Мир, стабільність і законність у першій половині ХХІ століття
Період по 2025/2050 р., швидше за все, буде характеризуватися недоліком миру, стабільності й законності. Почасти причиною тому буде захід Сполучених Штатів як пануюча держава світової системи. Але ще більшою мірою це відбудеться через кризу світової системи як такий.
Гегемонія у світовій системі по визначенню означає, що у світі є одна країна, геополітична позиція якої забезпечує стабільний соціальний розподіл влади. Це припускає наявність досить протяжного «мирного» періоду, що, насамперед, означає відсутність збройної боротьби, причому нелюбої збройної боротьби, а збройної боротьби між великими державами. Такий період гегемонії з однієї сторони вимагає, а з інший сам породжує «законність», якщо розуміти її або як схвалення основними політичними силами (включаючи аморфні групи, такі як «населення» різних країн) існуючого соціального порядку, або як схвалення того напрямку, у якому неухильно й швидко рухається мир («історія»).
Такі періоди щирої гегемонії, коли всерйоз не заперечувалася здатність пануючої держави нав'язувати свою волю й свій «порядок» іншим провідним країнам, в історії сучасної світової системи були досить нетривалими. З мого погляду, прикладів тому всього три: З'єднані провінції в середині XVII в., З'єднане Королівство - у середині XIX, і Сполучені Штати - у середині XX в. У кожному випадку їхня гегемонія, що відповідає наведеному вище визначенню, тривала від двадцяти п'яти до п'ятдесяти років.
Коли такі періоди закінчуються, тобто, коли колишня пануюча держава знову стає просто однієї із провідних країн поряд з іншими (навіть якщо протягом якогось періоду вона ще продовжує зберігати перевагу над ними у військовому відношенні), що відбулося зміну, мабуть, супроводжується зниженням рівня стабільності й, відповідно, - рівня законності. Це припускає й стан менш міцного миру. У цьому змісті нинішній період, що випливає за часом гегемонії США, по суті справи, ні чим не відрізняється від того, котрий випливав за закінченням британського панування в середині XIX в. або голландського - у середині XVII.
Однак якби цим й обмежувався опис періоду 1990 - 2025, 1990 - 2050 або 1990 - ?, навряд чи виникла б необхідність обговорення цього часу, за винятком хіба технічних деталей керування хибким миро порядком (саме з такого погляду його й обговорюють багато політиків, дипломати, учені й журналісти).
Проте, динаміка розвитку протягом найближчої половини сторіччя або біля того, можливо, у набагато більшому ступені чревата новими рисами великого світового хаосу. Геополітичні реалії міждержавної системи засновані не винятково й навіть не в першу чергу на військовому rapport de forces між привілейованими суверенними державами, які ми називаємо великими державами - тими країнами, які досить великі й багаті, щоб мати необхідні податкові надходження для розвитку серйозного військового потенціалу.
Насамперед, лише кілька держав настільки багаті, щоб мати таку податкову базу, при якій це багатство було б скоріше джерелом, чим наслідком їхньої військової моці, хоча, звичайно, у цьому процесі одне підкріплює інше. І багатство цих держав у порівнянні з іншими країнами визначається як їхніми розмірами, так й осьовим подолом праці в капіталістичної миро економіці.
Капіталістична економіка являє собою систему ієрархічної нерівності розподілу, заснований на концентрації певних типів виробництва (порівняно монополізованого й тому високо прибуткового виробництва) у певних обмежених зонах, які саме в силу цього стають центрами найбільш високого нагромадження капіталу. Така концентрація дозволяє зміцнювати державні структури, які, у свою чергу, покликані забезпечувати виживання цих відносних монополій. Але в силу властивим монополіям уразливості, відбувається постійне, безперервне й обмежене, але істотне переміщення цих центрів концентрації протягом усього періоду існування сучасної миро системи.
Механізми змін носять циклічний характер, при якому основне значення мають два цикли. Тривалість циклів Кондратьєва становить близько 50 - 60 років. Фаза «А» циклу в основному доводиться на той період, протягом якого найбільш великі економічні монополії захищені від конкурентів; фаза «Б» кондратьєвського циклу являє собою період географічного переміщення виробництва тих монополій, потенціал яких виснажується, а також період боротьби за контроль над новими перспективними монополіями. Більше тривалі цикли панування характеризуються боротьбою між двома великими державами за те, щоб стати спадкоємцем колишньої пануючої держави через перетворення в основний центр нагромадження капіталу. Це тривалий процес, що у підсумку веде до нарощування військового потенціалу для того, щоб здобути перемогу в «тридцятирічній війні». Із твердженням нової структури панування його підтримка вимагає серйозних фінансових засобів, що згодом неминуче веде до відносного занепаду пануючої в цей момент держави й боротьбі за положення її спадкоємця.
