Дипломная работа: Традиційні народні промисли і ремесла як засіб формування смаків та ідеалів у молодших школярів

Зміст

Вступ

Розділ 1. Народні промисли і ремесла як засіб естетичного виховання молодших школярів

1.1 Сутність та історія розвитку народних промислів і ремесел

1.2 Використання народних промислів і ремесел Тернопільщини в естетичному вихованні учнів

Розділ 2. Використання народних промислів і ремесел в естетичному вихованні учнів початкових класів

2.1 Особливості естетичного виховання учнів засобами народних промислів і ремесел

2.2 Методика експериментального дослідження

2.3 Результати експериментального дослідження

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Розбудова системи освіти в Україні передбачає відтворення творчого потенціалу народу, підвищення соціальної ролі особистості. З огляду на це перед школою постало завдання забезпечити якість освіти учнів, зокрема навчити самостійно здобувати знання і творчо їх застосовувати у розв'язанні практично-творчих завдань. Тому, як слушно зазначається у Національній доктрині розвитку освіти, актуальною є проблема інтенсивного навчання й розвитку учнів, формуванню в них творчої активності, уміння самостійно оволодівати знаннями.

Українські народні промисли і ремесла, що разом утворюють декоративне мистецтво - це "величезний світ духовної і матеріальної спадщини етносу, набуток художніх ідей численних поколінь народу, дорогоцінна скарбниця, що живить сьогодні професійно-мистецьку творчість" [3, 9]. Народні промисли і ремесла поєднують в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Народна творчість - це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності, промисел і ремесел народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо.

Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне - пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народні промисли і ремесла виникли у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності [5, 8-9]. В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення - це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах - в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.

Унікальна своєрідність українського народного декоративно-прикладного мистецтва виформувалась під впливом природних, етнопсихологічних, соціально-історичних, економічних та інших умов [22, 7]. Вона складається із сумарних художніх відмін і внесків багатьох історико-етнокультурних регіонів та територій етнографічних груп.

Сьогодні в умовах гострих протиріч між технічними досягненнями людства і низьким рівнем моральності, що загрожує знищенням антропосфери, особливої ваги набувають виховання підростаючого покоління на засадах краси і моральності. Однак у нашій мистецтвознавчій науці ще недостатньо провадяться комплексні синтетичні дослідження впливу народного декоративного мистецтва на естетичне виховання учнів.

У зазначеному контексті наукових завдань нам видається актуальним дослідження народних промислів і ремесел в контексті естетичного виховання молодших школярів. Розв’язання цієї проблеми дасть змогу заповнити існуючу прогалину, що має теоретичне і практичне значення, відкриває перспективи для наступних досліджень у галузі українського декоративного мистецтва.

Мета роботи - обґрунтувати можливості народних промислів і ремесел в естетичному вихованні молодших школярів.

Об’єкт дослідження - народні промисли і ремесла.

Предмет дослідження - особливості використання народних промислів і ремесел в естетичному вихованні учнів початкових класів.

Для досягнення зазначеної мети передбачено наступнізавдання:

1) визначити основні історичні віхи розвитку народних промислів і ремесел;

2) проаналізувати основні напрямки розвитку народних промислів і ремесел;

3) теоретично обґрунтувати можливості народних промислів і ремесел в естетичному вихованні молодших школярів;

4) експериментально перевірити можливості народних промислів і ремесел у формуванні основ естетичної культури учнів початкових класів.

Для розв’язання поставлених завдань і перевірки гіпотези використано такі методи дослідження: аналіз, порівняння, систематизація та узагальнення теоретичних даних, педагогічне спостереження, бесіди, педагогічний експеримент, узагальнення експериментальних даних.

Структура дослідження. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ 1. Народні промисли і ремесла як засіб естетичного виховання молодших школярів

1.1 Сутність та історія розвитку народних промислів і ремесел

Поняття "культура" охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби - це водночас пам'ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв'язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим грунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

1) у діахронії - від найдавніших часів до сьогодення;

2) у різних галузях матеріальної культури;

3) у різних соціальних верствах населення [8, 42-43].

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменя та інших матеріалів і предметами-творами народного мистецтва не існує чіткої межі.

Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда ці якості співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усі природні й технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Але якщо народний майстер свідомо й цілеспрямовано посилює художню виразність завдяки співрозмірності форми, конструкції, цілісності й семантики орнаментальних структур, то такий виріб набуває особливої виразності вищого рівня. Він сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а твором мистецтва [24, 539].

В історичному аспекті народне мистецтво передовсім розвивалося як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирських господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідним “рукомеслом" - гончарством, бондарством, ткацтвом тощо. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об’єднувалися в цехи.

Художніми ремеслами вважалися види професійної діяльності, які вимагали складного устаткування і тривалого навчання: малярство, сницарство, шовкоткацтво, художнє ковальство, золотарство та ін. Ремісники обов’язково мали документи про опанування фахом і дозвіл на заснування власної майстерні. унаслідок розкладу феодального господарювання окремі талановиті сільські майстри потрапляють на міські ринки, складаючи конкуренцію ремісникам [31, 21].

Так поступово термін “ремісник" втрачає своє первісне значення, стаючи набутком і сільських майстрів. Сьогодні під ремісництвом розуміємо не тільки професійне цехове мистецтво, а й сучасні твори народних майстрів галузей зі складною технологією (ткацтва, килимарства, токарства, гутництва, гончарства тощо). Однак ремісниками не вважають майстрів вишивки, витинанки, розпису писанок, сирної прашки тощо. Таким чином, народне мистецтво існує у двох формах: перша - творчість народних майстрів для себе і близьких; друга - народні художні промисли - ручне виготовлення художніх виробів окремими майстрами й організованими підприємствами для збуту [8, 167].

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямах: як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача [34, 311]. Організовані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел. У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла в Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах. В XIX ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає виробничо-реміснича майстерність. Це нерозписаний гончарний посуд, інші речі утилітарного призначення. Друга група - ремесла, в яких творчий і виробничий процеси займають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя група - промисли, в яких творчий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд, виготовлення мистецьких сувенірних виробів, настінні художні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли - це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини. До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування тощо [3, 47].

Ремесло - це дрібне виробництво ужиткових та мистецьких товарів, основою якого є переважно ручна техніка без виробничого поділу праці. Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від батька до сина з покоління в покоління. Тому часто саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі, віками нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох віків живило національну культуру, давало наснагу професійним митцям.

Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами досить умовний, якщо гончарство належить до промислів, то вишивка, ткацтво можуть бути як хатніми ремеслами, так і промисловими (тобто виготовлятися спеціально на продаж) [39, 217].

Говорячи про народність художніх ремесел, водночас не слід забувати про роль окремих творчих індивідуальностей, талановитих майстрів, які часто й формують традиції того чи іншого промислу. Хоча в цілому художнє обличчя промислу визначається спільними стильовими особливостями, характерними для певного регіону чи осередку. Тому для "традиційних промислів природною є відсутність "авторського права" на стильові та сюжетно-тематичні новації (вони стають надбанням всього колективу); вироби створюються саме на продаж, безпосередньо - з рук у руки, або через посередництво художніх салонів.

Народні художні промисли - явище характерне майже для всіх областей України. Найбільшої ж популярності в XX ст. досягли такі художні центри, як Опішня, Решетилівка на Полтавщині; Ічня, Дігтярі на Чернігівщині; Петриківка на Дніпропетровщині; Кролевець на Сумщині; Бубнівка, Клембівка на Вінниччині; Яворів та Пистинь на Івано-Франківщині; Вінниця в Чернівецькій області та ряд інших [51, 66].

Мистецтво відображення людиною навколишнього світу, як відомо, виникло на ранньому етапі людської історії. Звичайно, і наш народ мав своїх попередників, які створювали мистецькі вироби ще в період пізнього палеоліту, 25-15 тисяч років тому.

У палеолітичних стоянках давніх мисливців археологи знаходять вироби з кісток мамонта, статуетки жінок, птахів, тварин, деякі з них прикрашені геометричними орнаментами. Такі предмети знайдено в Києві (Кирилівська стоянка), у Мезині (або Мізині на Десні), поблизу Новгород-Сіверського, на Дністрі та в інших місцях України. Деякі із знайдених речей розмальовувалися фарбою червоного кольору, яка добре збереглася. Зображення тварин у печерах, гротах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя свідчать про мисливські заняття, скотарство, рибальство, землеробство (малюнок биків, запряжених у гарбу, рибальські сіті). У зображеннях Кам'яної Могили відтворено кілька етапів розвитку мистецтва від неоліту до епохи бронзи [43, 241].

Культура трипільських племен найширше представлена виробами розписної кераміки. Цікаво, що основні елементи орнаментів (спіралі, зигзаги, смуги) та зображення людей і тварин (собак, биків, кіз, птахів, риб) і в наші часи не дуже відрізняються від трипільських розписів. Особливо такі зображення притаманні українським керамічним плиткам.

У III тисячолітті до н. є. з'являється зображення людини у скульптурі. Це кам'яні баби, їх ще називають скіфськими бабами. Характерно, що скіфи дуже дбайливо зберегли свої традиції скульптурного мистецтва, охороняючи його від іноземних впливів (особливо грецького). Тому скіфські кам'яні ідоли дають нам справжнє уявлення про скульптурні риси скіфського мистецтва. У музеях України зберігається чимало таких скульптур [36, 12].

Усі найкращі здобутки мистецтва скіфів ніби сконцентровані у царській пекторалі - шийній прикрасі з кургану Товста Могила (на Дніпропетровщині). Це справжній шедевр світового значення.

З надзвичайною майстерністю в чудовий орнамент вплітаються сюжетні сцени скіфського побуту; в пекторалі гармонійно поєдналися реалізм зображення людей і тварин з декоративністю вишуканого орнаментального узору [44, 28].

Перші житлові споруди на території України; досліджені вченими, належали племенам трипільської культури. Цікавим є традиційне планування поселень, яке і нині вважають найбільш раціональним і сприятливим для людського життя: це розміщення будівель концентричними колами з великою площею посередині. Вікна будівель теж були напівкруглими, стіни фарбувалися, розписувалися орнаментами.

Інтер'єр українських жител простий, але надзвичайно декорований вишитими рушниками, тканими ліжниками, керамікою, різьбленням тощо. Ці традиції зберігаються й до нині, незважаючи на значний розвиток промислового виробництва товарів народного вжитку. В XX ст. під впливом міської моди, звичайно, поширилися сучасні меблі, килими, проте чимало елементів традиційного українського стилю залишилося в селах, а іноді й міських квартирах.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей - ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV-XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними [31].

На XIX - початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня - шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини.

На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли - смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше - поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

Народні промисли і ремесла - одна з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства) [4, 81].

Починаючи з первіснообщинного суспільства, впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти і опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім виробництвом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло - невід’ємна частина натурального господарства - збереглося і в окремих галузях в період капіталізму. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвинутіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Таким чином виникли ремесла на замовлення і на ринок [43].

У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут скоріше вдосконалюється трудомісткі види художньої діяльності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовласницьких державах 3 - 1 тис. до н. е. були ремісники, які працювали на замовлення. Виготовлення кераміки, тиснення, декоративних виробів з металу, каменю досягло високого рівня в Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких державах Греції, Риму. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку виготовляються предмети розкоші.

На Україні дрібні промисли набули характеру капіталістичних мануфактур, де на другий план усунулося віками нагромаджене рукотворне мистецтво ремесла. Знижувалася вартість художньої продукції. Перехід від мануфактури до фабрики відкинув з давніх давен набулу ручну вмілість майстра, а за тим технічним переворотом руйнувалися суспільні відносини виробництва. Капіталістична конкуренція підірвала економічний грунт традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби, призвело до звуження їхнього виробництва, а подекуди до занепаду [53, 52].

Таким чином, народне мистецтво України розвивалося у двох основних напрямах - домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов’язані з ринком. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торгівельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих домашніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у ХІХ ст. негативно позначився на домашньому розвиткові художніх промислів, основа яких - традиційна художня рукотворчість.

Народні художні промисли - одна з форм народної творчості організована у виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу.

До 1960 р. народні промисли були зосереджені у кооперативних артілях, згодом реорганізованих у державні фабрики художніх виробів. Багато з них з 1968 р. увійшли у виробничо-художні об’єднання. В наш час народні промисли України розвиваються на основі поєднання кращих традицій народної творчості з сучасними здобутками декоративно-ужиткового мистецтва, збагачуються новими видами, формами, сюжетами, беруть активну участь у задоволенні матеріальних, духовних і естетичних запитів народу [56].

