|
Актуальність теми.
Коли в психології мова йде про характеристики підліткового віку, то в основному говориться про моральний розвиток і моральну характеристику особистості. Дослідження в цій області досить значні. Психологічних досліджень про розвиток пізнавальних процесів, про розумовий розвиток у підлітковому віці ще недостатньо, що пояснюється тим, що зміни в моральній сфері є дійсно основним і вирішальним зрушенням у психічному розвитку підлітків, тому увага психологів приділялася саме цьому.
З переходом у підлітковий вік зв'язана істотна перебудова навчальної діяльності школяра. Новий, більш високий рівень навчальної діяльності визначається ступенем її самостійності. Матеріали Д.Б. Ельконіна, Т.В. Драгунової й інших психологів показують, що на початку підліткового віку спостерігається велика розмаїтість у рівнях розвитку навчальної діяльності – від найбільш низького рівня, при якому відсутні елементарні вміння організувати самостійну роботу, через ряд проміжних форм, де, наприклад, самостійна робота спостерігається тільки при виконанні домашніх завдань, до найбільш високого рівня, при якому самостійно освоюється й новий матеріал, і навіть нові області знань (астрономія, техніка, радіотехніка) [1, 122]. Однак перспективним відносно розвитку є саме останній рівень.
Початок підліткового віку пов'язується з початком формування найбільш високого рівня навчальної діяльності. Для підлітка поступово розкривається зміст навчальної діяльності як діяльності по самоосвіті, спрямованої на задоволення пізнавальних потреб. Підлітковий вік дуже важливий для педагогічного впливу, тому вивчення його особливостей, та недостатня теоретична розробка проблематика і спонукало вибір теми курсового дослідження: «Особливості навчання дітей підліткового віку».
Об’єкт дослідження
– процес навчання та психолого-педагогічні особливості підлітків.
Предмет дослідження
– якісні психолого-педагогічні зміни у структурі особистості підлітка, їх вплив на навчальну та пізнавальну діяльність.
Мета дослідження
полягає в теоретичному обґрунтуванні педагогічних особливостей підліткового віку та умов формування пізнавального інтересу у підлітків в процесі навчання в загальноосвітньому навчальному закладі.
У відповідності до мети, об’єкта та предмета дослідження визначені його завдання:
1. Охарактеризувати психолого-педагогічні особливості підліткового віку.
2. Встановити новоутворення в розумовому розвитку підлітків.
3. Обґрунтувати дієвість методів активізації пізнавальної діяльності підлітків на прикладі нестандартних методів та елементів уроку.
Теоретичною основою дослідження
стали соціологічні та психологічні положення про особистість як суб’єкт життєдіяльності (Н.І. Анциферова, І.Д. Бех, В.О.Білоусова, П.М. Якобсон); закономірності розвитку підлітків та роль навчальної діяльності у ньому (Л.І. Божович, Д.Б. Ельконін, І.С. Кон, Г.С. Костюк, В.В. Крутецький, А.В. Мудрик, В.М.М’ясищев, А.В. Петровський, К.К. Платонов, С.Л. Рубінштейн).
Для розв’язання поставлених мети і завдань застосовувався комплекс теоретичних та емпіричних методів дослідження:
– теоретичні: вивчення та аналіз психолого-педагогічної, науково-методичної літератури, що забезпечило розгляд загальних теоретичних питань з проблеми дослідження; вивчення, аналіз і узагальнення психолого-педагогічного досвіду.
Структура курсової роботи.
Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (36 найменувань).
1. Психолого-педагогічні характеристики підліткового віку
Шкільний онтогенез включає наступні вікові періоди: молодший шкільний (6–10 років), молодший підлітковий (11–13 років), старший підлітковий (14–15 років) і юнацький вік (16-18 років) [1, 224–225]. У схемі вікової періодизації онтогенезу, що враховує гендерні розбіжності, підлітковий вік для хлопців визначений як 13–16 років, для дівчат 12–15 років [2, 61]. Кожен із періодів характеризується певними особливостями, що можуть бути виявлені в рамках педагогічних та психологічних досліджень.
Відомий американський психолог А. Гезел стверджує, що одним із найважливіших періодів у житті людини є підлітково-юнацький вік [12, 226].
Сучасна психологічна наука визначає підлітковий вік як один із найскладніших періодів у житті людини. Підлітковий період розпочинається з виникнення у дитини почуття дорослості. У драму розвитку вступає нова діюча особа, новий якісно своєрідний фактор особистість самого підлітка. Почуття дорослості як внутрішнє психічне новоутворення має складний зміст.
Отже, підлітковий вік – вік між дитинством і дорослістю (від 11–12 до 16–18 років), який характеризується якісними змінами, пов'язаними зі статевим дозріванням і входженням у доросле життя. У цей період особа має підвищену збудливість, імпульсивність і часто неусвідомлений, статевий потяг. Провідна діяльність в підлітковому віці –це інтимно-особистісне спілкування з однолітками.
Для підліткового віку характерні:
1) Почуття дорослості;
2) Формування «Ми» – концепції;
3) Формування референтних груп. [16, 32–33]
У цьому віці відбувається маніфестація тих аномалій особистісного розвитку, які в дошкільний період існували в латентному стані. Відхилення в поведінці властиві майже всім підліткам. Характерні риси цього віку – чутливість, часта різка зміна настрою, острах глузувань, зниження самооцінки. Розлади бувають поведінкові й емоційні. Емоційні переважають у дівчаток. Це депресія, страхи й тривожні стани. Порушення в поведінці в чотири рази частіше бувають у хлопчиків.
Основним лейтмотивом психічного розвитку в підлітковому віці є становлення нової, ще досить нестійкої, самосвідомості, зміна Я-Концепції, спроби зрозуміти самого себе й свої можливості. У цьому віці відбувається становлення складних форм аналітико-синтетичної діяльності, формування абстрактного, теоретичного мислення. Дуже важливе значення має виникаюче в підлітка почуття приналежності до особливої «підліткової» спільності, цінності якої є основою для власних моральних оцінок. [16, 35]
У спілкуванні дітей досить швидко складаються відносини, у якихз'являються однолітки-лідери, і однолітки-ізгої. Спілкування з однолітками – тверда школа соціальних відносин. Саме спілкування з однолітками вимагає високої емоційноїнапруги. «За радість спілкування» дитина-підліток витрачає багато енергії на почуття, пов'язані з успіхом ідентифікації й стражданнямивідчуження.
Підліток активно відкидає свою належність до світу дітей, але при цьому не почувається повноцінним дорослим. Він намагається бути подібним до дорослих зовні, прагне прилучитись до їхнього життя, придбати їхні якості і уміння, права і привілеї. Своєрідність соціальної ситуації розвитку дитини в цей період полягає в тому, що вона виконує нові для неї функції та залучається до нової системи відносин із дорослими й однолітками. Дитина включається в різні види суспільно корисної діяльності, що розширює сферу її соціального спілкування і сприяє накопиченню нового соціального досвіду [31, 38]. Цей досвід може бути більш чи менш болісним.
Р. Бенедикт стверджує, що тип переходу від дитинства до дорослості залежить від того, настільки великий розрив між нормами і вимогами даного суспільства, що ставляться перед дитиною і дорослим. У країнах, де ці вимоги більш-менш однакові, розвиток проходить плавно, і дитина досягає статусу дорослого поступово. У більшості країн Європи та Америки норми поведінки дітей і дорослих є різними і, навіть, протилежними: дитячий вік вважається ігровим; маленькі члени суспільства позбавлені відповідальності за свої дії, від них вимагають лише одного − покори; доросла ж людина має бути самостійною та ініціативною [16, 39].
Таким чином, центральною психологічною характеристикою підліткового віку є перехід від одного типу стосунків між дорослим і дитиною (моралі слухняності) до якісно іншого, специфічного типу (моралі принципової рівності). Цей період може супроводжуватись певними труднощами. У великій мірі цьому сприяє відносна нестійкість нервової системи підлітка, його загальна неврівноваженість, роздратованість, перепади настрою, підвищена збудливість.
Анатомо-фізіологічні зміни в організмі підлітка породжують певні психологічні новоутворення, а саме прагнення до незалежності, потребу в самоствердженні й самовизначенні щодо свого статусу в сім'ї, колективі однолітків тощо. Розвиток інтересу до протилежної статі, пробудження романтичних почуттів також є характерною рисою підліткового віку. Втім новоутворення нерідко проявляються в неадекватних формах (зовнішня агресія, гостра критика інших, зухвала поведінка) [16, 24].
Першою ці зміни у характері дитини відчуває сім'я. Сім'я один з найважливіших факторів соціалізації дитини. Саме тут діти засвоюють заведені в їхніх сім'ях життєві цінності, соціальні очікування і біхевіаристичні патерни. Моделями поведінки їм слугують батьки, старші брати і сестри. Е. Маккобі вважає, що тривалість батьківського впливу визначається міцністю їх відносин із дитиною, ступенем поваги батьків до її особистості, наявністю довіри між членами сім'ї. У деяких випадках батьки пригнічують особистість своєї дитини, у інших сприяють її гармонічному розвитку. Взаємодія з батьками дозволяє дітям тренувати й вдосконалювати соціальні навички, необхідні для комфортного існування в соціумі [3, 228].
