Курсовая работа: Теорія неореалізму у міжнародних відносинах

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність міжнародних відносин та місце школи неореалізму у них

1.1 Поняття міжнародних відносин

1.2 Школа неореалізму в теорії міжнародних відносин

Розділ 2. Концепція неореалізму у структурі міжнародних відносин

2.1 Класифікація неореалістичних концепцій

2.2 Структурний реалізм Кеннета Уолца

2.3 Теорія довгих циклів

2.4 Теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина

2.5 Історико-системний напрямок та інші концепції неореалізму

2.6 Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що сучасні міжнародні відносини трансформуються й ці перетворення безпосередньо впливають не тільки на внутрішню й зовнішню політику різних держав, але й на конкретну людину, її світогляд, принципи взаємодії з іншими людьми й у цілому на всю структуру її життєдіяльності. У наші дні навряд чи можна вважати гарним професіоналом людину, яка отримала вищу освіту в будь-якій області, але не має уявлення про сучасні міжнародно-політичні процеси. Природа міжнародних відносин не є незмінною й не зводиться до «природного стану». Навпроти, вони розвиваються - хоча дуже повільно й непослідовно.

Складність і суперечливість такого розвитку, його далеко не явний характер породжують безліч дискусій, які становлять важливу частину змісту теорії міжнародних відносин. Без знання основних аргументів цих дискусій важко зрозуміти еволюцію теорії міжнародних відносин і відповідно - скласти загальне уявлення про її об'єкт і ті зміни, які вона зазнає в ході історичного розвитку людства.

Протиборство традицій і новизни реалізму й ідеалізму в сполученні з новітніми науковими відкриттями й осмисленими помилками політичної практики близької й давньої давнини в будь-яких історичних умовах визначали й визначають характер прогнозів на майбутнє й зміст створюваних на їхній основі стратегій на майбутнє.

На сучасному етапі людям, незалежно від того, мають вони доступ до процесів розробки національної й глобальної політики або є лише звичайними громадянами, стурбованими долями своїх дітей і своєї життєдіяльності, доводиться осмислювати цілий комплекс якісно нових наукових концепцій, політичних доктрин і філософських категорій, які вже роблять усе більш відчутний вплив на міжнародні відносини.

Виникнення школи неореалізму в міжнародних відносинах пов'язують із публікацією книжки К. Уолца «Теорія міжнародної політики», перше видання якої побачив світ у 1979 року. Обстоюючи основні тези політичного реалізму («природний стан» міжнародних відносин , раціональність у діях основних акторів, національний інтерес як її основного мотиву, прагнення володіння силою), її автор у той час піддає своїх попередників критиці за провал спроб створенні теорії міжнародної політики, як автономної дисципліни.

Відповідно до ідей неореалізму, структурні властивості міжнародної системи фактично не залежать від якихось зусиль малих та середніх держав, будучи результатом взаємодій між великими державами. Це означає, що саме їм і властивий «природний стан» міжнародних відносин .

Без ґрунтовного вивчення принципів та особливостей школи неореалізму картина історії та теорії міжнародних відносин буде неповною. Саме цим і обумовлений вибір теми курсового дослідження «Школа неореалізму у міжнародних відносинах».

Об'єктом дослідження є міжнародні відносини.

Предметом дослідження є концепція, та основні ідеї школи неореалізму у міжнародних відносинах.

Мета курсової роботи – дослідити етапи становлення, розвитку школи неореалізму, принципові позиції та ідеї представників неореалізму у міжнародних відносинах.

Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання :

1. Розкрити поняття міжнародних відносин.

2. Окреслити існування різних течій, напрямків та шкіл у теорії міжнародних відносин.

3. Проаналізувати основні ідеї, принципи школи неореалізму у міжнародних відносинах.

4. Розглянути погляди та наукові доробки відомих представників школи неореалізму.

Практичне значення . Результати курсового дослідження можуть бути використані у науково-дослідницькій роботі, при написанні наукових, курсових та дипломних робіт з даної проблематики, оскільки вони розширюють знання про напрямки у історії та теорії міжнародних відносин.

Структура даної курсової роботи складається із вступу, двох розділів, висновку й списку використаної літератури.

Розділ 1. Сутність міжнародних відносин та місце школи неореалізму у них

1.1 Поняття міжнародних відносин

Незалежні держави не розвиваються у вакуумі, вони взаємодіють один з одним, впливаючи на розвиток світової політики. Тобто держави діють у сфері міжнародних відносин.

Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, правових, ідеологічних, дипломатичних, військових, культурних й інших зв'язків і взаємин між суб'єктами, що діють на світовій арені.

Головною особливістю міжнародних відносин є відсутність у них єдиного центрального ядра влади й керування. Вони будуються на принципі поліцентризму й поліієрархії. Тому в міжнародних відносинах велику роль грають стихійні процеси й суб'єктивні фактори. Міжнародні відносини виступають тим простором, на якому зіштовхуються й взаємодіють на різному рівні різні сили: державні, військові, економічні, політичні, суспільні й інтелектуальні [12, С.157].

Міжнародні відносини пройшли тривалий історичний шлях. Вони виникли кілька тисячоріч назад, одночасно з появою держав і розвивалися на всіх континентах. Однак у зв'язку з відносно швидким ростом економічної й військової моці європейських країн, і особливо після великих відкриттів кін. IV – поч. XVI ст., почалася колонізація європейськими ділками й урядами країн і регіонів в Африці, Латинській Америці, в Азії, а також Австралії, які втратилися самостійної ролі в міжнародних відносинах, перестали бути суб'єктами міжнародних відносин і перетворилися в об'єкти політики ряду країн Європи. Найважливішим елементом міжнародних відносин протягом сторіч були протиріччя між капіталістичними країнами, а з кін. XIX ст. - поч. XX ст. - протиріччя між імперіалістичними країнами. Починаючи із часів Американської революції кін. XVIII ст. і до наших днів відбувалася боротьба народів колонізованих країн за своє звільнення. У підсумку до кін. XX ст. у світі зложилася система більш-менш самостійних держав, які вступають між собою в міжнародні відносини. Якщо протягом століть характер і зміст міжнародних відносин визначалися інтересами панівних класів різних держав, то в останні десятиліття, з ростом взаємозалежності й взаємовпливу країн, розвитком світового ринку й міжнародного подолу праці. Міжнародні відносини почали усе більше визначатися загальнолюдськими інтересами. Такий поворот у міжнародних відносинах був пов'язаний з розвитком науково-технічної й науково-технологічної революцій, наслідком яких були інтенсифікація обміну інформацією, створення інфраструктур, що охоплюють великі регіони [22, С. 231].

Можна класифікувати міжнародні відносини. Є різні підходи до вирішення цього питання. У марксистській літературі типологія міжнародних відносин проводиться відповідно до суспільно-класових критеріїв, відповідно до типу суспільно-економічної формації. Тут виділяються рабовласницькі, феодальні, капіталістичні й соціалістичні міжнародні відносини. Близька до цієї типологія опирається на положення, що в кожній історичній епосі відмінними є сутність і специфіка міжнародних відносин. Основним критерієм даної типології є спосіб прояву класових відносин на дві основні групи.

1 група - класово-однорідні відносини, які можна назвати класово-гомогенними: феодальні, капіталістичні, соціалістичні.

2 група - міжнародні відносини, неоднорідні в класовому відношенні - гетерогенні (перехідні). Тут можна виділити типи: феодально-капіталістичний, капіталістично-соціалістичний і тип міжнародних відносин з антиімперіалістичною орієнтацією.

Широке визнання одержала типологія, міжнародних відносин по характерних типах міжнародних дій. Відповідно до цього критерію виділяють чотири основні моделі домінування у світі, і міжнародні відносини будуються на цих моделях:

- Класичний багатополюсний світ;

- Двополюсний (біполярний) світ - світ з домінуванням двох держав або систем держав;

- Однополюсний світ;

- Наддержавний світ (безполюсний).

Тип міждержавних відносин у таких світах може розрізнятися:

а) війна,

б) холодна війна,

в) мирне існування,

г) неприєднання,

д) співробітництво.

У широкому змісті всі міжнародні відносини можна підрозділити на два основних типи:

- відношення суперництва;

- відношення співробітництва.

Вивчаючи процеси міжнародного співробітництва, політична наука реально показала можливість припинення перегонів озброєнь і встановлення міцного миру на планеті.

Міжнародне співробітництво це також і загальна для всіх потреба в вирішенні глобальних проблем, що загострюються: забруднення навколишнього середовища, руйнування озонової оболонки Землі, виснаження природних ресурсів, міжнародного тероризму й ін. У сучасних умовах окремі держави просто не в змозі поодинці вирішувати такого роду проблеми [22, С. 139-140].

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що міжнародні відносини як сукупність інтеграційних зв'язків між державами, міждержавними організаціями, партіями, приватними особами різних держав є те середовище, де реалізуються принципи зовнішньої й міжнародної політики.

Але без вивчення поглядів та ідей різних напрямків та шкіл у історії міжнародних відносин неможливо повністю осягнути сучасний розвиток міжнародного співробітництва. Тому в наступному підрозділі мова піде про виникнення неореалістичного напрямку у міжнародних відносинах, його особливостях та принципах.

1.2 Школа неореалізму в теорії міжнародних відносин

Серед наукових концепцій, що існують в області міжнародних відносин (лібералізм, глобалізм, геополітика, постпозитивізм, конструктивізм), усе більше впливовим в Америці й усе більш популярним на пострадянському просторі стає неореалізм. Виходячи із цієї концепції, домінуючим впливом на міжнародну політику відрізняється не внутрішня політика держави й не суб'єктивна поведінка конкретних особистостей, а об'єктивна міжнародна обстановка, система міжнародних відносин у цілому. З погляду неореалізму, "структура міжнародної політики характеризується трьома основними властивостями: відсутність верховної влади (анархічність); захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами".

Неореалізм сформувався наприкінці 1970-х р. як оновлена версія реалізму, який після цього сталі йменувати «класичним». Незважаючи на триваючу критику, неореалізм зберігає позиції провідного теоретичного напрямку. Він досить різноманітний за змістом й динамічний у своєму розвитку, при цьому деякі варіанти неореалізму зближаються з іншими теоретичними парадигмами.

Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародної структури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. При цьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відносну вигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці з позиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи інше розуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в її постійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, який необхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок, так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовий конфлікт [18, C. 183].

Представники неореалізму вживають спроби більш детального аналізу природи насилля. Дослідники звертають увагу на розходження між поняттями «влада», «сила», «міць», «вплив», «авторитет», які в класичній традиції найчастіше використовувалися як взаємозамінні. У фокусі уваги неореалізму не стільки джерела сили окремої держави, скільки розподіл сили в міжнародній системі.

Неореалізм має важливі методологічні відмінності. У протилежність індуктивізму класичного реалізму багато версій неореалізму носять переважно дедуктивний характер. Прагнучи достигнути перевіряємояті висновків, неореалісти схильні будувати міркування у вигляді аналізу апріорних гіпотез, а також широко використовують кількісні методи. Активно застосовуються різні методи моделювання. Хоча моделі дають лише часткове знання, спрощуючи картину світу, їхню корисність вбачають у тому, що вони допомагають висувати неочевидні гіпотези, які потім перевіряються на емпіричному матеріалі. Формальні моделі особливо популярні в дослідженнях з політичної й військової стратегії. Опираючись на розходження в методології й тлумаченні ряду положень, можна говорити про декілька тенденцій у розвитку неореалізму.

Введення в оборот терміна «неореалізм» приписують Ричарду Ешлі, який говорив, про відродження популярності реалістичної традиції наприкінці 1970-х рр. Оскільки найбільший резонанс у науковій суспільності одержали роботи Кеннета Уолца, саме його теорію спочатку називали неореалізмом. Сам автор віддавав перевагу терміну «структурний реалізм», але згодом погодився з «неореалізмом». Однак паралельно розвивалися й інші концепції відновлення, які мали важливі методологічні й змістовні відмінності. Надалі їх теж сталі називати неореалістичними.

Існує кілька варіантів класифікації неореалізму. Проблема полягає в тому, що вони опираються на основи, що не дозволяють одержати достатньо ясну й повну картину, яка описує стан і розвиток всієї парадигми. Як наслідок, одну частину неореалістів можна віднести відразу до декількох напрямків, інші ж не вписуються в жодний з них. Наприклад, в основу класифікації Гідеона Роуза покладена одна з тенденцій розвитку, що пов'язана із частковим поверненням до традицій «класичного» реалізму. На противагу структурній теорії Уолца, що відокремлює теорію міжнародної політики від теорії зовнішньої політики держави, ряд авторів підкреслює важливість їх об’єднання в єдине ціле. Адже структурна теорія сама по собі не дає відповіді, як конкретна держава поведеться в тій або інший ситуації, яка її можлива стратегія й кого вважати ймовірним союзником. За Роузом, неореалісти, незгодні з поділом політичної теорії на частині, тим самим у певній мері повертаються до традиції класичного реалізму. Вони визнають, що зовнішня політика залежить від сили держави. Але, з іншого боку, вони стверджують, що розподіл сили в міжнародній системі впливає на державну ієрархію [22, C. 302]

Термін "неореалізм" відображає прагнення частини вчених до збереження переваг класичної традиції, з одного боку, й одночасно до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій і досягнень інших теоретичних течій. Я вже було сказано, виникнення школи неореалізму пов'язують з публікацією у 1979 p. книги американського науковця, К. Уолца. Настоюючи на тому, що теорія міжнародних відносин повинна ґрунтуватися на цілісності світу та розумінні існування глобальної системи, елементами якої є держави, К. Уолц зробив крок до зближення з транснаціоналістами. При цьому системний характер міжнародних відносин зумовлений, на його думку, властивостями структури міжнародної системи. Структурні ж властивості міжнародної системи є результатом взаємодії між великими державами. Великі держави також визначають зміст, форми і направленість своїх взаємовідносин з малими та середніми країнами. Така точка зору К. Уолца навіть дала привід називати неореалізм "структурним реалізмом" або просто "структуралізмом" [31, C. 91-92].

У цілому неореалистами зізнається й анархічний характер міжнародних відносин. Однак тут спостерігаються істотні зміни. Бузан говорить про формування в сучасному світі «зрілої анархії», що піддається регулюванню. Роль регулятора грають західні демократичні держави. К. Уолц порівнював міжнародні відносини з ринком, де держави, подібно фірмам, діючи у своїх інтересу, конкурують із одними й співробітничають із іншими. Він сформулював 3 основних принципи структури міжнародних відносин. Відповідно до першого, держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання. Другий принцип полягає у визначенні учасників міжнародних відносин, якими залишаються тільки держави. Нарешті, третій принцип полягає в тому, що всі держави не однорідні, а мають різні можливості або потенціалом [8, C.25-32]. Відповідно до теорії балансу погроз Уолца, держави на Середньому Сході формують союзи насамперед для того, щоб протистояти погрозам своїх сусідів, а не у відповідь на зміну глобального балансу сил [15, С.52].

Основні положення неореалізму-структуралізму стосовно регіональних систем розвинув датський дослідник Б. Бузан. Регіональні системи він розглядає як проміжні між глобальною міжнародною і державною системами. Найважливішого особливістю регіональних систем є, з його точки зору, комплекс безпеки. Сусідні держави настільки сильно зв'язані в питаннях безпеки, що національна безпека однієї з них не може бути відокремлена від національної безпеки інших. Водночас ці держави піддаються маніпулюванню і впливу з боку великих держав.

На основі цієї методології датський учений М. Мозафарі здійснив аналіз структурних змін, які відбулися в Перській затоці в результаті іракської агресії проти Кувейту, а потім розгрому Іраку фактично американськими військами. Він зробив висновок про переваги структуралізму в порівнянні з іншими теоретичними напрямами в міжнародних відносинах. Разом з тим М. Мозафарі показав і слабкі сторони неореалізму, серед яких положення про вічність і незмінність таких характеристик міжнародної системи, як її "природний стан", баланс сил, статичність тощо [18, C. 61-62].

Можна констатувати, що недоліки неореалізму, як й інших теоретичних напрямів, далеко не завжди можна виправдати. Ці концептуальні побудови часто нездатні відобразити радикальні зміни на світовій арені. Така невдоволеність станом і можливостями науки про міжнародні відносини привела до виникнення соціології міжнародних відносин, як самостійної дисципліни й теоретичного наукового напряму.

Таким чином, неореалізм зберіг багато положень класичного реалізму, насамперед розгляд держави як ключовий елемент побудови міжнародних відносин. Держави стали розглядатися неореалістами не тільки самі по собі, але й з урахуванням тих структур, які вони утворять, у тому числі союзів і міжурядових організацій.

Розділ 2. Концепція неореалізму у структурі міжнародних відносин

2.1 Класифікація неореалістичних концепцій

Неореалізм - одна з найбільш впливових парадигм теорії міжнародних відносин у США. Після періоду захоплення ліберальними концепціями на пострадянському просторі також спостерігається помітний ріст інтересу до з

У політологічній літературі під неореалізмом у вузькому змісті слова зазвичай розуміють теорію Кеннета Уолца[15, C. 42], а в більше широкому - всьому його різновиді. У статті розглядається один з можливих варіантів класифікації неореалізму, що дозволяє врахувати й своєрідність поєднуваних цим терміном концепцій, і ті початки, які формують із них єдину парадигму.

У наш час відомо кілька варіантів класифікації неореалізму. Проблема полягає в тому, що вони не дають можливості одержати досить ясну й повну картину. Як наслідок, одну частину представників неореалізму можна віднести відразу до декількох напрямків цієї теорії, інші ж не вписуються в жодне з них. Крім того, самі неореалісти іноді або міняють свій науковий світогляд (приміром, С. Краснер і С. Хоффман у своїх ранніх добутках були ближче до реалістичної традиції, але потім еволюціонували убік лібералізму), або запозичають концепції з інших парадигм - лібералізму, глобалізму, геополітики, постпозитивізму, конструктивізму. Для деяких критиків це послужило підставою для тверджень, що сучасний неореалізм деградує, а його окремі різновиди або примкнули до інших теорій, або носять еклектичний характер.

У вітчизняній політологічній літературі проблема класифікації неореалізму дотепер зачіпалася мало. Найчастіше ця парадигма або розглядається в руслі розвитку реалістичної традиції в цілому, або стверджується, що основною фігурою є К. Уолц, а інші неореалісти лише розвивають його концепцію з деякими нюансами [38, C. 26-28]. Тим часом своєрідність теоретичних концепцій дозволяє говорити про декілька великих напрямків в розвитку цього наукового напрямку, а також про безліч приватних теорій.

Американські дослідники пропонують кілька варіантів класифікації. В основу концепції Гідеона Роуза покладена одна з тенденцій розвитку неореалізму. Автор справедливо вказує, що багато робіт поєднує прагнення перебороти відірваність структурної теорії Уолца від теорії зовнішньої політики. Перша покликана описувати політику лише в одному з аспектів: як системні сили впливають на держави й тим самим відтворюють певні стійкі відносини й взаємодії між ними. Структурна теорія пояснює умови виникнення глобальної війни й співробітництва між державами, тенденції формування альянсів, але не говорить про те, як конкретна держава поведеться в тій або іншій обстановці, яка її можлива стратегія й кого вважати ймовірним союзником. Значна частина реальних міжнародних процесів передається в поле зору теорії зовнішньої політики, що, з обліком внутріньо- і зовнішньополітичних факторів, повинна відповісти на ці питання.

За Роузом, неореалісти, які не згодні з таким поділом теорії на частині, у певній мірі повертаються до традиції класичного реалізму. З одного боку, вони визнають, що зовнішня політика залежить від сили держави. З іншого боку, вони затверджують, що розподіл сили в міжнародній системі впливає на державу лише побічно. Завдання теорії - показати, як трансформується системний вплив на рівні атрибутів держави: на прийнятті політичних рішень, на вмінні державного апарата мобілізувати наявні ресурси. Тому й звуження основної функції держави в міжнародній політиці до проблеми безпеки виглядає невиправданим.

