.
ПЛАН
Вступ................................................................................................................ 3
1.Закономірності поширення корисних копалин в залежності від геологічної будови.......................................................................................................................... 5
2.Регіональні особливості в поширенні корисних копалин Африки............ 8
3.Основні родовища корисних копалин Південної Африки......................... 9
4.Освоєння мінерально-сировинних ресурсів і соціально-економічні проблеми країн, що розвиваються........................................................................................... 13
5.Раціональне використання ресурсів і охорона природи регіону............ 19
Висновок........................................................................................................ 26
Список використаної літератури.................................................................. 28
Африка самий спекотний континент Землі. Вона майже симетрично розташована по дві сторони екватора. Цей материк - другий по площі і висоті над рівнем моря (після Азії) і четвертий по чисельності населення. Там знайдені самі древні останки людини. Є всі підстави думати, що саме Африка була "колискою людини", які розселилися з її приекваторіальних лісів по інших континентах. Африка лежить між двох океанів: Атлантичним на заході, Індійським на сході, близько стикаючись на півночі з Європою і на північному сході - з Азією. До складу регіону входять 55 країн.
Африка винятково багата корисними копалинами, хоча вивчені вони поки слабко. Серед інших континентів вона займає перше місце по запасах руд марганцю, хромітів, бокситів, золота, платини, кобальту, алмазів, фосфоритів. Великі також ресурси нафти, природного газу, графіту, азбесту.
Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей розташування мінерально-сировинних ресурсів Південної Африки.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
· дослідити закономірності поширення корисних копалин в залежності від геологічної будови;
· розглянути регіональні особливості в поширенні корисних копалин Африки;
· вивчити основні родовища корисних копалин Південної Африки;
· проаналізувати особливості освоєння мінерально-сировинних ресурсів.
Предметом курсової роботи є особливості розташування мінерально-сировинних ресурсів Південної Африки.
В якості об’єкта курсової роботи виступають безпосередньо мінерально-сировинні ресурси Південної Африки.
Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета, завдання, предмет та об’єкт дослідження. Основна частина присвячена вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати курсового дослідження.
Під корисними копалинами розуміють природні мінеральні речовини земної кори, що при визначеному рівні розвитку техніки можуть бути з позитивним економічним ефектом витягнуті і використані в народному господарстві в природному виді чи після попередньої переробки. Масштаби використання мінеральних ресурсів постійно ростуть. У той час, як у середні століття з земної кори витягалося лише 18 хімічних елементів, то в даний час це число зросло до більш, ніж 80. З 1950 р. видобуток корисних копалин збільшився в 3 раз. Щорічно з надр Землі витягається більш 100 млрд. т. різної мінеральної сировини і палива. Сучасне господарство використовує близько 200 видів мінеральної сировини. При використанні мінеральних ресурсів необхідно враховувати, що майже усі вони відносяться до категорії не возобновимих. Крім того, запаси окремих їхніх видів далеко не однакові. Наприклад, загальногеологічні запаси вугілля у світі оцінюються в 14,8 трлн. т, а нафти - у 400 млрд. т. Однак, необхідно приймати в увагу і постійно зростаючі потреби людства.
Єдиної загальноприйнятої класифікації стосовно видів корисних копалин немає. Однак, часто використовують наступний поділ: паливні (пальні), металеві (рудні) і неметалічні (нерудні) корисні копалини. На базі цієї класифікації побудована карта мінеральних ресурсів у навчальному атласі. Поширення корисних копалин у земній корі підкоряється геологічним закономірностям.
Паливні (пальні) корисні копалини знаходяться насамперед у вугільних (усього їх 3,6 тис. і вони займають 15% суші) і нафтогазоносних (розвідано їхній більш 600, розробляється 450) басейнах, що мають осадове походження, супроводжують чохлу древніх платформ і їх внутрішні і крайові прогини. Основна частина світових вугільних ресурсів приходиться на Азію, Північну Америку і Європу і залягає в 10 найбільших вугільних басейнах, що знаходяться на території Росії, США, ФРН. Основні нафтогазоносні ресурси зосереджені в Азії, Північній Америці, Африці. До числа найбільш багатих басейнів відносяться басейни Перської затоки, Мексиканської затоки, Західносибірський. Іноді цю групу називають "паливно-енергетичною" і тоді, крім вугілля, нафти і газу в неї включають уран, що є паливом для атомних електростанцій. У противному ж випадку уранові руди включають у наступну групу.
Рудні (металеві) корисні копалини звичайно супроводжують фундаменти і виступи (щити) древніх платформ, а також складчасті області. У таких областях вони нерідко утворять величезні по довжині рудні (металлогенічні) пояса, наприклад, Альпійсько-Гімалайський, Тихоокеанський. Країни, розташовані в межах таких поясів, звичайно мають сприятливі передумови для розвитку гірничодобувної промисловості. У межах цієї групи виділяються чорні, легуючі і тугоплавкі метали (руди заліза, марганцю, хрому, нікелю, кобальту, вольфраму й ін.), кольорові метали (руди алюмінію, міді, свинцю, цинку, ртуті й ін.), благородні метали (золото, срібло, платиноїди). Великі запаси залізорудної сировини зосереджені в США, КНР, Індії, Росії. Останнім часом до них додалися деякі країни Азії (Індія), Африки (Ліберія, Гвінея, Алжир), Латинської Америки (Бразилія). Великі запаси алюмінієвої сировини (бокситів) є у Франції, Італії, Індії, Сурінамі, США, державах Західної Африки, країнах Карибського басейну, Росії. Мідні руди зосереджені в Замбії, Заїрі, Чилі, США, Канаді, а свинцево-цинкові - у США, Канаді, Австралії.
