному узбережжі Мексики, оскільки туди надходять вологі маси повітря з Мексиканської затоки.
Географічне положення материка, процеси атмосферної циркуляції, специфічні орографічні умови, ступінь розчленованості берегової лінії тощо зумовлюють надзвичайно різноманітні кліматичні відмінності різних частин Північної Америки. З півночі на південь на материку чітко простежуються майже всі кліматичні пояси північної півкулі, а в межах їх – ряд кліматичних областей.
Північне узбережжя материка й острови, що до нього прилягають, охоплює арктичний пояс. Пояс характеризується пануванням арктичних повітряних мас протягом усього року. Найнижча температура в січні тут -35°, -40°, а в Гренландії -45°, -50°. Влітку у прибережних районах, особливо на північному сході, де дуже позначається вплив Лабрадорської течії, досить холодно; в липні середня температура змінюється від +7 до +13°. Охолоджуючий вплив має також Гудзонова затока.
Протягом майже всього року тут чергуються періоди із сніговими хуртовинами, частими туманами тощо. Полярна ніч триває понад п'ять місяців. У межах цього поясу містяться центри сучасного зледеніння покривного типу.
На південь від арктичного поясу лежить пояс субарктичного клімату. Південною межею його служить зимове положення арктичного фронту; на заході ця межа збігається з 60° пн. ш., на сході – з 55° пн. ш.
У межах субарктичного поясу можна виділити три області: дві океанічні й одну континентальну.
У континентальній області зима суворіша. Середні січневі температури тут -25°, -30°, тоді як в океанічних областях -20°, -15°. Середня температура липня в області від +5 до +10°. Кількість опадів трохи більша, ніж в арктичному поясі, і становить 400–500 мм. Вологий клімат має південно-східна Аляска, де випадає 1500–2000 мм опадів на рік.
У субарктичному поясі поширена багаторічна мерзлота.
Найбільші простори займає помірний кліматичний пояс. Південна межа його лежить на сході поблизу 40° пн. ш., а на заході – недалеко від гирла річки Колумбії. У межах цього поясу виділяють три кліматичні області: Тихоокеанську, Континентальну й Атлантичну мусонну.
Атлантична мусонна область охоплює крайню східну частину помірного поясу. Середня температура січня тут становить -5°, -10°, а на півночі області навіть -18°, -20°. Літні опади приносять вологі вітри Атлантики. Температура липня під впливом Лабрадорської течії не перевищує +20°. Влітку холодна течія зумовлює утворення густих і тривалих туманів.
Клімат внутрішніх просторів узимку суворіший. У цей період тут часто бувають хуртовини, які є результатом вторгнення арктичних повітряних мас. Ось чому в східних частинах Канади утворюється товстий сніговий покрив. Влітку, в зв'язку з проникненням тропічного повітря з Мексиканської затоки, часто спостерігається значне підвищення температури (до +45°), що супроводиться суховіями та засухами. Середня ж температура літа не перевищує +20°, Більше опадів улітку.
Тихоокеанська область помірного поясу, перебуваючи під впливом Аляскинської теплої течії, має середню температуру січня близько 0°, а влітку +15°, +17°. Влітку випадає багато опадів, переважно у вигляді дощу. Середня річна кількість їх досягає місцями від 3000 до 6000 мм.
На узбережжі Тихого океану, від Алеутських островів до Сан-Франциско, панує океанічний клімат з м'якою зимою і прохолодним літом. Тут – царство вічної осені. Опади випадають весь рік, але більше восени і взимку.
Узбережжя перебуває під впливом теплого морського повітря, яке приносять західні вітри, що дмуть з Тихого океану, північні ж холодні повітряні маси сюди проникають рідко, їх не пропускають гори Аляски.
Погода на узбережжі звичайно хмарна, туманна, вітряна і дощова. Ясні дні бувають дуже рідко, і люди, які живуть тут, майже ніколи не бачать сонця і голубого неба. На навітряних схилах гір, огорнутих туманом і густими хмарами, випадає величезна кількість опадів (від 2000 до 6000 мм на рік). Тут майже щодня йде дощ або сніг.
Велику частину Північної Америки охоплює пояс субтропічного клімату. Він тягнеться від півострова Флориди на сході і до Каліфорнійського півострова на заході. Південна межа цього поясу проходить приблизно по 30° пн. ш. В його межах можна виділити такі кліматичні області: Атлантико-мусонну, Атлантико-континентальну, Високогірну, Континентальну і Тихоокеанську.
Атлантико-мусонна область охоплює південно-східні штати США і північну частину півострова Флориди. Вона характеризується умовами субтропічної циркуляції. Влітку мусонні повітряні маси приносять з Атлантики багато опадів, а взимку сюди проникає холодне континентальне повітря. Тому зима тут суха і досить холодна, іноді із снігопадами.
Атлантико-континентальна область займає великі простори середньої і нижньої частин басейну Міссісіпі. Влітку тропічні повітряні маси приносять сюди багато вологи з Мексиканської затоки. Середні температури липня досягають +25°, +30°. Взимку тут переважає континентальне повітря, але січневі температури майже скрізь вищі від 0°, а на півдні навіть +15°. Проте майже скрізь можливі сильні похолодання (навіть до -10°), зумовлені проникненням сюди холодних повітряних мас з півночі.
Влітку і навесні, коли проходять циклони, бувають катастрофічні бурі — торнадо. Вони утворюються в теплих секторах циклонів перед холодними фронтами.
Континентальна область охоплює внутрішні плато та плоскогір'я Кордельєр в межах субтропічного поясу. Вона характеризується сухим жарким літом і відносно холодною зимою. Тут випадає мало опадів, тому переважають пустинні ландшафти. Річні і добові амплітуди температур у цій області досить великі.
Тихоокеанська область субтропічного поясу займає вузьку смугу західного узбережжя Північної Америки, охоплюючи штат Каліфорнію і північну частину однойменного півострова. Для області характерне сухе літо і порівняно дощова зима. Літні температури тут значно нижчі, ніж на таких самих широтах Європи, що пояснюється впливом холодної Каліфорнійської течії.
У цьому районі панує середземноморський клімат, дуже схожий на клімат європейського узбережжя Середземного моря. Тут, як в Італії або Іспанії, літо тривале, жарке й сухе, а зима коротка і дощова. Влітку протягом багатьох місяців яскраво світить сонце і небо весь час яскраво-блакитне. Тоді пісок місцями нагрівається до 80° і рослинність на низовинах майже вся вигоряє. Звідси і походить назва «Каліфорнія», що по-іспанському означає «Розжарена піч».
Особливо жарко і сухо у відгородженій від океану Береговими ланцюгами великій Каліфорнійській долині. Дощі в цій долині випадають так само рідко, як у пустинях Середньої Азії. Ось чому сільське господарство тут не може розвиватися без штучного зрошення. Майже всю потрібну вологу Каліфорнійська долина дістає з вкритих багаторічними снігами схилів Сьєрра-Невади.
Простори Північної Америки на південь від 30° п.н. ш., за винятком крайнього півдня Центральної Америки, розташовані в поясі тропічного повітря. Кліматичні умови цього поясу визначаються повітряними масами Атлантичного і Тихого океанів. Вплив східної периферії Тихоокеанського антициклону в західних частинах цієї зони зумовлює тут дуже сухий клімат. Внаслідок постійного впливу холодної течії і низхідних повітряних потоків опадів тут не буває майже протягом цілого року. Амплітуди температурних коливань через близькість океану незначні.
