План
Вступ
Розділ 1. Навчання техніці спортивних рухів
1.1 Загальне поняття про техніку рухових дій
1.2 Компоненти техніки фізичних вправ
1.3 Фази виконання фізичних вправ
Розділ 2. Педагогічний ефект навчання техніці спортивних рухів
2.1 Основні умови формування раціональної техніки рухів
2.2.1 Рівень підгоповленості
2.2.2 Якість вимови вчителя
2.2.3 Правильна організація навантаження
2.2.4 Коригувальний вплив вчителя
2.3 Причини виникнення негативних факторів при навчанні техніці рухових дій
2.4 Способи і методи усунення негативних факторів
Підсумки
Література
Вступ
Актуальність. Виключно важливі завдання з підготовки підростаючого покоління до оволодіння технікою спортивних рухів покладаються на вчителя фізичної культури. Досить важливим питанням якісної підготовки учнів з оволодіння даною технікою є якість методичної підготовки занять вчителем фізичної культури.
Мета дослідження: розглянути в чому полягають позитивний та негативний педагогічний ефект від навчання техніці рухів.
Робоча гіпотеза: зміст та характер діяльності кожного вчителя визначається його професійною підготовленістю та знаннями з техніки руховий дій, що виявляється у ефективності освоєння учнями даної техніки.
Завдання дослідження:
1. Розкрити зміст та особливості навчання техніці спортивних рухів.
2. Охарактеризувати педагогічний ефект навчання техніці спортивних рухів.
3. Охарактеризувати позитивні та негативні фактори при навчання рухових дій.
4. З`ясувати можливості усунення негативних факторів.
Мета та організація дослідження.
1. Аналіз наукової і науково-методичної літератури.
2. Анкетування.
3. Педагогічне спостереження.
4. Аналіз та обробка результатів.
На захист виносяться: результати аналізу та осмислення факторів позитивності та негативності педагогічного ефекту при навчанні техніці рухів в роботі вчителя фізичної культури.
Наукова новизна. У результаті проведеного дослідження визначені значення і місце в системі формування позитивного ефекту від навчання техніці рухів має раціональна організація навчальної діяльності на уроці фізичної культури.
Практична значимість. Матеріали роботи можуть бути використані при розробці програм з курсу спортивного удосконалювання. Рухові дії — це чудовий матеріал для вивчення і демонстрації загальних принципів і прийомів навчання. Навчання про планомірне, поетапне формування дій можна розглядати як продовження теорії Н. А. Бернштейна убік подальшої розшифровки високих регуляторів руху.
У кожному довільному руховому акті є рухове завдання і спосіб, яким воно буде вирішуватись. Так, наприклад, стрибок у висоту можна здійснити з прямого і косого розбігу, відштовхуючись ближчою і дальшою від планки ногою. Співставляючи ці варіанти між собою, можна знайти більш або Менш ефективні способи. Ті способи виконання рухової дії, за допомогою яких рухове завдання вирішується з відносно більшою ефективністю, прийнято називати технікою фізичних вправ.
Техніка фізичних вправ постійно розвивається: удосконалюється звична техніка, іноді відмирають старі способи виконання вправ, народжуються нові. Процес цей зумовлений низкою причин:
• постійним зростанням вимог до рівня спортивних результатів;
• використанням наукових даних, які сприяють знаходженню більш досконалих способів виконання дій;
• виготовленням нового, досконалішого спортивного інвентарю та обладнання.
Водночас, на певному відтинку часу техніка виконання вправи лишається сталою і характеризується раціональною основою виконання, притаманною багатьом виконавцям, тому вона отримала назву "стандартна техніка".
Стандартна техніка не виключає можливості індивідуальних відхилень у деяких елементах виконання, зрозуміло, в межах, які не спотворюють основу дії. Індивідуалізація техніки здійснюється за двома напрямами: а) шляхом типової індивідуалізації, коли в межах стандартної техніки вносяться деякі зміни згідно з особливостями конституції тіла і фізичної підготовленості окремої групи учнів; б) шляхом персональної індивідуалізації, з урахуванням особливостей кожного учня.
1.2 Компоненти техніки фізичних вправ
Значення рухів, які входять до складу рухової дії, неоднакове, тому прийнято розрізняти основу техніки рухів, головну (визначальну) ланку і деталі [31].
Основа техніки рухів — це сукупність тих ланок і рис структури рухів, які, безумовно, необхідні для вирішення рухового завдання у певний спосіб (почерговість прояву м'язових зусиль, основні моменти узгодженості рухів у просторі і за часом та ін.). Вилучення хоча б одного з цих компонентів або порушення співвідношення в даній сукупності рухів робить неможливим вирішення рухового завдання.
