Дипломна робота на тему:
Особливості зовнішньої політики України у Центральній Європі та країнах Балтії
Зміст
Вступ
Розділ І. Європейський вектор зовнішньої політики України
Розділ ІІ. Участь України в європейських організаціях
Розділ ІІІ. Україна ключова ланка Балто-Чорноморської осі
Розділ IV. Двостороннє співробітництво України з країнами Центральної Європи та країнами Балтії
Висновки
Література
Вступ
Стратегічний курс України у зовнішній політиці на ХХІ ст. спрямований на подальше входження в європейський економічний і політичний простір. Ураховуючи нетривну політичну стабільність, недостатній рівень розвитку економіки і соціальної сфери інтеграцію до центральноєвропейських регіональних структур можна вважати проміжним етапом входження у Європу.
У новій системі міжнародних відносин Україна ще має знайти своє місце. Вибір доведеться робити, оскільки за умови глобалізації не тільки економічних, а й політичних процесів і явищ у сучасному світі стає очевидним, що без виразної спрямованості інтеграційної політики жодна держава не спроможна розвиватися. Україна здійснюватиме цей вибір, будучи затиснутою в лещата енергетичної, фінансової, торгівельної та інших форм залежності. Тому насамперед доведеться визначитися з базовими пріоритетами. Для України важливим кроком є співробітництво з країнами Центральної Європи та країнами Балтії [5;937].
Україна докладає чимало зусиль, аби ці взаємини постійно наповнювалися конкретним економічним та політичним змістом.
Важливою складовою центральноєвропейського вектора зовнішньої політики України є розвиток двосторонніх відносин з розвинутими країнами [6;8]. Цим державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема у всесвітньому економічному комплексі і в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Визначною рисою зовнішньої політики України щодо цих держав є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, наукових, культурних та гуманітарних зв’язків. Таке співробітництво одночасно є важливим підґрунтям для інтеграції її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. Саме тому вивчення та аналіз особливостей зовнішньої політики України у Центральній Європі та країнах Балтії на сучасному етапі є особливо актуальною.
Перший розділ “Європейський вектор зовнішньої політики України” присвячений аналізу динаміки взаємодії України з європейським середовищем, прагненню інтегруватися в європейські економічні та політичні структури.
У другому розділі “Участь України в європейських організаціях” аналізуються основні засади регіонального співробітництва з країнами Центральної Європи. В цьому розділі визначені основні організації які є пріоритетними для зовнішньої політики України. Найбільшого успіху українська зовнішня політика досягла у відносинах з Організацією безпеки і співробітництва в Європі, Радою Європи, Центральноєвропейською ініціативою та Європейським союзом.
У третьому розділі “Україна – ключова ланка Балто-Чорноморського співробітництва аналізується пріоритетність України з Балто-Чорноморським регіоном яка веде активну кооперацію у створенні європейських транспортних коридорів по Балто-Чорноморській вісі, використання цих коридорів для створення надійної багато альтернативної системи постачання енергоносії и стратегічно важливої сировини.
У четвертому розділі “Двостороннє співробітництво України з країнами Центральної Європи та країнами Балтії” досліджуються етапи укладання повномасштабних договорів про добросусідство і співробітництво з усіма прикордонними державами з метою остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях.
Неупереджене та об’єктивне дослідження зовнішньої політики України має важливе наукове і практичне політичне значення у розбудові нової системи міжнародних відносин.
Результатом проведеного дослідження можуть бути використані для подальших наукових пошуків, написання загальних та спеціальних праць з історії України, методичних посібників, спецкурсів.
Розділ І. Європейський вектор зовнішньої політики України
Сучасний світ характеризується прискореною динамікою розвитку. Він змінюються на наших очах. Вимальовуються нові домінанти економічного, соціально-політичного, культурного розвитку людства, які визначатимуть риси майбутнього. На світову арену виходять нові держави та їх угрупування, що прагнуть утвердитися в геополітичному просторі планети, у зв’язку з чим складається нова конфігурація міжнародних взаємин. Пріоритетним завданням України в цьому просторі є органічне входження в європейську та світову спільноту, вихід у багато вимірний світ складних міжнародних відносин [28;9]. Україні потрібно знайти власне місце в цьому просторі, яке відповідало б її потенціалу великої європейської держави.
Пріоритетність відносин з європейським світом визначається насамперед національними інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури не за будь яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу [5;936].
Визначення характеру і змісту національних інтересів України, основних показників та напрямів забезпечення її національної безпеки потребує активних зусиль відповідних державних установ, причетних до формування зовнішньої політики країни. Це зумовлено тим, що в складному процесі державотворення зовнішня політика відіграє надзвичайно важливу роль. Слід пам'ятати, що незалежна зовнішня політика є невід'ємним атрибутом незалежної держави. Немає власної зовнішньої політики — немає й незалежності. Це аксіома. Тому в успішному вирішенні завдань державотворення і розвитку держави одним з першочергових завдань є формування незалежної зовнішньої політики [19;96]. Водночас ефективна зовнішня політика можлива лише при об'ємному баченні світу, постійній аналітичній роботі, відмові від імпульсивних рішень. Інтереси народу, держави мають бути визначальними в політиці, попри всілякий романтизм і амбіції.
Однак це лише одна сторона проблеми. Незалежність, як відомо, стає реальною цінністю лише тоді, коли вона сприяє створенню кращих умов життя народу, забезпечує реальні права і свободи людини, процвітання країни. Тільки за цих умов Україна дійсно стане авторитетною і впливовою силою на міжнародній арені і займе гідне місце у світовому співтоваристві. Але для цього потрібно докласти чимало зусиль. Незалежність України має бути наповнена реальним змістом, тобто мати стійке підґрунтя, насамперед, економічне. Так уже здавна повелося, що в світі поважають сильних і багатих [27;185].
Геополітичні особливості України дають можливість стверджувати, що вона у цьому відношенні має багато переваг, оскільки вигідно відрізняється і своїм географічним положенням, і розмірами території, і чисельністю населення, і родючістю ґрунтів, і багатими природними ресурсами, і сприятливими кліматичними умовами. До того ж вона володіє досить вигідними шляхами сполучень, має вихід до моря. Все це сприяло тому, що упродовж багатьох століть територія України була перехрестям не лише міграційних шляхів народів, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв'язки за лінією Північ-Південь, то сухопутні магістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію. З давніх часів через територію України пролягали важливі торговельні комунікації між країнами Балтії і Середземномор'я, Західною та Центральною Європою і Середньою Азією та Китаєм [10;150]. Торговельні шляхи формували перевагу тих чи інших культурних впливів — чи то грецьких за античних часів, чи то візантійських і норманських епоху Київської Русі, чи то західноєвропейських період пізнього середньовіччя, а всі разом зумовлювали також і геополітичні орієнтації. Як зауважував із цього приводу український мислитель Ю. Липа, українські землі не є якимсь закутом. З огляду торгівлі і геополітики — це одна з найважливіших країн світу. Це значення лише зростатиме на сучасному етапі.