Спроби поєднати структурну теорію й теорію зовнішньої політики одержали назву «неокласичний реалізм». До неокласичного напрямку Роуз відносить роботи А. Фрідберга, М. Леффлера, Ф. Закарія, У. Уолфорта, Р. Швелера, Т. Кристенсена [15, C. 42]. Погоджуючись із оцінкою Роуза характерних рис в еволюції неореалізму, все-таки слід зазначити, що його концепція досить спірна. Наприклад, він відносить до першої хвилі «неокласиків» таких різних авторів як Р. Гилпин, П. Кеннеді й М. Мендельбаум. Хоча Роуз не одинокий у своїй думці [15, C. 42], більш виправдана точка зору, відповідно до якої поки ще не вдалося переконливо показати відмінні риси неокласичного реалізму [15, C. 43].

Інший спосіб класифікації пропонує М. Спиртас. Він вважає, що потрібно аналізувати реалізм у цілому, а не тільки неореалізм. Тоді парадигму можна розділити відповідно до того, який з рівнів аналізу вважати найбільш продуктивним для пояснення міжнародної політики - системний або елементний. Яскравим представником першого є К. Уолц, другого - Г. Моргентау. Крім цих двох основних напрямків неореалізм формує деякі гібридні форми [15, C. 43]. Подібний критерій не може вважатися достатнім, оскільки він також не дозволяє виділити різноманіття концептуальних і методологічних підходів, що існують у рамках неореалізму.

Можна розглядати свого роду двоступінчасту ієрархію даної парадигми. До верхнього рівня варто віднести основні теорії: структурний реалізм, теорію гегемоністської стабільності, теорію циклів, історико-системний і нелінійний аналіз політики. Вони являють собою досить самостійні напрямки в еволюції політичної теорії неореалізму. У той же час їх поєднують такі положення як системне уявлення про міжнародну політику, визнання держави головним актором, конфліктність міжнародної системи, принцип балансу сил. Правда, поняття «система» й «структура» мають свою специфіку в різних авторів. Щодо цього методологічною основою для структурного реалізму багато в чому послужив французький структуралізм, для теорії циклів і гегемоністської стабільності це структурно-функціональні принципи, для нелінійного аналізу політики - теорія загальних систем і спеціальні математичні дисципліни.

Нижній щабель у пропонованій ієрархії утворюють теорії, які носять більш приватний характер. Більшість із них розвивають окремі положення згаданих основних напрямків неореалізму й не претендують на повне охоплення міжнародної політики.

2.2 Структурний реалізм Кеннета Уолца

Головний постулат структурного реалізму К. Уолца полягає в тому, що міжнародна політика держави залежить від змін структурних властивостей міжнародної системи. Структурні властивості мають довгостроковий, універсальний й у певній мері передбачуваний характер. Аналіз на цьому рівні припускає абстрагування від параметрів, що визначають внутрішню політику держави, політичний лад, а ще більше - від властивостей конкретних особистостей. Структура створюється реальною різнонаправленою політикою держав і виступає як набір відносин, або «обмежуючих умов», які працюють як своєрідні механізми добору. Вони не піддаються безпосередньому спостереженню, але можуть бути виведені за допомогою дедуктивних суджень.

Структура міжнародної політики характеризується трьома основними властивостями: відсутність верховної влади (анархічність); захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами. Стан міжнародної системи залежить від розподілу сили усередині її, що й накладає обмеження на політику окремої держави. Найбільш стабільною вважається біполярна структура, коли держави-лідери, що володіють приблизно рівною силою, змушені проводити політику взаємного стримування.

Структурна теорія орієнтована на розуміння того, що відтворюється в міжнародній політиці при різних умовах. Специфіка подій є предметом уже іншої науки - теорії зовнішньої політики держави. Лише разом вони здатні дати повне знання.

Структура вважається стабільною в часі, якщо мати на увазі її істотні властивості. У міжнародній системі постійно відбуваються зміни, але ні вони, ні навіть глобальні процеси не є системними факторами, а викликають лише перерозподіл сили. У якийсь момент часу зміни здатні привести до трансформації всієї структури (її основних властивостей). Але цей механізм переходу кількості в якість не розглядається теорією Уолца, а структура береться як позаісторична даність.

Крім структуралізму, науковий світогляд Уолтса сформувався багато в чому під впливом Еммануїла Канта й сучасної критичної філософії. Уолтс поставив перед собою завдання побудови наукової теорії, уникнувши як властивого класичному реалізму індуктивізму, так і заперечення об'єктивності, наприклад, в особі постмодернізму. Як пише Уолтс, на відміну від редукционістського, системний аналіз повинен вирішувати два дослідницькі завдання: «по-перше, простежувати очікуваний розвиток міжнародних систем, наприклад, вказавши на ймовірний час їхнього життя й здатність до мирного існування; по-друге, показувати, як структура ... впливає на взаємодію одиниць й як вони, у свою чергу, впливають на структуру». Пояснювальна сила теорії полягає в тому, щоб «сказати, чому коло очікуваних подій попадає під певні обмеження; чому трапляються повторення в поведінці [акторів]; чому повторюються події, включаючи й ті, які можуть не подобатися деяким акторам» [15, C. 44].

Пророкування системної теорії повинні носити загальний характер: що приводить до війни як повторюваному явищу. За задумом Уолтса, послідовна реалізація принципу системного аналізу дозволяє вивчати міжнародну політику з урахуванням її багатоплановості, відокремлювати причини від наслідків, а серед причин виділяти приватні й загальні. Для цього варто звернути увагу на зв'язок трьох рівнів: людина, держава й міжнародна система в цілому. Якщо перші два рівні описують сили, що діють у політиці, то без третього неможливо оцінити їхню важливість і пророчити результат. Теорії потрібно враховувати взаємодію причин, які проявляються на різних рівнях.

У теорії Уолтса вихідними поняттями є структура й система міжнародної політики. «Система — це набір взаємодіючих одиниць. На одному рівні система складається зі структури, що є компонентом системного рівня й уможливлює вивчати, за рахунок чого одиниці утворюють якийсь набір, відмінний від простої сукупності. На іншому рівні система складається із взаємодіючих одиниць» [15, C. 43].

У політичних науках термін «структура» досить розповсюджений й неоднозначний. Один зі змістів полягає в тому, що структура є таким «пристроєм, який компенсує,» , який забезпечує вирівнювання, регулярність результату, незважаючи на варіації вихідних умов. Вони створюються природою або людиною для конкретних, вузьких завдань: партії, парламенти, уряди. Їх Уолтс називає «агентами», або «установами» (agent, agency).

Структури, про які мова йде в теорії міжнародної політики Уолтса, іншого роду. Це «набір обмежуючих умов», як, наприклад, вільний економічний ринок або міжнародно-політичні структури, що працюють у вигляді механізмів добору, які не піддаються безпосередньому спостереженню. «Міжнародна структура виникає із взаємодії держав, що одночасно стримує їх від певних дій і стимулює до інших». «Щоб визначити структуру, потрібно відволіктися від того, як взаємодіють одиниці [тобто держави] і сконцентруватися на їхньому відношенні один до одного (як вони організовані, упорядковані). Взаємодія ... відбувається на рівні одиниць. [Але] відносини, у яких одиниці перебувають один з одним ... не належать одиницям. Упорядкованість (arrangement) одиниць належить всій системі» [15, C. 44].

У найзагальнішому вигляді Уолтс визначає поняття політичної структури через абстрактне поняття, незвідне до матеріальних характеристик. Воно описується через вказівку на принцип організації (впорядкування), диференціацію елементарних одиниць за функціями і відносні можливості (силу) елементів, які міняються при виконанні функцій.

Якщо виходити із цих трьох ознак, то структура міжнародної політики характеризується, по-перше, відсутністю вищого керівного органа, тобто анархічністю. У цьому випадку це поняття не суперечить упорядкованості. Уолтс прибігає до аналогії з мікроекономікою Адама Сміта, який описує вільну ринкову конкуренцію. Упорядкованість спонтанно формується із взаємодій незалежних фірм, кожна з яких сподівається тільки на себе, захищає свій інтерес, але при цьому не здатна поодинці контролювати ринок. Ситуація на ринку складається незалежно від намірів окремих учасників: усе прагне збільшити прибуток, але в результаті середня прибутковість падає; кожний прагне працювати менше й одержувати за це більше, а результат прагне до зворотного.

Відповідно до теорії Уолтса, подібним чином утворюється міжнародна структура, де як елементарні одиниці виступають суверенні держави. Вона створюється реальною різнонаправленою політикою держав і не має заздалегідь ніякої «внутрішньої ідеї» свого розвитку. Уолтс вважає, що анархія не є чимось негативним для міжнародної системи, а навіть має ряд переваг перед ієрархією. Насамперед, це найдешевший спосіб організації: немає керуючої бюрократії й спеціальної інфраструктури. Анархія більше безпечна, тому що не створює підстав для унітарного володіння важелями глобального керування.

В умовах відсутності загальних законів і справедливості ієрархія постійно ставила б світ на грань «громадянської» війни. У жодної держави немає прав на владу більше, ніж в інших. Реальний закон міжнародної політики — сила, а не законодавча норма. Нарешті, це найбільш гнучкий спосіб організації співтовариства, що дозволяє державам у міру необхідності створювати супранациональні органи управління й координації.

По-друге, головною функцією держави як елемента міжнародної системи є захист свого суверенітету. Підвищення активності субнаціональних і супранаціональних акторов не заважає державі залишатися головним суб'єктом політики. Важливо помітити, що для Уолтса поняття суверенітету не припускає повної свободи в діях, тобто «суверенітет» й «залежність» не протилежні. Суверенітет означає, що держава «визначить сама, як вона буде вирішувати внутрішні й зовнішні проблеми, включаючи й те, чи буде вона шукати допомоги в інших [держав] і через прийняття зобов'язань обмежувати свою волю. Держави самі формулюють свою стратегію, свій курс і все інше, на що спрямовано їхню діяльність» [15, C. 44].

Всі інші функції держави вторинні, тому що без збереження суверенітету вони неможливі. На рівні міркувань про міжнародну структуру держава береться в абстракції від її властивостей, таких як ідеологія, традиції, інтереси, форма правління, політичний лад. Міжнародна політика держави вважається незалежною від внутрішньополітичних факторів.

