Шпаргалка: Міжнародні конфлікти

1.Поняття та структура міжнародного конфлікту.

Конфлікт- це багатогранне поняття та явище, яке є незаперечним та невід`ємним від людського соціуму, адже вся його історія пов`язана із динамікою наростання та спадання конфліктної напруги на протязі розвитку людства.

Що ж до міжнародного конфлікту, то тут інтереси стикаються вже на міждержавному рівні і суб`єктами конфлікту стають уже декілька д-ав, за умов протидії дек.між. сил чи акторів виникає зіткнення їхніх інт., що призводить до гострої протидії або протиборства. Наслідки вин.на міжнародному рівні і бувають різними- конфлікт може вилитись у між.кризу. Однією з особл.між. конф. є те, що він може виникнути зсередини д-ви,тобто він може бути внут. конф., а вже потім перерости у міжнар.і призвести до міжнар.наслідків. Причинами конфлікту або його об’єктами можуть бути ресурси, влада, цінності, території і їхнє коло може розширюватись. не завжди боротьба за об’єкти може перерости безпосередньо у к. Часто к.є останнім «аргументом» його учасника. Ототожнюється з наяв. насильства, яке часто має військову форму, але воно не завжди є об.атрибутом к.

виділяють:

- міждержавні конфлікти

- національно-визвольні війни (одна зі сторін – д-ва),антиколоніальні,війни народів,проти расизму,проти урядів

- внутрішні інтернац. К. (д-ва - помічник 1 зі сторін на території іншої д-ви)

Види міждержавних конфліктів:

- конфлікт ідеологій

-конфлікт через політичне панування

- територіальний конфлікт

- релігійний конфлікт

Міждержавний конфлікт часто реалізується у формі війни. Потрібно проводити чітку границю між війною й міждержавним конфліктом:

- військові конфлікти менш масштабні. Цілі - обмежені. Причини - спірні питання. Причина війни - глибинні економічні й ідеологічні протиріччя меду державами. Війни більше масштабні

- війна - стан усього суспільства, що участвуют у ній, військовий конфлікт - стан соціальної групи

- війна частково міняє подальший розвиток держави, військовий конфлікт може привести лише до незначних змін.

Структура конфлікту: сукупність стійких елементів конфлікту, динамічно взаємозалежних і організуючий конфлікт у цілісну систему. 1) Елементи конфлікту : (його учасники). 2) Предмет конфлікту (існуюча або уявлювана проблема є основою конфлікту, із приводу чого сторони вступають у протиборство). 3) Об'єкт конфлікту (він глибше, ніж предмет. Це головне ядро конфлікту. Рушійна сила конфлікту: а) матеріальна причина; б) соціальна причина (влада, статуси й ролі); в) духовна причина (духовні цінності, ідеї, норми, принципи, умови, у яких розвивається конфлікт, проблема інтересів і потреб, і т.д.); г) образ конфлікту

2.Основні етапи розвитку конфліктології.

Перші дослідження розглянутої проблеми, що дійшли до нас, ставляться до VII VI ст. до н.е. Китайські мислителі того часу думали, що джерело розвитку всього існуючого-у взаєминах властиві матерії позитивних (янь) і негативних (инь) сторін, що перебувають у постійному протиборстві й приводять до конфронтації їхніх носіїв.

У Ст.Греції виникає філ.вчення про протилежності і їхню роль у виникненні речей. Анаксимандр (610-547 до н.е.) ствер.,що речі виник.із пост. руху “апейрона”-єдиного матеріального початку, що призв.до виділення з нього протилежностей. Геракліт (6-5 ст. до н.е.) зробив спробу розкрити причину руху, представити його як необх.,закономір.процес,породжув.боротьбою протилежностей- все відбувається через боротьбу й по необхідності. Уважав війну батьком і царем усього сущого,а Платон (428 - 348 до н.е.) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало “золоте століття”, коли “люди любили од.од.й ставилися доброзич.”. Проте в “ідеальній державі” Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час. Гераклітові суперечив і Геродот (490-425 до н.е.). Він ств., що “ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні миру. Адже під час війни батьки ховають дітей, під час же миру - діти батьків”.Філософ-Матеріаліст Эпикур (341—270 до н.у.) також вважав, що негативні наслідки зіткнень змусять колись людей жити в стані миру. уже тоді намагалися визначити критерії “справедливого” і “несправедливого” насильства. Зокрема, Цицерон (106—43 до н.е.) висунув тезу про “справедливу й благочестиву війну”, що могла вестися для помсти за заподіяне зло, для вигнання із країни вторгшегося ворога (“Про державу”). Аврелий Августин Гиппонский Блаженний (345—430) додав до умов Цицерона “справедливість намірів” ведучого війну.Фома Аквінський (1225—1274), розвиваючи думки про допустимість воєн у житті суспільства, визначив ще одну умову справ.в.: для неї повинна бути тобто санкція з боку держ. влади, війна й насильство є завжди гріхом.

Перша спроба сист.аналізу соц.конфліктів-Макіавеллі (1469—1527). Відході від тоді божественних поглядів, що панували, на дж.сусп.роз. К.-універс.стан сусп.через порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного й необмеженого матеріального збаг. Дж.соц.к-це той хто/що зосереджує у своїх руках всю повноту держ.влади. Він негативно ставився до дворянства. Бачив у к.не тільки руйнівну, але й творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно вміти правильно впливати на нього. Виконує цю місію д-ва. Эразм Роттердамский (1469—1536) відзначав, що “війна солодка для тих, хто її не знає” і вказував на наявність власної логіки к.,який утягуює в орбіту свого впливу всі нові верстви населення й країни. Аналізуючи причини воєн, Э. Роттердамский підкреслював, що часто низинні й корисливі якості правителів увергають народи у війну.Вони відчувають і бачать свою могутність, лише руйнуючи згоду в народі, а коли ця згода порушена, вони втягують народ у війну, щоб ще вільніше й легше грабувати й мучити нещасних людей.

Гуго Грацій (1583—1645) допускав можливість війни між д-ми, у якій обидві сторони переконані у власній правоті. Його міркування заклали основу для пізнішого поняття нейтралітету.

Фр. Бэкон (1561 - 1626) уперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу систему причин соц.конфліктів усередині кр.Серед них ключову роль грає тяжке матеріальне становище народу. Виникненню конфліктів сприяє зневага государями думок сенату й станів, політичні помилки в керуванні.

Томас Гоббс (1588—1679) обґрунтував концепцію “війни всіх проти всіх” як прир.стану. Він уважав головною причиною к.прагнення до рівності,що приводить до виникнення в людей однакових надій, бажання заволодіти тими ж об'єктами, необхідними для самозбереження або одержання задоволення, а це обертає людей у ворогів, породжує суперництво.

Новий час:ідеї Жан-Жака Руссо (1712—1778) про етапність всесв.-іст.процесу. Спочатку існує “природний стан”, коли люди вільні й рівні, потім розвиток цивілізації приводить до втрати стану рівності, волі й щастя й, нарешті, уклавши “сусп.договору, люди знову знайдуть втрачену гармонію суспільних відносин, “вічний мир” і згода. На думку Ж.-Ж. Руссо, суспільний договір можливий під твердим контролем народу, тому що війни міністрам потрібні й добра воля вони не виявлять. Тому “справа вже не в умовлянні, а в примусі”.

Уперше к.як багаторівневе соц.яв.був вивчений у роботі Адама Сміта (1723—1790) “Дослідження про природу й причини багатства народів”.В основі к.лежать розподіл сусп.на класи (капіталісти, земельні власники, наймані робітники) і економічне суперництво. Протиборство між класами- дж. поступального розвитку сусп., а соц.кон.-певне благо людства.

Нім.філ. Іммануил Кант ( 1724-1804) -стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним... якщо є стан війни, тобто якщо й не безперервні ворожі дії-це постійна погроза.

На думку нім.філ.Георга Гегеля (1770—1831), головна причина к. криється в соц.поляризації між “нагромадженням багатства”і “прив'язаного до праці класу”. Будучи прихильником сильної дер. влади, Гегель виступав проти смут і безладь усередині країни, що розхитують держ.єдність. Д. представляє інтереси всього суспільства й зобов.регулювати к.

Карл Клаузевиц (1780—1831) у праці “Про війну” визначив природу між.війсь.к., запропонувавши знамениту формулу: “Війна є продовження політики іншими коштами”. Протягом всієї історії між.в.к.були не біологічною неминучістю, не відхиленням від норми в курсі тої або іншої д-ви або проявом норовливості монарха, а закономірним розвитком тих процесів, які йшли усередині д-ав і на світовій арені до переростання їх у к.

3.Особливості філософського знання про міжнародний конфлікт. Типологія філософських поглядів стосовно конфлікту.

Перші дослідження розглянутої проблеми, що дійшли до нас, ставляться до VII VI ст. до н.е. Китайські мислителі того часу думали, що джерело розвитку всього існуючого-у взаєминах властиві матерії позитивних (янь) і негативних (инь) сторін, що перебувають у постійному протиборстві й приводять до конфронтації їхніх носіїв.

У Ст.Греції виникає філ.вчення про протилежності і їхню роль у виникненні речей. Анаксимандр (610-547 до н.е.) ствер.,що речі виник.із пост. руху “апейрона”-єдиного матеріального початку, що призв.до виділення з нього протилежностей. Геракліт (6-5 ст. до н.е.) зробив спробу розкрити причину руху, представити його як необх.,закономір.процес,породжув.боротьбою протилежностей- все відбувається через боротьбу й по необхідності. Уважав війну батьком і царем усього сущого,а Платон (428 - 348 до н.е.) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало “золоте століття”, коли “люди любили од.од.й ставилися доброзич.”. Проте в “ідеальній державі” Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час. Гераклітові суперечив і Геродот (490-425 до н.е.). Він ств., що “ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні миру. Адже під час війни батьки ховають дітей, під час же миру - діти батьків”.Філософ-Матеріаліст Эпикур (341—270 до н.у.) також вважав, що негативні наслідки зіткнень змусять колись людей жити в стані миру.

уже тоді намагалися визначити критерії “справедливого” і “несправедливого” насильства. Зокрема, Цицерон (106—43 до н.е.) висунув тезу про “справедливу й благочестиву війну”, що могла вестися для помсти за заподіяне зло, для вигнання із країни вторгшегося ворога (“Про державу”). Аврелий Августин Гиппонский Блаженний (345—430) додав до умов Цицерона “справедливість намірів” ведучого війну.Фома Аквінський (1225—1274), розвиваючи думки про допустимість воєн у житті суспільства, визначив ще одну умову справ.в.: для неї повинна бути тобто санкція з боку держ. влади, війна й насильство є завжди гріхом.

Перша спроба сист.аналізу соц.конфліктів-Макіавеллі (1469—1527). Відході від тоді божественних поглядів, що панували, на дж.сусп.роз. К.-універс.стан сусп.через порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного й необмеженого матеріального збаг. Дж.соц.к-це той хто/що зосереджує у своїх руках всю повноту держ.влади. Він негативно ставився до дворянства. Бачив у к.не тільки руйнівну, але й творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно вміти правильно впливати на нього. Виконує цю місію д-ва. Эразм Роттердамский (1469—1536) відзначав, що “війна солодка для тих, хто її не знає” і вказував на наявність власної логіки к.,який утягуює в орбіту свого впливу всі нові верстви населення й країни. Аналізуючи причини воєн, Э. Роттердамский підкреслював, що часто низинні й корисливі якості правителів увергають народи у війну.Вони відчувають і бачать свою могутність, лише руйнуючи згоду в народі, а коли ця згода порушена, вони втягують народ у війну, щоб ще вільніше й легше грабувати й мучити нещасних людей.

Гуго Грацій (1583—1645) допускав можливість війни між д-ми, у якій обидві сторони переконані у власній правоті. Його міркування заклали основу для пізнішого поняття нейтралітету.

Фр. Бэкон (1561 - 1626) уперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу систему причин соц.конфліктів усередині кр.Серед них ключову роль грає тяжке матеріальне становище народу. Виникненню конфліктів сприяє зневага государями думок сенату й станів, політичні помилки в керуванні.

Томас Гоббс (1588—1679) обґрунтував концепцію “війни всіх проти всіх” як прир.стану. Він уважав головною причиною к.прагнення до рівності,що приводить до виникнення в людей однакових надій, бажання заволодіти тими ж об'єктами, необхідними для самозбереження або одержання задоволення, а це обертає людей у ворогів, породжує суперництво.

Новий час:ідеї Жан-Жака Руссо (1712—1778) про етапність всесв.-іст.процесу. Спочатку існує “природний стан”, коли люди вільні й рівні, потім розвиток цивілізації приводить до втрати стану рівності, волі й щастя й, нарешті, уклавши “сусп.договору, люди знову знайдуть втрачену гармонію суспільних відносин, “вічний мир” і згода. На думку Ж.-Ж. Руссо, суспільний договір можливий під твердим контролем народу, тому що війни міністрам потрібні й добра воля вони не виявлять. Тому “справа вже не в умовлянні, а в примусі”.

Уперше к.як багаторівневе соц.яв.був вивчений у роботі Адама Сміта (1723—1790) “Дослідження про природу й причини багатства народів”.В основі к.лежать розподіл сусп.на класи (капіталісти, земельні власники, наймані робітники) і економічне суперництво. Протиборство між класами- дж. поступального розвитку сусп., а соц.кон.-певне благо людства.

Нім.філ. Іммануил Кант ( 1724-1804) -стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним... якщо є стан війни, тобто якщо й не безперервні ворожі дії-це постійна погроза.

На думку нім.філ.Георга Гегеля (1770—1831), головна причина к. криється в соц.поляризації між “нагромадженням багатства”і “прив'язаного до праці класу”. Будучи прихильником сильної дер. влади, Гегель виступав проти смут і безладь усередині країни, що розхитують держ.єдність. Д. представляє інтереси всього суспільства й зобов.регулювати к.