Користуються попитом не тільки місцевого населення, але й численних гостей нашої області, туристів з різних кутків нашої неосяжної України та з-за кордону. Важко назвати, яке з провідних місць займає зараз декоративно-прикладне мистецтво: кераміка, вишиванки, декоративний розпис, витинанки, килимарство, різьблення по дереву.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати. Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

1.2 Використання народних промислів і ремесел Тернопільщини в естетичному вихованні учнів

В XIX-XX ст. на території Тернопільщини були розвинуті ткацтво килимарство, вишивання, гончарство, різьблення по дереву, лозо - і рогозоплетіння, ковальство, розписи на стінах хат, скринях, писанках, витинанки. Найбільш розвиненими видами народних художніх промислів на Тернопільщині є ткацтво та килимарство.

Для розвитку ткацтва в тому чи іншому регіоні потрібна сировинна база. Сировиною для ткацтва є вовна, конопля та льон. Все це традиційно вирощувалося і вироблялося на Тернопіллі. Ткацтвом займалися переважно жінки у вільний від польових робіт осінній та зимовий час. Батькам допомагали діти і засвоювали їх ремесло. Класичним зразком кустарного ткацтва є доріжка шириною 90 - 100 сантиметрів із смугастим орнаментом. Такі доріжки виготовляють і нині в селах Раковці Збаразького, Медині Підволочиського, Боложівці й Іловиці Шумського районів [22, 76].

Визначним килимарським осередком XIX ст. було с. Вікно (Гусятинський район), де у 1888 р. В. Федорович заснував килимарську школу, в якій вивчали місцеві традиції народного ткацтва, виготовляли килими, застосовуючи рослинні орнаменти, зокрема з мотивами галузок чи листочків, що чергуються з площинно трактованими плодами. Діяльністю цієї школи цікавились мистецтвознавці з Відня.

Ще одним цікавим з мистецького і культурного погляду центром розвитку ткацтва був Бучач. В 70-х рр. ХІХ ст. один з трьох братів Потоцьких, до яких належав тоді Бучач, Оскар, заснував майстерню з виробництва гобеленів. Для цього він пристосував будівлі на острові Папірня, що був на річці Стрипі в селі Підзамочок. Сировину і майстрів він привіз з Ліону. Місцеві ремісники, що до цього часу займалися тільки оздобленням народного одягу довго вчилися роботі з шовком і металевими нитками, які застосовувались для виготовлення гобеленів. Тому на початках в майстерні виготовлялися гобелени з вовни. Перший відомий нам Бучацький шовковий гобелен походить з 1878 р. А вже після крайової виставки у Львові 1894 р. слава цих гобеленів розійшлася по Європі. Під кінець ХІХ ст. в майстерні працювало 10 ткачів усі з родини Нагужанських. У спогадах мешканців Бучача згадується ще одна родина - Крижанівських. За 60 років майстерня виготовила понад 4 тис. гобеленів. Крім гобеленів там вироблялися декоративні наволочки і крайки. На початку ХХ ст. стали виникати численні підробки бучацьких гобеленів. Їх підробляли єврейські ремісники з Коломиї, а в Андрухові спеціалізувалася фабрика Гриндшпана. Майстерня працювала до 1939 р [20] .

На початку XX ст. не менш вагомим центром килимарства було старовинне містечко Вишгородок на Кременеччині, нині Лановецького району. У килимах майстрів цього осередку переважав рослинний орнамент, здебільшого на чорному або сірому тлі.

У килимах майстрів Західного Поділля переважав геометризований рослинний орнамент. Центральну частину складав візерунок з одного або кількох віночків із барвистих квітів, іноді квіткові мотиви вкривали цілу поверхню килима, а довкола них йшов бордюр з рослинних елементів. В орнаментах переважали рожева, темно-червона, зелена, жовта, бордова та синя фарби.

Багато спільних рис мають килими, виготовлені сучасними майстрами, які проживають в Кобиллі, Шилах, Романовому, Горах Стрийовецьких, Добриводах, Зарудді, Красносільці Збаразького, Вишгородку, Москалівці, Злащенцях Лановецького, Гаях Розтоцьких, Гаях за Рудкою, Заложцях Зборівського, а також Медині, Голотках, Кошляках, Богданівці, Кам’янках, Клебанівці, Панасівці Підволочиського, Іване-Пустому і Михайлівці Борщівського районів. Водночас кожному з килимарів притаманний власний творчий почерк, що виявляється у неповторному укладі орнаментальних форм й оригінальному колоритному вирішенні виробу.

Здавна славилась своїми килимами Збаражчина. Ще на початку XIX століття вироби братів Івахових з села Кобилля були в великій шані за кордоном і неодноразово отримували медалі на міжнародних виставках.

Нині на Тернопільщині можна визначити декілька центрів ткацтва та килимарства, зосереджених у Підволочиському, Збаразькому, Шумському, Лановецькому і Борщівському районах. Один із найбільших знаходиться в селі Токи Підволочиського району, в якому працює 10 відомих майстрів ткацтва. Це М. Безкоровайна, Н. Дереш, Г. Гасай, О. Хам, П. Тішин та інші. Там виготовляють килими і з геометричним, і з рослинним орнаментом. Композиції з геометричним орнаментом побудовані за принципом давнішніх зразків: вони мають домінуючий мотив у центрі поля, що утворюється з одного чи двох великих ромбів, у які вписані розетки. Центральне поле (здебільшого вишневого кольору) обрамляє кайма. У килимах з рослинним орнаментом середину заповнює великий букет троянд на чорному тлі. Кайма в них утворюється з дрібних галузок і квітів. Вона може бути подвійною - коли внутрішній пасок вужчий від зовнішнього, а то й потрійною на довгих сторонах килима.

Названим промислом займаються в більшості сіл Шумського району. Так, в даний час в районі працює біля 60 ткачів. Найбільші осередки ткацтва знаходяться в селах В. Іловиця, Підгірське та Цеценівка. Виконавською майстерністю відзначаються роботи ткачів П. Слюсарчука, М. Собчук, Я. Мушак з Цеценівки.М. Іванчук з В. Іловиці, В. Козицької та М. Пожелінської з Катеринівки, І. Головатюк з Андрушівки, К. Панасюк та Ф. Парфом'юк з Обича [46].

Жителям області відомі такі майстри, як М. Дембовська з Пахині, Г. Парило з Снігурівки, О. Кушнірчук з Борщівки, Г. Янчишин з Кошківець, П. Копайська та К. Кульпака з Вербовець Лановецького району, М. Вільчинська з Кобилля, Г. Крива та М. Вавро з села Шили Збаразького району, Н. Фафруник з Дністрового та Г. Соломон з Боришковець Борщівського району.

Відомі майстри Тернопільщини С. Є. Пчола, А.М. Івахів, Д.Р. Кравчук узяли за основу класичний зразок місцевого художнього ткацтва. Ромби, розетки, клинці і кривулі на своїх виробах вони укладають пасмами в ритмічному чергуванні, покриваючи всю поверхню. Добір подається у сміливих контрастних сполученнях. Тло килима, виступаючи широкими кольоровими плямами, відіграє важливу композиційну роль. Кайма тут зовсім відсутня або буває подвійною, що характерно, наприклад, для ткання Івана Покиданця. Внутрішня робиться ширшою і співзвучною за тоном із тлом килима, а зовнішня - вужча, ніжніша, кольором перегукується з розетами, які є композиційним центром.

Роботи тернопільських майстрів завжди користується заслуженим успіхом на виставках, відзначаються нагородами. Кращі з них закуповують музеї. Окремі майстри-надомники збувають свої вироби через художній фонд України, звідки одержують відповідні матеріали для виготовлення килимів [20, 8].

Велику школу життя пройшли А.М. Івахів, С. Є. Пчола, К.М. Романюк, І.П. Покиданець, Д.Р. Кравчук, П.В. Курницький та інші майстри. Вони підготували надійну зміну; тепер уже їхні учні навчають початкуючих килимарів. Так, однією з послідовниць К.М. Романюк є здібна майстриня Софія Ваврух - учасниця виставок народного мистецтва, автор самобутніх витворів, оригінальних композицій.

Однак окремі початківці не завжди продовжують кращі традиції попередників. Захопившись модернізацією, вони відходять від уставленого, підтримуваного народом традиціями. Застосовують для вовни замість рослинних анілінові фарби, зіставляють надто яскраві кольори, для створення орнаментів використовують особливо яскраві флуоресцентні фарби, вживають чорний замість традиційного малинового світлого. Все це знижує своєрідність тернопільських килимів.

Значною галуззю художніх промислів на Тернопіллі є гончарство. Словник декоративно-ужиткового мистецтва дає таке визначення: гончарство - це виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів - посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури тощо. З появою гончарного круга воно стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця тощо. З VІ ст. гончарство в Україні розвинулось у самобутній художній промисел, який у ХVІІ - ХVІІІ ст. набув вищого рівня розвитку. Гончарна зона Поділля, до якої входить Тернопільщина, особливо багата глинами. Тут здавна існувало чимало осередків.

Для народної кераміки Тернопільщини властиві різні форми і своєрідні технічні засоби декорування - розпис, гравірування, гладження, флендрування, заливання, мармурування. Димлений посуд виготовляли в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському. Посудом з підполивними розписами славилось містечко Буданів. На спеціальні замовлення гончарі цього центру виробляли великі гладуни місткістю близько 350 літрів. Слід відзначити чорний посуд буданівського майстра Т. Земського, прикрашений рослинним орнаментом, що виконаний технікою гладження [3, 67].

Високими мистецькими якостями відзначалася кераміка Бережан, Підгайців, Копичинців. Майстри з Бережан надавали посудові оригінальних форм та прикрашали його своєрідними композиціями, фляндрованим розписом на білому та червоному тлі. Фляндровані прикраси знаходимо на дзбанках, тиквах та мисках, виконаних майстрами Підгайців на початку нашого сторіччя.

Своєрідне фляндрування білими або зеленими смужками на коричневому тлі характеризує вироби Миколи Марченка з Кременця. Різноманітністю різних кольорів та багатством орнаментальних мотивів відзначається бережанський посуд.

У наш час народна кераміка збагатилась новими орнаментальними та композиційними мотивами. Гончарними центрами стали села Вишнівець, Залісці та Великий Кунинець Збаразького, Сураж Шумського, Гончарівка Монастириського, Товсте Гусятинського районів та місто Борщів.

У містах Товсте, Копичинці, Підгайці, Бережани робили посуд з підполивними розписами. Сірою лискучою керамікою відомі Микулинці, Струсів, Буданів, Гончарівка. У Кременці та прилеглих селах робили кахлі та посуд. Великий Кунинець та Малі Садки - центри товстостінної неполиваної кераміки.

Найвизначнішим осередком розписної кераміки було місто Товсте (нині село Товсте Гусятинського району). Тут прикрашали миски ритуванням. Вироби одного з тодішніх майстрів Я. Пригарського можна побачити у музеях Львова і Тернополя Своєрідний характер має його розпис на мисках: на побілкованому фоні орнамент нанесений гравіруванням. Центральними мотивами цього розпису були птахи, а також риби, олені [24].

Є на карті Тернопільщини село, назва якого промовисто говорить сама за себе - Гончарівка. Розвиток промислу в Гончарівці здавна зумовлений існуванням тут добрих покладів глини. І тепер на місцевій сировині на краю села працює кахлевий завод. Відомо: рідко зустрічається глина, яка в безпосередньому вигляді має всі необхідні пластичні та в’язкі якості. Здебільшого необхідно змішувати два її види. Саме так ведеться і в Гончарівці: ближче до села - поклади „пісної" глини з домішками піску, характерного жовтого кольору, а далі, в „корчах”, де починається ліс, залягає глина сивуватого відтінку - в’язка, „гладонька”. Ці два сорти змішують на половину, обливають водою, традиційно „збивають рискалем", тобто ріжуть лопатою на пласти. У процесі вироблення глини до того ідеального стану, що дозволяє якнайповніше виявити її високі природні якості, тепер, як і завжди, найдовершенішим „інструментом" залишається чутливість людського дотику. Глину довго вимішують босими ногами, ріжуть металевим лезом „стругом” - раз по раз, дрібно, щоб вилучити всі камінчики, і знову обливають водою, знову місять чотири-п'ять разів... Хто без шани, без любові робитиме це? Від батька до сина, від діда до внука - в крові передається потяг до чудодійної глини, що не завжди давала на хліб і до хліба.

В Копичинцях прикрашали посуд геометричним орнаментом, виконаним ріжкуванням білою і зеленою фарбою на коричневому тлі. Стрункі дзбанки з водою і розширеною шиєю розписували здебільшого декількома горизонтальними поясами геометричного орнаменту або „під мармур” [23].

Ще донедавна чимало гончарів працювало в селі Залісці Збаразького району. Майстри, які залишились, виготовляють зараз здебільшого неполиваний червоний посуд. Тривогу викликає те, що на грані завмирання виготовлення чорнолощеної кераміки, якою славилась колись Тернопільщина. Цим промислом в даний час володіють лише І. Бойко з Гончарівки Монастириського району, С. Дяків з Голгоче Бережанського району, С. Романюк з Духова Кременецького району, та окремі майстри з села Залісці Збаразького району.

