Міністерство освіти та науки України
Полтавський державний педагогічний університет
Ім В.Г. Короленка
Кафедра психології
ЕМПАТІЯ У ПЕДАГОГІЧНОМУ СПІЛКУВАННІ
Виконала
студентка
факультету
групи
Полтава
У Концепції національного виховання розглядаються основні завдання, принципи роботи школи України, вимоги до організації виховної роботи в системі освіти (Україна XXI ст).
Педагогічне спілкування
- це професійне спілкування вчителя з усіма учасниками навчально-виховного процесу, яке спрямоване на створення оптимальних умов для здійснення мети, завдань виховання і навчання.
Культура педагогічного спілкування
включає загальну культуру людини, психолого-педагогічні знання, вміння та навички, відповідний емоційний настрій та спрямованість педагога на ефективну діяльність.
Стадії педагогічного спілкування:
моделювання майбутнього спілкування; початок взаємодії; корекція і уточнення прийомів впливу, вербальне та невербальне спілкування; керування спілкуванням і корекція; аналіз здійсненої системи спілкування; моделювання майбутньої діяльності. Видатні педагоги А. Макаренко, В. Сухомлинський та інші про мудру владу педагога в спілкуванні. "Мистецтво і майстерність виховання полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в тій істоті, що мислить, відчуває, переживає, істоті, яку ми творимо з маленької дитини" (Сухомлинський В О. - Вибрані твори. - Т.2. - С.559).
Функції педагогічного спілкування:
1) Інформаційно-комунікативні;
2) Регуляційно-комунікативні (регулювання поведінки);
3) Афективно-комунікативні (визначення, вплив емоцій людини).
Прояв функцій спілкування на різних етапах навчально-виховного процесу.
Педагогічний такт і стиль спілкування.
Стиль
педагогічного спілкування - прояв педагогічної техніки (методики) у взаєминах. Залежить від особистих якостей людини, загальної культури, професійної компетенції, педагогічної інтуїції.
Класифікація:
демократичний, авторитарний, ліберальний, змішаний стилі. Інша класифікація:
активно-позитивний, ситуативний, пасивно-позитивний, пасивно-негативний, активно - негативний. Характеристика стилів.
Такт
(доторкання) - норма прояву моральності в спілкуванні. Педагогічний такт
- форма функціонування педагогічної етики, норма моральної поведінки вчителя.
Вимоги педагогічного такту:
максимум інформації про педагогічну ситуацію; вміння оцінювати ситуацію; врахування характеру взаємодій, особливостей учнів, об'єктивні і суб'єктивні обставини тощо; передбачати ефективність результату, наслідки впливу; особлива чуйність до “важких" дітей; витримка, об'єктивність, гуманізм, педагогічний оптимізм; вміння “піднятися до рівня дитини” (Я. Корчак). "Ми, вчителі, повинні розвивати, поглиблювати в своїх колективах нашу педагогічну етику, стверджувати гуманний початок у вихованні як найважливішу рису педагогічної культури кожного вчителя" (В. Сухомлинський). Приклади культури поведінки вчителів.
Вимоги до культури педагогічного спілкування:
виправдовувати довіру держави, суспільства;
дотримуватися педагогічної етики;
поважати людей;
бути готовим до діалогу з людиною у кожній ситуації;
розвивати фізичну й духовну витривалість, загальну культуру спілкування.
Правила спілкування:
1) єдність слова і справи;
2) вимогливість до себе та інших;
3) зібраність у справах, вчинках, словах;
4) чесність, обов'язок, педагогічна і громадська відповідальність;
5) увага, чуйність, терпіння, наполегливість;
6) самоаналіз ефективності педагогічного впливу;
7) самокритичність, вміння виправляти власні помилки;
8) педагогічний оптимізм, відвага в педагогічній творчості, мудра влада над вихованцями.
Розвиток комунікативних здібностей:
соціальної перцепції (розуміння стану людини);
мускульної мобільності, зібраності; керування психічним й емоційним станом;
ініціативності (зовнішній вираз, мовлення, комунікативна атака, створення умов позитивного спілкування);
застосування прийомів вербального впливу (тональність, темп, емоційність, виразність, образність);
використання невербальних засобів спілкування (міміка, жести, пантоміміка);
вміння "подати" себе в спілкуванні;
організації і творчого розвитку спілкування;
мудрого оптимістичного прогнозування й аналізу тощо.
Шляхи вдосконалення культури спілкування:
ознайомлення з психолого-педагогічною літературою, спостереження, спеціальні вправи, постійне спілкування, громадська активність, розвиток педагогічних, комунікативних, ораторських здібностей, вдосконалення загальної культури. Заповіді педагогічного спілкування:
1. Відносини з дітьми - фундамент діяльності педагога.
2. У спілкуванні виходити з мети, завдань виховання, інтересів дитини.
