Курсова робота
з історії міжнародних відносин на тему:
Становлення європейської інтеграційної
політики Великої Британії
(1946 р. – до кін. 1980-х років)
план
Вступ. 3
Розділ 1. Вступ Великої Британії до "Спільного ринку". 4
Розділ 2. Європейський вектор зовнішньої політики кабінетів Г. Вільсона Д. Каллагена. 9
Розділ 3. Підхід урядів М. Тетчер (1979-1990) до політики. 13
Висновки. 16
Висновки. 17
Література. 18
Одним з наслідків розгортання процесу світової глобалізації є дедалі більше розмивання різниці між рівнями світової системи – міжнародним, особливо регіональним, та національним. Тому керівництво держав усвідомлює необхідність створення сильних та впливових міжнародних інститутів на регіональному рівні задля можливості регулювати сучасні глобальні тенденції, впливати на світові процеси. А такий регіональний комплекс, як західноєвропейський, що накопичив значний економічний та політичний потенціал, має можливість визначати не тільки регіональні структури міждержавних відносин, але і суттєво впливати на глобальні міжнародні відносини. Багатовимірність європейської інтеграції визначає велике значення останньої для розвитку світових політичних процесів
В європейській інтеграції тісно взаємодіють між собою елементи міждержавної співпраці учасників відповідних процесів та внутрішньополітичні процеси – особливості визначення місця окремих країн в інтеграційних структурах, формування національних доктрин щодо напрямів та інтенсивності інтегрування, поступок національним суверенітетом на користь тіснішої співпраці в спільних інституціях.
Проблема співвідношення національного та наднаціонального, що таким чином загострюється в процесі розбудови інтеграційних механізмів Європейського Союзу, особливо наочно представлена в політиці Великобританії щодо європейської інтеграції. Особлива позиція, яку Великобританія займає з часу вступу до Європейського економічного співтовариства, витікає з відмінностей у політичній та правовій системах, структурі зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних пріоритетів, ставленні до культурної ідентичності, що відрізняють країну від решти провідних західноєвропейських держав.
Ідею про об’єднання Європи британські політичні діячі висловлювали ще після закінчення ІІ Світової війни, зокрема Е. Бевін та В. Черчілль.
Е. Бевін виступав з ідеєю формування очолюваної Великою Британією «третьої сили», яка за могутністю була б порівнянною із США та СРСР. Але саме Вінстон Черчілль був автором і архітектором «європейської концепції» Лондона. Його виступи в Цюриху 1946р., у Лондоні 1947р. і Гаазі 1948р. мали широкий резонанс у Європі і світі. В ті часи Черчілль часто говорив про «Сполучені Штати Європи», але так як європейські проблеми ніколи не були йому особливо близькі, то в цю назву він вкладав мало конкретного змісту, і здебільшого в контексті «німецько-французького примирення». В той же час очолювати інтеграційні процеси у зруйнованій після війни Європі, на їхню думку, не личило провідній світовій державі, якою вони звикли вважати Велику Британію. Британський міністр закордонних справ в уряді У. Черчилля, а у 1955 - 1957 рр. прем'єр-міністр країни, Е. Іден висловився так: «Історія Англії та її інтереси поширюються далеко за межі європейського континенту» [36, C.114] Значно більше значення для Великої Британії мали відносини з США та Співдружністю й вона не збиралася ними жертвувати. причиною небажання Альбіону виступити в ролі можливого лідера процесу об'єднання Європи було те, що Великобританія не відчувала достатніх сил, щоб нейтралізувати. Францію
Наприкінці 1950-х років міжнародна становище Великої Британії дещо змінилося, а разом з тим і ставлення до заснованого у 1957р. «Спільного ринку». Для Лондона вже стало цілком очевидним, що Англія значно втратила свої позиції на міжнародній арені. У лютому 1960 р. Гарольд Макмілланд у промові про «Вітер змін» визнав право колоніальних народів на незалежність. За уряду Алекса Дугласа-Х’юма Британська колоніальна імперія фактично припинила існування. Було зрозумілим і те, що
Співдружність не відповідає вимогам як провідник британських інтересів, особливо, після виходу із Співдружності у 1961 р. Південної Африки [36. С.114]. Певну роль відіграло й послаблення «особливих відносин» з США через ігнорування останніми позиції Великої Британії в Cуецькій кризі 1956р. Натомість ЄЕС процвітала. До того ж, підприємницькі кола Англії прагнули покращити своє економічне становище за рахунок нових ринків, подолання митних бар’єрів сусідніх держав. Ці моменти живили прагнення стати членом «Спільного ринку».