Крім цього, практично повсюдне поширення мають нерудні корисні копалини. У межах цієї групи виділяють хімічну й агрономічну сировину (калійні солі, фосфорити, апатити й ін.), технічна сировина (алмази, азбест, графит і ін.), флюси і вогнетриви, цементна сировина й ін.
Для господарського освоєння найбільш вигідні територіальні сполучення корисних копалин. Наукова концепція таких сполучень, розроблена вченими-географами, має велике практичне значення, особливо при формуванні великих територіально-виробничих комплексів.
В даний час пошуки корисних копалин ведуться двома шляхами. У випадку, якщо є погано досліджена території, то розширюється площа вивчення і за рахунок цього йде приріст розвіданих корисних копалин. Цей спосіб переважає в азіатській частині Росії, Канаді, Австралії, Бразилії. В другому випадку йде вивчення більш глибоких родовищ. Це пов'язано з давнім освоєнням території і сильним виробленням родовищ, що знаходяться близько до поверхні. Такий шлях характерний для країн Західної Європи, для європейської частини Росії, для України, США.
Багато учених світу говорять про рух суспільства до системи оборотного використання ресурсів, коли в економіці головною сировиною стануть відходи. На сучасному етапі багато розвитих країн використовують глибоку утилізацію промислових і побутових відходів. У першу чергу, це держави Західної Європи, США і, особливо, Японія.
Африка винятково багата корисними копалинами, хоча вивчені вони поки слабо. Серед інших континентів вона займає перше місце по запасах руд марганцю, хромітів, бокситів, золота, платини, кобальту, алмазів, фосфоритів. Великі також ресурси нафти, природного газу, графіту, азбесту.
Частка Африки у світовій гірничодобувній промисловості - 1/4. Майже вся сировина, що добувається, і паливо вивозиться з Африки в економічно розвиті країни, що ставить її економіку у велику залежність від світового ринку.
Усього в Африці можна виділити сім головних гірничопромислових районів. Три з них знаходяться в Північній Африці і чотири - до півдня від Сахари.
Район Атлаських гір виділяється запасами залізних, марганцевих, поліметалевих руд, фосфоритів (найбільший у світі фосфоритний пояс).
Єгипетський гірничопромисловий район багатий нафтою, природним газом, залізними, титановими рудами, фосфоритами й ін.
Район Алжирської і Лівійської частин Сахари відрізняється найбільшими нафтовими і газовими родовищами.
Західно-Гвінейський район характеризується сполученням золота, алмазів, залізних руд, графітів.
Східно-Гвінейський район багатий нафтою, газом, рудами металів.
Заїрско-Замбійский район. На його території розташований унікальний "Мідний пояс" з родовищами високоякісних мідних руд, а також кобальту, цинку, свинцю, кадмію, германія, золота, срібла. Конго (б. Заїр) - головний світовий виробник і експортер кобальту.
Самий великий гірничопромисловий район Африки розташований у межах Зімбабве, Ботсвани і ПАР. Тут добувають практично усі види паливних, рудних і нерудних корисних копалин, за винятком включенням нафти, газу і бокситів.
Розвитком гірничодобувної промисловості виділяється Нігерія. У Центральній Африці ця галузь особливо розвинута в Заїрі (перше місце в світі за видобутком технічних алмазів, кобальту, багаті родовища міді) і Конго (поліметалічні руди). Недавно поклади нафти, урану й алмазів знайдено в Чаді. У Східній Африці Замбія на весь світ славиться добуванням і експортом міді, її називають «країною червоного металу».
Надзвичайно багата на різноманітні корисні копалини Південна Африка. Більша частина гірничодобувної промисловості перебуває в руках іноземного капіталу.
Розвитком цієї галузі виділяється Зімбабве, де добувають золото, залізну руду, хроміти, руди поліметалів, кольорових і рідкісних металів, кам'яне вугілля, азбест тощо.
Південна Африка - одна з найбільш щедро обдарованих природою країн. Вона - всесвітньо відомий постачальник золота, платини й алмазів; країна добуває їх у колосальних кількостях.
Подібні копалини формуються, коли розпечена магма вторгається в земну кору серією поштовхів, створюючи шаруваті інтрузивні породи. Склад злегка міняється від шару до шару доти, поки в магматичній камері не залишаться переважно ті елементи, що, по більшій частині, не зустрічаються серед породоутворюючих мінералів. Ці елементи і мінерали звичайно відносяться до найрідших і найбільш коштовних; жила Меренського в Трансваалі містить, зокрема, платину. Рухи Землі й ерозія підняли цей шар у даний час до поверхні, де його зручно розробляти. Товщина жили всього 1 -2 м, але вона простягнулася на 240 км, як мінімум. Жила Меренського розробляється компанією Рюстенбург Платінум Майн Груп, найбільшим постачальником платини у світі, що добуває до 28 тонн металу в рік.