Східна частина цього поясу характеризується майже однаковим впливом на неї області високого тиску Тихого й Атлантичного океанів. Максимум опадів тут припадає на літній час. Взимку і навесні опадів мало, що пояснюється віддаленням пасатного фронту в східному напрямі.
У внутрішніх районах, розташованих на високих плоскогір'ях, закритих із заходу і сходу гірськими хребтами, опадів буває значно менше, ніж на узбережжі.
Крайня південна частина Центральної Америки від 10–12 і до 7° пн. ш. перебуває під впливом екваторіальних тихоокеанських мусонів, які влітку приносять велику кількість опадів. Багато опадів приносить взимку також північно-східний пасат з Атлантики. Тут тримаються високі температури, які майже не зазнають сезонних коливань.
1.6. Внутрішні води Північної Америки
Північна Америка досить багата річками й озерами. Вона має найдовшу річкову систему на земній кулі – р. Міссісіпі з Міссурі, а в районі Великих американських озер – найбільше скупчення прісної води. Проте територія континенту зрошується дуже нерівномірно, що зумовлено як кліматичними, так і орографічними особливостями. Великі простори заходу і південного заходу материка внаслідок інтенсивного випаровування і несприятливих топографічних умов мають дуже слабо розвинуту річкову сітку, тобто практично вона відсутня; ряд невеликих річок цього району не досягає моря. Найгустіша сітка повноводних річок – на добре зволожуваному південному сході материка.
Річки Північної Америки належать до басейнів Тихого, Північного Льодовитого й Атлантичного океанів; частина має внутрішній стік. Більшість річок впадає в Атлантичний океан.
Вододіл між басейнами річок Атлантичного і Північного Льодовитого океанів проходить по підвищених ділянках внутрішніх рівнин і виражений слабо.
Вододіл між басейнами річок Тихого й Атлантичного океанів проходить по середньовисотних ділянках Кордельєр, не далі як на 120—150 км від Тихого океану, тому річки Тихоокеанського басейну короткі. Проте в північній частині, яка отримує достатню кількість вологи, вони багатоводні і мають великі запаси гідроенергії.
Важливим вододілом є також Аппалачські гори.
Річки басейну Північного Льодовитого океану, більша частина якого зазнала недавнього покривного зледеніння, характеризуються молодістю русел, хоч деякі з них мають значну довжину і велику водоносність. Навпаки, річкова система Атлантичного океану має зрілий характер, річки тут утворюють досить розгалужену сітку і мають значну довжину.
Більшість річок Північної Америки багата на водну енергію, має велике транспортне значення.
Залежно від особливостей клімату й орографічних умов у різних частинах материка склалися різні типи водних систем з неоднаковими річковими режимами.
Дощове живлення річок Північної Америки характерне для субтропічного півдня, для пустинь південного заходу і для великої Каліфорнійської долини. В цих областях сніг або зовсім не випадає, або випадає дуже рідко і тримається недовго. Проте кількість опадів протягом року в різних місцях різна, а тому й режим річок цього типу неоднаковий. Річки, що беруть початок з Аппалачських гір, впродовж року повноводні. Найзначніші з них Гудзон, Делавер, Саскуіхана, Потомак. Високі рівні майже протягом усього року мають також ліві притоки Міссісіпі.
Високі температури влітку зумовлюють значне випаровування, тому максимум витрат річок припадає на осінь. Це зумовлюється ще значною вологоємністю і водонепроникністю грунтів.
Річки переносять велику кількість алювію, часто змінюють течії і утворюють широкі заплави. Під час інтенсивних літніх злив на річках часто бувають катастрофічні повені.
Снігове живлення характерне для річок гірських районів заходу – Сьєрра-Невади, Каскадних гір, Берегового хребта, більшої частини Скелястих гір та ін. Максимум витрат припадає тут на весну і літо. Річки басейну Північного Льодовитого океану та Лаврентійські озера також мають переважно снігове живлення. Взимку витрати води скорочуються, весною максимально збільшуються.
На регулюванні режиму цих річок позначається озерний район. Такі озера, як Верхнє, Гурон, Мічіган, Ері, Онтаріо і Сент-Клер, забезпечують стійкі витрати річок Ніагари і Св. Лаврентія.
На режим річок басейну Північного Льодовитого океану істотно впливає багаторічна мерзлота; наявність її тут обумовлює відсутність запасів ґрунтових вод. Незважаючи на велику озерність цього басейну, спад води в кінці літа і взимку виражений досить чітко. Період повені припадає на початок літа. Особливо це типово для Маккензі з її численними притоками.
1.7. Природне районування
Північна Америка розташована в межах шести кліматичних поясів. Виділяються дві великі частини: рівнинний Позакордильєрський Схід і гірський Кордильєрський 3ахід.
У межах Позакордильєрського Сходу виділяються: Гренландія - найбільший острів на земній кулі; Канадський Арктичний архіпелаг - один з найбільших на земній кулі; Південний і західний острови за характером природних умов близькі до північних частин материка, північно-східні - до північних частин Гренландії; Лаврентійська височина - основна частина Канадського щита; Центральні рівнини займають велику (східну) частина басейну Міссісіпі; Великі рівнини - великі передгірні плато Кордильєр, вкриті сухим степом; Аппалачі - система складчастих хребтів, долин, плато і плоскогір'їв; Берегові низовини - плоский рельєф, сильна заболоченість.
У межах Кордильєрського Заходу виділяються: Кордильєри Аляски - займають північну частину Кордильєр і включають усю територію штату Аляска, частина плоскогір'я Юкон, що лежить у Канаді. Канадські Кордильєри - найбільш вузька частина Кордильєр; Кордильєри США, або Південні Кордильєри, - найбільш висока частина цих гір; Мексиканське нагір'я - у рельєфі переважають високі плато і нагір'я, місцями сильно розчленовані.
Розділ ІІ. Великі американські озера
2.1. Загальна характеристика
Озеро Верхнє – найкрупніше прісноводе озеро суші. Це справжнє прісне внутрішнє море. Перші європейські дослідники так його і називали. Відповідно розмірам озер і їх глибини, що досягають 200-400 м (окрім озера Ері, де найбільша глибина – до 64 м). Північні береги Великих озер розчленовані затоками і бухтами. Високі скелясті і обривисті, вони виглядають дуже живописно. Особливо красиві береги озер Верхнього і Гурон, складені червоними, сірими, жовтими пісковиками, гранітами і гіпсом. Південні і південно-східні береги – низькі, піщано – глинисті, місцями зайняті дюнами. Часто озера обрамляють обширні, абсолютно плоскі рівнини – колишні днища стародавніх озер. Озера Гурон, Ері, що входять до групи Великих американських озер, отримали свої назви від індіанських племен, що мешкали на їх побережжі.
Озера живуть поки одержують воду. Об'єм водної маси озера і його зміни залежать від надходження і втрат води, тобто від водного балансу озера.