У 1960 р. Велика Британія, на противагу «Спільному ринкові», створила «Європейську асоціацію вільної торгівлі» (ЄАВТ), до якої увійшли також Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція. Спроба поглинути ЄЕС всередині ширшої зони вільної торгівлі не вдалася - ЄЕС значно випереджало у торгівельній активності своїх конкурентів - частка товарів країн «шістки» на ринках країн ЄАВТ катастрофічно зростала [20, С.210]. Британські політичні лідери переконались, що залишаючись поза Спільним ринком, Велика Британія ризикує опинитись в економічній ізоляції та поза можливістю впливати на важливі європейські та світові політичні процеси, що інтересам країни відповідає повноправне членство в ЄЕС [10, С.64].9 серпня 1961 р. Великобританія, а з нею інші країни ЄАВТ подали заявку на вступ до ЄЕС: Великобританія, Данія, Ірландія та Норвегія - на членство в ЄЕС, а Австрія, Швеція, Швейцарія та Португалія - на асоційоване членство. Симптоматично, що ініціатором заявки на вступ до ЄЕС (1963р) стала Велика Британія, яка зіграла головну роль в створенні паралельного інтеграційного об’єднання – Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАВТ).
Вартою уваги також є передісторія вступу Великої Британії до Співтовариства, яке двічі відмовляло їй в прийнятті.
Прем’єр-міністр Гаролд Макміллан призначив головою делегації на переговорах про вступ у Брюсселі Едварда Хіта. На переговорах про вступ головними проблемними питаннями стали питання стосовно спільної сільськогосподарської політики (ССП), Співдружності та ЄАВТ.
В сільському господарстві британська подвійна політика: з одного боку - закупівля харчів на світовому ринку за низькими цінами, а з іншого - прямі компенсаційні виплати фермерам для підтримки низьких цін, була несумісною з принципами ССП. Щодо Співдружності, Британія боялась політичних та економічних наслідків для своїх колишніх колоній від раптового розриву традиційних торговельних схем. Вона вимагала розповсюдження на країни своєї Співдружності привілеїв, якими користувались країни «шістки», а також збільшення перехідного періоду в проведенні реформ з 12 до 15 років. [20, С.212.]
Врешті, зважаючи на зобов'язання Британії щодо її партнерів по ЄАВТ, вона заявила, що приєднатися до Спільноти зможе не раніше, ніж дійдуть згоди стосовно шляхів та засобів задовольнити їхні законні інтереси [10, С.65].
Досить неоднозначно на вступ Великої Британії до ЄЕС вплинула підтримка членства президентом США Кеннеді: це зміцнило рішення Макміллана про вступ, але збудило підозри у де Голля, особливо на фоні оприлюдненого у 1962 році у промові «Великого задуму» Кеннеді щодо тісніших відносин США - ЄЕС та сильнішого Атлантичного альянсу та англо-американської ракетної угоди (грудень 1962 року, м. Нассау), за якою Британія мала користуватися американськими ракетами «Поларіс» як носіями для своїх ядерних боєголовок, а британські ядерні сили планувалося підпорядкувати НАТО, за винятком тих випадків, коли уряд «вирішить, що йдеться про найвищі національні інтереси».
На думку де Голля рівноправні трансатлантичні стосунки неможливі, доки Західна Європа лишається стратегічно підпорядкованою Сполученим Штатам. Хоч, за словами Макміллана після приватного візиту де Голля, позиції Великої Британії і Франції співпадали: «Нам, як і йому, подобається політична Європа. Ми антифедералісти; він також... » [10, С.66]. Незважаючи на те, що де Голль до того ж мав перед Макмілланом величезний політичний борг з часів ІІ світової війни, останньому не вдалося подолати опір де Голля щодо британського членства в ЄЕС. Після цілого року важких суперечок в Брюсселі де Голль мав хороший привід, щоб зупинити переговори про розширення.