Золото, як і багато інші корисні копалини, зустрічається в жилах, особливо там, де добувають мідь. По правді говорячи, розробка деяких мідних рудників рентабельна лише тому, що там як побічний продукт добувається золото в кількості, достатньому для того, щоб шахта не розорилася. Однак велика частина південноафриканського золота міститься в розсипних родовищах. Це відкладення уламкового матеріалу, що утворилися в процесі руйнування і перевідкладення гірських порід, частина яких містила золотоносні жили. Дрібні часточки золота, набагато більш важкі, ніж будь-які крупинки породи, природним шляхом сконцентрувалися в процесі відкладення, що зробило видобуток металу порівняно нескладним.
На долю ПАР приходиться 19,9% світового видобутку марганцю. Марганець використовується при виробництві легованої сталі і чавуна, а також як легуючу добавку до сплавів для додання їм міцності, в'язкості і твердості.
З 15,3 млрд. т передбачуваних запасів високосортних хромітових руд 79% приходиться на ПАР, де видобуток у 2003 склала 5,1 млн. т.
Хром - один з основних компонентів нержавіючої жароміцної, кислототривкої сталі і важливий інгредієнт коррозійностійких і жароміцних суперсплавів.
Південна Африка є одним з основних виробників ванадію. Ванадій - самий рідкий представник чорних металів. Головна область застосування ванадію - виробництво марочних чавунів і сталей. Добавка ванадію забезпечує високі характеристики титанових сплавів для аерокосмічної промисловості. Він широко використовується також як каталізатор при одержанні сірчаної кислоти. У природі ванадій зустрічається в складі титаномагнетитових руд, рідко фосфоритів, а також в урановмісних піщаниках і алевролітах, де його концентрація не перевищує 2%. Головні рудні мінерали ванадію в таких родовищах - карнотит і ванадієвий мусковит-роскоеліт. Значні кількості ванадію іноді присутні також у бокситах, важкій нафті, бурих вугіллях, бітумінозних сланцях і пісках. Ванадій звичайно одержують як побічний продукт при отриманню головних компонентів мінеральної сировини (наприклад, з титанових шлаків при переробці титаномагнетитових концентратів, чи з золи від спалювання нафти, вугілля і т.д.).
У ПАР ведеться видобуток свинцевих руд. Свинець використовується головним чином при виготовленні автомобільних акумуляторів і присадок тетраетилата свинцю до бензину. Біля чверті свинцю, що добувається, витрачається на потреби будівництва, зв'язку, електротехнічної й електронної промисловості, на виготовлення боєприпасів, барвників (свинцевого білила, сурику й ін.), свинцевого скла і кришталю і керамічних глазурей.
Головний рудний мінерал свинцю - галеніт (свинцевий блиск), що представляє собою сульфід свинцю; він часто містить також домішку срібла, що витягається попутно. Галеніт звичайно асоціює зі сфалеритом - рудним мінералом цинку і нерідко з халькопіритом - рудним мінералом міді, утворити поліметалеві руди.
Південна Африка є одним із крупних видобувальників сурми. Основна область застосування сурми - антипірени - склади (переважно у формі оксиду Sb2O3), що знижують горючість деревини, тканин і інших матеріалів. Сурма використовується також у хімічній промисловості, у напівпровідниках, при виготовленні кераміки і скла, у якості відтверджувача свинцю в автомобільних акумуляторах. Головний рудний мінерал - антимоніт (стибніт), сульфід сурми, що дуже часто асоціює з кіновар'ю (сульфідом ртуті), іноді з вольфрамітом (ферберитом).
Світові запаси сурми, оцінювані в 6 млн. т, зосереджені головним чином у Китаї (52% світових запасів), а також у Болівії, Киргизії і Таїланду (по 4,5%), ПАР і Мексиці.
На ПАР припадає 7,2% світового видобутку алмазів. Звичайно алмази зустрічаються в трубчастих тілах - трубках вибуху (діатремах), складених вулканічною породою - кімберлітом. Однак істотна частина алмазів добувається з алювіальних розсипних родовищ, що утворилися в результаті розмиву кімберлітових трубок.
Мінеральні ресурси не відновляються, тому необхідно постійно вести пошуки нових родовищ. Таким чином збільшується значення морів і океанів як джерел одержання нафти, сірки, повареної солі і магнію; їхній видобуток звичайно ведеться в шельфовій зоні. У перспективі постає питання про освоєння глибоководної зони. В ПАР розроблено технологію видобутку рудних залізо-марганцевих конкрецій із дна океану. У їхній склад входять також кобальт, нікель, мідь і ряд інших металів.
Великомасштабна розробка глибоководних корисних копалин поки не почата через економічний ризик і нерозв'язаність питання про правовий статус таких родовищ.