Визначальна ланка техніки — це найважливіша частина способу вирішення рухового завдання. Наприклад, при стрибках у висоту з розбігу — цевідштовхування, поєднане із швидким і високим махом ногою; в метаннях — фінальне зусилля; при підйомі розгином на гімнастичних снарядах — своєчасне й енергійне розгинання в кульшових суглобах з наступним гальмуванням ніг та синхронним напруження м'язів рук. Виконання рухів, що складають визначальну ланку, зазвичай відбувається за порівняно короткий проміжок часу і вимагає максимальних м'язових зусиль.
Деталі техніки — це другорядні особливості рухової дії, які не порушують її основного механізму. Деталі техніки можуть бути різними у різних виконавців і, здебільшого, залежать від їх індивідуальних особливостей (наприклад, відмінності у співвідношенні довжини і частоти кроку в бігу зумовлені відмінностями в довжині кінцівок; неоднакова глибина підсіду при підніманні штанги — різним ступенем розвитку гнучкості та силових здібностей тощо) [31].
Необмірковане сліпе копіювання індивідуальної техніки відомих спортсменів може негативно позначитись на результатах виконання рухового завдання. У висококваліфікованих спортсменів техніка має високу стійкість і водночас гнучкість у пристосуванні до умов виконання. Наприклад, при повторному виконанні однієї і тієї ж рухової дії за однакових умов спостерігається схожість їх малюнка. А в несприятливих умовах (наприклад, в разі необхідності метнути диск проти вітру або розбігтися по слизькому ґрунті) спортсмен успішно виконує і це рухове завдання, попередньо внісши корективи в деталі виконання рухової дії, а інколи навіть і в основу техніки.
Рухи, що входять до складу рухової дії (фізичної вправи), виконуються у певній послідовності і їх можна умовно поділити на три фази: підготовчу, основну (або головну) і заключну. Всі три фази взаємопов'язані, протікають плавно і обумовлюють одна одну.
У підготовчій фазі — створюються найсприятливіші умови для виконання рухів основної фази. Це досягається, наприклад, за допомогою виконання ряду послідовних рухів у вигляді розбігу, стрибка або обертових рухів, напрямок яких наближається до напрямку рухів в основній фазі. Але є рухові дії, підготовча фаза яких пов'язана з рухами, напрямок яких протилежний рухові в головній фазі. Наприклад, завдяки замаху в метаннях, опорних стрибках і ударних рухах розтягуються ті м'язи, які в головній фазі повинні сильно і швидко скоротитися. Ефективність такої підготовчої фази полягає і в тому, що вона сприяє збільшенню амплітуди робочого руху.
Рухи в основній фазі спрямовані безпосередньо на вирішення основного рухового завдання. З біодинамічної точки зору найважливішим у цій фазі є раціональне використання зусиль у потрібному місці, напрямку і в необхідний момент. Наприклад, передчасний активний робочий рух руки при плаванні кролем викличе піднімання тіла над водою і утворення хвиль.
У деяких ациклічних рухів може бути не одна, а декілька основних фаз: наприклад, у стрибках з жердиною — відштовхування і вхід на жердину, перехід в упор з поворотом; у потрійному стрибку з розбігу — три відштовхування [31].
Рухи в заключній фазі спрямовані на успішне завершення вправи і полягають у пасивному згасанні або активному гальмуванні рухової дії. Наприклад, біг після фінішу, утримуючі рухи після випуску предметів у метаннях, піднімання голови і розведення ніг вперед-назад в кінці оберту вперед в упорі верхи та ін.
Виконуючи фізичні вправи, учень завжди діє у складному силовому полі рухів, здійснених різними частинами тіла, бореться з реактивними силами, інерцією, опором приладів тощо. Підпорядкувати їх своїй волі, правильно почати й успішно завершити — ось далеко не повний перелік завдань, які учневі належить вирішити для ефективного виконання рухових дій.
Щоб зрозуміти складність регуляції рухів, скористаємось аналогіями рухів людини і рухів неживих предметів — машин. Різниця в їх (людини і машини) конструкції очевидна. У конструкції машин закладені механічні обмеження, а їх деталі переміщуються завжди за одними траєкторіями. В людини можлива велика кількість таких траєкторій. Вибір найоптимальніших варіантів - одне з найважливіших завдань навчання [25].
Переміщаючись у просторі, людина, на відміну від машин, опановує його і час, координати, активно вибирає раціональні траєкторії рухів і одночасно створює обмеження, покликані вберегти їх від порушення.
Обмеження в машині — механічні, а в людських рухах — функціональні і формуються вони в ході виконаня вправи. Отже, при визначенні критерію раціональності техніки фізичних вправ необхідно враховувати не тільки закони механіки, але й біологічні закономірності функціонування опорно-рухового апарату людини та його можливості.