Виходить, що найголовніше — захист суверенітету. Дане положення теж є свідомим спрощенням Уолтса для побудови теорії, а не відбиттям реальної мотивації держав, що на практиці не така однозначна.

Третя ознака міжнародної структури — нерівний розподіл сили між державами. Мова йде не про силу окремих держав, а про розподіл, що є властивістю структури. Якщо анархія й захист суверенітету дотепер залишаються незмінними атрибутами міжнародної системи, то розподіл сили міняється. Тому лише з його допомогою теорія повинна показувати, як держави діють на міжнародній арені й чому відбуваються зміни міжнародної системи в цілому. Із цього слідує висновок Уолтса, що розподіл сили найбільшою мірою забезпечує пояснювальні можливості теорії міжнародної політики.

Отже, властивості структури, вивчення яких стає ключем до аналізу міжнародної політики, полягають у наступному: анархічність структури; виконання кожною державою функції захисту свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами. Будь-яка міжнародна система може розглядатися як залежна від двох змінних: числа великих держав і розподілу сили.

Структурна теорія Кеннета Уолтса дотепер продовжує дуже впливати на розвиток різних напрямків теорії міжнародних відносин, служачи одним концептуальною основою дослідження, іншим — відправною точкою розвитку нових ідей і предметом спорів [13, C. 22-23].

Критики відзначають кілька слабких пунктів структурного реалізму. Протиставлення ієрархії й анархії як принципів організації міжнародної структури невиправдано спрощує реальну картину. Ні те, ні інше не може існувати в чистому вигляді. Створюючи анархічну структуру, держави, проте, часом розділяють близькі політичні традиції, норми, цінності, та й саме їхнє існування опирається на легітимне визнання іншими державами.

Вважається перебільшенням положення Уолтса про тотожність держав з погляду виконуваної функції (захист суверенітету). Критики вказують на середні століття, які передували модерну, і на такі видимі риси епохи постмодерна, коли поняття суверенітету в одному випадку ще не сформовано, в іншому вже зникає. Виходить, що суверенітет явище тимчасове, а не істотна ознака міжнародної системи, як постулує Уолтс.

Залишилося недостатньо розробленим питання про те, як відбувається зворотний вплив держави на міжнародну структуру. Багато дослідників вважають, що в результаті вплив структури на державу перебільшений. Зокрема, непереконлива теза Уолтса про те, що якщо держава проводить політику всупереч структурним тенденціям, вона неминучо програє, і навпаки.

Структурний реалізм показує, як міжнародна система виникає із взаємодій держав, які мають свої особливості й переслідують свої цілі, але не говорить, як дана держава буде поводитися в умовах анархії хоча б у самому типовому випадку. Ще один недолік вбачають у тому, що структура Уолтса не залишає місця деяким факторам. Не зовсім ясно, куди відносити (до рівня елементів або системи) розвиток технологій; ступінь взаємозалежності держав і розвиненості міжнародних інститутів; сформовані умови міжнародного співробітництва; націоналізм, що може, як з'єднувати, так і роз'єднувати народи. Тим часом ці умови значно впливають на зовнішню політику окремих держав, умови їхньої взаємодії, а також на перерозподіл сили.

Теорія Уолтса антиісторична, тому що вона не пояснює причин виникнення сучасної міжнародної структури й природи держави, а як наслідок - можливої трансформації самої структури, функцій і властивостей держави. Теорія спрямована лише на вивчення повторюваних, регулярних процесів й явищ, навмисно відволікаючись від проблеми нагромадження змін як несуттєвих [13, C.45].

Викликає заперечення положення про державу як унітарного актора, досить незалежного від внутрішньополітичних факторів, на приклад, від характеру політичних інститутів або впливу окремих сегментів суспільства. Але ж така помітна подія, як закінчення холодної війни, не знаходить структурних пояснень. Більшість дослідників зв'язують колапс Радянського Союзу із провалом реформ Горбачова, що не мав обґрунтованої концепції, тобто завдяки внутрішньополітичним факторам.

Багато дослідників вважають, що структурний реалізм залишається незавершеним, тому що говорить в основному про міжнародну політику в цілому, але не про зовнішню політику окремої держави. На їхню думку, тільки з'єднання цих двох аспектів однієї проблеми в рамках єдиної теорії дасть адекватне знання про міжнародну політику. Не всі згодні з тим, що раціональну природу міжнародної політики можна виявити за допомогою теорії. Державні лідери не обов'язково керуються схемами неореалізму або іншої парадигми, а їхні дії далеко не завжди раціональні й логічні.

Деякі вчені схильні бачити в теорії Уолца специфічно американську рефлексію політичної думки на умови холодної війни. Основна помилка Уолца бачиться їм у тому, що теорія побудована виходячи з конкретних історичних умов протистояння двох супердержав, але, використовуючи структуралістський підхід, вона одночасно претендує бути універсальною.

2.3 Теорія довгих циклів

У рамках неореалізму теорія довгих циклів почала розвиватися з кінця 1970-х рр. Вона представлена в роботах Джорджа Моделскі, Вільяма Томпсона, Керена Реслера, Джека Леві, Патрика Моргана, Джошуа Голдстейна. З неореалізмом Кеннета Уолтса теорію циклів зближає системний аналіз міжнародної політики, опора на універсальні закони (циклічність), залучення концепції балансу сил.

Держава вважається головним суб'єктом політики, при цьому визначальна роль приділяється найбільш могутній з них — світовому лідерові. Теорія опирається на положення про конфліктність міжнародної системи, породжуваної суперечливими інтересами, що робить неминучими війни.

На противагу антиісторизму структурного реалізму Уолтса, теорія циклів розвертає міжнародну політику в часі. На відміну від парадигми глобалізму теорія циклів віддає пріоритет політичним, а не економічним факторам глобального розвитку. Родоначальником теорії циклів у рамках неореалізму вважається Джордж Моделскі, який очолив велику групу дослідників з Університету імені Дж. Вашингтона. Замість міжнародної системи Моделскі воліє говорити про світову систему (world system). Її найважливішим компонентом є глобальний політичний пристрій (global polity). Вона визначається як підсистема світової системи у вигляді «спеціалізованої [у сфері політики] мережі керування для організації й регулювання глобальних проблем, у яку входять всі великі держави, але в її центрі перебувають відносини держави-лідера і її суперника».

Крім цього, у світовій системі співіснують глобальна економіка (міжнародна торгівля, транснаціональні корпорації), глобальні забезпечуючи системи (засоби масової інформації, система освіти і науки), глобальні співтовариства (організації еліти для вирішення світових проблем). Всі підсистеми працюють у декількох вимірах, які створюють ієрархію: глобальному, регіональному, національному й локальному.

Зміст розподілу полягає в тому, що вплив глобальних проблем відбувається «зверху вниз». Таке уявлення про світову систему багато в чому опирається на ідеї Телкота Парсонса. В основі теорії лежить положення про циклічність світової політики. Це означає, що через регулярні проміжки часу сила концентрується в руках держави-лідера, але потім відбувається її обов’язковий перерозподіл [13, С. 37].

Кожен цикл триває приблизно сто — сто двадцять років, проходячи чотири фази розвитку, кожна приблизно по тридцятьох років. Він завершується війною за першість між великими державами (global war). Ситуація «історичного вибору», що випадає на долю держави-лідера, дозріває об'єктивно. На якійсь період від неї у вирішальній мірі залежать відносини в міжнародній системі. Цикли показують істотні моменти політики, виступаючи механізмом історії, що виводить на її сцену нового лідера.

Теорія циклів спрямована на вивчення політики в декількох аспектах, які до того ж можуть бути обмірювані кількісними показниками й описані кореляційними залежностями.

Поляризація - концентрація сили навколо держави-лідера, що відбувається протягом кожного довгого циклу в глобальній політичній системі.

Час - довжина циклу, протягом якого система здатна відтворювати себе, зберігаючи цілісність. Часовий фактор дозволяє розгорнути послідовність подій, що змінили глобальну політичну систему.

Коаліції - політичні союзи, які створюються протягом виділених циклів. Вони показують подібність внутрішньої структури, відносну стійкість і передбачуваність змін у часі.

Глобальний конфлікт - зіткнення інтересів, чревате найбільш масштабними й руйнівними війнами. Він може закінчитися заключенням прийнятної угоди. Вирішення конфлікту стабілізує систему усередині чергового циклу.

Відповідно до теорії, лідерами завжди були великі морські держави, тому сила держави зводиться до поняття морської сили (враховується тоннаж, кількість кораблів й ін.). Оскільки теорія покликана показувати, на якому етапі розвитку перебуває міжнародна система, вона дає можливість побачити в довгих циклах не тільки процес, але й визрівання системних проблем найближчого майбутнього. Фаза найбільшої стабільності міжнародної системи пов'язана з піком політичної й економічної могутності чергового гегемона.

У підсумку теорія циклів не переборола антиісторизм. Аналіз звівся, власне кажучи, до екстраполяції в майбутнє чисельних показників розвитку держав. Сама ідея довгих циклів не є універсальною, адже відомо всього п'ять циклів в історії людства. Теорія не змогла дати відповіді, за яким законом від циклу до циклу міняється напрямок інноваційної активності, що створює базу для економічного «прориву» до гегемонії. Без цього прогноз не має змісту. Застаріле уявлення про морську силу як найважливішу складову сили держави. Не випадково прогнози прихильників теорії циклів не вгадали ривка в економічному розвитку Китаю в 1990-і роки. Вважалося також, що СРСР, всупереч негативним тенденціям в економіці, збереже досить значні позиції й швидше за все залишиться головним опонентом США до 2000 р.

У результаті ідейної кризи до середини 1990-х років теорія циклів була перетворена в новий напрямок - еволюційну теорію. До нього примкнули практично всі колишні адепти теорії циклів: У. Томпсон, Дж. Моделскі, К. Реслер, Д. Рапкин, В. Фалджер, С. Патрик, Х. Спрут, П. Хенсел, К. Мерфі, Б. Поллінз, Дж. Харт, Дж. Стерлинг-Фолкер й ін. [13, С. 39-41].