Відродити і продовжити традиції гончарів з Товстого вирішив випускник Косівського училища прикладного мистецтва В. Бардачевський, який у 1989 р. заснував тут гончарську школу. До гончарної справи він залучив учнів місцевої школи.

На грані завмирання гончарство в Шумському районі. Якщо в недалекі часи в селі Сураж було близько 70 майстрів, то зараз цим промислом займається лише одна сім'я П. Вознюка. На жаль перестали існувати як центри кераміки Підгайці, Копичинці, Кунинець.

По всьому слов’янському краю здавна побутував особливий вид глиняної пластики - різноманітні фігурки звірів, птахів з продушинами для свистіння. Це - відгомін древнього культу плодородства, оновлення і відродження природи. Магічним актом заклинання плодючості в час весняних обрядів був свист - як ритуал відганяння злих духів. З плином часу відійшла символіка, а пищики дістали розповсюдження як улюблена дитяча забавка, неодмінний атрибут народного свята.

Якщо російську народну іграшку - „свистульку" неможливо уявити собі без кольорового розфарбування, то в українських пищиках, особливо тих, що побутували в етнозонах Західної України (на Буковині, Закарпатті, Поділлі), основний акцент робиться на формування зображуваної фігурки.

Розповсюджений в нашій області вид народної художньої творчості - плетення з лози і рогози. Найвизначніший центр плетіння з рогози було і залишається с. Хотовиця Кременецького району. Широкого розвитку цей промисел набрав за останні роки в селах Кременецького і Збаразького районів, які розташовані в верхній течії річки Горинь. Важливо, що в цих районах секретами плетіння оволодівають діти. Першими вчителями є батьки. Зі смаком виконують роботи сім'ї В. Казновецького та М. Тивонюка з Млиновець, О. Волянюк з Устечка, А. Болтика, Г. Городецького, М. Польового, Т. Колісника, М. Огородника з Хотовиці.

Успішно працює гурток „Рогізка” в Млиновецькій неповній середній школі, яким керує вчитель В. Владика. У 1987 році він відзначений Дипломом І ступеня на ВДНГ в м. Москві, а керівник - золотою медаллю ВДНГ. Плетіння з рогози поширене і в інших районах, зокрема Бучацькому. Користуються попитом в населення вироби Г. Вівчар з Пишковець цього району [21].

Віртуозні композиції з рогози у лауреата всесоюзних конкурсів Я.І. Ремінецького. Техніку плетіння перейняв від батьків. На основі старовинного ремесла розвинув новий жанр народного мистецтва - виготовлення з рогози сувенірів. Дотримуючись виконання стилю народних майстрів Поділля, Прикарпаття, виготовляє сувеніри на сюжети сьогодення, історії, ілюстрації до літературних творів.

Високою майстерністю відзначаються меблі (крісла, дивани, столи, табуретки, стільці), виготовлені з лози майстром з міста Кременця.

Лозоплетіння дуже поширена в селах Шумського району. Здебільшого тут виготовляють предмети домашнього вжитку (кошики всіх видів, хлібниці, крісла тощо). Відомі роботи майстрів Г. Долинського та Д. Муляра з В. Садків, С. Герасимчука з Андрушівки, В. Дембіцького з Перемонівки, К. Корнійчук з Коновища, С. Павлюка з Онишковець, М. Ткачука з Кордишева, Ю. Злюка та Г. Завішаного з Піщатинець цього району. Центрами плетіння є також села Росохач Чортківського району, Гадинківці Гусятинського району, Устя Зелене, Високе, Лазарівка, Олеша, Яргорів, Коропець Монастириського району, Колодрібка Заліщицького району [41].

Улюбленим видом народної творчості тернопільчан була обробка дерева. З давніх-давен тут розвивалась дерев’яна скульптура. Давніми центрами культової різьби, починаючи з ХVІІ ст., були села Улашківці та Золотий Потік. Згодом ще стали села Козівського, Теребовлянського, Монастириського районів. У Бережанах діяв різьбярський цех лісгоспзагу, де працював цілий колектив досвідчених різьбярів. Вони різьбили орлів, полички, тарілки, чорнильниці, хлібниці, попільнички, оздоблені листям та гронами винограду в традиціях лемківської різьби.

Своєрідними лаконічними формами відзначаються роботи різьбярів М. Бердаля та Д. Долинського з села Гутисько, яке колись було визначним центром художнього різьблення по дереву. Інструктовані вироби (шкатулки, рами, тарілки тощо) виготовляють різьбярі Г. Кос з Купчинець Козівського та М. Балакунець з Пробіжної Чортківського районів.

Розкриті герої творів Шевченка в традиціях класичної спадщини української дерев’яної пластики представляють своєрідне образотворче читання Кобзаря. Таких творів у В.В. Лупійчука більше ста п’ятдесяти. Виразний творчий портрет автора складають понад 100 оригінальних робіт.д.о кращих можна віднести „Пам’ять", „Весна", „Другарка із Слівена”, „Чорне та біле", „Мрія”, „Сон", „Козак", „Літописець”, „Мавка”, „Л. Толстой", „Слов’янка” та ряд інших. Вони будять думки й асоціації.

Активно сприймає земне буття, збагачує його народними традиціями і своїм бентежним світосприйманням лауреат всеукраїнських конкурсів, народний майстер, скульптор І.Г. Мердак. Улюблений матеріал для його творів - дерево. Скульптура майстра - це прохолода лісу і тепло тернопільських нив, це дух Київської Русі і фольклорні сюжети із творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, це одухотвореність образу сучасника. Йому властиве органічне осмислення історичного минулого.

Широкого поширення в області набула плоска і рельєфна різьба, в якій працюють багато майстрів з Микулинець Теребовлянського району, Б. Копей з с. Устя Зелене Монастириського району. Вони виготовляють шкатулки, оздоблені рельєфною і плоскою різьбою, портрети Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, топірці та інші вироби [57].

Витинанка як вид народного декоративно-вжиткового мистецтва своїм горінням сягає в сиву давнину. Ще у V ст. до н.е. кочові народи прикрашали свій побут ажурними візерунками зі шкіри, хутра, повсті.

У розпитку паперових витинанок певну роль відіграли настінні розписи. На Поділлі паперовий декор співіснував із мальованим, інколи доповнюючи його. Мотиви орнаменту і способи розташування їх у витинанках аналогічні стінним розписам. Селяни віддавали перевагу витинанкам. бо виготовляти їх легше і швидше. ніж розписи, простіше змінити при наступній побілці хати. Виготовляли витинанки навесні перед святами, коли селяни білили і прикрашали житло. Подекуди міняли витинанки й перед Новим роком. На стіну їх наклеювали молоком, аби легко зняти при наступній побілці.

Найдавніші українські витинанки. що дійшли до нас, походять з Прикарпаття і Західного Поділля. Збереженню їх сприяли етнографічні виставки. які в кінці XIX - на початку XX ст. були дуже популярними. Це зокрема виставки у Тернополі (1887 р), у Львові (1894 р), в Бучачі (1995 р). Після них музейні збірки поповнились витинанками. Велика колекція ажурних паперових прикрас початку XX ст. з Бучацького повіту потрапила по Львівського музею українського мистецтва.

Популярними були ажурні віконні занавіски, декоративні рушники. Як вишивка і розпис, вони стали невід’ємною частиною оздоблення художньо-поліграфічної продукції, театральних декорацій. Не втратили вони й ужиткового характеру. В нашій області витинанкою займались здебільшого переселенці з Польщі.

На початку XX ст. вивчення та виготовлення витинанок проводилося в початкових і середніх школах та гуртках. Витинали "фіранки", "рушники", "рамочки", "серветки". Вони відзначалися досконалою технікою, високою орнаментальною культурою, глибокою традиційністю мотивів та гармонійним колоритом. Народні майстри творили витинанки на засадах ритму, симетрії та ажурності [21].

Витинанки діляться на три великі групи - одинарні, складні та комбіновані. Раніше їх розвішували тільки на стінах сільської хати, а згодом вони були і над вікнами, і над дверима, і над портретами. У 60-70 роки дуже поширеними були фіранки і рушники, вирізані ножицями. Цією технікою добре володіла В.Й. Яскілка з Підзамочка Бучацького району. Вирізані ножем фіранки С.А. Чайківської з цього ж села вражають ритміко-пластичним ладом композиції і лаконічним декором ("зірочки", "кружальця", "ромбики"). Ажурні фіранки Г. Скрипки і Ф. Левчук з Улашківців Чортківського району мали дзеркальну одноосьову структуру.

Невеликі одинарні витинанки Н. Є. Білецькоі з Бучача мають форму квадрата, ромба, розеток з лаконічним геометричним орнаментом. Узори О.Я. Загрійчук з цього ж міста переважно розеткової форми. Витинанки І.К. Яківчик з Пробіжної Чортківського району відзначаються ажурним дугоподібним орнаментом. Орнаменти на витинанках Ю.А. Мізик (с. Підзамочок Бучацького району) мають рослинний, дещо геометризований характер. До її витинанок близькі за художніми особливостями і способом виготовлення орнаментальні стрічки для поличок і великі віконні фіранки Ю.П. Жачко із Пліхова Бережанського району.

С.Я. Батюк із Салівки Чортківського району віддавав перевагу великим розетковим композиціям (діаметром 30 см). витинаючи дивовижні паперові мережива на восьмипроменевому чи 16-променевому рапорті. Використовуючи прості орнаментальні мотиви, народний майстер, досконало володіючи технікою, створював оригінальні композиції, які успішно експонувалися на обласних та республіканських виставках.

У 70-80-их роках ХХ століття на виставках з'являються сюжетні витинанки М.П. Бездільного (Бережани), М.В. Ремінецької (Тернопіль), Д.Г. Мимрика (с. Великий Говилів Теребовлянського району), М.Н. Бурдяк (с. Біла Чортківського району), Б.О. Стадничука (с. Михвилівка Борщівського району). Заслужений майстер народної творчості України М.П. Бездільний виступив як новатор сюжетних тематичних витинанок. Вони одинарні, виготовлені комбінованою технікою з різнобарвного паперу. Взаємопроникнення художнього витинання і графіки помітне у тематичних композиціях М.В. Ремінецької та Д.Г. Мимрика, в котрих важливу роль відіграють графічно чіткий малюнок, вивірений силует, дзеркальна симетрія і рапорт.

У 1990 році на обласній виставці в Тернополі дебютантка Люба Козак із Бариша Бучацького району представляє оригінальні об'ємносюжетні витинанки з білого паперу. М.Н. Бурдяк (с. Ягільниця на Чортківщині), ще в роки війни почала витинати з паперу фіранки на вікна, розетки, сюжетні картинки для себе і для родини. Ці композиції зберігає і досі. Твори її експонуються на шкільних виставках, потрапляють і на вернісажі до Тернополя. У червні 1993 року Марія Бурдик взяла участь у першому всеукраїнському святі "Українські витинанки". що проводилося у Могилеві-Подільському на Вінниччині, де була відзначена дипломом і призом.

Відроджується писанкарство. Цьому сприяло повернення народу до духовності. Особливу творчість проявляють писанкарі Бережанського, Борщівського і Заліщицького районів. Впроваджується писанкарство і в шкільну програму з образотворчого мистецтва. Не можна упустити масовий вид художньої творчості на Тернопіллі - вишивку. Нею прикрашали одяг, занавіски, скатерті тощо.

Вишивки Тернопільської області характеризуються насиченими, темними, аж до чорного, колоритом. Виконані вовною, густі, без пробілів, орнаменти суцільно вкривають рукави жіночих сорочок, гаптовані „поверхневим швом". Із початку ХХ ст. поширилася хрестикова техніка, квіткові орнаменти; сама ж вишивка стала яскравіших кольорів.

На Східному Поділлі для надання сорочкам особливо святкового вигляду суцільні маси орнаменту, що вкривають усе тло рукава, розцвічували срібними й золотими нитками. Легкості й ажурності сорочкам надає змережування окремих частин „павучками". Якщо раніше в вишиванках панували чорний та червоний кольори, то вже на початку ХХ ст. з’являються поліхромні хрестикові вишивки з квітковими мотивами. Особливо багаті вишивки у селах Борщівського, Заліщицького, Чортківського районів, де збереглась техніка рельєфної вишивки, або вишивки „Кучерями", в якій застосовуються вовняні нитки домашньої роботи, здебільшого чорного кольору [22, 67].

Традиційні форми орнаментики, композиції і колористики постійно збагачуються й розвиваються, запозичуючи від споріднених видів народного мистецтва. Багато орнаментальних мотивів, характерних для вишивок Тернопільщини, часто зустрічаються і в килимах, що свідчить про взаємопроникнення орнаментики цих близьких видів народного мистецтва. Особливо це помітно в орнаментиці Збаразьких зірчастих килимів і вишивок зірками („звіздами”) цього ж району.