Основним принципом, що обумовлює правила раціональної техніки фізичних вправ, є принцип повного і доцільного використання активних і пасивних рушійних сил при одночасній нейтралізації дії гальмівних сил.
Умовами, що визначають ефективне використання м'язової сили, є:
1. Оптимальний напрям зусиль.
Напрям дії м'язової сили повинен бути, за можливості, більш наближеним до напрямку наміченого руху (низький старт — 54°-72°). Наприклад, при виході з низького старту зусилля слід спрямувати під кутом 54°, при метаннях — під кутом 45°. Збільшення або зменшення кута, під яким спрямовуються зусилля, викличе погіршення результату виконання вправи.
2. Збільшення швидкості руху.
Для досягнення максимальної ефективності рухової дії вигідно застосувати велику силу протягом великого шляху, тобто, збільшити час її дії. Так, наприклад, чинять ковзанярі. Але при виконанні більшості фізичних вправ шлях застосування сили з відомих причин (будова тіла, правила, тактика) обмежений, тому при обмеженні шляху треба прагнути до підвищення швидкості виконання дії, яка забезпечує високу ефективність фізичних вправ. Це стосується нанесення ударів у боксі, проведення кидків у боротьбі, відштовхування ногами в опорному стрибку тощо[22].
3. Забезпечення безперервності руху і послідовності застосування сили певних груп м'язів.
Якщо, наприклад, при штовханні ядра в будь-якому місці затриматись або сповільнити рух, то весь корисний ефект попереднього руху буде втрачено (найбільша сила потрібна для початку руху, щоб перебороти інерцію спокою). Всі рухи повинні виконуватись у такій послідовності, щоб перед закінченням дії однієї групи м'язів включалась інша група. При цьому наступні рухи повинні виконуватись з підвищенням швидкості. Проте при виконанні окремих вправ (наприклад, гімнастики) черговий рух починається тоді, коли попередній рух тіла або його частин закінчується.
4. Передача кількості руху з однієї ланки тіла на іншу.
При виконанні багатьох вправ їх ефективність забезпечується шляхом передачі руху з нижніх ланок тіла на верхні, і навпаки. Прикладами цього явища є махові рухи руками в стрибках у висоту, довжину та опорному стрибку, підйом розгином в гімнастиці тощо. Але такого ефекту можна досягти за умови правильного напрямку руху та своєчасного його гальмування.
5. Створення протидії діючим силам.
Найбільшої сили удару ногою чи рукою по м'ячу можна досягти, якщо цей удар спрямований на м'яч, що переміщається на нас. Проте, в окремих випадках виникає потреба не створювати такої протидії, а зменшувати її. Так діють, наприклад, ловлячи чи зупиняючи м'яч, здійснюючи м'яку його передачу партнерові тощо.
2.2 Фактори позитивності та їх вплив на якість навчального процесу
Успішність навчання залежить від наявності умов, необхідного і достатніх для освоєння навчальної програми. При цьому враховується підготовленість: а) учителі; б) учнів; в) умов, у яких буде здійснюватися навчання.
Перша передумова — фізична підготовленість того, кого навчають. Вирішення рухової задачі вимагає визначеного рівня розвитку фізичних якостей. Навчитися влазити по канаті, робити шпагат, приймати м'яч у грі можна тільки за умови достатнього рівня розвитку сили, швидкості, гнучкості, витривалості, спритності. Перед початком навчання варто з'ясувати рівень фізичених якостей учнів і, якщо він недостатній для освоєння запрограмованих рухових дій, потрібно спланувати необхідний період попередньої фізичної підготовки [15].
Друга передумова — рухова, у тому числі координаційна, готовність. Швидкість оволодіння новою руховою дією залежить від швидкості формування його орієнтованої основи. Рухові уявлення формируются в меру нагромадження рухового досвіду і фіксуються в довгостроковій пам'яті. Чим богатше руховий досвід, тим імовірніше наявність у ньому уявлень, необхідних при освоєнні нової дії, тим швидше може сформуватися орієнтована основа нової дії і відповідна рухова навичка. Якщо ж руховий досвід того, кого навчають, недостатній для формування ООP, а усвідомлення деяких ООТ неможливе при цілісному виконанні досліджуваної дії через його складність, небезпеки або з інших причин, то викладач повинен запропонувати такі вправи, що будуть доступні тому, кого навчають, дозволять сформувати необхідні рухові уявлення по кожній з дій. Така попередня підготовка повинна бути спланована заздалегідь на основі аналізу рухового досвіду того, кого навчають, стосовно особливостей структури рухової дії, намічених для вивчення.
