Дипломная работа: Українсько-словацькі відносини: формування системи міждержавного співробітництва (1990-ті роки)

ЗМІСТ

Сторінки

Вступ

Розділ 1. ДЖЕРЕЛА, ІСТОРІОГРАФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СТОСУНКІВ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА СЛОВАЦЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ У 90-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1 Джерельна база дослідження новітньої історії українсько-словацьких відносин

1.2 Рівень вивчення проблеми і методологія засади конкретно-історичного аналізу українсько-словацького співробітництва

Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СИСТЕМИ УКАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ТА ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

2.1 Українсько-словацькі політичні контакти; формування основ українсько-словацького стратегічного партнерства у 1990-ті роки

2.2 Чинники розвитку українсько-словацьких зовнішньоекономічних зв’язків

2.3 Проблеми інвестиційного співробітництва України і Словацької Республіки

Розділ 3. УКРАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКІ ЗВ`ЯЗКИ І ВЗАЄМОВПЛИВИ В ГУМАНІТАРНІЙ І КУЛЬТУРНО-ДУХОВНІЙ СФЕРАХ

3.1 Українсько-словацькі культурні, наукові і освітні взаємозв’язки

3.2 Проблеми гарантії прав національних меншин в українсько-словацьких стосунках

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Додатки

ВСТУП

Актуальність теми: Завдяки зваженим скоординованим і цілеспрямованим спільним зовнішньополітичним діям Україна і СР сформували впродовж 90- х років хх століття не тільки стійкі двосторонні міждержавні зв`язки на різних рівнях, але й основу цілісної системи стратегічного партнерства. Вона охоплює весь комплекс українсько-словацького співробітництва і базується на збігу головних національно-державних інтересів наших країн та погодженій реалізації їх через механізми координації діяльності двох суверенних держав на міжнародній арені.

Розвиток двосторонніх міждержавних відносин визначений Постановою Верховної Ради України “Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р. першим з-поміж головних напрямів української зовнішньої політики [74.- с 40] У цій парламентській постанові пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх міждержавних відносин вказано розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків насамперед з так званими прикордонними державами в тому числі Центрально-Східної Європи, до яких належать і Словаччина [74.- с.41] З часу схвалення вищим законодавчим органом України основоположного документу зовнішньополітичної діяльності держави пройшло майже десятиліття. Це дозволяє підвести певні підсумки реалізації його положень на практиці. Тому актуальним є наукове дослідження процесу становлення і розвитку системи і механізму функціонування міждержавного партнерства України і СР в 1990-ті роки з метою подальшого зміцнення двосторонніх стосунків та позицій української держави в Європі.

Зміна геополітичної ситуації на європейському континенті в перші роки третього тисячоліття внаслідок розширення трансатлантичних і загальноєвропейських структур на Схід, згідно з рішенням Паризького саміту НАТО (листопад 2002 р.) та Копенгагенського саміту Європейського Союзу (грудень 2002 р.) потребує, однак, серйозного переосмислення стану і перспектив стосунків між Україною і державами Центрально-Східної Європи. У цьому контексті назріла необхідність і глибокого наукового аналізу українсько-словацьких відносин. Словаччина, разом із 7-ми країнами регіону включена до чергової хвилі розширення НАТО і в групі 10-ти європейських держав до розширення ЄС. Україна залишилася поза євроатлантичними структурами, зберігшипартнерство з НАТО і набуваючи статусу безпосереднього сусіда ЄС. Центрально-Східна Європа новими східними кордонами ЄС поступово сегментується на дві частини. Майбутній шенгенський режим на цих кордонах, несе в собі ризики виникнення жорстких бар`єрів, які суттєво ускладнять і українсько-словацьке співробітництво. З огляду на такі зміни в геополітичному становищі України і СР, актуальними є узагальнення досвіду їх міждержавного співробітництва впродовж 1990-х років для збереження і розвитку найбільш ефективних його напрямків, видів і форм на двосторонньому рівні і адаптації українсько-словацьких стосунків до нової системи взаємодії України з державами-членами ЄС.

Новітня історія становлення і розвитку українсько-словацьких відносин ще не стала предметом і об`єктом спеціальних наукових досліджень як в українській, так і в словацькій історичній науці. Тому актуальним і важливим з науково-теоретичного і практичного погляду є конкретно-історичний, комплексний аналіз процесу формування системи співробітництва між незалежними українською та словацькою державами впродовж 1990-х років, що дозволяє підсумувати як позитив співпраці, так і розрити гальмуючі чинники двостороннього співробітництва.

Джерельну базу дипломної роботи складають:

1. Комплекс опублікованих джерел складають, зокрема, договори, угоди, протоколи та інші міжнародно-правові документи, які регулюють українсько-словацьке міждержавне співробітництво, вміщені в офіційних публікаціях законодавчих актів України і СР і спеціальних збірниках документів.

2. Опубліковані офіційні статистичні матеріали, зокрема, статистичні щоденники України і СР, матеріали загальнодержавних переписів населення Словаччини в 1991 р. та 2001 р., України – в 1989 р. і 2001 р., зовнішньоекономічна і регіональна статистика.

3. Преса та періодичні видання.

4. Монографічні видання.

5. Підручники, довідкова література.

Історіографічний огляд: Висвітлення теми дипломного дослідження в українській історіографії залишається поки що недостатнім. Вагомих спеціальних праць монографічного характеру з комплексним аналізом проблем історії українсько-словацького співробітництва 90-х років хх століття в Україні до теперішнього часу не опубліковано. Загалом тематика становлення і розвитку взаємин незалежної України із Словаччиною та іншими країнами Центрально-Східної Європи значно поступається за рівнем уваги з боку вітчизняних істориків і спеціалістів-міжнародників, порівняно із пріоритетним висвітленням ними еволюції, наприклад, українсько-російських стосунків або відносин із США та великими європейськими державами. До середини 1990-х років з`являлися лише окремі наукові розвідки щодо джерел формування зовнішньополітичних стосунків між Україною та Словаччиною, процесу усамостійнення СР і її розвитку та окремих аспектів українсько-словацького співробітництва [16;47;56;57].

У другій половині 1990-х років кількість публікацій, що торкалися тим чи іншим чином проблем українсько-словацького, суттєво зросла. Побачили світ видання загального характеру про зовнішню політику України та місце незалежної української держави в глобальній системі міжнародних відносин, де українсько-словацькі стосунки розглядалися у загальноєвропейському і регіональному контексті [10;27]. Глибокий історичний екскурс в українсько-словацькі та українсько-чеські взаємини зробив у декількох роботах С.В. Віднянський, визначивши вплив їх минулого на сучасність [11;19]. Були опубліковані і перші спеціальні історичні статті з проблем становлення українсько-словацьких відносин, зокрема, В. Приходька - водночас і автора монографії з історії чехословацької “ оксамитової революції” 1989 р. [60;62]. Етнополітичний аспект українсько-словацьких взаємин вперше в український історіографії висвітлили М.П. Макара та І.І. Мигорич [45–с.160].

На зламі другого і третього тисячоліть, а, точніше, в 1999-2001 рр. поява цілої низки публікацій про двосторонні стосунки, переважно політологічного характеру, була викликана дипломатичним суперництвом України і СР за місце непостійного члена Ради Безпеки ООН та введенням Словаччиною візового режиму. [4-с.6].

Стійкий ріст інтересу українських вчених до історії країн регіону, в цілому, та Словаччини, зокрема, і до розвитку Україною добросусідського співробітництва з ними став, однак, помітним лише з 2000-2002 рр., коли з нагоди 10-річчя незалежної української державності та її зовнішньої політики і дипломатії, а також 10-річчя встановлення Києвом офіційних дипломатичних відносин з країнами Центральної і Південно-Східної Європи почав підсумовувати досвід першого етапу двосторонніх зв`язків та результати європейської і регіональної політики України. Саме в такому ракурсі розглядають українсько-словацькі відносини вчені історики С.В. Віднянський, П.П. Брицький та А.Ю. Мартинов у роботах, присвячених зовнішньополітичній діяльності України в 1991-2001 рр. [14;15]. В Інституті історії України НАН України було підготовлено ґрунтовну двотомну анотовану історичну хроніку “Україна і Європа” [76-с.308] Тут в частині першій міститься і узагальнений хронологічний матеріал з історії українсько-словацьких стосунків 1990-2000 рр. з ініціативи істориків провідних вищих учбових закладів України розгорнулася реалізація масштабних дослідницьких проектів з історії країн Центрально-Східної Європи, в цілому, та Словаччини, зокрема. Під егідою Львівського національного університету ім. І. Франка в 2001 р. було опубліковано першу в Україні ґрунтовну історію Центрально-Східної Європи від найдавніших часів до сучасності, де стисло відображено і розвиток СР у 90-ті роки хх століття [31-с.206]. У 2002 р. львівські вчені ініціювали роботу над підготовкою і виданням “Історії Словаччини”. Вивчення новітньої історії СР протягом останніх років здійснюється також у Рівненському інституті слов`янознавства .

Об`єктом дослідження в дипломній роботі є процес становлення і розвитку цілісної системи добросусідських, партнерських відносин між суверенними українською і словацькою державами в 1990-ті роки.

Предметом наукового аналізу охоплює основні рівні, напрямки, види і форми взаємодії головних складових елементів системи міждержавного українсько-словацького співробітництва протягом вказаного періоду: співпрацю глав держав, урядів, міністерств і відомств та інших органів державної влади і управління, діяльність змішаних українсько-словацьких комісій, механізми міждержавного зовнішньополітичного, зовнішньоекономічного і культурно-освітнього співробітництва, взаємної гарантії прав національних меншин. Разом з тим, не залишено поза увагою безпосередню взаємодію суб`єктів господарської діяльності, політичних і громадських організацій та об`єднань, культурно-національних товариств, неурядових організацій та ініціатив, міжлюдські контакти і загалом масову взаємодію в гуманітарній сфері. Це дозволяє розглядати міждержавні стосунки комплексно.

Хронологічні рамки роботи – 90-роки хх століття обумовлені набуттям національно-державної незалежності Україною в 1991 р., а СР - в 1993 р. та перетворення їх внаслідок цього у суверенних суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права. Головні принципи і напрями двосторонньої взаємодії заклав Договір про добросусідство, дружні відносини і співпрацю між Україною і Словацькою Республікою (29 червня 1993 р.). Еволюція українсько-словацьких стосунків з початку 1990-х років склала перший етап становлення і розвитку основ стратегічного двостороннього партнерств. Рубіжним для завершення цього етапу був 2000 р., коли в другому півріччі-внаслідок ведення Словаччиною візового режиму суттєво змінився характер стосунків в гуманітарній та інших сферах, а наприкінці-підписанням 5-6 грудня 2000 р. в Братиславі комплексу нових двосторонніх угод обидві сторони зробили вагомий крок до інтенсифікації співпраці на сучасному-другому етапі співробітництва.

Методологічна основа дослідження складає загально наукові методи історизму та об`єктивності у підході до висвітлення явища на основі комплексного використання джерел у поєднанні з методами історичних досліджень, а саме, систематизації, синтезу, порівняльного аналізу, періодизації, класифікації.

Апробація дослідження - здійснена шляхом виступів на звітних-наукових конференціях професорсько-викладацького складу РДГУ. Тема: Формування основ українсько-словацького стратегічного партнерства у 1990-ті роки.

Структура роботи: визначається метою і завданням дослідження, побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, основної частини, яка містить 3 розділи, висновків, списку використаних джерел та літератури й додатків.

Мета дослідження – розкрити еволюцію основних напрямів, видів і форм українсько-словацького міждержавного співробітництва на основі конкретно-історичного аналізу процесу становлення і розвитку добросусідських відносин і основ системи стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною у 1990- ті роки.

Основними дослідницькими завданнями в контексті головної мети роботи, які автор намагалася вирішити в ході дослідження, є наступні:

- визначити місце і роль українсько-словацького міждержавного

співробітництва в системі міжнародних відносин і зовнішньої політики України та СР;

- простежити передумови і головні історичні чинники становлення відносин співробітництва між Україною і СР;

- виділити етапи і періоди розвитку сучасних українсько-словацьких відносин;

- визначити основні напрямки, види і форми та основні структурні елементи системи міждержавного українсько-словацького співробітництва в 90- ті роки хх століття;

- розкрити еволюцію зовнішньополітичної взаємодії України та СР;

- проаналізувати чинники розвитку зовнішньоекономічних зв`язків між Україною та СР впродовж 1990 х років;

- розкрити українсько-словацькі взаємозв`язки і взаємовпливи 1990-х років у культурно-духовній сфері;

- вказати на особливості підходів сторін до взаємної гарантії прав національних меншин;

- узагальнити досвід українсько-словацького міждержавного співробітництва 90-х років хх століття, виділити його головні завдання із вдосконалення системи партнерських відносин між Україною та СР на початку третього тисячоліття.

Практичне завдання дипломної роботи, полягає в тому, що методологічні підходи, апробовані в роботі, доцільно застосовувати для вивчення проблем співробітництва України з іншими державами Центрально-Східної Європи; а також у навчальному процесі вищих та середніх-спеціальних навчальних закладах, ліцеях, гімназіях та школах.

Розділ 1. ДЖЕРЕЛА, ІСТОРІОГРАФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СТОСУНКІВ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА СР У 90-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

Джерела, концептуально-теоретичні підходи, методи та інструментарій, які доцільно застосувати для глибокого наукового дослідження новітніх відносин міжнародного співробітництва України і Словацької Республіки в 1990-ті роки, у контексті конкретно-історичного аналізу мають суттєві особливості. По-перше, сучасний незначний часовий відступ від перебігу подій та процесів становлення системи українсько-словацького співробітництва на першому етапі їх розвитку поки що не дозволяє з усією повнотою практично і теоретично осягнути значення здійснених стратегічних кроків, так як їх реальні наслідки проявляються лише в перспективі. По-друге, молоді держави не відразу засвоюють всі принципи і методи відкритості дипломатії та політики, тому рівень інформування громадськості з боку владних і дипломатичних структур України і СР щодо формування зовнішньополітичного курсу і двостороннього співробітництва бажає бути кращим, зокрема, заслуговує публікації хоча б договірна база українсько-словацьких відносин. Вона недостатньо відображена в опублікованих збірках зовнішньополітичних документів України та Словаччини. По-третє, в українській історіографії ще в продовж 70-80-х років хх століття склалася домінуюча заідеологізована методика дослідження міжнародних відносин із сусідніми країнами, які входили до колишнього радянського табору, з акцентом на “інтернаціоналізм” і виключно дружні зв’язки. Певні стереотипи такого дещо спрощеного підходу за інерцією проявляється і в деяких сучасних дослідженнях.

Але системні суспільні зміни і фундаментальна перебудова глобальних і європейських міжнародних відносин з межі 80-90-х років хх століття вплинули на характер і принципи міждержавних стосунків, у тому числі між Україною та СР.

Аналіз становлення і розвитку українсько-словацьких міждержавних відносин 1990-х років потребує розгляду чинників їх еволюції у ракурсі новітніх теорій “конфлікту цивілізацій” і геополітики, позаяк, згідно з їх положеннями, Україна і СР знаходяться на цивілізаційному “розломі” та геополітичному перехресті Сходу і Заходу. Для більш глибокого історичного аналізу розвитку українсько-словацьких відносин доцільно застосовувати синтез стадіального і цивілізаційного підходів. Конкретно-історичне вивчення проблем становлення і розвитку українсько-словацьких стосунків потребує також використання спеціальних науково-історичних методів: історико-генетичного – для вивчення характерних рис попередньої моделі співробітництва і особливостей підготовчого періоду двосторонніх стосунків; історико-порівняльного – для оцінки місця і ролі двосторонніх взаємин у системі міжнародних відносин України і СР; історико-системного – для узагальнення досвіду і уроків функціонування системи українсько-словацького співробітництва.

1.1 Джерельна база дослідження новітньої історії українсько-словацьких відносин

Основною групою джерел для вивчення історії відносин між Україною та СР періоду 90-х рр. хх століття є неопубліковані матеріали з українських та словацьких архівів. Гальмуючим чинником введення в науковий обіг цих джерел є те, що значний масив документального матеріалу з проблем сучасного українсько-словацького співробітництва поки що не систематизований і не сконцентрований у центральних архівних установах. Більшість його перебуває в поточних архівах міністерств і відомств та інших установ і організацій, де знаходиться у непридатному або недоступному для вивчення і використання з науковою метою стані.

До групи опублікованих джерел відносяться насамперед офіційні видання національних законодавчих і зовнішньополітичних актів, які регулюють співробітництво між Україною та СР. Крім комплексу дво- і багатосторонніх договорів, угод, протоколів, конвенцій та ряду інших документів, які були укладені в 1990-ті роки між двома державами, сюди входять також рішення українського і словацького парламентів з ратифікації таких міжнародно-правових актів, закони і програмні документи, зокрема, урядові програми і заяви стосовно принципів зовнішньої політики як України, так і СР. Основні з цих нормативних документів опубліковані в 1990-ті роки в офіційних виданнях – “Відомостях Верховної Ради України” та “Зводі законів СР”. В якості джерел заслуговують особливої уваги документи головних інституйованих суб`єктів міждержавного українсько-словацького співробітництва як міжнародного – договори, угоди, протоколи, програми, плани, концепції, так і внутрішнього характеру – розпорядження, постанови й інші матеріали кабінетів міністрів, відповідних міністерств і відомств України та СР, спрямовані на реалізацію досягнутих двосторонніх домовленостей. Більшість з них публікується в офіційних урядових і відомчих виданнях.

Критичного підходу потребують матеріали преси, як джерела з вивчення процесу розвитку співробітництва між Україною та СР у досліджуваний період. У 1990-ті роки в обох країнах суттєво змінився характер преси – навіть існуючі ще з минулого режиму щоденні і тижневі видання в більшості втратили офіційно-заполітизоване обличчя, стали більш-менш об`єктивними та інформаційно-плюралістичними. Разом з тим, як результат становлення багатопартійності, з`явилося маса нових видань – різноманітних за ідейною спрямованістю та партійною приналежністю. Трансформація преси в Україні, порівняно із Словаччиною, в 1990-ті дещо затягнулася через більш загальмований характер українських реформ. Значна частина особливо регіональних українських газет залишилися фактично офіційними виданнями місцевої влади, виходячи за її фінансової підтримки. А офіційними друкованими органами центральної влади України стали газети Урядовий кур`єр” та Голос України”. Тому матеріали щодо українсько-словацького співробітництва, які друкувалися у цих виданнях, відображали у більшості позицію української влади і мають переважно офіційний характер.

У Словаччині впродовж 1990-х років центральних видань такого характеру уже майже не було. Уряд СР не має і не мав власної газети. Правда, з 1993 р. почав виходити журнал Національної Ради – “ParlamentnyKurier”. До кінця 2000 р. побачили світ майже 80 його номерів. Причому на сторінках цього парламентського видання міститься матеріал переважно політико-публіцистичного і аналітичного характеру. Законодавчі матеріали там не публікуються. Є лише рубрика про хроніку парламентських подій. Більш конкретні офіційні матеріали щодо проблем українсько-словацького співробітництва публікуються на сторінках центральних партійних видань СР.