У народній вишивці Тернопілля, як і в інших видах народного мистецтва, воєдино зливаються і природний талант, і виконавська майстерність. Кожній вишивальниці характерним було бажання внести особистий світ бачення барв, створити орнамент кращий за попередній. Так в народі відбиралось й викристалізовувалось найкраще, а випадкове й недосконале не знаходило розповсюдження. Завдяки цій особливості розвитку орнаментики вишивка Тернопільщини зберегла чарівну гармонію змісту й форми, колориту й композиції орнаменту, яка й сьогодні захоплює нас в будь-якому прояві.

Вишивка широко застосовується і саме зараз вона набуває свого розквіту. Значною мірою цьому сприяють широкі матеріальні спроможності й вищі естетичні запити населення. На Тернопільщині працюють майстрині-надомниці, які прикрашають вишивкою декоративні побутові предмети для продажу через художній салон. Попередньо вишивки розглядаються художньою радою при художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України [56].

Декоративні рушники, серветки, жіночі блузки та чоловічі сорочки й краватки, виконані майстринями Тернопільщини, користуються попитом не тільки місцевого населення, але й численних гостей нашої області, туристів з різних куточків України та з-за кордону.

Найбільшою популярністю користуються жіночі блузки. Основною декоративною частиною блузки є рукав, він повністю проглядається як з-під корсетки (у національному вбранні), так і з-під сарафана чи жилетки сучасного одягу. Тому він вишивається особливо ретельно. Як і перед, рукав вишивають пишними квітами рослинного мотиву чи широким узором геометричного орнаменту. На рукавах вони розташовуються горизонтально або вертикально впродовж усього рукава від плеча донизу. Особливо привабливі жіночі блузки, в яких орнаментальні мотиви на рукавах розташовані по діагоналі всього рукава.

Чоловічі вишивані сорочки оздоблюються меншою кількістю орнаменту, який розташовується в залежності від крою сорочки. В сорочках з довгим рукавом, національних за характером крою; частіше замість комірця зустрічається стійка, яка разом з вузеньким манжетиком прикрашається вузькою орнаментальною смужкою. Пазуха чоловічої сорочки від стійки донизу вишивається ширшою чи вужчою орнаментальною смужкою в залежності від усталеної традиції у відповідних районах Тернопільщини.

Широкого розповсюдження набули вишивані чоловічі краватки. Вишивають залежно від району-з перевагою холодної чи гарячої гами кольорів. У південно-західних районах вишивку на краватках оздоблюють ще металевою блискучою ниткою та бісером.

У Заліщицькому, Борщівському та Монастириському районах чоловічі краватки часто вишивають на парчевій тканині бісером. Особливого поширення набули оздоблені вишивкою жіночі та дитячі сукні. Кожна мати вишиває доньці чи синові плаття, блузочку чи сорочку. Вишивка на Тернопільщині широко використовується і в оздобленні декоративних виробів (рушників, скатерток, серветок тощо). В кожній сільській сім'ї є по декілька пар вишиваних декоративних рушників. Прикрашають ними житлові інтер'єри і в містах [41].

У Кременецькому, Шумському та Лановецьму районах рушники дещо відмінні від рушників інших районів області. Вишивають їх не геометричним орнаментом, а стилізованими рослинними мотивами, близькими до декоративного розпису. Декоративний рушник закінчується або мережкою з китицями чи тороками, або в'язанням гачком.

У південно-західних районах Тернопільщини більшого поширення набули рушники з геометричним орнаментом, який вишивається по обидві сторони від кінців широкими смугами. Кінці рушника мережать і пров'язують тороками з основи полотна, на якому вишивають, або з білих катушкових ниток. Скатерті оздоблюються по крайній лінії, по центру, по діагоналі, по сегментах. Вишивані скатерті часто доповнюються мережкою та торочками.

В останні роки поряд із скатертями широко розповсюдилися оздоблені вишивкою серветки. Найчастіше вони вишиваються у комплекті: одна велика і шість або дванадцять менших. Весь комплект гармонійно витримується в одному орнаментальному та композиційному рішенні. Вишивкою оздоблюють невеликі за розміром декоративні подушки та наволочки. У південно-західних регіонах області декоративні подушки вишивають здебільшого у геометричних орнаментах, у північно-східних - переважають рослинні орнаменти та композиції стилізованих букетів.

Поряд з великою кількістю орнаментів вишивки на Тернопільщині поширені різноманітні техніки вишивання. В сучасній вишивці найчастіше зустрічаються техніки хрестика, гаптування та низинка. Відійшли в архаїку техніки кручення, настилання та пів хрестик. Роботи в цих техніках можна побачити лише в музеях Львова та Тернополя [28].

Техніка низинки виконується тільки в орнаментах геометричного характеру, тому вона найбільш поширена у південно-західних районах Тернопільщини. У північних районах розповсюджене гаптування та хрестик. Вдаючись до невичерпної криниці народної художньої творчості, майстри народної вишивки Тернопільщини постійно розвивають і збагачують її новими мотивами та технічними способами, які тісно пов’язані з процесом виробництва та суспільного розвитку.

Сьогодні вишивають майже в кожній сім’ї на селі і в місті. Тисячі талановитих майстрів і майстринь творять неповторну красу. Серед них в першу чергу слід згадати заслуженого майстра народної творчості М. Вареницю з Тернополя. Вона - активний учасник обласних та Республіканських виставок народної художньої творчості. Вишиває хрестиком і низинкою. Майстрині характерне відчуття кольору, гармонії, висока техніка виконання.

Чудовим майстром художньої вишивки є П. Ткачук, викладач Теребовлянського культосвітнього училища. Поряд з вишивкою майстер займається також нанизуванням з бісеру, декоративним розписом. Тернопільчани, гості міста неодноразово мали змогу знайомитись з витворами рук майстра. Високу оцінку одержували його роботи і на республіканських виставках.

Серед тих, хто в роки занепаду народного мистецтва залишився вірним давнім традиціям кращих майстрів вишивання, активно боровся за їх збереження, подальший розвиток і збагачення, є Г. Баран з Тернополя. Особливо неповторні її рушники. Майстриня бере найактивнішу участь у всіх обласних і республіканських виставках.

Визначним осередком вишивки є Бережани. Тут при краєзнавчому музеї працює студія вишивання на чолі з керівником М. Вавро. Студія підтримує творчі зв'язки з вишивальницями Івано-Франківської та Львівської областей, організовують обмінні виставки, діляться досвідом роботи. Все це сприяє росту майстерності вишивальниць, збагачує їх новими знаннями з цього виду ремесла.

Поміж бережанських вишивальниць виділяється М. Гарап'юк, колишня вчителька, а також її дочка. Крім вишивки, вони займаються ще ткацтвом, розписують писанки [21, 82].

Борщівський район - один з небагатьох, де найбільш зберегли давні традиції народних майстрів вишивання поряд із звичаями і обрядами. Особливо привабливі жіночі наряди, зокрема весільне вбрання молодої в національному стилі, оздоблене вишуканою вишивкою. Живописністю, майстерністю закомпонування та технікою виконання відзначаються вишивки майстринь Г. Касіян з Трубчина, Г. Вальчук та Г. Сарахман з Дністрового, В. Шпак з Кудринець цього району.

Таким чином, народні промисли і ремесла Тернопільщини займають важливе місце у естетичному вихованні молодших школярів.

Розділ 2. Використання народних промислів і ремесел в естетичному вихованні учнів початкових класів

2.1 Особливості естетичного виховання учнів засобами народних промислів і ремесел

Народні промисли і ремесла є стійкою системою створення образів, естетичних уявлень, історично сформованих у певному середовищі. Основне у виховних традиціях народних промислів і ремесел - матеріал, техніка його обробки, характер виготовлення предметів, а також принципи і прийоми втілення образу. Вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнамент, виражені живописними, пластичними або графічними засобами. Залежно від характеру взаємозв'язків ці фактори формують специфічні риси окремих видів мистецтва [23]. В історичному аспекті відбувається постійний процес відновлення і розвитку традицій, але принципи, особливості художньої форми у мистецтві народу зберігаються віками, традиції відбивають ту якість, яку ми називаємо класикою мистецтва.

Народні промисли і ремесла є особливо цінними для виховання та розвитку дітей у наших школах. Вони з усією переконливістю доводять, що найбільших успіхів досягає той, хто вміло поєднує теорію і практику, яка базується на досвіді вивчення основ мистецтва.

Розглядаючи естетичні можливості народних промислів і ремесел, ми оцінюємо і їх місце у людській діяльності, житті. Останнім часом в українській науковій літературі активізувалась увага до висвітлення питань духовної культури. Народні промисли і ремесла безпосередньо входять у сферу матеріальної і духовної культури народу.

У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка є результатом як духовної, так і практичної діяльності людей. Вони матеріально виражені і несуть інформацію про композицію, орнамент, колорит, яка зберігається в колективній пам'яті людей. Декоративно-прикладне мистецтво об’єднує і сферу теоретичних образотворчих знань, естетичні погляди, смаки, звичаєво-обрядові аспекти, етичні переконання тощо. Це одна із частин народної художньої культури.

Сьогодні народні промисли і ремесла розглядаються як важлива художня цінність, що виконує численні функції - пізнавальну, комунікаційну, естетичну [7]. Народні промисли і ремесла збагачуються новими аспектами естетичного звучання, їх змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

На уроках з використанням народних промислів і ремесел учні ознайомлюються з кращими зразками українського народного декоративно-прикладного мистецтва, вивчають побудову узорів, самі складають узори і підбирають кольори для оздоблення різних предметів. В творах декоративного мистецтва видно любов до Батьківщини, життєстверджуючу силу, спостережливість. Такі уроки особливо розвивають учнів, якщо проводяться з підбиранням наочних посібників із справжніх зразків творчості. Показування на уроках вишивок, мережива, кераміки з розписом, предметів, оздоблених різьбою по дереву, по кістці, та інших збуджує цікавість учнів. Бесіди з учнями, демонстрування посібників, навчальних таблиць і фотографій треба проводити так, щоб показати всю різноманітність видів народної творчості [14].

Пояснювати основи композиції узорів особливо корисно на зразках народних промислів і ремесел. Під час бесіди звертаємо увагу учнів на те, що в оздобленні предметів ясно видно взаємозв'язок малюнка з формою і розміром предмета. Малюнок завжди розробляють, враховуючи те, з якого матеріалу зроблений предмет: дерево, метал, кістка та ін. Розуміння законів композиції, ритму в народних узорах гармонійно поєднується з гідним подиву почуттям кольору. Показуючи зразки творчості, ми доведемо, який талановитий наш народ і як збагатилась тематика творчості.

На уроках учні дізнаються, як працюють художники над оздобленням предметів, як розробляється композиція малюнка. Якщо є змога, дуже корисно показати через епідіаскоп, який є в кожній школі, фотографії народних виробів. За останні роки випущені набори листівок: "Різьба по кістці", "Дерев'яна скульптура", "Іграшки", "Кераміка", "Фарфор", "Художнє скло" та інші. Є багато наборів, що відбивають творчість китайського, німецького, в'єтнамського, польського, індійського народів. Їх можна використати для показування учням. Після проведення таких бесід учні самі збиратимуть листівки і зразки народної творчості, Для проведення бесід з епідіаскопом можна об'єднати кілька класів. Ілюстрована бесіда дає змогу ознайомити дітей з кольором і композицією в оздобленнях предметів побуту.

Використання народних промислів і ремесел на уроках починається ознайомленням учнів з декоративним мистецтвом, що супроводжується цікавою розповіддю чи бесідою. У бесідах треба зробити огляд світового прикладного мистецтва. Звичайно, велику увагу слід приділити ознайомленню учнів з українським народним декоративно-прикладним мистецтвом, насамперед з мистецтвом свого краю. Бесіди завжди мають супроводжуватися показом ілюстрацій, а ще краще - матеріальних зразків, зібраних під час проведення пошукової роботи.

Велике значення народні промисли і ремесла народних промислів і ремесел полягає в естетичному та художньому вихованні дітей у сучасній початковій школі. Чимало педагогів, учених, методистів, художників і мистецтвознавців вивчали й аналізували народні промисли і ремесла. Їхні рекомендації зводяться, як правило, до двох варіантів. Один з них - найбільший вплив на естетичний розвиток молодших школярів має вільна імпровізація, виконання виробів на основі народних промислів і ремесел.

В.С. Кузін - відомий російський методист, який багато наукових праць присвятив вивченню та методиці викладання образотворчого мистецтва у загальноосвітніх школах, з метою підвищення дієвості навчально-виховного впливу народних промислів і ремесел на учнів рекомендує використовувати таку послідовність виконання виробу:

збір матеріалу, необхідного для виконання виробу на основі народних промислів і ремесел (листя дерев, репродукції, фотографії);

вивчення об'єктів, форми яких повинні втілитись в декоративні форми (листя, квіти, фрукти тощо);

виконання декількох варіантів декоративних елементів;

виконання ескізу невеликого розміру;

виготовлення заготовки виробу чи виконання декоративного рисунка олівцем;

виготовлення остаточного варіанта виробу чи виконання декоративного малюнка фарбами.