Характеризуючи геополітичне положення України, слід звернути увагу на одну його особливість, яка викликає досить палкі суперечки в українських наукових колах. Ідеться про те, що серед науковців немає одностайної думки стосовно регіональної, так би мовити, «приналежності» України. С. Пирожков, наприклад, вважає, що Україна є регіональною, виключно європейською державою, тобто її власні національні інтереси виявляються через загальноєвропейські структури'. Водночас інші науковці (Ф. Рудич, О. Дергачов) схильні розглядати її як державу бірегіональну. «Специфіка геополітичних координат України, — зауважує Ф. Рудич, — полягає в її належності одночасно до двох регіонів — Європи та Євразії, причому в обох Україні належить периферійне положення». При цьому, на думку 0. Дергачова, Україна найбільшою мірою заінтересована в утвердженні власної бірегіональності й підтриманні стабільних конструктивних міжнародних відносин як у східному, так і в західному напрямах, оскільки це надає їй можливість перетворення на своєрідний геополітичний центр, міжнародний вузол комунікаційних зв'язків, який об'єднує і пов'язує народи Сходу і Заходу, Азії і Європи [19;99].
На наш погляд, така позиція є більш плідною, оскільки вона повніше відповідає українським геополітичним реаліям. Щоправда, слід визнати, що ця геополітична особливість містить у собі й певну загрозу, пов'язану з небезпекою перетворення України на буферну зону, яка б відокремлювала Захід від Сходу, Європу від Євразії. Цього, зрештою, прагнуть і певні політичні сили, особливо на Заході. Подібна небезпека пов'язана, окрім усього іншого, ще й з тим, що для нашої країни, як зауважує О. Дергачов, проблема визначення природного місця на міжнародній арені, набуття чітких характеристик як суб'єкта міжнародних відносин практично не детермінована якоюсь концептуальною спадщиною, а тим більше — державною традицією. І тому «для неї значуща насамперед реальна тканина зв'язків із зовнішнім світом. Сьогодні ці зв'язки розвинені негармонійно і потребують істотних змін.
Вважаючи Україну геополітичним центром Центральної Європи, який суттєво впливає на формування балансу сил на європейському континенті в цілому, слід зауважити, що роль і місце України у процесі європейської інтеграції можна розглядати з позиції наслідування та переорієнтації. Процес наслідування європейського досвіду, процес розбудови справжньої системи безпеки передбачає включення України до процесу історичного примирення, регіональної співпраці [26;3].
У цьому відношенні Україна має концентрувати свої зовнішньополітичні зусилля на створенні й розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях, а також розвивати широке співробітництво з іншими державами, насамперед сусідніми, та міжнародними організаціями, включаючи військово-політичні, з метою підвищення передбачуваності і довіри, взаєморозуміння і партнерства, побудови всеохоплюючих і ефективних механізмів регіональної безпеки у Європі та вдосконалення існуючих у рамках ООН механізмів глобальної безпеки. Але при цьому максимальною мірою використовувати переваги свого геополітичного положення з метою рішучого відстоювання національних інтересів.
Сьогодні Україна визначила як однозначну свою стратегічну мету інтеграцію до Європейського Союзу [11;138]. Прагнення України до повномасштабної участі у політичному та економічному житті Європи логічно випливає з геополітичного положення й історії нашої держави. Як одна з найбільших країн континенту Україна об'єктивно приречена бути важливим чинником тих процесів, що відбуваються в Європі і не може залишатися осторонь тих динамічних інтеграційних процесів, які сьогодні визначають її обличчя.
Безперечно, приналежність України до Європи не можна заперечувати — це об'єктивна реальність, як і та, що український народ належить до сім'ї європейських народів. І це, безумовно, робить об'єктивно пріоритетною європейську спрямованість зовнішньополітичного курсу України, її входження до європейських економічних і політичних структур. Будучи в геополітичному вимірі європейською державою, Україна заінтересована також у процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабілізації та розширенню структур колективної безпеки в Європі. До стратегічних інтересів України в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, адже національна стратегія розвитку, заснована на традиційному індустріальному характері, сьогодні вже неприйнятна, навіть більше, вкрай небезпечна. Потрібна заміна інерційного індустріального розвитку на розвиток інноваційний, який би відповідав вимогам сучасного етапу науково-технічної революції. Цьому сприятиме розвиток широкомасштабних економічних стосунків з високо розвинутими державами світу, до яких належать європейські країни. Україна заінтересована в широких інвестиціях цих країн з метою технологічної перебудови свого народногосподарського комплексу. Потрібні також й відповідна фінансова підтримка з боку цих країн, розвиток фінансового співробітництва з ними.
Очевидно, що й для європейських країн Україна є потенційним партнером, і не лише з політичної точки зору, як важливий фактор формування системи колективної безпеки на континенті, а й з економічної — як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочої сили, як країна з невикористаним повною мірою інтелектуальним, науково-технічним і виробничим потенціалом [30;7].
Слід зауважити, що перспективи входження України в європейський інтеграційний процес залежать, насамперед, від неї самої, від того, наскільки радикально і швидко в ній відбуватимуться демократичні перетворення в усіх сферах життєдіяльності, наскільки рішуче здійснюватиметься реформування її економіки. Інтеграція економіки України в європейський простір вимагає також створення особливого «інвестиційного середовища» для залучення й утримання у країні глобальних високотехнологічних інвестицій, реінвестування отримуваних прибутків.
Ключовими критеріями, що впливають на роль нашої держави у новітній європейській спільноті, мають бути: відкрите громадянське суспільство, ефективне функціонування ринкової економіки, верховенство права, цивільний демократичний контроль над військовою сферою, послідовність і передбачуваність у зовнішній політиці [1;3].
Розділ ІІ. Участь України в європейських організаціях
Розпад СРСР “поява на його руїнах нових, незалежних держав, поразка комунізму як системи та зникнення блокового протистояння – все це на початку 90-х років привело до виникнення нової геополітичної ситуації [24;50]. Перед багатьма державами постала проблема визначення лінії своєї міжнародної поведінки в цілому і на європейському просторі зокрема. Як і чимало постсоціалістичних країн, Україна дала зрозуміти, що головним своїм зовнішньополітичним пріоритетом вона обирає європейський напрямок[30;4].
У зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” прийнятому 5 грудня 1991 р., підкреслював, що Україна як європейська держава закликає уряди країн Європи підтримати її намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу [16;8]. З точки зору європейського вибору України важливим у цьому документі було те, що в ньому підтверджувалася вірність нашої держави таким принципом, нормам і вимогам входження до європейської і світової спільності, як суверенна рівність, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів, відсутність територіальних претензій.
Найбільш ґрунтовно й концентровано проблема участі України у загальноєвропейському процесі розкривається в документі, прийнятому Верховною Радою України 2 липня 1993 р. – Відомість Верховної Ради. “Основні напрями зовнішньої політики України” [5;935]. Тут підкреслюється, що пріоритетним напрямом зовнішньої політики України є її діяльність у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Україна виступає за подальше розширення сфери діяльності ОБСЄ, зміцнення та підвищення ефективності діяльності цього міжнародного форуму. Ставилося також завдання стати повторним членом Ради Європи [21;139]. Україна розглядає як важливий канал свого залучення до європейського досвіду побудови громадянського суспільства, забезпечення прав людини і вирішення проблем соціального, культурного і гуманітарного характеру відповідно до високих міжнародних стандартів.
В документі також зазначається, що Україна народжуватиме рівень своєї участі в Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичній асамблеї, сприятиме розвиткові тенденції поступового трансформування цих інституцій в елементи нової системи загальноєвропейської безпеки.
Як морська держава, вона зацікавлена в активізації її участі у чорноморському економічному співробітництву та Дунайській комісії, поступово налагоджені широкі контакти на Середземноморському напрямку. Україна дотримуватиметься курсу не включення співробітництва в рамках Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме до підтримання контактів з Чорноморсько-балтийською зоною [15;10]. Перспективною метою зовнішньої політики визначалося членство України в європейських співтовариствах або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам [6;53].
Такими є концептуальні засади та орієнтири європейського напряму зовнішньої політики України. Їх реалізація принаймні до 1994 р. Йшла не так динамічно, як це планувалось. І все ж кілька важливих кроків тут було зроблено. Мова йде насамперед про те, що Україна в 1992 р. Було обрано до Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У тому ж році Україна стала членом Європейського банку реконструкції і розвитку (СБРР), Парламентської асамблеї ОБСЄ, Чорноморського Економічного Співтовариства (ЧЕС), Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС), Міжнародної комісії з питань наукового дослідження Середземного моря (МКЖДСМ) та ін.[16;270]. У 1993 Україна стала членом Європейської телерадіомовної спілки, Європейської організації супутникового зв’язку (ЄВТЕЛСАТ), Парламентської Асамблеї чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС).
Просування України на європейському напрямку стало більш динамічним і продуктивним з другої половини 1994 р.. Після обрання Л.Д. Кучми на пост Президента були внесені корективи в зовнішню політику держави. На початку 1995 р. Президент Л. Кучма відвідав з візитом Польщу, Литву, Чехію, Словаччину та ін. Держави[25;197].
Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності був вступ України до Ради Європи (РС), який відбувся 9 листопада 1995 р. Прийом України до РЄ свідчить про визнання з боку європейської спільноти прогресивних політичних та економічних реформ, здійснених державою за порівняно короткий строк. З набуттям Україною членства У Раді Європи у органів влади держави з’явився новий напрям діяльності, пов’язаний з проведенням чинного законодавства України відповідно до норм та стандартів РЄ, зокрема, положень Європейської конвенції з прав людини. З метою забезпечення підготовки пропозицій щодо запровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи, 11 березня 1996 р. Розпорядженням Президента України створено Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи [27;171]. Зі свого боку РЄ розробила низку заходів, які рекомендовано здійснити органам державної влади в Україні для реформування її чинного Законодавства, зокрема прийняти відповідні закони та приєднати до ряду конвенцій. При цьому РЄ готова надавати всебічну експертну допомогу.
Після вступу до Ради Європи Україна має можливість розширити свою участь у заходах під егідою організацій. Значно активізувалась участь представників України в роботі комітетів РЄ. Так, починаючи з 1996 р. представники різних міністерств і відомств України беруть участь у засіданнях таких комітетів з питань міграції, з питань рівноправ’я жінок і чоловіків та ін. Україна за 1996-1997 рр. приєдналась до кількох Генеральних угод РЄ, підписала низку важливих протоколів Європейської конвенції з прав людини.
Отже, повне членство України в РЄ надає можливість брати активну участь у виробленні спільної політики Європейських країн щодо вирішення проблем, які виникають під час розвитку суспільства, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності. Вступ України до РЄ свідчить про її демократичний вибір, послідовність у проведенні реформ, на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів.
Найактивнішу участь Україна бере в Центральноєвропейській Ініціативі[19;135]. Ця організація була створена в 1989 р. З ініціативи Італії, Австрії, Угорщини та Югославії з метою налагодження багатостороннього співробітництва в політичній та соціально-економічній сферах і сприяння зміцненню безпеки й стабільності в регіоні. Однією з головних цілей об’єднання є забезпечення підготовки держав-учасниць до їх майбутнього членства в Європейському союзі.
У 1990 р. до ЦЄІ приєдналися Чехословаччина, у 1991 р. – Польща, у 2000 р. – Югославія. На сьогодні учасницями Ініціативи є 17 країн (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Калія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Македонія, Югославія)
Україна розпочала контакти з ЦЄІ з 1992 р. 15 червня 1993 р. діючому тоді голові ЦЄІ міністру закордонних справ Угорщини Г. Єсенськи було передано офіційного листа МЗС, у якому від імені уряду було заявлено про бажання України стати членом ЦЄІ. Але це питання так і не було тоді вирішено. Проте Україна домоглася таки з часом статусу асоційованого члена. Вона, як і Білорусь, Болгарія та Румунія, 24 червня 1994 р., поряд з іншими членами, була присутня в Римі на першому засіданні членів Асоційованої ради ЦЄІ на рівні старших посадових осіб [16;267]. На цьому засіданні було підтверджено бажання України Брати участь у робочих групах ЦЄІ з питань транспорту, енергетики, культури, інформації, екології, зв’язку, малого і середнього підприємництва, науки і технології, культури, міграції і статистики. У 1995 р. Україна вже активно співпрацювала у14 робочих групах ЦЄІ і конкретно в 34 програмах.
Україна стала повноправною учасницею ЦЄІ у 1996 р. У зв’язку з цим була створена Міжвідомча комісія з питань співробітництва України в рамках ЦЄІ.