Де Голль зробив це ефектно на прес-конференції в 14 січня 1963р. Заява де Голля означала вето на вступ Британії до ЄЕС. Проте, багато національних урядовців ЄЕС погоджувались, що Британія дійсно була ще не готова до вступу.
11 травня 1967р. Великобританія знову подала заявку на вступ до «Спільного ринку». Тепер лейбористський уряд Гарольда Вільсона погоджувався приєднатися до господарської політики «шістки», до договорів, укладених в її межах, а також не наполягати на приєднанні до ЄЕС разом з Англією країн Співдружності, а також ЄАВТ [20, С.213]. До того ж, дедалі слабкіші політичні й економічні зв'язки зі Співдружністю й активізація комерційних стосунків з континентом робили вступ іще нагальнішим. Але через чотири дні після того, як Британія вдруге офіційно подала заяву про вступ, де Голль заявив, що в Британії не відбулися ще «глибокі економічні й політичні перетворення, які б дозволили їй приєднатися до Шістки».
27листопада 1967р. де Голль знову наклав вето на вступ. На одній з традиційних прес-конференцій, де Голль оголосив, що вступ Британії «вочевидь означатиме розпад Спільноти, яка була збудована і функціонує згідно з правилами, що не витримають таких непомірних відхилень». За тиждень Британія відкликала заявку [38, C.45]
Після відставки генерала, доля ЄЕС перейшла до рук президента Помпіду. На рішення Помпіду вплинув економічний спад у Франції кінця 1960-х поряд з економічними успіхами та наполегливою політичною діяльністю Німеччини під керівництвом Віллі Брандта. Рішучі наміри Бонна продемонстрували відмова Німеччини ревальвувати марку, щоб призупинити падіння вартості франка, та рішення висунути амбітну ініціативу стосовно Східної Європи й Радянського Союзу. А разом Британія і Франція могли б урівноважити збільшення ваги Німеччини та встановити в ЄЕС геополітичну симетрію.
Питання про розширення знову вийшло на перший план на Гаазькому саміті лідерів ЄЕС у грудні 1969 року. Помпіду враховуючи настрої партнерів по ЄЕС, виступив з «програмою з трьох пунктів»: завершення інтеграції, поглиблення її і розширення її географічних меж. Останнє означало згоду на прийом до ЄЕС країн-претендентів - Великобританії, Данії, Ірландії та Норвегії. Переговори про вступ, що розпочалися у червні 1970 року в Люксембурзі вів новий прем'єр-міністр Едвард Хіт. Обговорення мало не такий гострий характер, як на початку 1960-х з кількох причин: по-перше, Хіт дотримувався, здається, такої позиції: головне вступити до ЄЕС, а вже після вступу висувати свої вимоги; по-друге, протягом останнього десятиліття ослабла стурбованість стосовно британського членства з боку країн Співдружності та ЄАВТ. Все ж, час від часу, переговори гальмувались, зокрема, на таких суперечливих питаннях, як британський внесок у бюджет протягом перехідного періоду та споріднене питання про сумнівний прибуток Британії від ССП.
Врешті, 22 січня 1972р. в Брюсселі міністри закордонних справ країн-кандидатів підписали договори про вступ [20, C.214]. Перед ратифікацією договору кожна вступаюча країна провела у себе референдум з приводу цього вступу. В березні 1972 року у Франції також відбувся референдум про розширення. Лише 60% французьких виборців прийшли до урн і 32% з них проголосували проти. Із 1 січня 1973р. Великобританія, Данія та Ірландія увійшли до складу Європейського економічного співтовариства [20, C.215].
В самій Великій Британії щодо вступу тривали суперечки: якщо більшість консерваторів вважала, що країна не має іншого вибору крім членства в ЄЕС, то в Лейбористській партії, щодо цього питання тривав розкол. Ратифікаційна драма тривала в Британії майже до останньої хвилини. Відповіддю на критику в Британії щодо зависокої ціни членства мала стати обіцянка фінансової допомоги для відсталих промислових і сільськогосподарських регіонів.