Не потребує особливих доказів твердження, що ступінь використання мінерально-сировинного потенціалу планети зростає в міру розвитку науково-технічного прогресу. У більшості випадків добробут народів і країн, їх економічна і соціально-політична незалежність, а також геополітичне положення у світовому співтоваристві визначаються багатством надр відповідних регіонів. Звичайно, при цьому не останню роль відіграє наявність комплексу фінансових і технічних засобів і технологій, необхідних для більш вигідного освоєння і застосування наявних мінеральних ресурсів (як у національних інтересах, так і при участі в міжнародній мінерально-сировинній інтеграції). Однак єдина точка зору про вплив мінерально-сировинної бази на подальший розвиток і прогрес як країн, що розвиваються так і земної цивілізації взагалі, відсутня.
Більш того, дана проблема протягом останніх років викликає гострі дискусії. На сьогодні існують дві крайні точки зору. Перша - мінерально-сировинна база планети при систематичному росту споживання природних ресурсів, що особливо яскраво проявився наприкінці минулого століття, швидко вичерпається і людство вже до середини XXІ ст. потрапить у тиски сировинного голоду. Протилежна точка зору стверджує, що проблема полягає не в дійсному її виснаженні, а у відсутності теоретичних знань і технічних можливостей для більш повної реалізації наявного потенціалу земних надр, у тому числі з використанням нетрадиційних джерел сировини і технологій його видобутку.
І все-таки деякі аспекти при більш ретельному аналізі проблеми викликають визначену стурбованість.
По-перше, усі види мінеральної сировини характеризуються нерівномірним територіальним розподілом, що обумовлено різною спеціалізацією окремих геологічних структур.
По-друге, підвищення детальної геологічної вивченості територій більшості країн приводить до зменшення перспектив відкриття нових родовищ.
По-третє, у міру залучення у відпрацьовування родовищ в складних умовах об'єктивно відбувається подорожчання як геологорозвідувальних робіт, так і видобутку мінеральної сировини.
По-четверте, корисні копалини відносяться до непоновлюваних природних ресурсів, у силу чого є кінцевими. З огляду на можливість залучення нетрадиційних джерел сировини і застосування сучасних технологій видобутку, їхнє вичерпання відбудеться, по видимому, у досить віддаленому періоді. Однак повне використання найбільш багатих і технологічних типів родовищ, принаймні по найбільш витрачаємих видах сировини, може відбутися в найближчі терміни.
Отже, споконвічна нерівномірність розподілу природних ресурсів по регіонах, різке скорочення їхніх запасів через інтенсивне відпрацьовування в ряді країн, а також поступове вичерпання перспектив відкриття родовищ, що залягають у сприятливих гірничо-геологічних умовах, з одного боку, і закономірно зростаюча потреба світового співтовариства в різних корисних копалин - з іншого, неминуче сприяють глобалізації в цій сфері, так чи інакше ведуть до формування загальносвітової мінерально-сировинної бази.
Найважливіша роль у глобалізації освоєння мінерально-сировинної бази планети належить трьом факторам - зусиллям урядів промислово розвитих країн по забезпеченню національних потреб у природних ресурсах; діяльності міжнародних економічних структур; активній роботі транснаціональних гірничодобувних корпорацій.
Найбільш ефективним прикладом впливу на зазначений процес першої групи факторів є діяльність адміністрації США. На сьогоднішній день ця країна - найбільший світовий споживач мінеральної сировини, що жадає від її керівництва постійної уваги до даної проблеми. Варто визнати, що як внутрішня, так і зовнішня політика США з питань мінерально-сировинного комплексу найвищою мірою раціональна і цілком відповідає національним інтересам. Там задіяний широке коло мір: від консервації на своїй території родовищ по окремих видах мінеральної сировини до активної роботи з керівництвом країн-експортерів тих ресурсів, в імпорті яких США кровно зацікавлені.
Прикладом стимулюючого і регулюючого впливу другої групи факторів на формування загальносвітової бази вуглеводородної сировини служить діяльність ОПЕК. Роль цієї організації не всіма суб'єктами ринку сприймається з належним розумінням, однак необхідність ув'язування інтересів експортерів і споживачів сировини очевидна і навряд чи вимагає додаткових доказів.
Особлива увага з погляду глобалізації освоєння природних ресурсів необхідно приділити ТНК, які протягом останніх 10-15 років належить ключова роль у виявленні, розвідці й освоєнні об'єктів мінеральної сировини в масштабі планети. Ці структури мають доступ до значних фінансових засобів. Вони володіють новітніми технологіями проведення геологорозвідувальних робіт і мають у розпорядженні кваліфікованих менеджерів і фахівців. У них накопичений досвід робіт у різних країнах і налагоджені широкі міжнародні зв'язки. Усе це сприяє відкриттю нових родовищ корисних копалин, концентрації в їхній власності найбільших запасів сировинних ресурсів і своєчасному залученню останніх в експлуатацію.
Досвід показує, що у провідних ТНК найвища ефективність досягається за рахунок значної концентрації капіталу й обсягів видобутку, що дає можливість маневрувати фінансовими і матеріальними ресурсами, а також дозволяє підтримувати стабільний стан навіть в умовах світових спадів виробництва і привабливий кредитний імідж.