3. Орієнтуватись на співрозмовника.
4. Не обмежуватися інформацією, аналізувати мотиви.
5. Усвідомлювати психологічну атмосферу (співпереживати).
6. Самокритичність. Не жалітися на учнів.
7. Вміти слухати і поважати співрозмовника.
8. Тактовність. Взаємність у спілкуванні.
9. Динаміка, розвиток, ініціативність у спілкуванні.
10. Уникати моралізму та негативних установок спілкування.
11. Виключати "голу" критику. Вчасно похвалити чи пожурити. "Не бійтесь бути ласкавими" (В. Сухомлинський). Частіше посміхатись, схвалювати, заохочувати.
12. Розвивати комунікативну пам'ять, уяву, увагу, загальну культуру.
Феномен емпатії тісно пов’язаний з емоційно-пізнавальними та психологічними якостями особистості і проявляється насамперед у спілкуванні. У багатоплановому процесі спілкування виокремлюють найголовніші функції: комунікативну, інтерактивну та перцептивну.
Комунікативна функція забезпечує обмін інформацією індивідуально чи через засоби масової інформації (ЗМІ) без обмежень у часі та просторі і є необхідною умовою наступності розвитку генерацій, світового прогресу. Обмін інформацією передбачає і певний вплив на людей, їх поведінку, характер діяльності, суспільну свідомість, тобто реалізовується функція впливу або інтерактивна функція. Проблема ефективності впливу ЗМІ на аудиторію, індивіда є однією з провідних у сучасній теорії масової комунікації. Під цим поняттям найчастіше розуміють зміну поведінки, уявлень, думок читача, слухача чи телеглядача, які викликані дією ЗМІ. У відкритих суспільствах ЗМІ впливають насамперед об’єктивністю подання новин та ініціюванням дискусій. В Україні, за словами Олександра Майбороди (газета “День”), “надто багато газет і журналів стали рупорами суб’єктивних поглядів своїх спонсорів та упередженими учасниками дискусій". Згідно з опитуванням, яке провів Київський центр політичних досліджень і конфліктології, понад 67 відсотків журналістів у регіонах вважають, що мають реальні, хоча й обмежені, можливості впливу на місцеву політику. А тих, хто вірить у можливість свого впливу на громадську думку, - 92 відсотки. Таким чином, особистість самого журналіста і його роль у ЗМІ є надто вагомими у здійсненні наступної функції спілкування - перцептивної (функції сприйняття), тобто, аналізуючи подану інформацію в пресі чи теле/радіопередачі, людина сприймає почуте через образ самого журналіста, його інтелектуально-психологічні якості, внутрішній світ, ставлення його до подій. У свою чергу, перцептивна функція в сучасній психокомунікативістиці передбачає також здатність журналіста сприймати світ очима інших, розуміти його так, як вони, аналізувати факти з їх позицій, висловлювати свої оцінки і надавати можливість продискутувати подану ним інформацію. Отже, мова йде про одну з найголовніших граней журналістської творчості - феномену емпатії - здатності розуміти думки, почуття і потреби людей, чутливо заглиблюватись у суть події, явища тощо, глибоко відчувати стан іншої особи чи групи людей, сприймати і розуміти їх вчинки.
Слово “емпатія” походить від грецького “patho”, що означає глибоке, сильне, чутливе почуття (відчуття), близьке до страждання. Префікс “еm" означає спрямований (скерований) усередину. Емпатію вивчали такі авторитетні дослідники, як К. Роджерс, К. Рудестам, Є. Мелибруда, Г. Андреєва, Г. Перепечина та ін. Вони одностайні в тому, що емпатія проявляється насамперед у спілкуванні. Єдиного визначення даного поняття в наукових розвідках немає. Г. Перепечина підкреслює, що найчастіше повторюються чотири дефініції емпатії:
1) розуміння почуттів, потреб інших;
2) глибоко чутливе сприйняття події, природи, мистецтва;
3) аффективний зв’язок з іншими; відчуття стану іншої особи чи групи;
4) властивість (риса) психотерапевта.
Вивченням емпатичних здібностей до недавнього часу переважно займались дослідники соціальної психології та психотерапії. В останні роки феномен емпатії розглядають як важливий чинник професіоналізму журналіста. Розрізняють емпатію когнітивну та емоційну. У журналістській діяльності віддають перевагу когнітивній (інтелектуальній), оскільки емоційна емпатія обов”язково передбачає співпережиття та співчуття, що, на думку деяких дослідників, зумовлює суб’єктивний підхід до висвітлення теми. Важко погодитись з цією тезою, оскільки журналіст завжди апелює не тільки до розуму конкретної людини, але й має на меті вплинути на її почуття, інформуючи, наприклад, про війну у Чеченії, екологічні проблеми, людські трагедії тощо. Інформація без будь-якого аналізу уже своїм змістом викликає певні емоції, формуючи водночас певне ставлення до повідомлюваного.
