Курсовая работа: Бюджетний процес

План

Вступ

I. Організаційні основи бюджетного процесу

1.1. Економічний зміст та призначення бюджетного процесу

1.2. Особливості формування місцевих бюджетів в умовах самоврядування

1.3. Учасники бюджетного процесу та їх повноваження

ІІ. АНАЛІЗ СКЛАДУ ТА СТРУКТУРИ ДОХОДІВ І ВИДАТКІВ.

2.1. Характеристика доходів Державного бюджету, та виконання доходної частини місцевого бюджету Київського району міста Одеси.

2.2. Характеристика видатків Державного бюджету, та виконання видаткової частини місцевого бюджету Київського району міста Одеси.

2.3. Бюджетний дефіцит, його причини та наслідки

III. Шляхи вдосконалення бюджетного процесу

3.1 Вдосконалення бюджетного процесу

3.2 Шляхи (напрями) удосконалення показників бюджетів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Бюджет як явище в історії людського суспільства з’явився порівняно недавно – в епоху капіталізму. Його поява пов’язана з відділенням державних фінансів монарха, обмеженням влади останнього, переходом до демократичних засад управління державним і суспільним життям. Бюджет в усіх країнах світу є основою державних фінансів і основним фондом грошових коштів держави.

В Україні поняття, зміст і функції державного бюджету мають свої особливості, викликані суспільними і економічними перетвореннями в країні за останні роки.

Згідно ст.1 Закону України «Про бюджетну систему України», бюджет – це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Державний бюджет України є основним фінансовим планом. В Україні існує багато фінансових планів утворення і використання певних фондів коштів. Але бюджет є основним з них за величиною, за суспільно-політичним значенням, за ступенем впливу на інші фонди коштів. Крім того, Державний бюджет України з абсолютною більшістю з них об’єднаний організаційно, тобто надходженням або витрачанням певних грошових коштів.

Державний бюджет – встановлений законом на певний період основний фінансовий план (розпис) доходів і видатків централізованого фонду коштів держави, необхідних для здійснення її завдань і функцій. В ст.96 Конституції України встановлено, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин – на інший період, тобто бюджетний період в Україні збігається з календарним роком. Кожен бюджет складається з дохідної і видаткової частин.

I . Організаційні основи бюджетного процесу

1.1. Економічний зміст та призначення бюджетного процесу

Державний бюджет займає провідне місце в бюджетній системі України. І як будь-який план, він має свої складові частини. Відповідно до глави 5 Бюджетного кодексу (далі – БК) можна виділити доходну і видаткову частини Державного бюджету. [5]

Дослідження проблем формування доходної частини Державного бюджету України викликає інтерес, насамперед тому, що саме бюджет характеризує рівень економічного розвитку країни, і завдяки правильному здійсненню бюджетного процесу забезпечується економічна і соціальна стабільність та належний життєвий рівень населення. Через державний бюджет органи державної виконавчої влади здійснюють реалізацію державної внутрішньої і зовнішньої політики, державне регулювання і стимулювання економіки, фінансування соціальної політики з врахуванням довгострокових інтересів країни. Збільшення асигнувань з державного бюджету сприяє зростанню сукупного попиту в економіці і, відповідно, збільшенню випуску продукції і зайнятості. [15]

Норми, які регулюють відносини по формуванню доходної частини бюджету, відіграють важливу роль у системі бюджетно-правових норм, оскільки ці відносини впливають як на фінансове забезпечення функцій управління, так і на розвиток держави в цілому. Звернемо увагу на особливий характер зв'язку бюджетних матеріальних і процесуальних норм порівняно з цивільними матеріальними і цивільними процесуальними нормами. Відмінність полягає передусім в тому, що в бюджетних відносинах беруть участь одні й ті ж учасники, якими є органи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями (ст. 20 БК), а у цивільних – самостійні й різні суб'єкти. До учасників формування державного бюджету відносяться Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України і Верховна Рада України, а також розпорядники бюджетних коштів.

Стаття 2 БК дає наступне визначення доходів бюджету – це усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України. Але, на нашу думку, ця дефініція не повністю відображає сутності поняття «доходи бюджету». З огляду на розробки, здійснені наукою бюджетного права, можна дати наступне визначення: доходи бюджету – це частина фінансових ресурсів, що опосередковують економічні відносини з приводу акумулювання державою грошових коштів для створення централізованого грошового фонду, які мають на меті забезпечення реалізації державних програм. [5] Правові норми, що стосуються складу і формування доходів державного бюджету, складають окрему групу, але розглядаються в одному розділі з групою правових норм, що регулюють видатки бюджету. Тим самим підкреслюється єдність і взаємозалежність між доходною і видатковою частинами, тобто збалансованість бюджету, що має бути враховано при формуванні кожної з цих частин. Необґрунтовані розбіжності між обсягами доходів і видатків, нехтування узгодженістю в процесі формування кожної з цих частин бюджету призводять до таких негативних явищ як розбалансованість та дефіцит державного бюджету, у зв'язку з чим немає оптимального впливу бюджету на розвиток економіки і соціальної сфери. [16]

Розмаїття видів доходів відображається завдяки бюджетній класифікації, яка здійснюється з метою проведення необхідного аналізу в розрізі доходів та забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнянності бюджетних показників.

Бюджетним кодексом України (ст. 9) встановлена така класифікація доходів бюджету: 1) податкові надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій з капіталом; 4) трансферти. До податкових надходжень належать обов'язкові платежі, передбачені податковим законодавством України. [3] Перелік загальнодержавних і місцевих податків закріплений у статтях 13, 14 Закону України «Про систему оподаткування». Також до законодавства про податки, збори та обов'язкові платежі належать нормативні акти, що регулюють порядок справляння конкретного виду платежу, наприклад, Закон України «Про плату за землю», Декрети Кабінету Міністрів «Про податок на додану вартість», «Про акцизний збір», «Про податок на прибуток» та ін., Укази Президента та постанови Кабінету Міністрів, підзаконні нормативні акти інших органів влади, які уточнюють і доповнюють законодавчі приписи.

Неподатковими надходженнями визнаються: доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі; надходження від штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові платежі.

Виходячи з наведеної класифікації доходів бюджету і визначається склад доходів Державного бюджету України.