Основними напрямами діяльності, що цікавлять Україну в ЦЄІ, є транспорт, охорона дозвілля, наука і технології, боротьба з організованою злочинністю та тероризмом, проблеми національних меншин і міграції, молодіжний обмін, прикордонна співпраця Конкретні проекти, допомога регіонам, що постраждали внаслідок аварії на ЧАЄС, створення транспортного коридору “Трієст – Любляна - Будапешт – Київ”, модернізація аеронавігаційної служби України, розвиток малого і середнього підприємництва. Україна сподівається на підтримку учасниками ЦЄІ її проекту транспортування каспійської нафти в Європу.
У листопаді 2000 р. в Будапешті черговий саміт глав урядів країн-членів ЦЄІ і одночасно - економічний форум ЦЄІ. Саміт продемонстрував, що країни Центральноєвропейської ініціативи є не пасивними свідками, а активними учасниками розвитку Європейських інтеграційних процесів. Важливого значення набуває прагнення ЄС до вироблення з ЦЄІ спільних дій, спрямованих на поглиблення регіональної і міждержавної співпраці. Для України участь у діяльності ЦЄІ є унікальною для підготовки до набуття у майбутньому повноправного членства в ЄС. Адже Україна розглядає свою участь в ЦЄІ під кутом зору загальної спрямованості на утвердження її як впливової Європейської держави, а також як важливий елемент успішної реалізації своєї стратегічної мети - гармонійного входження до європейських структур [26;3].
На порядку денному зовнішньої політики України сьогодні постали суто прагматичні проблеми поглиблення співробітництва з такими Європейськими інститутами як Європейський Союз та НАТО.
З 1991 р. Україні вдалося домогтися деякого поступу у взаємовідносинах з ЄС, зокрема були формалізовані торгівельні відносини, закладена правова база для розвитку взаємин [21;152].
16 травня 1994 р. в Люксембурзі підписано “Угоду про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною” на 10 років, потім її дія буде автоматично продовжена. Угода набрала чинності з 1 березня 1998 р. [28;36].
Цілями партнерства, проголошеними Угодою між Співтовариством і Україною є:
- забезпечення у відповідних межах політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;
- сприяння розвиткові торгівлі, інвестицій і гормональних економічних відносин між сторонами;
- створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного науково-технічного та культурного співробітництва;
- підтримка зусиль України до зміцнення демократії й розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.
В Угоді сформульовані положення щодо доступу на товарний ринок, правил конкуренції та розв’язання спорів. Вона визначає 28 напрямів розвитку співпраці, серед яких: сприяння інвестиціям та їх захист, державні закупівлі, транспорт, фінансові послуги і професійна підготовка, захист інтелектуальної, промислової і комерційної власності тощо.
Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтримання перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (підтримка балансу платежів) шляхом надання позик. На 1998 р. сума допомоги становила 285 млн. екю. Каналами надання допомоги слугували Програма ТАСІS та інші спеціальні програми [31;65].
Стратегія інтеграції України до ЄС була затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 р. Для стимулювання економічних відносин між Україною і ЄС потрібно усунутися торгівельні бар’єри та приклади для інвестицій, як це було обумовлено в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. Олександр Брадський, заступник голови Національного агентства з питань розвитку та європейської інтеграції, на експертному обговоренні “Стратегія ЄС щодо України: крок до інтеграції чи лише подовження партнерства?” зазначав, Національна програма інтеграції України в ЄС передбачає 17 напрямів, які заплановано реалізувати в 3 етапи. Перший етап – 2000 р., другий – 2001-2003 рр., третій - 2004-2007 рр. [11;139]. Наріжним каменем програми є гармонізація українського та європейського законодавства Пан Бродський інформував учасників обговорення, що до 2007 р. в Україні можна буде створити умови для вступу країн до ЄС. Розроблена стратегія інтеграція України до ЄС має забезпечити входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору та отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є одним з головних зовнішньополітичних пріоритетів України.
Розділ ІІІ. Україна – ключова ланка Балто-Чорноморської осі
За термінологією батьків – засновників геополітики, Україна належить до країн Балто-Чорноморського паска (“осі Європи”). Від цих країн багато в чому залежить стабільність усієї Євро Атлантичної системи. Вони сьогодні, фактично визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Це країни Балтії, Польща, Україна, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія. Міцні стратегічні позиції і вплив цих країн, згідно з Х. Макіндером, дають можливість встановлення домінування над “Хартлендом” (тобто серцевиною Євразії) й усім світом [28;29].
Серед суто європейських ідей стосовно цього є одна, що має історичну, багатовікову природу. Відома як «шлях із варяг у греки», вона здавна трактувалася не лише як своєрідний засіб транспортного сполучення між землями Балтійського та Чорноморського Міжмор'я, а й як важливий фактор різноманітних зв'язків і єднання народів двох басейнів для спільних дій, передусім зовнішньоторговельного та гуманітарного характеру. Як і всякий проект, він зазнавав різної динаміки, але кожного разу виринав у планах державників, включаючи Богдана Хмельницького, то з одного, то з іншого боку. А після розвалу Радянського Союзу вперше публічно про потребу Балто-Чорноморського співробітництва за активної участі України серйозно заговорив на саміті країн регіону у Вільнюсі 1997 року тодішній президії Литви Альгірдас Бразаускас [18;6]. Ідея була підтримана і навіть практично розвинена в ініціативі Президента України (про проведення відповідної зустрічі глав усіх заінтересованих держав в Криму у Ялті у вересні 1999 року. Паралельно відбувся й широкий обмін думками з цієї ж проблематики на міжнародній конференції. Участь у цих заходах взяли тоді політики й експерти 21 країни, котрі визначили доволі широкий спектр перспективних напрямів співпраці. Зазначалося також, що конференція - саміт у Ялті підтвердила особливу роль Балто-Чорноморського регіону в забезпеченні стабільності, демократії, процвітання і безпеки всього євроатлантичного простору в XXI столітті. Повертаючись до цієї теми, ми змушені з певним подивом констатувати: так широко заявлені в 1999 році наміри у тому ж таки році й захлинулись. Напівофіційний вирок, який з'явився по тому, був не менш категоричним, ніж декларації зустрічей на вищому рівні: «Формалізація та інституалізація зазначеного субрегіонального співробітництва на сучасному етапі не стоїть на порядку денному».
Відсутність якихось зведенихданих про «програми та проекти» реалізації добрих намірів свідчить про бездіяльність, а швидше про проблеми, і необов'язково місцевого характеру. Однак зрозуміло, що, коли б Україна відігравала свою консолідуючу роль так активно, як це було заявлено п'ять років тому, то результати Балто-Чорноморської співпраці були б значно вагомішими. А удари евророзширення - менш відчутними.
Економічною серцевиною ідеї Міжмор’я транспортна складова. У лютому позаминулого року, спільно з Білоруссю та Литвою в рамках міжнародного транспортного коридору № 9 було задіяно залізничний проект комбінованих перевезень «Вікінг» за маршрутом Іллічівськ — Клайпеда [15;10].