Карл Клаузевиц (1780—1831) у праці “Про війну” визначив природу між.війсь.к., запропонувавши знамениту формулу: “Війна є продовження політики іншими коштами”. Протягом всієї історії між.в.к.були не біологічною неминучістю, не відхиленням від норми в курсі тої або іншої д-ви або проявом норовливості монарха, а закономірним розвитком тих процесів, які йшли усередині д-ав і на світовій арені до переростання їх у к.

4.Функції війни в роботах Суни Цзи.

Сун-Дзи- давньокитайський полководець, стратег, теоретик військового мистецтва й основоположник «школи військової філософії». Вважається автором найдавнішого у світі й головного в Китаї військово-філософського трактату Сун-Цзы .

"Війна — це велика справа держави, основа життя і смерті, шлях до виживання або загибелі.Вважав, що війна складається з 5 явищ – Дао (змушує людей бути у гармонії зі своїм правителем), Небо (природні явища), Земля (місцевість – може бути як вигідна так і не дуже), Полководець (вождь, втілення мудрості та надійності) і Закон (військові організації і дисципліни).

Думки Сунь-цзи з приводу війни:

Ті, хто недостатньо розуміють небезп.війни, не можуть зрозуміти і вигоду від війни.вище мис-во війни- зруйнувати плани ворога;потім-його союзи;потім-напасти на його армію; і наостаннє- напасти на його укріплені міста.Стратегія ведення війни така: якщо сил у 10 разів більше, ніж у ворога, оточи його; якщо в 5 разів більше, атакуй його; якщо в 2 рази більше, поділи свої сили. Якщо сили рівні, можеш з ним битися. Якщо сил менше, перехитри його. Якщо тебе ворог перевершує, уникай його.Стратегія ведення війни така: не наближуйся до високих гір; не стикайся з тими, позаду кого пагорби. Не переслідуй уявних відступаючих.Не змушуй армію бути принадою. Не перешкоджай армії, яка йде додому. Якщо оточуєш армію, повинен залишатися вихід. Не тисни на виснаженого ворога.

5 ознак, по яким можна пізнати перемогу:

Той, хто знає, коли можна битися, а коли не можна, отримає перемогу.
Той, хто розуміє, як використовувати великі і малі сили, отримає перемогу.
Той, у кого верхи та низи палають тим самим бажанням, отримає перемогу.
Той, хто будучи цілком готовий, чекає непідготовленого, отримає перемогу.
Той, у кого полководець здатний, а правитель не заважає йому, отримає перемогу.

5.Причини міжнародних конфліктів:аналіз „Історії Пелепоннеської війни” Фукідіда.

(бл. 460 – бл. 400 до н.е.) афінський історик. Праця, присвячена Пел.війні між Афінами й Спартою (431–404 до н.е.), немає вказівки на події, що відбувалися в 4 ст. до н.е.

Фукидид написав «Історію Пелепоннесской війни», сучасником і очевидцем якої він був. По власній його заяві, вона почав свою працю негайно по виникненні війни, будучи заздалегідь упевнений у її важливому значенні. Проте питання про час складання й обробки його «Історії» належить до числа спірних. «Історія Пелепоннесской війни» Фукидіда скл. з VIII кн.

В "Історії" Фукідіда відсутнє посилання на божественне втручання, віра в оракули, чудеса, невідворотну долю, замість якої виступає випадковість. Наукова думка Ф.пішла далеко вперед, деякі його відкриття здаються разючими на загальному рівні історичної науки того часу. Так, Ф.першим висловив припущення, що війни викликаються ек.факторами, а причини війни не тотожні приводам до неї.

6.Теоретичні подивися К. Клаузевіца на війну.

Щоб уяити війну кращ уявити собі сутичку 2 борців. Кожний з них прагне за допомогою фіз. насиль.примусити іншого виконати його волю;мета - розтрощити супрот.й тим самим зробити його не здатним до всякого подальшого опору». Війна-це акт насильства, що має на меті змусити супротивника виконати нашу волю. 2 поняття необ.для аналізу війни: «політична мета війни» і «ціль воєнних дій». Політична мета війни як мотив пов.бути істотним фактором: чим менше жертва, що ми жадаємо від нашого супротивника, тим менший опір ми можемо від нього очікувати. Але чим менші наші вимоги, тим слабше буде й наша підготовка. Далі, чим незначніше наша політична мета, тим меншу ціну вона має для нас і тим легше відмовитися від її досягнення, а тому й наші зусилля будуть менш значні.Політична мета має тим більше вирішальне значення для масштабу війни, чим байдужіше ставляться до останньої маси й чим менш натягнуті в інших питаннях відносини між обома державами." Аналізує зв'язок війни з політикою. Він вважає, що В. в люд.сус-ві-війна цілих народів-завжди випливає з політичного положення й викликається лише політ.мотивами. Війна-є знаряддям політики, продовження пол.відносин, здійснення їхніми іншими способами. Якщо війна є продовженням політики, останнім її аргументом, те немає неминучих воєн, як і не існує єдино вірний політичної лінії.

7.Досягнення миру: порівняння підходів Т. Гоббса та Й. Канта.

Анг.мислитель Томас Гоббс (1588—1679). 3 мом.становлення політичного організму: природний стани — перехід до держави — державний стан. У природному стані, зазначав Гоббс, немає ні справедлив,ні законів,ні влади. У природному стані точитися "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану-природні законі.Але наяв. прир. законів ще не веде до миру.Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є д-ва. Вона утворюється за вз.угодою людей завдяки злиттю окремих сил в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини-правом народів. Право, що встан. волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

Свій трактат Кант будує у вигляді договору, пародіюючи відповідні дип. документи. Спочатку прелімінарні статті, потім "остаточні" і навіть одна "таємна". В "остаточних" статтях мова про забезпечення досягнутого миру. Цив. устрій у кожній д-ві пов.бути республіканським. 2 "остаточна" стаття договору про вічний світ визначає основу, на якій виникає міжн. право,а саме: міжн. союз д-ав, де реалізується устрій, подіб. до цив.сус-ва, у якому гарантовані права всіх його членів. Союз народів, "федералізм вільних держав"-не всесв. Д-ва; Кант недвозначно виступає за збереження національного суверенітету. Третя "остаточна" стаття обмежує "всесвітнє громадянство" лише правом на гостинність у чужій країні. Кожна людина пов. мати можливість відвідати будь-який куточок землі й не піддаватися при цьому нападам і ворожим діям. Кожний народ має право на територію, що він займає, йому не повинне загрожувати поневолення з боку прибульців. Договір про вічний світ вінчає "таємна" стаття: "д-ви, що озброїлися для війни, повинні взяти до уваги філософів про умови можливості загального миру».

8.Погляди К. Маркса на соціальний конфлікт.

Карл Маркс розробив вчення про протиріччя й розвивши модель конфлікту рев. класу й соц.зміни. Марксове вчення про конфлікт: 1. Незважаючи на те що соціальні відносини проявляють властивості системи вони все-таки містять велику кількість конфліктних інтересів; 2. Ця обставина свідчить про те, що соціальна система систематично породжує конфлікти; 3. Отже конфлікт є неминучим і дуже розповсюдженою властивістю соціальних систем;

4. Подібні конфлікти мають тенденцію проявлятися в полярній протилежності інтересів;

5. Конфлікти найчастіше відбуваються через недостатність ресурсів особливо влади;

6. Конфлікт - головне джерело змін соціальних систем;

7. Будь-який конфлікт має антагоністичний характер.

Таблиця (фрагмент)

Ключові тези Маркса:

1.Чим більш нерівномірно розподілені в системі дефіцитні ресурси тим глибше конфлікт інтересів між пануючими й соціальними групами системи.

2.Чим глибше підлеглі групи починають усвідомлювати свої інтереси, тим більше ймовірно що вони будуть сумніватися в законності й справедливості існуючої в цей час форми розподілу дефіцитних ресурсів.

3.Чим більше підлеглі групи системи усвідомлюють свої інтереси, тим більше вони сумніваються в законності розподілу дефіцитних ресурсів тим більше ймовірно що вони повинні будуть спільно вступ.у відкритий конфлікт із домінуючими групами системи.

4.Чим сильніше поляризація пануючих і підлеглих, тим більше насильницьким буде конфлікт.

5.Чим більше насильницьким є конфлікт, тим більше структурні зміни системи й перерозподіл відсутніх ресурсів.

Ці ключові тези Маркса в інтерпретації Тернера пояснюють причини й фактори конфлікту і їхній вплив на особливості розвитку конфлікту. Конфлікт - неминуча й розповсюджена властивість розвитку організації. Основна причина-є дефіцит ресурсів і зокрема влади а також нерівномірний і несправедливий розподіл цих ресурсів.

9.Теорія імперіалістичних конфліктів В. Леніна.

За Леніним,імперіалісти вселяли народам думку,що св.війна-остання війна, що уряди самі бажають миру, замовчуючи про те, що вони хочуть грабіжницького,імперіаліс. миру на користь «своєї» націй. В тих умовах, в умовах світової імп.війни, гасло миру, що протиставлється гаслу перетворення війни імперіалістичної у війну цивільну, начебто від вимоги надання всім націям права на самовизначення, було гаслом, що сіє ілюзії, начебто імперіалісти можуть дати справедливий, демократичний мир, якого жадали маси. У зв'язку зі світовою імперіалістичною війною Ленін висунув ряд найважливіших положень по питанню про перспективи виключення воєн з життя суспільства.Насамперед Ленін підкреслював, що соціалізму, як суспільному ладові, по природі своєї властиве прагнення до знищення воєн, до міцного миру на землі, що «закінчення воєн, мир між народами, Світова імп. війна 1914-1918 років означала крутий перелом у житті народів, поставивши на карту долі держав, украй загостривши всі протиріччя капіталізму. Ленін, творчо розбиваючи марксистську теорію, висвітив ці проблеми, всебічно розробив позицію більшовицької партії з питань війни.

10.Порівняльний аналіз концепцій міжнародного конфлікту Р. Дарендорфа та Г. Зіммеля.

Діалектична теорія конфлікту за Р. Дерендорфом- соц. систему не можна уявити без темної (протиріччя) і світлої (здатність до співробітництва) сторони. 2 групи:пануючі,підкорені

Конф.-перерозподіл влади. Чим більше члени організації усвідомлюють свої цілі – тим більше їх стратегія повинна бути направлена на утворення конфліктної групи і тим вірогідніша їх стратегія конфлікту. Чим більше пов’язаний зв’язок авторів з розподілом влади – тим гостріший конфлікт. Чим менша мобільність між підлеглими та володарюючими групами - тим гостріший конфлікт.

Будь-який конфлікт розглядається на:

-індивідуальному рівні;

-суспільному (національному) рівні;

-трансу спільному рівні;

-глобальному рівні (економічні проблеми, стихійні лиха).

Теорія функцій конфлікту за Зіммелем.

К. веде до пом’якшення суперечностей, які породжуються зіткненням різних елементів. Із специфічних спрямувань породжуються соц.інститути, які є втіленням компромісу, є носіями компромісних способів досягнення кожною групою власних цілей, інтересів інших груп з найменшою втратою власних зусиль.

К.призначається в сусп., для розв’язання б-я дуалізму, спосіб досягнення соц. єдності, навіть якщо ця єдність досягається шляхом знищення однієї із сторін конфлікту. Конфлікти не завжди руйнують соціальну систему (інтегративна функція конфлікту). В суспільстві не можна уникнути конфлікту. Суспільство – безперервний процес злагоди та інтересів.Дж. к. – соціальні процеси, інстинкт ворожості, любові.

11.Структуралістська теорія конфлікту Т. Парсонса.

Т. Парсонс - приділяв аналізу конфліктних ситуацій велику увагу, але здійснював його з позиції інтеграційного процесу з метою досягнення громадської згоди. К.-соціальна аномалія, свого роду хвороба, яку необхідно переборювати. Він формулює ряд функціональних передумов стабільності суспільства, забезпечення яких дозволяє зберегти соціальну систему в рамках сформованих норм і ціннісних ориентаций, уникнути соціальних конф. і потрясінь:1.задоволення основних біологічних і психологічних потреб значної частини членів давнього суспільства;2.ефективна діяльність органів соціального контролю, що виховують індивідів відповідно до пануючими в даному суспільстві нормами.3.збіг індивідуальних мотивацій із суспільними установками, у зв'язку, із чим індивіди виконують запропоновані їм суспільством функції й завдання.

Р. Парсонс ( концепція структурного функціоналізму). Концепція стабільності соціальної системи, умови її виживання. Модель эквілібріуму (балансу) – кожне суспільство – це стабільна система, інтегрувальна системою, якщо кожна підсистема виконує функції. Щоб уникнути конфлікту, підсистема суспільства повинна виконувати функції:1) Економіка – функція адаптації. 2) Політика - функція цілеспрям.системи й мобілізації для досягнення цілей. 3) Право й культура - функція інтеграції, функція порядності. 4) Родина, школа, церква - функція підтримки зразка, підтримки стабільності в суспільстві.Напруженість - це тенденція до порушення рівноваги й балансу обміну між двома або більше компонентами системи.

12.Загальна теорія конфліктів.

У сфері дослідження міжнародних конфліктів існує велика кількість різноманіття теорій. В основному вони полягали у розробці певних конструкцій інтерпретації, теорій, розвитку феномену конфліктів, а також його соціально-психологічному аналізу.