Озеро Гурон – займає площу 59 т км квадратних найбільша глибина
228 метрів. Озеро незвичайно по своїх контурах і дуже контрастно по будові побережжя. Північна частина відділяється від основної частини водоймища великим островом Манітулін (вважається найбільшим островом в прісноводому водоймищі), утворюючи обширну затоку Джорджіан – Бий. Північний берег затоки крутий, скелястий, покритий густим сосновим лісом. В затоці безліч кам'янистих островів, гранітних скель, вулканів, що стирчать з води. Далі на південь затоки берег займає суцільні піщані пляжі, місцями що перетинаються дюнами. В окремих місцях майже у самого урізання води можна бачити 300 метрові вапнякові обриви, що отримали назву «Голубі гори». Ю.в. беріг низький, піщаний, С-З лісистий. Територіями, що охороняються, є два провінційні парки. На північному березі затоки Джорджиан-бей парк представлений хвойно-широколистними лісами, парк на південному березі включає дюни, ліси, болота з цікавою орнітофауною.
Береги переважно прямолінійні, займають дно стародавнього льодовикового озера, піднятого над рівнем сучасного Мічігану на 6-
8 метрів. На цій озерній рівнині паралельно береговій лінії пнулися гряди піщаних дюн. Північна частина побережжя майже також дика і необжита як біля озера Верхнього. Південне побережжя густо заселено. Тут знаходиться найбільший промисловий центр США – місто Чікаго.
Озеро Ері – площа 26 т кв. км, найбільша глибина
64 метри. Після суворих і строгих пейзажів Верхнього і Гурона радує око відкритими піщаними пляжами, а оточуюча його рослинність має майже тропічний вигляд. Правда, вона зберігається на території національних парків і заповідників. Низький західний берег місцями сильно заболочений але більшість боліт нині осушена. Заболочені землі, що залишилися, перетворені на заповідники. Південний берег щільно заселений.
Озеро Онтаріо – найменше (19 т кв км) з системи Великих озер але глибоке, максимальна глибина 244м. Береги невисокі, покриті густим листяним лісом. В південно-східній частині зустрічаються загострені скелі, в північно-східній високі дюни, круто що спливає в озеро. Велика частина південного і південно-західного побережжя зайнято садами і виноградниками. На північному канадському побережжі розташовані крупні промислові міста: Гамільтон, Торонто, Оттава, Кабург і ін. На побережжі США і канади є національні парки. З Онтаріо витікає річка Святого Лаврентія, по якій здійснюється стік з Великих озер.
В даний час тривогу людства викликає забруднення навколишнього середовища. Забруднюються атмосфера, Світовий океан, води суші. Забруднення також торкнулося і Великих американських озер, особливо в районах з розвинутою промисловістю, інтенсивним сільським господарством і великою густиною населення. Це – Ері, Онтаріо, південна частина озера Мічіган. Тільки річка Детройт щодоби скидає в озеро Ері 7,5 млн. м куб. стічних вод. Щорічно в озеро поступає 46 млн. т твердих речовин 4 млн. т хлоридів, 27 тис. тонн фосфатів, 160 тис. тонн азотних продуктів.
Вже сьогодні ці озера настільки забруднені, що буде потрібно не менше 500 років для того, щоб стан їх став задовільним. Звичайно, мається на увазі, що скидання стічних вод буде заборонено. Оскільки озера забруднюються швидше, ніж річки, тому що відрізняються сповільненим водообміном. Існує ще фізичне забруднення озерних вод, тобто забруднення за рахунок тепла. На електростанціях для охолоджування використовується озерна вода. При цьому назад скидається підігріта на 8-12 градусів. А це веде до зниження розчиненого у воді кисню, уповільнює процес її саме очищення, сприяє бурхливому розвитку водоростей і зрештою веде до погіршення якості води.
Погіршення якості води озер в результаті діяльності людини примусило його шукати шляху оздоровлення озер. Показовою в цьому значенні є історія Великих американських озер. Їх стан в результаті проведених заходів покращав, але про добру екологічну обстановку говорити поки рано. Адже ця програма розрахована на декілька десятиріч. Але пам'ятати про це щодня і берегти озера.
Адже озера є невід'ємною частиною ландшафту, живою клітинкою природи. А яку красу нам дарують ці озера! І на скільки потьмяніли б барви природи, якби раптом зникли ці озера.
Знамениті на весь світ Великі озера є унікальною екологічною системою, що складається з п'яти прісних озер. Потрібно сказати, що подібного природного явища більше немає ніде в світі, площа, яку займають озера, складає більш ніж дев'яносто п'ять тисяч квадратних миль. Свого часу Великі озера грали дуже важливу роль в житті, розвитку і історії двох країн – Сполучених штатів Америки і Канади. В той історичний період Великі озера служили транспортним каналом, по якому переправляли хутра, тим самим, дозволяючи регіону розвиватися. Так було декілька століть назад, але і зараз, знаменита на весь світ «прекрасна п'ятірка» служить одним з основних транспортних шляхів. Сьогодні по Великих озерах відправляють сталь, масло, нафту, зерно, американські автомобілі і ще незліченну безліч видів сировини і готової продукції. Довжина прибережної смуги Великих озер складає приблизно десять тисяч миль, в цій унікальній екологічній системі живе більше 350 видів риб. Також, хотілося б відзначити, що одним з найважливіших чинників є те, що ця унікальна екологічна система, якої ви просто не знайдете ніде в світі, забезпечує прісною, придатною для пиття водою населення в більш ніж сорок мільйонів чоловік.
2.2. Клімат Великих озер
Клімат, який був створений на території Великих озер, обумовлений трьома чинниками: густиною повітря, територією безпосередньо самих озер і великим континентальним материком, який зменшує безпосередній вплив гір. Переважаючими є західні вітри. Типово мінлива погода – це результат чергування потоків теплого повітря, які потрапляють сюди від Мексиканської затоки і потоків холодного повітря, що прибуває з Арктики. В літній, північній території поряд з Великим озером клімат більш прохолодний, тут дмуть північно-західні канадські вітру. Південні, тропічні повітряних масах, які зустрічаються в Мексиканській затоці роблять найбільший вплив на даний субклімат. Повітряні маси, що знаходяться на перетині із затокою залишаються більш прохолодними, а в цей же час головні, більш високі шари достатньо сильно нагріті. Іноді головний, більш високий шар повітряних мас як би заманює в пастку більш прохолодне повітря, а шар повітря, яке знаходиться під ним, залучає до себе підвищену вогкість і забруднюючі речовини, тим самим вологе повітря підіймається вище і розсівається. Таке явище називається температурною інверсією, в результаті цього явища (інверсії) в середніх озерах, таких як Мічиган і Південне Онтаріо, в низинах утворюється густий туман з кіптява. Переважно, густий туман з кіптявою, тобто зміг, можна спостерігати в низинах, а також на тих територіях, де кількість промислових підприємств достатньо велика
В різні історичні періоди всюди, на території Великих озер, були те великі товсті льодовики, то тропічні ліси. Проте, ці зміни відбувалися ще до того часу, коли люди сталі селитися по берегах водоймищ. Стурбованість сучасних учених і кліматологів щодо зміни в атмосфері заснована на тому припущенні, що через те, що збільшилася кількість промислових підприємств, щодня викидаючих в атмосферу тонни вуглекислого газу, тим самим такі підприємства, точніше їх викиди можуть змінити клімат на планеті. Такий випадок зміни клімату ніколи раніше не був зафіксований за всю довгу історію розвитку планети. Сьогодні дуже часто можна почути термін «парниковий ефект», насправді, фактично, зміна клімату планети у бік потеплення, це, практично природне явище. Парниковим ефектом називають такий процес, при якому водяні пари і вуглекислий газ в атмосфері високу температуру, якій «дихає» поверхня планети. Отже, поверхня землі і прилеглий до неї шар повітря залишається теплою, цілком придатним для життя людини. В середньому температура повітря на планеті підвищилася на 2 градуси, з 16 до 18 градусів. Проте, завдяки активному втручанню людини, свій чималий внесок сюди ж вніс і прогрес, що розвивається семимильними кроками, процентне відношення вуглецю в атмосфері різко збільшилося. За даними деяких з учених, незабаром концентрація вуглецю в атмосфері, вже до середини наступного сторіччя, збільшитися в два рази в порівнянні з доіндустріальним періодом.