З середини 1990-х років конкурентна боротьба на ринку щоденних і тижневих видань СР значно загострилася. У неї втрутилися зарубіжні медіальні концерни, насамперед німецькі та австрійські. Вони активно скуповували контрольні пакети акцій газет та журналів СР. І на кінець десятиріччя більшість словацької центральної та регіональної преси знаходилася уже в руках іноземних видавців. Це не могло відбитися і на характері самих видань та матеріалів, які публікуються в них. Занадто спрощено було б говорити, що іноземні тримачі контрольних пакетів акцій провідних словацьких газет диктують редакціям та журналістам – що і як потрібно писати. Свобода слова діє і в ринкових умовах. Але нові власники газет зацікавлені, щоб їх справа була прибутковою. Тому обсяг внутрішньо політичної і міжнародної інформації значно скорочений, зрозуміло, що зменшилась і кількість інформації про Україну та українсько-словацьке співробітництво.

Повертаючись до українських видань, слід зазначити, що більшість українських видань мають проблеми такого ж характеру, проте є ряд видань які висвітлюють політичну хроніку необмежено і тому, на мою думку, було доцільно використати при написанні дипломної роботи. До таких видань насамперед я хтіла б віднести, періодичні видання: “Нове життя”; “Політика і час”; “Український історичний журнал”; “Науковий вісник Дипломатичної Академії України”; “Дукля”; “Політична думка”. В цих видання увага була сконцентрована насамперед на питаннях економічного характеру, введення візового режиму для українських громадян в 2000 році на територію СР, питання розвитку культурних зв`язків між Україною та СР, офіційні зустрічі глав і прем`єр-міністрів держав, входження СР до складу ЄС та НАТО.

Ці матеріали української преси і за період 1990-2004 рр., з критичною оцінкою їх змісту і спрямованості, склали важливу частину джерельної бази дипломної роботи.

Наступним важливим джерелом висвітлення українсько-словацьких відносин є упорядковані збірники документів; “Україна на міжнародній арені”, “Статистичний щоденник”, “Зібрання чинних міжнародних договорів України. Офіційне видання (видання публікується спеціальними томами за кожен рік). Проте, слід зазначити, що ці видання мають також свої недоліки, насамперед документи не повністю висвітлюють зміст угод і договорів, відсутні коментарі і тлумачення упорядника до більшості з наведених документів.

Частково заповнюють прогалину в справі видання зовнішньополітичних документів щодо розвитку міжнародно-правової основи українсько-словацьких стосунків періоду 1990-х років публікації міжнародних договорів і угод та хроніки співробітництва України з іноземними державами у спеціальних рубриках друкованого органу МЗС України – журналу “Політика і час”. Водночас, доступ через мережу Інтернет до текстів основних міжнародно-правових документів, які регулюють українсько-словацьке співробітництво, забезпечено через розміщення їх на сайті “rada. кiev”.

Однак, у цілому вже давно назрів час для систематизації, узагальнення і публікації в Україні існуючої договірної бази українсько-словацького співробітництва в окремому документальному збірнику, що під силу МЗС України та його управлінням. Таке видання матиме практично-прикладне значення для багатьох суб`єктів українсько-словацьких стосунків. Можливо, воно стане і взірцем для публікації аналогічних документальних збірок про дво- і багатосторонні стосунки України хоча б з найближчими сусідами і стратегічними партнерами.

1.2 Рівень вивчення проблеми і методологічні засади конкретно-історичного аналізу українсько-словацького співробітництва

Проблеми становлення і розвитку системи партнерського, добросусідського співробітництва між новими європейськими державами – Україною та Словацькою Республікою привертають до себе все більше уваги політиків, вчених і представників громадськості в Україні та Словаччині. Але до теперішнього часу в українській історіографії немає узагальнюючих, ґрунтовних робіт з питань новітніх українсько-словацьких відносин.

Сучасна українська історіографія відносин між Україною та Словацькою Республікою використовує нові підходи і методологію дослідження проблеми, але водночас і базується на позитивних традиціях національної історичної школи радянського періоду [61-с.111-128]. Українська славістика 50-80 років хх ст. безумовно зробила багато для висвітлення вузлових питань новітньої чехословацької та словацької історії. Провідні українські історики постійно залучалися до написання фундаментальних робіт з чехословацької, чеської і словацької історії [34-с.115;35-с.665]. Національна славістична школа публікувала й інтегровані монографії та підручники з історії південних і західних слов`ян, в т.ч. чехів і словаків [30-с.387;32-с.448]. Цінність даних наукових робіт полягає в тому, що в науковий обіг вводився великий масив фактографічного матеріалу з доступних радянських і зарубіжних джерел , в т. ч. архівних, формувалася логічно взаємозв`язана хронологічна послідовність перебігу історичних подій та еволюції міжнародних відносин, діяльності конкретних осіб.

Найбільший інтерес у ракурсі досліджуваної в дипломній роботі проблематики щодо історичних джерел становлення і розвитку новітніх українсько-словацьких зв’язків представляють публікації вчених 50-80-х років хх ст. з питань участі України в системі співробітництва СРСР із європейськими державами. Варто стверджувати, що в радянській Україні під егідою академічного Інституту історії склалася оригінальна історична школа дослідження “ітернаціональних зв`язків” [23;44;63-с.135]. Однак, і її представники в більшості розглядали українсько-словацьке співробітництво, по-перше, в основному лише як підпорядковані центральним радянсько-чехословацьким відносинам міжреспубліканські зв’язкі Києва і Братислави, тобто на порядок нижчого – “другого” гатунку, ніж взаємини між Москвою і Прагою, а, по-друге як “побратимське” співробітництво що здійснювалося виключно під керівництвом правлячих компартій. Не могла піддаватися сумніву теза про те, що: “Співробітництво КПРС і КПЧ … є вирішальним фактором зміцнення братерського союзу і дружби наших держав і народів” [33-С.14]

Виходячи з такого постулату, в якості складової частини інтернаціональних міжпартійних і “побратимських” зв`язків у 80-ті роки хх ст. аналізувалося і т. зв. “прикордонне співробітництво” між Україною та Словаччиною. Проблематика прикордонних зв`язків почала вивчатися українськими вченими уже в першій половині 1980-х років. Узагальнюючу монографію з питань співробітництва прикордонних адміністративно-територіальних одиниць опублікував у 1984 р. волинський вчений В.П. Колесник, який у співавторстві з Калениченком П.М. видав дещо раніше і роботу про радянсько-польське прикордонне співробітництво[36;39-с.176]. У жовтні 1980 р. в м. Ужгород було проведено першу міжнародну нараду з питань розвитку прикордонних економічних зв`язків СРСР з європейськими партнерами по РЕВ [49-с.512]. Комплексно результати розвитку прикордонного співробітництва в економічній, громадській та культурних сферах розглядалося на всесоюзному семінарі в Ужгороді в 1988 р. Проблематика українсько-словацьких прикордонних зв`язків стала у 80- ті роки предметом спільних досліджень вчених Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР та Інституту суспільних наук САН. Слід зазначити, що це питання розглядали вже за наперед заданою схемою “того часу”; і лише з другої половини 80- х років українські вчені в своїх дослідженнях почали надавати аналізу системи т. зв. “прямих звязків” в тому числі були питання виробничого кооперування з словацькими прикордонними адміністративно-територіальними одиницями.

За появи в СРСР елементів ідейного та політичного плюралізму в період горбачовської перебудови мало хто із дослідників українсько-словацького співробітництва ризикнув вийти за рамки ортодоксального положення про керівну роль компартії в “інтернаціональних зв`язках”. Тобто це був лише “косметичний ремонт”, так як кардинально змінити відносини країн “соціалістичної співдружності” не можна було, позаяк взагалі вся суспільна система ”розвинутого соціалізму” не піддавалася реформуванню.

У контексті досліджуваної теми становлення і розвитку українсько-словацьких відносин найважливіше значення мали наступні принципові зміни в методології української історичної науки за минуле десятиліття:

Перше – у методологічному сенсі в українській історіографії відбувся кардинальний перелом – більшість серйозних дослідників відмовилися від аксіом ортодоксального марксизму і одномірного стадіального підходу до вивчення історичного процесу та перейшла на позиції історичного плюралізму і аналізу минулого й сучасності на базі цивілізаційного підходу або конструктивного поєднання методології цивілізаційності і стадіальності.

Друге – історія і теорія новітніх міжнародних відносин незалежної України почала вивчатися із застосуванням загальноприйнятих у світовій науці методів дослідження глобальної системи взаємовідносин як цілісної системи, що динамічно розвивається.

Щодо останнього положення – значний вплив на становлення новітньої української школи аналізу міжнародних відносин суверенної України мали теоретичні положення робіт найвідоміших західних істориків і політологів. Значна частина з них була опублікована в перекладі українською і російською мовами впродовж минулого десятиліття. Зокрема, праці Р. Арона, З. Бжезінського, П. Кальвокорессі [1-с.668;5;37].Вони спричинилися на формуванні української історико-політологічної науки міжнародних відносин, значну організаційну роль в становленні якої в Україні впродовж 1990- х років зіграв журнал “Політична думка”. На його сторінках публікувалася низка робіт, частина з яких потім синтезовано вийшла у трьох найвагоміших колективних монографіях “Політичної думки” з питань політології поскомунізму, української державності та глобальних міжнародних відносин[24;58;78].

Дещо вищим є науковий рівень вивчення проблеми в Російській Федерації. Сучасна російська історіографія приділяє значну увагу трансформації процесам в країнах Центрально-Східної Європи та змінам іх геополітичного становища. Зокрема, публікації 1999 року, журнал “Славяноведение” [53;55]; наукова конференція в Москві присвячена 10-річчю антитоталітарних революцій, з аналізом їх політичних соціальних і економічних наслідків та видано книгу “Революція 1989 року в країнах Центральної (Східної) Європи: Погляд через десятиліття”[67-с.204]; побачили світ ряд колективних робіт російських дослідників: “Післявоєнна Європа: економічні орієнтири і політичні коалізії” під ред. Новопашина Ю.С.; “Політичний ландшафт країн Східної Європи середини 90- х років”. за ред. Зудінова Ю.Ф.; Політична трансформація країн Центральної і Східної Європи” [65-с.215]. Але найвагомішим доробком стало трьохтомне колективне видання “Центрально-Східна Європа в другій половині хх ст.

Слід, однак, зазначити, що впродовж останнього десятиріччя хх ст. і перших років хх1 ст. українська історична і політична наука сконцентрувалися в основному на глобальних і континентальних проблемах розвитку міжнародних відносин та визначенні ролі й місця незалежної України в оновленій Європі і світі. Частково під впливом сучасної західної та російської політології, українські вчені з середини 1990-х років у дослідженні міжнародних відносин почали надавати перевагу геополітичним конструкціям. Глобалізм, регіоналізм, та геополітика у підході до вивчення міжнародних відносин відсували на другий план нагальні проблеми розвитку стосунків України з такими відносно невеликими, як Словаччина. Тому, зовсім не випадково, що і в сучасних публікаціях українських вчених з проблем міжнародних стосунків питання новітніх українсько-словацьких відносин майже не розкриті. До прикладу можна взяти підручники: “Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980- 2000 роки)” [51-с.300-334]; “Україна в сучасному геополітичному просторі” - 2002 року видання [77-С.60, 369].

Генератором зовнішньої політики України інколи не бралося до уваги, тісна співпраця із безпосередніми сусідами, до яких відноситься і СР, - перший і необхідний крок до зміцнення міжнародних позицій і покращення геополітичного становища власної держави. Хоча, як, відомо добросусідські відносини і співробітництво з межуючими державами, визначено як важливий критерій прийому країн-претендентів повноправними членами Євросоюзу і НАТО. Для успішної реалізації стратегічних інтересів України варто повністю позбутися стереотипів ігнорування і найменших сусідніх держав.

Зміцнення добросусідських відносин між Україною і Словацькою Республікою відповідає національно-державним інтересам обох країн. Такого погляду притримується і більшість словацьких дослідників. У цьому контексті значний науковий і практичний інтерес представляє хоча б стислий історіографічний огляд робіт словацьких вчених щодо становлення і розвитку стосунків між незалежними Україною та СР, які побачили світ в 90-ті роки хх ст. та впродовж 2000-2003 рр. [70-С.89-99].

Опубліковані роботи в СР, що стосуються українсько-словацьких відносин доцільно розділити на декілька тематичних груп: перша – це публікації із питань двостороннього співробітництва у контексті кардинальних змін геополітичної ситуації на європейському континенті, у цілому, і в регіоні Центрально-Східної Європи, зокрема; друга – робота з конкретних проблем політичного і економічного міждержавного співробітництва; третя – публікації щодо нових форм, видів і напрямків співпраці між Україною і СР, насамперед на міжрегіональному і транскордонному рівні та в сфері гуманітарних відносин.

Найвагомішими роботами такого системного плану з проблем українсько-словацьких стосунків є дві індивідуальні монографії відомого словацького політолога-міжнародника Олександра Дуліби, видані у 1998 і 2000 рр.; зокрема, “Кінець сучасної Центральної Європи? Україна і Словаччина після першої хвилі розширення НАТО на Схід”; “Україна і Словаччина. Геополітичні характеристики розвитку і міжнародного становища України. Імплікація для Словаччини”.

Суть обох монографій О. Дуліби полягає не в простому описі подій чи переліку фактів – дослідник концентрується на аналітичному формуванні варіантів впливу зміни геополітичного становища України на майбутній розвиток Центрально-Східної (нової Центральної – за визначенням словацького вченого) Європи, у цілому, та Словаччини і українсько-словацького співробітництва, зокрема. Словацький дослідник підкреслює, що в Україні і навколо неї відбуваються такі процеси, які кардинальним чином можуть змінити обличчя і карту Європи, як і майбутнє Словаччини.

У роботах сучасних словацьких вчених з питань становлення і розвитку відносин між Україною і СР 1990-х років обов`язково аналізується вплив т. зв. “російського фактору” на їх двостороннє співробітництво. При цьому зазначається тим же О. Дулібою, що навіть після внутрішньословацьких демократичних змін у 1998 році., РФ і надалі займає більше місце у словацькій східній політиці, ніж безпосередній сусід СР – Україна. [80-С.36].

Специфікою словацької історіографії є те, що більшість публікацій з проблем сучасних українсько-словацьких відносин підготовлені експертами незалежних дослідницьких центрів та неурядових організацій СР. Відомим незалежним словацьким аналітичним центром генерування ідей розвитку співпраці з Україною впродовж тривалого часу є Асоціація зовнішньої політики Словаччини (далі – АЗПС). Це недержавне громадське об`єднання, що було засноване у травні 1993 року, об`єднує незалежних експертів і організації, які займаються проблемами міжнародних відносин. Так, наприклад, 24-25 жовтня 1997 року в Братиславі відбулася організована АЗПС конференція “Україна, Центральна Європа і Словаччина. Інтереси і перспективи співробітництва 14 лютого 1998р. з доповіддю виступив колишній президент України Л.М. Кравчук: “Місце України в системі європейської безпеки”. АЗПС постійно публікує матеріали проведених нею зустрічей, дискусій та конференцій [51-С.254].

Еволюція українсько-словацьких відносин другої половини 1990-х років у контексті внутрішньополітичного розвитку і зовнішньої політики СР надзвичайно ретельно проаналізована на сторінках унікального в Центрально-Східній Європі видання ще однієї незалежної словацької інституції – Інституту громадських питань (ІГП), м. Братислава. Експертами неурядового ІГП з 1995 р. готуються об`ємні аналітичні доповіді про стан та основні тенденції розвитку словацького суспільства, які виходять у вигляді книги-щорічника .У кожному із щорічників ІГП окремо виділено підрозділи, де в хронологічній послідовності викладено оглядово-аналітичний матеріал про основні події українсько-словацьких відносин.

Таким чином, сучасною словацькою історичною і політичною наукою новітні відносини між Україною і СР досліджуються комплексно і багаторівневе. Домінує, однак, політологічний або геополітичний підхід до вивчення двосторонніх зв’язків Українсько-словацькі міждержавні взаємини періоду поч. 1990-х років аналізується переважно через призму реалізації головних національно-державних інтересів СР – вступу до ЄС і НАТО та інтеграції в загальноєвропейський або євроатлантичний простір безпеки та економічного розвитку.

Отже, сучасна українська і словацька історіографія розглядає питання становлення системи міждержавного співробітництва України і СР переважно в контексті геополітичних змін на європейському континенті і в регіоні Центрально-Східної Європи.

Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СИСТЕМИ УКРАЇНСЬКО – СЛОВАЦЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ТА ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Становлення системи українсько-словацьких міждержавних відносин нерозривно пов`язане із трьома найважливішими групами чинників. Перша – проголошення незалежності України (1991р.) і Словацької Республіки (1993 р.) та подальша розбудова української і словацької державності. Друга – перетворення суверенних України і СР із об`єктів у суб`єкти міжнародних відносин. Третя – становлення нової постбіполярної системи міжнародних відносин як у глобальному вимірі, так і на європейському континенті.

Розвиток відносин міжнародного співробітництва, які з межі 1980- 1990-х років поступово формувалися між Україною і Словаччиною, був складовою частиною всіх трьох вказаних процесів – усамостійнення двох держав, перетворення їх у активних суб`єктів міжнародних відносин і кардинальної зміни глобальної та регіональної системи стосунків. Аналіз джерел свідчить про взаємну підтримку державних снаг українського і словацького народів ще до проголошення незалежності двох країн. Україна одна з-поміж перших держав світу визнала незалежність Словаччини і була співініціатором резолюції про прийняття СР до ООН [75–С.5] Україна й Словаччина впродовж 1990-х років тісно співпрацювала в ході розбудови регіональних інтеграційних структур і в рамках міжнародних організацій, спільно формували систему та механізм добросусідського співробітництва.

Становлення цілісної системи українсько-словацького співробітництва у 1990- ті роки було б неможливим без тісної співпраці двох держав у зовнішньополітичній сфері. Як справедливо вказують українські спеціалісти-міжнародники, міжнародні відносини – насамперед політичні, головною ланкою яких є взаємодія між державами.[40-С. 11].

Важливим чинником становлення і розвитку міждержавного співробітництва України і СР є економічна сфера діяльності. Основними складовими частинами системи зовнішньоекономічних України і Словаччини є взаємна торгівля товарами і послугами, виробнича і науково-технічна кооперація, інвестиційне, фінансове та інше господарське співробітництво. Для двох держав, які безпосередньо межують, важливе значення має також спільна розбудова транспортної і прикордонної інфраструктури, розширення її пропускної спроможності для забезпечення нарощення обсягів як двосторонніх економічних зв`язків, так і виконання важливої транзитної ролі в міжнародних товаропотоках.

Становлення системи економічного співробітництва України і Словаччини впродовж першої половини 1990-х років відбулося в досить складних умовах. По-перше, з розпадом радянської федерації в 1991 р. українська і, відповідно, з конституційним припиненням чехословацької в 1993 р. – словацька економіка втратили порівняльні вимоги функціонування в рамках єдиного, на порядок масштабнішого ринку без митних та інших перепон. Вони перетворилися в самосійні, але значно менші сегменти світового ринку і вимушені були завойовувати для себе на ньому нові позиції в жорсткій конкурентній боротьбі.

Порівняно з Україною, Словаччина опинилась в дещо кращому стані, відразу після “розлучення” уклавши із колишнім партнером по федерації – Чеською Республікою митну унію. Невдовзі країни Вишеграду заснували Центральноєвропейську асоціацію вільної торгівлі ( абревіатура англійською – CEFTA). А на теренах СНД до теперішнього часу нема вагомих інтеграційних економічних структур за участі України, стагнують українсько-російські господарські зв`язки, більш ніж десятиліття точаться безрезультатні дискусії про створення зони вільної торгівлі в рамках СНД.

По-друге, розпад федеральних народногосподарських комплексів на початку 1990- х років супроводжувався після розпуску Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і розвалом українсько-словацьких економічних, науково-технічних та інших господарських зв`язків у рамках системи колишньої “соціалістичної економічної інтеграції”.