Третя передумова — психічна готовність. Її основою є мотивація навчальної діяльності. Навчання буде успішним тільки в тому випадку, коли досягнення мети навчання стане домінуючим мотивом навчання. Необхідна структура мотивації повинна бути сформована при активному сприянні педагога. Головна умова формування мотивації — включення того, кого навчають, у відповідну діяльність. Учитель ставить перед учнями визначені задачі. Так мотиви навчання стають домінуючими, а навчання — активним, свідомим. Результати навчання корисні не тільки самому учню, вони приносять користь колективові, у який він входить, що є сильним стимулюючим фактором навчання. Інтереси учня і колективу збігаються, реалізується одна з головних формул національного виховання: «Виховувати в колективі, для колективу, через колектив». Прикладів такого роду мотивації накопичено багато [18].
Робота з місця проживання — організація спортивних клубів, різних фізкультурно-спортивних секцій, у мікрорайонах — допомагає організувати існуючі «дикі», неформальні групи і направити їхні інтереси на досягнення загальних, суспільно корисних цілей. Змагання двірських команд, турпоходи, спільні тренування зарекомендували себе як ефективні засоби виховного впливу через групу товаришів.
Якщо необхідна якість мотивації забезпечена, то успіх навчання залежить від наполегливості, сміливості, рішучості учнів, тобто від тих якостей, що визначають робочу активність. Якщо активність і наполегливість учня багато в чому залежать від складності навчального завдання, то сміливість і рішучість його дій визначаються, по-перше, його попереднім руховим досвідом, а по-друге, наявністю і надійністю мір страховки і безпеки, що оберігають від можливості одержати травму при виконанні завдання [18]. Щоб забезпечити достатній рівень психічної готовності, учитель пропонує до вивчення тільки ті рухові дії, що знаходяться в зоні стимулюючої складності (що збільшується в міру збагачення рухового досвіду), і гарантує безпека при їхньому виконанні [19]. У необхідних випадках варто навчати прийомам самостраховки, володіння якими підвищує впевненість учнів, у випадку перекручування рекомендованої схеми помилка легко виявляється і негайно ж виправляється.
Запам'ятовування рухової дії зв'язано з кількістю повторень і величиною інтервалів між ними. У дослідженні И. В. Абсалямовой [8] показано, що при вивченні складних по координації, але не потребують великих витрат енергії рухових дій (наприклад, елементів фігурного катання) початківці поліпшують дію до 5—6-й спроби, потім якість дії стабілізується до 10—12-й спроби, після чого виконання погіршується (при оптимальному інтервалі відпочинку між спробами в 60 с). Початківцям краще виконувати досліджувана дія серіями по п'ятьох повторень з 3-хвилинними інтервалами між серіями, всего 3—4 серії. Спортсмени середньої кваліфікації можуть виконувати 3—4 серії, по 6 спроб підряд у серії, а висококваліфіковані — 4—5 серій з інтервалами відпочинку по 1 хв. між серіями.
Інтервал між заняттями впливає і на міцність запам'ятовування. Найбільше зростання помилки відбувається протягом перших 24 ч після заняття: середня величина помилки збільшується на 48,7%. При більш тривалих перервах помилка збільшується повільніше: через 48 год —до 52,9%, через 4 доби —до 55%, через 10 доби —до 56,8%. Для ефективного засвоювання рухової дії необхідно повторювати досліджуваний матеріал ще 1—2 рази протягом першої доби з моменту його вивчення. З цією метою варто планувати самостійне повторення пройдених елементів досліджуваної дії і, якщо дозволяють умови, дії в цілому.
Якщо учень має достатній руховий досвід і чітко уявляє необхідні дії по кожній з ООТ, то рухова дія може бути виконана відразу ж після постановки рухової задачі. У цих випадках говорять про легкість і доступність задачі. Якщо ж дії, що повинні бути виконані, незнайомі учню, тобто не мають аналогів у минулому досвіді, то вирішення рухової задачі неможливо доти, поки незрозуміле не стане зрозумілим, а невідоме — відомим, тобто поки не сформуються уявлення про дії, необхідні у кожної ООТ. Виділення, усвідомлення, запам'ятовування потрібних відчуттів у кожній з ООТ — необхідна умова формування повноцінної ООР.
Відпрацьовування ООТ — задача нестандартна. В одних випадках, коли є достатній час для аналізу відчуттів, необхідне усвідомлюється відразу, варто тільки зафіксувати увагу на зазначеному об'єкті. Задача ускладнюється, якщо час на усвідомлення відчуття різко обмежено, що буває при вивченні швидкісних дій, і учень, наданий самому собі, може витратити на пошук потрібного варіанта дії тривалий час [15].