Склад доходів Державного бюджету включає доходи (за винятком тих, що згідно зі статтями 64, 66 та 69 БК закріплені за місцевими бюджетами), [5] які отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов'язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України, та інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств. До складу доходів Державного бюджету України також входять: гранти і дарунки у вартісному виразі та міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Маючи матеріальний характер, доходи класифікуються і систематизуються переважно за економічними і правовими джерелами. За соціально-економічними ознаками доходи бюджетів поділяються на доходи: від господарської діяльності; від використання природних ресурсів; від зовнішньоекономічної діяльності; від банківської діяльності; від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; державне мито; митні платежі; збори та інші неподаткові платежі; доходи від приватизації; доходи від прибутку громадян тощо. [8]

За порядком та умовами зарахування доходів у Державний бюджет та в місцеві бюджети вони поділяються на закріплені і регулюючі. До закріплених відносяться доходи, які чинними законодавчими актами віднесені у доходну частину певного рівня бюджетної системи повністю у розмірі територіального надходження або у твердо фіксованому розмірі (норматив), що встановлюється на тривалий строк. Регулюючі доходи – це доходи, надходження яких у нижчестоящі бюджети визначаються щорічно Верховною Радою України або представницьким органом місцевого самоврядування вищого рівня при запровадженні своїх актів про бюджет. У сучасних умовах Державний бюджет може мати як закріплені за ним кошти, так і позичені. За юридичними формами доходи Державного бюджету поділяються на податкові і неподаткові. [10]

Узагальнюючим джерелом доходів державного бюджету, рівно як і місцевих бюджетів, є валовий внутрішній продукт (далі – ВВП) країни. Зростання ВВП призводить до зміцнення та стабілізації економіки, розширення виробництва, збільшення зайнятості, підвищення життєвого рівня народу, заробітної плати працівників, прибутків підприємств та організацій, купівельної спроможності населення, а, отже, до збільшення податкових надходжень до державного і місцевих бюджетів, до поповнення їх доходної частини. Разом з тим зниження номінального обсягу ВВП та зростання інфляції призводить до номінального зменшення надходжень до бюджету. [10]

Система мобілізації доходів до державного бюджету може як завдати імпульс економічному зростанню, так і навпаки пригнітити його. Так, задіяна в Україні система мобілізації доходів у розпорядження держави виявилася неадекватною щодо умов перехідної економіки, створила значні податкові навантаження на суб’єктів господарювання, призвела до не виправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби в кредитних ресурсах. Значні деформації та нестабільність виявлено в розмірах ставок оподаткування, у методології визначення бази та періодів оподаткування. Особливо негативно вплинули на результати господарської діяльності нарахування на фонд оплати праці. Надмірна кількість податкових пільг зумовила необґрунтований перерозподіл валового внутрішнього продукту, створила неоднакові економічні умови для господарювання. Усе це призвело до створення значного неофіційного сектора економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень. [13]

На сьогодні очевидним є й те, що створення ефективної системи доходів – справа дуже складна. Насамперед потрібна науково обґрунтована політика доходів держави, яка б враховувала сучасне економічне становище в Україні, ті функції, які покладені на неї Конституцією в галузі економічного й соціального життя. Без всебічно продуманої та концептуально вивіреної політики доходів державі важко здійснити податкову реформу. Тому основними принципами побудови системи доходів держави є:

• мобілізація доходів до бюджетної системи завдяки впровадженню прямих податків, тобто податків, де об'єктом оподаткування є дохід фізичної особи, земля, майно й капітал;

• використання непрямих податків лише у формі акцизів і з метою обмеження споживання окремих видів товарів, можливостей виробника-монополіста в одержанні необґрунтовано високих доходів, а також для оподаткування предметів розкоші, захисту власного виробника;

• застосування при оподаткуванні обґрунтованої диференціації ставок податків залежно від виду діяльності та розміру одержуваного прибутку чи доходу;

• ліквідація податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів, деформують вартісні показники в економіці й знижують конкурентоспроможність товаровиробників. Пільги можуть надаватися на певний строк і за умови використання коштів на визначені державою цілі;

• надходження повинні бути з багатьох різних джерел – чим різноманітніші джерела, тим менша ймовірність того, що бюджет постраждає від несподіваного зниження надходжень із погіршенням становища в економіці;

• зростання видатків пропорційно зі зростанням доходів бюджету (це гарантуватиме збалансованість бюджету за будь-яких економічних умов у державі);

• прогнозована й стійка система надходжень, що, в свою чергу, потребує застосування економічно вигідних автоматизованих систем збирання статистичної інформації, застосування обчислювальної техніки, сучасних комп'ютерних технологій, створення автоматизованих інформаційних баз і банків даних.

Необхідно також запровадити чітке розмежування податків, що зараховуються до державного й місцевих бюджетів, розширити права органів місцевого самоврядування у сфері оподаткування. [13]

Отже, на завершення ми можемо констатувати, що досвід розвитку економіки в умовах ринку в багатьох зарубіжних країнах підтверджує, що стабільність економічного зростання й підвищення суспільного добробуту потребують постійного вдосконалення фінансового механізму в кожній із його складових. Економічною наукою завжди здійснювався пошук найефективніших форм і методів удосконалення фінансового механізму, і в більшості наукових джерел він одержав назву системи державного макроекономічного регулювання.

1.2. Особливості формування місцевих бюджетів в умовах самоврядування

Для забезпечення потреб територіальної громади в Україні діє система місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування» місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. [3] Для забезпечення територіальної громади всіма необхідними соціально-пообутовими, культурними та іншими послугами передбачається наявність бюджету місцевого самоврядування відповідного рівня.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. В системі адміністративно-територіального поділу України передбачено наявність адміністративно-територіальних одиниць на рівні районів у великих містах. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування» можуть утворюватися районні в місті ради. [3] Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

В рамках фінансування місцевого самоврядування розглянемо особливості планування і порядку фінансування видатків бюджетів районів великих міст. Райони великих міст фінансуються за рахунок районних бюджетів. Районний бюджет передбачає собою план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад району міста, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання тощо.

Порядок планування, формування, виконання та подальшого контролю районного бюджету передбачений Бюджетним кодексом України. Районний бюджет району у місті відповідно до Бюджетного кодексу містить в собі надходження і витрати на виконання повноважень органів місцевого самоврядування району у місті. Статті витрат районного у місті бюджету міста з районним поділом передбачають сукупність видатків для здійснення всіма бюджетними установами та організація покладених на них функцій. Ці надходження і витрати складають єдиний баланс відповідного бюджету. Склад доходів та видатків бюджетів районів у містах (у разі їх створення) визначається міською радою відповідно до повноважень, переданих районним у містах радам.

Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад зобов’язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів України – для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників; Верховній Раді України – для перевірки достовірності цих розрахунків. [5]

Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною Міністерством фінансів України, та з урахуванням особливостей складання проектів районних бюджетів міста місцеві фінансові органи в особі відділень Державного казначейства України розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

Головні розпорядники бюджетних коштів в особі Ради народних депутатів відповідного району великого міста організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та порядку, встановлені цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих місцевим фінансовим органам бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів.

Районні відділення Державного казначейства України на будь-якому етапі складання і розгляду проектів районних бюджетів проводять аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад.

Після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типова форма рішення).

У тижневий термін після ухвалення закону про Державний бюджет України на відповідний рік в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період), які були проголосовані Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України в другому читанні.