Здійснено вже десятки рейсів, що дали можливість у швидкісному режимі (1700 км за 50-60 годин) перевезти сотні автопоїздів та великотоннажних контейнерів. А наприкінці вересня між Україною й Туреччиною задіяно паромно- залізничну лінію, яка, нажаль, з українського боку завантажується поки приблизно на третину. І все ж вона відкриває перспективу стикування з контрейлерною лінією Клайпеда Іллічівськ. А це означає, що автопоїзди із Центральної Європи і Скандинавії можуть діставатися на залізничних платформах аж до Туреччини, уникаючи черг перед Босфорськими мостами. До того ж вихід країн «Варязького» моря до Чорного - це не просто вихід на п'ять окремих південних країн, а на весь Чорноморсько-Середземноморський басейн[4;2].
Перші практичні кроки «Вікінга» доводять реальність таких передбачень. Під час балтійських візитів колишнього міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка порушувалось питання про продовження маршруту до латвійської столиці. Такі новації наочно демонструють неправомірність певної зацикленості наших відносин лише на координатах Схід - Захід і мають особливо важливе значення для підтвердження транзитної привабливості України по вертикалі Південь-Північ і в наші дні. Необхідність розвитку панєвропейських транспортних коридорів підштовхнула Київ до реалізації перспективного й масштабного проекту, що став своєрідним проривом у втіленні давньої ідеї Міжмор'я. В цьому контексті слід розглядати й перший український автобан Київ-Одеса
Далеко не такий успішний поки гучний «проект століття» — базовий нафтопровід Одеса - Броди (Гданськ), де українська сторона не виглядає такою ж цілеспрямованою, створивши «реверсні» проблеми і собі, і польським партнерам. Були сподівання, що Рік Польщі в Україні завершиться все-таки позитивними зрушеннями в реалізації підтриманих Євросоюзом планів прямого використання українського нафтопроводу. Проте поки оптимізм обмежується лише сподіваннями.
В усіх цих ситуаціях важливо, що на одному з полюсів у співробітництво задіюються країни, які вже чітко визначилися з своїми геополітичними пріоритетами і вирішили питання безпеки для своїх народів [6;15]. Незважаючи на певну трансформацію у зв'язку зі вступом до Євросоюзу та НАТО, їхня економіка, що набула ринкових характеристик, швидко інтегрувалася в європейські торговельні та інвестиційні відносини і розвивається доволі динамічно. Російські аналітики вважають навіть, що регіон Балтійського моря має розвиватися швидше, ніж ЄС в цілому. Побоювання, що новий статус наших колишніх партнерів призведе до згортання традиційних зв'язків, поступово розвіюються. Це особливо помітно на активізації українсько-польсько-литовських відносин. Звичайно, є серйозні проблеми, передусім фінансово-інвестиційного та правового порядку. Але це якраз підтверджує потребу посилювати координацію зусиль, включаючи й пошук інвестицій з боку «парасолькових» європейських структур, заінтересованих в ефективності транскордонних транспортних мереж [22;14].
З балтійсько -«варязького» боку сигнали щодо цього подаються постійно. Україна, як і раніше, залишається бажаним партнером. Про це не раз наголошувала популярний литовський економіст і політик Казиміра Прунскене. «Я не втрачаю надії, - заявляла вона, - що Чорноморський альянс - не тільки наше історичне минуле з часів Великого Литовського князівства. Певні історичні мотивації залишилися й досі. Українці добре ставляться до нас, не вважають литовців колонізаторами, окупантами, тому що ми жили тоді дружно на основі європейського (того часу найпрогресивнішого) права». Не випадково й маршрут перебування президента Естонії Рюйтеля восени 2002 року в Україні проходив через Київ - Одесу -Крим, а серед пропозицій українській стороні пропонувалось використовувати можливості розвинених естонських портів для розширення своїх зв'язків із країнами Скандинавії і навіть Північної та Південної Америки, що традиційно й успішно робить Росія" Латвійський уряд не знімає з порядку денного ідею відновлення найкоротшого водного шляху «Даугава - Дніпро».
Важливим стимулятором розвитку цих зв'язків могли б бути українські громади, що історично склались у всіх практично країнах Балто-Чорноморської дуги, і, навпаки; поселенців тих країв в Україні. Це стало б органічним продовженням природних контактів людей з обох сторін, які так чи інакше підтримуються на родинному, культурному чи економічному рівні (зокрема моряків, залізничників, автомобілістів). До речі, на флоті балтійських країн завжди працювало чимало наших співвітчизників, а латвійський порт Лібава ще з 1874 року був зв'язаний з українським містом Ромни залізницею. Дивовижно, але залізничне сполучення з цією країною припинилося саме в роки Незалежності.
Серйозний потенціал співробітництва є й на іншому «полюсі». Туреччина (рейтинг якої зростає у зв'язку з довгоочікуваною — майже 40 років! — рекомендацією Єврокомісії розпочати переговори щодо вступу в ЄС) стала одним із найстабільніших наших чорноморських партнерів і рік урік нарощує товарообмін з Україною. 2003 року він становив 1,7 млрд. дол. (для порівняння; з Польщею — 2.3 млрд. дол.). Майбутньому розвитку взаємин сприятимуть підписані минулого року протоколи з питань фінансування українських проектів, маршрут «човникової торгівлі» і як регіон доступного літнього відпочинку. Але в самій Туреччині є потреба в зимовому туризмі, і цієї зими очікується перший чартерний авіарейс з Анталії в Карпати — нова форма взаємовигідного обміну послугами.
Нажаль, разом з першими повідомленнями про зрушення в реанімації Балто-Чорноморської їде лунають і тривожні сигнали про напружені відносини між залізничними та морськими службами всередині Мінтрансу претензії партнерів щодо порушення графіків перевезень, невиправданих тарифів на послуги, які можуть призвести до зниження конкурентоспроможності українського перевізника тощо. Отже ці проблеми потребують аналізу та термінового розв'язання на урядовому рівні [9;46].
Коли говорити про таку складову співробітництва, як безпека, то варто згадати перебіг VI Стокгольмської конференції 2002 року «Співробітництво та безпека в регіоні Балтійського моря. Розширення ЄС і після нього». На цьому «неукраїнському» форумі тема України як одного з ключових факторів європейської безпеки звучала у регістрах високої поваги до нашої країни. Тон задав прем'єр-міністр Швеції Й.Перссон, аргументовано застерігаючи Євросоюз не трактувати Україну як другорядну позицію в своїх розрахунках, а поглиблювати співробітництво з нею в інтересах всієї європейської та євроатлантичної спільноти. Його підтримали президенти Польщі й Литви, які підкреслили стратегічний характер відносин своїх країн з Україною. А.Кваснєвський наголосив, зокрема, на важливості розвитку співпраці НАТО з Україною яка має «значний військовий потенціал, що може бути дуже корисним з погляду посилення оборонної спроможності Європи». Звісно, про це знають у євроатлантичних штабах [25;157]. Проте не секрет, ставляться до українських можливостей вибірково, знаючи мінливі позиції українського керівництва.