Такий тип повільних, але неминуче повторюваних структурних зрушень і переміщення центрів капіталістичної миро економіці був надзвичайно ефективним. Зльоти й падіння великих держав у більшому або меншому ступені нагадують процеси зльотів і падінь окремих підприємств: монополії тримаються досить довго, але в підсумку їхнє положення підривається тими самими мірами, які приймаються для їхньої підтримки. Наступні за цим «банкрутства» є очисними механізмами, звільняючи від баласту систему тих країн, динамізм яких виснажився, і наповнюють її свіжими силами. Завдяки всьому цьому, основні структури системи залишаються незмінними. Кожна монополія влади якийсь час зберігається, але, як й у випадку з економічною монополією, її основи підриваються саме тими мірами, які приймаються для її підтримки.
Всі типи систем (фізичні, біологічні, соціальні) залежні від таких циклів для відновлення мінімальної рівноваги. Капіталістична миро економіка виявилася досить життєстійкої при самих різних історичних системах. От уже протягом п'ятисот років вона процвітає - для історичної системи це чималий строк. Але розвиток систем має не тільки цикли, але й основні тенденції, що завжди поглиблюють протиріччя (властивим всім системам). Наступає такий момент, коли протиріччя стають настільки гострими, що починають приводити до усе більше й більше значних відхилень. Мовою нової науки це означає настання хаосу (або різкого зниження тих параметрів, які можна пояснити виходячи з детерміністських рівнянь), що, у свою чергу, веде до біфуркацій, наявність яких очевидно, але контури яких непередбачені по самій їхній природі. На цій основі й виникає новий системний порядок.
Питання полягає в тім, чи вступила вже або вступає історична система, в умовах якої ми живемо - капіталістична світова економіка, у цей період «хаосу». У цьому зв'язку мені хотілося б зіставити деякі доводи, поділитися припущеннями про ті форми, які може прийняти такий «хаос», і обговорити, дії якого характеру ми зможемо почати в цих умовах.
Явища, що супроводжують звичайну фазу «Б» циклу по Кондратьєву, що випливають: уповільнення зростання виробництва й, можливо, зниження світового виробництва на душу населення; збільшення рівня безробіття трудящих, що одержують заробітну плату; відносні зрушення від виробничої діяльності до фінансових операцій у центрах одержання прибутку; ріст державної заборгованості; переміщення «більше старих» галузей промисловості в регіони з більше низькою заробітною платою; ріст військових витрат, що виправдують не стільки дійсно військовими потребами, скільки створенням попиту; падіння реальної заробітної плати в офіційній економіці; ріст тіньової економіки; скорочення виробництва дешевих продуктів харчування; посилення «незаконності» міжзональної міграції.
До числа явищ, властивому початку процесу занепаду панування ставляться: зрослий економічний потенціал «союзних» великих держав; валютна нестабільність; зниження значення світових фінансових ринків при одночасному посиленні ролі нових центрів прийняття рішень; фінансова криза пануючої країни; зниження рівня організації (і стабілізації) світової політичної поляризації сил і напруженості (у цьому випадку - холодна війна); зменшення ступеня готовності людей жертвувати життям заради підтримки влади пануючої держави.
Все це, як я вже говорив, представляється мені «нормальним» й історично передбачуваним. Те, що могло б відбутися зараз у ході «нормального» циклічного процесу, зводилося б до посилення процесу структурних переміщень. У найближчі п'ять або десять років ми б вступили в нову фазу «А» кондратьєвського циклу, заснованого на новому процесі монополізації провідних виробництв, сконцентрованих у нових центрах. Найбільш очевидним із цих центрів є Японія, другим - Західна Європа, а третім - Сполучені Штати (не виключено, що цей третій може виявитися найбільш слабким).