Але після вступу внутрішньополітична ситуація в країні лише загострилася. Якщо великий бізнес отримав можливість вкладати кошти в галузі європейської індустрії, де британці могли отримати значно більші прибутки при менших витратах на робочу силу, то широкими колами почали відчуватися негативні наслідки вступу. Розподіл між прихильниками та противниками перебування в ЄЕС не проходив чітко за партійним принципом, але опозиційна Лейбористська партія в більшій мірі була змушена враховувати настрої населення. Варто зазначити, що суть протиріч зводилась не до того чи бути Великій Британії в «Спільному ринку», а до питання умов перебування. Таким чином, ставала очевидною необхідність їх перегляду [17, С.64]
Отже, можна зробити висновок, що період кінця 60-х – початку 70-х років характеризувався загостренням боротьби на британському та європейському рівнях за вступ країни до ЄЕС на умовах, вироблених його членами, що змусило Велику Британію відмовитися від преференційної системи в межах Співдружності, погодитися на високі внески до спільного бюджету, прийняти умови спільної аграрної політики. Спроба вирішення консервативним урядом Е. Хіта через об’єднану Європу нагальних британських проблем ─ структурного реформування економіки, розширення ринку збуту товарів ─ збіглася з початком світової економічної кризи.
1 квітня 1974 р. лейбористи на чолі з Г. Вільсоном здобули перемогу на парламентських виборах. Вступ до «Спільного ринку» в 1973 році не став приводом для святкувань, бо в країні назрівали серйозні економічні проблеми: стрибок інфляції, зростання безробіття, коливання обмінних курсів та розбіжності у монетарних й економічних політиках держав-членів [10, С.84].
Для країн, що вступили був введений чотирьохлітній перехідний період до загального митного тарифу в ЄЕС в торгівлі з третіми країнами і повної відміни мит в торгівлі промисловими товарами з партнерами по Співтовариству (Додаток А). Процес пройшов без ускладнень, але врешті привів до збільшення торговельного дефіциту: перехід до вільного руху товарів в межах митного союзу «дев’ятки» призвів в 70-і роки до подвоєння питомої ваги «шістки» в експорті країн, що вступили, тоді як їх частка в експорті «шістки» не змінилась [2, C.17]. Хоч Велика Британія знаходилась приблизно на тому ж рівні розвитку, що й країни ЄЕС (Додаток Б), в країні вже давно назрівали економічні проблеми, які ще більше загострили внутрішньополітичну ситуацію у Великій Британії.
В лютому 1974року консерватори зазнали поразки на парламентських виборах, і до влади знову прийшли лейбористи. В першій своїй заяві вони оголосили про намір добиватися перегляду умов перебування в «Спільному ринку», а 1 квітня на засіданні Ради міністрів Співтовариства британський міністр закордонних справ Каллаген в досить жорсткій формі підтвердив цю позицію. Заяви кабінету Г. Вілсона викликали хвилювання в столицях країн ЄС. Очевидно лейбористський уряд таким чином розраховував вирішити дві проблеми: заспокоїти англійську громадську думку і сильне «антиєвропейське » крило партії продемонструвавши свою «тверду» позицію щодо перегляду умов; примусити партнерів по ЄЕС зробити низку важливих для британської економіки поступок.
Вимоги Лондона головним чином зводилися до того, щоб добитися:
зменшення внеску Великої Британії до бюджету Співтовариства, привівши його в більшу відповідність з часткою національного продукту в сукупному національному продукті країн-членів ЄЕС;
доступ на англійський ринок продовольчих товарів з країн, що не є членами ЄЕС (практично – перегляд сільськогосподарської політики ЄЕС);
прийняття програми торгівельно-економічних зв’язків Співтовариства з Співдружністю;
внесення при необхідності змін до регіональної та фінансової політики Співтовариства.