Час від часу лунають голоси про таку форму безпеки, як демілітаризація Чорноморського басейну. Немає сумніву, що це відповідало б національним інтересам і України, й інших держав. Вважаємо, можна було б піти й далі — проголосити Чорне море вільним від ядерної зброї, що зміцнило б загальну атмосферу довір'я між країнами й народами.
Розділ IV. Двостороннє співробітництво України з країнами Центральної Європи та країнами Балтії
З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальній потенціал України може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.
Україна надає важливого значення розвиткові своїх відносин з державами Центральної Європи [1;3]. Співробітництво з країнами. Це розширює смугу стабільності миру довкола України, сприяє її утвердженню як важливої європейської держави. Розгалужені та стабільні стосунки України з державами це – необхідна умова інтегрування України у сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному співробітництві.
Становлення і розвиток відносин України з державами. З огляду на низку історичних, геополітичних, культурних та інших факторів зовнішньополітичні відносини мають свої особливості. По-перше, це подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться вирішувати на шляху докорінної трансформації наших суспільств. По-друге, це спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномасштабному підключенні до європейських інтеграційних процесів. По-третє, це визнання того факту, що належачи географічно до згаданого регіону і беручи безпосередню участь у перетвореннях, які відбуваються в державах ЧЄ, Україна є впливовим чинником європейського розвитку [3;8].
Першочерговим зовнішньополітичним завданням України на цьому напрямку є розбудова рівноправних партнерських відносин, що відповідає не лише їхнім безпосереднім учасникам, а і інтересам усієї Європи.
Пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з такими державами як Польща, Румунія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія [26;4].
З появою на геополітичному просторі нової Європи незалежної України традиційні взаємини між Україною і Польщею набули якісно нового виміру. Обидві країни обрали шлях розбудови демократичних правових держав з подальшою повною інтеграцією в європейські політичні та економічні структури. Становлення українсько-польських відносин відбувалися у час міжнародної ізоляції України, коли молода держава активно шукала стратегічних партнерів[12;12]. Польща продемонструвала виважену та далекоглядну позицію щодо України. Вона стала першою державою, яка визнала незалежну Україну 2 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини були встановлені 4 січня 1992 р. Того ж року між двома державами укладено Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Цей документ став правовою основою польсько-українських відносин.
Україна використовує досвід інтеграційного просування Польщі до європейської спільноти. Важливим елементом нової архітектури взаємин між Україною та Польщею, зокрема в галузі транскордонного співробітництва є створення асоціації “Карпатський регіон”. Відомо, що Польща є першопрохідником в плані економічного реформування і її досвід у цьому, а також інвестування можуть бути корисними для України. Якісно новим рівнем організації двосторонніх відносин є транскордонне співробітництво, найголовніше завдання якого є піднесення рівня економічного розвитку. Значним кроком який зняв певні зближення у торгівлі між країнами, був Меморандум про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі між Україною та Польщею, підписаний 23 січня 1997 р. Не менш важливе значення для запровадження режиму вільної торгівлі має підписання Угоди про вільну торгівлю між двома країнами.
Після прийняття України до Ради Європи і Центральноєвропейської ініціативи актуальним стало завдання набуття у недалекому майбутньому статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС[10;35].
У цьому Україна спирається на досвід Польщі. В контексті практичної реалізації ініціативи Президента України щодо створення в Центрально-Східноєвропейському районі зони, вільної від ядерної зброї, Україна вбачає необхідність еволюційного розширення НАТО на Схід і у зв’язку з цим виступає за налагодження відносин спеціального партнерства з Північно-Західним оборонним союзом і участі в програмі “Партнерство заради миру”. Програма охоплює заходи в галузі освіти, підготовки спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні польові маневри та ін. З огляду на членство Польщі в НАТО оригінальною і потрібною формою співробітництва в галузі безпеки вважається Укрполдат – миротворча двонаціональна військова одиниця під спільним командуванням [27;190].
2005 р. – це рік України в Польщі. Президент України Віктор Ющенко відзначив чудову атмосферу розвитку українсько-польських відносин.
“Ми хочемо передати мистецтво, традиції, культуру України, ми хочемо щоб поляки краще зрозуміли українців”, - наголосив Віктор Ющенко, коментуючи мету проведення Року України у Польщі [1;3].
Олександр Квасьнєвський відзначив, що проведення Року України в Польщі зміцнюватиме як національну складову, так і сприятиме збагаченню європейської культури. Він вважає актуальною ґенезу: “Польща і Україна – разом у Європу”.
Серед зовнішньополітичних пріоритетів України належне місце посідають її стосунки з Румунією [26;4]. Україну як незалежну державу Румунія не поспішала визнавати. В Румунії до України ставились як до своєрідного “буфера” між своєю країно і Росією. Дехто з українських політиків, військових, публіцистів використовували ситуацію, що склалася в українсько-румунських відносинах 1992-1994 рр., як аргумент на користь збереження в Україні ядерної зброї, відмови від скорочення збройних сил тощо. Зростання взаємного відчуження сприяла участь українців та румун у Придністровському конфлікті по різні боки фронту, а також збільшення контрабанди й нелегальної міграції через українсько-румунський кордон, загострення криміногенної ситуації в прикордонній зоні. Однак, вирішальний вплив на готовність Бухареста врегулювати українсько-румунські стосунки мала жорстка позиція НАТО, на членство в якому Румунія була зорієнтована з початку 90-х років, щодо кандидатів на вступ до цієї організації. Від них вимагали обов’язкового врегулювання взаємин з сусідніми державами[23;49].
Перший крок у цьому напрямку зробила румунська сторона. У лютому 1995 року прем’єр-міністр Румунії Ніколає Вакерею направив до Києва офіційного листа з побажанням організувати зустріч керівників урядів двох країн для обговорення питань економічної співпраці.
Український уряд позитивно сприйняв ініціативу румун і 9 лютого зробив заяву про направлення до Румунії делегації МЗС України на чолі з Б. Тарасюком. Було визначено найголовніше завдання переговорів – укріплення договірно-правової бази для розвитку добросусідних партнерських зв’язків, фундаментом яких мав стати міждержавний політичний договір. Скрізь призму дуже складних переговорів в позиції Румунії сталися позитивні зрушення. Значною мірою прогрес став можливим після приходу до влади Е. Константинеску.