Економічна стабільність і фінансова стійкість ТНК забезпечується завдяки:
а) горизонтальній диверсифікованості в різні сировинні галузі і види діяльності. Кожна корпорація працює як мінімум по 7-10 напрямкам, найбільш прибуткові з яких часто істотно відрізняються від основної спеціалізації;
б) вертикальної диверсифікованості по технологічному принципі в межах однієї галузі. Це дозволяє проводити поглиблену переробку сировини й одержувати великі додаткові доходи ("Бі-Эйч-Пі" добуває залізні руди, виплавляє з них сталь і робить сталепродукти, що і приносять корпорації найбільший прибуток);
в) широкому розосередженню районів діяльності і сфер інтересів по різних країнах, регіонам і континентам ("Англо-Амерікэн" працює в 20, "Де Бірс" - у 19, "Ріо-Тінто" - у 25 країнах).
ТНК значну частину прибутків направляють на фінансування геологорозвідувальних робіт. Так, "Англо-Амерікэн" щорічно витрачає на це 120-150 млн дол., "Бі-Эйч-Пі" (до об'єднання з "Біллітоном") - 120-130 млн, "Де Бірс" - 140- 150 млн, "Ріо-Тінто" - 150-190 млн дол.
В епоху активної глобалізації освоєння природних ресурсів різко зросла конкуренція за володіння їхніми джерелами, тому як всі оператори розуміють, що перемога на ринку тієї чи іншої сировини дістанеться тому, хто за інших рівних умов має більш велику і більш якісну базу - розвіданими запасами сировини. Відзначимо, що сьогодні ТНК уже не задовольняє положення, коли їхня сировинна база поповнюється лише за рахунок власних геологорозвідувальних робіт. Проведення останніх крім значних ризиків вимагає тривалого часу - в окремих районах від початку пошуків до освоєння виявлених родовищ проходить 10-15 років і більш. Крім того, фінансові ризики і неможливість прогнозування моменту відкриття родовищ значно ускладнюють планування видобутку.
У силу названих причин транснаціональні компанії в останні роки приступили до активної скупки запасів сировини у вже розвіданих родовищах. Так, наприкінці 2000 р. "Де Бірс" стала власником багатого (2 кар./т) незасвоєного родовища алмазів у Канаді, для чого викупила всі акції проекту "Снеп-лейк" (у жовтні в "Вінспер" - 67,76% , у грудні в "Абер даймонд" - 32,24%). Це родовище характеризується високою якістю сировини - 118 дол./кар. Крім того, "Де Бірс", додатково купивши 50%-овий пакет акцій проекту "Венешіа", перетворилася в одноособового власника однойменного родовища. Дана ТНК також збільшила на 20% свою частку в родовищі "Фінш".
Ще приклад. "Ріо-Тінто" після жорстокої сутички з "Де Бірс" придбала "Ештон майнінг". У результаті до неї під контроль практично цілком (99,8%) перейшли рудник "Аргайл", а також корінне родовище алмазів - трубка "Мерлін" в Австралії, велика алмазоносна розсип "Кемпака" в Індонезії, родовище алмазів "Куанго" в Анголі і ряд алмазоносних площ у Канаді, Фінляндії і Мавританії.
Перераховані угоди свідчать, що розвідані запаси мінеральної сировини є типово ринковим товаром і являють собою дорогі матеріальні цінності.
Можна вказати наступні основні особливості розвитку світового мінерально-сировинного комплексу в умовах глобалізації.
1. Світовий ринок у даний час практично насичений усіма видами мінеральної сировини. У цих умовах найбільші світові продуценти з індустріальних країн, здатні впливати на торгову політику своїх держав, не зацікавлені в появі нових продавців, що пропонують сировину за низькими цінами.
2. Видобуток і переробка мінеральної сировини завжди були ризикованою сферою вкладення капіталу з тривалим строком окупності. В умовах твердої конкуренції і падіння цін транснаціональні корпорації прагнуть мінімізувати ризики й освоювати родовища в державах з передбачуваною економікою і стабільним політичним положенням.
3. Більшість розвитих індустріальних держав, керуючись різними розуміннями і використовуючи різні способи впливу, поступово витісняють зі своїх територій підприємства по видобутку і переробці, орієнтуючись на імпорт сировинних продуктів з інших країн. Австралія, ПАР і в меншому ступені Канада є поки виключеннями з цього правила.
4. Усе більше число країн третього світу бере курс на розвиток сировинних галузей промисловості за рахунок засобів іноземних інвесторів. Ця обставина, з одного боку, надає великим корпораціям можливість вибору об'єктів для інвестування, а з іншого боку - веде до поступового зниження світових цін на більшість видів сировинної продукції (головним чином за рахунок економії на оплаті праці).
5. Кон'юнктура світового ринку об'єктів надрокористування складається в останні роки таким чином, що затребуваними є лише родовища нафти і газу, кольорових і благородних металів, алмазів і урану. Родовища інших видів мінеральної сировини менш привабливі для потенційних інвесторів, оскільки вже наявна ресурсна база дозволяє забезпечити потреби світової промисловості на десятиліття вперед.
6. Технологічна революція, що торкнулася також сферу видобутку і переробки мінеральної сировини, приводить до істотних змін у структурі світового мінерально-сировинного комплексу. Так, високорентабельної може стати розробка деяких типів родовищ, що ще два десятиліття назад вважалися непридатними для експлуатації.