Ці та інші методи можна використовувати у педагогічній практиці, але остаточний вибір варто залишити за дітьми, вони самі оберуть свій улюблений метод виготовлення зразків народних промислів і ремесел. Основне, щоб методика враховувала вікові психологічні особливості дітей.

Головним у виконанні творів на основі народних промислів і ремесел, як і в будь-якому іншому виді мистецтва, є цілеспрямоване багаторазове повторення вправ, які стануть основою творчості. Простота виконання, виразність, яскравість кольорових барв, значні можливості імпровізації роблять твори на основі народних промислів і ремесел доступними і в початкових, і в середніх, і в старших класах національної української школи.

Майже на всіх уроках образотворчого мистецтва вчитель демонструє твір мистецтва: репродукцію з картини, гравюру, скульптуру і т.д. Показ цих творів іноді має методичний характер, але при цьому ніколи не можна забувати, що ми маємо справу з мистецтвом, що вимагає дотримання ряду умов. Насамперед необхідно створити потрібний настрій і обстановку для сприйняття і розуміння твору, створити умови для розгляду об'єкта, організувати увагу дитини. Це можна зробити, запропонувавши учням спокійно сісти, зосередитися, скласти на парті руки, уважно дивитися і слухати. Починають показ витворів мистецтва і розповідь про них тільки тоді, коли клас підготується.

При показі картин, репродукцій, гравюр і інших творів образотворчого мистецтва потрібно дати 2-3 хвилини на розгляд об'єкта. Діти тільки розглядають твір, а вчитель ні про що їх не питає, нічого не пояснює. Якщо демонструється маленький предмет (наприклад, статуетка) - треба пройти по класу і показати всім предмет в найбільш вигідних аспектах. Після "мовчазного" розгляду моделі потрібно звернути увагу учнів на істотні його деталі.

Не варто зупиняти учня, якщо в процесі розгляду твору, що демонструється, він співвідносить побачений образ зі своїм особистим досвідом. Наприклад, під час сприймання керамічних іграшок пригадає, як бачив козенят, що буцаються, коли відпочивав на літніх канікулах в селі у бабусі: "Козенята забіяки - весь час буцаються. Ріжки ще маленькі-маленькі, а вони один на одну наскакують. І мене буцнути хотіли, так я втік... ". Показ твору мистецтва в методичних цілях - істотне, але все ж не головне джерело знань молодших школярів про образотворче мистецтво. У всіх класах початкової школи, згідно з програмою, вчитель проводить спеціальні бесіди про мистецтво.

Застосовувані у процесі навчання молодших школярів методи роботи ґрунтується на імпровізаційному стилі роботи народних майстрів, який узгоджується з імпровізаційною природою і емоційним характером дитячої творчості. Так, із самого початку навчання необхідно стимулювати виконання художньої роботи без попереднього контуру, наприклад, пензлем "від плями", крейдою, тушшю, ножицями тощо. Такий метод сприяє збереженню безпосередності образотворчої діяльності; добре розвиває моторику руки, культуру зображення; розвиває чуття характеру силуетної форми, цілісне, емоційне бачення; допомагає подолати властиву дитячому малюнку статичну форму зображення, переважну увагу до деталей, виховує культуру сприйняття, здатність до художнього узагальнення.

Структурно-змістовий аналіз навичок образотворчої діяльності молодших школярів показує, що, виходячи із проблеми володіння технікою та прийомами образотворчої діяльності, знати основні правила організації робочого місця, користування художніми матеріалами та інструментами, гуашшю та пензлями, тушшю і графічними інструментами (фломастером, кульковою ручкою, підгостреною паличкою, м’яким олівцем, пластиліном чи глиною та стеками у ліпленні.

Також навички образотворчої діяльності включають уявлення про різні види образотворчої діяльності, роботу в кольорі графічними матеріалами та інструментами, ліплення, аплікацію і витинанку (як види художньої роботи з папером), послідовність роботи в малюнку, ліпленні, роботі з папером, навички в користуванні названими матеріалами і інструментами. В роботі гуашшю також вміти користуватися загостреною паличкою для продряпування деталей по вологому шару фарби.

Вказані навички містять також навички вільної (розкутої) швидкої роботи в різних видах образотворчої діяльності (одразу в матеріалі та без попереднього контуру олівцем); в роботі з папером: складання, прорізування та вирізування простих силуетних форм.

Що стосується образотворчих навичок роботи з кольором, то учні повинні вміти отримувати похідні кольори змішуванням основних, світлі і темні відтінки додаванням білої та чорної фарб, теплі і холодні відтінки кольорів додаванням головного теплого та головного холодного; на елементарному рівні вміти виразити кольором певний характер образу.

У плані форми діти повинні мати сформовані навички образотворчої діяльності у таких сферах, як відображення основних геометричних форм та видів і типів ліній, складових частин в будові людини, птахів, тварин, будівлі, взаємозв’язку основної форми та частин, виражальних можливостей лінії та силуетної форми, симетрії як засобу гармонізації форми. Також діти повинні вміти проводити лінії різного виду графічними інструментами, пензлем; від руки малювати округлі форми силуетом та лінією (фарбами - пензлем та пальцем, а також графічними інструментами та матеріалами); спостерігати, порівнювати і підставляти нескладні форми та їх частини за характером та розмірами; передавати основний, узагальнений характер форми силуетом або лінією у зображенні на площині, чи в об’ємі у ліпленні; на елементарному рівні створювати певний за характером образ засобами лінії.

У плані композиційної образотворчої діяльності діти і підлітки повинні вміти повністю заповнювати площину аркуша за допомогою великого зображення (крупним планом) та рівномірного розташування зображуваних елементів, мати елементарне уявлення про узгодження форми і декору, а також свідомо вибирати положення аркуша паперу залежно від форми об’єкту зображення.

У процесі вивчення творів образотворчого мистецтва з учнями 1-4 класів велике значення має зміст поставлених учителем запитань, їх послідовність. Це дуже важливо під час розкриття ідеї декоративного виробу. Особливо ефективним у виховній роботі є метод порівняльного аналізу виробів. Цей метод відрізняється від інших багатосторонністю й різноманітністю, що дає можливість порівнювати художні вироби декоративного мистецтва у різноманітних напрямках. Бесіду не слід перевантажувати показом великої кількості різноманітних виробів. Найдоцільніше аналізувати два-три, зрідка чотири вироби. Головне щоб учні добре зрозуміли і засвоїли зміст цих виробів, ознайомилися з життям їх авторів. Готуючись до бесіди за виробами, завжди треба пам’ятати про їх виховну мету: розвивати в учнів творчі здібності, виховувати в них художній смак, інтерес і любов до мистецтва, дати учням знання в галузі образотворчого мистецтва, ознайомити їх з зразками образотворчого мистецтва.

2.2 Методика експериментального дослідження

Враховуючи особливу сенситивність дітей молодшого шкільного віку, їхню підвищену почуттєво-емоційну сприйнятливість, можна зробити висновок, що цей віковий період є найбільш сприятливим для залучення дітей до вивчення національної спадщини - творів українського народного мистецтва, які акумулюють культурні здобутки народу, синтезують універсальну можливість розвитку естетичного сприйняття, стимулюють оцінну та творчу діяльність.

Одним із ефективних засобів формування творчої активності особистості учнів молодшого шкільного віку є різновид українського народного мистецтва - іграшка. Вона є відтворенням у тій чи іншій спрощеній, узагальненій та систематизованій формі предметів і явищ життя й діяльності суспільства.

На підставі аналізу наукових джерел вчені розробили критерії та показники, які забезпечили можливість виявлення рівнів сформованості творчої активності учнів молодшого шкільного віку на основі обізнаності дітей з українською народною іграшкою: перцептивно-емоційний, пізнавально-інформаційний, оцінний і діяльнісно-творчий.

Перцептивно-емоційний критерій дає змогу з’ясувати ступінь сформованості активного сприйняття творів мистецтва.

Основні показники зазначеного критерію: наявність потреби спілкування з українським народним мистецтвом (зокрема, народною іграшкою); зосередженість та захопленість у процесі сприйняття художнього твору; безпосередність емоційних реакцій; активність у процесі обговорення вражень від сприйнятих художніх творів; підвищений інтерес до занять з вивчення та самостійного виготовлення українських народних іграшок.

Пізнавально-інформаційний критерій творчої активності відображає ступінь розвиненості пізнавальних здібностей дитини, рівень наявності набутих знань у галузі народного мистецтва. Він складається з певного обсягу інформації про призначення народної іграшки; про промисли з виготовлення українських народних іграшок та їх регіональні особливості; про українських народних майстрів-іграшківців; про матеріали для виготовлення народних іграшок в Україні; про традиційні техніки та прийоми роботи з різними художніми матеріалами; про види українських народних іграшок; розуміння змісту художніх термінів і понять.

Оцінний критерій творчої активності допомагає визначити рівень здатності дитини до естетичної оцінки духовних цінностей, окремих мистецьких творів і рівень розвиненості естетичних почуттів, уяви, асоціативної пам'яті, а також навичок до співставлення, порівняння та аналізу сприйнятого.

Основні показники даного критерію: володіння розумовими операціями аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення; здатність вербалізувати власні почуття та особисте ставлення до творів мистецтва; самостійність оцінних суджень.

Діяльнісно-творчий критерій творчої активності віддзеркалює міру прагнення молодших школярів до художньо-творчої діяльності, що передбачає розвиток практичних умінь і навичок та особливо здатності до самостійної декоративної і образотворчої діяльності.

Показники даного критерію: бажання виразити себе у різних видах творчої діяльності у галузі української народної іграшки; прояв самостійності задуму та оригінальність вирішення завдань творчого характеру; широта асоціацій у художньому втіленні творчого задуму.

Відповідно до кожного із зазначених критеріїв творчої активності молодших школярів було визначено рівні її сформованості (високий, середній, низький).

Низький рівень творчої активності характеризується тим, що у молодших школярів відсутня потреба в усвідомленому ознайомленні з народними іграшками та захопленість даним видом мистецтва, не проявляється інтерес до виготовлення іграшок за зразком народних, спостерігаються утруднення у вираженні власного ставлення, настрою та думок, які виникли у ході ознайомлення з українськими народними іграшками. Типовим для учнів даного рівня є часткове, епізодичне, безсистемне засвоєння певної суми знань.

Учні спроможні лише до вираження однозначної емоційної оцінки стосовно української народної іграшки. Вони практично не звертають увагу на її естетичні якості, вагаються у поясненні власних суджень та оцінок. Молодші школярі, які відносяться до цього рівня, малоініціативні, у них відсутні творчі прояви, вони уникають виконання завдань творчого характеру, прагнуть до копіювання, потребують значної допомоги вчителя.

Середній рівень творчої активності мають молодші школярі, у яких виявляється неусвідомленість інтересів щодо української народної іграшки, майже немає потреби у її вивченні й виготовленні, наявна слабка здатність до обґрунтування настрою, думок, почуттів, що виникли у ході ознайомлення з різними видами українських народних іграшок.

Учні, які відносяться до цього рівня, володіють неповним обсягом знань про українську народну іграшку, основні способи її створення; відчувають певні труднощі при спробі порівнювати, узагальнювати та встановлювати зв'язки між елементами іграшок, шукати аналогії; їм важко самостійно актуалізувати набуті знання навіть у знайомих ситуаціях. Разом з тим, у дітей даного рівня спостерігається здатність до оцінки деяких вартостей української народної іграшки (саме як твору мистецтва), прагнення до вираження власного ставлення до неї з відповідним обґрунтуванням.

Високий рівень творчої активності характеризує наявну у школярів початкових класів потребу в ознайомленні з українським народним мистецтвом (народною іграшкою); відчутну зосередженість та захопленість процесом сприйняття художнього явища. Водночас спостерігається безпосередність переживань, активність у процесі обговорення вражень, отриманих від сприйняття художніх явищ, підвищений інтерес до занять з вивчення та самостійного виготовлення українських народних іграшок.

Для дітей, які відносяться до високого рівня, характерним є: досить глибока поінформованість про українську народну іграшку, самостійність у ході засвоєння знань та їх застосування; спроможність робити висновки, аналізувати, порівнювати одержану інформацію; оперувати відповідною термінологією. Учні з високим рівнем творчої активності демонструють вільне володіння розумовими операціями (синтезом, аналізом, порівняннями, узагальненнями). Вони здатні самостійно оцінити естетичні якості твору мистецтва, висловити почуття, викликані тією чи іншою іграшкою і пояснити, за допомогою яких саме засобів це вдалося майстру - іграшківцю.