Крім того, сім'я є важливим фактором впливу на інтелектуальний розвиток дитини, пропонуючи, а іноді й насаджуючи власну концептуальну картину світу. Спільна інтелектуальна діяльність розвиває здатність дитини моделювати різноманітні ситуації, оперувати гіпотезами й вибирати оптимальні шляхи вирішення поставлених завдань. Батьки мають можливість активно сприяти швидкому розвитку мисленнєвих навичок маленької людини.
Зазвичай теоретичне усвідомлення дійсності дитиною випереджає рівень її практичних навичок. Підлітки часто не знають як поводитись у тій чи іншій життєвій ситуації, а відчуття власної дорослості заважає їм звертатися за порадами до дорослих. Такі проблеми притаманні дітям, у яких не склалися стосунки з батьками. Неготовність дитини до виконання нових соціальних ролей, або відсутність необхідного рольового навантаження й самостійності ускладнює спілкування та породжує численні конфлікти у колі сім'ї [8, 46].
У деяких підлітків спостерігається вияв неадекватної самооцінки й завищеного рівня вимог, критичне ставлення до слів та вчинків інших. Це ускладнює їх взаємовідносини з дорослими, батьками, однолітками, вчителями, провокує прояви негативізму, грубу й самовпевнену поведінку, соціальні конфлікти [8, 48]. Підлітки бояться глузування, проявів нерозуміння, недовіри, або образливої для такого віку заборони. На їхній погляд батьки поводяться з ними як із маленькими. Часто відсутність щирих стосунків з батьками є причиною того, що діти стають жертвами насилля, або учасниками злочинів [8, 49].
1.2 Особливості розумової діяльності учнів підліткового віку
Навчання для підлітка є головним видом діяльності. І від того, як учиться підліток, багато в чому залежить його психічний розвиток, становлення його як громадянина.
Перебудова навчальної діяльності.
У підлітковому віці істотно перебудовується характер навчальної діяльності. Причому не тільки ускладнюється сама навчальна діяльність: збільшується кількість навчальних предметів, замість одного вчителя із класом працюють 5–6 учителів, у яких різні вимоги, різний стиль проведення уроку, різне відношення до учнів. Головне, поступово наростаюча дорослість підлітка робить неприйнятними для нього звичні молодшому школяреві старі форми й методи навчання.
Якщо учень ще недавно охоче слухав докладні пояснення вчителя, то тепер подібна форма знайомства з новим матеріалом часто викликає учня нудьгу, байдужість, явно обтяжує його. Схильний раніше до дослівного відтворення навчального матеріалу, він прагне тепер викладати матеріал своїми словами, і протестує, коли вчитель вимагає точного відтворення (формули, закону, визначення) [21, 143].
Розширення зв'язків з навколишнім світом, широке всепоглинаюче спілкування з однолітками, особисті інтереси й захоплення також часто знижують безпосередній інтерес підлітків до навчання. Свідомо – позитивне відношення учнів до навчання виникає тоді, коли навчання задовольняє їхні пізнавальні потреби, завдяки чому знання здобувають для них певний зміст як необхідна й важлива умова підготовки до майбутнього самостійного життя. Однак тут часом спостерігається розбіжність: прагнення до набуття знань може сполучатися з байдужним або навіть негативним відношенням до шкільного навчання. Це може бути своєрідною реакцією на ті або інші невдачі в навчанні, на конфлікт із учителем. Підліток зазвичай гостро переживає ці невдачі: робить вигляд, що до успіхів у навчанні він зовсім байдужний.
Найбільш істотну роль у формуванні позитивного відношення підлітків до навчання, як показали дослідження, грають змістовність навчального матеріалу, його зв'язок з життям і практикою, проблемний й емоційний характер викладу, організація пошукової, пізнавальної діяльності, що дає учням можливість переживати радість самостійних відкриттів, озброєння підлітків раціональними прийомами навчальної роботи, навичками самовиховання, що є неодмінною передумовою для досягнення успіху.
Розвиток мислення
. У процесі навчання дуже помітно вдосконалюється мислення підлітка. Зміст і логіка досліджуваних у школі предметів, зміна характеру й форм навчальної діяльності формують і розвивають у нього здатність активно, самостійно мислити, міркувати, порівнювати, робити глибокі узагальнення й висновки. Довіра вчителя до розумових можливостей підлітка дуже відповідає віковим особливостям особистості.
Основна особливість розумової діяльності підлітка – наростаюча з кожним роком здатність до абстрактного мислення, зміна співвідношення між конкретно-образним й абстрактним мисленням на користь останнього. Конкретно-образні (наочні) компоненти мислення не зникають, а зберігаються й розвиваються, продовжуючи відігравати істотну роль у загальній структурі мислення (наприклад, розвивається здатність до конкретизації, ілюструванню, розкриттю змісту поняття в конкретних образах і уявленнях). Тому при одноманітності, однобічності або обмеженості наочного досвіду гальмується обчислення абстрактних істотних ознак об'єкта [21, 145].
Значення конкретно-образних компонентів мислення позначається й у тому, що в ряді випадків вплив безпосередніх почуттєвих вражень виявляється сильнішим за вплив слів (тексту підручника, пояснення вчителя). У результаті відбувається неправомірне звуження або розширення того чи іншого поняття, коли в його склад привноситься яскраві, але несуттєві ознаки. Наприклад, ілюстрації у підручнику, наочному приладді, кадри навчального кінофільму, які випадково запам'яталися.
Деякі молодші підлітки зазнають труднощів при необхідності абстрагуватися від наочного значення слів й орієнтуватися лише на їхню граматичну форму. На цій підставі вони відносять іменники біг, ходьба до дієслів, іменники товстун, красень – до прикметників, а слова стояти, спати, мовчати й навіть лінуватися відмовляються вважати дієсловами, тому що «тут немає ніякої дії», тобто школярі орієнтуються на наочне значення слова, а не його граматичну форму [21, 146].
Розвиток спостережливості, пам'яті, уваги.
У процесі навчання підліток здобуває здатність до складного аналітико-синтетичного сприйняття (спостереженню) предметів й явищ. Сприйняття стає плановим, послідовним і всебічним. Підліток сприймає вже не тільки те, що лежить на поверхні явищ, хоча тут багато чого залежить від його відношення до сприйманого матеріалу – і учень вражає поверховістю, легковагістю свого сприйняття. Підліток може дивитися й слухати, але сприйняття його буде випадковим.
Істотні зміни в підлітковому віці зазнають пам'ять й увага. Розвиток іде по шляху посилення їхньої довільності. Наростає вміння організовувати й контролювати свою увагу, процеси пам'яті, управляти ними. Пам'ять й увага поступово здобувають характер організованих, регульованих і керованих процесів.
У підлітковому віці зауважується значний прогрес у запам'ятовуванні словесного й абстрактного матеріалу. Уміння організовувати розумову роботу із запам'ятовування певного матеріалу, уміння використати спеціальні способи запам'ятовування розвинене у підлітків у набагато більшому ступені, ніж у молодших школярів.
Розвиток уваги відрізняється певною суперечливістю: з одного боку, у підлітковому віці формується стійка, довільна увага. З іншого боку – велика кількість вражень, переживань, бурхлива активність й імпульсивність підлітка часто приводить до нестійкості уваги, і його швидкої відволікаємості. Неуважний і не зібраний на одному уроці («нелюбимому»), учень може зібрано, зосереджено, зовсім не відволікаючись працювати на іншому («улюбленому») уроці [29, 36].
Найкращий спосіб організувати увагу підлітка зв'язаний не із застосуванням учителем якихось особливих прийомів, а з умінням так організувати навчальну діяльність, щоб в учня не було ані часу, ані бажання, ані можливості відволікатися на тривалий час. Цікава справа, цікавий урок здатні захопити підлітка, і він із захопленням працює досить тривалий час, не відволікаючись. Активна пізнавальна діяльність – от що робить урок цікавим для підлітка, от що саме по собі сприяє організації його уваги.
У підлітковому віці відбуваються істотні зрушення в розвитку розумової діяльності учнів, головним чином у процесі навчання. Досягнутий ступінь розвитку мислення молодшого школяра дозволяє в підлітковому віці приступити до систематичного вивчення основ наук. Зміст і логіка досліджуваних предметів, характер засвоєння знань у підлітків вимагають опори на здатність самостійно мислити, порівнювати, робити висновки й узагальнення.
Всі навчальні предмети, досліджувані підлітком, насамперед, стимулюють розвиток у нього абстрактного мислення. Природно, що основною особливістю розумової діяльності підлітка є наростаюча з кожним роком здатність до абстрактного мислення, зміна співвідношення між конкретно-образним й абстрактним мисленням на користь абстрактного мислення. Звичайно, не повинне мати місця спрощене трактування вікових змін у мисленні, відповідно до яких молодший школяр мислить конкретно, а в підлітковому віці він переходить до абстрактного мислення. З переходом до підліткового віку істотно змінюються, збагачуються як абстрактно узагальнюючі, так й образні компоненти розумової діяльності (зокрема, розвивається здатність до конкретизації, ілюструванню, розкриттю змісту поняття в конкретних образах і уявленнях). Але загальний напрямок розвитку мислення відбувається в плані поступового переходу від переваги наочно-образного мислення (у молодших школярів) до переваги відверненого (абстрактного) мислення в поняттях (у старших підлітків) [29, 37].