Еволюційна теорія, не відкидаючи циклічності, робить особливий акцент на облік різного роду змін. Вона запозичує досягнення сучасної антропології й біології у вивченні еволюції живих систем. Розвиток світової системи інтерпретується як безперервний процес. Постійна еволюція вважається нормою, а існування світової системи вподібнюється потоку. Ця теорія опирається на постулати про те, що розвиток людини відбувається як взаємодія її біологічної природи й культури; людина має багато спільного з іншими представниками тваринного світу (приматами) в організації суспільних форм життя. Цикли здобувають трохи інше трактування: передбачається зв'язок між тривалістю історичного циклу (100 років) і зміною трьох суспільних поколінь (30 років) [13, С. 41].

«Еволюціоністи» відмовляються від фіксованої ієрархії суб'єктів політики і їхні атрибути. Передбачається більше вільний вибір одиниць аналізу, куди крім держав можуть входити фірми, міжнародні організації, ідеології, окремі особистості. В аналіз включаються глобальні процеси, яким власне кажучи надається статус самостійних факторів політики. У цій світоглядній гнучкості прихильники еволюційної теорії бачать для себе можливість встати «вище» міжпарадигмальних спорів.

2.4 Теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина

У теорії гегемоністської стабільності Р. Гілпин [Gilpin 1981; Gilpin 1987; концепція гегемонізму розвивалася також у роботах: Organski 1968; Kindleberger 1973; Krasner 1976; Mckeown 1983; Stein 1984; Mansfield 1992] висунув альтернативу й одночасне доповнення теорії Уолца, вказавши на статичність поняття структури. Концепція Гілпина є варіантом теорії довгих циклів з елементами структурного реалізму й історизму. У ній також підкреслюється, що міжнародна система існує в безперервному розвитку. В основі вчення лежать узагальнення економічних досліджень про тенденції розвитку великих імперій й інтерпретація на їхній основі природи змін у світовій політиці.

Центральне місце в теорії займає концепція економічного лідерства однієї держави, що визначає розвиток міжнародної системи. Гілпин відзначає, що державний інтерес лідера не може бути статичним. До кінця XX ст. став особливо важливим контроль над міжнародним подолом праці. Він превалює над політичним домінуванням або розширенням території. Теза про вплив міжнародної структури на державу зводиться до часткового контролю гегемона. Тобто Гілпин вважає структурою міжнародних відносин той вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

В історії людства виділяється три види таких структур. Перша з них, гегемоністська, фактично переважає в історії, тому що всі відомі системи мали тенденцію розвиватися убік гегемонії однієї держави. Друга форма, біполярна, відповідає періоду «холодної війни», вона була менш стабільною й недовговічною. Третя, багатополярна структура існувала за законом балансу сил, але теж відносно недовго. Аналогічно теорії циклів у Гілпина найбільш мирний стан міжнародної системи доводиться на фазу найбільш стійкого панування чергового гегемона. Панування забезпечується насамперед економічною міццю. Зліт і неминуче падіння чергового гегемона або імперії є функцією нагромадження й наступного вичерпання економічних надлишків.

Серед найважливіших постулатів Гілпина, які характерні для неореалізму в цілому, можна відзначити наступні:

· суверенні держави як головні суб'єкти в міжнародній політиці, конфліктність відносин держав через розходження інтересів;

· розподіл сили як істотна характеристика міжнародної системи;

· вплив системних обмежень на поведінку держав [13, C. 43].

Теорія Гілпина відрізняється декількома особливими ідеями. Інтереси держави не зводяться до однієї мети (або їхньої ієрархії), будь то безпека або нарощування сили. Це якийсь рівнодіючий вектор, який відбиває сукупність декількох інтересів та диктує відповідну політичну стратегію. Інтерес не може бути статичним, тому що в історії зовнішні пріоритети держав мінялися.

До кінця XX ст. найважливішим інтересом держави варто вважати контроль над міжнародним поділом праці. Він превалює над прагненням до політичного домінування або розширення території. За Гілпином, замість статичного розуміння розподілу сили як відносин потрібно опиратися на поняття «динаміки силових взаємодій у часі». Значна увага приділяється впливу внутрішньополітичних факторів на політику держави. У методології Гілпину ближче структурно-функціональна точка зору на природу міжнародної системи, хоча сам він і посилається на структурні принципи Уолтса. Він не вводить яких-небудь критеріїв про приналежності елементів до структури.

Поняття про міжнародну систему, за визнанням Гілпина, у цілому інтуїтивне й зводиться до наступного:

· Елементами є держави різного типу (міста-держави, імперії, національні держави, а також їхні властивості, політичні процеси й структури.

· У системі відбуваються регулярні дипломатичні, військові, економічні, культурні взаємодії, які можуть мінятися від рідких контактів до тісного співробітництва й взаємозалежності держав. При цьому визначальними є фінансово-економічні відносини й міжнародний поділ праці.

· Для анархічної системи характерно певний пристрій, у якому присутні різні регулюючі механізми, від неформальних правил до формальних інститутів.

За Гілпином, теза структурного реалізму про анархічність міжнародної системи не цілком коректна. Всі держави відчувають певний вплив з боку системи, обумовлений розподілом сили. Але не система взагалі, а саме держава-лідер нав'язує свою волю іншим, реалізуючи власні національні інтереси. У зв'язку з особливим розумінням анархічності Гілпин вважає структурою міжнародних відносин певний вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

Розглядаючи еволюцію міжнародної системи у світі концепції гегемонії, Гілпин виділяє два головні етапи її розвитку. На імперському, котрий існував до Вестфальскої системи національних держав (1648 р.), економічний розвиток держави-лідера залежав від торгівлі й землеробства. Останнє було засновано на експлуатації праці рабів або селян і примітивних знарядь праці. Економічний приріст йшов переважно за рахунок екстенсивних методів розвитку. Технологічний й економічний прогрес відбувався досить повільно, а тому імперії існували століттями. В управлінні панували командні методи. Будь-яка імперія жила доти, поки могла забезпечити зміст армії й виробництво новітньої зброї. Але темпи росту військових витрат перевищували нагромадження економічних надлишків, що ставило часову межу існуванню древніх імперій [13, C. 44].

Новий етап розвитку, властиво гегемонізм, відрізняється трьома ознаками:

· національна держава стала головним суб'єктом міжнародної політики;

· економічний приріст став забезпечуватися головним чином за рахунок впровадження науково-технічних досягнень;

· з'явився світовий економічний ринок.

Ринкові економічні відносини прийшли на зміну командним, а на рівні держави й міжнародної системи сформувалися плюралістичні політичні структури. Підвищилися темпи економічного розвитку, а місце територіальної експансії поступово зайняли важелі управління світовою економікою й політичний вплив. Скоротився час панування гегемонів у порівнянні з «імперським» періодом. Новому етапу відповідало два типи міжнародних структур: балансу сил і гегемонії (Великобританії до Першої світової війни й США після закінчення Другої світової).

Якщо стабільність міжнародної системи за Уолтсом залежить від приблизно рівного розподілу сил, то в Гілпина вона доводиться на фазу найбільш стійкого панування гегемона. Стабільність не може тривати вічно в силу циклічності розвитку. Зліт і падіння чергового гегемона (імперії) «багато в чому є функцією нагромадження й потім вичерпання економічних надлишків». Циклічність Гілпин описує логістичною S-подібною кривою, що відбиває динаміку нерівномірного зростання показників економічної, військової й технологічної сили. На першому етапі сила й влада гегемона ростуть. У вищій точці розвитку приплив ресурсів, одержуваний у результаті експансії, приводить до найбільшого посилення його сили й влади. Але далі гегемон зіштовхується із протидією інших держав, що повертають міжнародну систему в силову рівновагу. На останньому етапі циклу лідер поступово занепадає.

Стримування безперервного поступального росту могутності гегемона визначається декількома факторами. Насамперед, існують природні межі експансії держави (географія, клімат, комунікації), які впливають на витрати. Із часом держави-конкуренти намагаються відновити баланс сил і розширити зони свого впливу. У кожну історичну епоху між умовами економічного процвітання й політичної інтеграції, з одного боку, і розмірами імперії, з іншої, існує оптимальна залежність. Виходячи за ці межі, держава-гегемон не має досить ресурсів і не може забезпечити ефективний контроль.

Теорія Гілпина не носить яскраво вираженого прикладного характеру, як теорія циклів. По його власному визнанню, вона не претендує на наукову строгість і значимість загальної теорії, подібно неореалізму Уолца, а лише пропонує інші рамки для міркувань про згадані питання [13, C. 44].

2.5 Історико-системний напрямок та інші концепції неореалізму

Поява історико-системного аналізу політики [Kennedy 1987; Schraeder 1995; Gaddis 2001; Pelz 2001; Liska 1998] пов'язана з тим, що неореалізм залучив до себе увагу істориків, які вивчають міжнародну політику, дипломатичну й військову історію. З неореалізмом їх зближає визнання таких положень, як анархічність міжнародної системи, вирішальна роль провідних держав, конфліктність міжнародної системи й закон балансу сил.

Незважаючи на трохи інше трактування цих понять, більшість вчених-істориків вважає, що, принаймні, для періоду 1648-1945 р. реалістичний напрямок залишається найбільш адекватним із всіх існуючих теорій міжнародних відносин. Увагу до неореалізму в останнє десятиліття підігріли суперечки про те, наскільки переконливі аргументи цієї парадигми при поясненні такого масштабного явища, як закінчення «холодної війни». Тим більше, що його представники намагаються інтерпретувати й навіть пророчити розвиток міжнародних відносин у постбіполярному світі.

Оскільки історична наука також не дає однієї відповіді, виникло запитання: якою мірою тут може бути корисний неореалізм, що претендує на загальну теорію політики? Саме в такого роду теорії зацікавлені історики, схильні шукати в історії пояснення, а не тільки відбиття минулих епох.

Інтерес до неореалізму порозумівається прагненням істориків працювати з довгостроковими процесами й загальними концепціями: роль гегемонії в історії; тенденції розвитку міжнародної системи в умовах анархії; значення ядерних озброєнь у сучасній політиці; зв'язок між війною як загальним і конкретним явищем. Великою популярністю серед істориків користуються теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів й еволюційний підхід, який формується на його основі. У свою чергу, структурний реалізм зазнає ґрунтовної критики за антиісторизм і дедуктивність. які, з одного боку, досить критично ставляться до претензій неореалізму на знання універсальних законів і значимість загальної теорії, а з іншого боку - цілком співзвучні йому по багатьом положенням.