Переговори тривали більше року. Самі вимоги іншими членами, особливо Францією, були зустрінуті з протестом. Але партнери по «Спільному ринку» усвідомлювали необхідність компромісу, зважаючи на майбутній референдум щодо членства у Великій Британії.11 березня 1975р. в Дубліні на засіданні Ради ЄЕС було вироблено кінцеву угоду. Аналізуючи наслідки переговорів Вілсон заявив, що вдалося добитися майже всіх основних вимог, зокрема зменшення внеску до бюджету та збереження доступу на внутрішній ринок деяких продовольчих товарів з країн Співдружності [17, C.67].
Проте внутрішньополітична боротьба у Великій Британії загострювалась із наближенням дати референдуму – 5 червня 1975р. Неоднозначні думки лунали як в самому уряді, так і від журналістів. Журнал «Економіст» говорячи про переваги, зазначав, британські банки фінансуючи англійські проекти на континенті, мобілізують засоби там же, і одночасно на вигідних умовах позичають кошти в Європі для використання, а «Тріб’юн» зазначав, що після вступу дефіцит Англії в торгівлі з членами «Спільного ринку» значно зріс. Але референдум мав позитивні результати, на що вплинуло кілька факторів:
загрозливі прогнози уряду щодо нестабільності в Європі, ізоляції, втрати позицій Великою Британією як наслідків виходу з ЄЕС;
зусилля міжпартійного руху «Англія в Європі», що володіло міліонними фінансовими ресурсами;
виступи та публікації німецьких політичних діячів у Великій Британії, зокрема, Г. Шмідта, В. Брандта;
зупинка американських інвестицій в англійську економіку через нестабільну політичну ситуацію.
Але в листопаді-грудні 1975р. відносини Британії з партнерами знову загострилися у зв’язку з міжнародною економічною конференцією «Північ-Південь»: Велика Британія вимагала якщо не автономного представництва, то принаймні права самостійно робити заяви; а також через низку рішень уряду щодо обмеження імпорту [17, C.70].
Найбільш принципові протиріччя між Великою Британією та іншими членами ЄЕС полягали в невизнанні Великою Британією створення «наднаціональних» інститутів, прагнення розвивати взаємодію перш за все в зовнішньополітичній сфері. Щодо останнього, зокрема Лондон намагався скоординувати позиції «дев’ятки» в процесі підготовки Наради по безпеці й співробітництву в Європі, енергійно намагався використати тенденцію до узгодження членами ЄЕС своїх дипломатичних кроків для реалізації власних зовнішньополітичних цілей.
В лютому 1975 року в м. Ломі Лондон підписав конвенцію про економічні і торгівельні відносини між ЄЕС і 46 країнами, що розвиваються. Таким чином, привілеї Співтовариства було поширено на 20 країн – колишніх володінь британської корони.
Лейбористи досить скептично ставилися до можливості створення «Європейського союзу» [17, C.72]. Викликала внутрішньополітичні суперечки й потреба делегувати до Європейського парламенту своїх представників. Врешті це було здійснено, але британцям вдалося відтермінувати проведення прямих виборів до 1980р. До того ж Весмінстером так не було визначено, яку частину своєї компетенції він міг би передати майбутній західноєвропейській асамблеї. Політичні розбіжності у самій Великій Британії та між нею та іншими членами ЄЕС доповнювалися економічними негараздами, зокрема в кінці 70-х років інфляція досягала 18%.
Отже, період 1 квітня 1974 р. ─ 3 травня 1979 р. характеризується наростанням внутрішньоекономічних проблем і невдоволенням громадськості наслідками вступу країни до ЄЕС. Ці обставини змусили Г. Вільсона висунути вимоги про перегляд Договору 22 січня 1972 р. Результати референдуму 5 червня 1975 р. пітвердили доцільність членства Британії в ЄЕС. Лейбористські уряди Г. Вільсона (1974-1976) та Д. Каллагена (1976-1979) здійснили перші спроби вплинути на реформування спільного бюджету та аграрної політики ЄЕС. Велика Британія намагається робити акцент не на політичному та економічному, а на зовнішньополітичному та військовому співробітництві.