Відпрацьовування всіх ООТ, позначених в інструкції, завершується формуванням рухових уявлень по кожній з них, цим закінчується робота на етапі початкового розучування рухової дії.
Ефективно вирішувати перераховані задачі можна лише в тому випадку, коли використовуються діючі засоби і методи навчання. Оволодіння руховою дією починається з формування його зорово-логічного образу. Головними методами виступають розповідь, демонстарація і їхнє сполучення — коментована демонстрація. Варто пояснити учню, на що саме й у якій послідовності він повинен звернути увагу. Коли відомий порядок спостереження, його ефект, якість сприйняття підвищується на 21,6%. Длятого щоб зосередити увагу на потрібних об'єктах, застосовують ряд методичних прийомів: уповільнену і розчленовану демонстрацію натуральної рухової дії, його фотозображень, малюнків, схем, рухливих і нерухомих об'ємних моделей. Додатковими методами формування зорово-логічних уявлень про досліджувану дію можуть бути читання спеціальної літератури, бесіди з компетентними особами.
Для формування «орієнтованої сітки» схеми ООД на основі запропонованої інструкції використовуються ті ж методи і методичні прийоми.
Надзвичайно важливу роль грає метод голосного супроводу дії. Виконання досліджуваної дії в супроводі голосної мови допомагає організувати дію, полегшує орієнтування у виникаючих відчуттях і фіксацію уваги на потрібному відчутті. Голосна мова — найбільш діючий шлях усвідомлення відчуттів і формування уявлень про досліджувану дію. Цей метод реалізується в методичних прийомах взаємного навчання, коли один з учнів виконує роль учителя, а інший — учня. Учень розповідає, що саме він хоче зробити, перелічує ООТ, описує відчуття, що повинні з'явитися у випадку правильного виконання, і свої реальні відчуття, що виникають с процесі виконання дії. Учитель контролює правильність викладу змісту інструкції й аналізує якість спроби. Для усвідомлення потрібного відчуття буває досить 10—12 повторень [15].
Освоєння рухових дій вимагає численних повторень, що викликає значну витрату фізичної, психічної і розумової енергії. У міру наростання стомлення концентрація, стійкість і распределенность уваги, здатність до аналізу ситуації і синтезові відповідей погіршуються [7,8]. Тому приступати до первісного розучування потрібно тоді, коли учень знаходиться в стані оптимальної працездатності, як правило на початку основної частини занятия. Однак слід зазначити, що здатність освоювати навчальний матеріал на тлі стомлення застосовують у тренуванні, а в деяких випадках (у спортивному тренуванні і деяких видах професійної підготовки) навчають контролю якості рухів в умовах наростаючого стомлення цілеспрямовано. При цьому можна домогтися високої стійкості показників навчальної працездатності на ефективному рівні в умовах дуже високих ступенів стомлення [11].
Число повторень досліджуваної дії визначається динамікою його засвоєння. Засвоїти знання про сутності рухової задачі і способі її рішення — це значить виділити ООТ, сформувати схему орієнтованої основи конструювання рухової задачі і її рішення і сформувати уміння і навичка конструювання рухової задачі (реально) і способу її рішення (словесно).
Інтервали відпочинку між повтореннями дії визначаються особливостями динаміки фізичної і психічної працездатності і закономірностями засвоєння матеріалу. Якщо досліджувана дія вимагає витрат енергії у великих кількостях, то тривалість інтервалів між повтореннями диктується необхідністю відновлення працездатності, що забезпечує повноцінне виконання. Для силових вправ, наприклад для піднімання штанги граничної ваги або лазання по канату, — 2—3 хв; для вправ, що вимагають прояви витривалості, більш тривалі інтервали, наприклад, для повторення пробіжки на 400 м у повну силу тренованому спортсменові необхідний 15-хвилинний відпочинок. Якщо виконання рухової дії вимагає значних витрат психічної енергії, то перед кожною спробою необхідний час для відповідного настроювання. У всіх випадках інтервал між спробами визначається необхідністю аналізу попередньої спроби, формування коригувальної дії і пускового сигналу на наступну спробу [15].
Як правило, знання і представлення про сутність і умови рухової задачі і способі її рішення формуються за одне-два занять. Поглиблення і закріплення цих знань і представлень відбувається в наступній роботі при формуванні умінь і навичок.
2.2.4 Коригувальний вплив вчителя
Універсальним методом оптимізації засвоєння навчального матеріалу можна вважати коригувальний вплив учителя. Коригувальні впливи особливо ефективні, коли вони індивідуалізовані. Це не завжди здійсненно, особливо при великій кількості учнів у групі. Щоб ефективно використовувати цей метод, учитель повинний так підготувати учнів, щоб кожний з них міг надати необхідну допомогу товаришеві. Коригувальні впливи реалізуються в ряді методичних прийомів;
1. Словесна вказівка допомагає визначити об'єкт і спрямованість корективів. При цьому найкраще вказувати напрямок пошуку, але не давати готового рішення [21, 33].