Підґрунтям формування теорії конфлікту є досягнення у сфері теоретичних досліджень проблем конфліктів-від визначення понять “конфлікт” і “суб'єкт конфлікту” до моделі механізму попередження подальшого розвитку цього явища. В зах.соціальній думці з`явилась нова методологія дослідження конфлікту, яка полягала у виробленні соц.-псих. опису конфлікту. В майбутньому це дозволило детальніше та ретельніше дослідити кожен фрагмент та складову конфлікту як феномену та сформувати його в подальшій розробці за допомогою ще попередніх теорій. Під час формування теорій конфлікту також був етап коли конфлікт описувався та формувався у загальну систему понять, які мали під між собою закономірний зв`язок, а також опису конфліктних явищ. А вже з усього цього міг бути вироблений механізм виникнення конфлікту та переходу його в інші форми.Вироблення певної біль-менш єдиної системи теоретичних досліджень в конфліктології є доволі складним процесом. Він передбачає за собою еволюцію усіх теоретичних надбань в цій галузі, особливо у західній науці. Передумови становлення якоїсь певної загальної теорії конфлікту мають мати тісну взаємодію здобутих знать, а також їх різноманітність. Ще також все багатоманіття теорій конфлікту формується за допомогою соціально-психологічних досліджень у сфері колективної й індивідуальної поведінки.

Але що ж формування якихось спільних тенденцій, то тут спостерігається 2 процеси, що далеко не є спільними, це, по-перше, те, що деякі теорії конфлікту націлені на пояснення певних міжгрупових конфліктів, а інші націлені на більш вищий рівень; по - друге, тут спостерігається, з одного боку, ще такий процес як формування теорій конкретних видів конфлікту (наприклад політичного конфлікту), а з іншого боку загальна теорія конфлікту все ж таки формується (А. Тоффлер, Л. Понді, У. Мастенбрук). Що ж до загальної спільної особливості всіх теорій конфлікту, то всі вони існують у тісній взаємодії одна з одною.

Загальна теорія конфлікту (універсальна концепція). Кеннет Боулдинг уважав, що навіть нежива природа має конфлікти. Основними положеннями його теорії є: конфлікт невіддільний від громадського життя, у природі людини лежить прагнення в постійній боротьбі із собі подібними. Конфлікт можна переборювати або обмежувати. Всі конфлікти мають загальні зразки розвитку. Ключовим поняттям конфлікту є конкуренція..

13.Теологічні концепції міжнародних конфліктів.

Якщо подивитися на питання про світ без воєн з погляду християнської церкви, то тут можна бачити деяку подвійність. З одного боку, основна заповідь "Не убий" повідомляла найважчим гріхом позбавлення людини життя. Церква припиняла міжусобні війни періоду середньовіччя. Християнство було ініціатором установлення так званого Миру Божого- днів, коли припинялися міжусобиці. Порушення Миру Божого карало штрафами, що доходили до конфіскації майна, відлученням від церкви й навіть тілесних покарань. Під охорону Миру Божого в першу чергу попадали церкви, монастирі, капели, мандрівники, жінки, а також предмети, необхідні для землеробства. У теж час проповідь загального миру не заважала християнській церкві освячувати численні завойовницькі війни, хрестові походи проти "невірних", придушення селянських рухів. Таким чином, критика війни в той час обмежувалася етичними поданнями християнського віровчення, а ідеалом загального миру залишався мир серед християнських народів Європи. Основними положеннями Августина стосовно війни є наступні: -війна виникає внаслідок гріхів і пороків; -війна є засобом вирішення земних завдань, справ;

-несправедлива перемога примножує нещастя, у тої годину як справедливий перемога - дарунок Божий і благо; -справ. є подоланням пороків суспільного буття; -війна, таким чином, сприяє “очищенню” людської історії. Фома з Аквіна в другій частині “Суми теології” розглядає три головні передумови війни:

-війну має оголошувати керівництво держави;

-для оголошення війни винна існувати справедлива причина (iusta causa);

-метою війни винний бути справедливий намір (recta intentio).

14.Теорія структурного насильства Й. Галтунга.

Й. Галтунг уважає, що основною причиною соціальних конфліктів є насильство, що проявляється соц.сист.- культурне, структурне й пряме (особисте). При цьому культурне насильство створює умови для прояву структурного, а структурне насильство- для прямого. Пряме насильство виражається в діях осн.потреб людини- у виживанні, благополуччі, ідентичності й волі. Насильство-це вбивства, тілесні ушкодження, блокада, санкції, убогість, нав'язування стандартів іншої культури, репресії, незаконні репресії, затримки, вигнання, і все це є шкодою основним людським потребам або життю. Структурне насильство-це система експлуатації - одержання «вищестоящими» значно більшого блага в порівнянні з «нижчестоящими», включає смерть від голоду й хвороб, маніпуляцію свідомістю громадян, обмеження інформації, соціальну несправедливість у розподілі ресурсів, забруднення навколишнього середовища. Структурне насильство відрізняється від прямого тим, що діє побічно, через суспільні інститути і не усвідомлюється індивідами й соц.групами. Структурне насильство статичне й стабільне.

Культурне насильство включає «ті аспекти культури, символічної сфери нашого існування, представленою релігією й ідеологією, мовою й мистецтвом, емпіричною й формальною наукою (логікою й математикою), які можуть використовуватися для виправдання й легітимізації прямого й структурного насильства». Найбільш ефективним способом рішення структурних конфліктів, на його думку, є регулярна зміна мережі взаємодій у соціальній структурі.Звідси вчений робить висновок, що військовий конфлікт і міжнародний конфлікт - це щось більше, ніж просто пряме насильство. Конфлікти обумовлені серйозними структурними змінами, які є в наявності у воюючих сторін. Щоб зупинити війну, на його думку, необхідно докорінно трансформувати внутрішні структури ворогуючих сторін, а не просто внести зміни в їхні взаємини. Галтунг уважає, що сторони, що ворогували, можуть досягати "негативного миру" або "позитивного миру". Нег. мир-це ситуація, коли сторони припиняють воювати, що, однак, не виключає повторення конфлікту в майбутньому або його прояву в новому.

15.Теорія „справедливої війни”.

Набір умов, при яких ведення війни є морально виправданим (jus ad bellum ); а також етичні правила ведення війни (jus in bello ). Умови справедливої війни: її причини повинні бути справедливими (нап.самозахист при нападі або при погрозі неминучого нападу), влади, що прибігають до війни, точно знають, що вичерпано всі мирні альтернативи, і що існують розумні надії на успіх війни. Дві найважливіших умови для ведення справедливої війни укладаються в тому, що застосування чинності повинне бути «пропорційним» тій справедливій причині, по якій розп.війна (у тому розумінні, що зло, породжене війною, не повинне перевищувати благо, що представляється справедливою причиною), і що варто проводити розходження між військовими й невинними, які не повинні бути вбиті. Поняття справедливої війни було розроблено в ранньохристиянській церкві; в 4 ст. над ним міркував св. Августин; в 17 в. його розділяв Гуго Гроций. У наступний час інтерес до цієї концепції зменшувався. Він знову зріс в 20 в. у зв'язку з розвитком ядерної зброї (використання якого, відповідно до деяких дослідників, могло б порушити умови пропорційності й диференціації), а також у зв'язку з появою «гуманітарних втручань», спрямованих на те, щоб покласти кінець геноциду й іншим злочинам, чиненим у границях окремої держави. конецформыначалоформыПротягом років найпоширеніша версія цієї теорії була звернена на ситуації, у яких дві д-ви загрожували од-од. війною. Спочатку теорія являла собою конструкцію "держава-проти-держави". Ця теорія також підрозділяється на дві частини, одна йз яких має справу зі справедливістю війни (jus ad bellum ), інша – зі справедливістю в ході війни (jus in bello ), тобто зі справедливістю вступу у війну й зі справедливістю ведення війни. Підстава для такого розрізнення безпосередньо пов'язане із природою війни. Війни - це скоріше стану, ніж дії або події. Ми говоримо, що перебуваємо в стані війни.

16.Моральні норми у світовій політиці: огляд основних підходів.

Мораль є спільними цінностями або традиціями. Мораль у світовій політиці є оцінкою певний дій на світовій арені, яка може бути гарною чи поганою. В політиці питання моралі виникало завжди, як виникає і сьогодні: іноді мораль ототожнювали з силою. Існує проблема моралі в світовій політиці. Існує 2 підходи до моральних норм:

*Перший виходить із неможливості сформулювати спільні доля всього людства моральні принципи (Віотті, Карупі). Його називають релятивіським підходом. За ним моральні оцінки тих чи інших дій в цьому випадку можуть бути застосовані лише в контексті певної культури. Універсальних загальнолюдських норм не існує, а самі моральні принципи обумовлені культурою та історією. Але цілі та засоби,які використовуються на міжнародній арені мають бути моральними, хоча траплялось так що дії на міжнародній арені траплялись і аморальні, в цьому випадку з використанням не зовсім моральних засобів приходилось миритись..

*Другий підхід має протилежну думку- тобто існують спільні загальнолюдські моральні норми (Амстуц),які є спільними для сіх народів та базуються на спільних моральних принципах. Зов.пол.має рахоувати цілі та засоби в результаті засобів які застосовує. Амстуц виділяє 3 основні моральні традиції в мв та світовій політиці:

1. скептицизм по відношенню до моралі- в основі етика відповідальності, не заперечує моральних цінностй, але єдиних стандартів моралі не існує, а держави мають керуватися своїми націонаьними інтересами, виходчи заціональних принципів.

2.комополітизм- в основі етика переконання-єдина мораль (права людини) все ж таки існує., при чому їй в світовій політиці мають надавати велике значення.

3.коммунітаризм- в основі єдині моральні норми, а також рівність, економіче процвітання, в політиці потрібно керуватися як мораллю, так і національними інтересами.

Існує також рух,який відстоює заперечення любої війни- називаєтья пацифізм, він заперечує використання та застосування любих насильницьких методів. Існє протилежна точка зору, про те що всі воєнні дії держави можуть бути виправдані. Але існє і компромісна між цими двума рухами течі- застосування зброї є морально допусимим, і алежить від причини його використання, тобто на аналізі самого конфлікту: чи страждає мирне населення, яку зброю застос.к. і т.д.

17.Шляхи попередження війн у теорії політичного ідеалізму.

1.Мв, як і будь-які сусп. відно­сини, випливають із характеру та прагнень людини, і тому їх слід розглядати й пояснювати крізь призму її поведін­ки. Людина, як і будь-який створений нею колектив, заці­кавлена у гармонійних та безконфліктних стосунках, ос­кільки вони гарантують розвиток і процвітання.

2. Держави є макроявищем будь-якої людської спільно­ти, і їхню зовнішню політику можна порівняти з людсь­кою поведінкою, тобто вона може бути моральною чи аморальною, доброю чи злою. Критерієм моральності є універсальні людські норми поведінки, що матеріалізу­
ються у сфері міжнародних відносин як гармонійність та безконфліктність. Держава, що є ініціатором конфлікту, діє аморально та заслуговує на застосування до неї адек­ватних заходів з боку міжнародної спільноти. Р.Касте назвав ініціатора конфронтації "природним агресором,
заколотником проти миру".Інструментами підтримання стабільності є МО, міжнародне право та світова гром. дум­ка. МО- регулятор взаємовідносин між д-ми, виконуючи роль арбітрів та скеровуючи їх у русло гармонійності.

3. Нац. інтерес псих. виражає суб'єк­тивне розуміння потреб суспільства, яке завжди відмінневід реальності. У МВ наявна гармо­нія інтересів їхніх учасників, а розбіжності їхніх поглядів та суперечності не мають істотного характеру, оскількигармонізуються "невидимою рукою" (Бога, розуму тощо), що запозичено з економічної теорії А.Сміта.

4. К.на об'єктивній основі не можуть виника­ти, тому що будь-які суперечності, без об'єктивної основи, можна врегулювати за допомогою переговорів.МВ,і особливо зов.політика, мають здійснюватися за універсальними нормами моралі та міжнародним правом, як запорука стабільності, а їх порушення призводить до суперечностей і конфліктів, які є анормальним явищем.

18.Погляди політичного реалізму на причини міжнародних конфліктів.

Реалізм - один з найстарших теориетических підходів у міжнародних дослідженнях, що вимагає максимально точно й «реалістично» описувати МВ, тобто досліджувати те, що є, а то, що переважно або можливо з'явиться в майбутньому. Виник на початку 20 ст. як критика моралістичного й утопічного підходу в політику, що ігнорує реалії силових відносин на міжнародній арені. Він виходить із егоїстичної природи людини, що, відповідно до подань працюючих у цій парадигмі - хаотична взаємодія держав на світовій арені, що виступає у вигляді «поля» гострого протиборства- держави, взаємодіючи, зіштовхуються, подібно більярдним кулям. У цьому змісті МВ являють собою, по вираженню Т. Гоббса, «війну всіх проти всіх». Звідси ці відносини описуються реалістами як анархічні. Хаотична взаємодія регулюється різними договірними відносинами. Проте самі д-ви, відповідно до реалістів, діють на світовій арені, виходячи із 3 мотивів: досягнення й забезпечення безпеки держави; задоволення економічних вимог політично значимих верств населення; підвищення престижу д-ви.Існування д-ав і самої системи МВ залежить від чіткого проходження національним інтересам: це є одним із ключових понять у теорії реалізму. Національні інтереси мають об'єктивний характер, оскільки визначаються такими об'єктивними факторами, як традиції, незмінна природа людини, географічні умови й т.п. Основні положення:

- МВ являють собою взаємодію д-ав, які однорідні по своїй суті, є унітарними учасниками й, як люди, егоїстичні у своїх устремліннях.

- взаємодія держав здійснюється хаотично, тому що не існує «наддержавного владного центра». У результаті МВ є «анархічними».

- прагнення до могутності, зокрема до військової переваги, що гарантує безпека д-ав, - головний мотив їхньої діяльності.

- д-ва насамперед виходить зі своїх інтересів. При цьому вони можуть ураховувати моральні міркування, однак жодне з них не має право на визначення того, «що таке добре й що таке погано». Саме категорія «інтересу» охороняє від зловживань спекуляціями на моралі.

- політична реальність відрізняється від економічної: для політики головне - влада, для економіки - багатство.

- у світі МВ, де домінує силовий фактор, д-ви завжди повинні бути в повній готовності.

19.Неолібералізм і концепція „демократичного миру” у конфліктології.