Поступово, під впливом шкільного навчання розвивається аналітико-синтетична діяльність, підлітки починають цікавитися не тільки конкретними фактами, але і їхнім аналізом, зміцнюється тенденція до причинного пояснення, учні прагнуть виділити головне, істотне в матеріалі, опановують умінням обґрунтовувати, доводити певні положення, робити широкі узагальнення.
Зрозуміло, і в межах підліткового віку мають місце вікові розходження: одне діло – мислення школяра 11–12 років, інше діло – мислення 15 років.
Підлітків дуже залучає можливість розширити, збагатити свої знання, проникнути в сутність досліджуваних явищ, встановити причинно-наслідкові зв'язки. Підлітки відчувають велике емоційне задоволення від дослідницької діяльності. Їм подобається мислити, робити самостійні відкриття.
Поряд з пізнавальними інтересами істотне значення при позитивному відношенні підлітків до навчання має розуміння значимості знань. Для підлітка дуже важливо усвідомити, осмислити життєве значення знань й, насамперед їхнє значення, для розвитку особистості. Це пов'язане з посиленим ростом самосвідомості сучасного підлітка. Багато навчальних предметів подобаються підлітку тому, що вони відповідають його потребам не тільки багато знати, але й уміти, бути культурною, всебічно розвиненою людиною. Треба підтримувати переконання підлітків у тому, що тільки освічена людина може бути по-справжньому корисним членом суспільства. Переконання й інтереси, зливаючись воєдино, створюють у підлітків підвищений емоційний тонус і визначають їхнє відношення до навчання.
Якщо ж підліток не бачить життєвого значення знань, то в нього можуть сформуватися негативні переконання й негативне відношення до існуючих навчальних предметів. Істотне значення при негативному відношенні підлітків до навчання має усвідомлення й переживання ними неуспіху в оволодінні тими або іншими навчальними предметами. Неуспіх, як правило, викликає в підлітків бурхливі, негативні емоції й небажання навчатися, закріплюється негативне відношення до предмета.
Навпаки, сприятливою ситуацією навчання для підлітків є ситуація успіху, який забезпечує емоційне благополуччя.
Емоційне благополуччя багато в чому залежить від оцінки його навчальної діяльності дорослими. Для емоційного благополуччя підлітка дуже важливо, щоб оцінка й самооцінка збігалися. Тільки за цієї умови вони можуть виступати як мотив, діяти в одному напрямку й підсилювати один одного. У противному випадку виникає внутрішній, а іноді й зовнішній конфлікт.
Емоційне благополуччя підлітка багато в чому залежить від оцінки його навчальної діяльності дорослими.
Оцінки для підлітка мають різний сенс. В одних випадках оцінка дає можливість підлітку виконати свій борг, зайняти гідне місце серед товаришів, в інших – заслужити повагу вчителів і батьків. Нерідко ж зміст оцінки для підлітка виступає в прагненні домогтися успіху в навчальному процесі й тим самим одержати впевненість у своїх здатностях і можливостях. Це пов'язане з такою домінуючою потребою віку, як потреба усвідомити, оцінити себе як особистість, свої сильні й слабкі сторони. І в цьому плані істотне значення має не тільки оцінка діяльності учня і його розумових можливостей з боку інших, але й самооцінка. Як показують дослідження, саме в підлітковому віці домінуючу роль починає грати самооцінка [29, 40].
Учителеві необхідно знати не тільки мотиви навчання, але й умови їхнього формування. Дослідження показують, що відношення підлітків до навчання обумовлено насамперед якістю роботи вчителя і його відношення до учнів. Багато учнів на при відповідях на питання «При яких умовах учні вчилися б у повну міру своїх здатностей?» указували на вміння вчителя зацікавити своїм предметом, на його повагу до учнів. От типова відповідь: «Якби вчителі поводилися з нами, як з гарними друзями, зацікавлювали нас, якби учні не боялися погано відповісти, то вони вчилися б у повну міру своїх здатностей». При цьому підлітки вважають, що багато чого залежить і від них самих, і, насамперед, від їхньої наполегливості. Але наполегливість, на їхню думку, легше проявляється тоді, «коли вчитель хоча й вимогливий, але добрий», коли він «справедливий і чуйний» [1, 112].
У підлітковому віці активно йде процес пізнавального розвитку. У цей час він відбувається в основному у формах, мало помітних як для самої дитини, так і для зовнішнього спостерігача.
Підлітки можуть уже мислити логічно, займатися теоретичними міркуваннями й самоаналізом. Найважливіше, інтелектуальне набуття підліткового віку – це вміння оперувати гіпотезами. Особливо помітним у цьому віці стає ріст свідомості й самосвідомість дітей, що представляє собою істотне розширення сфери усвідомлюваних й поглиблених знань про себе, про людей, про навколишній світ. Розвиток самосвідомості дитини знаходить своє вираження у вимірі мотивації основних видів діяльності: навчання, спілкування й праці.
У підлітковому віці активно вдосконалюється самоконтроль діяльності, будучи на початку контролем по результату або заданому образу, а потім – процесуальним контролем, тобто здатністю вибирати й вибірково контролювати будь-який момент або крок у діяльності.
У підлітковому і юнацькому віці активний розвиток одержує читання, монологічна й письмова мова. Особливу лінію в мовному розвитку утворює та, котра пов'язана із з'єднанням і взаємопроникненням мислення й мови. У навчанні формуються загальні інтелектуальні здатності, особливо зрозуміле теоретичне мислення. Це відбувається за рахунок засвоєння понять, удосконалювання користування ними, міркувати логічно й абстрактно. Значний приріст предметних знань створює гарну базу для наступного розвитку вмінь і навичок у тих видах діяльності, де ці знання практично необхідні.
У спілкуванні формуються й розвиваються комунікативні здатності учнів, що включають уміння вступати в контакт із незнайомими людьми, домагатися їхнього взаєморозуміння, досягати поставлених цілей. У праці йде активний процес становлення тих практичних умінь і навичок, які в майбутньому можуть знадобитися для вдосконалювання професійних здатностей.
Характерною рисою підліткового віку є готовність і здатність до багатьох видів навчання, причому як у практичному плані, так й у теоретичному. Ще однією рисою, що уперше повністю розкривається саме в підлітковому віці, є схильність до експериментування, що проявляється, зокрема, у небажанні все приймати на віру. Підлітки виявляють широкі пізнавальні інтереси, пов'язані із прагненням все самостійно перевірити ще раз, особисто впевниться в істинності [1, 123].
Підлітковий вік відрізняється підвищеною інтелектуальною активністю, що стимулюється не тільки природною віковою допитливістю підлітка, але й бажанням розвивати, продемонструвати навколишнім свої здатності, одержати високу оцінку з їхнього боку.
Дітей даного віку відрізняє підвищена пізнавальна й творча активність, вони завжди прагнуть довідатися щось нове, чомусь навчиться, причому робити все по-сьогоденню, професійно як дорослі. Це стимулює підлітків до виходу за межі шкільної програми в розвитку своїх знань, умінь і навичок. Потребу у всьому, що для цього необхідно підліток задовольняє сам, шляхом самоосвіти й самообслуговування, нерідко за допомогою своїх друзів, які захоплені такою же, як і він, справою.
Діти в даному віці вже помітно й досить відрізняються один від одного за інтересом до навчання, за рівнем інтелектуального розвитку й за кругозором, за обсягом і стійкості знань, за рівнем особистісного розвитку. Цими розходженнями визначаються їхнє диференційоване відношення до навчання. Зазначена обставина визначає виборчий характер відносини до шкільних предметів. Одні з них стають більш потрібними й тому улюбленими з боку підлітків, інтерес до інших знижується.
Нерідке відношення підлітка до того або іншого навчального предмета визначається відношенням до вчителя, який викладає даний предмет. Підліткам зазвичай подобаються ті предмети, які викладають їхні улюблені вчителі. Успішність багатьох дітей середніх класів у школі тимчасово падає через те, що за межами школи в них з'являються сильні, конкуруючі з навчанням інтереси.
У підлітковому віці з'являються нові мотиви навчання, пов'язані з розширенням знань, з формуванням потрібних умінь і навичок, що дозволяють займатися цікавою роботою, самостійною творчою працею. Навчання доповнюється самоосвітою, здобуваючи більше глибокий особистісний зміст. Знання, уміння й навички стають у цьому віці критерієм цінності для підлітка навколишніх його людей, а також підставою для прояву інтересу й підтримки ім. [16, 48].
Відбувається формування системи особистісних цінностей, які визначають зміст діяльності підлітка, сферу його спілкування, вибірковість відношення до людей, оцінки цих людей і самооцінку.
У цьому віці створюються гарні умови для формування організаторських здатностей, діловитості, заповзятливості, багатьох інших корисних особистісних якостей, пов'язаних із взаєминами людей, у тому числі вміння налагоджувати ділові контакти, домовлятися про спільні справи, розподіляти між собою обов'язки й т. п.