Для школярів даного рівня характерне самовираження у різних видах художньо-творчої діяльності (відносно української народної іграшки), яскравість уяви та художнього бачення, розвиненість образного мислення, самостійність та оригінальність естетичного вирішення задуму, метафоричність та образність, емоційність та виразність творчих робіт.

Для виховання у молодших школярів засобами народної іграшки вчені-педагоги рекомендують проводити спеціальні уроки різного типу, серед яких:

1. Уроки ознайомлення з творами народного мистецтва. Метою цих уроків є ознайомлення з різновидом українського народного мистецтва - іграшкою, що спрямоване, передусім, на задоволення пізнавальних інтересів та формування у молодших школярів уявлень про місце та значення даного виду мистецтва у житті людини і суспільства, його вплив на розвиток культури особистості. Акцент слід робити на особливостях діяльності народних майстрів, які створюють іграшку.

2. Уроки сприйняття та оцінки українських народних іграшок. Основною метою цих уроків є формування в учнів навичок оцінки народних іграшок як творів мистецтва, цілісного емоційного відгуку про них; усвідомлення єдності змісту та форми твору, орієнтація на естетичну цінність даного різновиду українського народного мистецтва.

У ході таких уроків молодші школярі мають можливість ознайомитися з українськими народними іграшками, взяти участь у бесіді-обговоренні, спрямованої на здійснення аналізу, оцінку та вираження у довільній формі власного ставлення до художньо-естетичної цінності іграшок.

3. Уроки оволодіння навичками та уміннями виготовлення традиційних українських народних іграшок. Мета даних уроків полягає у навчанні молодших школярів основним традиційним прийомам виготовлення іграшок з різних природних матеріалів та традиційним способам їх оздоблення. Роботи учнів здебільшого мають характер навчальних вправ.

4. Уроки вивчення творчості окремих майстрів української народної іграшки. Основною метою цих уроків є ознайомлення молодших школярів з творчістю відомих народних майстрів, які виготовляли іграшки та роботою майстрів-іграшківців; безпосереднє спілкування (по можливості) з майстрами української народної іграшки в осередках народних промислів; навчання традиційним прийомам виготовлення українських народних іграшок конкретними майстрами.

5. Уроки створення самостійних художніх робіт. Головна мета цих уроків - актуалізація набутих знань, умінь і навичок в процесі включення молодших школярів у різні види художньо-декоративної діяльності у галузі української народної іграшки та створення самостійних художніх робіт.

6. Інтегровані уроки. Метою таких уроків є створення передумов для всебічного вивчення учнями початкових класів української народної іграшки у контексті зв’язку цього різновиду народного мистецтва з іншими видами мистецтва (театр, музика, кіно), що позитивно впливає на розвиток сприймання, мислення і збагачення почуттів, стимулювання творчої активності молодших школярів.

Методи і прийоми роботи, застосовувані у процесі формування творчої активності молодших школярів, узгоджуються з імпровізаційним стилем роботи народних майстрів та особливостями образотворчості й емоційним характером дитячої творчості.

Цілісний процес формування досліджуваного феномена складається з трьох органічно пов'язаних між собою етапів (підготовчого, практично-діяльнісного та творчого).

Мета першого (підготовчого) етапу полягає у створенні умов опосередкованого впливу на формування творчої активності. Він передбачає ознайомлення учнів початкових класів з надбаннями українського народного мистецтва; формування знань дітей про витоки іграшки, вірування та звичаї українського народу, пов’язані з народною іграшкою; стимулювання бажання займатися художньою творчістю з наслідуванням традицій народних майстрів України.

Основними формами роботи на даному етапі дослідження є інтегровані уроки: “В гостях у майстрів-іграшківців” (урок-казка) та уроки-мандрівки "Звідки іграшка до нас прийшла" ("Фольклорні витоки народної іграшки", "Значення іграшки у житті прадавніх людей", "Символічний зміст традиційних іграшкових образів" ("Берегиня", "Кінь - знак сонця і неба", "Про що співає півник", "Чудний звір - сиве оленя", "Бичок-третячок").

Для вирішення поставлених завдань використовуються різноманітні методи та прийоми: художні розповіді про прадавні витоки народної іграшки, про вірування та звичаї нашого народу, що пов’язані з українською народною іграшкою, про символічний зміст іграшок, описи; демонстрування унаочнення (зображення виробів-оригіналів, фотографії, слайди, ксерокопії, ілюстрації у художніх альбомах з декоративно-ужиткового мистецтва); проведення дидактичних ігор "Запитай - дізнаєшся", "Закінчи розповідь про іграшку", "Загадай - відгадаємо"; моделювання ігрових ситуацій за допомогою казкових персонажів-іграшок Бабусі-Іграшкусі та Дідуся-Іграшкуся; організація спостереження за роботою “казкових майстрів” іграшки та виготовлення виробів під керівництвом майстрів-іграшківців, практичної образотворчої діяльності (тематичне малювання, створення ілюстрацій до легенд, розповідей, замальовки давніх іграшок, втілення творчого задуму в об’ємі).

Метою другого (практично-діяльнісного) етапу є створення умов цілеспрямованого формування творчої активності молодших школярів. Він має націлювати на формування уявлень про етнічні особливості української народної іграшки; стимулювати зацікавленість дітей мистецтвом створення українських народних іграшок, спонукати до вивчення традиційних прийомів виготовлення українських народних іграшок.

Реалізація зазначених завдань здійснюється шляхом проведення циклу різних типів уроків за темою "Українська народна іграшка" ("Декоративне оздоблення українських народних іграшок": "Художні традиції та творчі знахідки народних майстрів України" (уроки ознайомлення з творами народного мистецтва); "Гарний вершник той із сиру", "Красені-птахи із Ічні", "А ми справжнії музики" (уроки сприйняття та оцінки українських народних іграшок); "Створюємо орнамент для "монетки"", "Як прикрасити сопілку", "Прикрашаємо Яворівські візочки", "Навчаємося у петриківських майстрів-іграшківців", "Іграшки-забавлянки з тіста", "Сирні іграшки", "Забавлянки з соломи, трави, очерету, кукурудзи, пшеничного колосся", "Народні ляльки з тканини", "Гарний одяг той у панни" (уроки оволодіння навичками та уміннями виготовлення традиційних народних іграшок); "Майстри української народної іграшки": "Олександра Селюченко - відома майстриня української народної їграшки", "Ганна Руденко - майстриня українських народних вузлових ляльок", "Різблені коні М. Зацеркляного" (уроки вивчення творчості окремих майстрів української народної іграшки)).

Другий етап передбачає взаємозв’язок методів і прийомів репродуктивного і пошукового характеру: художні розповіді про життя народних майстрів та їхні творчі здобутки; цілеспрямоване сприйняття українських народних іграшок, фотокарток, ілюстрацій, виробів народних майстрів безпосередньо в осередках народних промислів; спілкування з майстрами народної іграшки, відвідування творчих майстерень майстрів; вивчення творчості окремих майстрів української народної іграшки; навчання традиційним прийомам виготовлення українських народних іграшок; створення таблиць про основні елементи розпису; показ вдалих робіт, оригінальних прийомів виконання завдання на будь-якому етапі, порівняння іграшок різних регіонів України.

На третьому (творчому) етапі створюються умови для безпосереднього прояву творчої активності молодших школярів у різних видах діяльності з вивчення мистецтва української народної іграшки. Він передбачає концентрацію уваги молодших школярів на різних способах творчої діяльності, спонукання до вибору варіантів рішень у ході виконання творчої роботи, забезпечення максимальної самостійності учнів у втіленні художнього задуму.

Третій етап складається з циклу уроків створення самостійних художніх робіт "Продовжуємо традиції народних майстрів" ("Як Святий Миколай дітям подарунки роздавав", "Зустрічаймо Новий рік", “Десь весна красується", "До нас пташки летять", "Ми весну закликаємо", "Танок квітів", "Влітку у бабусі", "В гостях у майстрів-іграшківців", "Казка про народну іграшку") та проведення “Фестивалю мистецтв” і “Свята української народної іграшки".

На даному етапі використовуються такі методи і прийоми: самостійне виготовлення виробів за мотивами українських народних іграшок (подарунків, сувенірів, героїв лялькових вистав); складання казок, розповідей про персонажі українських народних іграшок; ілюстрування власних літературних творів; інсценізація з використанням самостійно створених іграшок за мотивами українських народних казок; написання текстів і сценаріїв для проведення екскурсій у шкільному музеї та на періодичних виставках творчих робіт; самостійна образотворчість; навчання традиційним прийомам виготовлення українських народних іграшок учнів перших класів; проведення виставок дитячих робіт.

Ефективним прийомом оптимізації творчої активності молодших школярів протягом є використання тематичної книжечки "Українська народна іграшка". Такий прийом забезпечує найбільшу різноманітність завдань, що підтримує дитячу зацікавленість, допомагає формувати широке коло інтересів, дає можливість успішного подання дидактичного матеріалу.

Таким чином, включення дітей у різні види творчої діяльності та організація оптимальних педагогічних умов опанування молодшими школярами української народної іграшки як естетичного об'єкта сприяє формуванню творчої активності молодших школярів.

2.3 Результати експериментального дослідження

З метою удосконалення методики естетичного виховання молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва нами здійснено педагогічну діагностику; розроблено, впроваджено у педагогічну практику початкової школи методику використання народних промислів і ремесел, а також перевірено ефективність даної методики в естетичному вихованні учнів.

У перебігу констатуючого етапу експерименту вивчався стан використання народних промислів і ремесел в естетичному вихованні молодших школярів. Оцінка результатів констатуючого експерименту здійснювалася за допомогою таких критеріїв:

Емоційний критерій позначається наявністю таких особистісних якостей учня як відчуття краси, переживання радості, захоплення, милування і здатність на цій основі емоційно відгукуватися на різноманітні вияви практичної творчої діяльності, пов’язаної із використанням народних промислів і ремесел.

Мотиваційний критерій характеризується наявністю інтересу дитини до практичної діяльності, і потребою у самовираженні засобами пов’язаної із використанням народних промислів і ремесел.

Когнітивний критерій показує активність пізнання молодшого школяра у галузі пов’язаної із використанням народних промислів і ремесел, розуміння способів їх відображення в практичній діяльності, сформованість образотворчих вмінь та операцій, дієвість уяви, фантазії, вираженість інтуїції.

До діяльнісного критерію належать такі показники: здатність відображати особливості форми народних промислів і ремесел;

уміння відтворювати зовнішні контури натури;

уміння знаходити гармонійні співвідношення кольору, тону і пропорцій відтворюваного об'єкта;

здатність оригінально компонувати у галузі народних промислів і ремесел;

ступінь самостійної діяльності учня.

Дослідження особливостей використання народних промислів і ремесел здійснювалося у два взаємопов’язані етапи:

На першому етапі - ( І семестр 2007-2008 рр) - проаналізовано психолого-педагогічну та методичну літературу з обраної проблеми. Визначено вихідні теоретичні положення, об’єкт, предмет мету, сформульовано гіпотезу дослідження, конкретизовано завдання. Проведено констатуючий експеримент; розроблено та впроваджено на уроках образотворчого мистецтва методику опрацювання народних промислів і ремесел.

На другому етапі - ( ІІ семестр 2007-2008 рр) - опрацьовано результати педагогічного експерименту, проаналізовано та узагальнено емпіричний матеріал, сформульовано висновки, розроблено рекомендації, які втілено у практику естетичного виховання молодших школярів.

Експериментальне дослідження проводилося у 4-х класах ЗОШ №9 І-ІІІ ступенів м. Тернополя. Дослідженням було охоплено 29 учнів експериментального і 26 учнів контрольного класів.

Порівняння даних констатуючого етапу в експериментальних і контрольних групах показує незначну різницю у показниках по кожному із критеріїв творчого розвитку учнів. Це дало підставу стверджувати, що досліджувана кількість школярів має однаковий потенціал до естетичного виховання засобами народних промислів і ремесел.

Результати констатуючого експериментального зрізу показують, що 39% учнів, які брали участь в експерименті, має низький рівень естетичної вихованості засобами народних промислів і ремесел. До середнього рівня відноситься 49% учнів. Високого рівня досягає 17% досліджуваних молодших школярів. Можна стверджувати про малу ефективність традиційної методики опрацювання народних промислів і ремесел як засобу естетичного виховання молодших школярів.

Враховуючи специфіку молодшого шкільного віку, ми застосовували систему методів, яка передбачала застосування творчих завдань щодо створення молодшими школярами зразків народних промислів і ремесел. У дослідженні творчі завдання та їх розв’язання розглядаються з погляду творчої самореалізації учнів, а також оволодіння ними новими знаннями та способами творчої діяльності. Для оволодіння новими знаннями використовувалися методи і завдання, спрямовані на стимулювання навчальної діяльності учнів. Такими методами були гра (художня, пізнавальна), яка створювала сприятливий для засвоєння знань настрій, заохочувала до навчання; метод створення ситуацій інтересу до оволодіння знаннями, тобто використання цікавих пригод, гумористичних уривків, випадковостей, життєвих несподіванок; метод опори на життєвий досвід, тобто використовувалися повсякденні спостереження дітей (фактів, явища, події).