Неолиберализм заперечує держ. регулювання економіки, розглядає вільний ринок і необмежену конкуренцію як основні засоби забезпечення прогресу й досягнення соц.справедливості, можливих насамперед на основі ек.росту, що виміряється ввп. Неолиберализм сформувалася як опозиція трансформації ліберальніх дей у сер.ХХ ст. Д-ви в неоліберальному підході хоча й розглядаються як головні учасники (акторы) на світовій арені, але далеко не єдині. Відзначається, що поряд з ними в сучасному світі діють міжурядові організації: універсальні (ООН), регіональні (зокрема, ОБСЄ), що спеціалізуються по сферах діяльності (у торгівлі, наприклад, Генеральна угода по торгівлі й тарифам — ГАТТ, перетворене потім у Всесвітню торговельну організацію — ВТО), а також неурядові, насамперед міжнародні — правозахисні, екологічні, феміністські й ін., не приналежній державі й не орієнтовані на прибуток. Крім того, активними учасниками міжнародної взаємодії є транснаціональні корпорації (ТНК) і внутрішньодержавні регіони різних країн.

Має й іншу назву— плюралізм. Активне підключення нових (нетрадиційних) акторов до МВ має, безліч наслідків. Д-ви «діляться» частиною своїх владних повноважень, «передаючи» їхнім іншим учасникам. У той же час вони можуть здобувати й нові функції, наприклад, пов'язані з координацією зусиль на світовій арені. Стирається грань між зов.й вн. політикою. Світ стає усе більше складним.

Має безліч форм і напрямків вони і перетинаються, і розглядаються як самостійні теоретичні школи. До їхнього числа ставиться концепція транснаціональних, відносин або «транснационализм», теорії комплексної взаємозалежності, теорієя міжнародних режимів та Т еорія демократичного миру - (Майкл У. Дойль Брюс Рассетт) Сучасні ліб.-дем.д-ви не схильні вступати у війну один з одним для досягнення своїх цілей і вибирають мирні засоби для вирішення протиріч. Представники демократичного миру орієнтовані на державно-центристську модель миру, оскільки розглядають зов.пол. д-в.

20.Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму. Аналіз робіт К. Уольтца та Р. Джилпіна.

1970-х рр.- неореалізм або структурний реалізм. Класиком цього підходу є американський дослідник К. Уолтц Його робота «Теорія міжнародної політики» стає основної на новому етапі розвитку реалістичної парадигми. У рамках неореалізму працюють і такі відомі дослідники, як Р. Гилпин, Б. Бузан. Розгляд. держави як ключовий елемент побудови МВ. Залишаючись основними й самостійними одиницями, або «молекулами», аналізу МВ, д-ви стали розглядатися неореалистами не тільки самі по собі, але й з урахуванням тих структур, які вони утворять, у тому числі союзів і міжурядових організацій (звідси й інша назва даного напрямку - структурний реалізм).Д-ави діють на міжнародній арені залежно від своєї міці. Одночасно зберігається й поняття «баланс сил», який дозволяє втримувати учасників від застосування сили в МВ. Розрізняють простий баланс сил- біполярна система, і складний- багатополярна, або багатополюсна, систем.

МВ мают анархічний характер. К. Уолтц порівнював МВ з ринком, де держави, подібно фірмам, діючи у своїх інтересах, конкурують із одними й співробітничають із іншими. Але основний акцент у неореалізмі робиться на конфлікті й конкуренції, коли країни співпрац. і одержують якийсь загальний прибуток, вони задаються питанням, як його розділити. При цьому вони виріш. хто саме одержить більше. Визначним є положення, відповідно до якого вирішальне значення в сучасних МВ робить глобальний рівень системи МВ, тобто сама міжнародна структура. Вона й «задає» розподіл можливостей (у першу чергу військових) серед держав.

Сформулював 3 основних принципи структури МВ-структурна тріада К. Уолтца

*Д-ви в МВ керуються мотивом виживання- вони можуть мати незліченну безліч розходжень цілей. Основою для досягнення є виживання.

*Учасники МВ-тільки держави, недержавні учасники (нап., ТНК) тільки тоді будуть відігравати вирішальну роль у системі МВ, коли зможуть наздогнати й перегнати наддержави по наявності повноважень і владних можливостей. Д-ви підпадають під вплив і примус системи МВ, але вони наділені правом вирішувати, як будуть діяти в цих умовах.

*Д-ви не однорідні, а мають різні можливості або потенціал. Вони намагаються збільшити його, що може привести, і приводить, до зміни структури МВ.

21.Неомарксизм та постмодерністські теорії міжнародного конфлікту: порівняльний аналіз.

Неомарксистский підхід підкреслює економічну нерівність у сучасному світі й розшарування населення по економічному параметру. У рамках неомарксизма уведені поняття «країни третього світу» (ті що розвиваються) і «країни другого світу» (соціалістичні). Неомарксизма є в роботах К. Маркса, представники теорії - Иммануил Валлерстайн, Андре Гундер Франк, Роберт Кокс.

Світсистемна теорія - один з найбільш відомих варіантів неомарксизма:

-світ ділиться не тільки на д-ви, але й на класи, поява ж д-ав було необхідним для переходу до світової економічної системи і її перемоги над імперіями.

-У цей час існує тільки один мир-економіка - капіталістична.

-У результаті розвитку капіталізму відбулося розшарування країн на 3 час.-центр (ядро), периферію й напівпериферію. Розвиток ядра відбувається за рахунок периферійних країн, що приводить до конфліктів.

-Теорія попереджає про поляризацію, що проходить по лінії - багата Північ-Бідний Південь, що веде до потенційних конфліктів.

Теорія залежності робить акцент на сучасному стані світу. Економічна відсталість або розвиненість не является природнии етапами розв., а виникли в результаті нерівноправних держ.відносин. Тобто розвинені країни економічно експлуатують ті кр. що розвиваються, що гальмує їхню економіку й приводить як до економічних, так і політичним конфліктам.

Школа Грамши (італійська школа) - положення світової гегемонії, що ґрунтується сильною державою, які фактично нав'язує іншим світовий порядок. До гегемона примикають інші, у результаті чого формується історичний гегемонный блок.

Постмодернізм виник під впливом неомарксизма. На виникнення постмодернізму вплинула нафтова криза 1970х років і діяльність країн-експортерів нафти, валютні потрясіння й розширення прірви між багатою північчю й бідним півднем. З'явилися конфлікти малої інтенсивності, які вписувалися в протистояння двох надд-ав.

Існують такі теорії постмодернізму:

- раціоналістична

- класична

- критична (ґрунтується на критику реалістичних підходів)

- конструктивізм (мир постійно міняється й самі люди викликають ці зміни, прагнуть не обьяснить дійсність, а змінити її)

При дослідженні міжнародних конфліктів постмодернізм виявляється на різних рівнях, серед яких найважливішими є: 1) філософський; 2) загальнонауковий; 3) рівень теорії міжнародних відносин; 4) рівень теоретичної конфліктології. З погляду пост-модерністів, міжнародний конфлікт визначається не об'єктивними факторами, а суб'єктивними рисами його учасників: особливостями їхнього сприйняття, системами цінностей, обміном інформацією тощо. Міжнародний конфлікт розглядається постмодерністами як результат взаємодії суб'єктивних факторів, у якому вирішальну роль часто грають викривлені сприйняття, різного роду помилки та упередженості, що мають як соціальне, так і наукове походження.

У теоретичній конфліктології основним завданням постмодернізму є руйнація стереотипів, таких як „анархія”, „дилема безпеки”, „сила” та ін.. Самими фактом свого існування ці стереотипи сприяють збільшенню ворожості й зменшенню об'єктивності в оцінці сторонами одна одної. Серед основних постмодерністських теорій - фемінізм, що досліджує вплив соціального упередження за статевою ознакою на виникнення та протікання міжнародних конфліктів.

22.Методологія дослідження міжнародних конфліктів: загальний огляд.

Якісні методи дослідження часто називають загальними методами наукового пізнання. До них ставляться: аналіз, синтез, індукція, дедукція, історичні, логічний методи, узагальнення, порівняння й ін.

Аналіз . Цей метод постійно застосовується в наукових дослідженнях. Він складається в уявному розчленовуванні досліджуваного предмета на складові частини або виділенні ознак предмета для вивчення їх окремо як частини єдиного.

Синтез . Цей метод пізнання, при якому відбувається уявне з'єднання складених елементів досліджуваного предмета і його властивості, розчленованих у результаті аналізу, і вивчення цього предмета як єдиного цілого. У ході синтезу розкриваються місце, роль кожного елемента в системі, пізнається їхній прояв у предметі як єдності різноманітного.

Індуктивний метод. Укладається в тім, що загальний висновок робиться із приватних посилок.

Дедуктивний метод. Укладається у визначенні часткового висновку із загального припущення.

Історичний метод. Застосовується в політологічних і історичних дослідженнях конфліктів. Він вивчає часовий хід розвитку конфлікту, починаючи від виникнення, закінчуючи його завершенням.

Логічний метод. Включає кошти й способи логічного опису й пояснення конфліктів і заснований на формах мислення й законах діалектичної й формальної логіки. Даний метод тісно пов'язаний з історичним методом, що не існує у відриві від логічного методу.

Узагальнення. Складається в дослідженні властивостей, зв'язків і відносин конфлікту, які характеризують не окремо взятий конфлікт, а цілий клас однорідних у даному відношенні конфліктів.

Порівняльний метод. Припускає зіставлення ряду аспектів конфлікту й з'ясування подібності або розходження їхніх проявів у різних конфліктах.

24.„кількісні” методи в дослідженні міжнародних конфліктів: переваги та недоліки.

Останнім часом для дослідження межгрупповых і міждержавних конфліктів всі частіше застосуються метод математичного моделювання. Його значимість пов'язана з тим, що експериментальні дослідження таких конфліктів досить трудомісткі й складні. Наявність модельних описів дозволяє вивчити можливий розвиток ситуації з метою вибору оптимального варіанта їхнього регулювання.

Математичне моделювання межгрупповых конфліктів дозволяє замінити безпосередній аналіз конфліктів аналізом властивостей і характеристик їхніх математичних моделей.

Можна виділити типові математичні моделі, використовувані в конфликтологии.

Імовірнісні розподіли являють собою найпростіший спосіб опису змінних через вказівки частки елементів сукупності з даним значенням змінної.

Статистичні дослідження залежності - клас моделей, широко застосовуваної для вивчення соціальних явищ. Це насамперед регресійні моделі, що представляють зв'язок залежних і незалежних змінних у вигляді функціональних відносин.

Марковские ланцюга описують такі механізми динаміки розподілів, де майбутнє сосотояние визначається не всіх передісторією конфлікту, а тільки «сьогоденням». Основним параметром кінцевого ланцюга Маркова є ймовірність переходу статистичного індивіда (у нашім випадку опонента) з одного стану в інше за фіксований період часу.

Моделі цілеспрямованого поводження являють собою використання цільових функцій для аналізу, прогнозуваннями планування соціальних процесів. Ці моделі звичайно мають вигляд завдання математичного програмування із заданими цільовою функцією й обмеженнями.

Теоретичні моделі призначені для логічного аналізу тих або інших змістовних концепцій, коли утруднена можливість виміру основних параметрів і змінних.

Імітаційні моделі являють собою клас моделей, реалізованих виді алгоритмів і програм для ЕОМ і складні залежності, що відображають, що не піддаються аналітичному аналізу. И. м. - це кошти машинного експерименту. Він може використовуватися як для теоретичних так і для практичних цілей. Цей спосіб моделювання застосовується для дослідження розвитку вже, що йдуть конфліктів.

23.„якісні” методи в конфліктології: структура, особливості.

Якісні методи дослідження часто називають загальними методами наукового пізнання. До них ставляться: аналіз, синтез, індукція, дедукція, історичні, логічний методи, узагальнення, порівняння й ін.

Аналіз -складається в уявному розчленовуванні досліджуваного предмета на складові частини або виділенні ознак предмета для вивчення їх окремо як частини єдиного.

Синтез - відбувається уявне з'єднання складених елементів досліджуваного предмета.У ході синтезу розкриваються місце,роль кожного елемента в системі

Індуктивний метод- загальний висновок робиться із приватних посилок.

Дедуктивний метод- визначення часткового висновку із загального припущення.

Історичний метод- вивчає часовий хід розвитку конфлікту, починаючи від виникнення, закінчуючи його завершенням.

Логічний метод- логічний опис й пояснення конфліктів

Узагальнення- дослідженні властивостей, зв'язків і відносин конфлікту, які характеризують не окремо взятий конфлікт, а цілий клас однорідних у даному відношенні конфліктів.

Порівняльний метод- зіставлення ряду аспектів конфлікту й з'ясування подіб./розход.їхніх проявів у різних конфліктах.

24.„кількісні” методи в дослідженні міжнародних конфліктів: переваги та недоліки.

Існує декілька підходів у вивченні міжнародних конфліктів. Їх об'єднує прагнення осмислити роль даного соціального феномена у функціонуванні міжнародної системи, у відносинах між її різноманітними складовими частинами і сформулювати на цій основі висновки, що мають практичне значення. Але навіть якщо вони і характеризуються спільними цілями, у той же час між ними є відмінності, які полягають у характері їхнього зв'язку безпосередньо з практикою міжнародних відносин.

У останні роки вчені-міжнародники усе частіше звертаються до математичних методів при проведенні політичних досліджень, що дозволяє їм розширити традиційні методи якісного аналізу, підвищити точність прогнозованих оцінок. Арифметичні засоби, застосовані сьогодні в дослід.МВ, у переважній більшості випадків були запозичені із природничих наук. Дослід. одержали серйозну розробку в працях ам. учених. Їхнє застосування виправдане тому що дозволяють виокремити раніше не очевидні взаємозв'язки між суб'єктами МВ, по-друге, винятково важливі при визначенні прихованих ресурсів і можливостей взаємодії на міжнародній арені і необхідні з метою уточнення розвитку обстановки і засобів дії. практичні результати, що досягаються на основі їхнього використання, не повною мірою відповідають сучасним потребам.