2. Безпосередня фізична допомога дозволяє учням вирішити рухову задачу при недостатній величині зусиль (у випадку недосконалої координації роботи м'язів). При наданні допомоги не слід працювати замість учня, треба лише стимулювати його зусилля і допомогти скоординувати них. Учитель виконує при цьому функції «матеріального регулятора зусиль», що жваво реагує на дії учня, а тому особливо ефективний даний підхід. Залишається в силі вимога аналізу своїх дій з наступним мовним звітом щодо якості ООР.
Учитель повинний не тільки стимулювати позитивні мотиви навчальної діяльності, але і піклуватися про блокування негативних. Це досягається, насамперед, продуманою організацією навчального процесу, чіткою і послідовно здійснюваною системою вимог до навчальної дисципліни учнів, ліквідацією можливостей порушувати ці вимоги.
Перші спроби виконати рухова дія часта супроводжуються більш-менш значними відхиленнями від вимог техніки й оптимального варіанта дії. Варто прагнути попереджати відхилення, якщо вони помилкові, а у випадку їх появи якомога швидше їх усувати.
На етапі початкового розучування найбільш типові наступні групи помилок: а) з'являються зайві, непотрібні рухи; б) рух спотворюється по амплітуді і напрямку; в) порушується ритм рухової дії; г) рухи виконуються на невисокій швидкості; д) рухи сковані. Деякі з цих помилок обумовлені закономірностями формування рухової дії. Так, на першому етапі формування дії блокуються частини кінематичного ланцюга, що і є причиною зниження швидкості і скованості рухів. На цьому етапі подібні відхилення доцільні і не розглядаються як помилки. Інші помилки пов'язані з відсутністю необхідних уявлень, треті обумовлені недоліками викладання. Успіх вирішення задач навчання багато в чому залежить від того, наскільки правильно визначені причини походження помилок і наскільки відповідають методи виправлення щирим причинам їхнього виникнення.
Контроль за ходом засвоєння матеріалу на цьому етапі (як, і на інших) надзвичайно важливий. Основна вимога педагогічного контролю: контролювати й оцінювати не якість дій узагалі, а якість вирішення поставленої задачі навчання (з урахуванням засвоєння раніше пройденого матеріалу, що має відношення до вирішення поставленої задачі навчання). Контролюючи якість усвідомлення рухової задачі, оцінюють здатність точно сформулювати її зміст і викласти основні умови.
При контролі засвоєння зорово-логічної схеми способу рішення рухової задачі потрібно точно розповісти про форму і структуру (складі) і послідовності операцій досліджуваної рухової дії. При аналізі окремої операції (взагалі об'єкта вивчення) уміти виділити необхідні і достатні ООТ, розповісти про послідовності концентрації уваги на ООТ, критеріях правильного виконання і шляхах корекції помилок, у випадку їхнього виникнення. Ефективним методом контролю може бути відновлення зображення рухової дії з неупорядкованих кадрів кіноплівки.
Контроль за засвоєнням інструкції з формування ООР повинний виявити здатність учнів, виділяти ООТ, його знання послідовності контролю ООТ при виконанні дії, уміння словесно описати відчуття правильного в кожній з ООТ при виконанні дії або його елементів у системі матеріальних регуляторів, а також розповісти про шляхи корекції дії у випадку появи помилок.
Помилки можуть з'явитися й у тому випадку, коли викладач учить виконувати рухову дію відразу на граничній швидкості. Така рекомендація поширена в практиці навчання, і проведені експериментальні дослідження з метою її теоретичного обґрунтування. На думку авторів, навчання швидкісній дії приведе до помилок, якщо учень із самого початку буде виконувати їх на зниженій швидкості: адже в цьому випадку сформується зовсім не той динамічний стереотип, що забезпечує швидкісну дію [19]. Тут опора на теорію формування умовних рефлексів недоцільна: навчання на повній швидкості не дозволяє вносити необхідні сенсорні корекції, учень не може оцінити дію і переключити увагу на чергові ООТ, скорегувати дію через те, що інформація про якість дії не встигає пройти по кільцю зворотного зв'язку. У цих випадках рухова дія засвоюється по механізму неусвідомленого наслідування, елементи ООР формуються поза контролем свідомості, виникають автоматизовані руху, що не піддаються керуванню при переключеннях уваги на інші об'єкти, наприклад, на аналіз ситуації, що змінюється, або на наступну операцію в структурі самої дії.