Наведемо конспекти уроків із застосуванням методики роботи над зразками народних промислів і ремесел в експериментальному класі (див. додатки Б-В).

Моделювання змісту уроків ми здійснювали на основі врахування індивідуальних особливостей дітей, їх здібностей, інтересів, тому з підвищенням ролі диференціації художньо-творчої діяльності дітей, на формуючому етапі експерименту надано переваги художньо-ігровим формам практичної роботи.

Експериментальне дослідження особливостей використання народних промислів і ремесел на уроках трудового мистецтва показало, що внаслідок застосування даної методики в учнів підвищився рівень естетичної вихованості.

Зіставивши дані експериментального і контрольного класів, слід відмітити значну різницю у показниках по кожному із рівнів і критеріїв естетичного розвитку учнів. Ця різниця показує, що кількість учнів експериментального класу, які підвищили свій рівень естетичного розвитку внаслідок експериментального навчання, зросла порівняно з даними констатуючого етапу дослідження, а кількість учнів контрольного класу, які підвищили рівень естетичного розвитку внаслідок традиційного навчання, хоча й зросла, однак несуттєво.

Так,19% учнів експериментального класу і 28% учнів контрольного класу має низький рівень естетичної вихованості. До середнього рівня відноситься 49% учнів експериментального і 53% учнів контрольного. Високого рівня естетичної вихованості досягли 32% учнів експериментального класу і лише 17% учнів контрольного класу (див. діаграму).

Діаграма

Розподіл учнів експериментального і контрольного класів за рівнями естетичної вихованості наприкінці експерименту

Наприкінці експериментального дослідження стало очевидно: у процесі використання розробленої нами експериментальної методики естетичного виховання засобами народних промислів і ремесел в учнів експериментального класу порівняно з контрольним значно підвищився рівень естетичного розвитку. Це свідчить про ефективність застосовуваного напрямку роботи.

Висновки

Отже, народні художні промисли - це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини. До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування тощо.

Ремесло - це дрібне виробництво ужиткових та мистецьких товарів, основою якого є переважно ручна техніка без виробничого поділу праці. Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від батька до сина з покоління в покоління. Тому часто саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі, віками нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох віків живило національну культуру, давало наснагу професійним митцям.

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменя та інших матеріалів і предметами-творами народного мистецтва не існує чіткої межі.

Реалізація завдань національного виховання вимагає глибокого наукового аналізу змісту і форм усієї виховної роботи, яка проводиться на сучасному етапі. У системі національного виховання важлива роль відводиться естетичній освіті, естетичного виховання учнів, набуття досвіду практичної діяльності у сфері естетичного виховання.

Доведено, що естетичне виховання молодших школярів обумовлене об'єктивними і суб'єктивними факторами. До об'єктивних відносяться середовище й умови, в яких проходить формування естетичних уявлень особистості, до суб'єктивних - естетичний рівень розвитку учнів, їх нахили та інтереси. Естетичний смак формується разом із становленням особистості. До завершення навчання в початковій школі в учнів складається певний естетичний смак, але він ще нестійкий. У процесі естетичного виховання ми поставили перед собою завдання визначити ступінь підготовки, а також особливості формування особистості молодшого школяра.

Одним із найважливіших джерел естетичного виховання і розвитку молодших школярів є народне мистецтво. Воно будить творчі сили учнів, робить доступним процес художньої творчості. Мистецтво, подібно до мови, є засобом спілкування людей, подібно до науки - засобом пізнання дійсності, подібно до педагогіки й моралі-засобом виховання, прищеплення знань і норм поведінки в суспільстві. Народне декоративно-прикладне мистецтво містить багато видів і жанрів (типологічних груп) залежно від матеріалу, техніки виготовлення та функціонального призначення виробів.

Проблема впливу народних промислів та ремесел як важливого засобу естетичного виховання і розвитку молодших школярів вимагає глибокого дослідження з урахуванням регіональних особливостей, оскільки результати експериментальних досліджень показали, що формування у молоді правильного розуміння законів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва ефективніше вдається тоді, коли процес навчання опирається на міцний ґрунт народних художніх традицій, а Тернопільщина - саме той етнографічний регіон, де залягає потужний пласт народного мистецтва.

З метою удосконалення методики естетичного виховання молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва нами здійснено педагогічну діагностику; розроблено, впроваджено у педагогічну практику початкової школи методику використання народних промислів і ремесел, а також перевірено ефективність даної методики в естетичному вихованні учнів.

Експериментальне дослідження особливостей використання народних промислів і ремесел на уроках трудового мистецтва показало, що внаслідок застосування даної методики в учнів підвищився рівень естетичної вихованості. Так, наприкінці експериментального дослідження у процесі використання розробленої нами експериментальної методики естетичного виховання засобами народних промислів і ремесел в учнів експериментального класу порівняно з контрольним значно підвищився рівень естетичного розвитку. Це свідчить про ефективність застосовуваного напрямку роботи.

Список використаних джерел

1. Закон України про народні промисли // Народна творчість та етнографія. - 2001. - №5-6. - С.2-19.

2. Альбом листівок "Художні промисли України. Прикарпаття". - К.: Мистецтво, 1982. - 132 с.

3. Антонович Є.А., Проців В.І., Сенд С П. Художні техніки в школі. - К.: ІЗМН, 1997. - 312 с.

4. Антонович Є.А., Захарук-Чугай Р.В., Станкевич М.С. Декоративно-прикладне мистецтво. - Львів: Світ, 1992. - 271 с.

5. Бойко А. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій // Рідна школа. - 1999. - №10. - С.12-15.

6. Будзак А. Ф Різьба по дереву в західних областях України. - Київ. Видавництво АН УРСР, 1960 рік - 106 с.

7. Бучинський С.Л. Основи грамоти з образотворчого мистецтва. - К.: Мистецтво, 1981. - 178 с.

8. Бушина Т. Декоративно-прикладне мистецтво Радянської України. - К.: Мистецтво, 1986. - 454 с.

9. Вальницькая С. Яворовська народна іграшка // Образотворче мистецтво. - 1993. - №5. - С.26-28.

10. Велігоцька Н.І. Юрченко П.Т. Декоративне ужиткове мистецтво // Історія українського мистецтва. У 6 т. - Київ. Головна редакція енциклопедії, 1967 - т.5. - С.363 - 390.

11. Від ремесла до творчості: Збірник / Упоряд. Ю.Г. Легенький. - К.: Час, 1990. - 152 с.

12. Вікова психологія / За ред. Г.С. Костюка. - К.: Рад. школа, 1976. - 270с.

13. Вовк Л.В. Студія з української етнографії та антропології - Київ: Мистецтво, 1995. - 336 с.

14. Ворона М.О. Особливості вияву естетичних почуттів у дітей // Початкова школа. - 1990. - №4. - С.64-66.

15. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1993. - 589с.

16. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К.: Вища школа, 1995. - 237 с.

17. Герман М.М. Скатерщинов В.К. Основные принципи классификации видов искусств. - М., 1982. - 224 с.

18. Гончаров И.Ф. Эстетическое воспитание школьников средствами искусства и действительности. - М.: Педагогика, 1986. - 126с.

19. Гриб А. Витинанки Тернопільщини // Вільне життя, 18 березня, 1997.

20. Гриб А. Килими Надзбруччя // Ровесник, 4 вересня, 1979

21. Гриб А. Ювілейний вернісаж народних талантів // Тернопілля’96. - Тернопіль: Збруч, 1997.

22. Гургула І.Я. Народне мистецтво західних областей України. - К., 1966. - 214 с.

23. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник /За ред. Запаска Я.П. - Львів: Афіша, 2000. - Т.1,2.

24. До історії народного мистецтва Покуття // Народознавчі Зошити. - 1999. - №4-С.538-549.

25. Етнографія України: Навчальний посібник / За ред. С.А. Макарчука. - Львів: Світ, 1991. - 520с.

26. Заєць І.М. Технологія виробів з деревини: Навчальний посібник - Київ, 1993 рік

27. Зворыгина Е.В. Первые сюжетные игры малышей. - М.: Педагогика, 1988. - 164 с.

28. Забуті старогалицькі джерела в народному декоративному мистецтві Покуття // Галич і Галицька земля у державотворчих процесах України: матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції. - Івано-Франківськ-Галич: Плай, 1998-С.165-168.

29. Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. - К., 1983. - Т.1. - С.154-197.

30. Кабиш Ю.І. Розвиток художніх здібностей дітей молодшого шкільного віку // Рад. шк. - 1981. - С.48-50.

31. Кара-Васильєва Т.Г. Творці дивосвіту. - К.: Рад. шк., 1984. - 175 с.

32. Кара-Васильєва Т. Українська вишивка. - К.: Мистецтво, 1993. - 142 с.

33. Кара-Васильєва Т., Заволокіна А. Українська народна вишивка. - К.: Либідь, 1995. - 96 с.

34. Коваленко Т.В. Використання народної іграшки в трудовому вихованні і творчому розвитку молодшого школяра // Наукові записки психолого-педагогічного факультету: Збірник наукових праць. - Полтава, 1998. - С.311-318.

35. Коваленко Т.В. Збагачення словника молодших школярів при вивченні теми "Українська народна іграшка" // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Вивчення мови на комунікативній основі". - Полтава, 2000. - С.101-103.

36. Коваленко Т.В. Народна іграшка на уроках в початковій школі. Методичні рекомендації. - Полтава, 1998. - 138 с.

37. Коваленко Т.В. Українська народна глиняна іграшка на уроках художньої праці // Імідж сучасного педагога. - 1999. -№4. - С.44-45.

38. Кононенко П.П. Українознавство. - К.: Заповіт, 1994. - С.280-304.

39. Культура і побут населення України. - Київ: Либідь, 1991. - 346 с.

40. Лащук Ю.Л. Народне мистецтво українського Полісся. - Льв., 1992. - 124 с.

41. Литвак І.М. Іграшка народного майстра // Україна. - 1956. - №20. - С.17-19.

42. Люблінська Г.О. Дитяча психологія. - К.: Вища школа, 1974. - 354с.

43. Мириманов В.В. Малая история искусства: Первобытное и традиционное искусетво. - М.: Знание, 1973. - 456 с.

44. Морди Анри де. История декоративно-прикладного искусства. - М.: Капитолий, 1992. - 688 с.

45. Найден О.С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. - К., 1999. - 264 с.

46. Орнаментальні види творчості покутян // Народознавчі Зошити. - 2000. - №3-С.387-395.

47. Подарунок на Великдень. Упорядник В. Пацюрко. - Стрий: Добре серце, 1994. - 48 с.

48. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. - К.: Абрис, 2002. - 368с.

49. Саламченко О.Г. Гуцульське народне мистецтво і його майстри. Серія № 1, №16. - Київ, 1959. - 168 с.

50. Сапіга В.К. Українські народні свята та звичаї. - К.: Знання України, 1993. - 112 с.

51. Свид С.П., Проців В.І. Художні техніки. - Київ: Радянська школа, 1987. - 252 с.

52. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К.: Радянська школа, 1990. - 364 с.

53. Струбицька Н. Народні художні промисли Тернопільщини // Мистецтво Тернопільщини. - Тернопіль, 1990.

54. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. - К.: Рад. шк., 1973. - Т 3. - 464 с.

55. Тищенко О.Р. Декоративно-прикладне мистецтво східних слов'ян і давньоруської народності. - К.: Основи, 1985. - 188 с.

56. Українське народознавство / За заг. ред. Павлюка. - Львів: Фенікс, 1994. - 384 с.

57. Художні промисли України. - Київ: Мистецтво, 1992. - 386 с.

58. Чарівне веретено: Нариси / Упоряд. А. Данилюк. - Львів: Каменяр, 1990. - 86 с.

59. Шевченко Г.П. Естетичне виховання у школі. - К.: Рад. школа, 1986. - 178 с.

60. Шкаровская Н. Народное самодеятельное искусство. - Л.: Аврора, 1975. - 264 с.

Додатки

Додаток А

Взірці українських народних іграшок

Рис. "Звір, що співає"

Рис. "Візок-каталка", "Кінь-каталка"

Рис. "Солом'яний бичок"

Рис. "Кінь о трьох головах", "Баранчик",

Додаток Б

Конспект уроку образотворчого мистецтва

Тема. Народна глиняна іграшка. Ліплення за мотивами творчості М. Приймаченко "Чудо-звірі".

Мета. Ознайомити учнів з опішнянською народною глиняною іграшкою. Розвивати здібності аналізувати форму і визначати складові частини будови тварин, відтворювати пропорційні відношення окремих складових частин будови. Передавати різними засобами особливості пластики, найхарактерніші пози тварин у русі, характер і стан образів. Розповісти про творчий шлях Марії Приймаченко. Використовувати народні мотиви в декоративних композиціях. Виховувати повагу і бережне ставлення до творів народного мистецтва.