До середини XX століття відповідальність за управління природними ресурсами перейшла від місцевих громад до колоніальної влади з характерними для них централізованими бюрократичними структурами, що у багатьох африканських країнах збереглися і розширилися після одержання ними незалежності в 60-і роки. Однак в останнє десятиліття ХХ століття деякі уряди країн Африки почали змінювати свою природоохоронну політику і законодавство, для того щоб знову надавати підтримку традиційним общинним підходам до охорони навколишнього середовища, особливо в сфері регулювання ресурсів дикої природи (SARDC, ІUCN and SADC 1994).
Колоніальні держави також установили в Африці модель розвитку, що базується в основному на економічному росту. Її головною особливістю було провідне значення експорту ключових товарів і природних ресурсів. У 60-ті роки багато нових незалежних держав продовжили цю стратегію росту, що заохочувалася і зміцнювалася в наступні два десятиліття програмами допомоги з боку промислово розвитих країн і кредитною політикою Всесвітнього банку і МВФ.
Незважаючи на первісний скептицизм, багато африканських держав взяли активну участь у переговорах по підготовці й у проведенні Конференції Організації Об'єднаних Націй із проблем навколишньої людини середовища (Стокгольм, 1972 рік). Представники країн Африки вважали, що деякі ключові питання, що стояли на порядку денному Стокгольмської конференції, відносяться в основному до розвитих держав, у той час як їх власною найважливішою проблемою був недостатній розвиток. Делегації африканських країн також побоювалися того, що прийняття більш строгих природоохоронних мір приведе до введення нетарифних торгових бар'єрів і зміні умов програм надання допомоги і тим самим обмежить можливості для їхнього розвитку в майбутньому. Вони приєдналися до інших країн, що розвиваються, і домоглися того, щоб їхні інтереси були враховані в рекомендаціях Стокгольмського плану заходів (UNCHE 1971).
Протягом наступного десятиліття в багатьох країнах були створені нові природоохоронні відомства, прийняті стратегії і законодавчі акти по охороні навколишнього середовища. Однак нові природоохоронні органи звичайно механічно додавалися до директивних державних структур, головним чином як координуючі підрозділи, або сполучалися з уже існуючими департаментами з питань природних ресурсів чи розвитку (наприклад, в області водяних ресурсів, лісового господарства, туризму). У 80-і роки деякі країни виробили нові національні стратегії охорони природи і національні плани дій по навколишньому середовищу, що у ряді випадків сполучалися з національними планами дій по боротьбі з наступом пустелі. Але як у цих, так і в інших країнах природоохоронним відомствам найчастіше бракувало владних повноважень, фінансових ресурсів, кадрів, знань і досвіду, а також устаткування, необхідних для ефективного здійснення нових стратегій і планів дій чи забезпечення виконання природоохоронних законів. Серед інших стримуючих факторів у період так називаного "загубленого десятиліття" 80-х років були несприятливі умови торгівлі, економічний застій, зростаюча заборгованість, корупція і цивільні безладдя, що у ще більшій мері підривали ефективність і значимість природоохоронної діяльності в багатьох країнах (UNEP 1993).
Скликання в 1985 році першої Конференції міністрів африканських країн із проблем навколишнього середовища (АМСЕН) у Каїрі поклало початок проведенню нової великої регіональної стратегічної ініціативи. Конференція здійснює свою діяльність при тісному співробітництві трьох ключових організацій - Організації африканської єдності (ОАЄ), Економічної комісії ООН для Африки (ЕКА) і ЮНЕП, - взаємодія яких забезпечує секретаріат (AMCEN 1992). У наступне десятиліття АМСЕН здійснювала політичне і стратегічне керівництво через Конференцію міністрів і її Бюро. АМСЕН заснувала п'ять комітетів, зусилля яких були зосереджені на основних екосистемах регіону (пустелях і арідних землях, лісах і лісистих місцевостях, регіональних морях, річкових і озерних басейнах, екосистемах островів), а також вісім мережних служб для технічного співробітництва по ґрунтах і добривам, кліматології, водяним ресурсам, освіті і професійній підготовці, науці і техніці, біорізноманітності, енергетиці і моніторингу навколишнього середовища. АМСЕН грала також помітну роль у сприянні застосуванню підходів до стійкого розвитку на рівні окремих селищ.
У перше десятиліття свого існування АМСЕН внесла вирішальний вклад у формування чіткої загальної позиції африканських країн на переговорах про підготовку Конференції Організації Об'єднаних Націй по навколишньому середовищу і розвитку, а також у період її проведення в Ріо-де-Жанейро в 1992 році і після неї. До кінця 80-х років у більшості країн Африки нагромадилася безліч невирішених питань, пов'язаних з деградацією природного середовища, а також з'явилися нові екологічні проблеми, породжені швидким ростом населення і прискоренням темпів урбанізації й індустріалізації. Однак найгострішою політичною і стратегічною проблемою на всьому континенті була і залишається бідність більшості його населень. Як неодноразово демонструвалося на прикладі багатьох пріоритетних проблем, поставлених у рамках Загальної платформи африканських країн з питань навколишнього середовища і розвитку, бідність більшості населення усе в більшій мері визнається як основною причиною, так і наслідком деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів регіону (UNECA 1991).