По-третє, повна переорієнтація Словаччини у зовнішньоекономічних зв`язках на Захід в 1990-ті роки, що надалі посилюється і зараз – напередодні вступу СР до ЄР, дещо відсунула на другий план для словацького державного керівництва доцільність розгортання інтенсивного економічного співробітництва СР з Україною.

2.1 Перші українсько-словацькі політичні контакти; формування основ стратегічного партнерства у 1990-ті роки

Формування системи відносин між Україною та Словаччиною у політичній сфері розпочалися на зламі 1980-1990-х років в основному на базі системи так званих “дружніх” або “побратимських” радянсько-чехословацьких зв`язків попереднього періоду . Але це були за характером неінституйовані стосунки поки що не суверенних складових частин федерацій, що знаходилися на порозі занепаду і розвалу. Певний час після демократичної чехословацької революції 1989 р. до 1993 р. – Словаччина та до розпаду СРСР і отримання незалежності в 1991 р. - Україна не могли виступати повноправними суб’єктами міжнародних відносин. Це однак не завадило представникам української і словацької сторін встановити перші політичні контакти. Та сама система українсько-словацьких стосунків у цей час мала ще характер “напівсуверенітетної” або перехідної.

У проаналізованих мною доступних історичних і політологічних працях вчених України питанню становлення Українсько-словацьких відносин на їх початковому етапі приділяється досить мало уваги. В найбільш повній, з виданих до теперішнього часу, роботі з питань співробітництва України з європейськими державами в 1990-2000 рр. – історичній хроніці, підготовленій у Інституті історії України НАН України, зафіксовано лише один факт офіційних двосторонніх контактів до 1993 р. – візит міністра закордонних відносин Словаччини П. Демеша до Києва у листопаді 1991 р. [76-С.257]. На думку відомого словацького політолога Олександра Дуліби події 1989- 1992 рр. не висвітлено тому, що з формально-наукового погляду до 1 січня 1993 р. ще не існувала незалежна словацька державність і було б не доцільно говорити про українсько-словацькі відносини цього періоду.

Відправним пунктом для аналізу становлення та розвитку двосторонніх відносин у політологічній та частині історичних досліджень зазвичай береться визнання Україною незалежності Словаччини 1 січня 1993 р. і встановлення офіційних стосунків та укладання базового двостороннього договору про дружбу і добросусідство 29 червня 1993 р.

Проте, на мою думку, важливим аспектом у співпраці держав на перехідному етапі є переговори українського і словацького прем`єра в березні 1991 р. – словацькою стороною було висвітлено бажання взяти участь у ліквідації негативних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. В зоні радіоактивного забруднення і в районах біля неї у Волинській та Житомирській областях мешкали колишні так звані оптанти та їх нащадки, які переселилися до України у перші повоєнні роки [18;41]. В більшості своїй вони виявили бажання повернутися на історичну батьківщину. Рух повернення було інспіровано активністю нащадків “волинських чехів”, яким Прага допомагала переселитися до чеських земель . Тому уже в квітні 1991 р. і уряд Словаччини призначив своїх уповноважених по переселенню колишніх оптантів та їх сімей з України. 19 листопада 1991 р. Кабінет Міністрів Словаччини ухвалив концепцію переселення і проживання в Словаччині громадян словацького походження з України, виділивши на її реалізацію майже 170 млн. крон. Реально, однак, виконати план переселення краян з України вдалося лише після усамостійнення СР. У період 1993- 1998 рр. з України до СР переселилося 306 сімей у складі 1194 чол. Словацька влада подбала про виділення їм житла, надання фінансової та іншої матеріальної допомоги [6.-С.117-122].

Формування основ стратегічного партнерства між державами починається уже з весни 1991 р. – за декілька місяців до усамостійнення України в Києві відбулися українсько-словацькі переговори на рівні глав урядів, де були досягнуті домовленості про формування принципово нової системи двостороннього співробітництва.

Тому після здобуття незалежності, Київ намагався інтенсифікувати діалог насамперед із Прагою. 27 листопада 1991 р. міністри закордонних справ двох країн А. Зленко та Ї. Дінтстбір у Празі підписали Протокол про співробітництво між Міністерством закордонних справ України та Федеральним міністерством закордонних справ Чеської і Словацької Федеративної республіки.

Завдяки проведеній зовнішньополітичними відомствами двох підготовчій роботі, 30 січня 1992 р. Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР) офіційно визнали незалежну Україну і встановила з нею дипломатичні відносини; сторони домовилися розвивати відносини на основі принципів рівності, взаємної поваги до самовизначення, незалежності і суверенітету, територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи одна одної. Але потрібно зважити на те, що у червні 1992 р. чесько-словацька федерація почала рух до конституційного саморозпуску і лише 1 січня 1993 р. було проголошено незалежність Словацької Республіки . Тому з міжнародно-правового і державно – конституційного погляду відлік новітнього українсько-словацького співробітництва як міждержавного дійсно розпочинається з цього часу. Слід зазначити, що саме Україна була першою з-поміж держав світу, яка визнала суверенну СР, це і було початковим кроком українсько-словацького міждержавного співробітництва.

Колективом вчених відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України в анотованій історичній хроніці скрупульозно проаналізовано у хронологічному плані українсько-словацьких міждержавних відносин 1993- 2000 рр. У хроніці двосторонніх стосунків наведено перелік майже 30 головних акцій українсько-словацької співпраці цього періоду [76.-С.257-261]. У іншій – найбільш об`ємній частині цього видання “Україна в міждержавних відносинах з країнами регіону” також наведено факти двостороннього і багатостороннього українсько-словацького співробітництва, зокрема, матеріали щодо офіційного візиту до України 29- 30 червня 1993 р. президента СР Міхала Ковача, прем`єр-міністра СР Владіміра Мечіара (14- 15 червня 1995 р.), зустрічей урядових делегацій України і Словаччини на Штрбському Плесі (22-23 січня 1996 р.) та в м. Ужгород (6-7 березня 1997 р.) тощо [76.-С.163- 232].

Враховуючи такий детальний виклад подій і фактів українсько-словацьких відносин періоду 1990-х років у вказаній та інших публікаціях, автор вважала більш доцільним в першу чергу сконцентрувати увагу в тексті дипломної роботи на аналізі системних проблем міждержавного співробітництва України з Словаччиною – взаємодії головних суб`єктів, становленню основних напрямів, рівнів, договірно-правової основи і механізмів співпраці, а не на простому переліку хроніки стосунків. Тобто, перевага в дослідженні надається проблемному підходу, але, безумовно, у зв`язку із хронологічним.

Хроніка подій міждержавних взаємин України і СР за 1990-ті роки викладена і в інших документальних публікаціях. двотомника “Україна на міжнародній арені”, наприклад, міститься декілька документів про українсько-словацьке співробітництво першої половини 1990-х років. А саме: інформація про прийом словацького міністра П. Демеша 14 листопада 1991 р. Верховній Раді України, про офіційний візит Президента Словацької Республіки М. Ковача 29-30 червня 1993 р. до Києва, про перебування в Словаччині (і ФРН) з офіційним візитом міністра закордонних справ України А. Зленка у лютому 1994 р., про перебування в Україні у червні 1995 р. з офіційним візитом голови уряду СР В. Мечіара [74.-С.221,296-297,313-314,378-379].

У другій частині цього документального видання поміщено проект резолюції “Прийом Словацької Республіки у члени ООН”, внесений делегаціями 98 країн, тому числі України, на 47- й сесії Генеральної Асамблеї ООН 15 січня 1993 р. З- поміж документів про міжнародно-договірні відносини України наводяться постанови Верховної Ради України про ратифікацію Договору про добросусідство між Україною та СР (24 лютого 1994 р.), Договору між Україною і СР про спільний державний кордон (15 липня 1994 р.), та Договору між Україною і СР про режим українсько-словацького державного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань (15 липня 1994 р.) [75.-С.5,402,404-405].

29- 30 червня 1993 р. М. Ковач, уже як Президент СР, здійснив офіційний візит в Україну, під час якого був підписаний базовий договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Україною і Словаччиною. Надалі, правда, тривало-до 2001 р. в українсько-словацьких стосунках не було офіційних взаємовізитів на рівні глав держав. Та М. Ковач і Л.Кучма зустрілися на саміті президентів центральноєвропейських держав у січні 1998 р. в словацькому місті Левоча. Український президент у червні 1999 р. був присутній у м. Братиславі серед почесних гостей на інавгурації обраного вперше в загальнонародному голосуванні Президента СР Рудольфа Шустера. У вересні цього ж року президенти України і СР зустрілися на саміті Балто-Чорноморської співдружності в м. Ялта. У листопаді 1999 р. Р. Шустер взяв участь у інавгурації Л. Кучми, обраного в друге на президентський пост [66.-С.388]. Крім того, обидва президента зустрічалися на щорічних самітах глав держав центральноєвропейських країн та інших міжнародних заходах.

Особливе значення мав візит Президента України Л.Д. Кучми до Словаччини 12-14 червня 2001 р. - фактично це був перший офіційний візит українського президента в СР та друга офіційна зустріч глав двох держав, починаючи з 1993 р. Результати переговорів на найвищому рівні і досягнуті домовленості під час червневого 2001 р. візиту Президента України до СР обидві сторони розцінили як якісний прорив в українсько-словацьких стосунках [75.-С.330]. Період 1994-1997 рр. варто вважати часом найбільш інтенсивної міжурядової взаємодії щодо пожвавлення всіх видів українсько-словацького співробітництва, насамперед в економічній сфері. Більша частина українсько-словацьких міжвідомчих і міжурядових документів про співробітництво укладалося своєрідним “пакетом” під час взаємних офіційних візитів і переговорів урядових делегацій на чолі з главами урядів. Найбільшим у ВАЗП МЗС України є пакет міжурядових документів, підписаних під час візиту української делегації на чолі з прем`єром В.А. Ющенком до Братислави 5-6 грудня 2000 р. Це – угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом СР про транскордонне співробітництво, про співробітництво і взаємну допомогу в разі виникнення надзвичайних ситуацій, про соціальне забезпечення, про співробітництво в галузі інформації.

Слід зазначити і про недоліки у розвитку двостороннього співробітництва. Важливим моментом у роботі є період підготовки зустрічі урядових делегацій на чолі з прем`єр-міністрами П. Лазаренком та В. Мечіаром в березні 1997 р. в Ужгороді, словацька сторона по-перше, ніяк чітко не могла визначитися із місцем проведення переговорів – український уряд пропонував зустрітися в Ялті, але уряд СР під тиском Москви, яка займалася в цей час “кримським питанням”, відмовився. Кабінет Міністрів СР тому запропонував провести зустріч і переговори урядових делегацій в прикордонному Ужгороді. По-друге, навіть прес-служба прем`єра СР В. Мечіара до останнього моменту не здатна була пояснити, які ж конкретні питання і документи будуть розглядатися на зустрічі урядових делегацій України і СР в м. Ужгород.

Можливо, і через такий підхід ужгородська зустріч і переговори урядових делегацій України і СР в березні 1997 р. стали останніми в практиці українсько-словацького міждержавного співробітництва 1990-х років.

Черговим системним недоліком у розвитку українсько-словацької зовнішньополітичної взаємодії періоду 1990-х років була недосконалість двосторонніх міжпарламентських зв`язків. Контакти між законодавчими органами двох держав реально встановилися лише в другій половині 1990-х років. У березні 1996 р. делегація Національної Ради СР відвідала з трьохденним візитом Україну. Делегацію очолив голова парламентського комітету з питань зовнішньої політики Душан Слободнік [46.-С.8]. Останній був одним із основних ідеологів націонал-ізоляціоністської політики Словаччини періоду 1994-1998 рр. Україна розглядалася загалом словацькою стороною у цей час лише як “перехідний пункт” в орієнтованій на Росію східній зовнішній політиці СР. Тому візит делегації НР СР не привів до створення системи регулярних двосторонніх міжпарламентських контактів.

І лише в наступному виборчому періоді: в СР – 1998- 2002 рр. словацько-українські міжпарламентські зв`язки набрали більш активного характеру. Це було пов`язано значним чином із тим, що головою НР СР після парламентських виборів у Словаччині було обрано Йозефа Мігаша – лідера Партії демократичної лівиці (ПДЛ), який до 1996 р. обіймав пост посла в Україні і до того ж раніше отримав українську вищу освіту. Особисто Й. Мігаш і очолив словацьку парламентську делегацію, котра 4-6 травня 1999 р. відвідала Київ і Закарпаття. У Верховній Раді України словацькі парламентарі знайомилися з роботою вищого законодавчого органу і вели переговори про розширення двостороннього міжпарламентського співробітництва. В інтерв`ю друкованому органу українського парламенту – газеті “Голос України”, опублікованому 7 травня 1999 р., Й. Мігаш позитивно оцінив стан українсько-словацьких відносин і перспективи двосторонніх міжпарламентських зв`язків [50.-С.3].

Єдиного позитиву в формуванні системи міжпарламентського співробітництва Україна і СР досягли лише в 2000-2002 рр., коли була створена і почала діяти українсько-словацька група міжпарламентського співробітництва, очолювана депутатами НР СР – Станіславом Бартошом (ПДЛ) і Верховної Ради України – Нестором Шуфричем (СДПУ(о)). Однак, за весь період діяльності їй вдалося організувати лише одну поїздку українських парламентарів до Словаччини. І функціонування цієї групи фактично припинилося після чергових парламентських виборів в Україні і СР в 2002 р.

Майже так само безсистемно як українсько-словацькі міжпарламентські зв`язки розвивалося в 1990-ті роки і співробітництво між провідними партійно-політичними силами України і Словаччини. Перші офіційні міжпартійні контакти встановилися лише в 1998-1999 рр. Так, в травні 1998 р. делегація української Народно-демократичної партії та Всеукраїнського об`єднання “Нова Україна” була запрошена на передвиборчий з`їзд правлячого в СР Руху за демократичну Словаччину (РЗДС), який відбувся у м. Кошице. Прем`єр-міністр СР Владімір Мечіар – голова РЗДС та заступник голови словацького парламенту Августін-Маріан Гуска під час зустрічі з членами української делегації – керівником виборчого штабу НДП Р. Шайгородським, заступником голови “Нової України” С. Ревою та іншими обговорювали питання розвитку дружніх українсько-словацьких відносин і міжпартійного співробітництва. Передбачалося, зокрема, інтенсивно розвивати зв`язки між НДП і РЗДС, не лише в розрізі співпраці центральних партійних органів, але і шляхом розширення взаємодії на рівні їх регіональних партійних організацій. Насамперед, територіально суміжних: Кошицької і Пряшівської крайових організацій РЗДС зі словацького боку та Закарпатської обласної організації НДП – з українського [70.- 1998.- 23 травня.-С.2]. Ідейні відмінності між правоцентристською НДП і національно популістським РЗДС, поразка Руху на парламентських виборах 1998 р. в Словаччині та перехід його в опозицію не дозволили надалі розвинути цей проект українсько-словацького міжпартійного співробітництва.

Більш послідовно у сфері розвитку міжпартійних зв`язків діяли наприкінці 1990-х років лівоцентристські сили України і Словаччини. 13 травня 1998 р. на українсько-словацькому кордоні відбулася зустріч делегації керівництва словацької ПДЛ, очолюваної Й. Мігашом, із представниками СДПУ(о). Було погоджено, що тісні робочі зв`язки між двома партіями лівоцентриського спрямування встановляться як на регіональному, так і загальнопартійному рівнях [70.- 1998. – 16 травня.- с.2]. У ході травневого 1999 р. візиту Й. Мігаша на чолі парламентської делегації до Києва ним були також проведені переговори з головою СДПУ(о) В. Медведчуком. Лідери двох партій підписали протокол намірів про співробітництво ПДЛ і СДПУ(о) [76.-С.26]. У складі української парламентської делегації в серпні 1999 р. голова СДПУ(о) В. Медведчук, члени Політбюро партії – І. Різака та Н. Шуфрича у 1999 р. відвідала Братиславу, де мали зустрічі з президентом СР Р. Шустером, прем`єр-міністром М. Дзуріндою, головою парламенту Й. Мігашем та керівництвом ПДЛ. Але в подальшому, контакти між українськими соціал-демократами (об`єднаними) та словацькими посткомуністами, ймовірно, також з виборчих причин перервалися. ПДЛ за результатами виборів до НР СР у вересні 2002 р. не змогла пробитися до парламенту і втягнулася в смугу зміни керівництва, внутрішньопартійної кризи та організаційного розколу. Загалом лівоцентристський рух у Словаччині на сучасному етапі знаходяться в стані тимчасового занепаду і дезінтеграції. Тому українські лівоцентристські партійно-політичні сили поки що не мають солідного партнера із словацького боку для подальшого розвитку міжпартійного співробітництва.

Таким чином, друга половина 90-х років хх століття в стосунках між Україною і СР була періодом інтенсивного розвитку зовнішньополітичних відносин. Але і в цій сфері не обійшовся без проблем. У 1999 р. розгорнулося дипломатичне суперництво між нашими державами за місце непостійного члена у Раді Безпеки ООН, яке в кінці кінців виборола Україна. 28 червня 2000 р. Словаччина ввела візовий режим для в`їзду на її територію громадян України. Такі коливання можна з-поміж іншого вважати і наслідком недостатнього рівня координації зовнішньополітичних кроків між Україною та СР і непослідовності реалізації політики стратегічного партнерства з боку обох держав. Відомий словацький політолог, спеціаліст із словацько-українських відносин Олександр Дуліба взагалі вважає, що у 1990 ті роки Україна не зайняла належного їй місця у східній політиці СР, де пріоритет надавався розвитку стосунків із Російською Федерацією.

2.2 Чинники розвитку українсько-словацьких зовнішньоекономічних зв'язків

Комплекс факторів, які суттєвим чином впливали на розвиток українсько-словацьких зовнішньоекономічних відносин і становлення системи двосторонніх господарських зв'язків протягом 1990-х років, включає позитивні та негативні впливи як міжнародного, в тому числі міждержавного, так і внутрішнього характеру. Не зовсім сприятливі, зазначені вище, стартові умови зародження нової моделі українсько-словацького економічного співробітництва не завадили одначе формуванню її як цілісної системи економічної взаємодії двох суверенних держав. Позитивом стало те, що Україна і СР двохсторонні економічні зв'язки будували в 1990-ті роки, як два рівноправні партнери, котрі самостійно вирішували всі питання співпраці і погоджено усували перепони на шляху розвитку традиційних і принципово нових форм господарського співробітництва.

Стратегічно важливим динамізуючим чинником був факт розбудови національних економік після унезалежнення України і Словаччини за схожими стратегічними напрямками - відкритих назовні та орієнтованих на експорт. Погоджено у більшості випадків впродовж 1990-х років здійснювалися цілеспрямовані кроки з інтеграції двох країн у світо-господарські зв'язки та міжнародний поділ праці, включення в загальноєвропейські інтеграційні процеси та регіональне співробітництво в Центрально-Східній Європі.

Спільні риси мала також системна ринкова трансформація економічних відносин на перехідному етапі, спрямована в обох державах на створення соціальне орієнтованої ринкової економіки. Причому, деяким чином у досліджуваний період майже співпадали цикли і вектори господарського розвитку та ринкових реформ в Україні і Словаччині. Обидві незалежні держави в основному відмовилися від "шокового" варіанту ринкової трансформації, але не відразу визначилися в подальшій стратегії реформування. Тому до другої половини 1990-х років і Україна, і СР втягнулися в смугу гальмування економічних реформ та період господарського спаду. Загальним негативом структури народного господарства України і СР, яку вони отримали в спадок від минулого, був занадто "важкий" характер економіки та велика питома вага військово-промислового комплексу. Низькими залишалися техніко-технологічний рівень виробництва і конкурентоспроможність словацької та української продукції на світовому ринку.