Таким чином, історико-системний напрямок, яскравим представником якого є П. Кеннеді, розвивається на стику історії й теорії міжнародних відносин. Книга історика Пола Кеннеді «Розквіт і занепад великих держав» являє собою яскравий приклад міждисциплінарного дослідження, що з'єднує концепцію циклічного розвитку міжнародної системи з історичним аналізом. Книгу Кеннеді не можна беззастережно відносити до неореалізму, про що попереджає й сам автор, але той факт, що історики відгукнулися про неї в основному критично, а неореалісти схильні вважати Кеннеді своїм колегою по цеху й навіть власником власної теорії, говорить сам за себе. Явних формулювань його теорія не одержала, але неореалісти бачать її в наступному вигляді:

· Значні зміни міжнародної системи пов'язані з розвитком економіки й технологій. У свою чергу, вони приводять до змін у соціальних структурах, політичних системах, військовій силі й ієрархії відносин у міжнародній системі.

· Темпи змін у регіонах і державах нерівномірні. На це впливають коливання в кількості й швидкості впровадження винаходів і технологій, особливості клімату й географії, війни.

· Військова міць держави визначається інфраструктурою виробництва, технологіями й фінансовою системою. Нерівномірність економічного розвитку зменшує військову силу й погіршує стратегічні позиції держави. Війни між великими державами пов'язані з їхнім піднесенням і наступним занепадом. Виграє той, хто здатний мобілізувати на військові потреби більше матеріальних ресурсів. У результаті війн встановлюється новий поділ світу.

· Держава стає великою державою в особливих історичних обставинах, які дозволяють опанувати незвичайно великими силовими й економічними ресурсами. Із зникненням цих умов відбувається повернення до «нормального» розміру території й ієрархії відносин. Причому занепад може бути прискорений, якщо держава буде намагатися виконувати зобов'язання, які перевершують її можливості [10, C. 233].

Позиціям істориків-«партикуляристів», які особливо підкреслюють неповторність й індивідуальність у кожному епізоді розвитку історії, Кеннеді протиставив узагальнену картину міжнародних відносин як історію політики балансу сил між великими державами. Він стверджує, що «міжнародна система піддається постійним змінам, але не тільки тим, що викликаються щоденними діями державних діячів і припливами й відливами політичних або військових подій, але також і тим, що походять від більш глибоких трансформацій у основах світової сили, які не відразу проявляються на поверхні».

Кеннеді робить умовиводи на основі історичних узагальнень. В основі його концепції лежить переконання, що існує причинний зв'язок між положенням, яке держава займає в міжнародній політиці, і загальним балансом економічного розвитку. Слідом за прихильниками гегемонізму й теорії довгих циклів Кеннеді пов'язує великі зміни міжнародної системи, включаючи глобальні війни, з економічними факторами. В основі процвітання - впровадження корисних інновацій в економіку й військову справу.

Аналогічно Гілпину Кеннеді виділяє доіндустріальний й індустріальний періоди розвитку міжнародної системи (піднесення Британії з 1815 р.). Черговий переділ світу завжди відповідав перерозподілу сили в системі.

Слід зазначити, що представники історико-системного підходу не схильні жорстко прив’язуватися до тієї або іншої парадигми теорії міжнародних відносин. Подібні роботи можуть виявитися близькі не тільки неореалізму, але також лібералізму. Частина дослідників іде по шляху синтезу різних концепцій і методів, намагаючись залишитися «вище» суперечок між різними парадигмами.

Синтез методів історії й неореалізму покликаний зберігати специфіку історичних узагальнень. Це проявляється в тому, що виведені тенденції носять обмежений у часі й просторі характер, не претендуючи на універсальність. Причинні зв'язки трактуються істориками менш категорично, як умови, які носять ймовірнісний характер. Границі між причинами й наслідками, залежними й незалежними змінними, не можуть бути задані жорстко в силу закону загального зв'язку речей і безперервного розвитку. Історики схильні бачити в політиці процес, у якому узагальнення невіддільні від комплексу подій; вони не є ізольованими ланцюжками причинно-наслідкових зв'язків. Саме це дозволяє враховувати, яким чином сам перебіг часу впливає на події. Перевага віддається ретроспективним висновкам, а не прогнозам. Модель минулого будується як реконструкція, а не аналог. Саме пояснення для історика означає головним чином простежування того, як процеси й події міняються в часі й просторі.

Концепція аналізу політики як нелінійної системи з'явилася в результаті взаємного інтересу вчених-природників і гуманітаріїв. Значною мірою вона являє собою «технократичну» точку зору через прямий перенос у сферу вивчення політики понять, далеких гуманітарній науці [17, C. 227]. Нелінійний аналіз має особливу спрямованість: показати на імітаційній моделі, коли й при яких обставинах міжнародна система перебуває на грані хаосу, чреватого потрясіннями або глобальною війною. Для побудови моделі, що представляє собою максимально повний аналог дійсності, використовується складний математичний апарат (теорія складних систем, теорія хаосу, теорія клітинних автоматів й ін.) і суперкомп'ютери.

В основі наукового світогляду авторів даного напрямку лежить наступний постулат: увесь навколишній світ перебуває в стані не завжди передбачуваних змін. Це означає, що міжнародна система при тих самих вихідних умовах може приходити в рівновагу різними шляхами. Тільки випадок визначає, який з подібних сценаріїв буде реалізований. Той факт, що тільки одна з багатьох можливостей стане дійсністю, надає системі (і її моделі) історичний вимір. Це свого роду «пам'ять» про минуле, яка впливає на подальшу еволюцію системи.

У нелінійному уявленні про світ, зв'язок явищ не обов'язково пропорційний й однозначний; причини й наслідки не завжди можна виразити явно й пророчити; система як ціле не зводиться до суми частин й їхніх функцій. Нелінійність означає, що події не можна пророчити із заданою вірогідністю, але в той же час у певних межах потік подій має властивість самоорганізації. При цьому межі передбачуваності рухливі. Останнє робить неадекватним планування й керування у звичайному (лінійному) розумінні.

Найбільш ефективна стратегія поведінки в подібній системі - управляти на основі знань про межі її стійкості. Міжнародна система періодично переходить зі стану відносної стабільності в хаос. Але якщо Уолц використовує поняття «хаос» як принцип впорядкування системи, то тут мова йде про характер взаємодій. Однак природа структури Уолца, що обмежує поведінку держав і спонтанно виникає з їх різнонаправлених дій, близька до розуміння поведінки держави в термінології лінійного аналізу.

Модель міжнародної системи імітує процеси руху різних ресурсів, які переміщаються в результаті взаємодій між суб'єктами політики. Елементи, у число яких входить не тільки держава, і взаємодії між ними утворюють так звані мережі, які з'являються й зникають, забезпечуючи адаптацію системи до мінливих умов.

Особливу актуальність цьому напрямку додали нездатність політичної науки пояснити несподівані й драматичні зміни в Східній Європі й СРСР, а також помітне наростання хаосу в міжнародних відносинах, що виявилися в перерозподілі сфер впливу й виникненні безлічі нових джерел конфліктів.

Малі війни більше не стримуються супердержавами. Тому, якщо нелінійний аналіз буде освоєний гуманітарними науками, очікується істотний прогрес у їхньому якісному розвитку. Цей напрямок також активно використовується для розробки нової стратегії й тактики воєнних дій в умовах швидкоплинності сучасної війни, паралельного розгортання операцій, відмови від твердої ієрархії управління боєм. Правда, при всій привабливості методу, сам по собі він не вирішує концептуальних проблем політичної науки, тому що багато в чому є технологією. У недавньому минулому такий же бум спостерігався у зв'язку із широким залученням методів теорії ігор і біхевіоризму.

Існує близький різновид системного аналізу міжнародної політики, що опирається на поняття теорії складних систем і концептуально тяжіє до неолібералізму. Він виник на початку 1990-х років як ще одна спроба охопити системним аналізом динамічні зміни, що ускладнилися та пов'язані із закінченням «холодної війни». Цей напрямок позначають терміном complexity analysis, і його відмінність від неореалістичного варіанта складається лише в тому, що міжнародна система вважається впорядкованою тим або іншим способом. З одного боку, держава є ієрархічною структурою стосовно свого суспільства, а зовнішня й внутрішня політика взаємозалежні. З іншого боку, хаос міжнародної політики почасти впорядкований через міжнародні норми, транснаціональні інститути або картельні угоди [13, 52].

Численні теорії приватного характеру утворюють нижній щабель у парадигмі неореалізму. Вони не претендують на закінчену картину міжнародної політики. Деякі з авторів можуть бути віднесені до досить умовної «лінії Уолца» [Mandelbaum 1988; Snyder 1997; Walt 1987; Posen 1984; Mearsheimer 2001; Krasner 1978; Krasner 1985; Ikenberry, Lake, Mastaduno (eds.) 1988; Betts (ed.) 1994]. Справа в тому, що, з одного боку, вони відштовхуються від положень структурного реалізму, а з іншого, не завжди досить послідовні в дотриманні його канонів. Ймовірно, стосовно приватних теорій як відмітну ознаку краще використати проблемний критерій.

У зв'язку з особливостями трактування концепції балансу сил виділяють «наступальний» (offensive) реалізм (інші його назви - «агресивний» або «песимістичний»). Його прихильники наголошують на прагненні держав максимально нарощувати силу для забезпечення безпеки з урахуванням складного балансу, думаючи, що тільки активна політика в цьому напрямку дає гарантію виживання.

Альтернативою вважається «оборонний» (defensive) реалізм (інші назви - «оптимістичний» або «посткласичний»). Відповідно до цього напрямку, міжнародна система може створювати умови не тільки для конфлікту, але й для співробітництва, тому держава повинна піклуватися про досягнення оптимальної сили [13, C. 52].