Поряд із цим ми стали б свідками початку нового процесу боротьби за панування. У міру ослаблення позицій США, повільно, але вірно почали б заявляти про свої претензії два їхній потенційних спадкоємці. У нинішній ситуації ними могли б стати тільки Японія і Європейське Співтовариство. Випливаючи аналогії двох попередніх переходів такого роду спадщини - Англії, яка боролась із Францією за голландську спадщину, і Сполучених Штатів, які боролися з Німеччиною за спадщину Великобританії, - теоретично ми могли б розраховувати на те, що не відразу, але протягом наступних п'ятдесяти - сімдесяти п'яти років морська й повітряна держава - Японія перетворила б раніше пануючу державу - Сполучені Штати - у молодшого партнера, і вступила б у боротьбу з наземною державою - Європейським Співтовариством. Їхнє суперництво закінчилося б «тридцятирічної (світовий) війною» і ймовірною перемогою Японії.
Відразу ж хочу обмовитися, що не чекаю такого розвитку подій, точніше кажучи, думаю, що події будуть розвиватися в трохи іншому руслі. Мені представляється, що обидва процеси реорганізації – миро системи виробництва й світового розподілу державної влади - уже почалися, причому розвиваються вони по «традиційної» (або «нормальної», тобто існуючої раніше) схемі. Разом з тим, я думаю, що цей процес буде перерваний або спрямований в інше русло в силу виникнення нових процесів або векторів.
Для більше наочного аналізу цього положення, як мені представляється, нам необхідно розглянути ситуацію в рамках трьох тимчасових параметрів: у найближчі кілька років; у період найближчих двадцяти п'яти - тридцяти років; і в період, що випливає за ними.
Положення, у якому ми перебуваємо зараз, в 1990-і рр., цілком «нормально». Це ще не той час, що я б назвав «хаотичним»; скоріше на цей період доводиться фінальна гостра субфаза (або кульмінаційний момент) нинішньої фази «B» циклу по Кондратьєву - порівнянна з періодами 1932 - 1939, або 1893 - 1897, або 1842 - 1849, або 1786 - 1792 р., і т.д. Світові показники безробіття високі, а прибутковості - низькі. Існуючий високий рівень фінансової нестабільності відбиває гостру й виправдану нервозність, що панує на фінансовому ринку, щодо короткострокових перепадів. Зрослі соціальні хвилювання відбивають політичну нездатність урядів запропонувати задовільні рішення на короткостроковий період, що свідчить про їхню нездатність до відновлення відчуття безпеки. У ситуаціях, при яких звичайні засоби, застосовувані для зняття напруги, стають малоефективними, все більшу політичну привабливість як в області внутрішньої, так й в області зовнішньої політики здобувають рішення, пов'язані з тим, щоб зробити козлом відпущення свого сусіда.
У ході цього процесу велика кількість індивідуальних підприємств знижують активність, або реструктуруються, або повідомляють банкрутства, і в більшості випадків більше не відроджуються. Окремі групи робітників і підприємців, таким чином, зникають назавжди. Хоч від цього процесу страждають всі держави, але розподіляються ці страждання далеко не пропорційно. Наприкінці цього процесу деякі держави знову знайдуть колишню силу, інші рівною мірою втратять свій економічний потенціал.
У такі періоди великі держави часто розбиває військовий параліч у силу сполучення факторів внутрішньополітичної нестабільності, фінансових труднощів (і небажання, у силу цього, мати військові витрати) і концентрації уваги на безпосередніх економічних проблемах (що веде до їхньої ізоляції від народу). Типовим прикладом такого паралічу з'явилася відповідь миру на воєнні дії, що спалахнули після катастрофи Югославії. І таке положення речей, повторюю, є «нормальним», інакше кажучи, воно цілком укладається в передбачувані парадигми дій капіталістичної миро економіки.
Потім, як правило, наступає період відновлення. Після того, як баласт скинутий (скорочене споживання предметів розкоші й посилена увага до екологічних проблем) і покінчене з тим, що заважало ефективній роботі (будь те система блату, протекціонізму й штучне роздування штатів або бюрократичні завади), в умовах помірності й помірності повинен наступити новий динамічний підйом нових провідних монополізованих галузей промисловості й заново зложитися новий контингент світових споживачів, за рахунок яких збільшиться платоспроможний попит, коротше кажучи, - обновлений розвиток мирової економіки повинен буде її повісті до нової епохи «процвітання».