Менша за розмірами і більш мобільна щодо структурних змін словацька економіка швидше вийшла з господарської кризи і з другої половини 1990-х років стабільно має найвищу динаміку росту основних макроекономічних показників з-поміж країн Центрально-Східної Європи. Повільність ринкових перетворень в більш масштабній Україні в період 1990-х років не дозволила так швидко, як в СР, вийти з системної господарської кризи. Тому невелика Словаччина почала наприкінці 1990-х років навіть наздоганяти Україну за абсолютними агроекономічними показниками. А інші країни Центрально-Східної Європи - Польща, Чехія і Угорщина взагалі суттєво випередили, наприклад, за обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП) Україну (Див.Дод.1.)

Вказане в Таб. 1 різке падіння номінального ВВП України в 1999 р. дійсно було реальністю, позаяк стрімко знизився курс української національної валюти - гривні стосовно ВКВ під впливом наслідків світової і російської фінансової кризи 1997-1998 pp. І, тому, набагато менша Словаччина майже наблизилася за обсягом номінального ВВП до показників України. Згідно з даними словацької статистики, в 2000 р. номінальний ВВП СР складав 19 млрд. 203 млн. дол. США (в поточних цінах). Зовнішньоторговельний оборот Словаччини наприкінці 1990-х років перевищив 20 млрд. дол. США: в 1999 р. експорт СР досяг 10 млрд. 289 млн. дол. США, імпорт 11 млрд. 321 млн. дол. США, у 2000 p., відповідно, 11 млрд. 869 млн. і 12 млрд. 787 млн. дол. США. У другій половині 1990-х років щорічний обсяг зовнішньої торгівлі України був майже у 2 рази більшим, ніж Словаччини, і перевищив показник 40 млрд. дол. США. Але необхідно враховувати, що за перерахування наведених абсолютних показників ВВП, зовнішньої торгівлі на відносні - хоча б з розрахунку на 1 жителя країни, Словаччина була значно попереду України, маючи майже в 10 разів меншу кількість населення. Безумовно, в України в минулому і зараз є набагато могутніший економічний потенціал, ніж у Словаччини, але ефективність використання чи віддача, наприклад, українського промислово-виробничого або експортного потенціалу, як свідчать наведені дані, суттєво нижча ніж аналогічного словацького. Таким чином, абсолютні і відносні показники соціально-економічного розвитку СР в 1990-ті роки засвідчують, що до цієї держави Україна повинна була ставитися як майже до рівноцінного економічного партнера.

Лише з 2001-2002 pp. почався динамічний ріст української економіки, який зараз, у свою чергу, є за темпами найвищим серед пострадянських країн СНД. Відновлення економічного росту, досягнення високих темпів приросту ВВП, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі та інше створюють міцну базу для переходу до нового етапу економічного співробітництва між Україною та СР. Але ризиками для подальшої успішної двохсторонньої співпраці стають геополітичні зміни в Європі внаслідок розширення ЄС на Схід та, відповідно, зміна статусу спільного українсько-словацького кордону на частину нових зовнішніх кордонів європейської спільноти, що в перші роки неминуче матиме певні бар'єрно-економічно риси.

Водночас є ряд постійно діючих об'єктивних чинників, які сприяють двохсторонньому економічному співробітництву. Зокрема, важливою об'єктивною передумовою інтенсивної українсько-словацької господарської взаємодії, яка була присутня в 1990-ті роки і продовжує існувати в сучасності та довготривалій перспективі, є геостратегічний фактор - безпосередня взаємодія просторово близьких народногосподарських комплексів, вигідне розташування двох держав на перехресті економічних шляхів в Європі між Сходом і Заходом (чи й більше - в стратегічному центрі євразійської співпраці) та Північчю і Півднем (що дозволило обом державам ефективно включитися в Балто-Чорноморське і Балто-Адріатичне економічне співробітництво). Не використати вигоди географічного розташування з метою отримання не політичних, а насамперед економічних дивідендів було б стратегічною помилкою двох держав. При цьому спільна українсько-словацька геоекономічна стратегія дозволяє досягти кумульованого або і синергетичного ефекту. Тому уже з другої половини 1990-х років Україна і СР почали координувати дії і розробляти спільні міжнародні господарські проекти, насамперед з євразійського транзиту енергоносіїв до Європи. Хоча й тут, як і на інших напрямках українсько-словацького економічного співробітництва в 1990-ті роки не обійшлося без проблем і навіть конфлікту стратегічних національне-державних інтересів.

Принципово впродовж 1990-х років змінився характер суб'єктів-учасників українсько-словацьких зовнішньоекономічних відносин. У попередні десятиліття "соціалістичної співдружності" реально єдиним учасником міжнародних економічних зв'язків була держава, у власності якої знаходилися майже всі підприємства-виробники і експортери. Існувала державна монополія на зовнішню торгівлю, яка здійснювалася, за незначними винятками, лише через спеціалізовані державні експортно-імпортні структури, наприклад, зовнішньоторговельні організації та об'єднання.

Ліквідація адміністративно-директивної, одержавленої економічної системи, кардинальна лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків та інші реформні кроки привели до того, що з початку 1990-х років найбільш динамічним елементом українсько-словацьких економічних відносин стала велика маса конкретних суб'єктів господарської діяльності. Держави також залишилися прямими учасниками зовнішньоекономічних стосунків. Але значно меншим чином, особливо внаслідок звуження державного сектору в економіці України і СР у ході приватизації.

Основною функцією держав в системі українсько-словацьких господарських стосунків 1990-х років стало створення сприятливих умов для безпосередньої взаємодії нових ринкових суб'єктів, більшість з яких уже належала до недержавного, найчастіше приватного сектора. У своїх торговельних, виробничо-коопераційних, інвестиційних та інших контактах і співпраці із закордонними партнерами ці підприємства і організації керувалися принципами раціональності, економічної доцільності та отримання прибутку. Держави, однак, формують своєрідний законодавчо-нормативний і міжнародно-правовий "коридор", щоб приватні інтереси ринкових структур-учасників українсько-словацького економічного співробітництва не вступали в суперечку із суспільними інтересами та стратегічними завданнями двохсторонньої господарської співпраці.

До такого нового рівня взаємовідносин в економічному співробітництві Україна і Словаччина рухалися в 1990-ті роки поступово - через перехідний період змін в системі двосторонніх стосунків. Причому, перші зрушення в українсько-словацьких економічних відносинах відбулися ще в період планової економіки. У другій половині 1980-х років в Україні, як і на загальносоюзному рівні, впроваджувалися нові механізми у сфері зовнішньоекономічних стосунків. Акцент було зроблено на розвиток прямих виробничих і науково-технічних зв'язків підприємств і організацій.

Прямі зв'язки соціалістичного періоду дозволили українським підприємствам налагодити різні види економічного співробітництва і набути досвіду роботи на зовнішньому ринку та в здійсненні експортно-імпортних операцій. Надалі не всі контрагенти українсько-словацьких прямих зв'язків утримали контакти з різних причин - через роздержавлення і приватизацію підприємств і пошук новими власниками інших партнерів, вичерпання ефективності співробітництва тощо. Загалом перехід як всередині держав, так і в зовнішньоекономічних зв'язках до ринкових відносин суттєво змінив характер українсько-словацького економічного співробітництва.

Це вплинуло на процеси розвитку співробітництва в основній сфері зовнішньоекономічних відносин України і СР - у взаємній торгівлі, яка впродовж 1990-х років еволюціонувала досить нерівномірно. Серйозний вплив на двосторонню торгівлю мали і наслідки фінансової кризи 1997-1998 p., що спричинили падіння її обсягів.

Торговельно-економічна місія в складі посольства України в СР у звіті за 2000 р. наводить цікаві дані про питому вагу України в зовнішньоторговельних операціях Словаччини. Так, в 1998 р. експорт до України складав 1,9% загального обсягу словацького експорту, в 1999 р. - 1%, в 2000 р. - 0,9 %. А частка України в імпорті СР становила за ці ж роки, відповідно, 1,8, 1,28 і 1,48%. У загальному обсязі товарообігу СР доля України складала в 1998 р. - 1,8%, в 1999 р. - 1,3%, а в 2000 р. - 1,36% . Для порівняння слід зазначити, що доля Російської Федерації в товарообігу СР протягом 1998-2000 pp. зросла з 6,6 до 9,26%, хоча така питома вага торгівлі з Росією та її ріст був швидше обумовлений збільшення експорту російських енергоносіїв до Словаччини та деблокацією російського зовнішнього боргу перед СР, який становить понад 1 млрд. дол. США.

Згідно із офіційними даними словацької зовнішньоекономічної статистики, які видаються дещо точнішими, ніж аналогічні українські офіційні статистичні показники, динаміка обсягів експорту-імпорту між Словаччиною і Україною виражена в національних грошових одиницях - словацькій кроні (за орієнтовного середнього курсу: 40 словацьких крон = 1 дол. США) була наступна(Див. дод. 2)

Дані Таблиці 2. висвітлюють ще більшу нерівномірність розвитку зовнішньої торгівлі між Україною і Словаччиною в 1990-ті роки. Критичне наростання дефіциту зовнішньоторговельного обороту для української сторони в середині 1990-х років (1995 р. - понад 1 млрд. слов. крон, тобто більше 50 млн. дол. США ) примусило державні органи України більш предметно зайнятися проблемою зовнішньоекономічних зв'язків із Словаччиною.

Погіршення торговельних показників та необхідність виправлення становища були і одними із головних причин ініціювання зустрічі і переговорів урядових делегацій України і СР, очолюваних прем'єрами Є. Марчуком і В. Мечіаром, у Високих Татрах (СР) в січні 1996 р. Про це свідчать положення щодо необхідності кардинальних змін у взаємній торгівлі, які містяться у спільній заяві двох глав урядів за результатами переговорів на Штрбському плесі.

Водночас на українсько-словацьких переговорах урядових делегацій у Високих Татрах були підписані і важливі міжурядові документи - Конвенція між Україною і СР про уникнення подвійного оподаткування і Декларація про принципи та напрямки співробітництва між Україною і СР у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Тут же 22 січня 1996 р. була укладена і Угода про співробітництво між Торгово-промисловою палатою України і Торгово-промисловою палатою СР.

Торгово-промислові палати обох країн взяли на себе важливу функцію сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків між Україною та СР. Хоча статус і можливості двох палат дещо різняться - словацька ТПП є складовою частиною державної системи і структури підтримки експорту, а українська -швидше добровільною асоціацією учасників експортно-імпортних зв'язків, через координацію дій із організації міжнародних виставок, ярмарків, практичного пошуку партнерів із ділового співробітництва, налагодження контактів між підприємствами-контрагентами зовнішньоекономічних відносин та іншою широкою активністю торгово-промислові палати суттєво сприяли розширенню кола учасників українсько-словацьких економічних зв'язків

У другій половині 1990-х років з'явилися принципово нові моменти у самому міжпалатному співробітництві.

Цікавим фактом, однак, є те, що таку форму українсько-словацького міжпалатного співробітництва ініціювали насамперед регіональні торгово-промислові палати прикордонних областей України і Словаччини. Восени 1997 р. в м. Київ відбулася зустріч представників ТТП України та СР, на якій констатовано, що співробітництво палат в розвитку українсько-словацького економічного співробітництва є недостатнім. Тому Кошицька палата ТПП СР і Закарпатська ТГШ уже в січні 1998 р. підписали угоду про між палатну співпрацю, яка передбачала чергові спільні акції: організацію і проведення ярмарків, загальних і тематичних виставок товарів, організацію презентацій фірм і робочих зустрічей, проведення семінарів. Одночасно регіональні палати почали роботу над проектом із створення Словацько-української торгової палати, з розрахунком на отримання для його реалізації фінансової підтримки програми Європейської Комісії ФАРЕ-КРЕДО. В 1999 р. така змішана українсько-словацька палата була створена. Установчі збори з формування української частини Ради Словацько-Української ТПП, як повідомлялося в листі Закарпатської ТГШ до Йозефа Лукача - голови СУТГТП, відбулися в м. Ужгород 6 липня 1999 p. A 8 липня в м. Кошице пройшла зустріч українських і словацьких членів Ради СУ ТПП. Планом її діяльності уже на другу половину 1999 р. передбачалося організація та сприяння проведенню міжнародних ярмарок, виставок, контактних днів в українських містах Одесі, Горлівці, Вінниці та Ужгороді та словацькому –Лученці.

Таким чином, розвиток співробітництва ТПП України і СР та їх регіональних структур свідчить, що активним чинником в системі українсько-словацького економічного співробітництва були не тільки державні органи, а й торгово-промислові палати, підприємницькі об'єднання і асоціації. Разом з тим, основну координуючу роль у розвитку системи зовнішньоекономічних зв'язків між Україною і СР відігравала двохстороння міжурядова українсько-словацька Комісія з питань економічного і науково-технічного співробітництва.

Черговим потенційним програшем в динамізації українсько-словацького економічного і науково-технічного співробітництва 1990-х років стала невдача спільних зусиль України і СР по вступу української сторони до Центральноєвропейської асоціації вільної торгівлі (CEFTA). Це багатостороннє субрегіональне міжнародне економічне об'єднання було створено в 1993 р. У 1996 p. CP запропонувала Україні підтримку входження до цієї зони вільної торгівлі. Але необхідними умовами повноправного членства держави в CEFTA були наступні вимоги: членство в ГАТТ/СОТ, асоційоване членство в ЄС та підписання угод про вільну торгівлю з кожною із країн-членів CEFTA [7.-С.1-32]. Незважаючи на те, що Україна ще не виконувала цих основних вимог до кандидатів на вступ до CEFTA, українська і словацька сторони почали вести активну підготовчу роботі з приєднання української держави до цієї Асоціації. Так, дані питання виносилися на розгляд робочої групи експертів 16-19 січня і 13-15 березня 1996 p., обговорювалися на четвертому і п'ятому засіданнях міжурядової комісії з питань економічного і науково-технічного співробітництва. Кроком вперед було підписання під час робочої зустрічі урядових делегацій 6-7 березня 1997 р. в м. Ужгород Меморандуму про заходи щодо лібералізації умов взаємної торгівлі між Україною та СР. У квітні 1997 р. розпочали роботу групи українських і словацьких експертів з аналізу торговельно-економічних режимів двох країн для підготовки пропозицій щодо можливостей, термінів і графіків проведення переговорів про лібералізацію українсько-словацької торгівлі .. Але надалі спільна діяльність обох сторін з підготовки вступу України до CEFTA припинилася. Українська сторона об'єктивно не була спроможна забезпечити в прискореному темпі набуття членства в ГАТТ/СОТ, асоційованого членства в ЄС, як необхідної вимоги до кандидатів на вступ в Асоціацію. А СР, переорієнтувавшись в 1997-1998 р. у східному напрямку на пріоритетний розвиток співробітництва з Росією поступово втратила інтерес до лобіювання вступу України в CEFTA. Тобто, спроба підняти на вищий і багатосторонній рівень хоча б зовнішньоторговельне співробітництво та перейти до режиму вільної торгівлі в українсько-словацьких економічних відносинах другої половини 1990-х років завершилася безрезультатно.

2.3 Проблеми інвестиційного співробітництва України і Словацької Республіки

Складним для українсько-словацького міждержавного економічного співробітництва 1990-х років виявився перехід і до інших вищих форм господарської співпраці, таких як реалізація спільних інвестиційних проектів та забезпечення взаємного серйозного зростання прямих іноземних інвестицій в національні економіки. Причому в 1990-ті роки тут існували і існують серйозні проблеми як на макрорівні міждержавного українсько-словацького господарського співробітництва, так і на мікрорівні - в безпосередній взаємодії суб'єктів господарської діяльності.

Складність українсько-словацького співробітництва 1990-х років в інвестиційній сфері на міждержавному рівні була значним чином зумовлена негативною спадщиною, отриманою від минулої "соціалістичної економічної інтеграції" в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги". Найскладніші проблеми для України і СР виникла навколо незавершеного гігантського будівництва Криворізького гірничо-збагачувального комбінату (КГЗК), який зараз є найбільшою і найдорожчою недобудовою в цілій Європі.

У 1983 р. в Берліні була підписана багатостороння угода країн-членів РЕВ про співробітництво у спорудженні КГЗК. В 1985 р. почалося спорудження інфраструктури, а в 1986 р. практичне будівництво комбінату. Багатосторонні домовленості в цій сфері були доповнені двосторонніми договорами СРСР із європейськими країнами РЕВ. 24 вересня 1986 р. підписано міжурядову угоду між СРСР і ЧССР про співробітництво в будівництві КГЗК. Однак, після революції 1989 р. та зміни режиму, чехословацька влада 16 квітня 1992 р. схвалила рішення про припинення державної участі в будівництві комбінату і оголосила тендер на продаж права чехословацької сторони на інвестування в це будівництво. 27 грудня 1992 р. за декілька днів до припинення чинності федерації та усамостійнення СР і ЧР було підписано договір між урядом ЧСФР та Східнословацьким металургійним комбінатом (м. Кошице) про перехід на кошицьке підприємство прав на вкладені чехословацькою державою в спорудження чехословацької частини КГЗК кошти і на участь в подальшому будівництві. 16 лютого 1994 р. Україна і Словаччина підписали міжурядовий протокол щодо спорудження КГЗК, який став додатком до радянсько-чехословацької угоди від 24 вересня 1986 р

Кабінет Міністрів України ще в 1992 р. створив спеціальну державну комісію з розгляду питань подальшого будівництва КГЗК, яка прийшла до висновку про доцільність завершення робіт, так як,наприклад, колишніми учасниками було завершено об'єкти на 70-85%. Зокрема, словацька сторона виконала зобов'язання по будові на 75% . Надалі, однак, участь словацької сторони у будівництві КГЗК була тісно пов'язана із долею Східнословацького металургійного комбінату (абревіатура словацькою - ВСЖ). 20 травня 1994 р. було укладено угоду між ВСЖ і КГЗК про реалізацію словацьким підприємством відведеної йому частки будівництва та постачання в Кошице залізорудної сировини.

Уже в цей час Україна намагалася створити міжнародний консорціум для завершення спорудження КГЗК. Переговори з цього питання українськими державними органами велися також з Румунією і Болгарією. Румунська сторона, зокрема, не заперечувала проти створення такого консорціума у формі спільного підприємства. Тому і словацьким учасникам було запропоновано в 1996-1997 pp., вперше - під час зустрічі прем'єрів України і СР у Високих Татрах в січні 1996 p. взяти участь у заснуванні і діяльності спільного підприємства для завершення будівництва КГЗК [75.-С.205]. Але невдовзі внутрішні проблеми самого ВСЖ унеможливили реалізацію такого проекту.

ВСЖ за сприяння уряду В. Мечіара був фактично приватизований групою менеджерів комбінату на чолі з Олександром Резешем. Це приклад так званої "політичної приватизації", яка відбувалася в 1994-1998 pp. в Словаччині. Поступово А. Резеш сконцентрував у своїх руках і в руках членів родини контрольний пакет акцій комбінату. Але приватизовані таким шляхом провідні словацькі підприємства через неефективне управління нерідко банкротували. Що не оминуло й ВСЖ.