У своїй об'єднаній доповіді на Екологічному самміту 1992 року держави Півдня Африки відбили занепокоєння, що мають і багато інших країн.
Високий пріоритет в Африці продовжує зберігати також Рамкова конвенція ООН про зміну клімату. Хоча держави Африки не є великими джерелами емісії парникових газів, що приводить до зміни клімату, вони виявляться під інтенсивним впливом цієї зміни, причому найбільш уразливими стануть прибережні і посушливі території. У результаті 47 держав стали учасниками даної Конвенції. На відміну від промислово розвитих країн, на африканські держави не накладено ніяких зобов'язань по зниженню емісії парникових газів до визначеного рівня і до визначеної дати, оскільки внесок Африки в глобальну емісію невеликий - лише 3,5 відсотки (CDІAC 1998). Проте африканським державам варто врахувати досвід промислово розвитого світу і визначити контрольні рівні викидів на майбутнє, приймаючи в увагу ріст споживання енергії й індустріалізацію. Ступінь готовності регіону до життя в більш теплому XXІ столітті буде залежати від того, наскільки активно наукове співтовариство, уряди країн і усі, хто приймає рішення, будуть реагувати на виникаючі глобальні екологічні проблеми (SARDC, ІUCN and SADC 1994).
Проекти, розроблювальні в рамках Конвенції, включають дослідження зі збільшення ефективності енергоспоживання, програми по використанню альтернативних джерел енергії і складання реєстрів парникових газів. Проекти по Північній Африці передбачають використання невикопних видів палива, оцінку впливу зміни клімату на прибережні зони і розробку варіантів зм'якшення наслідків цього впливу.
У південній частині континенту основна увага зосереджена на адаптації до умов посух, пов'язаних зі зміною клімату, наприклад за допомогою вивчення альтернативних рослинних культур і їхніх різновидів і зміцнення розміщеного в Хараре Центра САДК за спостереженням за посухами.
Конвенція ООН по морському праву має істотне значення для систем життєзабезпечення декількох африканських країн, і після її прийняття в грудні 1982 року багато держав регіону ратифікували її (UNEP 1997). Базельська конвенція про контроль за трансграничним перевезенням небезпечних відходів і їхнім видаленням також має велике значення, оскільки Африка стала основним пунктом призначення при транспортуванні небезпечних відходів із промислово розвитих країн. Незважаючи на це, лише 23 держави регіону є сторонами Конвенції. Справа в тім, що збереження і поховання небезпечних відходів дають істотні фінансові вигоди, тому, хоча деякі країни виступають проти торгівлі такими відходами, мабуть, що так налаштовані не усі.
В Африці 28 країн приєдналися до Рамсарської конвенції. Відповідно до неї кожна держава-учасник повинна визначити щонайменше одне з національних водно-болотних угідь для включення в Перелік водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення (UNEP 1997). На Півдні Африки в число великих водно-болотних угідь входять заплава ріки Замбезі і дельта ріки Окаванго. Їхні функції дуже широкі: вологозатримання, утримання живильних речовин, запобігання повеней. Ці території є також важливими центрами туризму. Коралові рифи систем Тонгаленд і Сент-Лусія (Південна Африка), рівнини Кафуе і болота Бангвеулу (Замбія) уже визнані водно-болотними угіддями, що мають міжнародне значення. У Східній Африці в число районів, що підпадають під дію Рамсарської конвенції, входять екосистеми озера Джордж на заході Уганди й озера Накуру в Кенії.
У рамках Конвенції про біологічну розмаїтість (КБР) розробляються плани і стратегії, спрямовані на збереження біорізноманіття. У Камеруні і Гані, наприклад, унаслідок приєднання до КБР прийняті стратегії і плани раціонального лісокористування, конкретно орієнтовані на вирішення проблем біорізноманіття і вироблення практики стійкого використання лісових ресурсів і дикої природи (Cameroon 1996 і Ghana 1991), що привело до здійснення проектів лісокористування, які передбачають участь місцевих громад.
Співробітництво в області охорони навколишнього середовища закріплено й у таких всеосяжних угодах, як Договір ОАЕ (статті 56-59), яким було засновано Африканське економічне співтовариство; у його сферу діяльності входить використання природних ресурсів, енергетика, охорона навколишнього середовища і контроль за небезпечними відходами. У числі інших заходів, спрямованих на рішення регіональних екологічних проблем, - скликувана раз у два роки Конференція міністрів африканських країн із проблем навколишнього середовища (АМСЕН).
Після Екологічного самміту 1992 року деякі країни, наприклад Бенін, Гана, Малаві, Малі, Мозамбік, Сейшельські Острови, Уганда, Ерітрея й Ефіопія, почали важливі кроки, уключивши права й обов'язки громадян у сфері навколишнього середовища у свої конституції. На субрегіональному рівні Договір САДК 1992 року передбачав досягнення наступних основних цілей: "домогтися розвитку й економічного росту, підвищити рівень і якість життя людей на Півдні Африки" і "досягти стійкого використання природних ресурсів і ефективного захисту навколишнього середовища" (SADC 1996). На регіональному рівні ОАЕ визнала право людини на безпечне навколишнє середовище, заявивши, що "усі люди мають право існувати в умовах прийнятної для всього навколишнього середовища, сприятливого для їхнього розвитку" (Unіted Natіons 1990).