25.Методологія дослідження міжнародного конфлікту в роботі Т. Шеллінга „стратегія конфлікту”.

Томас Шеллинг (род. в 1921 р.)- професор університету Мэриленда (США). Докторський ступінь Шеллинг одержав у Гарварді. Є одним із самих літніх лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки. Його книга "Стратегія конфлікту"-1960 р. поклала початок дослідженням стратегічного поводження й торгів, була визнана однієї із сотні найбільш впливових книг післявоєнного часу. Саме Шеллингу належить заслуга застосування теории ігор у сфері МВ. Розробив концептуальну основу теорії стримування, що протягом 4 десятиліть лежала в основі ядерної стратегії США, а також політики контролю над озброєннями.

У теорії ігор може бути вплив у всіх областях, у яких замішані 2 й більше сторони/фактори, що володіють різними думками, переконаннями, прагненнями або інтересами або діючими в різним напрямках, навіть якщо вони прямо не протилежні один одному. Це включає такі області як економіка, політика (взаємини між д-ми, народами й групами суспільства), питання безпеки, суспільства, та ін.

26.Типологія міжнародних конфліктів: критерії та підходи.

Труднощі типології пов'язані з рядом обставин:

1.конфлікти ставляться до категорії соц.явищ, границі яких явно не простежуються;

2.будь-який конфлікт має безліч сторін, аспектів і можливих граней, що не дає можливості створити єдину класифікацію й однозначно відрізнити один тип конфлікту від іншого;

3.сутність конфлікту найчастіше неможливо визначити навіть по закінченні часу: закамуфлированность справжніх джерел, причин і мотивів учасників;

5.суб'єктивність дослідника.

Існує величезна кількість типологий конфліктів, кожна по-своєму гарна, але при цьому кожна по-своєму обмежена.

Традиційно ж всі типи конфліктів розрізняються за такими критеріями:

· за кількістю учасників: багатосторонні та двосторонні;

· за географічним показником: регіональні, локальні,міжконтинентальні, глобальні;

· за тривалістю: короткострокові, довготривалі;

· за рівнем ворожості: збройні та незбройні;

· за методом ведення війни: з дотриманням правил та без;

типи конфліктів:

· традиційні міжнародні конфлікти- це більшість конфліктів на протязі 20 .

· внутрішні конфлікти (внутрішньогрупові та міжгрупові)- супер.всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти, а міжгрупові конфлікти- це суперечки між клановими або релігійно-етнічними групами.

Для виникнення цього конфлікту має бути наявність таких чинників:

-рівень національної сідомості, коли він вищий або нижчий, то це може спровокувати зростання етноцентризму;

-наявність проблемних питань, які досягли свого критичного апогею між етносами або в етносі;

-наявність тих сил, які здатні використовувати попередні чинники;

Такий тип конфлікту також може виникати коли етнос «відчуває» певну загрозу у продовженні свого існування, чи існування його цінностей, або окремих факторів, таких як релігія або культура, мова, а також, якщо існує соціально-економічна нерівність.

· асиметричні конфлікти- це конфлікти, в яких додатковим засобом впливу є наявність третіх сторін або взаємозалежність учасників;

· міжнародно-терористичні акти.

Абсолютний конфлікт – повне знищення супротивника.

Інституціональний конфлікт – конфлікт, якому можна регулювати.

Позиційний конфлікт – боротьба за лідерство.

Конструктивний конфлікт – конфлікт, що не виходить за рамки ділових аргументів і відносин, норм. Має позитивні функції - облік негативного досвіду кожної особистості.

Неконструктивний конфлікт – конфлікт, при якому один з опонентів використовує аморальні методи боротьби.

Стабілізуючий конфлікт – спрямований на усунення відхилень від норми.

Деструктивний конфлікт – руйнування устояних норм і поглиблення протиріч. Діляться на: ситуативні (спрага особистої вигоди) і деструктивно-тотальні (спрага престижу, влади).

Подружній конфлікт. 3 причини зухвалі, подружні конфлікти: 1) соціально-економічна; 2) біологічна; 3) психологічна. Типи конфліктів у родині: 1) проблемна родина; 2) конфліктна родина; 3) кризова родина. Краща книжка по цій справі - И. С. Кін, «Введення в сексологію».

27.Конфліктогенність постбіполярної системи міжнародних відносин.

Характероною особливiстю цієї системи э асиметричнiсть конфiктiв

постбіполярна система, вносячи зміни в співвідношення військових та невійськових факторів сили, стимулює виникнення асиметрії. об'єктом конфлікту, як симетричного, так і асиметричного, виступає "сила", яка розпадається на різні складові, з яких в асиметричному конфлікті більшого значення набуває структурна перевага, психологічні фактори та інноваційні можливості. Сторонами асиметричного конфлікту є не лише д-ви. В постбіполярній системі МВ існує унікальна взаємодія симетричних і асиметричних факторів. Це створює додаткові загрози, але одночасно і додаткові можливості для системної стабільності. Сторони досягають врегулювання в той момент, коли вартість подальшої суперечки перевищує вартість досягнення годи. Засобом взаємного тиску сторін виступають асиметрії часу, цілей та ін., а також вплив третіх сторін і взаємозалежність партнерів. Особливо загрозливими є конфлікти, сторони яких слабо залежать одна від одної. Врегулювання таких конфліктів стає проблематичним, прикладом чого є міжнародний тероризм, особливо якщо його розглядати в контексті "зіткнення цивілізацій". Підсилення взаємозалежності суб'єктів міжнародних відносин і поширення міжнародних режимів є одним з найефективніших засобів запобігання асиметричним конфліктам.

28.Гегемонія в сучасному світі і її вплив на міжнародні конфлікти.

Поняття гегемонії мало свій розиток у працях марксиста Антоніо Грамші. Один з ключових моментів у цій теорії – положення про „світову гегемонію”. Воно ґрунтується на сильній державі, яка фактично нав’язує іншим свіотвий порядок. Прик. у 2 пол.ХІХ ст. – ВБ, а у 2 пол.ХХ – США.

Вся історія МВ проходила під знаком боротьби за гегемонію.
Світополітичні процеси у 20-му столітті вивели США на 1 план у МВ. Упродовж століття критики зов.пол.США звинувачували ам. еліту в претензіях на роль "світового поліцейського", у спробах заблокувати процес перебудови «між.сусп». США явили світові небачений досвід еволюційної побудови надстабільної нац.ек., яка не спиралася б на колоніальні володіння; гармонійного розвитку плюралістичної демократії; найбільш дієздатних професійних збройних сил; крім того, американці безперечно очолюють інформаційну та промислову революцію з середини 60-тих років.

Гегемонія залишається метою зов.пол. кожної д-ви, але шлях до неї відкритий лише "цивілізаціям", здатним забезпечити як свою внутрішню стабільність; геоп.уявлення про МВ на сучасному рівні здатні лише пояснити конфліктні та нерівноправні стосунки держав по вісях "розвинута – нерозвинута", "стабільна – нестабільна" чи "нестабільна – нестабільна; США об’єктивно збільшували свій потенціал виконання ролі гегемона у між.сис. протягом століття, проте це ніколи не було ціллю їх зов.пол., а відтак у конгломераті постінд. держав до США поступово перепливають зовсім інші функції.Свідомою чи несвідомою ціллю зовнішньої політики кожної внутрішньої стабільної, порівняно економічно розвинутої держави є зайняття дом.позиції у між.сис.; з якої вона може домагатися вирішення важливих для себе проблем із стовідсотковою ефективністю, а отже – встановлення гегемонії.Можна погодитись із тим , що ціллю існування кожної держави є максималізація добробуту власної еліти або опосередковано – населення, у залежності від політичного ладу. Світова гегемонія постійно є максимальним ступенем забезпечення добробуту суспільства – населення держави-актора. Із тим запереченням, що територіальна гегемонія навряд чи є оптимальною співвідносно із підвищенням добробуту – адже вона пов’язана із чималими витратами та неабиякими викликами для держави-встановниці.

29.Основні типи сучасних міжнародних конфліктів.

Труднощі типології пов'язані з рядом обставин:

1.конфлікти ставляться до категорії соц.явищ, границі яких явно не простежуються;

2.будь-який конфлікт має безліч сторін, аспектів і можливих граней, що не дає можливості створити єдину класифікацію й однозначно відрізнити один тип конфлікту від іншого;

3.сутність конфлікту найчастіше неможливо визначити навіть по закінченні часу: закамуфлированность справжніх джерел, причин і мотивів учасників;

5.суб'єктивність дослідника.

Існує величезна кількість типологий конфліктів, кожна по-своєму гарна, але при цьому кожна по-своєму обмежена.

Традиційно ж всі типи конфліктів розрізняються за такими критеріями:

-за кількістю учасників: багатосторонні та двосторонні;

-за географічним показником: регіональні, локальні,міжконтинентальні, глобальні;

-за тривалістю: короткострокові, довготривалі;

-за рівнем ворожості: збройні та незбройні;

-за методом ведення війни: з дотриманням правил та без;

Інші типи конфліктів:

· традиційні міжнародні конфлікти- це більшість конфліктів на протязі 20 .

· внутрішні конфлікти (внутрішньогрупові та міжгрупові)- супер.всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти, а міжгрупові конфлікти- це суперечки між клановими або релігійно-етнічними групами.

Для виникнення цього конфлікту має бути наявність таких чинників:

-рівень національної сідомості, коли він вищий або нижчий, то це може спровокувати зростання етноцентризму;

-наявність проблемних питань, які досягли свого критичного апогею між етносами або в етносі;

-наявність тих сил, які здатні використовувати попередні чинники;

Такий тип конфлікту також може виникати коли етнос «відчуває» певну загрозу у продовженні свого існування, чи існування його цінностей, або окремих факторів, таких як релігія або культура, мова, а також, якщо існує соціально-економічна нерівність.

· асиметричні конфлікти- це конфлікти, в яких додатковим засобом впливу є наявність третіх сторін або взаємозалежність учасників;

· міжнародно-терористичні акти.

Абсолютний конфлікт – повне знищення супротивника.

Інституціональний конфлікт – конфлікт, якому можна регулювати.

Позиційний конфлікт – боротьба за лідерство.

Конструктивний конфлікт – конфлікт, що не виходить за рамки ділових аргументів і відносин, норм. Має позитивні функції - облік негативного досвіду кожної особистості.

Неконструктивний конфлікт – конфлікт, при якому один з опонентів використовує аморальні методи боротьби.

Стабілізуючий конфлікт – спрямований на усунення відхилень від норми.

Деструктивний конфлікт – руйнування устояних норм і поглиблення протиріч. Діляться на: ситуативні (спрага особистої вигоди) і деструктивно-тотальні (спрага престижу, влади).

Подружній конфлікт. 3 причини зухвалі, подружні конфлікти: 1) соціально-економічна; 2) біологічна; 3) психологічна. Типи конфліктів у родині: 1) проблемна родина; 2) конфліктна родина; 3) кризова родина. Краща книжка по цій справі - И. С. Кін, «Введення в сексологію».

30.Асиметричні конфлікти в міжнародних відносинах.

Критерій симетричності може слугувати одним з основних для класифікації міжнародних конфліктів постбіполярної системи. Очевидна активізація асиметричних загроз і неадекватність механізмів їх нейтралізації проявляються одночасно із виникненням і розвитком симетричних міжнародних конфліктів. У цьому проявляються як зміни в структурі міжнародної системи, так і збереження окремих параметрів системи попередньої, у першу чергу центральності держави як суб'єкту міжнародного конфлікту або принаймні як його регулятора. Із поширеним нині поняттям "асиметричний конфлікт" частіше за всі асоціюються новітні вияви міжнародного тероризму. Іншим стійким уявленням, що з усією очевидністю випливає з першого, є ті, що асиметричний конфлікт є набагато більш небезпечним для міжнародної системи в цілому і окремих держав, ніж конфлікт симетричний або, говорячи мовою конфліктології, є дисфункціональним; у тої ж годину традиційний, симетричний конфлікт прийнято вважати таким, що наділений функціями вирішення діалектичних протиріч. І, нарешті, третя поширена думка стосується саме "нормальності", традиційності симетричного конфлікту і, на противагу цьому, аномальності, нетрадиційності, а значити і тимчасовості асиметричних конфліктів як виду, сприйняття останнього як негативного і шкідливого прояву міжнародних відносин, який потребує принаймні усунення або ж перетворення на знайомий симетричний виклик. Асиметричними міжнародними конфліктами вважаються конфлікти між учасниками міжнародних відносин, що використовують якісно різні методи для досягнення власних цілей. Часто цілі учасників можуть також принципово відрізнятися; як правило, відрізняються і їхні зовнішньополітичні стратегії. При цьому учасниками таких конфліктів не є лише держави, а міжнародними смороду стають часто завдяки власним наслідкам. Асиметрія виникає в більшості випадків у відносинах між різними за потенціалом суб'єктами. Вона може проявлятися в структурі двосторонньої торгівлі, співвідношенні обсягів взаємних інвестицій, ідеологічних розбіжностях. У ході міжнародного конфлікту це призводить до використання суб'єктами принципово різних стратегій, що обумовлено як різними ресурсами, так і різним сприйняттям структури конфлікту: його цілей, можливого тривання в часі, прийнятного ступеню ескалації і т. ін.

31.Транснаціональні конфлікти: поняття та приклади.