Наприкінці 1998 р. фінансово-господарське становище ВСЖ погіршилося настільки, що банки-кредитори оголосили дефолт комбінату за неповернутими кредитам борги. Консорціум словацьких і закордонних банків призначив кризовий менеджмент на чолі з Габріелем Ейхлером для виводу ВСЖ із боргової кризи. Почався розпродаж майже 150 нерентабельних дочірніх підприємств ВСЖ, в т.ч. за кордоном.

Суб'єктивними причинами кризового стану ВСЖ були насамперед стратегічні помилки менеджменту і основних власників комбінату. З-поміж них варто назвати наступні. Надмірні амбіції та неефективні фінансові затрати основних власників ВЖС - сім'ї А. Резеша щодо можливості перетворення комбінату в транснаціональну корпорацію, яка б оперувала щонайперше у Центрально-Східній Європі (ВСЖ на приватизаційному конкурсі придбав угорський металургійний комбінат ДАМ-Дьордь, намагався ввійти до складу акціонерів польського металургійного комбінату в Катовіце та ряду чеських металургійних комбінатів). Велика диверсифікація виробничої та фінансово-господарської діяльності ВСЖ: крім основного - сталеплавильного виробництва, кошти непродуктивно вкладалися у створення СП і дочірніх підприємств за кордоном, не пов'язаних із металургією, власниками було куплено, наприклад, футбольний клуб "Спарта" (м. Прага) тощо. Розбазарювання і привласнення коштів ВСЖ власниками контрольного пакету акцій. Сім'я А. Резеша перетворилася в один із найбагатших кланів у Словаччині, придбала особисто для себе нерухомість за кордоном, зокрема в Іспанії, парк престижних автомобілів та літаків для себе і комбінату, частину акцій ВСЖ ними було переведено на свої фірми в офшорні зони. Фінансування політики - ВСЖ був головним фінансовим спонсором РЗДС та В. Мечіара, а А. Резеш на парламентських виборах 1998 р. навіть безпосередньо очолив виборчий штаб "мечіарівців", позаяк саме завдяки "політичній приватизації" за сприяння В. Мечіара сім'я А. Резеша оволоділа в середині 1990-х років контрольним пакетом акцій ВСЖ.

Серед об'єктивних причин занепаду ВСЖ ключову роль зіграла загальна рецесія металургійного виробництва у світі наприкінці 1990-х років та планомірне його зниження в країнах ЄС, техніко-технологічна відсталість основного виробництва комбінату. "Резешовці" з середини 90-х років самі намагалися залучити іноземних інвесторів для модернізації та розгортання нового виробництва на ВСЖ - створили у складі комбінату СП з фінськими фірмами. Але А. Резеш не допускав цих іноземних інвесторів до управління комбінатом. В 1997-1998 pp. він формально відійшов від керівництва ВСЖ, передавши правління в руки т.зв. "кіндер-менеджменту", на чолі з сином Юліусом та групою його 30-річних товаришів. Однак, застава частини пакету акцій "резешовців" банкам за отримані кредити, вимушений продаж та інтенсивна торгівля акціями комбінату на ринку цінних паперів поступово підірвали роль сім'ї А. Резеша, як основних власників ВСЖ. Підприємство стало неплатежеспроможним, тому банки-кредитори взяли над ним контроль.

За таких умов говорити про ефективну участь ВСЖ у продовженні будівництва КГЗК не могло бути й мови. Представники словацького підприємства до того ж на українсько-словацьких переговорах у жовтні 1999 р. в Братиславі зажадали від України повернення своєї частки, вкладеної в спорудження КГЗК. Вони оцінили її в 44 млн. дол.. СІЛА і вимагали негайно повернути в грошовій формі.

Епопея кризи ВСЖ завершилася вступом стратегічного іноземного інвестора - американської корпорації U.S.Steel до підприємства. В березні 2000 р. Кабінет Міністрів М. Дзурінди, після тривалих переговорів із потенційними інвесторами ВСЖ, обрав американську фірму, як найбільш ефективного нового власника комбінату . Але U.S.Steel погодилася викупити за 700 млн. дол., із розстрочкою платежу до 10 років та зарахуванням реінвестицій у сплачену ціну лише основне - сталеплавильне виробництво комбінату потужністю до 4 млн. т металу в рік. Дочірні підприємства і соціальні об'єкти американців не цікавили. Тому уряд СР пішов на поділ існуючого цілісного комбінату на дві юридичні особи: першу - новостворене підприємство U.S.Steel-Кошице і друге - залишену частину – ВСЖ.

Американські інвестори не мали бажання вкладати кошти в криворізький довгобуд, а фінансове слабий ВСЖ не мав можливості активізувати свою участь у будівництві КГЗК. Українська сторона, однак, продовжувала пропонувати Словаччині створити акціонерне товариство на території України для завершення будівництва КГЗК.

19 квітня 2000 p., однак, на засіданні кабінету міністрів Словаччини було схвалено рішення щодо: а) повного припинення участі СР у спорудженні КГЗК; б)офіційного виходу СР з усіх договорів, пов'язаних із будівництвом КГЗК.

Міністр економіки СР Любомир Гарах на прес-конференції після засідання уряду заявив, що причиною такого кроку Словаччини є невиконання Україною договірних зобов'язань по КГЗК. Водночас, Л. Гарах підкреслив, що уряд не буде брати на себе ніяких зобов'язань Східнословацького металургійного комбінату щодо участі в спорудженні КГЗК, позаяк це - приватно-корпоративна фірма, яка сама відповідає за своїми договірними зобов'язаннями [30.-С.76-81]

Проблема участі словацької сторони і ВСЖ зокрема у будівництві КГЗК до теперішнього часу залишається предметом українсько-словацьких міждержавних переговорів. На 9-му і 10-му засіданнях міжурядової комісії з питань економічного і науково-технічного співробітництва в 2002 р. представники України знову пропонували СР створити на українській території підприємство з іноземними інвестиціями для завершення довгобуду. Але, на жаль, перспективи як завершення спорудження КГЗК, так і участі в цьому ВСЖ -досить песимістичні. Наприкінці 2002 р. контрольний пакет акцій ВСЖ через словацький ринок цінних паперів викупила агресивна фінансова фірма "Пента" Це - група молодих словацьких гравців на ринку цінних паперів, які, зазвичай, або дешево купують підприємства з метою дорожчої перепродажі їх після фінансово-господарського оздоровлення, або купують контрольні пакети акцій на замовлення іноземних клієнтів. Тривалим інвестуванням і виробничою діяльністю "Пента" не займається. Зміна власників ВСЖ не дозволяє прогнозувати активної участі словацької сторони в добудові КГЗК в Україні.

Впродовж 1990-х років були приклади успішного інвестування словацьких фірм в Україні. Серед них варто назвати інвестицію "Хемосвіту" в Луцьку, де наприкінці 1996 р. за сприяння українського уряду словацькому інвестору вдалося викупити 50% плюс 1 акцію підприємства Луцькпластмаса. На 1 січня 2001 року обсяг прямих словацьких інвестицій в Україні становив 43,3 млн. дол. США. За 2000 рік він збільшився на 2,9 млн. дол. США, або на 7,1%. Характерною ознакою розвитку інвестиційної діяльності Словаччини в Україні за цей період є те, що більшими темпами зростали інвестиції, спрямовані у виробничі галузі (9,5%). Причому типова вага словацьких інвестицій, спрямованих у підприємства, що виробляють продукцію є однією з найбільших - 75,5% (в цілому по Україні 54,9%, в польських інвестиціях - 29,7%, в угорських - 23,4%).Одним з потужніших словацьких інвесторів - акціонерним товариством "Хемосвіт" - вкладено в спільні українсько-словацькі підприємства інвестиції близько 16 млн. дол. США. Підприємством "Мінер фін" вкладено в гірничодобувну промисловість понад 20 млн. дол. США. В цілому по Україні було зареєстровано 195 спільних підприємств за участю словацького капіталу, з яких 67, або 34,3% безпосередньо випускають продукцію

Однак на міждержавному рівні тісної координації інвестиційної діяльності або реалізації спільних інвестиційних проектів у 1990-ті роки було явно мало. Лише наприкінці десятиліття Україна запропонувала СР взяти участь у транзиті каспійської нафти через новозбудований нафтопровід Одеса-Броди та системою нафтопроводів "Дружба" . Українсько-словацькому співробітництву у транзиті енергоносіїв до Європи може сприяти і той факт, що газо- і нафтотранзитну систему СР в 2001-2002 pp. приватизували могутні російські корпорації "Газпром" (у складі російсько-німецько-французького консорціуму) та ЮКОС. Росіяни є партнерами і України в новоствореному консорціумі з транзиту природного газу до Європи через українську територію. Але наскільки буде ефективною співпраця України і СР в рамках таких багатосторонніх енергетичних проектів покаже час.

Не слід забувати, що позиція Словаччини з транзиту енергоносіїв тривалий час, особливо у другій половині 1990-х років не завжди була сприятливою для України. Уряд В. Мечіара в середині 1990-х років розпочав переговори з Москвою щодо можливості будівництва додаткової гілки від трансконтинентального газопроводу "Ямал-Західна Європа" з Польщі до Словаччини. Російська сторона в особі колишнього керівництва "Газпрому" виношувала плани будівництва такого газопроводу в обхід України, щоб позбавити українську державу вагомої ролі в газотранзиті. У 1999-2000 pp. уряд М. Дзурінди висловив підтримку російським планам і готовність СР взяти участь у будівництві гілки "Ямал 2". Така позиція словацької сторони викликала серйозну напругу в українсько-словацьких міждержавних відносинах. У реальності, однак, "Газпром" не має коштів для масштабного будівництва додаткових газопроводів. Тому ідея спорудження російсько-білорусько-польсько-словацького газопроводу в обхід території України в 2002 р. втратила актуальність. Уроком є, що в майбутньому СР і Україна повинні уникнути поспішності в односторонньому прийнятті стратегічних рішень у важливих сферах економічного і інвестиційного співробітництва.

Розділ 3. УКРАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКІ ЗВ'ЯЗКИ І ВЗАЄМОВПЛИВИ В ГУМАНІТАРНІЙ І КУЛЬТУРНО-ДУХОВНІЙ СФЕРАХ

Міждержавне співробітництво України і СР у сфері культури, науки, освіти і захисту прав національних меншин має визначальне значення для формування дієвих механізмів взаємозбагачення духовної культури двох близьких слов'янських народів, збереження культурно-національної самобутності словацької меншини в Україні та української і русинської в Словаччині, формування мультикультурного суспільства, наростання процесів взаємовпливу в сфері мистецтва і літератури та у всіх інших областях життєдіяльності. Становлення основ системи українсько-словацького культурно-духовного співробітництва впродовж 1990-х років відбувалося в загальному контексті розвитку як двосторонніх міждержавних взаємин, так і культурного будівництва і етнополітики в умовах незалежності України і Словаччини.

Особливістю культурно-духовних, наукових і міжетнічних зв'язків, однак, є їх багатовікове підґрунтя, глибші історичні корені і ширша масова участь творчих еліт і громадян у цьому виді українсько-словацького співробітництва. Позитивним моментом співпраці двох народів у сфері культури, науки, освіти і прав національних меншин є значно нижчий рівень можливого негативного впливу міжнародних і міждержавних відносин та деяких політико-ідейних чинників на взаємодію культур націй та етнічних груп. Разом з тим, пізнання культурних здобутків і традицій сусіднього народу, національних меншин взаємозближення культур надзвичайним чином сприяє формуванню клімату довіри і поваги в міждержавних відносинах.

Слід також підкреслити цивілізаційну ідентичність України і Словаччини, які з перших днів незалежності зголосилися до цінностей європейської цивілізації і європейської культури. Але, згідно із положеннями модерністської теорії "конфлікту цивілізацій", висунутої С. Гантінґтоном, Україна і Словаччина знаходяться на т. зв. цивілізаційному розлом, який проходить з півночі на південь від Скандинавії до Адріатики, зокрема, відокремлюючи греко-католицькі західноукраїнські землі від східноукраїнських - православних. Тому Західна Україна, як і Словаччина та інші держави Центрально-Східної Європи, належить за цією теорією до західної цивілізації. Сучасний американський дослідник вважає, що цій цивілізації в Європі протистоять православна і мусульманська цивілізації. В основу такого новітнього трьохмірного поділу Європи (а світу - на 8 цивілізацій) С. Гантінґтон поклав культурно-цивілізаційні відмінності. Песимістичними є прогнози американського вченого, щодо найбільшої імовірності виникнення конфліктів на межі стикування цивілізацій [77.-С.21,24].

Але реальна практика навіть українсько-словацького культурного співробітництва 1990-х років засвідчила, що попри гантінґтонівські нібито культурно-цивілізаційні відмінності відбувалося не дистанціювання, а культурне зближення двох народів. І далеко не за рахунок лише взаємодії "цивілізаційне близьких" західноукраїнських областей із Словаччино, а, навпаки, завдяки переважно співробітництву на міждержавному рівні.

3.1 Українсько-словацькі культурні, наукові і освітні взаємозв'язки

Як і вся система міждержавних відносин України Словаччини в 1990-ті роки, двохстороннє культурне співробітництво поступово позбулося заідеологізованої бази, характерної для попереднього комуністичного режиму. Культурні зв'язки при цьому не зазнали руйнації організаційних структур співпраці, характерної для деяких інших областей відносин. Тому вони еволюційне продовжувалися. Неминучим, все ж, виявився перехідний етап межі 1980-1990-х років у історії новітнього українсько-словацького культурного співробітництва.

Документ зазначений в збірнику документів “Україна на міжнародній арені”[75.-С.215], засвідчує, що ще в серпні 1989 р. було укладено Договір про співробітництво між Міністерством культури Української Радянської Соціалістичної Республіки і Міністерством культури Словацької Соціалістичної Республіки на 1989-1991 pp. Це - єдиний відомий нам конкретний українсько-словацький документ, підписаний у відповідності із міжурядовими домовленостями з травня1998 р.

У Статті 1 Договору традиційно для документів того періоду стверджувалося, що міністерства культури сприятимуть культурному співробітництву між Україною і Словаччиною, "спрямованому на залучення широких мас трудящих до досягнень культури”. Однак, наступні статті Договору були більш прагматичними і конкретними. Так, в Статті 2 визначалися по 14 закладів культури і мистецтва двох країн, між якими встановлювалося безпосереднє співробітництво. З-поміж них були наступні пари: Музей історії Києва - Музей історії Братислави; Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1944-1945 pp. - Музей Словацького національного повстання (м. Банська Бистриця); Державний академічний театр опери і балету їм. Т.Г. Шевченка - Опера Словацького національного театру; Дніпропетровський театр опери і балету - Театр Й.Г. Тайовського з Банської Бистриці; Державний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької зі Львова - Український національний театр з Пряшева та інші . Державна Республіканська бібліотека м. Київ була включена як у вказаний список - партнером Державної наукової бібліотеки з Пряшева, так, згідно із Статтею 6 щодо спільної бібліотечної діяльності, і партнером Бібліотеки Матиці Словенської (м. Мартин) [74.-С.219]

Міністерства культури України і Словаччини, як видно з тексту Договору від 21 серпня 1989 p., домовилися також про щорічний обмін двома тематичними виставками (Ст.З), співробітництво гастрольно-концертних організацій "Укрконцерту" і "Словаколконцерту" (Ст.4), обмін самодіяльними колективами, культосвітніми працівниками та інше (Ст.5). У сфері кінематографії, розглядалася можливість проведення кінофестивалів у годному із міст України і Словаччини, спільне виробництво кіно продукції тощо (Ст.7) .Загалом, українсько-словацький Договір про культурне співробітництво від 21 серпня 1989 р. був виваженим і не занадто заідеологізованим документом з конкретними практичними завданнями. Зроблений нами вище детальний виклад його змісту пояснюється тим, що основні положення вказаного Договору, як показує аналіз документу і надалі лягли в основу ряду двосторонніх українсько-словацьких документів 1990-х років про співробітництво у сфері культури.

Започатковані на базі положень Договору та існуючі з попереднього часу широкі безпосередні зв'язки між культурними установами України і Словаччини у більшості продовжувалися і на етапі незалежності двох держав. Це і є ще одним позитивом українсько-словацького культурного співробітництва. Безпосередні зв'язки творчих колективів, обміни, гастролі, стажування тощо мали місце постійно. Так, в 1988 р. в Україні на гастролях побували симфонічний оркестр Кошицької консерваторії, струнний квартет Словацької філармонії. Група українських артистів відвідала Пряшівський театр. Режисер із Словаччини І. Іванчо поставив у Закарпатському обласному музично-драматичному театрі п'єсу словацького драматурга Я. Калоша "Дім для молодшого сина". Відбулися виставки творів закарпатських художників у м. Кошице, а східнословацьких -у м. Ужгород. У вересні 1988 р. широка культурна програма за участі словацьких митців була представлена на традиційних Днях Братислави в м. Київ. У 1989 р. в київському Державному музеї образотворчого мистецтва експонувалася виставка "Живопис і музика в творчості словацьких художників і музикантів", а в східнословацькому м. Требішов - виставка закарпатських художників. В 1990 р. в Києві працювала виставка творів О. Новаківського з колекції пряшівського професора М. Мушинки. Наступного року - на щорічному огляді "Маковицька струна - 91", присвяченому 750-річчю міста Бардейов, на запрошення Союзу русинів-українців - організатора фестивалю виступив вокальний ансамбль Львівського політехнічного інституту. Тернопільський театр ім. Т.Г. Шевченка виступив з виставами перед глядачами в м. Пряшів [21.-С.87]

Поступово формувалася міжнародно-правова основа українсько-словацького співробітництва в області культури. Невдовзі після усамостійнення України - уже на початку 1992 р. був підписаний перший двохсторонній документ у цій сфері - Протокол про культурне співробітництво між Міністерством культури України та Міністерством культури Словаччини.

Поштовхом до розробки нової комплексної договірної бази співробітництва України уже із незалежною Словаччиною в сфері культури став візит президента СР М. Ковача до Києва в червні 1993 p., підписання генерального українсько-словацького договору про співробітництво і добросусідські відносини та переговори словацької делегації з українською стороною про всі аспекти співпраці.

Спеціальна частина Договору про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Україною та Словацькою Республікою, укладеного в Києві 29 червня 1993 р. присвячена питанням українсько-словацького культурного співробітництва. Як зазначається у Статті 16, сторони розглядають розширення та поглиблення традиційних культурних зв'язків... як природну потребу своїх народів. Вони зміцнюватимуть і розвиватимуть співробітництво в галузі культури, науки, освіти та інформації." Держави зобов'язалися, що "сприятимуть розширенню обмінів між творчими колективами, діячами мистецтва, спеціалістами, установами культури та освіти на державному, регіональному та місцевому рівнях...”

Відразу ж після завершення візиту за результатами українсько-словацьких переговорів на найвищому рівні МЗС України направив центральним міністерствам і відомствам програму-інформацію з конкретними завданнями щодо реалізації досягнутих домовленостей. Міністерство культури України повинно було розробити подальший план співробітництва із Міністерством культури СР.[75.-С.215].

Управліннями Міністерства культури України восени 1993 р. знову подали пропозиції з основних напрямків співробітництва для включення до проекту українсько-словацького документу. 24 вересня 1993 р. Т. Бартакова направила підготовлений словацькою стороною проект Договору. Вона у власноручному короткому листі, відправленому факсом до управління з міжнародних зв'язків Мінкультури України, досить цікаво зауважила: "Дуже вибочаюся за тривале мовчання, але завжди було щось більш актуальне. Зараз актуальна Україна”.