Кліматологи, створивши спеціальну узагальнену модель, намагаються спроектувати, яким чином, збільшення вуглецю в атмосфері вплине на клімат Великий озер. Згідно деяким з подібних моделей, що збільшення процентного змісту вуглецю в атмосфері удвічі приведе до підвищення температури повітря на два – чотири градуси. Наприклад, клімат Торонто у такому разі буде схожим з кліматом південної частини штату Огайо. З появою більш теплого клімату, відповідно, збільшитися рівень води в цілому на планеті, оскільки, знову ж таки, згідно прогнозам учених і кліматологів, почнуть танути льодовики. Це, у свою чергу приведе до тому, що збільшитися кількість випаровувань, що потрапляють в атмосферу. Наприклад, кількість опадів, які випадатимуть якраз в сезон, коли збирається урожай, зросте від півметра до двох метрів. Зниження рівня води в озерах приведе до великих проблем, особливо сильно відобразитися зниження рівня води в озері на тих, що використовує води в комерційній меті. Пароплавства і гідроелектричні енергетичні компанії почнуть терпіти колосальні збитки, також достатньо сильно постраждають гавані і причали для яхт. Проте, достовірність подібного роду тверджень, що стосуються глобального потеплення клімату і зниження рівня води в озерах викликає сумніви. Також, ученими, які дотримуються версії про згубну дію змісту вуглецю, що підвищується, в атмосфері, мовитися про те, що глобальне потеплення клімату нанесе свою непоправну утрату і здоров'ю людини. Наприклад, різку зміну погодних умов, засуху і зміну температурного режиму, в період сільськогосподарського сезону негативно відіб'ється на зернових культурах і інших вирощуваних культурах, і, відповідно, на урожаї в цілому. Зміни в атмосфері, пов'язані із забрудненням повітря, які можуть відбутися в результаті зміни клімату, можуть негативно відобразитися на здоров'я людини, викликаючи астму, і інші нові «векторні хвороби».
2.3. Гідрологічний цикл
По даних одних учених, вода – це поновлюючий ресурс, інші ж учені затверджують, що вода – це умовно поновлюючий ресурс. Загальний баланс води на планеті постійно поповнюється в екосистемах, завдяки гідрологічному циклу. Вода випаровується з поверхні землі, зволожуючи тим самим повітря, в результаті випаровування формуються повітряні маси. Пари води можуть залишитися в ідеї газу, тим самим, збільшуючи вогкість в атмосфері, або вони (крапельки) можуть ущільнюватися, формуючи крапельки води. Такі ось крапельки залишаються в повітрі, ці крапельки ми можемо достатньо часто спостерігати у вигляді туману і хмар. В окремій екосистемі, сформованій Великими озерами, велика частина води випаровується саме з поверхні озер, що цілком природно. Іншими джерелами випаровування води є невеликі озерця і притоки, також, свій невеликий внесок вносять рослини і безпосередньо сама поверхня землі. Найбільші повітряні маси, з дуже високою вогкістю, приходять до нас з тропіків. Повітряні маси, вже достатньо насичені, переміщаючись через водоймища за рахунок того, що з поверхні водоймищ і так достатньо сильне випаровування, перенасичуються. В результаті перенасичення повітряних мас, над озерами йде дощ або сніг, як варіант – дощ разом з снігом. Достатньо велика частина опадів, які випадають на поверхню озера, повертається назад в атмосферу. Таким чином, зберігається загальний баланс прісної води на планеті. Осідання, які потрапляють на поверхню озер, можуть піти двома шляхами – просочитися крізь поверхню землі, тим самим, зволожуючи її (поверхня) або ж формувати поверхневий стік. Шлях, який виберуть осідання, що потрапляють в озер, залежить від цілого ряду чинників. Так, наприклад, якщо грунт складений пісковиками, гравієм і деякими типами скельних порід, то, швидше за все, волога просочуватиметься всередину землі, при цьому такого роду вода може формувати підземні річки і озера. Якщо ж грунт складений переважно з глини або з каміння, щільно прикладаючих один до одного, то, швидше за все, така вода формуватиме поверхневий стік землі. Якщо осідання випали на похилу поверхню, вони почнуть достатньо швидко стікати, тим самим ступінь проникнення їх (опадів) в землю, буде невеликий. Якщо ж осідання випадають на рівнинну, рівну поверхню землі, що вода, що утворилася, більшою мірою просочитися в землю або залишатиметься на поверхні. До речі, наявність рослинності, також може зменшувати поверхневий стік. Річ у тому, що кореневі системи рослин «міцно триматися за землю». Якщо осідання випадають на територію, багату рослинністю, то вода не просочується глибоко всередину, у такому разі практично всю воду як би вбирають в себе корені рослин. В результаті, практично вся випавша вода залишається . в рослинах.
2.4 Поверхневий стік
Поверхневий стік – це один з головних чинників, визначаючий екосистему Великих озер. Дощ, що випадає на оброблену землю, призначену для потреб сільського господарства, прискорює ерозію і швидкість попадання різних земляних частинок в притоки. Вода, що потрапляє в землю, є як би основою, прихованим резервом для озер. Дуже часто такого роду вода збирається в притоках і каналах. Такого роду вода достатньо часто потрапляє в озера, основний шлях попадання – це шторм. Забруднюючі частинки, такі як глина і мул можуть досягати навіть середини озера.
2.5 Структура Великих озер
Чотири з п'яти Великих озер знаходяться на різних піднесеннях, тим самим вони як би вирівнюють лінію, по якій можна «крокувати» у напрямку до Атлантичного океану. Всі п'ять озер, які входять в систему Великих озер, знаходяться абсолютно окремо один від одного. Проте, вони пов'язані один з одним через природну систему каналів, тим самим, з'єднуючись у величезний єдиний водний комплекс. Вода починає текти з Верхнього озера через решту елементів цієї складної водної системи, тобто через нижче розташовані чотири озера. Річка святого Маріса (St. Marys River) – це водний потік, довжина якого складає шістдесят миль, тече з Верхнього озера вниз, до озера Гурон, при цьому потік води спускається більше, ніж двадцять футів. А ось озера Мічіган і Гурон зв'язані достатньо глибокими протоками Мекинау (Mackinac), згідно різним припущенням і легендам, завдяки цим протокам збільшується, тобто підвищується рівень обох озер. Сент-Клер (St. Clair) і річки детройта, а також озеро Сент-Клер (St. Clair), розташоване між ними формує канал завдовжки в 89 миль. Цей канал сполучає озеро Гурон з озером Ері. Різниця висот між цими двома озерами складає приблизно вісім футів. Річка Ніагара, довжина якої складає близько тридцяти п'яти миль, сполучає два озера – Ері і Онтаріо. Різниця висот між цими озерами складає 325 футів, саме таким чином і формується знаменитий на весь світ Ніагарський водопад. Ці два озера, також, сполучає штучний канал Велланд (Welland Canal), тим самим він забезпечує обхід навкруги Ніагарського водопаду. З Озера Онтаріо, вода тече в річку Сент Лоренс (St. Lawrence River), яка з'єднується з річкою Оттава в Монреалі для того, щоб закінчити свій славний і довгий похід в Атлантичному океані.