Особливості тер. в постбіп.світі полягають у розш.кола суб'єктів тер. діяль.,їхніх стратегій та систем мотивацій, організаційних структур та цілей; вдоск.технологічних засобів, які можуть використовуватися тер.: від тактичної конвенційної зброї до зброї масового знищення (ЗМЗ). Сучасний т. являє собою значно більш складне комплексне явище в порівнянні з попередніми іст.аналогами. Ос.риси суч. Т. можна віднести наступні 3: 1) зрост.еф.терор. атак; 2) зрос. загрози вик. ЗМЗ; 3) тенд.до децентрал. та урізном. тер. діяль., а також зб. к-ті жертв, причини: зб.я к-ті і активізація рел.мотивованих терор.груп, адже вони є більш схильними до використання тактики, що націлена на якомога більшу кількість жертв. Тер.діють в рамках примусової дипл. –використ.насильство для досягнення певних цілей. Для релігійних терористів використання насильства є “священним обов'язоком”. Сила такої дії залежатиме від природи терористичної групи, її цінностей та цілей. Іншою рисою сучасного м.тер. є постійна і зростаюча неб. застосув.ЗМЗ. Прагнення до макс.к-ті жертв терористичних атак підштовхують до набуття контролю над ЗМЗ. Збільшення ймовірності використання терористами неконвенційної зброї надалі ускладнює оцінку тероризму як явища в цілому та збільшує коло загроз, джерелами яких є тероризм. Терористичні групи повинні будуть оцінювати співвідношення прибутків/ризиків перед можливим використанням ЗМЗ. Ймовірно, групи з більш традиційним цілями будуть менш схильними до використання таких засобів. Сучасний тероризм є комплексним та мінливим, із зменшеною увагою до формальних організаційних ознак. Збільш.різноманіт. організац.структур тер.груп має ряд важл.наслідків для стратегії боротьби зТ. Операції, що проводяться децентраліз. групами, важче попередити. Набагато складніше також визначити наміри та можливості таких груп. З іншого боку, слабкості “мережевої” орг.тер.груп полягають у збільшенні інформаційного обміну, необхідного для функц. групи, і, внаслідок цього, до зменшення ступеню контролю над таким обміном. Якщо тер.орг. надалі активніше користуються досягненнями тех.рев., то вони стають всебільш вразливими саме в технологічному відношенні. Інша слабкість децентралізованих груп полягає в обмежені ступеню координації дій в ній. Це може зменшити готовність групи.

32.Регіональні міжнародні конфлікти: причини та шляхи врегулювання.

Шляхи врегулювання:

-попередження

-трансформація;

-врегулювання (1. Інтервенціоністська. 2. Ліберальна);

-деескалація.

Коли мова йде про регіональний конфлікт, мається на увазі конфлікт між 2 або більше д-ми, що зачіпає обстановку в конкретному регіоні й найчастіше минаючий із прямою або непрямою участю великих держав, або із залученням військово-політичних об'єднань між.х-ру.

Іноді конфлікти перекидалися з континенту на континент, і на між.арені створювався цілий ланцюг конфліктних ланок, у яку була залучено велика кількість держав і зацікавлених сторін.

Регіональні конфлікти часів "холодної війни" багато в чому відрізнялися од від од по природі й типам, утримуванню й структурі, конкретному ходу й кінцевому результату розвитку.

Загальна основа: вони виникли як пряме або непряме вираження головного протиріччя біполярної моделі. Ці регіональні конфлікти у свою чергу відігравали істотну роль у сис.МВ, впливаючи на хід розвитку у відповідних регіонах і МВ у цілому. Рег.конф.може перетвор.в тривалий, що розвивається сягаючих небезпечних фаз розвитку. Він може привести до зростання масштабів застосування зброї, у тому числі зброї масового знищення, що здатно породжувати погрозу глобалізації конфлікту, втягування в нього ядерних держав. Регіональний конфлікт підсилює напруженість у міжнародних відносинах.

Причиною сучасних регіональних конфліктів нерідко стає розбіжність адміністративно-політичних границь із етнічними. Фактор територіальних домагань сьогодні ще досить сильний, хоча сучасне міжнародне право пропонує людству норму цивілізованих відносин: принцип непорушності границь і відмова від територіальних претензій.

33.Внутрішні конфлікти з міжнародними наслідками.

До внутрішного конфлікту міжнародними наслідками можуть належати міжетнічний конфлікт та внутрішньополітичний конфлікт.

Політичний конфлікт-зіткнення протилежних суспільних сил у звьзку з різними політичними цілями та інтересами, боротьба за політичний вплив у сусп.або на міжн.арені. Внцтршні конфлікти володіють значним кнфліктогенним потенціалом. Такі конфлікти можуть створювати регіональні загрози, що змушує інші країни втручатися, тобто гострота конфлікту породжує інтервенцію. Поділяються на 2 групи: внутрішньогрупові, міжгрупові. Існують різні підстави і переваг інтеренції у ці конфлікти, в залежності від бажаного результату існує вибір методів та засобів втручання. Втручання може бути оформлене у різних формах: союз із однією зі сторін конфлікту, оновні елементи: обрання сторони, географічне обмеженн регіонупідтримки, окупація території, обмін населнням, введення окупаційних військ. Можлива також гуманітарна інтрвенція, яка потребує досягнення високого рівня безпеки після її закінч. Ефективність інтервецнії може обмежуватись з бок інших держав або МО.

34.Міжнародний тероризм: поняття та основні тенденції розвитку.

Тероризм у будь-яких формах свого прояву перетворився в одну з небезпечних по своїх масштабах, непередбачуваності й наслідкам суспільно-політичних і моральних проблем, з якими людство входить в XXI сторіччя. Тероризм і екстремізм у будь-яких їхніх проявах усе більше загрожують безпеки багатьох країн і їхніх громадян, спричиняють величезні політичні, економічні й моральні втрати, роблять сильний психологічний тиск на більші маси людей, чим далі, тим більше несуть життів ні в чому не винних людей.

Конфликтог. потенціал тер. особливо виріс з 60-х років ХХ століття, коли цілі регіони світу були покриті зонами й вогнищами акт. різних по своїй орієнтації тер.орга.і груп. Сьогодні у світі налічується близько 500 нелегальних терористичних організацій. У суч.умовах спостерігається ескалація терористичної діяльності экстрем.настроєних осіб, груп і орг., ускладнюється її характер, зростають витонченість і антилюдяність терористичних актів. Тер. має міжнародний, глобальний характер. Цей феномен обумовлений розширенням і глобалізацією між. зв'язків і взаємодії в різних областях. Поряд з більшим числом тер. орг.і груп є не менше число підтримуючих їхніх різних структур, аж до цілих д-ав-спонсорів тероризму. сьогодні основна матер. підтримка тер.орг. надходить із арабських нафтовидобувних і розвинених західних держав. Так формується фінансова база міжнародного тероризму. Числен. жертв тер. і величезним мат. збиток від тер., завдяки розвитку новітніх технологій, що мають подвійне призначення, діяльності змі й глоб. комп. мереж, крайньої комерціалізації в сфері т.зв. мас культури, де культивуються насильство й жорстокість, у все більшого числа людей з'являється можливість одержати, а потім і використовувати інформацію про створення самих витончених коштів знищення й способах їхнього застосування. Не застраховані від спалахів тероризму ні високорозв., що ні відстають в економічному й соціальному розвитку країни з різними політичними режимами й державним устроєм.

Епіцентр терористичної активності протягом ряду років зміщався від країн Латинської Америки до Японії, ФРН, Туреччини, Іспанії, Італії. Одночасно з різним ступенем інтенсивності здійснювалися терористичні акції таких організацій, як ИРА в Англії й Північній Ірландії, ета в Іспанії. Акт. палестинські й ізраїльські терористи, терористичні організації в ряді країн Аф.й А., а також у США. В останні роки на Близькому Сході більшу активність розвили ісламські воєнізовані терористичні групи орієнтації "Хамас" і "Хезболлах" використовуючи тер.методи наркомафия, відвойовуючи в офіційної влади всі нові позиції.

35.Стратегії врегулювання внутрішніх конфліктів.

Керування конфліктом, урегулювання конфлікту, дозвіл конфлікту.Урегулювання конфлікту – зняття гостроти протиріч конфлікту.Дозвіл конфлікту – вичерпання предмета конфлікту; формування безконфліктних відносин, дозвіл конфлікту закінчується переговорами, зняттям образа ворога, орієнтацією на співробітництво.Регуляція конфлікту. По шкалі ліворуч праворуч: знищення супротивника; конфронтація (настоювання, відсутність поступок); компроміс (є поступки); сприяння; співробітництво).Керування конфліктом – урегулювання, дозвіл, придушення конфлікту в інтересах суспільства в цілому, або в інтересах його окремих індивідів.

2 способи керування конфліктом:- нормативно-правовий (у рамках закону);- примусово-переговірний (через переговори).Тактика (стратегія) може бути й силовий, і компромісної.Етапи керування конфліктом:

-институционализация (установлення юридичних норм і правил дозволу конфлікту);

-легітимність (легітимація) - добровільна готовність до дотримання норм);

-структурування конфліктуючих груп;

-редукція (відомість, переклад конфлікту з одного рівня на іншій і ослаблення за рахунок цього).Способи дозволу конфлікту: угода в результаті збігу думок;угода відповідно до законодавчої або моральної волі;керування конфліктом, мобілізація груп.Етапи, процедури при керуванні конфліктом:

*юридичні процедури:- парламентські процедури;- правосуддя (судові процедури);- судочинство;- арбітраж.

*не юридичні процедури:доброзичлива комунікація + наявність зворотного зв'язка;- медіація (посередництво);

- фасилитация (як краще все організувати).

Рефлексивне керування конфліктом – спроба впровадити у свідомість іншої людини інформацію, що змусить його діяти так, як вигідно тому, хто передав цю інформацію.

Процес виріш. К.: основні умови й методи:

теорія людських потреб (Бартон);

переклад масового конфлікту на міжособистісний рівень;

избегание конфлікту;

метод переговорів.

Вирішення к.:

повинен бути план дій;

забезпечити виконання цих дій.

Складання плану:

об'єктивний метод (пряме спостереження);

вивчення джерел інформації;

особисті бесіди;

виявлення інтересів сторін.

Правила проведення переговорів:

обмін інформацією;

визначається коло спірних питань і час для їхнього обговорення.

Правила роботи зі ЗМІ:

всі засідання - закриті;заяви для преси потрібно схвалювати;оголошення результатів не повинне перешкоджати подальшому ходу переговорів;висвітлювати потрібно не тільки свою позицію, але й протилежну;вироблення позитивної суспільної думки.

Заходу для зниження силового тиску:

закріплення в Конституції принципу ненасильницького здійснення влади;

законодавча заборона на використання армії при дозволі конфлікту;

законодавча заборона партій, рухів, ЗМІ ориентирующихся на силові методи.

Модель урегулювання конфліктів:

1.предконфликтна стадія (робиться прогноз імовірності конфліктів, діагностика конфліктів). Якщо цього не зробити, то:

2.властиво конфлікт;

3.вирішення конфлікту;

4.результати конфлікту.

Переговори - завершальний етап стадії дозволу конфлікту.

Переговори – пошук взаємних компромісів конфліктуючих сторін, що включає в себе певні процедури й правила.

Переговори припускають юридичне оформлення досягнутих домовленостей.

Основні етапи переговірного процесу: 1.підготовчий етап - збір інформації про причини конфлікту й учасників конфлікту;2.початок переговорів (висловлення позицій, оцінка ситуацій). НАОС - Найкращі Альтернативи Обговорюваній Угоді;3.пошук прийнятного рішення, компромісні варіанти; шляхи досягнення консенсусу;4.завершення переговорів (уточнюються деталі й домовленості, строки виконання зобов'язань);

Позиції медіаторів у переговорах: - роз'єднувальна;- що зіштовхує;- що змішує.

Найважливіше правило – не допускати манипулятивные технології, тобто:

посилання на авторитет;виривання з контексту;натяки;не обговорення гострих проблем;образливі жарти;імітація;відтягування моменту ухвалення рішення;варіанти відповіді тільки «так» або «ні»;погрози, ультиматуми;блеф, помилкова демонстрація чинності;гра на жалість;шантаж (мол, «громадськість не схвалить...»)демагогія.

36.Інтервенція у внутрішні конфлікти.

Інтервенція (лат. interventio —втручання) — військове, політичне або економічне втручання одного або декількох государств у внутрішні справи іншої країни, що порушує її суверенитет .

Інтервенція може бути військової (одна з форм агресії), економічної, дипломатичної. Всі види інтервенції несумісні з Уставом ООН і заборонені международным правом .

З погляду міжнародного права дане поняття не може бути чітко визначено. Чи є надання «братской интернациональной помощи» при придушенні востаний у Берліні в 1953 р. Угорщини в 1956 р. Чехословаччини в 1968 р. «інтервенцією» чи ні існують різні думки.

Незважаючи на категоричну заборону И. сучасним міжнародним правом, імперіалістичні держави, і насамперед США, постійно втручаються у внутрішні справи інших держав і народів. Ці акти втручання носять характер відкритої збройної (наприклад, И. США в Индокитае ) Індокитаїритої, замаскованої (нав'язування далекої політичної, економічної, соціальної й іншої системи, організація в цих цілях змов, переворотів і громадянської війни; засилання шпигунів, терористів і диверсантів; фінансування, озброєння й надання іншої допомоги підривним групам; демпінг, кабальні позики, дипломатичний тиск, використання печатки, радіо й телебачення для ведення ворожої пропаганди й т.д.). Найнебезпечнішою формою втручання є збройна інтервенція.

37.Вплив глобалізації на міжнародні конфлікти.

Глобалізація несе із собою не тільки переваги, вона чревата негативними наслідками або потенційними проблемами, у яких деякі її критики вбачають більшу небезпеку.

Одна з основних проблем пов'язана з питанням, хто виявляється у виграші від глобалізації. Фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує погрозу конфліктів на регіональному, національному й інтернаціональному рівнях. Деякі опоненти говорять про можливість глобальної конвергенції доходів, аргументуючи це тим, що економіка бідних д-ав розвивається більше високими темпами, чим багаті. У результаті відбувається не конвергенція або вирівнювання доходів, а скоріше їхня поляризація. У процесі її быстроразв. країни входять у коло багатих держав, а бідні країни усе більше відстають від них. Зростаючий розрив у доходах викликає невдоволення з їх боку, наслідок: між. конфл., оскільки д-ви прагнуть приєднатися до клубу багатих країн і готові боротися з ними за свою частку у світовому виробництві.