Словацький проект ретельно аналізувався і обговорювався у всіх структурах українського міністерства. Цікаво, що в преамбулі словацького варіанту є посилання на нібито діючу угоду про культурне співробітництво на базі чого й укладається даний двохсторонній документ. Хоча, насправді, саме в цей час - 1993 р. у сфері культурного співробітництва між двома країнами ніякого чинного міжнародно-правового акту і не було. Тому українські спеціалісти змінили це положення в тексті проекту документу і зробили посилання на базовий українсько-словацький договір про співробітництво. Українська сторона також відмовилася від формулювань - договір, угода в назві документу. Більш доцільним було його іменування, виходячи із змісту та короткостроковості дії -1994-1995 pp., планом співробітництва.

Впродовж грудня 1993 р. - січня 1994 р. тривало погодження основних положень нового двохстороннього плану співробітництва. З 14 по 18 лютого 1994 р. у Словаччині перебувала делегація Міністерства культури України на чолі з міністром І.Дзюбою. Під час перебування української делегації в СР міністрами двох країн і був підписаний План співробітництва між міністерствами культури України і Словаччини на 1994-1995 роки [1.4.12.]. Українська делегація відвідала також місця компактного проживання українців у Східній Словаччині - Бардейов, Свидник, Пряшів, а 15 лютого 1994 р. - взяла участь у зустрічі з представниками Союзу русинів-українців Словаччини.

Однак, укладення нового плану автоматично не привело до пожвавлення українсько-словацького культурного співробітництва. Навпаки, в 1994 pp. у цій сфері тривав застій, який розпочався ще в 1993 р. Поясненнями такого негативного стану могли бути складні внутрішньополітичні процеси, які розгорнулися в обох країнах. Зокрема, в Словаччині: урядова криза, відставка Кабінету В. Мечіара та створення тимчасового коаліційної влади весною 1994 p., a потім - осінні позачергові парламентські вибори. В Україні цього року відбувалися президентські вибори, що привели до зміни глави держави. Здається, ці внутрішньополітичні катаклізми 1994 р. на певний час майже паралізували двохсторонню взаємодію міністерств і відомств України та СР.

Незалежно від політичних потрясінь та бездіяльності галузевих міністерств двох держав, українсько-словацькі культурні контакти продовжувалися. Товариство "Україна" і Союз русинів-українців Словаччини з 24 по 27 лютого спільно провели Дні українських фільмів на теренах компактного проживання русинів-українців у Словацькій Республіці. Цей традиційний фестиваль проходив у чотирьох містах Східної Словаччини - Пряшеві, Медзилабірцях, Гуменному та Бардейові. Український кінематограф представляли кінорежисери Л.Осика - з фільмом "Гетьманські клейноди". Учні Ужгородської дитячої музичної школи ім. П.І.Чайковського з успіхом виступили на Міжнародному конкурсі юних піаністів у м. Кошице, де учениця 2-го класу О. Петрецька зайняла почесне третє місце. У 40-ий раз у червні 1994 р. у Свиднику відбулося щорічне Свято культури русинів-українців Словаччини за участі понад ЗО колективів з українських сіл Пряшівщини, а також гостей з-за кордону. Україну представляли: Закарпатський народний хор, музичний гурт "Соколи" та Прикарпатський ансамбль пісні і танцю "Верховина" з Львівщини. У Словаччині на гастролях побував Мукачівський російський драматичний театр з виставою О.Островського "На каждого мудреца довольно простоты". З 21 вересня по 15 жовтня 1994 р. тривало гастрольне турне лауреатів Всеукраїнського фестивалю "Червона рута-93" по країнах Європи, в рамках якого відбувся виступ українських артистів у Пряшеві.

Восени 1994 р. процес українсько-словацької культурної взаємодії отримав неочікуваний поштовх з боку українського зовнішньополітичного відомства. На політичних консультаціях між міністерствами закордонних справ України і СР словацька сторона гостро поставила питання про недоліки в двохсторонньому культурному співробітництві, що в кінцевому результаті дозволило пожвавити культурні зв'язки між Україною та СР у 1994-1995 рр.

Українські державні органи проаналізували стан виконання Плану українсько-словацького співробітництва у сфері культури на 1994-1995 pp. та схвалили конкретні заходи по його інтенсифікації, фінансово підтримали реалізацію міжнародних контактів. Крім того, розпочалася робота над новим двостороннім документом співробітництва у сфері культури. 23 січня 1996 р. під час переговорів урядових делегацій у Високих Татрах було підписано Договір між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством Культури Словацької Республіки про співробітництво в галузі культури, який залишається чинним до теперішнього часу.

Водночас, необхідно підкреслити, що в рамках механізму міждержавного співробітництва в культурній і гуманітарній сферах інтенсивно розвиваються відносно самостійні напрями взаємодії загальноосвітніх, спеціальних і вищих учбових закладів України і СР. Львівський національний університет ім. І. Франка підтримує наприклад тісні зв'язки із Бансько-бистрицьким університетом М. Бела. З бансько-бистрицьким університетом співробітничає з другої половини і Ужгородський національний університет. Крім того, УжНУ має договірні зв'язки із словацькими університетами в містах Кошице і Пряшів, Братиславським університетом ім. Коменського. В УжНУ вперше на Україні створено кафедру словак істики, викладання деяких предметів на якій ведуть словацькі вчені. Відповідно, українські вчені по взаємообміну викладають, наприклад, в Пряшівському університеті. Регулярно здійснюється обмін групами студентів, насамперед, для проходження стажування і практики [71.-С.122-129]. Розвитку українсько-словацького наукового співробітництва сприяло укладення ще в 1993 р. угоди про співробітництво між НАН України та Словацькою академією наук, взаємне визнання обома сторонами документів про освіту та вчені ступені, видані в Україні та СР, угоди між Міністерством науки і освіти України та Міністерством освіти СР. Академічні заклади двох країн також практикують регулярне здійснення міжакадемічного обміну вченими, проведення спільних конференцій, наукових семінарів та інших заходів. Так, наприклад Інститут історії України НАН України та Інститут суспільних наук САН провели в 1996 р. в м. Ужгород спільний семінар "З історії та сучасного розвитку національних меншин в Україні й Словаччині: проблеми і шляхи досягнення національної злагоди" [19.-С.154-156]. Однак, наприкінці 1990-х років інтенсивність українсько-словацького наукового співробітництва суттєво знизилася. У той же час, позитивним моментом є завершеність механізму взаємодії України та СР у сфері культури, науки і освіти через змішану міжурядову комісію. Уже з перших своїх засідань з середини 1990-х років комісія схвалює план реалізації погоджених заходів, який передається на розгляд і затвердження кабінетам міністрів обох держав. Напередодні наступних засідань комісії, сторони, як правило, звіряють виконання погоджених раніше заходів. Такий підхід дозволяє чітко планувати і розвивати українсько-словацьку співпрацю в культурно-духовній, науковій та освітній сферах.

3.2 Проблеми гарантії прав національних меншин в українсько-словацьких стосунках

Вивчення питань еволюції української та русинської меншин у Словаччині і словацької - в Україні української історіографією розгорнулося з початку 1990-х років. З-поміж робіт, виданих в Україні і СР впродовж останніх років щодо становища словацької національної меншини в Україні та української і русинської - в СР і українсько-словацького співробітництва з гарантії прав цих етнічних спільнот, логічно виділити декілька основних груп праць історичного та історико-етнологічного характеру: перша - спеціальні монографічні видання, з-поміж яких заслуговують особливої уваги праці ужгородських вчених М. П. Макари та І.Л. Миговича [25.-С.207]; друга - матеріали різноманітних, в т. ч. міжнародних наукових конференцій і семінарів, деякі з яких були спеціально присвячені питанням національних меншин на прикордонних територіях України і Словаччини [43.-С.67-71]; третя - роботи словацьких вчених з історії та сучасності національних меншин в СР, насамперед публікації наукових співробітників М. Гайдоша і С.Конечного Інституту суспільних наук САН з проблем української і русинської меншини в СР ; четверта - дійсно конкретно-історична, -видання словацьких культурно-національних товариств в Україні - Матіци Словенської на Закарпатті, Ужгородського товариства словаків та інших, культурно-національних організацій української і русинської меншини в СР Союзу русинів-українців, Русинської Оброди та інших. Окрему групу робіт складають видання щодо правових гарантій реалізації прав національних меншин в Україні та СР та етнологічні теоретичні розробки [26.-С.316]. Але публікацій щодо практичного здійснення словаками в Україні і русинами та Українцями в Словаччині своїх прав - в українській історіографії поки що недостатньо. Тому автор дисертації вважала необхідним висвітлити у 2-х спеціальних статтях деякі аспекти впливу двохстороннього співробітництва України і СР на становище словацької меншини в українсько-словацькому прикордонні [68;71.-С.122-129].

В системі українсько-словацького міждержавного співробітництва 1990-х років проблеми гарантії прав національних меншин займали важливе місце і у деякі моменти, на жаль, заграли гальмуючу роль у розвитку двосторонніх відносин між Україною і СР. Уже з перших років незалежності українська сторона у двосторонніх стосунках досить різко реагувала на специфічні процеси етнічного самоусвідомлення та самовизначення окремих спільнот на межуючи прикордонних територіях України і Словаччини. Особливо негативно Київ ставився до розколу українськомовного населення Словаччини, насамперед Пряшівщини на українську і русинську етнічні групи (національні меншини). Де-юре ці дві етнічні спільноти булим визнані самостійними ще федеральною Чехословаччиною в 1991 р. під час проведення загальнодержавного перепису населення. У 1996 р. уже незалежна Словаччина офіційно визнала кодифікованою "русинську мову". Центральні державні органи вважали небажаним вплив цих внутрішньословацьких етнічних процесів на сусіднє із Словаччиною Закарпаття. Як в СР, так і на прикордонних з нею західноукраїнських територіях етап своєрідного "русинського відродження" розглядався Києвом виключно як прояв "політичного русинства", котрий є виявом автономізму або і сепаратизму, що може загрожувати суверенітету і територіальній цілісності молодої української держави. Негативним фактом, який підтверджував небезпідставність таких побоювань українського державного центру став факт проголошення саме у столиці Словаччини - м. Братиславі опереткового "Уряду Підкарпатської Русі", в якому були як лідери політичного русинського руху на Закарпатті, так і громадяни СР. Це серйозно зашкодило двохстороннім міждержавним відносинам і привело до того, що тривалий час - і в 1993-1994 pp., і в другій половині 1990-х років співробітництво у справі взаємних гарантій прав національних меншин між Україною та СР майже було паралізованим. На два роки (з 1998 р.) була взагалі заморожена робота міжурядової українсько-словацької комісії з питань культури, освіти і національних меншин.

Співробітництву України і СР у міжетнічній сфері в 1990-ті роки заважало певним чином і досить повільне впровадження в обох країнах загальноєвропейських норм гарантії прав національних меншин. Зокрема, визнання двома державами обов'язковості положень рамкових конвенцій Ради Європи щодо захисту прав національних меншин і підтримки мов національних меншин та регіональних мов тощо. Досить повільно і суперечливо йшло також становлення українського і словацького законодавства, спрямованого на організаційно-правове регулювання міжнаціональних відносин. Проблемними для обох молодих держав у 1990-ті роки залишалися питання державної мови і законодавчого регулювання у сфері використання мов через значну частку угорців серед населення СР і росіян - в Україні. Тобто, в правовій сфері, в т. ч. щодо гарантій для національних меншин і для української, і для словацької держави був впродовж 1990-х років був комплекс схожих нерозв'язаних проблем. Однак, українські державні органи набагато швидше, ніж словацькі, спробували комплексно вирішити питання, схваливши законодавчі положення з гарантії прав національних меншин. У 1991 р. українська держава декларувала рівні права всіх національностей, а в 1992 р. в Україні було схвалено спеціальний закон про національні меншини. Словацькі державні органи лише у 2002 р. визнали необхідність такого ж законодавчого акту і почали розробку закону про національні меншини в Словаччині.

Система міжетнічних стосунків та гарантій прав національних меншин в Україні після здобуття нею незалежності регулюється цілісним комплексом законодавчих та інших правових документів. Основними з-поміж них є наступні: Конституція України (06.1996), "Декларація прав національностей" (1.11.1991),Закон України "Про національні меншини в Україні" (25.06.1992), Закон України "Про біженців" ( 24.12.1993), Закон України "Про громадянство України" (04.1997), Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (21.05.1997) та ряд інших законодавчих актів.

Згідно із положеннями українського законодавства, схваленого в 1991-2002 pp., представникам усіх національностей гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Законодавчо забезпечуються права на всебічний розвиток національних меншин. У відповідності із Статтею 11 Конституції України: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".

В Конституції України закріплено також положення про заборону будь-якої дискримінації представників національних меншин. Так, у Статті 24 вказано, що в Україні не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, свобода розвитку етнічної самобутності. А Статтею 10 Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин в Україні.[Див.дод.6].

Ще в перші роки свого незалежного існування українська держава забезпечила формування законодавчої та іншої нормативно-правової бази, яка безпосередньо регулює становище і гарантію прав представників національних меншин в Україні. У 1992 р. Верховною Радою України було схвалено спеціальний Закон України "Про національні меншини в Україні" (Закон 1992 p.). Мета цього закону, як вказується в преамбулі його тексту - гарантування національним меншинам в Україні права на вільний розвиток.

Статтею 3 Закону визначено загальну і досить широку дефініцію "національна меншина": "До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою".

Таке тлумачення поняття "національна меншина", закріплене положеннями Закону, має з одного боку не досить чіткі рамки, що з правового погляду не зовсім позитивно. Але з іншого - вагомий плюс, так як жорстко не обмежує можливість віднесення окремих громадян та їх груп до тих чи інших національних меншин чи самоідентифікацію їх із приналежністю до таких меншин. Це також не обмежує штучними правовими рамками громадянську ініціативу представників національних меншин і не стримує самостійну активність культурно-національних товариств.

Водночас, Стаття 11 Закону 1992 р. гарантує громадянам України право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Держава гарантує забезпечення індивідуальних прав представників національних меншин. Згідно із Статтею 1 Закону "Про національні меншини в Україні", Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості і самовиявлення. При цьому, при забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Водночас, представники національних меншин, юс і всі громадяни України, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати цінності державотворчого українського народу та інших національних меншин. Тобто, українське законодавство розглядає представників національних меншин насамперед як громадян України і складову частину українського суспільства. Індивідуальні права і свободи представників національних меншин забезпечуються державою на такому ж рівні, як і права представників титульної української нації. Разом з тим, в Україні законодавчо забезпечено і реалізацію колективних прав національних меншин. У Статті 6 Закону 1992 р. зафіксовано, що українська держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію. Під такою автономією розуміється: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Тобто, національно-культурна автономія, згідно із положеннями цього Закону 1996 p., зовсім не означає створення окремих адміністративно-територіальних одиниць національних меншин, а охоплює в основному лише гарантію їх колективних прав в сфері культури і освіти та збереження етноспецифіки меншин.

На принципах гарантії колективних прав національних меншин законодавчо забезпечено також певні пільги для використання представниками меншин своєї рідної мови, поряд із державною - українською. Згідно із Статтею 8 Закону 1992 p., у роботі державних органів, громадських об'єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова поряд з державною українською мовою.

Аналіз законодавчої бази України щодо гарантії прав і розвитку національних меншин засвідчує існування достатньої правової бази для збереження специфіки і невеликої словацької спільноти, представники якої мешкають в основному в прикордонній з СР Закарпатській області. Закарпаття є одним із найбільш поліетнічних за складом населення регіонів України. [71.-С.130].(Див.дод.3;4).

Чисельність словацької національної меншини скорочується. В останній час це пов'язано і з виїздом частини етнічних словаків з України до СР. Динаміка словацького населення в Закарпатській області, згідно з офіційними даними переписів населення наступна: 1959 р. - 12 299 чол. (1,3% населення), 1970 р. - 9 573 чол. (0,9%), 1979 р. - 8 245 чол. (0,7%), 1989 р. - 7 329 чол. (0,6%), 2001 р. - 5 695 чол. (0,5%)

Але, згідно з даними культурно-національних товариств словацької меншини, на Закарпатті зараз проживає значно більше осіб словацької національності, ніж зафіксовано офіційною статистикою України, їх чисельність досягає нібито 15-17 тис. чол. [21.-С.60]. Сучасне національне відродження словаків на Закарпатті розпочалося із усамостійненням України і Словаччини. Важливу роль у ньому грають культурно-національні товариства словаків краю. Найбільш авторитетними серед них є: Об'єднана культурно-освітня організація "Матіца Словенска на Закарпатті", заснована у 1994 p., Товариство словаків Закарпаття імені Л. Штура, Ужгородське товариство словаків, Обласне товариство словацької інтелігенції, Закарпатське обласне культурно-просвітнє товариство словацьких жінок "Довіра" та інші.

Найбільшою словацькою культурно-освітньою організацією на Закарпатті є створена в м. Ужгороді в листопаді 1993 року "Матіца Словацька", яка об'єднує на сьогоднішній день вісім первинних організацій, розміщених в місцях компактного проживання словацької меншини. Загальна чисельність цієї організації складає близько 300 членів. Вона має друкований орган на двох мовах - "PodkarpatskySlovak", який висвітлює її роботу, розкриває проблематику сучасного стану словацької національної меншини як в регіоні, так і в Україні в цілому [6.-С.35-38]. Важливим засобом інформації для національних меншин є радіо та телебачення. В січні 1996 року була створена обласна об'єднана телерадіо редакція передач словацькою мовою. З 1993 року і до недавнього часу телепередачі виходили в ефір нерегулярно. Вказана редакція зараз має щоденну 30-хвилинну телепередачу "Словенські погляди", а на радіо - кожну другу та четверту п'ятницю місяця на протязі 50-ти хвилин виходить передача "Словацький калейдоскоп", а також 50-хвшшнна спільна передача з українською, угорською та румунською редакціями - "Радіо - 2000".

Обласна об'єднана телерадіо редакція словацьких передач разом з студією "Кошіце" Словацького телебачення, Національно-етнічною редакцією Словацького радіо з м. Пряшева представляли на міжнародному фестивалі "Мій рідний край" відео- та радіопередачі, які показали життя словацької національної меншини у Закарпатті.

В галузі культури словацької національної меншини також відбулися позитивні зрушення: активно розвивається народне самодіяльне мистецтво, а також народне декоративно-прикладне мистецтво, співацько-танцювальні ансамблі. Щорічно "Матіца Словацька" та інші словацькі культурно-освітні організації в співпраці із Закарпатським обласним управлінням культури проводять дні словацької култури під назвою "Slovenskaveselica", а в співпраці з Середнянською дитячою школою мистецтв проводяться конкурси народної пісні "Zlatyslavik", де приймають участь співацько-танцювальні ансамблі з різних населених пунктів компактного проживання словацької національної меншини [68.-С.115-116].

Культурно-національні організації словаків зіграли активну роль у відроджені словацького шкільництва в області. З 1991 р. в населених пунктах, де компактно мешкають словаки, - в Тур'ї Реметах, Середньому, Глибокому, Великому Березному, Довгому та в кількох школах Ужгорода було запроваджено факультативне вивчення словацької мови. Найбільш інтенсивно впроваджується викладання словацькою мовою в середній школі с. Сторожниця [25.-С.207]. У 1994 р. в Ужгородському університеті було створено словацьке відділення, а потім на його базі сформувалася кафедра словацької філології УжНУ. Допомогу в підготовці національних кадрів надає СР, де здобувають вищу освіту понад 50 представників словацької національності із Закарпаття. На мовних курсах у СР кожен рік підвищують свій рівень знань 25 вчителів і студентів.