На підставі інформації, отриманої відповідно до частин п’ятої – восьмої цієї статті, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети. [3, 5]

Проект рішення про районний бюджет перед його розглядом на сесії відповідної районної ради в місті схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної районної ради. Разом з ним необхідно подавати:

1) пояснювальну записку до проекту рішення, яка повинна містити:

а) інформацію про соціально-економічний стан відповідного району у великому місті і прогноз його розвитку на наступний бюджетний період, які покладено в основу проекту районного бюджету;

б) оцінку надходжень доходів з урахуванням втрат доходів у результаті наданих відповідною районною радою податкових пільг;

в) пояснення до основних положень проекту рішення про районний бюджет міста, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків щодо функцій та програм. Обґрунтування включають бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди в розрізі класифікації видатків бюджету відповідного району міста;

г) обґрунтування особливостей між бюджетних взаємовідносин для міських з районним поділом бюджетів та надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів;

2) прогноз показників відповідного районного бюджету за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди;

3) проект показників зведеного бюджету міста з районним поділом;

4) показники видатків, необхідні на наступні бюджетні періоди для завершення проектів, що враховані в бюджеті міст з районним поділом, за умови, якщо реалізація проекту триває більше одного бюджетного періоду;

5) перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період та на наступні три бюджетні періоди;

6) інформацію про хід виконання відповідного бюджету у поточному бюджетному періоді;

7) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету міст з районним поділом, що подаються до бюджетної комісії відповідної районної ради міста;

Рішенням про бюджет міст з районним поділом визначаються:

1) загальна сума доходів і видатків (з розподілом на загальний та спеціальний фонди) бюджету міст з районним поділом, а також з розподілом видатків на поточні і капітальні;

2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді і боргу місцевого самоврядування на кінець наступного бюджетного періоду;

3) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів за бюджетною класифікацією;

4) доходи бюджету за бюджетною класифікацією;

5) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;

5-1) розмір оборотної касової готівки бюджету міст з районним поділом;

6) додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.

Ради народних депутатів міст з районним поділом при затвердженні районних бюджетів повинні врахувати обсяги міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування районних бюджетів, що були затверджені Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні. Бюджети міст з районним поділом затверджуються не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України. Районні у містах бюджети на наступний бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями районної в місті ради не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського (міст Києва і Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки Крим чи міста обласного значення) бюджету. [4]

Районна Рада народних депутатів міст з районним поділом забезпечує виконання відповідного бюджетів району у місті. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного районного бюджету, координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету. Казначейське обслуговування районного бюджету у місті здійснюється територіальними органами Державного казначейства. Державне казначейство України веде облік всіх надходжень, що належать районному бюджету у місті, та за поданням органів стягнення, погодженим з відповідними фінансовими органами, здійснює повернення коштів, що були помилково або надмірно зараховані до даного бюджету.

Районний бюджет виконується за розписом, який затверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису керівником місцевого фінансового органу затверджується тимчасовий розпис на відповідний період. Керівник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису районного бюджету встановленим бюджетним призначенням. Місцевий фінансовий орган у процесі виконання бюджету району у місті за доходами здійснює прогнозування та аналіз доходів відповідного бюджету. Податки, збори (обов’язкові платежі) та інші доходи районного у місті бюджету зараховуються безпосередньо на рахунок відповідного бюджету, відкритий в територіальному органі Державного казначейства України, і не можуть акумулюватися на рахунках органів стягнення. Податки, збори (обов’язкові платежі) та інші доходи визнаються зарахованими в доход районного бюджету з моменту зарахування на рахунок відповідного бюджету, відкритий в територіальному органі Державного казначейства України. [4]

Рішення про внесення змін до рішення про районний у місті бюджет ухвалюється відповідною радою за поданням офіційного висновку місцевого фінансового органу про обсяг вільного залишку бюджетних коштів, перевиконання чи недовиконання доходної частини загального фонду відповідного бюджету. Факт перевиконання доходної частини загального фонду районного бюджету визнається за підсумками першого півріччя та наступних звітних періодів поточного бюджетного періоду на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за умови перевищення доходів загального фонду районного бюджету (без урахування міжбюджетних трансфертів), врахованих у розписі районного бюджету на відповідний період, не менше ніж на 5 відсотків. Факт недоотримання доходів загального фонду районного у місті бюджету визнається на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за підсумками квартального звіту при недоотриманні доходів загального фонду районного бюджету, врахованих у розписі районного бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків. [3]

Після введення в дію закону про Державний бюджет України на відповідний рік органам державної влади та їх посадовим особам забороняється приймати рішення, що призводять до виникнення нових бюджетних зобов’язань районних у великих містах бюджетів, які не забезпечені бюджетними асигнуваннями, без визначення джерел коштів, виділених державою для виконання цих зобов’язань.

Якщо до початку нового бюджетного періоду не прийнято відповідне рішення про бюджет міста з районним поділом місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних районних рад мають право здійснювати витрати з відповідного районного бюджету лише на цілі, які визначені у рішенні про районний бюджет на попередній бюджетний період. При цьому щомісячні видатки не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених рішенням відповідної ради про бюджет на попередній бюджетний період. До прийняття рішення про районний бюджет міст з районним поділом на поточний бюджетний період провадити капітальні видатки забороняється.

У доходи бюджетів районів у містах з районним поділом зараховуються:

• податок на прибуток підприємств і організацій всіх форм власності та підпорядкування (крім комунальних) у розмірі, визначеному Радою народних депутатів вищого рівня, та 100% податків на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня;

• податок з доходів громадян у розмірі, визначеному Радою народних депутатів вищого рівня, але не менше як 50%;

• місцеві податки і збори у розмірах, визначеному Радою народних депутатів міста;

• частина доходів від приватизації майна, яка визначається Радою народних депутатів вищого рівня;

• надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

• відрахування, дотації і субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня;

• інші надходження.

Види податків та інших платежів, які підлягають зарахуванню до районного бюджету в місті, встановлюються міською Радою народних депутатів відповідно до законів України, чинного законодавства Автономної Республіки Крим і рішень представницьких органів влади вищого рівня, прийнятих у межах їхньої компетенції.

Райони у містах можуть фінансуватися за рахунок бюджетів розвитку, які мають специфічне призначення та напрямлені на забезпечення соціального розвитку територіальної громади.

Надходження до бюджету розвитку районного бюджету міста включає:

1) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

2) надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

3) кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету, та відсотки, сплачені за користування ними;

4) кошти, які передаються з іншої частини районного бюджету за рішенням відповідної ради;

5) субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів. [3, 5]

В рамках фінансування міст з районним розподілом можливі надходження у спеціальний фонд окремих бюджетних установ, організацій районів у містах. Надходження у спеціальні фонди здійснюються за рахунок надання платних послуг, видачу спеціальних довідок тощо. В рамках окремих бюджетних установ та організацій розробляються та затверджуються кошториси доходів та витрат бюджетних установ та організацій.

В рамках бюджетного фінансування міст з районним поділом передбачений фінансовий контролю за напрямками та цільовим використання бюджетних коштів, який проводиться Рахунковою палатою України, Державним казначейством України, Державною податковою адміністрацією України, Міністерствами фінансів, статистики, юстиції України, Національним банком України та відповідними територіальними підрозділами даних контрольних органів. Нецільове використання бюджетних коштів міст з районним поділом, тобто витрачання їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим рішенням про районний бюджет, виділеним бюджетним асигнуванням чи кошторису, має наслідком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення відповідних посадових осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності у порядку, визначеному законами України. У разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенції, зазначені кошти підлягають обов’язковому поверненню до відповідного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідні посадові особи притягаються до відповідальності згідно з законом. [3]

Таким чином, особливості планування і порядку фінансування видатків бюджетів районів великих міст визначаються законодавством України, зокрема Законом України «Про місцеве самоврядування», «Про Державний бюджет на відповідний рік», Бюджетним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. В рамках планування, розробки та затвердження бюджету міста з районним поділом визначаються основні джерела формування районних бюджетів, напрямки та статті видатків відповідно до погоджених бюджетних запитів бюджету міст з районним поділом.