Договір було підписано 2 червня 1997 року. Делегації обох держав подолали основні розбіжності в позиціях сторін з ключових моментів українсько-румунських відносин. Укладення базового політичного документа стало початком оформлення добросусідських партнерських відносин [28;102]. З 1998 р. Ведеться робота над угодою про вільну торгівлю між Україною та Румунією, про створення вільної економічної зони: Галац – Рені – Джурджулешти. Досить активно розвивається економічна співпраця між регіонами. 14 серпня 1998 р. Було укладено угоду про створення єврорегіону “Нижній Дунай”, який об’єднав у єдину транскордонну структуру Одеську область, три райони Молдови і три повіти Румунії. У грудні 1997 р. Науковці – екологи України і Румунії під час робочої зустрічі в Констанці домовились об’єднати всі роботи по вивченню й захисту Чорного моря та Дунаю в єдину комплексну програму. Українсько-румунську співпрацю у цій галузі підтримали відповідні структури ЄС, виділивши 2 млн. Дол. на екологічну програму захисту дельти Дунаю.
З приходом до влади Віктора Ющенка Україна продовжує надавати винятково важливого значення співпраці з Румунією. Особлива зацікавленість сторін викликала співпраця у розвитку транспортної інфраструктури, машинобудуванні, реконструкції. Зі зміною влади як в Україні так і в Румунії значно зріс інтерес румунських інвестицій до української економіки. Відкритим залишається питання лібералізації візового режиму для українських громадян, забезпечення прав нацменшин в обох країнах[22;13].
Розвиток відносин з такими як Румунія створює передумови для розвитку й поглиблення багатостороннього співробітництва з іншими державами ЦЄ і сприяє зміцненню статусу України як найбільшої держави регіону.
В системі зовнішньополітичних пріоритетів України важливе місце належить розбудові відносин з Чеською Республікою. Україна була однією з перших держав, яка встановила дипломатичні відносини з Чеською Республікою - 1 січня 1993 р. Визначальними чинниками розвитку відносин між Україною і Чехією є динамічний розвиток міждержавних стосунків, процеси регіонального інтеграційного зближення, співробітництво у загальноєвропейських структурах.
Важливим етапом у розвитку українсько-чеських відносин став здійснений 25-26 квітня 1995 р. Державний візит Президента України Л. Кучми до Чеської Республіки. Були проведені переговори з Президентом ЧР В. Гавелоле. Президенти двох країн підписали Договір про дружні відносини та співробітництво. Продовженням політичного діалогу став офіційний візит в Україну міністра закордонних справ Чехії Й. Зеленеда в якості Голови Комітету Міністрів країн Ради Європи 9-10 жовтня 1995 р. В центрі уваги зустрічей та переговорів стояли питання розширення економічного співробітництва[29;2].
Активно розвиваються зв’язки наших країн на парламентському рівні. Починаючи з 1995 р. В парламентах обох країн діють групи депутатів із міжпарламентських зв’язків. Завдяки позиції Чехії та Словаччини Україна в червні 1996 р. Стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).
Знаменною подією став візит до України 30 червня – 2 липня 1997 р. Президента ЧР В. Павела. В ході візиту була досягнута домовленість про прискорення процесу укладення двосторонньої Угоди про вільну торгівлю, що є важливою передумовою приєднання України до ЦЕФТА [4;2]. Було підписано вісім угод, утому числі “Угоду між Україною і ЧР про здійснення платежів соціального характеру”, “Угоду між Урядом України та Урядом ЧР про уникнення подвійного оподаткування про попередження податкових ухилень”, “Угоду між Урядом України і Урядом ЧР про співробітництво в галузі ядерної енергетики та ядерної промисловості” тощо.
На протязі 2003-2004 рр. Було підписано ряд документів стосовно ЄС. Особливе значення має “Договір між Урядом України та Урядом ЧР про економічне, промислове, науково-технічне співробітництво” [25;133].
Дедалі активнішими стають українсько-чеські економічні зв’язки. Широке коло питань стосовно економічного співробітництва вирішує Комісія з питань торгово-економічних відносин. Сьогодні Україна за обсягом товарообігу з Чехією посідає друге місце після Російської Федерації серед країн СНД та Балтії, а серед 226 держав світу, з якими чеська Республіка має торгівельні економічні зв’язки – 10-те місце.
Геополітичне розташування України зумовлює її поєднуючу роль з країнами Балтії, разом вони підтримують стабільні відносини в політичній сфері, економічній. Починаючи з 1992 р. регулярними і результативними стали зустрічі президентів Латвії, Литви та Естонії з представниками українського уряду [19;104].
В 1995 р. була прийнята Концепція зовнішньої політики Латвії. У зв’язку з цим починається період кардинальних політичних і економічних зрушень в українсько-латвійських відносин.
Латвія підтримує курс вступу України до ЄС. Суть політики “нових сусідів”, полягає в тому, що держави які входять до ЄС мають бути демократичними та процвітаючими. В цьому контексті Україна має докласти чимало зусиль, щоб стати рівноправним членом європейської сім’ї [13;8].
Ретроспективний аналіз історичних подій у розвитку українсько-литовських взаємин і навколо них красномовно свідчить про справді велику відданість і приязнь, що завжди брала і зближувала український та литовський народи.
Тісний взаємозв’язок історичних, культурних, етнонаціональних та інших факторів і традицій, а також схожість сповненого драматизму шляху, яким обидві країни йшли до своєї незалежності, безконфліктність відносин в минулому заклали міцну основу для розбудови сучасних українсько-литовських взаємин [15;10]. Його початок пов’язаний з встановленням 21 листопада 1991 р. дипломатичних відносин між Україною і Литовською Республікою. Політично важливим кроком на цьому шляху було прийняття у серпні Верховною Радою України постанови про визнання державної незалежності Литви, а також заяви колишньої Верховної Ради Литви про визнання незалежності України.
У серпні 1992 р. В Україні було відкрито Посольство Литовської Республіки, а у серпні 1993 р. – Посольство України в Литві. З підписанням Договору про дружбу і співробітництво 8 лютого 1994 р. Відкрився новий етап в розвитку українсько-литовських відносин. Однією з основних форм співробітництва в політичній сфері є координація зовнішньої політики. Ця робота здійснюється шляхом проведення зустрічей, переговорів, консультацій, обміну інформацією з актуальних питань зовнішньополітичної діяльності України і Литви та розвитку сучасних міжнародних відносин. Пріоритетними питаннями розвитку українсько-литовського політичного діалогу є: проблеми і перспективи двосторонніх відносин; стратегія зміцнення регіонального співробітництва і безпеки на центральному – східноєвропейському напрямі: координація взаємодії в рамках ООН, ОБСЄ, а також НАТО (програма “Партнерство заради миру”), РЄ, інших міжнародних і регіональних організацій і угрупувань тощо[20;3].