В травні 1975 року консервативна партія на чолі з Маргарет Тетчер перемогла на парламентських виборах. Влітку 1979 р. після виборів в Європарламент Велика Британія поводила себе більш менш надійно [29, С.358]. Проте той час, коли М. Тетчер стала прем’єр-міністром, країна була охоплена економічною кризою. У Великій Британії вже задовго до цього наростала необхідність реформування економічної системи. А вступ до «Спільного ринку» яскраво показав і загострив дану проблему. В таких умовах внески до бюджету ЄЕС стали дійсно фінансовим тягарем, який покладало на країну членство До того ж спеціальні перехідні домовленості щодо Британії замовчували реальні суми. Лише наприкінці 1970-х до кінця з'ясувалися масштаби переплати Британії. Цифри вражали: чистий внесок Британії до брюссельського бюджету становив у середньому 60 мільйонів фунтів стерлінгів щороку між 1973 та 1976 роками; 369 мільйонів 1977 року, 822 мільйони 1978, і 947 мільйонів 1979 року [10, C.96].
Прийшовши до влади, Тетчер наголосила, що без бюджетної реформи британська громадськість, вже й без того неоднозначно налаштована щодо європейської інтеграції, зовсім повстане проти ЄЕС Партнери Британії були не налаштовані повертатися до бюджетного питання. Проте Тетчер мала природного союзника в особі Шмідта, країна якого також багато сплачувала до спільного бюджету ЄЕС.
Вперше проблема британського внеску до бюджету ЄЕС обговорювалась на Дублінському саміті, але останній перетворився на відкриту конфронтацію і нічого вирішити не вдалося. На наступному саміті в Люксембурзі, в квітні 1980 року, вже були названі точні цифри на дворічний перехідний період. Різниця між тим, що Тетчер вимагала, і тим, що пропонували інші (близько 400 мільйонів екю на рік), насправді була порівняно невеликою. Однак Тетчер відхилила всі пропозиції, неодноразово повторюючи: «Ні, це неможливо» [39] В результаті англо-французьких контактів все ж вдалося виробити компроміс. В травні 1980року у Венеції країни «дев’ятки» домовилися про скорочення першочергового внеску Великої Британії в розмірі 1,1 млрд. ф. ст. до 400 млн. Угода 1980 року тільки тимчасово вирішила британське бюджетне питання. Після закінчення терміну чинності тимчасової угоди Тетчер відновила свої атаки.
Вперше можливим повне врегулювання стало на Штутгартський саміті у червні 1983 року:
Францію та Німеччину представляли порівняно нові лідери Франсуа Міттеран та Гельмут Коль;
популярність Тетчер стрімко злетіла після війни за Фолклендські (Мальвінські) острови, британська громадськість була цілковито на її боці;
ЄЕС потрапила у фінансову скруту - ССП вийшла з-під контролю. Тетчер не погоджувалася затверджувати збільшення бюджету, щоб покрити надмірні витрати ССП, доки питання британського внеску не буде вирішене раз і назавжди.
Бюджетні дебати недалеко просунулися на Штутгартському саміті. Ситуація змінилася на краще, коли в січні 1984 року президентство перебрала на себе Франція, Міттеран прагнув швидше розв'язати бюджетние питання і зосередити увагу держав-членів на побудові спільного ринку та політичного союзу. На саміті у Фонтенбло було узгоджено рішення, що ґрунтувалося на знижці у формі фіксованого відсотку від чистого річного внеску Британії - 66%, як пропонувала Тетчер. До того ж було створено «комітет Дуга», що мав займатися просуванням процесу політичного союзу.
Проте в Люксембурзі суперечки поновилися. Велика Британія не була готова погодитися навіть із частковим обмеження свого суверенітету в сфері політики, з чим було невідривно пов’язане майбутнє входження в союз [28].
Саме задля уповільнення політичного діалогу в межах ЄЕС Велика Британія ініціює його розширення за рахунок порівняно бідних країн: 1981р. – Греція, 1986р. – Іспанія, Португалії.