1.3. Учасники бюджетного процесу та їх повноваження

Учасники бюджетного процесу визначені Бюджетним кодексом, де передбачені їх функції, повноваження та відповідальність. Окремі повноваження учасників бюджетного процесу визначені Конституцією України та іншими правовими актами.

Розглянемо найбільш вагомі повноваження основних учасників бюджетного процесу.

Президент України.

Підписує Закон Про Державний бюджет України на (бюджетний) рік.

У разі незгоди із Законом про Державний бюджет, прийнятий Верховною Радою, накладає вето.

Вносить в установленому чинним законодавством порядку зміни та доповнення до державного бюджету.

Вносить на розгляд Верховної Ради законопроекти, у тому числі в першочерговому порядку, які стосуються бюджетного процесу.

Видає укази, які можуть регулювати окремі поточні питання, що стосуються бюджетного процесу.

Верховна Рада України.

Розробляє пропозиції до проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період з конкретних макроекономічних показників, визначених у Бюджетному кодексі.

Приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики.

Розглядає проект бюджету в трьох читаннях.

Ухвалює Закон про Державний бюджет України.

Вносить зміни і доповнення в Закон про Державний бюджет України.

Розглядає та приймає рішення щодо звіту про виконання Закону про Державний бюджет України.

Комітет Верховної Ради з питань бюджету.

Бере участь практично в усіх стадіях бюджетного процесу, а саме:

- розглядає і вносить пропозиції стосовно Основних напрямів бюджетної політики;

- бере участь у підготовці, розгляді, уточненні, узагальненні пропозицій, доповіданні на всіх трьох читаннях проекту Закону про Державний бюджет при його проходженні у Верховній Раді;

- розглядає звіт про проведені таємні видатки;

- розглядає ситуації, пов'язані із перевиконанням дохідної частини Державного бюджету;

- готує співдоповідь, з якою виступає Голова комітету, про виконання Державного бюджету України.

Рахункова палата.

Здійснює зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ у частині контролю за використанням коштів Державного бюджету.

Після закінчення бюджетного року готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету.

Здійснює контроль за проведенням таємних видатків.

Готує співдоповідь, з якою виступає Голова Рахункової палати, — про виконання Державного бюджету.

Кабінет Міністрів України.

Подає на розгляд Верховної Ради проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Розробляє проект Закону про Державний бюджет.

Доопрацьовує проект Закону про Державний бюджет України після першого та другого читання у Верховній Раді.

Приймає рішення про виділення коштів із резервного фонду Державного бюджету.

Забезпечує виконання Державного бюджету України.

Подає річний звіт про виконання Державного бюджету Верховній Раді.

Доводить до відома Ради міністрів АРК, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних трансфертів, текстові статті).

Міністерство фінансів.

Погоджує єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, активів і фінансових зобов'язань.

Розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів.

Проводить аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів на будь-якій стадії бюджетного процесу.

Визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів, і розробляє пропозиції щодо проекту Державного бюджету.

У період підготовки пропозицій до проекту Державного бюджету розглядає та вживає заходів щодо усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів.

Подає проект Закону про Державний бюджет України на розгляд Кабінету Міністрів України.

Допрацьовує проект Державного бюджету після першого та другого читання у Верховній Раді України.

Здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу.

Міністерство в особі Міністра фінансів затверджує та контролює розпис, за яким виконується Державний бюджет України.

Здійснює прогнозування та аналіз доходів бюджету протягом поточного бюджетного року.

Установлює факт перевиконання дохідної частини бюджету.

При суттєвому невиконанні (більш ніж 15 %) доходів бюджету готує пропозиції про внесення змін до Закону про Державний бюджет.

Здійснює контроль (разом з Рахунковою палатою) за проведенням таємних видатків.

Доводить до відома Ради міністрів АРК, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.

Забезпечує опублікування проекту Закону про Державний бюджет, даних про виконання Закону по кварталах і за підсумками року, показників зведеного бюджету, іншої відкритої інформації про виконання Державного бюджету.

Державне казначейство.

Визначає (за погодженням із Міністерством фінансів) єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, активів фінансових зобов'язань держави.

Здійснює операції з коштами Державного бюджету та місцевих бюджетів.

Здійснює розрахунково-касове обслуговування розпоряджень бюджетних коштів.

Контролює бюджетні повноваження при зарахуванні, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів.

Веде бухгалтерський облік та складає звітність про виконання Державного та місцевих бюджетів.

Здійснює безспірне списання коштів з рахунків згідно з порядком, установленим Бюджетним кодексом та іншими юридичними актами.

Розпорядники бюджетних коштів.

На підставі плану своєї діяльності розробляють проекти кошторису та бюджетні запити і подають їх Міністерству фінансів чи місцевому фінансовому органові.

Отримують бюджетні призначення і доводять у встановленому порядку до розпорядників нижчого рівня.

Головні розпорядники затверджують кошториси розпорядників нижчого рівня.

Головні розпорядники контролюють хід виконання кошторисів та аналізують ефективність використання бюджетних коштів у розпорядників нижчого рівня.

Національний банк України.

Подає до Верховної Ради та Кабінету Міністрів:

- проект основних засад грошово-кредитної політики на наступний бюджетний рік;

- проект кошторису доходів та видатків НБУ на наступний бюджетний рік.

Державні органи місцевого рівня.

Місцеві фінансові органи розробляють і доводять до відома головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного підпорядкування) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів, визначених з урахуванням вимог Бюджетного кодексу.

Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети.

Верховна Рада АРК та відповідні ради затверджують бюджети та звіти про їх виконання.

Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів. [5]

ІІ. АНАЛІЗ СКЛАДУ ТА СТРУКТУРИ ДОХОДІВ І ВИДАТКІВ.

2.1. Характеристика доходів Державного бюджету, та виконання доходної частини місцевого бюджету Київського району міста Одеси.

Бюджетна система України складається з:

- Державного бюджету України;

- Місцевих бюджетів.

Кожен бюджет складається по доходах і витратам. Склад доходів бюджетної системи виражається в різних платежах, що сплачуються юридичними і фізичними особами в той або інший бюджет.

Витрати бюджетної системи складають істотну частину державних і муніципальних витрат. Їхні напрямки визначаються тими задачами, що коштують перед державою на конкретний період.