2.6. Рівні води у Великих озерах
Рівні води в озерах формуються різними чинниками, такими, наприклад, як притока, і відтік води, який варіюється залежно від пори року. Різниця між тією кількістю води, яка поступає в озеро і тим об'ємом води, яка витікає з озер, є визначальним чинником, чи підніметься рівень води, чи впаде він, або залишиться стійкі. Якщо протягом декількох місяців йдуть тривалі осідання, температура повітря злегка прохолодніше, ніж звичайно, хмарність достатньо висока, туман, рівень води в озерах починає поступово підійматися. Так само, якщо протягом тривалого періоду кількість випадаючих опадів, тобто їх рівень нижче, ніж середній для даної місцевості і даної пори року, температура повітря вище характерній для даної місцевості і даної пори року, з великою вірогідністю відбудеться пониження рівня води в озерах. Останнє зменшення рівня води у Великих озерах, а останній раз таке пониження рівня води було помічено в середині шестидесятих років минулого століття, є, головним чином, слідством небувалого підвищення температури повітря, яке можна було спостерігати останніми роками. Також, свій внесок в зниження рівня внесли і малосніжні зими, які також ми могли спостерігати протягом останніх роки. Первинними джерелами, які надають воду озерам, є відсадження і поверхневий стік. Саме тому, точно передбачити яким буде рівень води в озерах, представляється достатньо проблематичним. Крім того, ця ж причина впливає на те, що штучно регулювати рівень води в озері достатньо скрутно.
Є три види зміни і коливання рівня води у Великих озерах
Рівні води у великих озерах змінюються залежно від сезону, причому зміна рівня води відбувається із завидною постійністю – з року в рік. Також, рівні води у Великих озерах можуть мінятися і протягом більш тривалих періодів. Також, бувають, короткострокові зміни рівня води в озері, ці зміни характеризуються невеликим періодом – менше місяця.
Деякі з коливань рівня води в озерах не залежать тільки від об'єму води, що знаходиться в озері, рівень води може, також, змінюватися через вітри або через зміни, що відбуваються в атмосфері. Ці короткострокові зміни рівня води достатньо часто відбуваються по час шторму або «крижаного затору». Такі ось короткострокові коливання можуть тривати від декількох годин до декількох днів. Проте, на відносно невелику тривалість подібного роду коливань, такі ось зміни рівня води в озерах можуть принести істотну утрату. Одне з подібного роду явищ, до речі, достатньо відоме було під час одного з найсильніших штормів, під час яких рівень води в одному крае озера був набагато вищим, ніж в іншому. Зміни в атмосферному тиску повітря можуть внести свою, руйнівний внесок. Коли вітер різко стихає, або міняється різко тиск в атмосфері, достатньо часто змінюється і рівень води в озерах. Проте, справедливості ради варто сказати, що такі короткострокові коливання температури достатньо швидко закінчуються. Такого роду коливання називаються сейш. Такого роду коливання рівня води достатньо характерні для озера Ері, точніше, для його східної і західної частин. Оскільки вони, ці території, найбільш схильні впливу західних вітрів.
Сезонні коливання води у Великих озерах. На початку зими, коли повітря, що знаходиться на деякій висоті над озерами достатньо холодний і сухий, а температура води в озерах досить-таки тепла, саме в це період спостерігається максимальне випаровування з поверхні озер. Отже, таке ось сезонна зміна рівня води в озерах, пов'язане з випаровуванням води достатньо типово. Оскільки, як правило, сніг тане весною, то, за рахунок попадання талої води в озера, рівень води безпосередньо в самих озерах збільшується. Кількість випаровуваної води з поверхні озер, також, збільшується весною і влітку. Це відбувається тому що повітря, яке знаходиться на певній висоті над озерами достатньо теплий і сирий, а сама водна поверхня озера достатньо холодна. Велика кількість води, точніше, великі об'єми випаровуваної з поверхні озер води, вилучаються із загального водного балансу. Випадання опадів, і притока води заповнюють недолік балансу. Діапазон сезонних коливань рівня води в озерах достатньо значний, він, в середньому, складає від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів, максимальне збільшення і зниження рівня води в озерах відбувається, відповідно, взимку і влітку. Естафету в сезонному коливанні рівня води в озерах починають більш південні озера, оскільки вони знаходяться в більш теплому кліматі. Верхнє озеро, яке є найпівнічнішим, досягає максима коливання рівня води в серпні або вересні.
Довгострокові коливання рівня води в озерах можна спостерігати в достатньо тривалому періоді – протягом декількох років. Якщо протягом декількох років, загальна погода протягом року буде достатньо вологої, крім того, якщо кількість випадаючих опадів буде достатньою, то, відповідно, рівень води в озерах підвищуватиметься. Аналогічно, якщо протягом декількох років стоятиме тепла, мало дощова погода, то рівень води в озерах хочеш не хочеш знизитися (зменшитися). Протягом минулого сторіччя, рівень води у Верхньому озері коливався в діапазоні, рівному чотирьом футам. А ось для інших озер, входять в «прекрасну п'ятірку», рівень коливання води був набагато істотнішим – шість – сім футів.
2.7. Забруднення води Великих озер
Забруднення води в унікальній екологічній системі, яка називається Великі озера, останнім часом стало національною проблемою двох країн – Сполучених штатів Америки і Канади. Так, наприклад, в червні 1969 року було дуже важке рухатися, тому що озеро Ері було неймовірно забруднено. Не дивлячись на те, що така ситуація відбувалася не вперше, події, що відбулися в червні 1969 року привернули увагу нації. Саме цю дату можна вважати початком боротьби із забрудненням озер. Результатом цієї боротьби сталі підписані в 1970 році Свідоцтво (Акт) якості води Великих озер (Great Lakes Water Quality Act) і Свідоцтво (Акт) (Чистого) Чистої води (Water Act). Забруднення води озер визначається як зміна або заміна хімічного, фізичного і біологічного складу вод. Забруднення озер відбулося унаслідок антропогенної діяльності людини. Основні способи забруднення людьми акваторії Великих озер протягом багатьох сторіч включають скидання стічних вод, отруйне забруднення вод важкими металами і пестицидами, ерозія ґрунтів, яка стала можлива унаслідок розвитку сільського господарства, а також, урбанізація і, як наслідок, забруднення повітря (Додаток 1).