Особливу увагу слід приділяти створенню та розвитку нових форм економічного та науково-технічного співробітництва спільних підприємств, торгівельних та банківських установ, малого і середнього бізнесу та ін., які є найбільш гнучкими і адаптованими до вимог науково-технічного прогресу та ринку.
Великого значення надається стосункам України та Естонії. Визнання державної незалежності України Урядом Естонії відбулось 6 грудня 1991р.Етапним моментом міждержавних відносин було підписання Договору про дружбу і співробітництво в травні 1992 р. [17;258].
Починаючи з 1995 р. відбуваються зустрічі Президентів обох держав. В результаті переговорів президенти України та Естонської Республіки підписали Декларацію про поглиблення співробітництва і партнерства між Україною та ЕР, Угоду про вільну торгівлю. Розвиток таких стійких відносин, ще раз підтвердили наявність в обох країнах широких можливостей для активного результативнішого співробітництва в різних сферах і галузях[15;10].
Таким чином, за період від кінця 90-х років і до цього часу Україна пройшла складний шлях від перебування в складі колишнього СРСР до незалежної держави, загальновизнаного суб’єкта міжнародних відносин. За станом на 1 березня 2004 р. Україна має дипломатичні відносини з 170 державами світу, вона є членом близько 100 міжнародних організацій, уклала і виконує понад 2000 двосторонніх угод.
Висновки
Геополітичним пріоритетом і стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України є її розвиток як незалежної суверенної держави сучасного світу за умов збереження її національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету власної соціально-культурної ідентичності. Цей інтерес сьогодні стає загальновизнаним, як серед правлячої еліти, так і в масовій свідомості. Його реалізація є головною передмовою забезпечення добробуту, безпеки, соціального і культурного розвитку всіх громадян України.
В курсовій роботі зроблено спробу комплексно дослідити Центральноєвропейське та балтійські зовнішньополітичні аспекти України. Це, зокрема, передбачає формування й активне втілення в життя суверенного зовнішньополітичного курсу, заснованого на рішучу протидію неконтрольованому іноземному економічному, інформаційному і культурному та політичному проникненню в цілісний простір держави.
Збереження та зміцнення державного суверенітету не означає самоізоляції країни від міжнародного співтовариства, а навпаки – створює сприятливі передумови для динамічного розвитку її відносин з Центральною Європою та країнами Балтії. Безпосередні контакти з країнами Європи вимагають самостійного осмислення чинників, які зумовлюють дії впливових політичних і економічних сил. Проникнення у Європу починається із спроб зрозуміти її, налагодити з нею контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді можна знайти ті форми презентації власної ідентичності і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих.
Визначення геополітичних інтересів України потребує врахування складної системи інтересів різних країн, розкладу сил – економічних, політичних, військових у кожному з регіонів світу. Особливо це стосується найближчих сусідів України і потуг глобального значення, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї особливий інтерес.
Розробка засад консистентної стратегії на перспективу відповідно до нових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним із найважливіших завдань України в процесі розбудови державності.
Однозначне вирішення геополітичної дилеми: повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб’єкта євроатлантичної геополітики є сьогодні єдино виваженим вибором для українського народу.
Література
1. Гринченкевич О. Якою бути зовнішній політиці України у ХХІ ст.//Голос України. – 2005. – 28 січня.
2. Дергачов А. Тезиси о международном положении Украины// Політична думка. – 2000. - №2 – С. 99-118
3. Оленко А. Втілення європейського вибору//Політика і час. – 2001. - №1 – С. 7-9
4. На благо громадян об’єднаної Європи. Виступ Президента України. Л. Д. Кучми на пленарному засіданні економічного саміту країн Центральної та Східної Європи (10 липня 1997 р., Зальцбург, Австрія)// Урядовий кур’єр. – 1997. – 12 липня.
5. Постанова Верховної Ради України. Про основні напрями зовнішньої політики//Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №37. – С.935.
6. Права людини. Міжнародні договори України, декларації документи / Упорядок Ю. К. Качуренко - К.: Наукова думка, 1992 ІSBN 5-12-00 3382 – 2
7. “Україна: поступ у ХХІ століття” Урядовий кур’єр. – 2000. – 23 лютого.
8. Аніловська Г. Інтеграція України у світове господарство // Фінанси України. – 2003 - № 10 – С. 14
9. Борисенко Є. Черноморская зона свободной торговли // Международная жизнь. – 1999. - №1. – С.45
10. Вівчарик М. М., Панченко П.П., Чмихова В.І. Українська нація: шлях до самовизначення. – К., 2001 - 287с.
11. Гальчинський А.С. Україна на перехресті геополітичних інтересів. – К., 2002 – 210 с.
12. Головко О., Лісовенко М. Україна Польща позитивна динаміка відносин// Урядовий кур’єр. – 2005. – 1 серпня. – С.12
13. Демин О. У Латвии с Украиной всегда были прекрасные отношения//ВВС – 2005 - №15 – С.8
14. Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини. Історія та сучасність. – Львів, 2001 – 232с.
15. Зарубінський О., Чорний В. Перспективи Балто-Чорноморського співробітництва//Дзеркало тижня. – 2005. - №3. – С.10
16. Івченко О. Україна в системі міждержавних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К.: РІЦ УАННТ, 1997 – 688с.
17. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К.: “Друк”, 1999 – 438с.
18. Кучкина Г. Балтика. Море согласия или раздора?//Эхо планеты. – 1999 - №23 – С.5
19. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Сучасна українська геополітика. – К, 2003 – 176с.
20. Проблеми міжнародних відносин України крізь призму поглядів вітчизняних політиків і дипломатів кінця першої чверті ХХ століття // Молода нація.-2003-№3-С.48-59.
21. Руденко М. Україна в новому геополітичному просторі.// Молода нація.-2000. - №-3.С.94-197.
22. Схвалено план євро інтеграційних дій // Голос України.-2003.-7 лютого.
23. Тюрдьо Ю. Зовнішня політика України // Молода нація.-2000.-спецвыпуск. - С.168.
24. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку українсько-російських відносин.-К.:НІСД,1999. - 384 с.
25. Украинско-чешские двусторонние отношения. МИД Украины.// Одесские известия.-2005.-18 липня.
26. Фомін С. “Європейський вибір” та “Інтеграція” в Євразію// Політика і час.-2003-№11.С.3-8.
27. Циганкова Т.М., Гордєєва Т.М. Міжнародні організацію.-К.: КНЕУ,2001-340с.
|