У середніх класах учні приступають до вивчення й освоєння основ наук. Матеріал, що підлягає засвоєнню, з одного боку, вимагає більш високого, ніж раніше рівня учбово-пізнавальної й розумової діяльності, а з іншого боку – спрямований на їхній розвиток. Учні повинні опанувати системою наукових понять і термінів. Тому нові навчальні предмети висувають нові вимоги до способів засвоєння знань і спрямовані на розвиток інтелекту вищого рівня – теоретичного, формального, рефлексивного мислення. Таке мислення характерно для юнацького віку, але починає воно розвиватися в молодших підлітків [8, 73–74].
Специфічна якість теоретичного мислення в учнів підліткового віку – здатність міркувати гипотетико-дедуктивно, тобто на основі одних загальних передумов шляхом побудови гіпотез й їхньої перевірки. Нове в розвитку мислення підлітка полягає в його відношенні до інтелектуальних завдань як до таких, що вимагають їх попереднього уявного вирішення. Підліток, на відміну від дитини, починає аналіз завдання зі спроб виявити всі можливі відносини в наявних даних, створює різні припущення про їхні зв'язки, а потім перевіряє ці гіпотези. Уміння оперувати гіпотезами в рішенні інтелектуальних завдань – найважливіше набуття підлітка в аналізі дійсності.
Мислення припущеннями є відмітним інструментом наукового міркування. Своєрідність цього рівня розвитку мислення полягає не тільки в розвитку абстракції, але й у тому, що предметом уваги, аналізу й оцінки підлітка стають його власні інтелектуальні операції. Тому таке мислення називається рефлексивним.
Хоча засвоєння наукових понять у школі вже саме по собі створює ряд об'єктивних умов для формування в школярів теоретичного мислення, однак, воно формується не в усіх. У різних учнів може бути різним рівень теоретичного мислення і якість його реальної сформованості. Теоретичне мислення може формуватися не тільки при оволодінні шкільними знаннями. У цілому для цього рівня мислення характерне усвідомлення підлітком власних інтелектуальних операцій і управління ними. Цей процес стає характерним і для інших психічних функцій.
Контрольованою і керованої стає мова, причому в деяких особисто значимих ситуаціях підлітки особливо прагнуть говорити красиво, правильно. Все це – нові й важливі зрушення в розвитку підлітка в порівнянні з молодшим школярем.
Інтелектуалізація процесів сприйняття – необхідна умова успішного засвоєння будь-якого навчального матеріалу, у тому числі й наочного: схем, малюнків, карт. Неуважне відношення до такого матеріалу й недооцінка його важливості досить поширені. Із цим треба боротися. Наприклад, від уміння «бачити» схему, «читати її прямо» залежить якість засвоєння теореми. Зовсім недостатньо просто запам'ятати схему й уміти її відтворити. Значима інформація може бути витягнута тільки при роботі з нею, коли виділяються певні зв'язки й залежності. Тільки при такій діяльності сприйняття схеми насичується міркуванням й якісно міняється. Необхідно створювати й розвивати в підлітка установку на міркування при роботі з будь-яким матеріалом, при виконанні учбово-практичних завдань будь-якого роду [8, 76].
У процесі й у результаті засвоєння наукових понять створюється новий зміст мислення, нові форми інтелектуальної діяльності. Істотним показником неповноцінного засвоєння теоретичних знань є невміння підлітка вирішувати завдання, які вимагають використання цих знань. Вербалізм, формалізм у значеннях – досить розповсюджений порок при засвоєнні наукових понять. Він виникає тоді, коли загальне ще не опирається на конкретну безліч і розмаїтість, коли підліток ще не навчився бачити загальне в конкретному напрямку.
Опановуючи матеріалом з гуманітарних предметів, учні теж засвоюють наукові поняття, класифікації фактів, вчаться бачити зв'язки й причинно-наслідкові залежності, давати короткі характеристики й розгорнуті описи, робити висновки. Засвоєння такого матеріалу представляє менші труднощі, ніж з предметів математичного циклу, але багато підлітків витрачають на підготовку домашніх завдань більше часу, ніж це передбачається, тому що не володіють прийомами правильної роботи над навчальним матеріалом.
Розповсюджений дефект самостійної роботи підлітків – установка на запам'ятовування матеріалу (а не нагадування) і звичка все заучувати шляхом кількаразового повторення. Це приносить величезну шкоду. Однак саме в підлітковому періоді пам'ять розвивається в напрямку інтелектуалізації. Зростає число учнів, які застосовують прийоми опосередкованого запам'ятовування, збільшується запас таких прийомів, їхнє застосування стає усе більше свідомим, навмисним, цілеспрямованим. Існує пряма залежність між використанням прийомів запам'ятовування, рівнем володіння ними й продуктивністю запам'ятовування й відтворення [17, 57–58].
Дві крайні групи учнів – які добре запам'ятовують й погано запам'ятовують – розрізняються за характером мнемічної діяльності. Ті, які добре запам'ятовують, не тільки широко використовують чисто зовнішні прийоми, але й деякі опосередковані шляхи завчання (асоціації, виділення опор, значеннєве угруповання). Для підлітків цієї групи характерно свідоме, навмисне використання опосередкованих прийомів у самому процесі запам'ятовування, а також пошук специфічних для кожного матеріалу прийомів. Центральне місце починає займати аналіз змісту матеріалу, його своєрідності й внутрішньої логіки. Для одних підлітків характерна гнучкість у виборі шляхів завчання, інші віддають перевагу якомусь одному способу, а деякі намагаються впорядкувати й логічно обробити будь-який матеріал.
Ті, підлітки, які погано запам’ятовують, не вміють зосереджувати зусилля на роботі, вони інтелектуально пасивні, а мнемічна діяльність відрізняється стереотипністю й відсталістю, способи обробки матеріалу бідні, одноманітні, специфічні. Для них типовий прийом «заучування». Мислення як би не бере участь у запам'ятовуванні. Установка на дослівне запам'ятовування матеріалу – серйозно гальмує розвиток мови й, зокрема, уміння сформулювати й передати думку своїми словами. Уміння логічно обробляти матеріал часто розвивається в підлітків стихійно [17, 62].
Таким чином, розвиток інтелектуальних умінь повинен стати однією з головних завдань учителя. Від цього залежить не тільки успішність, глибина й міцність знань, але й можливість подальшого розвитку інтелекту й здатностей підлітка.
Розглянувши особливості навчальної діяльності школярів-підлітків, ми прийшли до висновку про те, що саме в цьому віці навчання може стати усвідомленою необхідністю, але в цьому ж віці може бути загублений інтерес до навчання, як основного виду діяльності учнів. Тому важливо знайти методи й засоби підтримки інтересу до навчання, тому що відношення підлітків до навчання обумовлене, насамперед, якістю роботи вчителя і його відношення до учнів.
Дидактична гра є однією з унікальних форм, які дозволяють зробити цікавою й захоплюючою не тільки роботу учнів на творчо-пошуковому рівні, але й буденні кроки по вивченню матеріалу, які здійснюються в рамках відтворюючого й перетворюючого рівнів пізнавальної діяльності – засвоєння фактів, дат, імен й ін. Цікавість умовного світу гри робить позитивно зафарбованою монотонну діяльність по запам'ятовуванню, закріпленню або засвоєнню інформації, а емоційність ігрового дійства активізує всі психічні процеси й функції дитини.
Актуальність гри в наш час підвищується й через перенасиченість сучасного школяра інформацією. В усьому світі, і в Україні зокрема, постійно розширюється предметно-інформаційне середовище. Телебачення, відео, радіо, комп'ютерні мережі за останнім часом значно збільшили потік одержуваної дітьми інформації і її розмаїтість. Але всі ці джерела представляють, в основному, матеріал для пасивного сприйняття. Важливим завданням школи стає розвиток умінь самостійної оцінки й добору одержуваної інформації. Розвити подібні вміння допоможе дидактична гра, що служить своєрідною практикою для використання знань, отриманих на уроці й у позаурочний час [13, 22].
Гра здатна вирішити ще одну проблему. Сьогоднішню школу критикують за перенасиченість вербальних, раціональних методів і засобів навчання, за те, що не приймається в увагу природна емоційність дітей.
Гра – це природна для дитини форма навчання. Вона – частина її життєвого досвіду. Оскільки навчання – це «процес цілеспрямованої передачі суспільно-історичного досвіду; організація формування знань, умінь, навичок» [3, 8–9], можна сказати, що дидактична гра – умовна цікава для суб'єкта діяльність, що спрямована на формування знань, умінь і навичок. Учитель, який використовує гру, організовує навчальну діяльність, виходячи із природних потреб дитини, а не винятково зі своїх міркувань зручності, порядку, доцільності.