Заперечила Тетчер і можливість військової інтеграції, підкресливши прихильність Британії до НАТО. Англія не дала згоди на проведення конференції щодо вироблення договору про економічний і політичний союз. Прем’єр досить скептично ставилася до продовження європейської інтеграції. Але М. Тетчер усвідомлювала можливості, які відкривало для британської торгівлі продовження членства в ЄЕС. На погляд Тетчер, європейська інтеграція не повинна йти далі усунення перешкод на шляху торгівлі й інвестицій і координації економічної та зовнішньої політик винятково на міжурядових засадах [10, С.95]. Зокрема, міністр закордонних справ Британії лорд Каррінгтон запропонував «Лондонську доповідь про європейське політичне співробітництво», яка була ухвалена Нарадою ЄЕС і передбачала координацію дій країн «Спільного ринку» в третіх країнах.
Активність британської дипломатії в напрямі більш тісної взаємодії країн ЄЕС в зовнішньополітичній сфері переслідувала одночасно кілька цілей: компенсувати відсутність у Лондона прагнення до прискоренні процесу створення економічного і валютного союзу, відволікти увагу від небажання просуватися до цього союзу темпом, який намагалися задати Париж і Бонн [17, С.84]. Велика Британія намагалася призупинити інтеграційні процеси в валютно-економічній сфері, намагаючись виграти час для стабілізації свого економічного і фінансового положення. Крім того, ставши учасником заснованої в 1979р. європейської валютної системи, вона вже через 2 роки вийшла з діючого в її рамках механізму регулювання обмінних курсів [2, C.22].
Тож за Маргарет Тетчер відбувається формування політики Великої Британії за принципом: внутрішні політичні інтереси домінують над європейськими. Уряду Тетчер вдалося зберегти економічні пільги. Велика Британія добивається зменшення відрахувань до бюджету ЄС, зокрема на розвиток агропромислового комплексу країн ЄС. Жорсткість і непоступливість курсу М. Тетчер виявилася у відмові від участі в Європейській валютній системі та виборюванні бюджетних поступок на саміті у Фонтенбло в 1984 р.
Щоб зменшити налагодженість політичного діалогу в межах ЄС – ініціює його розширення за рахунок порівняно бідних країн: 1981р. – Греція, 1986р. – Іспанія, Португалії. З тією ж метою намагається розвивати зовнішньополітичну співпрацю, замість поглиблення економічної та політичної інтеграції.
Кінець 80-х характеризувався загостренням протиріч між "євроскептиками" та "євроцентристами" в британському суспільстві та втратою підтримки курсу М. Тетчер у європейському питанні.28 листопада 1990 р. прем’єр змушена була подати у відставку.
Період кінця 60-х – початку 70-х років характеризувався загостренням боротьби на британському та європейському рівнях за вступ країни до ЄЕС на умовах, вироблених його членами, що змусило Велику Британію відмовитися від преференційної системи в межах Співдружності, погодитися на високі внески до спільного бюджету, прийняти умови спільної аграрної політики. Спроба вирішення консервативним урядом Е. Хіта через об’єднану Європу нагальних британських проблем ─ структурного реформування економіки, розширення ринку збуту товарів ─ збіглася з початком світової економічної кризи.
Період 1 квітня 1974 р. ─ 3 травня 1979 р. характеризується наростанням внутрішньоекономічних проблем і невдоволенням громадськості наслідками вступу країни до ЄЕС. Ці обставини змусили Г. Вільсона висунути вимоги про перегляд Договору 22 січня 1972 р. Результати референдуму 5 червня 1975 р. підтвердили доцільність членства Британії в ЄЕС. Лейбористські уряди Г. Вільсона (1974-1976) та Д. Каллагена (1976-1979) здійснили перші спроби вплинути на реформування спільного бюджету та аграрної політики ЄЕС. Велика Британія намагається робити акцент не на політичному та економічному, а на зовнішньополітичному та військовому співробітництві.
Кінець 80-х характеризувався загостренням протиріч між "євроскептиками" та "євроцентристами" в британському суспільстві та втратою підтримки курсу М. Тетчер у європейському питанні.28 листопада 1990 р. прем’єр змушена була подати у відставку.
1. Андреева Т. Безопасность Западной Европы и независимые ядерные силы Великобритании и Франции. // МЭиМО. - 2004. - №1. – С.51-61
2. Величко В. Договір про реформу ЄС – «додана вартість» для світу, Європи та України // Зовнішні справи. – 2007. - №12. – С.10-14.