Негативні ефекти можуть з'явитися і на стадії формування навички, оскільки той, якого навчають, виконує дія в нових умовах: змінилася швидкість, по-новому здійснюється керування, скорочується усвідомлювана частина ООР, окремі операції виходять з-під контролю свідомості.
Перша група можливих помилок — зайва скутість, що виникають у різних ланках кінематичного ланцюга. Вони з'являються при спробах виконати дію з максимальною швидкістю через недосконалість м`язевої координації, а в деяких випадках— через почуття страху, що виникає при перших спробах виконати дія без пристосувань, що страхують, і без допомоги викладача. Причини виникнення помилок цієї групи можуть бути усунуті спеціальним відпрацьовуванням відповідних ООТ. У першому випадку найчастіше досить ввести в ООР опорні точки. У другому випадку мало місце засвоєння страховки як елемент ООР на етапі формування уміння. Для виправлення помилки варто повторно відробити ООР у гучній формі вимови, коли учень буде виконувати дії зі страховкою, акцентуючи увагу на ООТ і словесно підкреслюючи відчуття дій, що характеризують надійність виконання і доводять необов'язковість страховки. Після достатнього числа повторень досліджуваної дії, що доповнюється ідеомоторним виконанням без страховки, учень, може знову приступити до виконання його без страховки і гучної вимови.
Друга група можливих помилок — поява непотрібних, зайвих рухів при переключенні уваги на мету дії або на інші зовнішні об'єкти. Причиною появи помилок подібного роду може бути негативний перенос, інтерференція навичок. Часто буває, що на етапі початкового розучування відпрацьовують тільки ті елементи дії (ті ООТ), уявлень про які в учня немає. Знайома частина дії, здавалося б, не має потреби в докладному відпрацьовуванні— адже учень, має уявлення про ці елементи, засноване на його минулому досвіді. Відповідні ООТ виявилися відразу в сфері підсвідомого керування. Якщо дії в цих ООТ цілком відповідають вимогам умов рухової задачі, спосіб вирішення якої є предметом навчання, то ніякої помилки не виникає. Але якщо минулий досвід цілком або частково не придатний для вирішення рухової задачі, то помилка закладається в ООР і стабілізується в її неусвідомлюваній частині як елемент використовуваного блоку, автоматизованого раніше.
Єдиний шлях попередження появи помилок такого роду — уважне дослідження дій учня на етапі освоєння інструкції для формування ООР і обов'язкове послідовне відпрацьовування схеми ООР по всім ООТ без винятку на всіх етапах формування і засвоєння дії. При цьому недостатньо лише відпрацювати рекомендовану ООТ, варто ще подбати про блокування можливості впровадження помилкових ООТ, на основі яких може виникнути інтерференція навичок. Для цього використовують прийом контрастного зіставлення правильного і помилкового варіантів із гучномовною констатацією розходжень у відчуттях і акцентованому виділенні помилкового варіанта.
Перший — поступове збільшення швидкості дій. Після того як вдало проходять 90 % спроб, швидкість дії небагато підвищується і на цій ступіні знову домагаються 90% вдалих спроб. Послідовно домагаючись упевненого виконання дії на швидкість, яка збільшуються, можна сформувати стійку навичка і на рекордній швидкості. Цей методичний прийом лежить, зокрема, в основі тренування спортсменів, майстерність яких засновано на надзвичайно швидкій роботі рук, а також спортсменів, що спеціалізуються у швидкісних вправах.
Другий прийом — східчасте підвищення точності дії. Тут принцип ускладнення той же, що й у першому прйомі, але змінюваним параметром є не швидкість, а вимога до точності дії. Це основний принцип у тренуванні спортсменів, в основі майстерності яких лежать точні рухи.
Третій прийом — збільшення розмірів поля розподілу уваги для доцільної корекції дій у зовнішніх умовах, що змінюються. Цей прийом характерний для підготовки до діяльності, заснованої на взаємо- і протидіях у їхніх різних сполученнях, що протікає у швидко мінливих умовах і характерне для спортивних ігор і єдиноборств, а також для бойового і деякого видів трудової практики.
Стандартна техніка не виключає можливості індивідуальних відхилень у деяких елементах виконання, зрозуміло, в межах, які не спотворюють основу дії. Індивідуалізація техніки здійснюється за двома напрямами: а) шляхом типової індивідуалізації, коли в межах стандартної техніки вносяться деякі зміни згідно з особливостями конституції тіла і фізичної підготовленості окремої групи учнів; б) шляхом персональної індивідуалізації, з урахуванням особливостей кожного учня.