Трьома центрами такого розвитку, як ми вже відзначали і як прийняті вважати, стануть Сполучені Штати, Західна Європа і Японія. Протягом першого років десяти фази «А» наступного циклу по Кондратьєву, мабуть, буде проходити гостра конкурентна боротьба трьох цих центрів за просування на ринки своїх різновидів нових товарів. Як показав у своїх роботах Брайан Артур, питання про те, які саме із цих різновидів виявляться на висоті, ніяк або майже ніяк не пов'язаний з технічною ефективністю, але пов'язаний з питаннями, що мають відношення до влади 3). До влади можна було б додати переконливість, хоча в даній ситуації переконливість в основному є функцією влади.
Влада, про яку ми говоримо, являє собою, насамперед, влада економічну, хоча вона опирається на владу державну. Звичайно, цей процес утворить замкнутий цикл: невелика влада веде до невеликої переконливості, що у свою чергу породжує ще додаткову владу, і т.д. Важливу роль тут грає питання про те, наскільки країна сама прагне до лідерства й бореться за нього. У якийсь момент поріг буває перейдений. Цілком зрозуміло, що від такої угоди одержать підприємці США, що повністю дотримують умови такої угоди, їх цілком не витиснуть із ринку. Настільки ж очевидно й те, що одержить від нього Японія, а саме, три переваги: (1) Якщо сполучені Штати - партнер, виходить, вони вже не конкурент; (2) Сполучені Штати в кожному разі будуть залишатися найдужчою військовою державою, а Японія по цілому ряді причин (історія недавнього часу і її вплив на внутрішню політику й регіональну дипломатію, а також економічні переваги від низьких військових витрат) буде ще протягом деякого часу воліти покладатися на військовий захист США; (3) Сполучені Штати усе ще розташовують кращої у світі науково-дослідною структурою в миро економіці, навіть якщо припустити, що згодом їхньої переваги в цій області теж зникнуть. Завдяки такій структурі відносин японські підприємства знизять власні витрати.
Європа (точніше кажучи, ЄС) створить другий економічний блок, що буде серйозним конкурентом союзу Японії й Сполучених Штатів. Інші країни миру будуть пов'язані із двома провідними зонами цього біполярного миру самими різними способами. З погляду економічних центрів влади, при визначенні ступеня важливості інших держав необхідно приймати в увагу три ключових фактори: значення їхньої промисловості для операцій у ключових виробничих напрямках; значення окремих країн для підтримки відповідного платоспроможного попиту на товари найбільш прибуткових галузей виробництва; важливість окремих країн у плані стратегічних параметрів (воєнний стан й/або влада у світі, основні джерела сировини й т.д.).
Двома державами, які ще незначно або недостатньо залучені у дві створювані системи, але залучення їх є надзвичайно важливим у силу всіх трьох наведених вище причин, є Китай для союзу Японії й Сполучених Штатів і Росія для ЄС. Для того, щоб ці дві країни були належним чином інтегровані, їм потрібно буде підтримувати (або у випадку Росії вперше досягти) певного рівня внутрішньої стабільності й законності. Чи зможуть вони вирішити це завдання - можливо, за допомогою зацікавлених сторін, - на сьогодні питання відкритий, але мені представляється, певна ймовірність такого результату існує.
Уявимо собі, що намальована мною картина вірна: виникає біполярна світова економічна система з Китаєм, що становить частина японсько-американського полюса, і Росією, що входить у сферу притягання європейського полюса. Уявимо собі також, що з 2010 по 2025 р. відбувається новий, надзвичайно широкий розвиток світової економічної системи на основі нових монополізованих провідних галузей промисловості. Чого ми зможемо від цього чекати? Чи повториться на ділі період 1945 - 1967/1973 р., trente glorieuses 6) всесвітнього процвітання, відносного миру й - головне - невичерпного оптимізму при погляді в майбутнє?