У процесі гри дитини здійснюється життєвий баланс між нею і дорослою людиною. У повсякденному житті дорослий майже завжди виступає як суб'єкт: який виховує, ведучий. Дитина, відповідно, об'єкт: той, кого навчають. Це стає стереотипом відносин, який маленька людина не має сил змінити. У силу сформованих стереотипних взаємин з дорослим, дитина, що є об'єктом і суб'єктом одночасно, не завжди може виявити свою суб'єктивну сутність. У грі ж вона вирішує цю проблему, створюючи власну реальність, творячи свій світ. [3, 11]
Зупинимося на найбільш важливих, на наш погляд, психолого-педагогічних можливостях, які можуть бути використані на уроках, наприклад історії.
По-перше, і це відзначалося багатьма дослідниками, гра – це потужний стимул у навчанні, це різноманітна й сильна мотивація. За допомогою гри набагато активніше й швидше відбувається збудження пізнавального інтересу, почасти тому, що людині по своїй природі подобається грати, іншою причиною є те, що мотивів у грі набагато більше, ніж у звичайній навчальній діяльності. Ф. І. Фракіна, досліджуючи мотиви участі школярів в іграх, зауважує, що деякі підлітки беруть участь в іграх, щоб реалізувати свої здатності й потенційні можливості, які не знаходять виходу в інших видах навчальної діяльності, другі – щоб одержати високу оцінку, треті – щоб показати себе перед колективом, четверті вирішують свої комунікативні проблеми й т. п. [3, 12].
По-друге, у грі активізуються психічні процеси учасників ігрової діяльності: увага, запам'ятовування, інтерес, сприйняття, мислення.
Гра емоційна за своєю природою й тому здатна навіть саму суху ситуацію пожвавити й зробити яркою, такою, що запам'ятається надовго.
Залежно від цілей уроку, його змісту, знань учнів, застосовуваних методів і прийомів навчання. К.Д. Ушинський вказував: «На первісній стадії навчання повинне сполучатися із цікавістю, або у своєму змісті, або у своїй формі. Зловживання розбещує учнів, тому все повинне бути використане в міру» [30, 118]. Цікавий матеріал можна використати на всіх етапах уроку: при опитуванні, при вивченні нового матеріалу, коли потрібно в узагальненій формі виявити отримані на уроках знання й уміння школярів. Багато ігор можна використати з метою перевірки знань дітей по кратній характеристиці об'єктів й явищ.
Пожвавити опитування й активізувати в його процесі роботу учнів можуть цікаві форми перевірки засвоєння фактичного матеріалу. У їхньому числі – кросворди. Вони не залишають байдужими школярів будь-якого віку. У грі кожний хоче бути переможцем! Однак виграють ті учні, які швидше можуть відтворити вивчений матеріал. Педагогічно важливим є використання таких кросвордів, які складені на базі основного матеріалу, із зашифрованими термінами й поняттями. Таким чином, кросворди являють собою різновид учбово-дидактичного матеріалу, що сприяє ефективності навчання. Практика роботи із кросвордами на уроках підтверджує доцільність включення їх в арсенал прийомів, що активізують пізнавальну діяльність учнів при вивченні курсів історії, географії, біології, літератури тощо.
Гра на уроці історії – це активна форма навчального заняття, у ході якого моделюється певна ситуація минулого або сьогодення, «оживають» і діють люди, учасники історичної драми. Ціль гри – створення ігрового стану, специфічного емоційного відношення суб'єкта до історичної дійсності.
Гра змушує дитину перевтілитися в історичний персонаж. Вона стоїть перед свого роду необхідністю «стрибнути вище себе», зайняти положення дорослого, який жив в іншому історичному часі й просторі. Школярі моделюють історичну реальність через «вживання» у думки, почуття, переживання своїх героїв. Знання, що здобуваються ними, стають особистісно-значимими, емоційно зафарбованими. Учень мобілізує всі свої знання й уміння, освоює нові, розвиває здатність до емпатії.
Методисти давно виділили дві найважливіших ознаки навчальної історичної гри: наявність прямої мови (діалогу) учасників й уявлюваної ситуації в минулому або сьогоденні (останньому випадку – для обговорення минулого).
Не зупиняючись докладно на різних класифікаціях навчальних ігор, розглянемо їхні основні види.
Ділові ігри
Ділова гра моделює ситуацію минулого таким чином, що учень виступає в ній тільки в ролі нашого сучасника (археолога, письменника, журналіста, аматора історії, нащадка історичного персонажа).
Виділяють два підвиди ділових ігор – ігри-обговорення й ігри-дослідження.
У процесі гри-обговорення відтвориюється уявлювана ситуація нашого часу – диспут, симпозіум, «круглий стіл», телеміст, кінозйомка, телепередача й ін. У своїй навчальній основі такі ігри дуже близькі до дискусій, цілком будуються на навчальному діалозі. Як правило, вони орієнтовані на імпровізацію, хоча обов'язково мають певну програму, план.
Так, на уроці-кіностудії три «режисери» створюють свої творчі об'єднання, підбирають «сценаристів», «звукооператорів», «дикторів», «акторів». Учні одержують завдання познайомитися з літературою по проблемі, визначити жанр фільму, написати сценарій, створити ілюстрації, підібрати музику, підготувати афішу. Доцільно розповісти школярам про можливі жанри фільму: документального фільму – хроніки, заснованого на відтворенні ходу подій; художнього фільму – спогаду на документальній основі (по мемуарам й іншим джерелам); художнього фільму – діалогу, побудованого як бесіди учасників подій; фільму – екранізації літературного твору.
Гра-дослідження будується на уявлюваній ситуації, що виникає в наші дні. На відміну від гри-обговорення вона заснована на індивідуальній діяльності її «героя», що пише нарис, лист, шкільний підручник, фрагмент книги, статтю в газету, наукову доповідь.
Завдання в такій грі можуть бути дуже різноманітними, але всі вони припускають використання учнем раніше отриманих знань і творчий підхід до виконання завдання.
1.Прокоментуйте назву глави.
2.Зіставте документ із вашими власними знаннями про цей період. Висловіть думку про роль шкільного підручника історії в ідеологічному впливі на суспільство. Підтвердьте його текстом.
3. Як співвідносяться реальні події, що відбувалися в країні, і їхнє відбиття в підручнику?
4. Напишіть власний варіант даної глави.
Ретроспективні ігри
Поряд з терміном «ретроспективні ігри» використовується також термін «реконструктивні ігри». У ході таких ігор моделюється ситуація, що ставить учнів у позицію очевидців й учасників подій минулого. Кожен учень одержує роль представника певної суспільної групи або історичної особистості. Головні ознаки ретроспективної гри – ефект присутності й проходження принципу історичної белетристики («так могло бути»).
Школьник, як правило, придумує ім'я, факти біографії, професію, соціальний стан свого героя, у деяких випадках готовить костюм, продумує зовнішній вигляд. Він повинен мати уявлення про характер, почуття, думки й погляди персонажа.
Ретроспективні ігри допомагають учневі «вжитися» в історичний час, відчути колорит епохи. Побачити конкретних людей з їхнім світорозумінням і вчинками, «на якийсь час стати розумніше, сміливіше, шляхетніше, справедливіше».
І.В. Кучерук пропонує всі ретроспективні ігри розділити на кілька підвидів:
1) формально-реконструктивні ігри, що ілюструють історичні події, які документально відтворюють обстановку певної історичної епохи (інша назва – театралізовані уявлення);
2) формально-конструктивні ігри, при яких у сюжет і вуста «очевидців» подій вкладаються їхні власні оцінки, що враховують їхній життєвий досвід, досвід історичного розвитку (ці ігри називають також театралізованими);
3) неформальні-конструктивні ігри, які можуть відступити від чіткого сюжету й регламенту, дають простір уяві й творчій діяльності учасників (інша назва – рольові ігри дискусійного характеру) [31, 24].
З урахуванням сучасного досвіду проведення ретроспективних ігор у дану класифікацію необхідно внести уточнення. Їх можна умовно розділити на рольові й нерольові.
Нерольові ігри близькі до ігор із зовнішніми правилами, але вони відтворюють історичне минуле, їхня дія відбувається в далеку епоху. Доцільно розрізняти підвиди нерольових ігор.
Конкурсні ігри моделюють ситуацію минулого, у якій люди певної епохи демонструють свою майстерність, досягнення, кмітливість. Учитель одержує можливість перевірити знання учнів, а учасники гри – застосувати ці знання. Змагальний дух гри «запалює» учнів, різко підвищує мотивацію до пізнання минулого. Такі, наприклад, «Олімпійські ігри в Древній Греції», «Місто майстрів» (про середньовічне місто), «На ярмарок у Шампань» (про середньовічну торгівлю), «Європейці в Новому Світі» (про Великі географічні відкриття) і ін.
Маршрутні ігри (уявлювана подорож, заочна екскурсія) – це особлива форма уроку, коли учні переносяться в минуле й «подорожують» у певному просторовому середовищі (прогулянка по древньому місту, плавання по ріці, полі на хроно-літаку й ін.). Вони чітко визначають географічні контури історичної дійсності, намічають маршрут, придумують зупинки, фрагменти бесід (інтерв'ю) з людьми, яких вони «зустрічають» у подорожі.
Особливість цих ігор полягає в тому, що учні не одержують очевидних для них ролей. Якщо ці ролі їм пропонуються, то гра здобуває риси рольової й нерольової одночасно.