Доходи бюджетів формуються за допомогою чотирьох ме­тодів мобілізації коштів:

1) пряме вилучення доходів від державного сектора еконо­міки. Держава має право на підприємницьку діяльність і ви­користання одержаних від неї прибутків, хоча надходження від цієї діяльності невеликі. Адже держава залишає неприватизованими ті сфери діяльності, які або не приваблюють приватних підприємців через неприбутковість, або продук­ція та послуги цих підприємств дуже потрібні державі. Ці об'єкти знаходяться у державній власності не для одержан­ня прибутків, а для випуску потрібної продукції і надання необхідних послуг;

2)одержання доходів від природних ресурсів, майна і послуг, власником яких є держава;

3)перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб за допо­могою податків й інших обов'язкових платежів;

4)залучення кредитів.

5)Джерела формування доходів бюджетів можуть бути внутрішніми (в основному - це ВВП) і зовнішніми (міжнарод­ний кредит, оподаткування експортно-імпортної діяльності, ва­лютне регулювання).

В юридичній літературі прийнято доходи бюджетів класи­фікувати за соціально-економічною ознакою на доходи від гос­подарюючих суб'єктів усіх форм власності, на підставі якої вони діють, і від громадян. За юридичними формами - на податки і неподаткові платежі. За порядком включення дохо­дів до бюджетів вони поділяються на закріплені і регулюючі.

Склад доходів Державного бюджету України визначається статтею 29 Бюджетного кодексу. До Державного бюджету України входять:

1) доходи, що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори й обов'язкові платежі, а також згідно із За­коном України "Про основи соціальної захищеності інва­лідів", від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бю­джету України, та інших, визначених законодавством дже­рел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам і організаціям, а та­кож проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств. Не включаються до Державного бюджету доходи, закріплені за місцевими бюджетами;

2)гранти і дарунки у вартісному обчисленні;

3) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів[26, С.195].

До місцевих бюджетів включаються доходи, необхідні для виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Бюджетний кодекс (ст. 64) визначає склад доходів, закріп­лених за бюджетами місцевого самоврядування, які враховують­ся при визначенні міжбюджетних трансфертів. Вони склада­ють "кошик" доході» бюджетів місцевого самоврядування. Прибутковий податок із населення мас значну питому вагу в доходах місцевихбюджетів усіх ланок. Оскільки заробітна плата сплачуватися щомісяця, цей дохід місцевих бю­джетні відіграю значну роль у забезпеченні функціонування місцевих органів, тому нормативи відрахувань його до місце­вих бюджеті встановлються диференційовано:

1)до доходів бюджетів міст Києва і Севастополя зараховуєть­ся 100% територіальних надходжень;

2)до доходів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) і обласного значення - 75% територіальних надхо­джень; а до доходів бюджетів міст районного значення, сіл, селищ або їх об'єднань - 25% територіальних надходжень.

Якщо територіальні громади Автономної Республіки Крим і областей планують спільні соціально-економічні й культурні програми, то для їх реалізації до цих бюджетів включаються: 25% прибуткового податку з громадян та 25% плати за землю від територіальних надходжень по цих платежах (ст. 64 Бю­джетного кодексу).

У випадках реалізації таких програм територіальними гро­мадами районів до районних бюджетів входять: 50% терито­ріального надходження прибуткового податку з громадян; 15% територіальних надходжень плати за землю; плата за ліцензії на проведення певних видів господарської діяльності, серти­фікати і плата за реєстрацію суб'єктів підприємницької діяль­ності, які справляють районні державні адміністрації, надхо­дження адміністративних штрафів, які накладаються райдерж-адміністраціями або адміністративними комісіями, що ними створюються [13, С.18].

Склад доходів і видатків бюджетів районів у містах визна­чається міською радою відповідно до повноважень, переданих районним радам у містах.

Взаємовідносини між ланками бюджетної системи в Украї­ні будуються так, щоб викликати зацікавленість в органів міс­цевого самоврядування ефективніше вести місцеве господарст­во, ретельніше планувати і збирати доходи, які одержують на місцях, не враховуючи їх при визначенні об'єму міжбюджетних трансфертів¹ .

Так, ст. 69 Бюджетного кодексу вміщує перелік доходів місцевих бюджетів, які не беруться при визначенні розмірів міжбюджетних трансфертів, тобто незалежно від сум надхо­джень доходів, визначених цією статтею, місцевий бюджет одер­жить суму міжбюджетних трансфертів, яку зможе їм виділити Державний або місцевий бюджет вищого рівня. У ст. 96 Бюджетного кодексу передбачено спеціальний механізм між­бюджетних трансфертів.

Аналіз виконання доходної частини бюджету у Київському районі м.Одеси за 2006, 2007 роки

Висновок

Проаналізувавши доходну частину у Київському районі м.Одеси за 2006 рік, можна зробити висновок, що бюджет району по власним доходам, що не враховуються при визначенні міжбюджнтних трансфертів при плані 8368,3 тис.грн., виконано на 103% в сумі 8621,1 тис.грн.,що на 252,8 тис.грн. більше запланованої суми.

План виконано по всім джерелам власних доходів.

Перевиконано план надходжень по: податку на прибуток підприємств комунальної власності в 2,8 рази, податку на промисел на 9,4%,податку з реклами на 12,4%, комунальному податку на 7,1%, по збору за використання місцевої символіки на 27%, по збору з власників собак на 10%.

Субвенції на пільги та допомога сім’ям з дітьми, субсидії населенню при плані 14469,3 тис.грн., виконано на 99,7% в сумі 14421,2 тис.грн., що на 0,3% менше запланованої суми. Всього доходи за 2006 рік виконано на 0,3% більше запланованої суми.

Бюджет Київського району по власним доходам за 2007 рік, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів при плані 19423,2 тис.грн. виконано на 97,2% в сумі 18879,8 тис.грн., що на 543,4 тис.грн. менше запланованої суми. Не виконано план по платі за землю на 6,9%.За 2007 рік виконано план по 13 джерелам власних доходів.

Порівнюючи показники 2007 року по доходам з показниками 2006 року, можна зробити висновок , що бюджет Київського району по власним доходам, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів в 2007 році збільшились на 10258,7 тис.грн. Це сталося за рахунок збільшення: податку на прибуток підприємств комунальної власності на 2902,6 тис.грн., місцевих податків і зборів на 1193,3 тис.грн., збору за паркування автотранспорту на 963,5 тис.грн., збору з власників собак на 1,2 тис.грн., плати за землю на 4379,5 тис.грн., податка з реклами на 14 тис.грн., ринкового збору на 263,1 тис.грн., орендної плати за нежилі приміщення на 1725,8 тис.грн., інших надходжень на 48,3 тис.грн. та доходи спецфонду на 118,2 тис.грн., а також субвенції на пільги та допомоги сім’ям з дітьми, субсидії населенню на 2204,3 тис.грн. Зменшились надходження у 2007 році по податку на прибуток підприємств комунальної власності на 2902,6 тис.грн., плата за держреєстрацію крім плати за держреєстрацію СПД на 1,4 тис.грн., комунальному податку на 6,6 тис.грн., збір за використання місцевої символіки на 32,5 тис.грн., збір за розміщення об’єктів торгівлі на 6,4 тис.грн., доходи до цільового фонду на 57,0 тис.грн.

Всього доходи за 2007 рік в порівнянні з 2006 роком збільшились на 32420,2 тис.грн.