Після революції 1989 р. відбулися бурхливі і суперечливі процеси всередині україномовного населення Словаччини. Раніше - в другій половині XX століття цілісна, визнана державою як єдина українська національна меншина розпалася на дві частини - українську та русинську [2; 6-8]. При цьому, кожна із груп почала ідентифікувати себе суттєво відмінною від іншої [2; 8; 20; 22; 42; 73.]. Культурно-національна організація української меншини - Культурна спілка українських трудящих (КСУТ) ЧССР на межі 1989-1990 pp. розкололася і на початку 1990 р. частина колишніх її членів заснувала Союз русинів-українців Чехословаччини (СРУЧ), зараз - Союз русинів-українців Словаччини (СРУС), зберігши до теперішнього часу в основному проукраїнський характер цієї організації [28.-С.36-37]. У відповідь русинська течія створила в березні 1990 р. нове культурно-національне товариство - Русинська Оброда.

Таким чином, українськомовне населення Словаччини, сконцентроване в основному на Пряшівщині - у північно-східній частині країни, в 1990 р. розкололося і етнополітично, і організаційно. Лідери українофільського крила меншини в Словаччині визнають правомірність існування т.зв. культурного русинства, як регіонально-історично обумовленої особливості автохтонного українського населення. Але т. зв. політичний русинізм вважають загрозою для української спільноти в СР, котра може привести до втрати нею національної ідентичності та етнічної спорідненості з українським народом. Лідери словацького русинізму, навпаки, підкреслюють, що русини не є частиною українського народу, а самостійним етносом (чи й народом) Центрально-Східної Європи. Слід підкреслити, що дані антагоністичні погляди притаманні в основному керівній верхівці культурно-національних товариств і частині національної інтелігенції, а серед рядової маси етнічної спільноти вони проявляються лише на рівні буденної само ідентифікації. Такі протилежні підходи верхівки українофільської та русинофільської течій в СР, однак, не дають можливість двом групам українців у Словаччині конструктивно співпрацювати для збереження і розвитку національної самобутності етносу. Періодичне загострення протистояння лідерів двох течій має не завжди сприятливий вплив навіть на міждержавні українсько-словацькі відносини.(Див дод.5)

Згідно з даними перепису населення 2001 p., в Словаччині мешкало 24201 русин (0,5% населення) та 10814 українців (0,2% населення). У 1991 р. чисельність русинів у СР складала 17197 чол. (0,33%), а українців - 13291 чол. (0,25%). При цьому, згідно з даними перепису 2001 p., 80% українців та 90% русинів Словаччини проживають на території Східної Словаччини - в Пряшівському і Кошицькому краї. Тут сконцентровані і їх основні культурно-національні інституції: товариства СРУС -в м. Пряшеві, Русинська Оброда - в м. Медзілаборце.

Розщеплення української національної меншини, поява в 1990-ті роки "політичного русинізму" як у Східній Словаччині, так і в межуючій з нею Закарпатській області України суттєво ускладнили міждержавну українсько-словацьку взаємодію щодо гарантії прав національних меншин. Взаємне співробітництво у сфері гарантії прав етнічно споріднених материнським українському і словацькому народам меншин було передбачене спеціальною статтею базового договору про співробітництво і добросусідство між Україною та СР (1993 p.). Механізмом такої взаємодії є двостороння українсько-словацька комісія з питань національних меншин, освіти і культури, її основні завдання визначені Положення про створення української частини цієї комісії, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №212 від 25 березня 1995 p., і передбачають, зокрема, організацію роботи, пов'язаної з розробленням та реалізацією комплексних заходів щодо співробітництва між Україною та СР в забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, сприяння створенню необхідних соціально-економічних та інших умов для збереження і розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності словацької національної меншини в Україні та української національної меншини в СР [73.-С.86-100].

На першому засіданні Комісії, яке відбулося в Києві 8-9 лютого 1995 p., було констатовано, що в Україні та СР в цілому забезпечено необхідні умови для задоволення культурно-освітніх потреб осіб, які належать до словацької національної меншини на українській території та української національної меншини в Словаччині. Українська сторона поінформувала, що в місцях компактного проживання словаків у Закарпатській області навчання в початкових класах ведеться словацькою мовою, запроваджено факультативне вивчення цієї мови та історії Словаччини в ряді загальноосвітніх шкіл. В Ужгородському державному університеті створено відділення словацької мови та літератури. У книжковому видавництві "Карпати" функціонує редакція словацьких видань. Газета "Вісті Ужгородщини" регулярно друкує спеціальну сторінку "Словацький кур'єр". На цьому ж засіданні засіданні Комісії українська сторона висловила стурбованість у зв'язку з тим, що "останнім часом у середовищі словацьких українців посилилася тенденція до штучного поділу на русинів-українців та "власне русинів", як представників "окремого слов'янського народу"... На території Словаччини відбуваються зібрання прихильників "політичного русинства", в т.ч. й громадян України, під час яких виголошуються сепаратистські заклики, спрямовані на порушення територіальної цілісності не лише України, а й Словаччини, деяких інших європейських держав"[73.-С86-100].

Словацькою стороною, згідно з текстом Протоколу першого засідання Комісії, "було взято до відома стурбованість Української Сторони". Вперше була викладена офіційна позиція СР з цього питання: "Вона полягає в тому, що етнокультурні аспекти життя української громади в Словаччині повинні розв'язуватися на основі чинного законодавства, спираючись на демократичні засади. Водночас політичні вимоги прибічників "політичного русинства", що можуть призвести до загострення громадянського протистояння в українській громаді Словаччини, негативно позначитися на словацько-українських відносинах, не сприймаються найвищими державними чинниками Словацької Республіки" [73.-С.93]. Було погоджено, що з цих питань сторони покращать взаємне інформування та проведуть, у випадку необхідності, консультації з метою протидії небажаним ускладненням, вироблення єдиних поглядів і позицій.

На жаль, "єдиних поглядів і позицій" щодо т. в. "русинського питання" в українсько-словацьких міждержавних відносинах надалі так і не було досягнуто, що мало деякий негативний вплив на загальний стан і динаміку насамперед політичного двостороннього співробітництва. Як вважає О. Дулеба, попри офіційні заяви чільних державно-політичних діячів України і СР, що в стосунках обох країн нема спірних проблем, в українсько-словацьких відносинах 1990-х років, принаймні, декілька разів саме з "русинського питання" виникла напруга, чи, як пише словацький політолог - "іскрило". О. Дулеба пояснює небезпідставні претензії України щодо більш-менш позитивного ставлення державних органів СР до розвитку русинського руху в Словаччині декількома чинниками. Внутрішнім українським етнополітичним - стурбованістю Києва з появи на початку 1990-х років автономістських і сепаратистських гасел "політичного русинства" в прикордонному із СР Закарпатті. Другим - зовнішнім фактором занепокоєння для України О. Дулеба вважає прихильне ставлення Росії до русинства. Правда, словацький вчений вказує, що підхід СР до русинської проблеми як деструктивний фактор в українсько-словацьких стосунках був актуальним лише впродовж 1993-1994 pp. Надалі нібито пронаціоналістський уряд В. Мечіара (1994-1998 р.) припинив державну підтримку будь-якої національної меншини в СР [80.-С.67]. Але О. Дулеба суперечить сам собі, жали в 2001 р. на міжнародній конференції знову йменував "русинське питання" серед "неофіційних" проблем сучасних українсько-словацьких відносин. Під неофіційними розуміються проблеми двосторонніх стосунків, які тривало вчуються, а, значить, не обговорюються і не вирішуються [80.-С98-110].

Аналіз протоколів подальших засідань Комісії другої половини 1990-х років засвідчує, що обговорення "русинського питання" обидві сторони намагалися уникнути. Такий підхід, на наш погляд, був свідомим, позаяк позиції обох сторін не зблизилися і не було сенсу непродуктивно і безрезультатно дискутувати на такій основі. Умисне вилучення "русинської проблеми" з кола обговорюваних на засіданнях питань мало водночас декілька серйозних позитивів. По-перше, це дозволило Комісії сконцентруватися на вирішення конкретних питань освітнього і культурно-національного розвитку словацької меншини в Україні та русинів і українців у Словаччині. По-друге, на певний час вдалося уникнути деструктивного впливу "русинського питання" на загальний клімат українсько-словацьких міждержавних відносин. По-третє, через серйозні проблеми офіційних державних органів Словаччини з тенденціями до автономізму в середовищі майже 600-тисячсної угорської меншини на півдні країни, зблизилися українська та словацька державницькі позиції щодо непорушності територіальної цілісності, суверенітету і невтручання у внутрішні справи незалежних держав. Тому в протоколах засідань Комісії другої половини 1990-х років послідовно фіксувалися вказані положення.

Зокрема, друге засідання Комісії (м. Братислава, 24 жовтня 1996 р.) констатувало, що: "дійова охорона національних меншин може бути забезпеченою лише за умови послідовного визнання територіальної цілісності і недоторканості державних кордонів. Комісія вважає за потрібне наголосити на неприйнятності будь-яких вимог щодо територіальної, адміністративної або будь-якої іншої форми автономії, що базується за етнічним принципом, і одночасно відкидає будь-які прояви етнічного сепаратизму, оскільки згадані прояви можуть дестабілізувати ситуацію у регіоні Центрально-Східної Європи." [60.-С.98-110].

ВИСНОВКИ

Становлення і розвиток системи українсько-словацького міждержавного співробітництва впродовж 1990-х років, як засвідчує здійснений нами в роботі конкретно-історичний аналіз цього процесу, мали системний характер. Тобто, еволюція різних напрямів, форм і видів відносин між Україною та Словаччиною і формування структури двостороннього міждержавного співробітництва в 1990-ті роки відбувалися під цілеспрямованим керівництвом держав і державних органів усіх рівнів, що в кінцевому результаті привело до виникнення цілісної, ефективно функціонуючої системи двосторонніх добросусідських відносин та заклало основи стратегічного українсько-словацького партнерства у стосунках між двома незалежними державами. У цілому, міждержавні зв`язки України та СР в 1990-ті роки стабільно розвивалися як відносини міжнародного співробітництва.

Розвитку системи партнерських міждержавних відносин головну роль грали вищі органи державної влади У країни і СР. По-перше встановилися дієві контакти між главами держав і урядів. По-друге, найбільш широкими і оперативними були контакти на рівні кабінетів міністрів, центральних відомств і міністерств. По-третє, Можна виділити три періоди становлення і розвитку системи українсько-словацького міждержавного співробітництва на першому етапі розвитку двосторонніх відносин 1990-х років: перший – перехідний або підготовчий період, який включає 1989- 1992 рр., коли продовжувалися у видозміненому вигляді багаторічні політичні, культурні, і економічні зв`язки попередніх років і водночас встановлювалися нові, як правило, неінституйовані контакти між Україною і СР переважно “напівсуверенного” характеру; другий охопив 1993-1998 рр., - період формування основ українсько-словацьких міждержавних відносин стратегічного партнерства, як перед цілеспрямованого формування системи двосторонньої взаємодії незалежних і суверенних держав, міцну базу якої заклав Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Україною та Словацькою Республікою від 29 червня 1993 р.; третій – період якісних змін, коли в 1999-2000 рр., внаслідок вичерпання в основному екстенсивних чинників розвитку, розгорнувся обопільний пошук оптимальних варіантів міждержавного співробітництва в нових умовах.

Система партнерського міждержавного співробітництва України і СР впродовж 1990-х років формувалися в усіх областях двосторонніх відносин. Водночас, співробітництво між Україною та СР у кожній із сфер – політичній, економічній, та культурно-духовній має свою внутрішню структуру із взаємопов`язаними елементами та рівнями. Основна увага в дипломній роботі була сконцентрована на висвітленні процесу становлення і розвитку співробітництва державних органів України та СР.

Проведений мною аналіз засвідчує, що в становленні і поступово налагоджувалися зв’язки між регіональними, місцевими органами державної влади і самоврядування, територіальними, місцевими органами державної влади і самоврядування, територіальними спільнотами на міжрегіональному рівні.

Проблематичним для українсько-словацького співробітництва 1990-х років, однак був той факт, що взаємодія на рівні глав держав певний час не мала достатньо регулярного та інституційного характеру. Після візиту президента СР М. Ковача до Києва у 1993 р. сторони тривало не спромоглися підняти зустрічі на найвищому рівні до рангу офіційних. Впродовж другої половини 1990-років обидва президента зустрічалися і комунікували в основному на самітах глав держав Центральноєвропейської ініціативи і на більш-менш регулярних зустрічах президентів країн Центральної Європи. Однак перший офіційний візит до Словаччини Президент України Л.Кучма наніс лише в 2001 р.

При цьому, слід зазначити, що діалог між українським президентом і його словацьким колегою – Р. Шустером досить продуктивний. Глава словацької держави постійно надає політичну підтримку Україні в її євроінтеграційних планах, розвитку зв`язків із загальноєвропейськими інституціями і трансатлантичними структурами. Офіційні та робочі і неформальні зустрічі двох президентів суттєво спряли прискоренню не тільки міждержавного співробітництва на рівні центральних органів влади двох держав, але й міжрегіональних, транскордонних зв`язків.

В цілому в українсько-словацьких міждержавних стосунках з дня проголошення незалежності обох держав не існувало спірних проблем і протиріч. З самого початку відносини між Україною та СР мали добросусідський, партнерський характер. Фактом є, що Україна першою з-поміж країн світу визнала незалежність СР. У 1993 р. були зроблені перші конкретні кроки до створення солідної міжнародно-правової основи двостороннього міждержавного українсько-словацьких відносин, насамперед підписано базовий договір про дружбу і співробітництво.

На деякий час в 1993-1994 рр. були помітними прохолодні стосунки між державами, це пояснюється зміною влади і вибраного нового курсу. У 1994-1995 рр. нова словацька влада на чолі з М. Мічіаром взяла курс на реалізацію нової східної політики, проголосивши водночас принцип нейтралітету і позаблоковості СР. Такий статус в середині 1990-х років фактично мала і Україна, котра добровільно відмовилася від статусу ядерної держави. Схожість позицій обох держав на міжнародній арені у той час створювала позитивне підґрунтя для розвитку двостороннього співробітництва. Але уже на київських переговорах проявився специфічний підхід словацького урядового керівництва до політичної і господарської співпраці з Україною. Зокрема, офіційна Братислава розглядала у зовнішньоекономічних зв`язках Україну лише як “передмістя для проникнення словацьких товаровиробників на більш об`ємний російський ринок. Загалом і зовнішньоекономічна, і зовнішньополітична лінія СР все більше спрямовувалася на Російську Федерацію. За спробою словацької економічної експансії на російський ринок з середини потрібно бачити і прагнення СР зменшити надзвичайно великий для такої компактної економіки дефіцит у зовнішньоторговельному обігу з РФ – щорічно не менше 1 млрд. дол. США внаслідок імпортної залежності Словаччини від поставки російських енергоносіїв. Але і за таких об`єктивних обставин економічна і політична орієнтація СР на РФ відсувала питання співробітництва з Україною на другий план.

Серйозним кроком до кардинальної зміни українсько-словацької співпраці стали переговори урядових делегацій на початку 1996 р. на Штрбському Плесі (Високі Татри). У спільній заяві прем`єрів Є. Марчука та В. Мечіара вказувалося на потенційно великі можливості співробітництва між Україною та СР, особливо у економічній сфері. Але без врахування реальної ситуації в економіці обох країн главами урядів було поставлено завдання збільшити майже вдвічі обсяг взаємного товарообігу. Це завдання виявилося не реальним для виконання, тим більше в умовах глобальної економічної кризи 1997- 1998 рр. та колапсу російського фінансового ринку, який неминуче досить суттєво відбилося на економіці України та СР.

Таким чином, переорієнтація українсько-словацького міждержавного співробітництва з середини 1990-х років із політичних на економічні проблеми виявилася не зовсім результативною. Навіть з світогосподарських об`єктивних причин різка інтенсифікація двосторонніх економічних зв`язків була неможливою. При цьому, українська економіка знаходилася ще у стані глибокої системної кризи. А без стійких економічних інтересів сторони знаходили все менше і спільних зовнішньополітичних інтересів.

З приходом до влади у 1998 р. нового уряду на чолі з М. Дзюріндою проголосив курс на вступ СР до НАТО і ЄС. В листопаді 2002 р. на Паризькому саміті НАТО Словаччина була запрошена до вступу в альянс, а на Копенгагенському саміті (грудень 2002 р.) – до Європейського Союзу. Повноправним членом НАТО і ЄС Словацька Республіка стала вже в цьому році - 1 травня.

Тому зараз Словаччина має дещо інший статус на міжнародній арені, відмінний від України. Можливість самостійного розвитку міждержавних зв`язків із Україною певним чином Словаччині регламентуватиме Брюссель. Гальмуюче діятимуть ще й інші негативні чинники, зокрема, нові східні – шенгенські кордони ЄС.

Така зміна геополітичного тла і нові умови можуть ускладнити практичну реалізацію українсько-словацького партнерства. Та проаналізований нами досвід міждержавного співробітництва України і СР в 1990-ті роки засвідчує, що запобігти стагнації двосторонніх українсько-словацьких стосунків можна здійсненням провідних спільних кроків з розбудови міждержавного співробітництва на всіх сформованих за минуле десятиліття напрямках і рівнях співпраці.

Проведені в дипломній роботі аналізу процесу становлення і розвитку системи українсько-словацьких міждержавних відносин в 1990-ті роки дозволяє зробити щодо цього наступі узагальнення, висновки і рекомендації:

Становлення і розвиток українсько-словацького міждержавного співробітництва впродовж 1990-х років мали системний характер: еволюція різних напрямів, форм і видів відносин між Україною та Словаччиною відбувалися під цілеспрямованим керівництвом держав і відповідних державних органів і в кінцевому результаті привела до формування цілісної системи двосторонніх добросусідських відносин та заклала основи стратегічного українсько-словацького партнерства у стосунках між двома незалежними державами.

Упродовж 1990-х років сформувалися системи ефективної взаємодії між основними державними інституціями України і СР – парламентами і урядами, главами держав і урядів, міністерствами і відомствами та іншими структурами державної влади і органами самоврядування.

Разом з тим, зв`язки головних суб`єктів – структурних елементів системи українсько-словацького міждержавного співробітництва мали в досліджуваний період різну інтенсивність і глибину.

Офіційні контакти глав держав першої половини 1990-х років обмежились тільки одним офіційним візитом президента СР М. Ковача в 1993 р. до України. Робочі зустрічі президентів двох країн стали більш-менш регулярними та інтенсивними лише наприкінці 1990-х років. У 1999 р. відбулося три зустрічі українського і словацького резидентів – Л. Кучми і Р. Шустера (15 червня 1999 р.; 10-11 вересня 1999 р.; 30 листопада 1999 р.); 2000 р. – президенти мали дві зустрічі і переговори (19 квітня 2000 р.; 19 листопада 2000 р.). Ці інтенсивні і постійні робочі контакти глав держав дозволили перейти до компромісних форм співпраці. З початку третього тисячоліття безпосередні контакти і переговори президентів України та СР здійснювалися переважно в ході офіційних візитів. 12-14 червня 2001 р. Л. Д. Кучма наніс перший офіційний візит до Словаччини, а 1-3 грудня 2002 р. Р. Шустер відвідав з офіційним візитом Україну. Таким чином, співробітництво глав держав зараз є ключовою ланкою політичного діалогу між Україною і Словаччиною.