Рольові ігри засновані на розігруванні певних ролей учасників історичних події в уявлюваній ситуації минулого. Прийнято виділяти кілька підвидів рольових ігор.
Театралізовані дійства мають чітко прописаний сценарій, відтворюють різні образи й картини минулого, припускають наявність костюмів і декорацій. Зміст складається не тільки в «пожвавленні» минулого, але й у наступному обговоренні розіграних сцен у класі. Тут важливі асоціації, коли діти розпізнають час і місце дії, історичні явища, представників різних соціальних шарів.
Театралізовані ігри відрізняються тим, що тексти персонажів не прописані заздалегідь, а народжуються в процесі гри. Тут більше імпровізації, але «осучаснення» минулого не допускається, гра повинна відновлювати реальну історичну епоху. Сценарій або програма гри задають її загальний хід. У театралізованій грі, на відміну від дійства, можуть брати участь всі учні даного класу.
В основі проблемно-дискусійної гри лежить уявлювана ситуація минулого, але дія будується не за сценарієм, а навколо обговорення важливого питання або проблеми (дискусія учасників). Роль учителя зводиться до постановки проблеми й проміжних питань, розподілу ролей. Результат гри заздалегідь не визначається, може бути запропоновано кілька рішень або не прийнято жодного. Головне в грі – участь кожного учня в обговоренні проблеми.
Ділові ігри з елементами ретроспективності.
В іграх такого роду беруть участь як наші сучасники, так й «очевидці подій», які зустрічаються для обговорення важливих питань, ведуть діалог про минуле. «Очевидці» можуть брати участь у сучасних формах спілкування – телемостах, мітингах, прес-конференціях, судах, клубах мандрівників й ін. Модернізація історичної дійсності в цьому випадку виправдується тим, що гра дозволяє одночасно вирішувати два завдання: оцінювання подій й їхню реконструкцію.
Тренінгові ігри
Наведена вище класифікація історичних ігор заснована на трьох головних критеріях:
—характер ролей учасників;
—умови уявлюваної ситуації;
—твердість сценарію,
—співвідношення «заданості» й імпровізації в діяльності учасників.
Існують також ігри із зовнішніми (твердими) правилами й ігри, засновані на алгоритмі діяльності. Їх називають тренінговими. Такі настільні ігри (лото, доміно, поле чудес); ребуси, кросворди, шаради, головоломки; сюжетні ігри («невідіслана депеша», розшифровка ієрогліфів, тексти з помилками й ін.).
Учасники гри
Учитель може брати участь у грі в наступних ігрових ролях:
– інструктора, що пояснює правила гри й наслідки ігрових дій;
—судді, що підтримує хід гри, та контролює дотримання правил, оцінює діяльність школярів;
—тренера, що дає завдання, що підказує, як вчинити в тій або іншій ситуації, що підбадьорює учасників, що підтримує гру;
—голови (ведучого), що дає імпульс до гри, що регулює весь її хід, що підводить підсумки й зіставляє моделюючу ситуацію з реальною.
Ролі учнів: актори; глядачі; експерти.
Актори беруть участь у сценах, вимовляють тексти ролей, створюють образи персонажів, взаємодіють із глядачами, відповідають на питання й захищають свою позицію.
Глядачі вивчають додаткову літературу, виконують завдання, беруть участь в обговоренні, виражають своє відношення до подій, що відбуваються, співвідносять театральні образи із власною системою цінностей, подумки створюють свій план гри, ставлять себе на місце акторів.
Експерти аналізують гру, порівнюють моделюючу ситуацію з реальною, оцінюють гру акторів. По ходу гри вони роблять записи, створюють картки аналізу. Наприкінці гри вони виступають із результатами експертизи, виставляють оцінки учасникам, відзначають найбільш й найменш вдалі моменти, звертають увагу на поведінку персонажів, адекватність реакції глядачів. Кожному учасникові гри видається пам'ятка про порядок участи в грі.
Основні етапи гри
Підготовчий етап. Передує уроку-грі. Готуються задум і стратегія гри, пишуться сценарій, план, проводиться інструктаж, готується реквізит. Учитель пояснює ігрове завдання, розподіляє ролі, дає додаткову літературу, ставить випереджальні завдання, проводить індивідуальні консультації, вносить корективи в сценарій [5, 37].
Вступний етап. Проводиться на початку уроку. Учитель знову пояснює класу завдання й можливості гри, роль учасників, формулює пізнавальне завдання, створює ігровий настрой.
Ігровий етап. Гра у власному розумінні слова. Ролі учнів і вчителя описані вище.
Оцінний етап. Проводиться в завершення гри. Містить у собі аналіз гри, оцінку й самооцінку учасників, результативність їхніх ігрових дій. Особливо розглядається питання про відповідність ігрової ситуації реальній. Учитель надає слово експертам, роздає картки для аналізу гри. Доречно провести бліц-інтерв'ю й анкетування.
Щоб на уроках історії дітям було цікаво вчитися, щоб у них було бажання довідатися щось нове, цікаве, більше того, що їм дають на уроках, необхідно застосовувати цікавий матеріал. Більше ігрових ситуацій, змагань для того, щоб у дітей з'явився стимул до навчання. Діти завжди із захватом зустрічають на уроках історії цікавий матеріал, вони відпочивають й, у той же час, багато чого довідуються, осмислюють, замислюються.
У грі можливе залучення кожного в активну роботу. Це форма, що протистоїть пасивному слуханню або читанню. [5, 39], засіб активізації пізнавальної діяльності школярів, який повинен стати необхідним в арсеналі засобів навчання сучасного вчителя.
Семінарські заняття в школі – форма відносно нова й мало розроблена. Широко застосовувані у вузах, у системі середньої професійної освіти, семінари не знайшли ще належного застосування в роботі вчителя, їхнє проведення відрізняється, як правило, епізодичністю.
Одна із причин такої ситуації – орієнтованість при підготовці й проведенні семінару на сформовані навички самоосвіти, які більшою мірою властиві дорослим людям.
Але в силу цієї ж причини семінар може виступати як важливий засіб для вироблення в школярів активності, самостійності, уміння працювати з літературою, мислити творчо. Певну користь може принести семінар, готовлячи школярів до навчання у вузі, забезпечуючи наступність в організаційних формах.
Визнаючи урок основною формою навчання, реформа освіти ставить завдання ширше практикувати різні нестандартні форми уроку. Серед них важливе місце займає така форма як семінар. Ця форма освітньої діяльності учнів сприяє одній з найважливіших завдань освітнього процесу: активізації пізнавальної діяльності учнів.
Важливість вивчення проблеми організації семінарських занять у школі для підвищення якості навчання відзначають Ю.К. Бабанський, В.В. Краєвський, і.Я. Лернер, М.Н. Скаткин й інші. Проблемам, пов'язаним з організацією подібних занять у школі, присвячені дослідження В.В. Зав'ялова, Л.М. Сигал, Є.В. Перистоль, І.Г. Щербакової [20, 30–31]. Разом з тим ця форма уроку в школі дидактами й методистами вивчена недостатньо, що гальмує її застосування вчителями. Не визначене місце семінару в системі навчання, специфіка й зв'язок з іншими формами навчання. Відстає методична розробка проведення семінарських занять, організація їх з урахуванням віку учнів. Відсутні практичні рекомендації вчителю, особливо початківцю.
Розглянемо методичні основи організації семінару в школі.
Семінар – це:
· «вид навчальних занять, обговорення учнями під керівництвом викладача підготовлених ними повідомлень і доповідей»;
· «форма навчального процесу, побудована на самостійному вивченні учнями за завданням керівника окремих питань, проблем, тим з наступним оформленням матеріалу у вигляді доповіді, реферату і його спільного обговорення».
Вважається, що семінари почали проводитися в Московському університеті із другої половини XIX століття, в істориків їх проводив В.Н. Гер’є. Семінарський метод навчання він розглядав як основну й найдієвішу форму прилучення студентів до використання хрестоматійних джерел й історичної літератури на науковій основі. Дотепер найчастіше використається лише питально-відповідна форма семінару й рідше – обговорення рефератів.
Питально-відповідні семінари значно легше вести вчителеві, учням готуватися до них теж досить просто. Але ця легкість і простота позначаються на якості вивчення матеріалу: вона не завжди відповідає потребам освіти. Метод питально-відповідного семінару в меншій мері спрямований на осмислення, у більшій – на завчання навчального матеріалу, тому що тут практично превалює повторення матеріалу підручника.
При переході до різноманітних форм семінарських занять учителю необхідно усвідомити труднощі, які зустрінуться на його шляху. Насамперед, самому вчителю треба перебороти тягу тільки до питально-відповідних семінарів і семінарів з обговоренням рефератів. Йому треба бути готовим до перешкод освоєння інших, більш складних, але й набагато більше продуктивних методів семінарських занять. Невдачі й промахи спочатку не повинні бути приводом до відторгнення нових методів як непридатних до використання.
Серед найбільш ефективних форм проведення семінару пропонується семінар з елементами дискусії. Сучасний семінар не може обходитися без дискусії.