В останні два десятиліття багато країн прийняли цілий ряд нових природоохоронних законів і нормативних документів. Одним з негативних наслідків прихильності зміцненню природоохоронних мір стали дроблення і дублювання як владних повноважень, так і відповідальності за реалізацію цих мір. Наприклад, у Зімбабве 10 різних міністерств стежать за виконанням 20 законів, що мають відношення до охорони навколишнього середовища. Схожа ситуація склалася й у Ботсвані, де за виконання 33 природоохоронних законів відповідають 8 міністерств (SADC 1998). Картина ще більш ускладнюється в таких країнах, як Південна Африка, де відповідальність за природоохоронні заходи несуть спільно центральні і регіональні органи влади (DEAT 1996). У результаті в даний час деякі країни переглядають свою законодавчу базу з метою консолідації, раціоналізації і посилення її природоохоронної складової. У якості пріоритетних розглядаються такі вимоги, як удосконалювання і приведення законів у відповідність із сучасним рівнем наукових знань, усунення дублювання і протиріччя функцій, установлення більш реалістичних і твердих санкцій для стимулювання виконання законів, роз'яснення і розмірний розподіл відповідальності між різними державними міністерствами, а також виявлення і заповнення пробілів у законодавчій базі по охороні навколишнього середовища (UNEP 1993).
В Африці до півдня від Сахари перше міністерство з питань охорони навколишнього середовища було створено в 1975 році в колишньому Заїрі. До початку 90-х років у більшості країн було створене широке коло інституціональних механізмів для захисту навколишнього середовища і поліпшення її якості. Зокрема, багато держав Півночі і Півдня Африки створили нові природоохоронні міністерства, у той час як більшість східноафриканських держав забажали утворити самостійні координаційні природоохоронні структури, такі як Національне управління по охороні і раціональному використанню навколишнього середовища і Національний секретаріат із проблем навколишнього середовища в Кенії. У країнах Західної і Центральної Африки зустрічаються як природоохоронні міністерства, так і координуючі організації. Природоохоронні підрозділи часто включаються до складу існуючих міністерств. У Камеруні, наприклад, охорона навколишнього середовища тісно пов'язана з лісовим господарством, у Буркіна-Фасо - з використанням водяних ресурсів, у Гані - з наукою і технологіями, у Зімбабве - з туризмом.
В якості висновку резюмуємо основні положення курсової роботи:
· Африка займає перше місце по запасах руд марганцю, хромітів, бокситів, золота, платини, кобальту, алмазів, фосфоритів. Великі також ресурси нафти, природного газу, графіту, азбесту.
· Частка Африки у світовій гірничодобувній промисловості - 1/4. Майже вся сировина, що добувається, і паливо вивозиться з Африки в економічно розвиті країни, що ставить її економіку у велику залежність від світового ринку.
· Усього в Африці можна виділити сім головних гірничопромислових районів. Три з них знаходяться в Північній Африці і чотири - до півдня від Сахари.
· Південна Африка всесвітньо відомий постачальник золота, платини й алмазів; країна добуває їх у колосальних кількостях.
· Світовий ринок у даний час практично насичений усіма видами мінеральної сировини. У цих умовах найбільші світові продуценти з індустріальних країн, здатні впливати на торгову політику своїх держав, не зацікавлені в появі нових продавців, що пропонують сировину за низькими цінами.
· Усе більше число країн третього світу бере курс на розвиток сировинних галузей промисловості за рахунок засобів іноземних інвесторів. Ця обставина, з одного боку, надає великим корпораціям можливість вибору об'єктів для інвестування, а з іншого боку - веде до поступового зниження світових цін на більшість видів сировинної продукції (головним чином за рахунок економії на оплаті праці).
· Багато держав Півночі і Півдня Африки створили нові природоохоронні міністерства, у той час як більшість східноафриканських держав забажали утворити самостійні координаційні природоохоронні структури, такі як Національне управління по охороні і раціональному використанню навколишнього середовища і Національний секретаріат із проблем навколишнього середовища в Кенії. У країнах Західної і Центральної Африки зустрічаються як природоохоронні міністерства, так і координуючі організації. Природоохоронні підрозділи часто включаються до складу існуючих міністерств.
1. Быховер Н.А. Экономика минерального сырья, тт. 1–3. М.: МГУ, 1997.
2. Каверин А.Н. Обзор минеральных ресурсов стран мира, М.: Финансы и статистика, 1999. – 517с.
3. Калитин В.Освоение минерально-сырьевых ресурсов в условиях глобализации // Проблемы теории и практики управления, 2005, №6, с.17-23
4. Мінеральні ресурси світу. К.: Либідь, 2003. – 421с.
5. Станицький Г.В., Родіонов А.И. Екологія. К.: Вища школа, 1999. – 318с.
6. Старостин В.И. Минерально-сырьевые ресурсы мира в третьем тысячелетии // СОЖ, 2001, No 6, с. 48–55.
7. Яншин А.Л., Месеуа А.И. Уроки экологических расчетов. М.: МГУ, 2001. – 457 с.
|