Досить тісним уже з середини 1990-х років були прямі контакти між кабінетами міністрів України і СР та главами урядів. У 1995-1997 рр. започаткована принципово нова форма співпраці урядів – регулярні зустрічі і переговори міжурядових делегацій. Припинення регулярних зустрічей урядових делегацій після 1997 р. варто вважати серйозною втратою для обох сторін і всієї системи українсько-словацького міждержавного співробітництва, слід зауважити, що така співпраця була унікальною формою міждержавного співробітництва України з країнами Центрально-Східної Європи. Тому вбачається доцільним відновлення такої плідної форми взаємодії урядів для обох сторін і всієї системи українсько-словацького міждержавного співробітництва.

Важливе місце у співпраці країн займають міністерства закордонних справ, які застосовують у своїй роботі методи регулярних консультацій, попереднього вияснення і узгодження позицій, організації візитів і переговорів глав та відповідальних працівників зовнішньополітичних відомств тощо. Проте у роботі МСЗ України є помітні прорахунки, зокрема, це стосується відсутністю протидії МЗС України планам СР - введення в 2000 р. для українських громадян “жорсткого” візового режиму.

Особливо важливу, якщо і незамінну роль у формуванні системи і координації міждержавного співробітництва України і СР з середини 1990-х років зіграла діяльність Міжурядової українсько-словацької комісії з питань торгово-економічного і науково-технічного співробітництва та Міжурядової українсько-словацької комісії з питань національних меншин, освіти і культури. Як засвідчує аналіз результатів їх роботи за попередній період – це один із найбільш ефективних механізмів реалізації конкретних завдань двостороннього міждержавного співробітництва.

Позитивом, однак, слід вважати створення українсько-словацької міжпарламентської групи, яка повинна взяти на себе роль ініціатора та координатора взаємодії законодавчих структур.

Чинники, які впливали на розвиток системи українсько-словацького міждержавного співробітництва в 1990-ті роки і будуть визначати його майбутню еволюцію варто розділити на декілька груп. Це – головна група: системні або визначальні системотворчі фактори. Вони мають внутрішньополітичний і зовнішньополітичний характер. Зокрема, з-поміж зовнішніх чинників важливу системотворчу роль відіграють, з одного боку, як позитив, спільні для України і СР національно-державні інтереси щодо зміцнення миру і міжнародної безпеки та практична їх участь у створенні нової системи колективної безпеки і стабільності в глобальному і європейському вимірі; посилення євроінтеграційих процесів і розширення ЄС та НАТ на Схід, з чим пов`язаний і основний – проєвропейський курс української і словацької зовнішньої політики; подальше поглиблення регіонального і субрегіонального співробітництва; розвиток добросусідських, партнерських українсько-словацьких відносин. З іншого боку, ряд зовнішніх чинників гальмуюче діє на еволюцію двостороннього міждержавного співробітництва. Зокрема, дещо відмінне міжнародне і геополітичне становище України та СР, належність до різних інтеграційних об`єднань і структур. У цьому сенсі найсерйознішою якісною зміною є вступ Словаччини до ЄС і НАТО, за реалії того, що Україна ще тривалий час знаходитиметься поза євроінтегаційними і трансантлантичними структурами і залишатиметься членом СНД та інших міжнародних об`єднань на пострадянському просторі. Тому варто в українсько-словацькому міждержавному просторі формувати такі механізми співпраці, які б не вступали в протиріччя із виконанням Україною і Словаччиною договірних зобов`язань перед іншими державами-партнерами або їх об`єднаннями. Загалом, спільними і погодженими діями обох сторін цілком можливо хоча б пом`якшити дію несприятливих зовнішніх впливів на українсько-словацьке співробітництво.

На жаль, приходиться констатувати, що як і в 1990-ті роки головним системним чинником гальмування українсько-словацьких відносин в найближчий час буде комплекс складних внутрішніх факторів. Найбільш серйозні з-поміж них – суттєве відставання України від Словаччини у справі реформування економічної і політичної системи, реального впровадження ринкових відносин та побудови демократії і громадянського суспільства, наближення його за цими характеристиками до цивілізованих європейських стандартів дещо вищий.

У цьому сенсі партнерське співробітництво між Україною та СР може зіграти позитивну роль навіть у демократизації українського суспільства. Для сучасної України представляє значний інтерес досвід Словаччини із динамічної зміни характеру внутрішньополітичних перетворень наприкінці 1990-х років та радикальної переорієнтації зовнішнього курсу словацької держави. Саме це дозволило СР в надзвичайно короткий період часу, з історичного погляду, наздогнати інші держави Вишеграду в процесі інтеграції до загальноєвропейських структур. Україні зовсім не завадило б використання позитивних моментів інтеграційного досвіду СР та словацької стратегії і практики прискорення наближення до ЄС і НАТО.

Конструктивна, погоджена і послідовна робота з подальшого зміцнення і вдосконалення міждержавного співробітництва України і СР об`єктивно необхідна навіть в силу того, що ці держави географічно розташовані поряд. І, може, не настільки важливо, чи будуть їх стосунки формально йменуватись стратегічним партнерством. Але за суттю вони мають залишатися дійсно партнерськими на довготривалу перспективу – рівноправними, добросусідськими відносинами співробітництва двох незалежних європейських держав.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арон Р. Мир і війна між націями. Пер. з фран. – К.:МП “Юніверс”, 2000. – 668 с.

2. Байцура А. Русини та українці? // Дукля. – 1997. - №6. - С.77-85.

3. Бача Ю. За і проти. Про умови розвитку культури українців Чехословаччини після 1945 року // Дукля. – 1990. - №2. – С.38-52.

4. Біттнер О. На перехресті європнйських доріг (Словаччина) // Урядовий кур`єр. – 1998. – 18 липня.

5. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и её геостратегические империативы. – М.: Международные отношения, 1999. – 256 с.

6. Ванат І. Волинська акція. Обмін населенням між Чехословаччиною Радянським Союзом навесні 1945 року. – Пряшів: Союз русинів-українців СР, 2001. – 256 с.

7. Ванат І. Кілька штрихів до питання дослідження духовної культури українців Пряшівщини // Дукля. – 1997. - №6. – С.86-89.

8. Ванат І. До питання про так звану українізацію русинів Пряшівщини // Нове життя. – 1998. - №50-51 (додаток). – С.1-32.

9. Ваш С.Владимир Мечіар:”Ухожу от вас с Господом Богом…” // Зеркало неделі. – 1998. – 3-9 октября. С-5.

10. Васильєва-Чикаленко Л.Д. Україна в міжнародних відносинах (1994-1996). – К.: Освіта, 1997. – 368 с.

11. Віднянський С.В. У країна та “українське питання” в політиці Чехословаччини // Українська державність у хх столітті. Історико-політичний аналіз. – К.: Політична думка, 1996. – С.177-198.

12. Віднянський С.В. Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) // Український історичний журнал. – 1997. - №1. – С.43-61.

13. Віднянський С.В. Консолідація профспілкового руху в Чехословаччині. 1969-1975 рр. – К.: Наукова думка, 1979. – 212 с.

14. Віднянський С.В., Брцький П. П. Україна як суб`єкт історії Європи у мунулому і в наші дні // Україна в європейських міжнародних відносинах. Нак. зб. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – С.88-106.

15. Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна в постмодерній системі міжнародних відносин // Науковий вісник Дипломатичної Академії України. – Випуск 5. Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності. – К.: Дипломатична Академія України при міністерстві закордонних справ України, 2002. – С.221-229.

16. Віднянський С.В., Сюсько І.М. Русини-українці в Чехословаччині: процес національного самоусвідомлення // Український історичний журнал. – 1991. - №5. – С.86-95.

17. Вовканич І.І. Чехословаччина в 1945-1948 рр.: Нарис історії перехідного періоду. – Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2000. – 352 с.

18. Вовканич І.І., Гайдош М. Оптаційні процеси між Чехословаччиною і СРСР у перші післявоєнні роки // Науковий вісник. – Вип.2 – 1998.

19. Вовканич І.І., Мадісон І. Українсько-науковий семінар “З історії та сучасного розвитку національних меншин в Україні й Словаччині: прблеми і шляхи досягнення національної злагоди” // Український історичний журнал. – 1996. №5. – С.154-156.

20. Вовканич І.І., Сюсько І.М. Сучасна словацька історіографія про українсько-русинську проблему в СР // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка. №12. – Луганськ: ЛДПУ, 2000. – С.10-20.

21. Гайніш Й.Й. Про стан і перспективи розвитку словацької національної освіти на Закарпатті // Кордони єднання. Проблеми міжетнічних відносин у Карпатському Єврорегіоні. – Ужгород: Карпати, 2001. – С.60-61.

22. Гнать І. Ноєві нащадки і їх нащадки під Бескидом (Після ітродукції – про карпаторосів О. Солженіцина) // Дукля. – 1999. - №2. – С.39-44.

23. Деятельность обществ дружбы с СССРв странах социалистического содружества. – К.: Наукова думка, 1987. – 287 с.

24. Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. – К.: Політична думка, 1997. – 508 с.

25. Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспективи розвитку. – К.: ІНТЕЛ, 1994. – 207 с.

26. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К.: Фенікс, 1997. – 316 с.

27. Івченко О.Г. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К.: РІЦ УАННП, 1997. – 688 с.

28. Ілюк М. З`їзд русинів-українців Чехословаччини // Дукля. – 1990. - №2. – С.36-37.

29. Ільченко В. Україна та Словаччина націлилися на мільярдний оборот // Урядовий кур`єр. – 1997. – 15 березня. – С.3.

30. Історія південних і західних слов`ян./ Ред.кол. Жебокрицький В.А., Дзюбко І.С., Кізченко А.Ф., Гранчак І.М. – К.: Видавництво київського університету. – 1966.- 387 с.

31. Історія Центрально-Східної Європи. – Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів. / За ред. Л.Зашк ільнякою – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2001.- 660 с.

32. Історія південних і західних слов`ян./ Ред.кол. Гранчак І.М., Кізченко А.Ф., Чорній В.П. – К.: Вища школа. – 1987. – 448 с.

33. Интернациональное сотрудничество КПСС и КПЧ: история и современность / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС, Ин-т марксизма-ленинизма ЦК КПЧ; Под общ. Ред. А.Г. Егорова, З. Снитила. – М.: Политиздат, 1984. – 455 с.

34. История Чехословакии. Т.1/ Под.ред. Санчука Г.Е., Третякова П.Н. – М.: Издательство АН СССР. – 1956. – 415 с. с ил.

35. История Чехословакии. Т.3/ Под.ред. Мельниковой И.Н., Недорезова А.И., Прасолова С.И., Шленовой Н.А. – М.: Издательство АН СССР. – 1960. – 662

36. Калиниченко П.М., Колесник В.П. Граница дружбы и мира: о советско-польском приграничном сотрудничестве. 1956-1979. – Львов: Издательство при Львовском государственном университете издательского объединения “Вища школа”, 1980. – 182 с.

37. Кальвокоресси П. Мировая история после 1945 года: в 2-х кн. – Кн.1. /пер с англ. – М.: Международные отношения, 2000. – 592 с.

38. Кальвокоресси П. Мировая история после 1945 года: в 2-х кн. – Кн.2. /пер с англ. – М.: Международные отношения, 2000. – 592 с.

39. Колесник В.П. Интернациональные связи трудящих приграничных областей СССР и европейских социалистических стран. – Львов: Издательство при Львовском государственном университете издательского объединения “Вища школа”, 1984. – 176 с.

40. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. – К.: “ФАДА ЛТД”, 2001. – 239 с.

41. Крушко С. Оптанти. Збірник статей, спогадів, документів та фотографій. – Пряшів: Координаційний комітет реоптантів, 1997. – 272 с.

42. Лаба І. Непрості проблеми українців Словаччини // Шлях перемоги. – 2002. – 9 січня. – с. 11.

43. Лаба І. Союз русинів- українців Словаччини та питання прикордонного культурного співробітництва // Кордони єднання. Проблеми міжетнічних відносин у Карпатському Єврорегіоні. – Ужгород: Карпати, 2001. – С.67-71.

44. Летопись важнейших событий советско-чехословацкой дружбы и сотрудничества (1944-1984)/ Отв.ред. Г.И. Шманько. – К.: Наукова думка. – 1986. – 200 с.

45. Макара М.П., Мигороч І.І. Закарпатський соціум: етнологічний аспект. – Ужгород: Патент, 2000. – 160 с.

46. Марциновський А. Брати-словаки – гості Верховної Ради // Голос України. – 1996. – 2 березня. – С.8.

47. Мельникова І.М. Україна у взаємовідносинах з прикордонними державами Центрально-Східної Європи: створення міжнародно-правових підвалин добросусідства і співробітництва (90-ті роки) // Україна в європейських міжнародних відносинах. Науковий збірник. – Інститут історіїУкраїни НАН України, 1998. – С.59-87.

48. Мельникова І.М., Пруниця С.Ю. Соціалістична Чехословаччина. – К.: Політвидав України, 1976.

49. Международные экономические отношения. / Под ред. Н.Н.Ливенцева. – М.: МГИМО; РОСПЭН, 2001. – 512 с.

50. Мігаш Й. Я вперше у житті став депутатом і відразу мене обрали головою парламенту (Бесіда) // Голос України. – 1999. – 7 травня. – С.3.

51. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 рр.): Підручник / Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремінь, Л.В. Губернський та ін. – К.: Либідь, 2001. – 624 с.

52. Мітряєва С. Націонольно-культурні товариства Закарпатської області. – Ужгород: Видавництво В.Падяка,2001. – 164 с.

53. Новопашин Ю.С. Новая региональная идентичность Центрально-европейских стран как научная проблема // Словяноведение. – 1999. - №3. – С.15-29.

54. Основні напрями діяльності Союзу русинів-українців Словацької Республіки на наступний період (1995-1998) // Додаток до газети “Нове життя”. – 1995. - №1. – С.1-8.

55. Новопашин Ю.С. Восточноевропейские революции 1989 года: проблемы ызучения // Словяноведение. – 1999. - №4. – С.16-27.

56. Передрій О.С., Сюсько І.М. Західне прикордоння – ворота в Європу // Політика і час. – 1994. - №3. – С.54-61.

57. Передрій О.С., Сюсько І.М. Розлучення по-чехословацьки // Політика і час. – 1993. - №3. – С.55-59.

58. Поліологія поскумунізму: Політичний аналіз посткумоністичного суспільства./ Кер.авт.кол. В. Полохало. – К.: Політична думка, 1995. – 417с.

59. Постоловський Р.М. Проблема чехословацької демократії та її традицій в чеській, словацькій та зарубіжній історіографії // Слов`янський вісник: Міжвідомчий науковий збірник. Вип.1. – Рівне: РПУ, 1998. – С.22-37.

60. Приходько В.О. Становлення і розвиток українсько-словацьких взаємин // Дослідження історії соціально-економічного розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи: сучасний стан, прблеми, перспективи. – Ужгород: Патент, 1998. – С.98-110.

61. Приходько В.О. Чехословаччина і розвиток українсько-словацьких взаємовідносин: проблеми історіографії (1918-1998) // Закарпаття в складі Чехословаччини. Проблеми відродження і національного розвитку. – Ужгород: Патент, 1999. – С.111-128.

62. Приходько А. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової і зовнішньої політики. – Ужгород: ГРРВВКІ, 1999. - 96 с.

63. Политическая трансформация стран Центральной и Восточной Европы М.: «ИМЭПИ РАН», - 1997. – 135 с.

64. Политический ландшафт стран Восточной Европы середини 90-х годов. Ред. Зудинов Ю.Ф., - М.: РАН Институт славяноведения балканистики, - 1997. – 261 с.

65. Послереволюционная Восточная Европа: экономические ориентиры и политические коллизии, редактор Новопашин Ю.С., - М.: Избранное 1995. – 215 с.

66. Проноза В.В., Сюсько І.М. Співробітництво України з державами Центрально-Східної Європи: регіональний аспект міжнародної економічної інтеграції (90-ті роки) // Україна в європейських міжнародних відносинах. Науковий збірник. - К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – С.117-139.

67. Революция 1989 года в странх Центральной (Восточной) Европы: Взгляд через десятилетие. – М.: Наука, 2001. – 204 с.

68. Сергієнко Т. Білатеральні зв`язки словаків та українців. Історія та сучвсність // Міжетнічні відносини на Закарпатті: стан, тенденції і шляхи поліпшення. – Ужгород: ГРВВУСПІ, 2001. – С. 113-117.

69. Сергієнко Т. Документаль джерела з історї українсько-словацьких відносин 90-х років хх ст. // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. – Ужгород: Видавництво В. Подяка, 2002. – С.186-191.

70. Сергієнко Т. Проблеми українсько-словацького співробітництва: погляд словацьких вчених. // Регіональні студії. Науковий збірник. Випуск 4. – Ужгород: Ліра, 2002. – С.89-99.

71. Сергієнко Т. Словацька національна меншиа в двосторонніх українсько-словацьких відносинах // Carpatika-Карпатика. Випуск 17. Українсько-словацькі взаємини в галузі історії, літератури та мови. – Ужгород: УжНУ, 2002. – С.122-129.

72. Токар М. Сторожниця. Сторінки історії суспільного та духовного життя. – Ужгород: Карпати, 1999. – 126 с.

73. Туряниця В. стан, проблеми реалізації конституційних прав і свобод українською національною меншиною в Словаччині і словацькою в Україні та шляхи їх розв`язання // Carpatika – Карпатика. Випуск 17. Українсько-словацькі взаємини в галузі історії, літератури та мови. – Ужгород: УжНУ, 2002. – С.86-100.

74. Україна на міжнародній арені. Збірник документів і матеріалів (1991-1995 рр.). У 2-х кн. / Упоряд. Будаков В.В. та ін.; Відпов. ред. Удовенко Г.Й.; МЗС України. Кн. 1. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 736 с.

75. Україна на міжнародній арені. Збірник документів і матеріалів (1991-1995 рр.). У 2-х кн. / Упоряд. Будаков В.В. та ін.; Відпов. ред. Удовенко Г.Й.; МЗС України. Кн. 2. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 736 с.

76. Україна і Європа (1990-2000 рр.). Частина 1.Україна в міжнародних відносинах з країнами Центральної та Південно-Східної Європи. Анотована історична хроніка // Мельникова І.М., Євсеєнко І.В., Знаменська М.В., Мартинов А.Ю. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – 308 с.

77. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти: [Кол. моногр.] / За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП, 2002. – 488 с.

78. Українська державність у хх столітті. Історико-політичний аналіз. – К.: Політична думка. – 1996. – 436 с.

79. Черній А.І., Черній В.А. Історія південних і західних слов`ян.В 3-х частинах.Частина 1,2,3.(від найдавніших часів до кінця хх ст.). – Рівне: Рівненський інститут слов`янознавства Київського слов`янського університету – 1999. – 397 с.

80. Duleba A. Ukrajina a Slovensko. Geopoliticke` charakteristiky vy`vinu a medzina`rodne` postavenie Ukrajiny. Implikacie pre Slovensko. – Br.: Veda, 2000. – 402 s.

Додаток 1

Таблиця 1. Номінальний ВВП України і СР та інших країн Центрально-Східної Європи в другій половині 1990-х років (дол.США).

Додаток 2

Таблиця 2. Зовнішня торгівля між СР і Україною (млрд. словацьких крон)

Додаток 3

Таблиця. 3. Зміна національного складу населення Закарпатської області за 1930-1989 pp. (згідно з даними переписів населення)

• Словаки і чехи разом

Додаток 4

Таблиця. 4. Національний склад населення Закарпаття згідно з даними перепису 2001 p.

Додаток 5

Таблиця 5. Українці-русини у складі населення Словаччини (згідно з даними переписів населення)

Примітка: * українці і "руські"; ** - українці і росіяни (росіян близько 5-7 тис.чол)