2.2. Характеристика видатків Державного бюджету, та виконання видаткової частини місцевого бюджету Київського району міста Одеси.

В основу розподілу видатків між ланками бюджетної систе­ми покладені принципи відомчої підпорядкованості та територіального розміщення об'єкта фінансування і місця проведення заходів.

Ст. 86 Бюджетного кодексу встановила, що розмежування видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього спо­живача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяють­ся на такі групи:

1) перша група - видатки на фінансування бюджетних уста­нов та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і якірозташовані найближче до споживачів (наприклад, школи, амбулторії, медичні пункти, дитячі установи). Ці видатки фінансуються з бюджетів сіл, селищ, міст та об'єднань;

2)друга група - видатки на фінансування бюджетних уста­нов та заходів, які забезпечують надання основних соціаль­них послуг, гарантованих державою для всіх громадян України (наприклад, надання повної середньої освіти, лікар­ні, культурні заклади тощо). Видатки другої групи фінансуютьсяз бюджетів міст республіканського в Автономній Республіці Крим та обласного значення, а також районних

3)бюджетів;

4)третя група - видатки на фінансування бюджетних уста­нов та заходів, які забезпечують гарантовані державою со­ціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінан­сування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Ці видатки фінансуються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

Із бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видат­ки всіх трьох груп.

Аналіз виконання видаткової частини бюджету у Київському районі м.Одеси

Тис.грн.

Висновок

Аналізуючи видаткову частину Київського району м.Одеси за 2007 рік в порівнянні з 2006 роком, данні таблиці свідчаті про збільшення видатків на 32877,3 тис.грн. Це сталося за рахунок збільшення видатків на: органи місцевого самоврядування на 2346,0 тис.грн., житлово-комунальне господарство на 8414,1тис.грн., капітальний ремонт житлового фонду на 4000,1 тис.грн., дотацій житлово-комунальному господарству на 4728,9 тис.грн., органи саморганізації населення на 20,0 тис грн., заходи з організації рятування на водах на 149,4 тис.грн., субвенцій Державнрго бюджету на соціальний захист населення на 21832,1 тис.грн., бюджетні організації на 136,0 тис.грн. Та зменшення видатків на: благоустрій доріг та безгосподарних територій на314,9 тис.грн., книговидання на 18,3 тис.грн., цільові фонди на 59,6 тис.грн.

З цього можна дійти висновку, що видаткова частина бюджету Київського району за 2007 рік виконана на 97,4% і складає 55983,2 тис.грн. при плані 57468,9тис.грн. Видаткова частина на органи місцевого самоврядування при плані 7071,8 тис.грн. виконано на 99,6%, на житлово-комунальне господарство при плані 12498,0 тис.грн. виконано на 95,8%, дотації житлово-комунальному господарству при плані 7498,0 тис.грн. виконані на 93,0%, субвенція Державного бюджету на соціальний захист населення при плані 37134,3 тис.грн. виконана на 97,6%, видатки на цільові фонди при плані 300,0 тис.грн. виконані на 50,1%. Перевиконаний план по спеціальним коштам бюджетним організаціям на 78,0% при плані 128,0 тис.грн. За всіма іншими видами видатків план виконаний на 100,0%.

2.3. Бюджетний дефіцит, його причини та наслідки

Бюджетний дефіцит виникає як результат нестабільності в економічному та політичному житті держави і посилює негативні явища, якщо дефіцит перевищує встановлені світовим досвідом показники.

Щоб зрозуміти сутність дефіциту державного бюджету, доцільно розглянути його основні види.

Звичайно дефі­цит бюджету класифікують за такими критеріями:

- за формою вияву: відкритий (офіційно оголошений у законі про бюджет на відповідний рік) і прихований (не визнаний офіційно, виявляється у завищенні планових обсягів доходів, включенні до складу доходів джерел покриття бюджет­ного дефіциту).

Прихований дефіцит бюджету містить у собі такі складові:

- фінансування державними підприємствами надлишкової зайнятості в дер­жавному секторі і виплати ними заробітної плати за ставками, вищими від рин­кових, за рахунок банківських позик;

- накопичення в комерційних банках, що відокремились на початкових ста­діях економічних реформ від Центрального банку країни;

- окремі операції, пов'язані з державним боргом, а також фінансування Центральним банком збитків від заходів щодо стабілізації обміну курсу валюти, безвідсоткових і пільгових кредитів урядові, рефінансування Центральним бан­ком сільськогосподарських, промислових і житлових програм уряду за пільгови­ми ставками.

Ці операції належать до так званої квазіфіскальної діяльності держави. Отже, поряд із відкритим і прихованим дефіцитом до цієї ж групи бюджетних де­фіцитів доречно зарахувати і квазіфіскальний дефіцит державного бюджету.

За причинами виникнення: вимушений (наслідок недостатності фінансових ресурсів у держави, низький рівень виробництва ВВП) і свідомий (наслідок фі­нансової політики держави).

Вимушений бюджетний дефіцит є наслідком скорочення обсягів ВВП і від­повідно обмеженості фінансових ресурсів країни. Прикладом вимушеного бюд­жетного дефіциту є циклічний бюджетний дефіцит.

Свідомий бюджетний дефіцит виникає внаслідок дискреційної фіскальної політики, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, по­датків і сальдо державного бюджету. Свідомий дефіцит бюджету виникає за умов, коли для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд ці­леспрямовано знижує ставки оподаткування і збільшує державні витрати.

За напрямками дефіцитного фінансування: активний (через спрямування коштів у розвиток економіки для зростання ВВП) і пасивний (для покриття по­точних витрат. Рівень дефіциту визначається відношенням до ВВП, ВНП або до затверджених витрат бюджету, але він не може бути постій­ним і залежить від різних чинників, які впливають на розвиток економіки (зрос­тання або зменшення капіталу, розвиток інфляційних процесів). Активний дефі­цит бюджету дає змогу підштовхнути подальший розвиток економіки і зростання капіталу. Пасивний - підкоряється законам інфляції3.

Активний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на інвестування економіки, що сприяє зростанню ВВП.

Пасивний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на покриття поточних видатків (соціальні трансферти, виплата зарплати у бюджет­ній сфері тощо).

У своїх працях О.Д. Василик розрізняє поняття стійкий де­фіцит бюджету, який існує в довгостроковому періоді, і тимчасовий дефіцит, що викликається касовими розривами у виконанні бюджету або непередбачуваними подіями та обставинами. [11, С.98].

За критерієм визначення складових частин бюджетного дефіциту вони виді­ляють фактичний бюджетний дефіцит, структурний бюджетний дефіцит, цикліч­ний бюджетний дефіцит.

Якщо фактичний дефіцит є зовнішнім виявом розбалансованості дохідної та видаткової частин бюджету, то структурний і циклічний дефіцити є його внут­рішніми складовими. Фактичний дефіцит відображає реальні доходи, видатки бюджету і дефіцит за певний період. Структурний дефіцит - це дефіцит за умов повної або високої зайнятості потенційних виробничих ресурсів. Циклічний де­фіцит - це результат недонадходження бюджетних доходів внаслідок циклічних коливань в економіці. Він показує вплив ділового циклу на бюджет та вимірює зміни видатків, надходжень, які виникають через те, що економіка не працює за потенційного обсягу виробництва, а перебуває у стані піднесення чи спаду.