Деяким учителям здається, що в цьому методі немає нічого незвичайного, адже зараз дискутують усі. Однак аналіз семінарів-дискусій показує, що нерідко зміст таких занять полягає у відомому, але трохи перефразованому вираженні: «Багато шуму і… нічого».
У перекладі із грецького дискусія – це розгляд, дослідження. В українській мові термін має кілька визначень:
· «публічне обговорення якогось спірного питання, проблеми»;
· «усна (рідше письмова) форма організації публічної промови, у процесі якої зіштовхуються різні, як правило, протилежні точки зору».
Тип дискусії залежить від цілей, певних учителем на конкретне заняття.
Імперативний тип дискусії (потребуючий безумовної згоди), в умовах якої учасники семінару приходять до загальної позиції, загальної точки зору на предмет обговорення.
Даний тип дискусії оцінюється як результативний: від декількох точок зору учасники семінару підійшли до однієї; єдина точка зору аргументована й докладно доведена всіма учнями й зрозуміла ними.
Конфронтаційний тип дискусії (зіткнення думок), у процесі якої учасники семінару не приходять до єдиної точки зору, займаючи протилежні позиції. Він одержав назву «нічийний» оскільки учасники семінару (мікрогрупи з учасників семінару) залишилися кожний при своїй думці.
Інформативний тип дискусії. Учні одержують у першу чергу від ведучого такий матеріал, що дозволяє лише вникнути в сутність винесеної проблеми. Така дискусія одержала назву «невизначеної», оскільки її головне питання так і залишається невирішеним, або переходить на ще більш складний рівень.
Всі три типи дискусій на семінарах мають право на життя в школах. Однак у шкільній практиці переважніше імперативний тип дискусії, тому що вимоги до, наприклад, історичної освіти в освітніх навчальних закладах, час відведений на вивчення історії, рівні знань учнів, їхні навички й уміння вести дискусію часто не дозволяють використати два інших типи [3, 41].
Виділяються принципи дискусії на семінарі.
Рівність учасників дискусії означає повну рівноправність всіх учасників семінару. Ніхто з дискутуючи не піддається психологічному тиску. Усі мають право на слово, свою точку зору, свою думку.
Стійка спрямованість дискусії, тобто шлях розвитку дискусії витриманий, стабільний. Знання учнів і час, відведений на семінар, спрямовані на пошук загальної позиції найбільш оптимальним шляхом.
Адекватність сприйняття. Висловлені точки зору одними учасниками дискусії сприймаються відповідно рівноцінно іншими учасниками дискусії, і навпаки.
Тема дискусії повинна носити актуальний і солідний характер. Актуальність визначається тією користю, що принесуть учням отримані в ході дискусії знання, а також навички й уміння їхнього добування. Солідність теми припускає її високу значимість у вивченні історії. Дрібні питання на дискусію не виносяться.
Повинен бути визначений порядок ведення дискусії.
План семінарського заняття складається завчасно викладачем.
З темою семінару викладач знайомить учнів на початку вивчення розділу, а за 10 – 15 днів з питаннями й джерелами для роботи.
План дискусії включає:
1) вступне слово: ведучий формулює дискусійну тему, обґрунтовує її; особливо виділяється теза, тобто положення, істинність якого повинна бути доведена, і антитезис, тобто судження, протипоставлене тезі;
2) виступи й можливі репліки учасників: ведучий стежить за тим, щоб ніхто не порушував правил дискусії, оперативно й уміло гасить виникаючі конфліктні ситуації, забезпечує властиву навчальній дискусії тональність і т.д.;
3) формування альтернативних груп. Це повинне стати правилом дискусії – формування груп однодумців;
4) поступове підведення дискусії до загальної точки зору. Оскільки дискусії мають навчальні цілі, вони повинні, як правило завершуватися позитивним результатом, тобто всі або більшість учасників повинні встати на єдину або близьку до неї точку зору. У ході цієї роботи ведучий як би відтинає надлишкову інформацію у виступах учнів, тим самим групує важливу інформацію й зближає точки зору дискутуючих [3, 42].
Даний етап заняття припускає дотримання ряду правил (на семінарі говори, а не читай матеріал підготовленої відповіді; відповідь будуй чітко й обґрунтовано; слухай й оцінюй відповідь товариша; швидко включайся в обговорення піднятих питань і т.д.) дозволяє розвивати мову, формує в учнів уміння самостійно працювати (готовити виступ, відбирати джерела інформації) [5, 29];
4) висновок. У ньому підводять підсумки дискусії:
· формулюється основна точка зору, до якої прийшли учасники семінару;
· оголошуються питання теми, які вимагають додаткової обробки;
· визначаються практичні заняття з метою реалізації теоретичних наробітків;
· дається завдання для підготовки до вивчення нової теми.
Недоліки дискусії. Вони мають місце в умовах слабкої підготовки дискусії й недосвідченості педагога. Найбільш характерним пороком є виступ частини учнів як руйнівників, які все заперечують і т. п. Розмова виливається в «погано те, погано це, потрібні зміни».
Важливим недоліком дискусії є розмови, що не мають безпосереднього відношення до теми. Так, проблема ринкових відносин в Україні виливається в розмову про несвоєчасність видачі заробітної плати, проблема зміцнення міжнародних зв'язків України підмінюється обговоренням питання про причини поїздок за кордон разом з керівниками держави їхніх дружин і т.д. Такі виступи йдуть звичайно на шкоду дискусії.
Третій недолік дискусії – використання у виступах тверджень у плані: «От якби…».
Семінар у школі – ефективний засіб підвищення якості знань, активізації пізнавальної діяльності учнів. Сполучаючи самостійну й пізнавальну діяльність учнів із широким використанням засвоєних знань й умінь, вони стимулюють розумову активність, прагнення до самостійного набуття знань, стійкий пізнавальний інтерес, формують уміння й навички самоосвітньої діяльності учнів.
Роблячи висновок про семінар як засіб активізації пізнавальної діяльності, можна відзначити, що лише при дотриманні методичних правил організації даного виду нестандартних уроків учителем й учнями, як учасниками двостороннього процесу навчання, буде досягнутий потрібний результат: міцне й глибоке засвоєння знань по темі уроку.
Висновки
Підлітковий вік – це період статевого дозрівання. Цими процесами обумовлюється багато феноменів різних проявів підлітка. Зокрема, спостерігаються підвищена збудливість нервової системи, нестійкість і суперечливість емоцій, підвищена тривожність, пов'язана зі спілкуванням з однолітками.
Що стосується інтелектуального розвитку, то в підлітковому віці завершується формування когнітивних процесів. Думка остаточно поєднується зі словом, й утворюється внутрішня мова як основний засіб мислення та організації пізнавальних процесів. Інтелект стає мовним, а мова інтелектуалізованою. Виникає повноцінне теоретичне мислення і йде процес активного формування наукових понять.
Підлітковий вік – сприятливий період для формування й розвитку «практичного інтелекту», атрибутами якого прийнято вважати здоровий глузд, кмітливість, інтуїцію та «золоті руки».
Структура практичного інтелекту включає:
· запопадливість як здатність людини у складних життєвих ситуаціях знаходити кілька варіантів рішення проблеми;
· ощадливість (людина у стані знайти такий спосіб дії, що у сформованій ситуації з найменшими витратами призведе до потрібного результату);
· ощадливість як уміння заглядати вперед, передбачаючи наслідки тих чи інших дій, точно визначати результат та оцінювати, чого він може бути вартий;
· уміння швидко й оперативно вирішувати задачі (це динамічна характеристика практичного інтелекту, що виявляється в кількості часу, який проходить з моменту виникнення задачі до її практичного рішення).
Уміння вирішувати практичні задачі багато в чому визначається темпераментом дитини, особливостями її нервової системи й уже придбаним життєвим досвідом. Важливо навчити дитину одного правила: як тільки проблема виникла, необхідно відразу приступати до її рішення.
Можливості для формування в дітей практичного інтелекту у школі: учнівське самоврядування, участь у громадських організаціях і комерційній праці, а також надання самостійності в домашніх справах.
При організації навчального процесу в середніх класах важливо пам'ятати, що головне для дитини в цей період – це спілкування з однолітками. Тому, наприклад, домашні завдання можна давати у групах із 2–3 осіб, що дозволяє враховувати та використовувати дану провідну потребу. Заборона «колективних» домашніх завдань призводить до поголовного списування на перервах. У цей період, звичайно, краще використовувати групові форми роботи на уроках.
Із загальним ростом свідомого відношення до дійсності в підлітків помітно підсилюється свідоме відношення до навчання. У своїй навчальній діяльності вони поступово переходять на новий, більш високий рівень, пов'язаний з новим відношенням до сьогодення, глибокими знаннями, які набувають особистісного сенсу.
Дослідження психологів встановили, що мотиви навчання в підлітків являють собою складну структуру, у якій воєдино злиті широкі соціальні мотиви (свідомість суспільної важливості набуття знань, необхідність навчання для підготовки до самостійного життя й праці), властиво пізнавальні мотиви й особисті мотиви (прагнення мати авторитет і відігравати керівну роль у дитячому колективі), пов'язані із прагненням до успіху, із самолюбством.