Інший варіант, що представляє собою гібрид структурного реалізму й наступальної-оборонної логіки, одержав назву «умовний» (contingency) реалізм. Відповідно до цієї концепції, суперництво й співробітництво - це два взаємно додаткових способи виживання держави. Розуміння балансу сил лише як суперництва представляється однобічним. Крім того, не тільки розподіл сили, але й наміри держав, які проявляються у військовій політиці, значно впливають на їхню стратегію [13, C. 53].

Залежно від того, чи вважається баланс сил як і раніше серцевиною теорії міжнародної політики чи ні, неореалістів умовно ділять на прихильників «вузького» (specific) реалізму (до них відносять найбільш послідовних прихильників Уолца й класичних реалістів, починаючи з Моргентау) і «широкого» (generalist) реалізму. Представники останнього вважають, що баланс сил перестав бути визначальним законом теорії міжнародної політики, тому не тільки розподіл сил, але й інші фактори мають значення. Наприклад, держави для захисту спільних інтересів активно створюють супранаціональні інститути, які також впливають на політику. Отже, балансування не обов'язково є найбільш регулярною або кращою політикою [13, C. 53]. «Широкі» реалісти досить близькі до позицій неоліберальних інституціоналістів.

Виділяють також прихильників балансу сил і балансу інтересів. Тут розходження засноване на тому, що вважається головним фактором міжнародної політики. Перші підкреслюють важливість виду полярності як показника розподілу сили й зневажають впливом малих держав. Другі звертаються до характеру й спрямованості зовнішніх погроз державі й прояву агресивних намірів політичних опонентів, а також до мотивів поведінки малих держав. Демонстрація великими державами неагресивності політичного курсу створює умови для співробітництва.

Прихильники відносного росту значимості економічних інтересів держави й включення економічного й технологічного аспекту в сферу безпеки в якості головних, які витісняють властиво військову складову, називають свою концепцію «меркантилістичного» (merchantile) реалізму [13, C. 54].

Під впливом конструктивізму деякі дослідники говорять про «реалізм ідентичності» (identity realism), пов'язуючи утворення анархічної міжнародної системи як змагального середовища з тим, що кожна держава має свою власну ідентичність. Міжнародна система розглядається крізь призму соціології й психології поведінки малої групи. Поняття ідентичності в остаточному підсумку витісняє «національні інтереси» й «безпека», що представляється досить спірним моментом. Природа конфліктності вбачається прихильниками цього напрямку в тому, наскільки інтенсивно відбувається процес зміни ідентичності держав. При цьому міра для швидкості зміни ідентичності не пропонується. Автори концепції опираються на непрямі показники, одержувані на основі аналізу політичної термінології й мови. Наприклад, у відношенні сучасного Китаю це ступінь витиснення марксистської термінології націоналістською; мовні прояви нетерпимості до маргінальних груп. Держави із близькою ідентичністю співіснують більш мирно, навіть якщо сила між ними розподілена нерівномірно. Таким чином, розподіл сили разом з ідентичністю визначають характер міжнародної системи [13, C. 55].

Еволюція неореалізму пов'язана також зі зростаючим інтересом до країн «третього світу», який диктується тим, що країни, які розвиваються, здатні швидко перейти в стан нестабільності й повного хаосу. У політичних теоріях малим країнам традиційно приділялася мінімальна увага. Сьогодні висувається ідея створення «молодшого» (subaltern) реалізму [13, C. 55], який повинен у рамках структурного реалізму врахувати специфіку держав, які розвиваються, їхню роль у міжнародній політиці. У цьому випадку багато фундаментальних понять вимагають уточнення, тому що часом перетворюються в парадокси. З погляду малих держав, анархія міжнародної структури обертається ієрархією, яка регулюється великими державами; ієрархія зовнішнього світу найчастіше виступає регулятором внутрішньої політики; принцип раціонального вибору, заснований на стереотипах західного світу, виявляється неспроможним; держави не мають ознак, на які опирається неореалізм (розвинені ефективні інститути влади, визнані границі, монополія на насильство). Категорія сили не має настільки великого значення, тому що ці держави занадто слабкі в порівнянні із країнами Заходу. Зміни в їхній політиці більше залежать від ідей, ніж від розподілу сили.

Дихотомія «війна й мир» для ідеології країн «третього світу» не так актуальна, оскільки вони увесь час перебувають у стані боротьби зі своїм оточенням і з великими державами.

Ще один варіант теорії, так званий «периферійний» реалізм, пропонує інший спосіб адаптації структурного реалізму до проблематики «третього світу». Основна проблема теорії Уолца бачиться в недоробці рівня аналізу, що відповідає державі. У цьому зв'язку пропонується розрізняти великі держави, які самі живуть в умовах анархії, але встановлюють ієрархію для інших, і периферійні держави. Серед них, у свою чергу, перебувають більшість покірних держав й «заколотники», які прагнуть жити за правилами анархії, подібно великим державам. Через недостачу ресурсів «заколотники» змушені жертвувати інтересами своїх громадян.

Системно-структурний аналіз не дозволяє пояснити поведінку периферійних держав, тому що на них впливають більшою мірою не загальні, а специфічні умови. Нова ідея полягає в тому, щоб доповнити структурний реалізм аналізом зовнішніх і внутрішніх факторів,які впливають на політику конкретної держави. Визначальна роль приділяється рівню держави, а не структурі. У главу кута зовнішньої політики ставляться інтереси національної економіки, тому що без цього політичну владу очікує крах.

Таким чином, не просто влада, а влада плюс внутрішній добробут стають основним мотивом міжнародної політики периферійної держави. Загалом, це відповідає ідеї Уолца про поєднання системного аналізу міжнародної політики з теорією зовнішньої політики держави, але пріоритети перевернені. Крім того, Уолц не вважав за можливе поєднувати ці дві теорії в одну.

До відмітних рис «периферійного» реалізму варто віднести інше тлумачення анархії. Прихильники цього напрямку пропонують розглядати анархію як плід реальних обставин, знімаючи, до речі, досить незручну для неореалізму проблему сполучення протиріччя інтересів і можливості співробітництва. У міжнародних відносинах анархія існує поряд з ієрархією, причому порядку в реальному світі більше, ніж анархії. Відповідно до цій «переверненій» логіці відкидається й теза про відносну незалежність зовнішньополітичної сфери. Можна помітити, що й «периферійний», і «молодший» реалізм ідуть по шляху подолання антиісторизму структурного реалізму Уолца. Але в цілому, ані вони, ані інші різновиди неореалізму не дають ясної відповіді на питання, що лежить у основі міжнародної політики країн «третього світу», крім вказівок на хаос і непередбачуваність.

Отже, незважаючи на розмаїтість підходів, що демонструють представники загальних і приватних теорій, неореалістів поєднують положення, які утворюють стрижень даної парадигми, а саме:

· системне уявлення про міжнародну політику;

· визнання держави найважливішим актором;

· анархічний характер і конфліктність міжнародної системи;

· концепція балансу сил.

Своєрідність основних напрямків неореалізму (теорії циклів, теорії гегемоністської стабільності, історико-системного аналізу, нелінійного аналізу політики) полягає в тому, що вони по-своєму прагнуть перебороти антиісторизм Уолца, відірваність внутрішньополітичних факторів від зовнішньополітичних, а також пропонують інше трактування умов міжнародної стабільності. У роботах представників цих напрямків приділяється більше уваги зв'язку між політикою й економічним розвитком у міжнародному й національному масштабах, що свідчить про певну еволюцію убік парадигми глобалізму. У дусі неолібералізма політика співробітництва всі частіше трактується не як виключення із правил, а як частина дихотомії «співробітництво - забезпечення безпеки». Описуючи еволюцію неореалізму, можна відзначити тенденцію до синтезу, що простежується як по шляху розвитку міждисциплінарної методології, так і по шляху адаптації концепцій інших парадигм. Приватні теорії демонструють аналогічні тенденції.

2.6 Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму

У всій сукупності глобальних процесів, що чинять вплив на сучасну світову політику, саме глобалізація безпеки (Globalization of Security ) розглядається в теорії міжнародних відносин як сполучена найбільш тісно з ризиками, пов'язаними з викликами міжнародного тероризму й радикального фундаменталізму.

Неореалізм відрізняє державно-центричний підхід і пріоритетність тези про поляризацію впливу наддержав у системі міжнародних відносин, а саме ідеї про біполярності, однополярності, багатополярності й інших комбінацій полярності пристрою світової системи.

Предметом досліджень, проведених у рамках теорій неореалізму, є проблеми розподілу економічного впливу в системі міжнародних відносин як, детермінуючого фактора, глобальної політичної структури, що визначає у свою чергу, і структуру безпеки.

Основний акцент у неореалізмі робиться на конфлікті й конкуренції, коли країни співпрацюють і одержують якийсь загальний прибуток, вони задаються питанням, як його розділити. При цьому вони вирішують хто саме одержить більше. Визначним є положення, відповідно до якого вирішальне значення в сучасних міжнародних відносин чинить глобальний рівень системи міжнародних відносин, тобто сама міжнародна структура. Вона й «задає» розподіл можливостей (у першу чергу військових) серед держав.

Для розуміння міжнародного конфлікту важливе формулювання трьох основних принципів структури міжнародних відносин за К. Уолцем:

· Держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання - вони можуть мати безліч розходжень у цілях. Основою для досягнення є виживання.

· Учасники міжнародних відносин — тільки держави, недержавні учасники тільки тоді будуть відігравати вирішальну роль у системі міжнародних відносин, коли зможуть наздогнати й перегнати наддержави по наявності повноважень і владних можливостей. Держави підпадають під вплив і примус системи міжнародних відносин, але вони наділені правом вирішувати, як будуть діяти в цих умовах.

· Держави не однорідні, а мають різні можливості або потенціал. Вони намагаються збільшити його, що може привести, і приводить, до зміни структури міжнародних відносин [14, C. 28-29].

Логіка неореалістичних теорій безпеки заснована на такому розумінні структури міжнародної безпеки, за яким допускається правомірність ідеї про зміну в умовах глобалізації в період після закінчення холодної війни структури співвідношення влади на глобальному рівні. У рамках логіки теорій неореалізму, відповідно, обґрунтовується положення про кінець біполярності, а метою проведених досліджень є ідентифікація природи, суті змін, які відбуваються, для виявлення їхнього впливу на рівень безпеки світоустрою.