Основа техніки рухів — це сукупність тих ланок і рис структури рухів, які, безумовно, необхідні для вирішення рухового завдання у певний спосіб (почерговість прояву м'язових зусиль, основні моменти узгодженості рухів у просторі і за часом та ін.). Вилучення хоча б одного з цих компонентів або порушення співвідношення в даній сукупності рухів робить неможливим вирішення рухового завдання.
Успіх навчання залежить, однак, не тільки від відповідності процесу закономірностям засвоєння матеріалу. Саме засвоєння — інтегральний підсумок цілеспрямованої діяльності учня і вчителі, оптимизированной по багатьом характеристикам, їх спільного пізнавального, комунікативного, інформаційного, оцінного й іншого видів роботи. Ця різноманітна по формах і змісту спільна діяльність регулюється закономірностями особливого роду — дидактичними принципами.
До факторів позитивності педагогічного ефекту при навчанні техніці рухів можемо віднести: правильність організації педагогічного процесу, раціональний розподіл навантаження на учнів, індивідуальний підхід до кожного учня, поступовість у навчанні (від простих вправ до більш складних),
Крім позитивних факторів педагогічного впливу існують також і негативні, а саме: надмірне використання складних вправ, нераціональний розподіл навантаження, робота тривалий час без відпочинку, невміння пояснити учню послідовність виконання вправ.
1. Аткинсон Р. Человеческая память и процесс обучения.— М.:
Прогресс, 1980.
2. Ашмарин Б. А. Особенности обучения в физическом воспитании. — В кн.: Теория и методика физ. воспитания/Под ред. Б. А. Ашмарчна. М., 1979.
3. Белинович В. В. Обучение в физическом воспитании.—М.: ФиС, 1958.
4. Бернштейн Н. А. Физиология движений.— В кн. Физиология труда. М., 1934.
5. Боген М. М. Задачи обучения двигательным действиям. — Теория и практика физической культуры, 1981, № 3.
6. Боген М. М. Спортивная техника как предмет обучения.— Теория и практика физической культуры, 1981, № 7.
7. Вишнева Л. В. Цель деятельности и освоение двигательных действий. — Физическая культура в школе, 1979, № 9.
8. Вяткин Б. А. Темперамент и спортивная деятельность. — Физическая культура в школе, 1980, № 8.
9. Гандельсман А. Б., Смирнов К. М., Физиологические основы спортивной тренировки. — М.: ФиС, 1970.
10. Гордеева Н. Д., Зинченко В. П. Функциональная структура действия. — М.: Изд-во МГУ, 1982.
11. Гранит Р. Основы регуляции двивжений.— М.: Мир, 1973.
12. Грантынь К. X. Основы обучения физическим упражнениям. — В кн.: Теория физ. воспитания. М., 1953.
13. Донской Д. Д. Спортивная техника.— М: ФиС, 1962 83.
14. Занков Л. В. Наглядность и активизация учащихся в обучении.— М.: Учпедгиз, 1960.
15. Запорожец А. В. Развитие произвольных движений. — М.: 1960.
16. Коробов А. В. Общие указания по обучению. — В кн.: Школа легкой атлетики. М, 1962.
17. Кочетов А. И. Принципы подхода к изучению личности школьника. — Физическая культура в школе, 1978, № 4.
18. Крестовников. А. Н. Очерки по физиологии физических упражнений. — М.: ФиС, 1951.
19. Мазниченко В. Д. Двигательные навыки в гимнастике.— М.: ФиС, 1959.
20. Мазниченко В. Д. Обучение движениям (двигательным действиям).— В кн.: Теория и методика физ. воспитания, т. 1. М., 1976.
21. Мазниченко В. Д. Двигательные навыки в спорте (Метод разработки для студентов спорт, фак.). — Малаховка, МОГИФК, 1981.
22. Матвеев Л. П. Основы спортивной тренировки. — М.: ФиС, 1977.
23. Никифоров В. Технология обучения. — Наука и техника, 1981, № И.
24. Озолин Н. Г. Тренировка легкоатлета. — М.: ФиС, 1949.
25. Озолин Н. Г. Современная система спортивной тренировки.—М.: ФиС, 1970.
26. Решетова 3. И. Роль ориентировочной деятельности в двигательном навыке. — Вопросы психологии, 1956, № 1.
27. Риттер X. И, Принцип активности. — В кн.: Учение о тренировке. М., 1971.
28. Риттер X. И. Принцип прочности. — В кн.: Учение о тренировке. М., 1971.
29. Талызина Н. Ф. Управление процессом усвоения знаний.— М,: Изд-во МГУ, 1975.
30. Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів (Практикум). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.
31. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х частинах: Навчальний посібник. – Тернопіль, 2001.
32. Шварц В.Б., Хрущев С.В. Медико-биологические аспекты спортивной ориентации и отбора. – М.: Физкультура и спорт, 1984. – 151 с.
|