У загальному вираженні циклічний дефіцит є різницею між фактичним і структурним дефіцитом.

Відмінності між структурним і циклічним бюджетами тісно пов'язані з від­мінністю між автоматичними і дискреційними стабілізаторами. Структурні ви­датки і надходження здебільшого складаються з дискреційних програм, запро­ваджених законодавством. А циклічні видатки і дефіцити складаються з податків і видатків, що автоматично пристосовуються до стану економіки. Так, у разі спа­ду виробництва кожний відсотковий пункт зростання норми безробіття збільшує на відповідну суму циклічний дефіцит. Це відбувається тому, що податкові над­ходження зменшуються, а державна допомога з безробіття зростає.

Коли ж владні структури ставлять за мету зменшити дефіцит бюджету шля­хом підвищення податкових ставок і зниження видатків, то відповідно змен­шується структурний дефіцит за повної зайнятості або потенційного обсягу ви­робництва. Якщо державний законодавчий орган вирішить запровадити програму, що субсидує соціальне забезпечення материнства, це призведе до зрос­тання структурних видатків, отже, відповідно збільшить структурний дефіцит [20, С.16].

Статистичні дослідження показують, що певний захід уряду, який змінює структурний дефіцит бюджету, змінює фактичний дефіцит у тому самому напрямі.

Пасивний дефіцит бюджету зумовлюється економічною кон'юнктурою як першопричиною накопичення запланованого обсягу бюджетних ресурсів і його можна ототожнити з циклічним бюджетним дефіцитом7.

Розрізняють поняття стійкий дефіцит бюджету, який існує в довгостроково­му періоді, та тимчасовий дефіцит, викликаний касовими розривами у виконан­ні бюджету. Його ще називають касовим дефіцитом, що породжується браком коштів бюджету в результаті розбіжності у термінах надходження доходів і здій­снення видатків.

Первинний дефіцит бюджету - це різниця між величиною дефіциту бюдже­ту і виплатою процентів за борг. Інакше кажучи, цей дефіцит дорівнює різниці між сумою трансфертів та державних закупівель товарів і послуг й податковими надходженнями в бюджет. Дефіцит бюджету = (державні закупівлі товарів і пос­луг + трансфери + виплати з обслуговування боргу) — податкові надходження.

Якщо уряд удається до випуску державних цінних паперів для фінансуван­ня первинного дефіциту бюджету, то зростають основна сума державного боргу і коефіцієнт його обслуговування, тобто в національній економіці збільшується тягар боргу. Сума процентів за державний борг дорівнює добуткові державного боргу та реальної процентної ставки. Якщо в національній економіці реальна процентна ставка перевищує темпи зростання реального ВВП, то весь приріст останнього іде на виплату процентів з обслуговування державного боргу, тобто відношення державного боргу до ВВП зростає.

Для зниження цього відношення:

— темпи зростання реального ВВП мають перевищувати величину реальної процентної ставки;

— збільшення частки первинного бюджетного надлишку має бути постійним8.

Операційний дефіцит - це дефіцит державного бюджету з вирахуванням ін­фляційної частини відсоткових платежів з обслуговування державного боргу. За високих темпів інфляції, коли різниця в динаміці номінальних і реальних відсот­кових ставках досить значна, таке завищення розміру дефіциту державного бюд­жету може виявитися істотним.

Таким чином, види бюджетного дефіциту можна згрупувати в такий спосіб:

1. За формою вияву:

— відкритий;

— прихований;

— квазіфіскальний.

2. За причинами виникнення:

— вимушений;

— свідомий.

3. За напрямом державного фінансування:

— активний;

— пасивний.

4. За критерієм визначення складових частин бюджетного дефіциту:

— фактичний;

— структурний;

— циклічний.

5. За терміном дії:

— тимчасовий;

— стійкий.

6. За зв'язком із державним боргом:

— первинний;

— операційний.

Бюджетний процес передбачає балансування державних доходів і видатків, але на практиці майже в усіх країнах на сьогодні спостерігається значне переви­щення державних видатків над доходами. Причин бюджетних дефіцитів багато, але велике значення має розширення соціальних і економічних функцій держа­ви. Якщо зростання бюджетних видатків не компенсується збільшенням подат­кових надходжень, то зростання бюджетних дефіцитів набуває хронічного харак­теру і досягає значних масштабів.

Дефіцит державного бюджету завжди привертав до себе увагу економістів і практиків, урядовців і законодавців. Йому відводиться чільне місце у теоріях дер­жавних фінансів, оскільки головною проблемою фінансової політики традицій­но вважається державний бюджет.

III . Шляхи вдосконалення бюджетного процесу

3.1 Вдосконалення бюджетного процесу

Ринкова економіка при розмаїтті її моделей, відомих світовій практиці, характеризується соціальне орієнтованим господарством, яке доповнюється державним регулюванням. Значну роль як у самій структурі ринкових відносин, так і в механізмі їх регулювання з боку держави відіграє Державний бюджет. Він – невід'ємна частка ринкових стосунків і одночасно важливий інструмент реалізації державної політики. Виходячи з цього, важливо добре знати природу Державного бюджету, особливості його формування і функціонування, способи використання в інтересах ефективного розвитку суспільного виробництва.

Бюджет необхідно знати ще й тому, що Україна переживає глибоку економічну і фінансову кризу. Привілейовані за цих умов є правильні відповіді на запитання, як стабілізувати економіку, забезпечити ефективність господарювання, які методи нормалізують фінансовий стан країни, як збільшити прибуткову частину Державного бюджету, знизити бюджетний дефіцит та ін.

Державний бюджет як один з ланок фінансової системи України є економічною категорією і відображає грошові стосунки, які виникають між державою, з одного боку, і підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності і фізичними особами – з іншого приводу утворення централізованого фонду грошових коштів держави і його використання на розширене відтворення, підвищення рівня життя і задоволення інших суспільних потреб. Таким чином, у бюджеті централізується значна частина грошових коштів, які є необхідною умовою для виконання державою своїх функцій. І тільки із збільшенням масштабів виробництва, удосконаленням господарських зв'язків можна розраховувати на істотне збільшення централізованого фонду держави. За теперішнього соціально-економічного стану України виникає потреба збільшувати грошові ресурси централізованого фонду для забезпечення безпосередніх державних заходів.[12]

Рівень централізації фінансових ресурсів у Державному бюджеті залежить від конкретних умов господарювання і завдань, які необхідно вирішувати на конкретному етапі розвитку. Державний бюджет нашої країни характеризується високим ступенем централізації фінансових ресурсів, що закономірно для країн перехідного періоду. Нині бюджет України становить 55% від валового внутрішнього продукту. Така централізація грошових коштів має забезпечити своєчасне фінансування загальнодержавних програм, а також додаткові заходи, пов'язані з підвищенням заробітної плати та інших соціальних виплат.