3. Вонсович О. Політика безпеки і оборони ЄС: ретроспектива й перспектива. // Політика і час. – 2007. - №4. – С41-43
4. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки). – К.: Либідь, 2004. – С.111-136
5. Гречанінов В. Європа та нові виклики безпеки. // Політика і час. – 2007. - №6. – С20-23
6. Грубов В., Свинаренко В. Більше демократії - більше зброї? Воєнна політика Великої Британії у глобальному вимірі. // Політика і час. – 2006. - №1. – С.17-23
7. Десмонд Дайнен. Дедалі міцніший союз. – К.: К.І.С., 2006. – 735с.
8. Європейська інтеграція: крок за кроком. / Д. Корбут, В. Замятін, І. Підлуська та ін. – К.: фонд «Європа ХХІ», 2001. – 216с.
9. Европейское оборонное сотрудничество. – М., 2004. – 211с.
10. Злоказова К. Расширение ЕС: за и против с позиций его членов // МЭиМО. - 2004. - №1. – С.64-65
11. Кальвокоресси П. Мировая политика. (1945-2000рр). – М.: Международные отношения, 2003. – 591с.
12. Ковалишин Л. Нова модель безпеки // Зовнішні справи. – 2007. - №11. – С.50-53
13. Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський союз: заснування і етапи становлення. – К., 2001. – С.262-320
14. Лебедев А.А. Очерки британской внешней политики (60-80-е годы). – М.: Международные отношения, 1988. – С. 20-87
15. Лебедев И. Гордон Браун о приоритетах внешней политики Великобритании. // Компас. - №48. – 23-29
16. Макарпев В. Грозит ли евро скорый крах? // Компас. – 2005. - № 26. – С.50-52.
17. Мартиненко А.К., Мартиненко Б.А. Міжнародні відносини (1945-1975рр.). – К.: Ліра, 2007. – С.210-214
18. Мартинов А. Спільна зовнішня та оборонна політика Європейського Союзу: проблеми формування та перспективи реалізації. // Людина і політика. – 2001. - №5. – С.35-48
19. Минеев А. Тони Блэр предлагает ЕС выход из кризиса через модернизацию // Компас. –2005. - №26. – С.50-52
20. Мочалов Л. О формировании политической доктрины «нового лейборизма» // Вестник МГУ Сер.12. – 2001. - №1. – С.76-81
21. Мусский И. Сто великих дипломатов. – М.: Вече, 2004. – С.491-494
22. Проблемы британской историографии 1987г.: Великобритания и Хельсинкское совещание по безопасности и сотрудничеству в Европе. Отв. Ред.И. И. Жигалов М.: Наука. – 1987. – С.9-20
23. Семенюк О. ЄС 15+10: нові безпекові виклики чи перспективи. // Політика і час. – 2006. - №11. – С.24-27
24. Системная история международных отношений/ А.Д. Богатуров, Т.В. Бордачев, В.Г. Коргун и др.: В 2-х т. – Т.2. События 1945-2003 гг. – М.: Культурная революция, 2006. – 720с.
25. Стисла історія європейської інтеграції // Історичний календар 2000року/ Упорядник А. Денисенко, В. Туркевич. – К., 1999. – С.357-360
26. Терентьєв А. Торийская внешняя политика Тони Блэра. // МЭиМО. – 2005. - №10. – С.49-53.
27. Терешко С. Рік минулий для Європейського Союзу: підсумки та оцінки. // Політика і час. – 2006. - №2. – С8-15
28. Терещенко О. Конституція ЄС: прорив чи провал? // http: // www. yur-gazeta. com/
29. Тоді Філіп. Нарис історії Європейського Союзу. – К.: К.І.С., 2001
30. Хохлов И. Субсидиарность как принцип и механизм политики Европейского Союза. // МЭиМО. – 2004. - №5. – С.95-101
31. Храбан І. «Третій шлях» Великої Британії в європейській політиці // Людина і політика. –2004. - №2. – С.112-121
32. Циварев А. О современном этапе строительства системы европейской безопасности. // МЭиМО. – 2002. - №1. – С. 19-20.
|