Обладнання. Репродукції творів М. Приймаченко "Фантастичний звір", "Слон", "Лев зламав зуба", "Звір гуляє", народні глиняні іграшки, зразки робіт, пластилін (глина), стеки.

Хід уроку

I. Організаційна частина. Повідомлення теми і завдань уроку.

II. Робота над темою уроку.

Вступна бесіда.

Історія народної іграшки починається з глибокої давнини. Протягом віків вона вбирала в себе кращі національні традиції. В усі часи іграшку створювали як предмет мистецтва, надаючи їй великої художньої виразності. Праобразом стали об'єкти навколишнього життя.

Українські народні Іграшки надзвичайно різноманітні. їх виготовляли з паперу, горіхів, хутра, пір'я, дроту, глини, дерева, сиру, тканини, шкіри, соломи тощо.

Народна іграшка народжувалася разом з природною потребою дитини пізнати світ. В Україні найбільшого поширення набули глиняні іграшки. Забавки виготовлялися скрізь, де були гончарі, - від Карпат до Чорного моря. Найбільш відомі осередки: Опішня на Полтавщині, Ічня на Чернігівшині, с Дибиці та Васильків на Київщині, Косів на Івано-Франківщині тощо.

Перегляд народних іграшок різних регіонів України.

Продовження бесіди.

А тепер розгляньте уважно ось ці Іграшки. їх виготовили опішнянські народні майстри. Чим вони відрізняються від інших іграшок?

Так, декоративно-стилізовані форми, пишний рослинний орнамент з червоного, зеленого, білого, коричневого і чорного кольорів надають опішнянським іграшкам казковості і чарівності.

Сьогодні неможливо уявити українське народне мистецтво без Марії Приймаченко, творчість якої стала новим, якісно вищим рівнем у сучасному народному малярстві.

Народилася Марія Приймаченко 1909 року в селі Болотня на Київщині, її батько, Оксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі, а мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання.

Дитинство Марії Оксентіївни було затьмарене страшенною недугою - поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Природа наділила її красою, все дала вона їй - "і біле личко, і чорнії брови, і карії очі". Але ж красуня - і на милицях.

Крізь усе її життя проходить невсипуща жага творення, потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.

"Починалося все це так, - згадує художниця. - Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату... ". Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Дивувалися, радили вчитися.

Її творчість стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою.

Є відомості й про те, що Марія Приймаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один витвір у цьому жанрі - "Крокодил". (Демонструється репродукція композиції).

Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних на Україні настінних хатніх розписах - одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва, І в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: медяники, шо робились у вигляді фантастичних тварин, весільні вироби із тіста, якими славилася серед односельчан Марія, старовинні тканини, килими, вишивки. Твори Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа мистецтва. А ось фантастичні звірі - це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі - порівняння тут зайві. Але ж І "Болотяний звір", і "Болотяний рак" могли народитися на землі Болотні - сама назва села свідчить про його природу. "Дикий чап-лун" - від слова "чапати" - таку назву придумала Приймаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, шо здатні продиратися крізь оті вільхові зарості, що раніш були навкруги батьківської хати, І взагалі - крізь таємничі хащі життя. ПриймаченківськІ фантастичні звірі - це і пересторога ("Будь проклята війна!"), і заклик до дружби, до миру.

Перегляд демонстраційного матеріалу (з коментарем учителя).

М. Приймаченко "Молодий ведмідь по лісу ходить"

Добро і радість на картинах народної художниці перемагають зло. Від цього на душі стає тепло і спокійно. А ще з'являється бажання творити. Тож готуйтеся швидше до роботи!

Марія Приймаченко малювала птахів, квіти, звірів. Он який вогняний бичок дивиться на нас круглими, неначе здивованими очима ("Бичок-третячок"). Ці очі, єдині дві білі цятки на всій картині, привертають нашу увагу, оскільки різко контрастують з чорним тлом полотна та червоним тулубом бичка. Роздивимось уважно цікаві візерунки на голові, тулубі, ногах бичка, довгі зелені роги, які майже утворюють коло, чудернацький хвіст, схожий на якусь рослину чи гілку з квітками. Дивно! Фантастично! Гарно!

Поміркуємо, чому таке темне тло картини? Бичок, мабуть, пасеться вночі на казковому лузі з червоними маками. Від трави вуса в бичка стали зеленими, а язик від квіток - червоний.

Як гадаєте, цей бичок добрий чи злий? Мабуть, добрий. Он які в нього круглі здивовані очі, облямовані пухнастими віями. Він зовсім миролюбний на вигляд і навіть ніби трохи переляканий. А чи помітили ви в нашого бичка між рогами чепчик і сережки у вухах?

Поетапне виготовлення виробу вчителем (ліплення фігурки бичка).

Поділіть пластилін на дві непропорційні частини. З першої - зробіть тулуб. Для цього розкачайте пластилін прямими рухами рук і утворіть товстий валик, кінці якого зігніть дугою, стекою зробіть розрізи. Пальцями рук утворіть передні та задні ноги. Від загальної форми відтягніть пластилін для шиї та голови, потім зробіть мордочку.

З другої частини пластиліну зліпіть вушка та ріжки і з'єднайте з головою. Стекою виділіть очі, ніс. Зарівняйте нерівності та надайте фігурі характерних ознак. Порівняйте її зі зразком. Готову фігуру розфарбуйте. Коли фарба просохне, прикрасьте бичка оригінальними візерунками, домалюйте йому роги, очі, вії і на свій смак додайте ще якісь атрибути: чоботи, бантики на ногах або рогах. От і готовий ваш фантастичний бичок. Залишається тільки дати йому ім'я.

Так само ви зможете виліпити й інших фантастичних звіряток, таких, які залишила в пам'ять про себе талановита українська художниця - Марія Приймаченко.

Практична діяльність учнів.

III. Підсумок уроку.

Перегляд і оцінювання виробів.

Демонстрування готових фігурок.

Додаток В

Конспект уроку образотворчого мистецтва

Тема. Ліплення іграшкового коника на основі спостережень за творами декоративно-прикладного мистецтва

Мета. Ознайомити учнів з характерними особливостями опішнянської, косівської, Васильківської іграшок. Поглиблювати поняття про пластичність, виразність і декоративність народної іграшки. Розвивати відчуття ритму, гармонії з застосуванням попередньої переробки реальних форм в декоративні. Сприяти формуванню поваги до праці народних майстрів і розуміння краси декоративно-прикладного мистецтва.

Обладнання. Іграшки з дерева, кераміки, пластмаси, тканини, соломи, сиру, гуми, металу, ілюстрації, дитячі малюнки та Іграшкові вироби.

Хід уроку

I. Організаційна частина. Оголошення теми і завдань уроку.

II. Робота над темою уроку.

Вступна бесіда.

Іграшки... Це найкраще, що є у дітей, це їхні найцінніші друзі. їм вони довіряють свої найпотаємніші думки, з ними пізнають навколишнє, живуть у чудовому, казковому, мрійливому світі дитинства. Подивіться на свої іграшки, які ви принесли сьогодні на урок. Кожна з них - найкраща, найулюбленіша. А чи здогадувалися ви, який довгий шлях вона повинна пройти від задуму до втілення, щоб потім побачив її весь світ - від знайомих, друзів, батьків, сестричок і братиків - до вас. Вивчаючи іграшки різних народів світу, ми можемо краще дізнатись про те, як ці народи живуть, чим займаються, що люблять.

Перегляд ілюстрацій із зображенням іграшок різних країн світу.

Продовження бесіди.

Історія народної іграшки починається з глибокої давнини. Протягом віків вона вбирала в себе кращі національні традиції. В усі часи іграшку створювали як предмет мистецтва, надаючи їй великої художньої виразності. Прообразом ставали об'єкти навколишнього життя.

Українські народні іграшки надзвичайно різноманітні. їх виготовляли з паперу, горіхів, хутра, пір'я, жолудів, гуми, скла, тіста, дроту, глини, дерева, сиру, тканини, шкіри, соломи тощо.

Для дітей благодатним був час, коли закінчували збирати урожай. На городах залишалися лише непридатні для харчування насінники: огірки, кабачки, гарбузи. З них діти виготовляли різні забавки: з огірків робили їжачків, черепашок, корівок, з кабачків - свиней, баранів, журавликів, а з гарбузів - різноманітні маски для залякування вночі людей.

З огірків-насінників найкраще виходили їжачки: на подовгасту частину огірка забивали один біля одного гострі кілочки, вирізані з верболозу, а в нижню частину вставляли лише чотири, які імітували ніжки. Спереду з кінцівки морквинки робили носик та очі й виходила досить кумедна іграшка.

На Гуцульщині вівчарі під час довгого перебування на полонині виготовляли сирні фігурки баранчиків, коників, оленів, розмальовувати їх і дарували дітям до свят.

За уявленнями наших предків, весну приносили птахи на своїх крилах, тому в березні - першому весняному місяці - випікалося обрядове печиво у формі пташок.

Були також поширені іграшки з дерева. В наші дні їх можна побачити лише в музеях та приватних колекціях. А раніше на ярмарках можна було купити дерев'яних коників, свищики, колисочки, вітрячки, брязкальця та Ін.

Народна іграшка народжувалася разом з природною потребою дитини пізнати світ.

В Україні найбільшого поширення набули глиняні іграшки. Забавки виготовляли скрізь, де були гончарі, - від Карпат до Чорного моря. Найбільш відомі осередки: Опішня на Полтавщині, Ічня на Чернігівщині, с Дибинці та м. Васильків на Київщині, Косів на Івано-Франківшині тощо.

Декоративно-стилізовані форми, пишний рослинний орнамент з червоного, зеленого, білого, коричневого і чорного кольорів надають опїш-нянським іграшкам казковості й чарівності.

Полтавські гончарі славляться своїми іграшками-свищиками, виготовленими у вигляді вершників, півників, баранчиків, ляльок.

Майстри київські вдало передавали характер і звички птахів та тварин. У їхніх виробах життєва правда поєднувалась із казкою.

В ічнянській іграшці збереглася техніка оздоблення ше з часів Київської Русі. Іграшки прикрашались гравіруванням по сирій глині або орнаментом, відтиснутим дерев'яним штампом. Вироби косівських майстрів характеризуються соковитим розписом світлими барвами на темно-коричневому тлі. Пропорції косівських іграшок прості, гарно розписані.

Народна Іграшка, виготовлена з глини, в руках майстрів інколи перетворювалась в скульптуру малих форм.

Перегляд демонстраційного матеріалу.

Читання оповідання В. Сухомлинського "Найкращий майстер".

В одному селі засперечалися люди, хто із них найкращий майстер. Ото стали вони зносити на показ, що кожен з них умів робити. Розклали посеред майдану вишиті сорочки і рушники, барвисті хустки і свитки, коси і глечики, чоботи й скрині...

Тільки одна жінка - вона була між ними найбідніша - не принесла нічого. Привела свого синочка. А в нього в руках - саморобний дерев'яний півник. Та неабиякий, а незвичайний.

Це мене моя мама майструвати навчила, - з погордою сказав хлопчик.

Приклав він півника до вуст - і той засвистів на всі голоси. Ще й крильцями замахав. Тут люди й показали на бідну жінку:

Найкращий майстер той, хто вміє навчити.

Декламування учнями вірша А. Костецького "Найкраща іграшка".

Не вгадать тобі нізащо,

котра з Іграшок - найкраща!

Знаю! Трактор заводний.

Зовсім ні.

Електронна залізниця!

Помилився.

Ну, тоді це пароплав!

Не вгадав.

Зрозуміло, це - літак!

Знов не так.

Добре, відповідь я дам:

та, яку зробив ти сам.

Як приємно самому що-небудь зробити! Якщо у вас умілі руки - сміло беріться за роботу!

Поетапне виготовлення виробу вчителем (ліплення фігурки баранчика).

Поділіть пластилін (глину) на дві непропорційні частини. З першої зробіть тулуб. Для цього розкачайте пластилін (глину) прямими рухами рук і утворіть товстий валик, кінці якого зігніть дугою, стекою зробіть розрізи. Пальцями рук утворіть передні та задні ноги.

Від загальної форми відтягніть пластилін (глину) для шиї та голови, потім зробіть мордочку, а на ній - маленький носик.

З другої частини пластиліну (глини) зліпіть ріжки і з'єднайте з головою. Стекою виділіть очі, ніс. Зарівняйте нерівності та надайте фігурі характерних ознак. Порівняйте її зі зразком. Готову фігуру розфарбуйте У такий спосіб можна виліпити і коника.

Словникова робота.

Вироби з різних видів глини, випалені при високих температурах у спеціальних печах, називаються керамікою.

Практична діяльність учнів.

III. Підсумок уроку.

Перегляд і оцінювання виробів.

Демонстрування готових фігурок.