Саме в підлітковому віці під впливом навчально-виховної роботи школи й позашкільних установ, під впливом вивчення основ наук починають формуватися і яскраво проявлятися здатності підлітків до тих або інших видів діяльності. Зазвичай, прояви здатностей спостерігаються й у молодшому шкільному віці й навіть у дошкільному, але по-справжньому починають вони розвиватися (мається на увазі відносно швидке й легке оволодіння відповідними вміннями й навичками, досягнення об'єктивно високих результатів) саме в підлітковому віці. Це пояснюється тим, що саме в підлітковому віці виникають глибокі, діючі, стійкі інтереси, формується свідоме, активне відношення до навколишньої реальності, розвивається творче мислення.
У першу чергу починають яскраво проявлятися музичні, художньо-образотворчі, літературно-творчі здатності. У зв'язку з початком серйозного й систематичного навчання математиці формуються математичні здатності. На основі вивчення математики й фізики дуже помітний формування в підлітків-хлопчиків конструктивно-технічних здатностей.
Кожен школяр володіє тільки одному йому властивими особливостями пізнавальної діяльності, характером, поведінкою, емоціями. Учитель повинен знати, що таке пізнавальна активність, які особливості й умови її розвитку в школярів, якими прийомами варто активізувати пізнання дітей у процесі навчання.
Вчені визначають пізнавальну активність як «якість діяльності учня, що проявляється в його відношенні до сутності й процесу навчання, у прагненні до ефективного оволодіння знаннями й способами діяльності за оптимальний час, у мобілізації морально-вольових зусиль на досягнення навчально-виховної мети». Але одного визначення не досить, щоб дати характеристику цієї якості особистості для тієї або іншої групи дітей. Необхідно знати конкретні ознаки прояву пізнавальної активності. Одним із засобів пізнавальної активності є показ значимості й цінності змісту навчального матеріалу. Цього можна домогтися, використовуючи на уроках різноманітні форми роботи, а також різні методи навчання.
У підлітковому віці інтелектуальний розвиток можна прискорювати в таких напрямах:
1. Розвивати понятійний шар мислення й мовний інтелект. Цьому сприяє вивчення риторики, що формує вміння планувати та складати публічні промови, вести дискусію та відповідати на запитання.
2. Удосконалювати внутрішній план дій, становленню якого допомагають спеціальні вправи, спрямовані на те, щоб одні й ті самі реальні дії якнайчастіше відбувались не з предметами, а в розумі. Наприклад, уважати «про себе», а не на папері; знаходити шляхи рішення задачі «у розумі». Можна ввести таке правило: «Поки рішення не продумане «у розумі», поки не складений план включених у нього дій і поки він не вивірений на логічність, до практичного рішення приступати не слід. Якщо цим правилом користуватись у стосунку до всіх предметів, то внутрішній план дій буде формуватися значно швидше».
У середній і старшій школі не слід вимагати від учнів механічного запам'ятовування «застиглих» визначень наукових понять. Нехай діти самі знаходять визначення для них або хоча би передають зміст поняття своїми словами. Наскільки учень може відхилитись від визначення, даного вчителем, – непоганий прийом діагностики його інтелектуального розвитку.
Підводячи підсумки виконаної роботи, можна зробити наступні висновки:
– для успішного викладання матеріалу учням підліткового віку необхідне знання психологічних особливостей учнів, оскільки саме це дозволяє успішно вибрати правильні методи й прийоми викладання;
– підлітків залучають самостійні форми організації занять на уроці, складний навчальний матеріал, можливість самому будувати свою пізнавальну діяльність;
– важливе завдання вчителя – навчити підлітків способам виконання нових форм навчальної діяльності, не дати згаснути інтересу до них;
– одним з резервів підвищення ефективності навчання підлітків є цілеспрямоване формування мотивів навчання;
– істотне значення при позитивному відношенні підлітків до навчання має розуміння значимості знань;
– з метою якісного викладання вчитель повинен опиратися на пізнавальний інтерес школярів, і, з метою розвитку пізнавального інтересу, учитель використає у своїй діяльності інноваційні технології, які позитивно впливають на засвоєння навчального матеріалу й формують стійкий інтерес до предмета;
– найважливіший критерій виниклого пізнавального інтересу – поява питань в учнів у процесі навчальної діяльності;
– залучення на уроках сучасного матеріалу є засобом досягнення свідомого відношення підлітків до навчання, що надає навчанню актуальність;
– благотворно впливають на навчальний процес такі форми активізації пізнавальної діяльності, як семінар, гра, пізнавальні завдання. Учитель, засвоївши зміст запропонованих методів і форм організації навчання, може творчо підійти до реалізації завдань навчального процесу.
Список використаної літератури
1 Абрамова Г.С. Возрастная психология. – М., 2000.
2 Бабанский Ю.К. Оптимизация учебно–воспитательного процесса: Метод. основы). – М.: Просвещение, 1982.
3 Белова Л.К. Современные методы в современном преподавании. // Преподавание истории в школе. –2003, №9.
4 Бондаревский В.Б. Воспитание интереса к знаниям и потребности к самообразованию: Кн. для учителя. – М.: Просвещение, 1985.
5 Борзова Л.П. Игры на уроке истории: Метод. пособие для учителя. – М.: издательство ВЛАДОС – ПРЕСС, 2001.
6 Вернадский Ю.К. Методы преподавания истории в старших классах. – Л., 1939.
7 Возрастная и педагогическая психология: Учебник для студентов пед. институтов / В.В. Давыдов, Драгунова Т.В., Л.Б. Ительсон и др.; Под ред. А.В. Петровского. – 2-ое изд. испр. и доп. – М.: Просвещение, 1979.
8 Волков Б.С. Психология подростка. – М., 2002.
9 Выготский Л.С. Педология подростка. – М., 1994;
10 Галузинський В.М. Педагогіка. – Київ: Вища школа, 1995;
11 Дубровина И.В. Формирование личности в переходный период: от подросткового к юношескому возрасту. – М., 1987;
12 Дуткевич Т.В. Загальна психологія: (Конспект лекцій): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Кам'янець-Подільський держ. педагогічний ун-т. Кафедра психології. – Кам'янець-Подільський, 2002. – 96 с.;
13 Иванова А.Ф. Нетрадиционные формы работы на уроках. // Преподавание истории в школе. – 1989, №6.
14 Калмыкова З.И. Продуктивное мышление как основа обучаемости. – М., 1981.
15 Кобаль В.І. Дидактичні умови розвитку пізнавальних інтересів учнів // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Київський національний лінгвістичний університет, збірник наукових праць. Випуск 24. – К., 2003. – С. 20–24;
16 Колесов Д.П. Современный подросток. Взросление и пол.: Учебное пособие. – М.: МПСИ Флинта, 2003;
17 Кон И.С. Психология старшеклассника: Пособие для учителей. − М.: Просвещение, 1980. − 192 с.;
18 Константинова М. Школьный год – без хлопот. – Ростов н\д, 1999.
19 Лейтес Н.С. Умственные и возрастные способности подростков. – М., 1971.
20 Лернер И.Я. Проблемное обучение. – М., Знание, 1979. [170–171, 182]
21 Лихачев Б.Т. Педагогика. – М., 2001.
22 Маркова А.К. Формирование мотивации учения в школьном возрасте. – М.: Просвещение, 1993;
23 Махмутов М.И. Организация проблемного обучения в школе. – М., Просвещение, 1977.
24 Методика обучения истории в средней школе: Пособие для учителей. / Под ред. Ф.П. Коровкина, Н.И. Запорожец. – М.: Просвещение, 1980.
25 Методика преподавания истории в средней школе: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. // С.А. Ежова, А.В. Дружкова и др. – М: Просвещение, 1986.
26 Морозова Н.Г. Учителю о познавательном интересе. М.: «Знание», 1979.
27 Саранцев Г.И. Методы обучения как категория методики преподавания. // Педагогика. – 1998, №1.
28 Смирнов С.А. Педагогика: педагогические теории. Системы, технологии. – М., 1999.
29 Туріщева Л.В. Вікові аспекти виховання школяра. // Виховна робота в школі, 2006.−№8 − С. 36–41.
30 Ушинский К.Д. Руководство к первоначальному преподаванию. – М., Просвещение, 1979.
31 Шишков С.Е., Кальней В.А. Мониторинг качества образования в школе. – М., Педагогическое общество России, 1999.
32 Шкарина И.Б. Применений информационных технологий в учебном процессе. // Преподавание истории в школе, 2003, №9.
33 Шулигіна Р.А. Роль педагогічного спілкування у формуванні особистості старшокласника // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Зб. наук. праць. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2001. – №18 – С. 94–98.
34 Шулигіна Р.А. Педагогічний такт і професійна етика як необхідні складові педагогічної діяльності у процесі спілкування з учнями // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Зб. наук. праць. – К.: Вид. центр КНЛУ, НМАУ, 2002. – №19. – С. 135–138.
35 Щукина Г.И. Познавательный интерес в учебной деятельности школьника. Кн. для учителя. – М.: Просвещение, 1972.
36 Щуркова Н.Е. Культура современного урока. – М., Просвещение, 1997.
37 Яковлев М.Н., Сахар А.М. Методика и техника урока в школе. – М., Просвещение, 1985
|