На відміну від початкового забруднення, визначити, хто ж, в значенні яке підприємство, є джерелом неодноточечного забруднення надзвичайно складно. Річ у тому, що неодноточечним прийнято називати таке забруднення, яке відбулося відразу від декількох джерел забруднення. На думку експертів, вчених і екологів, такий вид забруднення, тобто неодноточечне, представляє найбільшу небезпеку для екологічної системи Великих озер. Подібного роду забрудненням може служити той період, коли дощ або сніг, що розтанув, рухаються по схилах, несучи і збираючи з собою весь бруд і забруднюючі речовини. Зібрана на всьому «шляху проходження» бруд і забруднюючі речовини разом з потоками дощу або талого снігу скидаються в річки і озера. До подібного роду забруднюючим речовинам, що скидаються в річки і озера, відносять добрива і пестициди, які, частіше за все потрапляють з сільськогосподарських угідь, а також з фермерських господарств; масло, нафтові забруднення, сіль, уламки і залишки будівельних матеріалів, залишки крахів, сміття, що утворило в результаті життєдіяльності людини і мертві тварини.
Розділ ІІІ. Характеристика озер
3.1 Озеро Сент-Клер
Озеро Сент-Клер (на французькій мові: Лак Сент-Клер) є озером, що знаходиться між Онтаріо, Канада, і Мічіган в США, розташований приблизно в 6 милях (9,7 км) до північного сходу від Детройт і Віндзор, Онтаріо. Приблизно 430 квадратних миль (1100 км2
) в районі озера є частиною Великих озер системи, проте через його відносно невеликий розмір, дуже рідко, включених в переліки на Великих озерах. Прагнення до його офіційного визнання як Велике озеро продовжується. Разом з Санкт Клер річку і Детройт річці, озері Сент-Клер служить для підключення озера Гурон (на півночі) і озеро Ері (на півдні).
Озера складає 26 миль (42 км) з півночі на південь і 24 миль (39 км) з сходу на захід. Це дуже неглибокі озера з середньою глибині близько 11 футів (3,3 м), а максимальна глибина природних 21,3 футів (6,5 м), хоча вона складає 27 футів (8,2 м) в глибині фарватеру. Озеро харчується від озера Гурон на її півночі Санкт-Клер річка, яка має обширну дельту, найбільший в районі Великих озер системи. На річці Темзі і Sydenham річку ввійти в озері з сходу на південному заході провінції Онтаріо, а Клінтон річку поступає з Мічигану на захід. Озеро зливають на південному заході в кінці озера Ері в Детройті річку.
Часу перебування води в озері Сент-Клер в середньому 7 днів, але може варіюватися від 2 до 30 днів, залежно від напряму вітру і циркуляції. Якщо вода тече через судноплавного каналу, який ведеться Інженерний корпус армії США, час, вода залишається в озері, мабуть, тільки 2 дні.
Озеро служив як частина обширної навігаційна система Великих озер, на перший Націй і кореними американцями. На 12 серпень 1679 року експедиція під керівництвом Рене Роберт Cavelier, Sieur де ла Салле назвав його Лак Сент-Клер, як вони знайшли його на свято Святий Клер з Ассизі.
3.2. Озеро Ері
Озеро Ері – це десяте найбільше озеро на Землі і п'яте серед Великих озер Північної Америки, четверте найбільше озеро по області поверхні, найпівденніше, найдрібніше, і якнайменше за об'ємом. Озеро обмежено на півночі канадською областю Онтаріо, на півдні Американськими штатами Огайо, Пенсільванія і Нью-Йорк, а на заході штатом Мічіган. Озеро названо на честь племені Ері корених американців, які жили на його південному березі перш, ніж бути винищеними Гуронамі, ворогами племені Ірокезів.
Озеро створює сприятливе навколишнє середовище для сільськогосподарського обробітку в областях Онтаріо, штаті Огайо, штаті Пенсільванія і Нью-Йорку, що граничать. Крім того, його води є батьківщиною численних різновидів риби, роблячи його популярною ділянкою для комерційного лову риби. Проте, оскільки високі рівні забруднення були знайдені в 1960-х і 1970-х роках, там продовжувалися дебати про ступінь комерційного лову риби і заходів по захисту озера.
Озеро Ері (42°30'N, 81°00'W) має середнє піднесення 571 фута (174 м) над рівнем моря. Воно має поверхневу область 9 940 квадратних миль (25 745 кв. км) з довжиною 241 милі (388 км) і шириною 57 миль (92 км) в її найширших місцях.
Озеро є найдрібнішим з Великих озер з середньою глибиною 62 фути (19 м) і з максимальною глибиною 210 футів (64 м). Західна секція, що займає одну четверть області, більш дрібна з середньою глибиною 42 фути (13 м) і максимальною глибиною 62 фути (19 м).
Для порівняння, озеро Верхнє має середню глибину 483 фути (147 м), об'їм 2 900 кубічних миль (12 100 куб. км) і берегову лінію 2 726 миль (4385 км).
Озеро Ері перш за все харчується річкою Детройт (з озера Гурон і озера Сент. Клер) і витікає через річку Ніагара і Ніагарський водопад в озеро Онтаріо. Навігація вниз за течією забезпечується каналом Уелленда, частина фарватеру Святого Лоренса. Інші головні притоки озера Ері включають Велику річку, річку Райзін, річку Гурон, річку Маумі, річку Сандаські і річку Кайахога.
Американські штати Огайо, Пенсільванія і Нью-Йорк розташовані на півдні озера Ері. Мічиганськая низовина на заході, а канадська область Онтаріо лежить на півночі. Національний Парк « Pelee » - найпівденніша точка канадського материка, він розташований на півострові, що тягнеться в озеро. Декілька островів знайдено в західному кінці озера; вони належать штату Огайо за винятком острова Співали і 8 сусідніх островів, які є частиною Онтаріо.
Міста Буффало, штат Нью-Йорк; Ері, штат Пенсільванія; Толедо, штат Огайо; Порт-Стенлі, Онтаріо; Монро, Мічіган; і Клівленд, штат Огайо розташовані на берегах Озера Ері. Це було останнє з Великих озер, знайдених французькими дослідниками, які слідували за річками з Озера Онтаріо і переправляли вантажі в озеро Гурон.
Озеро Ері має час формування озера 2.6 років, яке є найкоротшим зі всіх Великих озер.
Як і решта частини Великих озер, рівні Ері коливаються залежно від сезонів року, з найнижчими рівнями в січні і лютому, і найвищим - в червні або липні. Його середні щорічні рівні також змінюються залежно від довгострокових змін опадів, з рівнями, падаючими протягом засухи і що підвищуються протягом періодів незвичайно великих опадів.
Короткострокові зміни рівня озера Ері часто підкоряються погоді, оскільки його дрібність і напрям з південного заходу на північний схід його подовжньої осі роблять озеро особливо схильним до сейшам, особливо під час сильних південно-західних вітрів, коли вода озера має тенденцію нагромаджуватися в одному кінці озера. Це може привести до великих штормових хвиль, потенційно приносячи збитки берегової лінії. Протягом одного шторму в листопаді 2003 року рівень води в Буффало підвищився на 7 футів (2.1м) з хвилями 10-15 футів (3-4.5 м) додатково до всього, сукупне підвищення складало цілих 22 фути (6.7 м). Тим часом, Толедо в західному кінці озера фіксував подібні зниження у водному рівні. Після штормової ситуації вода поволі ходитиме назад і вперед, подібно такому ефекту у ванні, поки рівновага не буде знов встановлена.