Відчуття та сприймання належать до важливих пізнавальних процесів. Відчуття розвиваються в онтогенезі (термін увів німецький біолог Е. Геккель. Грецьке on (ontos) означає єство і … генез - індивідуальний розвиток організму, сукупність перетворень, яких зазнає організм від зародження до кінця життя) й можуть удосконалюватися під дією спеціальних вправ. Сприймання істотно відрізняється від відчуттів. Йому властиві предметність, цілісність, константність, структурність і навіть узагальненість.
До вищих пізнавальних процесів належать мислення, уява, мовлення, які значною мірою визначають свідомість особистості. Психологи розробили тести дослідження аналітичності та рефлексивності мислення, продуктивності та індивідуальних особливостей уяви, творчої уяви, ригідності мовлення, темпу усної мовної діяльності, еготизму діалогічного мовлення, рівня егоцентризму, емоційного відгукування, розумових здібностей та ін. Більшість з названих методик дають можливість розвивати емпатичну здатність студентів-журналістів за умови їх ефективного застосування.
Cоціально-економічні перетворення в Україні зумовлюють значні зміни у системі професійної освіти. “Наше сьогодення вимагає від національної вищої школи взагалі і від кожного навчального закладу, спираючись на кращі традиції і досягнення професійної освіти та психолого-педагогічної науки, кардинально переглянути сам підхід до організації навчально-виховного процесу, до змісту фахової підготовки і виховання студентської молоді, до розробки і впровадження перспективних технологій навчання” (1,C.226). У зв’язку з вирішенням завдань реалізації ідеї створення національної системи соціально-психологічної служби актуальною є підготовка висококваліфікованих фахівців у галузі практичної психології. Особливості суспільного життя ставлять жорсткі вимоги до особистісних та професійних якостей психолога-практика. Проблема освітньо-кваліфікаційної характеристики сучасного психолога, побудова моделі його особистості активно досліджується науковцями (2,3,4,5,6).
Наявна система підготовки практикуючого психолога зорієнтована головним чином на оволодіння ним певною системою теоретичних знань, спеціальних умінь і технік. Однак успіх професійної діяльності психолога залежить у великій мірі від його особистісних характеристик: системи цінностей, психологічної культури, самосвідомості, соціально-перцептивного інтелекту тощо. Тому поряд із світоглядною та професійною підготовкою майбутніх фахівців особливого значення набуває особистісна підготовка психолога-практика, метою якої є формування професійно значущих якостей особистості, її гуманістичної спрямованості, психологічної культури, здатності до професійної ідентифікації (6, С.242-248).
Розробка особистісного підходу-дуже складна теоретична і практична проблема. Гуманістичний підхід дає можливість сприймати людину як ”відкриту можливість” самоактуалізації. В рамках гуманістичного напрямку людина розглядається як неповторна унікальна цілісність, якій притаманний певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки тим цінностям, якими вона керується. Гуманістичний підхід у розумінні сутності особистості пов’язаний з іменами К. Гольдштейна, А. Маслоу, Дж. Олпорта, К. Роджерса, Р. Мея, Е. Фрома, К. Хорні, В. Франкла та ін. Сучасні вимоги до формування особистісного підходу представлені у дослідженнях таких відомих психологів, як К.О. Абульханова-Славська, В.В. Давидов, В.О. Моляко, Л.М. Проколієнко, І.С. Якиманська, О.Г. Асмолов, В.В. Столін, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко та ін. Питання необхідності особистісного підходу у психології та педагогіці неодноразово порушувались у працях В.О. Сухомлинського, І.С. Кона, А.В. Петровського, Б.О. Федоришина, І.Д. Беха та ін.
Література
1. Основы педагогического мастерства / Под ред. И.А. Зязюна. - Москва, 1989. - Раздел III.
2. Педагогічна майстерність / Під ред І.А. Зязюна. - К., 1997. - Розділ 7.
3. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. - Москва: Просвещение, 1987.
4. Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. - Москва, 1987.
5. Велітченко Л.К. Психолого - педагогічний практикум у системі підготовки до педагогічної взаємодії // Педагогіка і психологія. - 1997. - №4.
6. Загвязинский В.И. Педагогическое творчество учителя. - Москва, 1987
7. Львова Ю.Л. Творческая лаборатория учителя. - Москва, 1985
8. Мачуська Г.М. Формування культури спілкування суб'єктів навчально-виховного процесу // Педагогіка і психологія. - 1997. - №3.
9. Поташник М.М. Как развивать педагогическое творчество. - Москва, 1987.
10. Сеульский Р.П. Учиться быть учителем. - Москва, 1986.
11. Сухомлинський В.О. Павлиська середня школа. Сто порад вчителю // Вибр. твори в 5т. - К., 1997. - Т.2.
|