2 проблема пов'язана з потенційною регіон.або глоб. нестабільністю через взаємозалежність нац. економік на світовому рівні. Локальні ек. коливання або кризи в 1 країні можуть мати рег. або глоб.наслідки- свідчить про велику уразливість взаємозалежних економік. Результатом може стати економічний конфлікт із погрозою перетворення в економічну війну або навіть військове зіткнення.

3 коло породжуваних глоб. проблем викликаний побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від сувер.урядів в інші руки- деякі вбачають у глоб. спробу підриву національного суверенітету. З даної причини глобалізація може викликати в національних лідерів почуття безпорадності перед її чинностями, а в електорату - антипатію до неї. Такі настрої можуть легко перейти в крайній націоналізм і ксенофобію із закликами до протекціонізму, спричинити ріст екстремістських політичних рухів, що потенційно чревате серйозними конфліктами.

38.Теорія комплексної взаємозалежності.

Висунули теоретики неолібералістичного напрямку – Р. Кеохейн і Дж. Най. У світі існує множинність каналів зв’язку, на основі яких будується політика, зв’язки між урядовими і неурядовими структурами і тп Порушення одних зв’язків і відносин веде за собою цілу низку наслідків за принципом „ефекту доміно” практично для всіх учасників міжн. взаємодії. в рамках теорії комплексної взаємозалежності, аналізують, наскільки д-ави, розроблюючи концепції національної безпеки, враховують взаємозалежність; якими методами вона підсилюється і т д.

Взаємоз.– досить складне, але важливе поняття. Воно виявляє багато типів зв’язків між д-ми у світі. Такі зв’язки включають: економічні зв’язки всіх типів, міграції населення, культурні відносини, практично всі види комунікацій, міжнародні концерни, що стосуються навколишнього середовища, прав людини, технологічних досягнень, здорового способу життя; а також швидке зростання кількості міжнародних організацій. Зв’язки між країнами дуже зміцніли у ХХ столітті, значною мірою, завдяки технологічним досягненням – із зменшенням часу, необхідного для комунікацій проявляється ефект “тісного світу”. Також взаємозалежність є не просто зміцненням зв’язків, хоча і важливих. Взаємозалежність означає, що на економіку, суспільство, уряд впливають події, що відбуваються поза національними кордонами – події, що мають свої витоки в межах кордонів інших держав. Власне кажучи, це може припускати залежність. Проте, через те, що ці ефекти мають 2 сторони, можна говорити про взаємозалежність. Іншими словами, всі суспільства і економіки потенційно підлягають впливу один одного. В дійсності буде більш доречним обмежити поняття взаємозалежності до взаємодій між індустріально розвиненими державами чи регіональними групами цих держав. А яблуком розбрату є питання про те, що менш розвинені країни є залежними від індустріального світу. В цьому сенсі вулиця з двома шляхами не є вже такою очевидною. Інший погляд на взаємозалежність знову передбачає двояку природу цього явища, визначаючийого як спільну залежність (Кеохейн і Най, 1977, ст.8). найбільша заслуга останнього визначення є те, що воно передбачає, що взаємозалежність включає національні кошти, оскільки доля формується через зовнішню залежність – не дивлячись на те, що національний може бути поширений по світу.ю де залежність зберігається.

39.Релігійний фактор у сучасних міжнародних конфліктах.

Релігія є впливовим чинником між.життя виходячи з того,що суч.тенд.в МВ є поширення реліг.конфліктів. Вони иникають у духовній сфері життя поряд з ідеологійчним,науковим, моральним конфліктами. Оча в сучасному світі церква є відділеною від держави (пере.Захід), в багатьох країнах спострігається посилення рлігійної задежності держ.влади (Схід). Сьогодні існує велика кількість релігій, і багато з них в силу заполітизованості н зовсім мирно існують одна з одною. Розбіжності у тлумаченню реліг.догматів також сприяють конфліктоленності. Поирюєтьс також релігійна нетерпимість, яка упроводжується міжнаціональною нетерпимістю. Релігійним конфліктом є- зіткненняі протиборство між носіями релігійних цінностей що обумовлні відмінностями в світосприйнятті. Окільки рлігія є відображенням соціальності індивідів, то вона обєднує їх, поширює єдиний звьязок між представниками релігії. Тому цей конфлікт є небезпечним. В історії є якраві приклади безглудих але кровопролитних конфліктів на рег.грунті: хрестові походи, війни католиків проти протестантів. Окрім того, релігія є політичним механізмом, за допомогою якого можуть вирішуватися важл.пит. Однією з причин такого конфлікту може бути намагання представників однієї релігії зробити її домінуючою в світі. Наявніст відмінних ознак у релігіях є джерелом онфлікту. Суб.цих конфліктів є цілі народи, держави, релігійні утворення абоіндвіди. Універсальних засобів їх розв.не існує.

40.Соціально-економічні причини міжнародних конфліктів у постбіполярному світі.

Соціально-екон. Причини це протирічч між цілями, інтересами, цінностями, потребами соціуму та можливість все це реалізувати.

Фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Несправедливий розподіл благ породжує погрозу конф. Економіка бідних д-ав розвивається більше високими темпами, чим багаті. Багаті д., а бідні країни усе більше відстають від них. Зростаючий розрив у доходах викликає невдоволення з їх боку, наслідок: між. конфл., оскільки д-ви прагнуть приєднатися до клубу багатих країн і готові боротися з ними за свою частку у світовому виробництві. через взаємозалежність нац. економік на св. рівні. Локальні ек. коливання або кризи в 1 країні можуть мати рег. або глоб.наслідки- свідчить про велику уразливість взаємозалежних економік. Результатом може стати економічний конфлікт із погрозою перетворення в економічну війну або навіть військове зіткнення. побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від сувер.урядів в інші руки- спроба підриву національного суверенітету. З даної причини глобалізація може викликати в нац. лідерів почуття безпорадності перед її силою, а в електорату-антипатію до неї. Такі настрої можуть легко перейти в крайній націоналізм і ксенофобію із закликами до протекціонізму, спричинити ріст екстремістських політичних рухів, що потенційно чревате серйозними конфліктами.

41.Інтервенція міжнародних організацій у міжнародних конфліктах: за й проти.

Людству знадобилося пройти через 2 світові війни, колосальні людські втрати й незлічимі страждання, перш ніж батьки-засновники ООН установили непохитність принципу незастосування сили або загрози сили в МВ, поставили поза законом дозвіл між. суперечок немирними засобами. Тим самим був зроблений кардинальний перелом у розвитку цивілізації: сила поступилася місцем праву. Але заборона на застосування сили, що стала обов'язковою нормою, мала серй. стримуючий вплив на потенційних порушників. Із завершенням холодної війни, здавалося, створилися всі сили. Ключова із цих передумов - можливість на повну міць задіяти потенціал ООН, прерогативи її Ради Безпеки. Однак, на великий жаль, не все виявилися готові до того, щоб скористатися цим історичним шансом. Вплив концепції "гуманітарної інтервенції" на систему МВ може бути воістину руйнівним. Деякі провідні країни намагаються "доповнити" нею загальновизнані між.-пр.принципи, розхитавши тим самим їхню струнку систему й підмінивши в підсумку силу права в між. житті правом сили на основі однополярної, а точніше, натоцентристской моделі світоустрою. Спроби підриву підвалин між.правопорядку обґрунтовуються якимсь "недосконалістю" суч. між. права, що не дозволяє застосовувати силу в обхід Уставу ООН і повноважень СБ. Відповідні правові норми не факультативні й не дозволяють вибирати з них ті, які комусь подобаються, і відкидати що не влаштовують. Ієрархії принципів між.права не існує: всі вони взаємозалежні й підкріплюють один одного. Цілісне застосування між.пр.сист. покликано виключити як "гуманітарні катастрофи", "етнічні чищення", так і акти агресії. Можливість застос. сили тільки у 2 випадках. 1- індивідуальна або колективна самооборона у відповідь на збройний напад на члена ООН. 2- із санкції Ради Безпеки при погрозі між. миру й безпеці. Протягом напівстоліття Устав ООН залишався оснвою всієї сист. МВ, забезпечуючи стабільність і порядок у світі. Спроби під яким би те не було приводом (у тому числі й захисту прав людини) уживати однобічні або групові акції в порушення Уставу й без санкції Ради Безпеки чреваті справжнім хаосом у МВ, тим більше що ніякої розумної альтернативи існуючій системі не пропонується.

42.Підходи до визначення сили в конфліктології.

Незважаючи на ті, що 1) сила здавна активно використовується як засіб у МВ і 2) з силою пов'язана проблема війни й миру як одна з центральних проблем МВ, немає повної ясності відносно змісту поняття сили. Найчастіше під силою мають на увазі здатність міжнародного актора нав'язати свою волю й тім самим вплинути на характер МВ у власних інтересах.

З кінця 40-х рр. у ТMB набули поширення два підходи до розуміння сили -і атрибутивний і біхевіоріальний (біхевіористський), до яких пізніше додався третій -і структуралістський.

Атрибутивний підхід характерний для представників політичного реалізму. розглядають силу між.актора, насамперед д-ви. Звідси між. політ.- політика сили. При цьому він не проводити різниці між силою, могутністю, владою й впливом, виражаючи всі це одним терміном "power елементи сили: воєнні ресурси, промисловий потенціал, природні ресурси, геостратегічні переваги, чисельність населення, культурні характеристики (нац. характер), національна мораль, якість дипломатії й державного керівництва.

Другий підхід-біхевіористський-пов'язує силу з поведінкою між. актора, його взаємодіями на, світовій арені. Однак великою популярністю користується структуралістський підхід до розуміння сили. Силу-лише як 1 із ел. держ. могутності- грунтується на використанні сили, у тому числі й для здійснення еф.з.пол. Могутність міжнародного актора-це здатність нав'язати свою волю іншим, вона виражає соціальні відносини. Соціологи МВ виділяють такий елемент структурної сили як технологія. Технологічна могутність є не просто продовженням економічної й торгової сили, алі й відіграє самостійну роль у системі засобів міжнародних акторів. Вона знаходиться в основі 3 вирішальних для сучасної між. діяльності феноменів: автономії рішення актора у воєнній сфері, його політичного впливу, а також культурної привабливості.

Таким чином, цілі та засоби в глибинними взаємозалежними категоріями ТMB, які мають як стійкі елементи, так і збагачуються новими компонентами, пов'язаними з виникненням нових явищ у системі міжнародних відносин. Однак у будь-якому випадку головні цілі міжн. акторів пов'язані йз забезпеченням національних інтересів і безпеки, чому повинні служити й відповідні засоби, у т.ч. сила.

43.„баланс сил”: визначення й функції.

Окремі автори виділяють стадію тупика : рівновага, викликана неефективністю кроків, що вживаються, і усвідомленням пирровой перемоги, параліч дій, пошук нових підходів і зміна лідерів, переоцінка власних інтересів, загасання протиборства, перемир'я, початок переговорів. Мертва крапка це зупинка в процесі сталкивания й протистояння сталкиванию. Причини виникнення мертвої крапки в конфлікті:

1.провал тактики протистояння;

2.виснаження необхідних ресурсів (енергія, гроші, час);

3.втрата соціальної підтримки;

4.неприйнятні витрати.

Спочатку на цій стадії нічого не відбувається в об'єктивному плані, але при цьому змінюється відношення однієї зі сторін до що відбувається. Через якийсь час обидві сторони приходять до прикрого висновку, що перевага неможливо, але, проте, поки немає бажання віддати перемогу, самоусунувшись, або поступитися. Але найважливішим слідством настання цього етапу стає розуміння хоча б однієї зі сторін, що супротивник це незалежний партнер, з яким прийде домовлятися, а не тільки ворог. І із цим партнером прийде домовлятися й взаємодіяти, що стає першим кроком до переговірного процесу, до виходу з конфлікту.

44.Класифікація війн.

розподіл воєн по групах, виходячи зі спільності їх однорідних і найбільш істотних ознак.
Війна як насильницька зміна відносин між людьми завжди пов'язана з руйнуванням тих або інших умов існування протиборчих сторін. Вона сповільнює або перериває розвиток цивілізації, деформує матеріальну й духовну культуру. Клас.конецформыначалоформыКласифікація воєн здійснюється на основі най. істотних ознак. Серед них найбільш загальними й найчастіше вживаними є наступні:

- соц.-пол.(видам на основі подібних соц.-п.ознак: справедливі й несправедливі війни);

- війсь.-тех.(кошти збройної боротьби)

- історичні

Найбільш інтегративною підставою для класифікації воєн стала кількісно-масштабна підстава, відповідно до якого виділяються світові, регіональні, локальні й малі війни, а також військові конфлікти різної масштабності. У цей час найпоширеніший вид воєн носить субрегіональний, локальний або місцевий, внутрішньодержавний характер. Новим, маловивченим видом збройного протистояння стають різного роду миротворчі операції: по підтримці й збереженню миру, які в окремих випадках приводять до відвертого втручання у внутрішні справи держав. військові конфлікти стали підрозділятися на 3 типи:

-конфлікти вис. інтенсив.- війни між державами й військовими коаліціями з використанням всіх видів зброї, у тому числі і ядерного (загальна й обмежена ядерна війна), на глибину всієї території супротивника;

-конфлікти сер. інт. - війни між двома країнами, у яких воюючі сторони використовують наявні чинності й кошти й найсучаснішу військову техніку, але не застосовують зброя масової поразки;

-конфлікти н. інт.- особлива форма в.-пол. б-би в географічному районі з обмеженим застосуванням військової сили або з їхньою участю за допомогою надання різних видів допомоги без прямого використання збройних сил.типи воєн: справедливі й несправедливі; прогресивні й реакційні; загарбницькі й визвольні. По стратегічному втримуванню розглядають види воєн: залежно від масштабу - світові, регіональні, локальні; по способі дії - маневрені й позиційні; по складу що беруть участь - двосторонні й коаліційні; по тривалості - затяжні й швидкоплинні; по фізичних середовищах збройної боротьби - наземні, морські, повітряні, космічні. Залежно від напруженості збройної боротьби і її розмаху розрізняються війни малої, середньої й великої інтенсивності. За засобами: розрізняють ядерну війну; неядерну (звичайну), аналогом якої в класифікаціях інших держав можна вважати «конвенціальну» війну, тобто ту, котра ведеться відповідно до міжнародних договорів (конвенціями); хімічну; біологічну; бактеріологічну; геофізичну; інформаційну й т.д.