Корені американці. Перед приїздом європейців, існувало декілька племен, які жили по берегах озера Ері. Плем'я Ері (на честь якого озеро бере свою назву) жило по південному краю, тоді як Нейтрали (також відомі як Аттавандарони) жили по північному берегу. Обидва племена були завойовано і винищилися протягом Бобрових воєн в 1655 році плем'ям Ірокезів.
Через багато років після цієї війни земля навкруги озера Ері залишалася нежилою і використовувалася Ірокезами як мисливське угіддя, до загасання їх влади приблизно в 1700 році. У той час дещо інших племен індійців перейшли на порожню землю, а саме, Оттава, Оджібве, Вайандот, і племена Мінго.
Європейське Дослідження і Поселення. В 1669 році француз Луї Джолліт був першим зареєстрованим європейцем, який побачив озеро Ері, хоча є припущення, що Етьен Бруль, можливо, натрапив на нього в 1615 році. Озеро Ері було останнім з Великих озер, які досліджувалися європейцями, оскільки Ірокези, які зайняли річкову область Ніагари, були в конфлікті з французами, і не дозволяли дослідникам або торговцям проходити в цю область.
Недавня Історія. Озеро Ері стало дуже забрудненим в 1960-х і 1970-х роках. Міська легенда описувала його як мертве озеро, але і спорт, і комерційний вилов риби продовжуються без переривання до сьогоднішнього дня. На забруднення озера не обертали великого увага до Великої Пожежі на річці Кайохода в червні 1969 року. Забруднення з Клівленда і інших міст штату Огайо так забруднило цю притоку озера Ері нафтохімічними речовинами, що воно фактично спалахувало. Пожежа збентежила державних офіційних осіб і спонукала американський Конгрес створити Чистий Водний закон в 1972 році.
3.3. Верхнє озеро
Верхнє озеро справді унікально, це одне з найбільших природних сховищ прісної води. На щастя, це озеро не так сильно постраждало від урбанізації, забруднення і розвитку техніки, як інші з Великих озер. Завдяки такій ось своєї унікальності Міжнародна з'єднана комісія (International Joint Commission) видала рекомендації, що стосуються того, щоб Верхнє озеро, стало всесвітнім надбанням. Таким чином, був заборонено скидання в це озеро різних забруднювачів, у тому числі і отруйних речовин. Причому, багато хто з цих отруйних речовин потрапляє в організм людини і у водоймища через рослини, оскільки рослини здібні до акумуляції. Саме тому, завдяки ухваленому рішення, Сполучені Штати Америки і Канада створили і розвинули спеціальну програму, яка торкається двох держав. Метою цієї програми стало відновлення і захист Верхнього озера, створення всіх умов, щоб екосистема Верхнього озера залишилася в первозданному вигляді, принаймні, зробити все можливе, щоб в екосистему озера не було втручання людини. Ця програма, яка торкається двох держав – Сполучених штатів Америки і Канади, сконцентрована на тому, щоб зберегти у Верхньому озері те неповторне і унікальне повітря, ландшафт, якість води і живу первозданну природу. Урядові і інші організації, у тому числі і екологічні, вжили достатньо продуктивним заходам, завдяки яким були відновлені потерпілі території, і була захищена поверхня озера. Цих результатів вдалося добитися завдяки тому, що на державному рівні було заборонено забруднення озера, а також були посилені заходи по регулюванню і упроваджені програми очищення озера. Урядами цих двох держав були профінансовані дії, направлені на запобігання забруднення. Також, були проведені дослідження для того, щоб охарактеризувати екосистему озера і ідентифікувати джерела забруднення. Таким чином, ґрунтуючись на проведених дослідженнях, стало можливим очищення, відновлення і захист крихкої екосистеми Верхнього озера (Додаток 2).
3.4. Озеро Мічиган – зоопланктон
Зразки зоопланктону, які були зібрані в 1977 році в прибережних водах південного озера Мічиган на відстані в 400метрів від побережжя, були ретельно вивчені і проаналізовані для того, щоб виявити структуру зоопланктону, що живе на даній території. Метою виявлення даної структури було прогнозування розвитку екосистеми озера. В результаті даного дослідження була вивчена структура, видова різноманітність і розподіл планктону у водах озера. Також, була зроблена прив'язка до якості води, тобто залежно від того, забруднена вода чи ні. Насправді, достатньо важко встановити довгострокові тенденції зміни і розвитку життя у водах озера залежно від якості води. Труднощі обумовлені тим, що відсутні історичні дані про зоопланктон даної акваторії. Для того, щоб отримати відносно достовірні даним, тим самим, прогнозуючи подальший розвиток і еволюцію озера, була порівняна структура зоопланктону в прибережних водах. Потрібно відзначити, що прибережні води озера Мічиган на сьогоднішній день є достатньо забрудненими в порівнянні з пробами води, узятими з середини озера. Розподіл і достаток зоопланктону в прибережних водах південного озера Мічиган дуже сильно впливає на змішування води, розташованих далеко від прибережної зони з іншими, забрудненими вода, що поступають від прибережної гавані. Кількість виявлених ковраток (це такий мікроскопічний організм, у якого навкруги ротового отвору розташовані обертаються вії, що служать для пересування і втягування їжі) у відібраних пробах води була достатньо великою. Коловертки складали близько 95 % всього зоопланктону. Велика частина коловерток і ракоподібного планктону була поширена в прибережних водах. До речі, лужність прибережних вод, порівняно з рештою проб, узятих з різних ділянок озера, була щонайвищою (Додаток 3).
3.5 Озеро Гурон
Озеро Гурон – це третє з Великих озер, найбільше за об'ємом. Об'їм озера Онтаріо складає 3 540 квадратних кілометрів або 850 кубічних миль води. Його (озера Онтаріо) середня глибина складає 59 метрів (близько 195 футів), максимальна глибина озера – 229 метрів (або 750 футів). Басейн річки Сагино - природний, він включає річку Флінт і Сагино-бея Ситі (Saginaw-Bay City). Тут дуже добре ловити рибу (Додаток 4).
Перші кроки, які були зроблені до відтворення озера Гурон
В створеній двохнаціональній компанії Сполучені штати Америки виступили з ініціативою проведення досліджень. Метою проведення досліджень було те, що зібрати максимальні дані про екосистему озера. А на підставі отриманих даних оцінити стан водоймища, а також, визначити пріоритети для майбутніх зусиль. На чолі з Мічиганськім офісом Великих озер (Michigan Office Great Lakes), а також частково що фінансується американським Управлінням збереження навколишнього середовища (.S. Environmental Protection Agency), був створений в березні 2000 року План дії ініціативи озера Гурон (Lake Huron Initiative Action Plan). Даний план пізніше, в 2002 році був доповнений і модернізований. Цей план був спеціально розроблений і створений для того, щоб захистити і відновити екосистему озера Гурон.