Цей період буде характеризуватися декількома явними відмінностями. Перше й найбільше для мене очевидне буде полягати в тому, що миро система буде скоріше біполярної, чим одно полярної. Характеристика миро системи в період з 1945 по 1990 р. як однополярної - підхід не дуже широко розповсюджений. Він іде врозріз із загальноприйнятою точкою зору про те, що в період холодної війни мир був розділений між двома наддержавами. Але оскільки холодна війна ґрунтувалася на досягнутої двома конфронтуючими силами домовленості про те, що геополітичний баланс буде залишатися незмінним, і оскільки (незважаючи на всі публічні заяви про конфлікт) ця геополітична угода ніколи істотно не порушувалося ні однієї з конфронтуючих сил, я волію розглядати її як організований (а тому надзвичайно обмежений) конфлікт. Насправді, рішення приймали США, командуючи парадом, а їхні радянські колеги час від часу повинні були відчувати на собі вантаж реального положення речей.
На відміну від цього, у період 2010 - 2025 р., ми не зможемо пророчити, хто саме буде «командувати парадом» - японці в союзі з американцями або ЄС. Занадто збалансованим буде їх реальна економічна й геополітична могутність. Навіть у такому простому й мало значній справі, як голосування в міжнародних організаціях, не буде ні автоматичного, ні легко досяжної більшості. У цій конкурентній боротьбі, напевно, буде зовсім небагато ідеологічних елементів. Основою її будуть майже винятково міркування матеріальної вигоди. Це зовсім не означає, що конфлікт стане менш гострим; просто буде набагато складніше прикрити його чистими символами. Може трапитися й так, що форма вираження цього конфлікту буде все в меншій мері політичної й усе більшою мірою мафіозної.
Друге істотне розходження буде визначатися тим обставиною, що в 2010 - 2025 р. у Китай і Росію може бути спрямований основний потік світових інвестицій, обсяги яких можуть бути порівнянні з капіталовкладеннями, що надходили в Західну Європу і Японію в період 1945 - 1967/1973 р. Але це буде означати, що обсяг засобів, призначених для всього іншого миру, в 2010 - 2025 р. повинен буде відрізнятися від тих ресурсів, які були йому надані в зазначений період. В 1945 - 1967/1973 р. практично єдиним «старим» центром, у який направлялися інвестиції, були Сполучені Штати. В 2010 - 2025 р. постійні капіталовкладення повинні будуть направлятися в Сполучені Штати, Західну Європу і Японію (а також у деякі інші країни, такі як Корея й Канада). Питання в цьому зв'язку формулюється в такий спосіб: скільки залишиться засобів (нехай навіть невеликих) для іншого миру, після того, як будуть здійснені інвестиції в «старі» й «нові» регіони? Відповідь на це питання: очевидно, їх буде істотно менше, ніж у період 1945 - 1967/1973 р.
Це, у свою чергу, приведе до істотно іншої ситуації для країн Півдня (як би вони не називалися). Якщо в 1945 - 1967/1973 р. Півдню ще перепадали якісь крихти прибутку від розвитку економіки, то в 2010 - 2025 р. може трапитися так, що навіть таких крихт їм не дістанеться. Дійсно, нинішня відсутність інвестицій у більшість регіонів Півдня скоріше продовжиться, чим відновиться з настанням фази «А». Тим часом, потреби Півдня не скоротяться, а зростуть. Як би те не було, подання про процвітання центральних регіонів миру й про ступінь розриву між Північчю й Півднем сьогодні значно більш чітко, ніж п'ятдесят років тому.
Третя відмінність пов'язане з демографією. У цей час чисельність населення миру розвивається по тій же самій парадигмі, що існує вже протягом приблизно двох сторіч. З одного боку, у масштабах усього миру воно збільшується. Це відбувається у зв'язку з тим, що в більше бідних п'яти шостих світового населення знижується рівень смертності (по технологічних причинах), а рівень народжуваності в такій же пропорції не знижується (через відсутність достатніх соціально-економічних стимулів). З іншого боку, відсоток світового населення в більше багатих районах миру знижується, незважаючи на той факт, що зниження там рівня смертності істотно вище, ніж у менш забезпечених регіонах, оскільки рівень народжуваності там знижується ще більш значно (головним чином, у зв'язку із прагненням родин представників середнього класу поліпшити своє соціально-економічне положення).
Література
1.Джеймс Гелбрейт. Криза глобалізації - К., 2003
2.Джозеф Стігліц. У тіні глобалізації - К., 2008
3.Лоуренс Клейн. Глобалізація: виклик національним економікам. - К., 2008
4.Том Палмер. Глобализация— это здорово! – М., 2007
5.Хорина Г.П.Глобализация как идеология // Знание. Понимание. Умение. — 2005. — №1. — С.71-78.
|