Для неореалізму залишається незаперечною пріоритетність глобального рівня політичного аналізу. Спектр досліджуваних змін обмежується рамками даного рівня, що знаходить висвітлення в настільки ж обмеженій сукупності концептуального інструментарію даних теорій, лімітованого вибором між концепціями однополярності (Unipolarity) або багатополярності (Multipolarity).

Для неореалізму характерна операціоналізація концепції безпеки в межах двох рівнів - системному і державному, але таким чином, що системний рівень є визначальним для всіх розроблювальних у рамках даного теоретичного напрямку дефініцій.

Неореалістичний фокус на проблемі переходу від біполярного до однополярного світу й дослідженні відповідних ефектів зміни співвідношення сил у світовій політиці характерний для досліджень Кеннета Уолца ( Walt K . N .), Стивена Уолта ( Walt S . M .), Берта Тансена ( Hansen B.) і ряду інших прихильників цього підходу. Цілком очевидно, що неореалістичні концептуальні акценти відрізняються статичністю й характерні як для робіт кінця 70-х років XX століття, так і досліджень початку XXI століття [14, C. 30].

Ризики безпеки, пов'язані з викликами міжнародного тероризму, трактуються з позицій неореалістичного підходу як наслідок однополярності світового порядку. Неореалістичні теорії безпеки містять принципове положення про США як головної мети міжнародного тероризму, з одного боку, і особливої відповідальності даної наддержави в реалізації відповідних дій, спрямованих проти поширення міжнародного тероризму, з іншої сторони.

Відповідно до даного положення терористичні акції інтерпретуються як один з наслідків однополярності сучасного світу. Таким наслідком є насамперед фрустрація (катастрофа надій) у країнах, що становлять периферію глобального світу, яка виникає у зв'язку з посиленням влади, присутності й впливу США на світовій арені й порушенням балансу сил. Відповідні контртеррористичні дії трактуються як приклад реального функціонування однополярної структури світоустрою, яка реалізує себе, зокрема, у формі очолюваної США антитерористичної коаліції.

Вихідними посилками неореалістичних досліджень безпеки початка XXI століття є ідеї:

- про відродження у зв'язку з погрозою міжнародного тероризму союзницьких відносин великих світових держав і зниженні напруженості у взаєминах США, з одного боку, і Росії, Китаю й інших країн, з іншої;

- про перспективу зниження впливу з боку світового співтовариства до проблеми прав людини;

- про посилення тенденції до підвищення рівня легитимізації дій, спрямованих проти міжнародного тероризму;

- про посилення ролі держави й національної політики по зміцненню національних границь і територій, а також заходів по забезпеченню національної безпеки, розширенні сфери компетенції держави в здійсненні контролю за різними видами діяльності;

- про можливі моделі поведінки США як єдиної наддержави, що визначає вектори світової політики в рамках власної стратегії керування ризиками безпеки [14, C. 32].

Три ключові проблеми є пріоритетними для сучасних неореалістичних досліджень безпеки міжнародних відносин і ризиків, пов'язаних з міжнародним тероризмом:

- проблема поширення зброї масового знищення (Weapons of Mass Distruction = WMDs ) і погрози його застосування транснаціональними терористичними організаціями;

- проблема зростання ризиків застосування збройних сил і військових методів рішення проблеми забезпечення безпеки від будь-якого виду погроз, включаючи погрозу міжнародного тероризму;

- проблема конфлікту цивілізацій, лінії якого визначаються основними паттернами диференціації культур, насамперед, розходженнями західної й ісламської цивілізацій.

Висновки

Неореалізм, як напрямок у теорії міжнародних відносин, сформувався наприкінці 1970-х р., як обновлена версія реалізму, який після цього почали називати «класичним». Виникнення школи неореалізму в міжнародних відносинах пов'язують із публікацією книжки К. Уолца «Теорія міжнародної політики», перше видання якої побачив світ у 1979 року. Обстоюючи основні тези політичного реалізму («природний стан» міжнародних відносин, раціональність у діях основних акторів, національний інтерес як її основного мотиву, прагнення володіння силою), її автор у той час піддає своїх попередників критиці за провал спроб створенні теорії міжнародної політики, як автономної дисципліни.

Відповідно до ідей неореалізму, структурні властивості міжнародної системи фактично не залежать від якихось зусиль малих та середніх держав, будучи результатом взаємодій між великими державами. Це означає, що саме їм і властивий «природний стан» міжнародних відносин.

Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародної структури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. При цьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відносну вигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці з позиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи інше розуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в її постійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, який необхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок, так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовий конфлікт.

Незважаючи на триваючу критику, неореалізм зберігає позиції провідного теоретичного напрямку. Він досить різноманітний по змістом й динамічний у своєму розвитку, при цьому деякі варіанти неореалізму зближаються з іншими теоретичними парадигмами.

Неореалізм як парадигма теорії міжнародних відносин — явище неоднорідне. Головні напрямки неореалізму, крім концептуальних особливостей, відрізняються специфікою в розумінні системності політики. Структурний реалізм опирається на структуралізм; теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів (і еволюційна теорія, що згодом почала розвивається з неї), історико-системний напрямок використовують елементи структурно-функціонального підходу; нелінійний аналіз політики має в основі теорію складних систем, теорію динамічного хаосу й інші, позначувані поняттям нелінійності.

У рамках неореалізму розвиваються також приватні теорії, що не претендують на досить повне охоплення міжнародної політики. Вони можуть бути класифіковані за проблемним принципом, тому що спрямовані на вивчення окремих теоретичних аспектів. Між основними напрямками неореалізму існують помітні розходження. Яскравим прикладом служать розбіжності в трактуванні умов стабільності міжнародної системи: якщо для структурного реалізму вона втілена в біполярній конфігурації, то для теорії гегемоністської стабільності - у стійкому пануванні однієї супердержави.

Проте, можна говорити про єдину науково-світоглядну платформу неореалізму: системний підхід у методології, анархічність міжнародної системи, суверенна держава як головний її елемент і діючий суб'єкт, концепція балансу сил як ядро міжнародної політики.

Список використаної літератури:

1. Антюхина-Московченко В.И. Основы теории международных отношений / В.И.Антюхина-Московченко, А.А.Злобин, М.А.Хрусталев. - М., 1988.

2. Бжезінський З. Велика шахівниця. — К., 2000.

3. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. — М., 2004.

4. Богатуров А.Д. Очерки теории и политического анализа международных отношений / А.Д.Богатуров, Н.А.Косолапов, М.А.Хрусталев. - М.: Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2002.

5. Боришполец К.П. Методы политических исследований / К.П.Боришполец. - М.: Аспект Пресс, 2005.

6. Давыдов Ю. П. Норма против силы. Проблема мироурегулирования. — М., 2002.

7. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — М., 2003.

8. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій. Навч. посібник/ В. Маддіссон, Л.Ларченко, В.Степко, Л. Діденко. - К.: Либідь, 1996.- 176 с.

9. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. – Львів, 1995.

10. Кеннеди П. Вступая в двадцать первый век / Пер. с англ. — М., 1997.

11. Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1999.

12. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ. — М., 2002.

13. Конышев В. Н. Неореализм в современной политической мысли США. - СПб: Изд-во БАН, 2001

14. Конышев В.Н. Неореализм о природе войны: эволюция политической теории. — Спб.: Наука, 2004.

15. Конышев В.Н. О неореализме Кеннета Уолтса // «Полис», № 2, 2004.

16. Лебедева М.М. Мировая политика: Учебник / М.М.Лебедева. - М.: Аспект Пресс, 2006.

17. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин. — К., 1997.

18. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. — Львів, 2002.

19. Макарычев А.С. Современная западная политическая мысль: «постпозитивистская революция» / А.С.Макарычев, А.А.Сергунин. - Н.Новгород, 1999.

20. . Международные отношения: социологические подходы / Под ред. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарика, 1998. - С.266-306.

21. Мировая политика и международные отношения в 1990-е годы: Взгляды американских и французских исследователей / Под ред. М.М.Лебедевой и П.А.Цыганкова. - М., 2001.

22. Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Под ред. А.А.Кокошина и А.Д.Богатурова. - М.:КомКнига, 2005.

23. Поздняков Э.А. Системный подход и международные отношения / Э.А.Поздняков. - М.: Наука, 1976.

24. Политическая наука: новые направления / Под ред. Р.Гудина, Х.-Д.Клингеманна / Науч. ред. русск. издания Е.Б.Шестопал. - М.: Вече, 1999.

25. Рябов С.П. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. – 1995. – № 1.

26. Сафронова О.В. Теория международных отношений: Уч. пос. / О.В.Сафронова. - Н.Новгород, 2001.

27. Системный подход: анализ и прогнозирование международных отношений. - М., 1991.

28. Современные международные отношения и мировая политика / Под ред. А.В.Торкунова. - М.: Просвещение, 2004. - С. 66-89.

29. Теория международных отношений на рубеже столетий / Под ред. К.Буса и С.Смита: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарики, 2002.

30. Теория международных отношений: В 2-х т. - Н.Новгород, 2004.

31. Теория международных отношений на рубеже столетий / Под. ред. К. Буса, С. Смита. — М., 2002.

32. Теория международных отношений: Хрестоматия / Сост., науч. ред. и комм. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарики, 2002.

33. Хонин В. Н. Теория международных отношений. Общая часть. — К.: Академ-Пресс, 2005.

34. Хрусталев М.А. Теория политики и политический анализ /М.А.Хрусталев. - М., 1991.

35. Цыганков П.А. Социология международных отношений / П.А.Цыганков, А.П.Цыганков. - М.: Аспект Пресс, 2006.

36. Цыганков П.А. Теория международных отношений / П.А.Цыганков. - М.: Гардарики, 2002

37. Цыганков П.А., Фельдман Д.М. Мировая политика: проблемы теории и практики. — М., 1995.

38. Шепелєв М.А. Теорія міжнародних відносин:підручник. – К.:"Вища школа", 2004.– 622с.

39. Шлезингер А. 1992. Циклы американской истории. — М., 1992.