3.6. Озеро Онтаріо
Фізичні і екологічні особливості озера Онтаріо. Озеро Онтаріо входить в систему Великих озер, які знаходяться на межі Канадою і Сполученими штатами Америки. Його прибережна сторона обмежена з боку Канади провінцією Онтаріо, а із сторони Сполучених штатів Америки містом Нью-Йорк. Озеро Онтаріо – найменше озеро в системі Великих озер, його площа складає 18 960 квадратних кілометрів або 7340 квадратних миль. Відмітною особливістю озера Онтаріо є те, що у нього найбільше співвідношення області вододілу до області поверхні озера. Озеро Онтаріо – це достатньо глибоке озеро, його середня глибина складає 86 метрів або 283 фути, а максимальна глибина досягає 244 метрів або 802 фути. Якщо порівнювати глибини, то озеро Онтаріо займає друге місце після Верхнього озера. Приблизно 80 відсотків всього об'єму води, в озеро Онтаріо потрапить з озера Ері і річки Ніагара. Кількість води, що залишилася, поступає в озеро Онтаріо з його приток, (тобто близько 14 відсотків від всього об'єму води) і опадів (близько 7 відсотків від загального об'єму води). Приблизно 93 відсотки від загальної кількості води озера Онтаріо потрапляє в річку Святого Лоренса (St. Lawrence), решта 7 відсотків від об'єму води випаровується.
Мета підтримки екосистеми озера Онтаріо. Екосистемі озера Онтаріо обов'язково потрібно уділяти достатній вплив. Озеро вимагає відновлення і підтримки його стану на належному рівні. Такі заходи необхідно робити для того, щоб підтримувати різні біологічні підекосистеми, що самовідтворюються. Наявність забруднюючих речовин у воді озеро не повинна жодним чином відображатися на середовищі незаселеного риби. Також, води озера Онтаріо повинні бути такої «якості», щоб не заподіювати шкоди здоров'ю людей і не впливати негативно на стан рослин і тварин. Люди, як суспільство, визнають свою здатність привнести достатньо істотні зміни в екосистеми. Вже зараз створюються різні об'єднання, діяльність яких направлена на управління екосистемою озера Онтаріо.
Водні співтовариства (бентос). Води озера Онтаріо повинні бути такої якості, щоб підтримувати відтворювання різних видів організмів і найпростіших, а також морських рослин. При цьому, потрібно досягти такого балансу, щоб екосистема вод озера, функціонувала чітко і злагоджено, з поправкою на пори року і сезони.
Жива природа. Жива природа, що оточує озеро Онтаріо, справді унікально. Тут ви можете знайти самі різні види тварин і птахів, а також, звичайно ж, рослин. Обов'язково потрібно зберегти ту болотисту місцевість, яка така характерна прибережній зоні озера. Причому, потрібно не тільки зберігати озеро в його нинішньому вигляді, необхідно, також, прикласти максимум зусиль для того, щоб види озера Онтаріо радували нас протягом ще багатьох літ.
Здоров'я людини. Вода, рослини і тварини, яким стане «легше жити» у випадку, якщо озеро Онтаріо «назавжди розпрощається» із забруднюючими речовинами, також привнесуть свій позитивний внесок в здоров'ї людини. Так відбудеться тому що людина – це неподільна частина екосистеми. Крім того, що люди зможуть не тільки поправити своє здоров'я, оскільки зникнути шкідливі випаровування з дзеркала озера, також, люди зможуть насолоджуватися прекрасним виглядом, який тут відкривається.
Місце проживання. Видалені і прибережні території озеро Онтаріо, а також його притоки, служать житло для безлічі риб, тваринних, тут, також, ростуть різноманітні рослини. Саме тому, необхідно докласти максимальні зусилля для того, щоб підтримати екосистему не тільки озера Онтаріо, але і в прилеглих до нього районах.
Управління. Всі дії і рішення людини повинні бути направлений на те, щоб зберегти в первозданному або, хоча б в нинішньому вигляді середовище незаселеного озера Онтаріо. Не варто забувати, що природа, все-таки, дозволяє нам, тобто людям існувати, відповідно, потрібно відноситися до неї, до природи з повагою і пошаною, етично.
Висновки
На його території розташовуються Великі американські озера: Верхнє, Гурон, Онтаріо, Мічиган, Ері, Велике Ведмедяче, Велике Невільниче. В світі налічується біля двухсотпятидесяти озер – 9 понад 500 км 2, половина з них знаходиться в США. Це крупні тектонічні озера, які розташовуються на поверхні найстародавніших ділянок суші – щитів. В результаті тектонічних розломів тут виявилися опущеними окремі ділянки щитів, де сформувалися озерні улоговини. Правда, під улоговинами цих озер пізніше багато пропрацював льодовик, неодноразово покриваючий дану територію. Останній льодовик тут розтанув близько 12 тисячі років тому. Озера ці справедливо називають «Великими». Найменше з них – Онтаріо – має площу більше 9 тисяч кв. кілометрів, а найбільше – Верхнє – понад 80 тисяч кв. км.
Список використаної літератури:
1. Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий обзор): Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – С. 16–57.
3. Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – С. 36–101.
4. Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию зарубежного мира. – М.:Географгиз, 1963. – 366 с.
5. Джигирей, Віктор Степанович Екологія та охорона навколишнього природного середовища: Навчальний посібник.- 3-тє вид., випр. І доп.- К.: Знання, 2004.- 312с.
6. Дуднікова Ірина Ігорінва Екологія і безпека життєдіяльності.- К.: Вища школа, 2005.- 247с.
7. Економічна і соціальна географія світу..- К.: Артек, 2000.- 288с.
8. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география: Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. С. 174–189.
9. Конох, Анатолій Петрович Екологічний туризм: Навч. посіб. для студ. фак. фізичн. вихован./ А.П. Конох, Ф.Ф.Товстопятко, С.А.Некрасов.- Запоріжжя: ЗНУ, 2005.- 68с.- 10.80 журналістика
10. Котлер Филип, Боуэн Джон, Мейкенз Джеймс. Маркетинг. Гостеприимство и туризм.- М: ЮНИТИ, 1998.- 787с.
11. Кузик Степан, Книш Мирослава Економічна і соціальна географія Америки.- Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 1999.- 300с.
12. Лазаревич К. С. Физическая география: Пособие по географии для учащихся и поступающих в вузы. -М.: Моск. лицей, 1995. -155 с.
13. Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов. – М.: Экопрос, 1997. – 584 с.
14. Максимов Н.А. Хрестоматия по физической географии: Пособие для учителей. -М.: Просвещение, 1980. -176 с.
15. Мусієнко Микола Миколайович, Серебряков Валентин Валентинович, Брайон Олександр Володимирович Екологія. Охорона природи.- К.: Знання, 2002.- 550с.
16. Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие. –М.: Московский лицей, 1998. – С.6–80.
17. Сіденко В.М. Практикум з фізичної географії материків. Америка. -Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. -33, с.
18. Скуратович О.Я., Коваленко Р.Р., Круглик Л.І. Географія: Загальна географія. 6кл..- К.: Зодіак-Еко, 2000.- 223с.
21. Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под ред.В.В. Вольского. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С.115–190.
22. Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред. С.П. Кузика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – С. 56–99.
23. Страны мира. 2000. Статистический справочник ООН/ Пер. с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).
24. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2001. – С. 325–329, 406–424.
25. Физическая география материков (с прилегающими частями океанов): -М.: Просвещение, 1986 - Ч.1: Евразия, Северная Америка. -1986. -415 с.
Додаток
|