45.Превентивна дипломатія як засіб управління конфліктом.

Превентивна дипломатія (англ. preventive diplomacy) — міри, спрямовані на попередження розбіжностей між сторонами, недопущення переростання споровши у військові конфлікти й обмеження масштабів останніх, якщо вони все-таки виникли. У її рамках передбачається більше широке використання мер по зміцненню довіри, створення місій по зборі фактів і систем раннього попередження про погрози миру, використання демілітаризованих зон як превентивної міри й т.п.

По існуючим нині поглядах складеним елементом превентивної дипломатії є превентивне розгортання військ (чинностей) (англ. preventive deployment) - розгортання військ по підтримці миру або миротворчих чинностей (ООН або регіональних організацій і угод безпеки) у зоні потенційного конфлікту.

Превентивна дипломатія- дипл.дії, спрям. на запобігання виникнення розбіжностей між сторонами, на запобігання розвитку вже існуючих розбіжностей у к., а також на обмеження поширення вже існуючого конфлікту.По завер.“холодної війни” виникла потреба концептуального переосмислення ролі ООН. Превентивна дипломатія - дії спрямовані на ті щоб не допустити перехід існуючих суперечок у конфлікт та обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

Превентивна дипломатія включає:

1. заходи по зміцненню довіри (обмін військовими місіями; створення регіональних та субрегіональних центрів контролі за угодами сфери озброєння, проведення консультацій під егідою генсека)

2. виявлення фактів (збір та аналіз інформації щодо територій, конфліктогенних за своїм характером)

3. раннє попередження (синтез політичних показників з інформацією системи раннього попередження екологічних та стихійних лихий, зазагрожуй голоду тощо)

4. превентивне розгортання (заходь по розміщенню збройних контингентів під командуванням ООН у проміжок годині, що передує качану конфлікту)

5. демілітаризовані зони

Превентивне розгортання проводитися:

- в умовах національної кризи в межах окремої країни-члена ООН

- в умовах виникнення міждержавних суперечок

- в умовах, коли один з членів ООН вважає загрозливою ситуацію на його кордонах і звертається з проханням розмістити збройні контингенти ООН з свого боку кордону

46.Гуманітарна інтервенція: правові підстави та політичні наслідки.

Людству знадобилося пройти через 2 світові війни, колосальні людські втрати й незлічимі страждання, перш ніж заснов. ООН установили непохит. принц. незастосув. сили або загрози сили в МВ, поставили поза законом дозвіл між. суперечок немир.зас.: сила поступилася місцем праву. Але заборона на застосування сили, що стала обов'язковою нормою, мала серй. стримуючий вплив на потенційних порушників. Із завершенням холодної війни, здавалося, створилися всі сили. Ключова із цих передумов - можливість на повну міць задіяти потенціал ООН, прерогативи її Ради Безпеки. Однак, на великий жаль, не все виявилися готові до того, щоб скористатися цим історичним шансом. Вплив концепції "гуманітарної інтервенції" на систему МВ може бути воістину руйнівним. Деякі провідні країни намагаються "доповнити" нею загальновизнані між.-пр.принципи, розхитавши тим самим їхню струнку систему й підмінивши в підсумку силу права в між. житті правом сили на основі однополярної, а точніше, натоцентристской моделі світоустрою. Спроби підриву підвалин між.правопорядку обґрунтовуються якимсь "недосконалістю" суч. між. права, що не дозволяє застосовувати силу в обхід Уставу ООН і повноважень СБ. Відповідні правові норми не факультативні й не дозволяють вибирати з них ті, які комусь подобаються, і відкидати що не влаштовують. Ієрархії принципів між.права не існує: всі вони взаємозалежні й підкріплюють один одного. Цілісне застосування між.пр.сист. покликано виключити як "гуманітарні катастрофи", "етнічні чищення", так і акти агресії. Можливість застос. сили тільки у 2 випадках. 1- індивідуальна або колективна самооборона у відповідь на збройний напад на члена ООН. 2- із санкції Ради Безпеки при погрозі між. миру й безпеці. Протягом напівстоліття Устав ООН залишався оснвою всієї сист. МВ, забезпечуючи стабільність і порядок у світі. Спроби під яким би те не було приводом (у тому числі й захисту прав людини) уживати однобічні або групові акції в порушення Уставу й без санкції Ради Безпеки чреваті справжнім хаосом у МВ, тим більше що ніякої розумної альтернативи існуючій системі не пропонується.

47.Посередництво в міжнародних конфліктах.

Посередництво - це сприяння процесові домовленості між сторонами, яку здійснюється третьою, нейтральною стороною. Незалежний посередник – є визначеною за спільним вибором сторін особою, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, досягненню взаємоприйнятного рішення. Посередник сприяє обговоренню спірних питань, сприяє взаєморозумінню сторін шляхом впровадженням процедурних правил, впливає на психологічну атмосферу, у якій відбуваються переговори. Основа діяльності посередника - правильно вибрана тактика дій, яка адекватна:

-специфіці конфлікту

-стилям повед. в к. та на переговорах

-діяльність пос. має відповідати цілям посередництва.

Він пов.намагатися врегулювати спірні питання. Досягнення згоди в к.- це процес зумовлений взаємозалежністю інтересів сторін, готовністю до спільного пошуку збалансованого рішення спірних питань.Пос. має право допустити тимчасову ескалацію конфлікту, щоб показати сторонам неефективність їхньої тактики, що була обрана в процесі переговорів.

Форми участі посередника:

1) процедурна влада пос.- здатність організувати процес обговорення, який спрямований на розв'язання будь-яких суперечностей.

2) влада особистості -здатність спливати на рішення та поведінку суб'єкта через логіку розуміння, наполегливість, довіру, дружбу, використовуючи особисті стосунки.

3) референціальна- референдум, петиції, маніфестації (звертається до прецедентів, громадської думки тощо).

4) експертна влада- це здатність використовувати знання й досвід людей з певного питання для впливу на прийняття рішень.

5) влада використовувати резерви- матеріальні ресурси, година, призначених для прийняття потрібного рішення.

6) влада обміну- здатність обмінювати одне рішення на інше.

7) влада винагородження- надання певних економічних пільг стороні, що пішла на вчинки.

8) ієрархічна влада- це здатність використовувати службове становище для впливу.

9) влада покарань- здатність позбавити підтримки, погрожувати покаранням, ескалацією, чи публічним розголошенням стану справ.

48.Теоретичні основи та сучасна практика миротворчої діяльності ООН та регіональних міжнародних організацій.

Складна й небезпечна проблема виникла у світі з появою суперечності в реалізації двох принципів: принципу суверенітету й територіальної цілісності держав і принципу самовизначення народів. ООН незмінно підтримує обидва принципи, алі життя вимагає вдумливого, зваженого ставлення щодо їх здійснення. "якщо кожна етнічна, релігійна або мовна група буде претендувати на державність, то "не буде межі дробленню, а загальний мир, безпеку, економічний добробут стануть ще більш важко досяжною метою". Курс ООН полягає в тому, щоб всебічно поліпшувати становище національних меншин, не порушуючи територіальної цілісності демократичних держав. Кордони не можна переглядати силою. Стосовно до загальних тенденцій світового розвитку й конкретно-історичної ситуації ООН розробляє оптимальні варіанти заходів із збереження, відновлення та зміцнення миру й міжнародної безпеки. Ці зусилля нині здійснюються в 4 осн. напрямах: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримання миру й миробуд. в постконфліктний період. Превент.д-тія - це дії щодо запобігання виникненню спорів, їх переростанню в конфлікти й локалізації конфліктів у разі їх виникнення. Миротворчість - це дії, спрямовані на досягнення догоди між конфліктуючими сторонами головним чином за допомогою мирних засобів.2 поняття для дій ООН щодо врегулювання конфліктів: "підтримання миру" і "зміцнення миру". підтримання миру - це дії, пов'язані з розгортанням у районі конфлікту груп спостерігачів, військових контингентів і/або поліцейського, а часто й цивільного персоналу ООН з метою сприяння додержанню досягнутих угод про припинення вогню для прип. кровопролиття, роз'єднати конфліктуючі сторони. Зміцнення миру спрямоване на остаточне врегулювання конфлікту політичними методами, шляхом переговорів та укладення відповідних угод. Миробудівництво в постконфліктний період - це дії на підтримку владних структур у їх зусиллях, спрямованих на недопущення повторних вибухів конфлікту.

У світлі існуючого права й у рамках Уставу ООН можна представити 2 теорет. ситуації, у яких застосовна гуманітарна інтервенція. 1 містить у собі використання збройної сили в ситуаціях, коли уряд систематично й крупномасштабно порушує права людини.2 може бути описана як ситуація, при якій населення зіштовхується з потерпілий крах урядом, тотальним хаосом і анархією, що випливають із даної ситуації й ведучими до етнічним, релігійним або/і цивільних хвилювань внаслідок порушення прав якої-небудь частини громадян.

49.Тенденції розвитку сучасних міжнародних конфліктів.

Скл.структура сьогоднішньої постбіполярної системи, у якій співіснують різним чином організовані ієрархічні рівні, визначає існування різних типів і форм між. к.

Посилилась тенденція щодо активіз. сепаратистських рухів у Пд.Азії й Африці, загострення міжетнічних конфліктів у Югославії, у Закавказзі, на Кіпрі, численні громадянські Структура міжн. системи визначається її полярністю, ієрархічністю, гомогенністю і основними структурними принципами взаємодії. Існує також тенденція до збільшння д-ви системи своєї безпеки, що є наслідком також посиленн теторизму в МВ.,а найкращим засобом її досягнення є зменшення потенціалу інших д. Д-ви знаходять і інші засоби збільшити власну безп.:побудова альянсів і створення міжнародних режимів. постбіполярна система в виглядає як монополярна система, у якій функцію т. зв. “колективного гегемона” виконує група держав, об'єднана ліберальною ідеологією і принципами вільної торгівлі. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього “колективного гегемона” як мультиполярну. Відносини між “колективним гегемоном” та його середовищем можуть визначатися, наприклад, прагненням першого зміцнювати гегемонію, аж до моменту досягнення повного контролю над абсолютною більшістю ресурсів міжнародної системи. У цій ситуації всі інші д-ви можуть керуватися двома стратегіями: 1) вичікування (до того моменту, поки гегемон не досягне контролю над більшістю ресурсів, після чого всі прагнутимуть його врівноважити); 2) балансування (прагнення створити таку ситуацію, у якій зникне сама можливість досягнення одним полюсом контролю над більше ніж половиною ресурсів системи). Складність постбіполярної структури в цій ситуації проявляється в тому, що “колективний гегемон” не є унітарним утворенням, і тому змушений постійно розподіляти ресурси. Дж. к. в цій ситуації є як непевність гегемона у власній безпеці, так і впевненість середовищі у власній небезпеці.

50.Миротворча діяльність України.

З 1992 р. У.має досвід участі у врегулюванні збр.етнополітичних конфліктів (Ангола, Боснія і Герцеговина, Абхазія і Південна Осетія, Демократична Республіка Конго, Македонія, Таджикистан, Косово, Нагірний Карабах, Хорватія, Східна Славонія, Східний Тімор, Південний Ліван, Афганістан та ін.), що включає посередництво; направлення до зони к.миротворчих контингентів збройних чинностей для підтримання миру та спостерігачів у межах між.місій за роззброєнням, дотриманням режиму припинення вогню і забезпечення прав людини; надання мат-тех ресурсів та послуг. Мир.діяль.У. відбувається під егідою таких структур безпеки, як ООН, НАТО, ОБСЄ. Взаємод. У. з НАТО та країнами ЄС у сфері врегул.к. є вагомим кроком до реалізації укр. євроінтеграційних прагнень і залучення У. до спільної євр. політики безпеки і оборони. Спільна з кр. НАТО мир.д-ть-вагомий чинник поєднання, адаптації й удосконалення систем управління і зв'язку, тилового забезпечення, взаємодії в проведенні розвідувальних та інших бойових операцій. Важливим для У. є досвід інших країн у сфері об. планування та реформування збройних сил, вдосконалення і запровадження нових видів зброї і бойової техніки, способів їх застосування. У процесі інтеграції до євроатлантичної системи кол.безпеки необхідно врахувати досвід примусу до миру (гуманітарна інтервенція в косовський конфлікт). Загалом миротворча діяльність У. сприяє підвищенню її міжн. авторитету, проте деякі правопорушення з боку військовослужбовців укр.миротворчих контингентів негативно позначаються на міжн. позиціях д-ви. Отже, миротворча діяльність укр. збр. сил у конфліктогенних зонах потребує удосконалення процесу відбору миротворців, посилення контролю за їх морально-психологічним станом, вжиття заходів з їх безпеки та запобігання правопорушень.

За весь період участі України в миротворчій діяльності понад 15.000 військовослужбовців.Збройні Сили У. бруть участь в 10 миротворчих місіях на чотирьох континентах світу.

ООН : Місія ООН у Лівані,Сьєрра-Леоне, Ефіопії та Еритреї,у Грузії,у Косово, Хорватії, в Придністровському регіоні Республіки Молдова,Анголі (січень 1996 р. - лютий 1999 р.),Таджикистані