Однак якщо проаналізувати бюджетну політику останніх чотирьох років, то можна переконатися, що значна централізація коштів у руках держаки не завжди давала позитивні результати. Так, у 2004 році видатки на соціально-культурні заходи профінансовані тільки на 76,5%, а на народне господарство, у тому числі на так звані бюджетні позички, тобто пільгові кредити за рахунок бюджетних коштів вузькому загалу привілейованих підприємств, - аж на 115,1%. Крім того, дивними є затрати, не передбачені законом, на загальну суму 30,7 трлн. крб., а також затрати на суму 10 трлн. крб., які були профінансовані у грудні 2004 року і пов'язані з підготовкою до осінньо-зимового періоду. Аналогічна картина з виконанням бюджету і в 2005 році.

Ці цифри достатні для принципових узагальнень. Практика виконання бюджету останніми роками переконливо свідчить, що закон про бюджет не є у нашій державі справжнім законом, оскільки іноді бюджетні кошти встановлюються у змінених пропорціях відносно бюджетних показників) з урахуванням соціально-економічної політики, затвердженої Верховною Радою через закон про бюджет на поточний рік.

Головною причиною такої ситуації є порушення бюджетної дисципліни. Жоден бюджет починаючи з 1992 року, не був завчасно поданий на розгляд і відповідно не був затверджений Верховною Радою України. Закономірно, що більшість показників Державного бюджету формується за результатами фактичного його виконання і підганяється під нормативи, яких вимагають міжнародні фінансові організації, що надають Україні реабілітаційні позики для стабілізації народного господарства. [15]

Отже, для стабілізації бюджетної дисципліни, передусім, необхідно, щоб бюджетний процес відповідав Законові «Про бюджетну систему України», прийнятому у червні 2005 року. Згідно із Законом, Державний бюджет на наступний рік має подаватися Президентом України на розгляд Верховній Раді до 15 вересня, а затверджуватися до 2 грудня поточного року. Тобто всі бюджетні процедури повинні реалізовуватися до початку нового бюджетного року. Як свідчить досвід, неприйняття Державного бюджету фактично паралізує роботу усього народногосподарського комплексу.[14]

Для вирішення проблем, пов'язаних з бюджетним процесом, треба орієнтуватися на наступні критерії.

1. Як відомо, Державний бюджет України формується за чинною у світовій практиці методологією. Це означає, що за основу береться розрахунок річного обсягу валового внутрішнього продукту. Залежно від того, як він визначатиметься на наступний рік, залежить і розмір бюджетного фонду України. Якщо ВВП буде заниженим, то це адекватно відобразиться на доходній частині бюджету. В цьому випадку відбудеться недофінансування галузей народного господарства, соціально-культурних установ та інших галузей, передбачених бюджетом. Крім того, не буде належної готівки, що призведе до затримки розрахунків.

У випадку, коли розмір ВВП буде завищеним, нас очікують набагато більші неприємності. Зросте грошово-кредитна емісія, яка призведе до зростання грошової маси, а звідси до інфляції і різкого зростання цін; будуть передбачені нереальні доходи, що, природно, спричинить зростання бюджетних витрат, фактично не забезпечених відповідними доходами.

Тому основна проблема, яку необхідно вирішити, - максимально точно визначити обсяг валового внутрішнього продукту, тобто знайти «золоту середину», враховуючи всі реалії нашої економіки - інфляцію, виробництво товарів і послуг, споживання, нагромадження.

2. Технологія складання Державного бюджету потребує докорінних змін. Зараз практикується система, за якої прибуткова частина бюджету "підганяється" до видаткової, тобто спочатку згідно з вимогами міністерств і відомств формується видаткова частина. Після цього переглядаються можливості прибуткової частини і, якщо вони замалі, пропонується прийняти закони про нові податки або змінити податкові ставки. Таким чином виконання бюджету «прив'язується» до майбутніх змін.

А тому при складанні Державного бюджету необхідно насамперед науково обґрунтовано в межах чинного законодавства про податки розраховувати прибуткову частину. Це дасть можливість державі реально оцінити можливості бюджетної політики на майбутній рік.

В основу побудови прибуткової частини бюджету мають бути закладені такі принципи, які дозволяють державі мати хоча б мінімально достатні фінансові ресурси для її діяльності і одночасно використовувати податки як інструмент регулювання фінансового стану платників, стимулювання зростання виробництва. До даних принципів належать:

- встановлення таких податків, які б забезпечували регулярну мобілізацію фінансових ресурсів у розпорядження держави в розмірах, достатніх для фінансування запланованих заходів;

- застосування таких видів податків, які б забезпечували стабільність фінансового становища держави, повноту, стабільність і своєчасність формування її централізованого фонду;

- запровадження податків, адекватних реальним умовам соціально-економічного становища держави;

- вилучення /повне або часткове/ до бюджету доходів, не пов'язаних із фінансово-господарською діяльністю підприємств і організацій.

3. Питання удосконалення стосунків між ланками бюджетної системи завжди є актуальними. Чинник бюджетний механізм, при якому Ради вищого рівня встановлюють нормативи відрахувань для низів, призводить до паралічу органів місцевого самоврядування. Тому необхідно розподілити сфери Державного бюджету і бюджетів місцевих органів. На державному рівні доцільно фінансувати податки, які мають вирішальне значення для фінансування економіки України. На рівні місцевих органів влади слід залишити видатки, спрямовані на вирішення соціальне питань і підтримку їхнього економічного розрахунку в частині комунальної власності.

Інакше кажучи, необхідно якнайшвидше чітко розподілити компетенцію між центральними органами влади й органами місцевого самоврядування і законодавче закріпити її за ними. Законодавство вже заклало принципи самостійності у складання бюджетів усіх рівнів, але вони ще не зміцнені економічним механізмом, а тому не працюють.

У зв'язку з цим для створення чіткої системи формування бюджетів усіх рівнів, на наш погляд, необхідно чітко розподілити доходи між усіма ланками бюджетної системи, тобто мати визначену законом доходну базу, а стосунки між державним і .місцевими бюджетами будувати з урахуванням умов соціально-економічного розпитку регіонів. Такої мети можна досягти, спрямовуючи 100% податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності та деякі інші податки (наприклад, податок на майно) до місцевих бюджетів.

Проблема бюджетного вирівнювання останнім часом вийшла за межі теорії. Тепер вона нерозривної пов'язана із практичними заходами щодо реалізації в Україні принципу «відносної» самостійності бюджетів усіх рівнів, із міжбюджетним перерозподілом фінансових ресурсів. Без нього неможливо обійтися, оскільки фінансові ресурси деяких місцевих органів влади в силу історичних та інших причин не можуть забезпечити реалізацію цими органами владних повноважень. Вийти з цього становища можна, надавши цим регіонам необхідної допомоги через перерозподіл коштів, виробивши для цього раціональні основи і механізми.

Однак не слід забувати, що чинний механізм фінансової допомоги реально сформувався на базі централізму, який характеризував єдину бюджетну систему колишнього СРСР, перед якою ставилася мета неодмінного забезпечення збалансування доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Ця мета культивувала ідею утримання, придушувала ініціативу нижчих органів влади у пошуках додаткових фінансових ресурсів.

Зараз у Україні використовуються методи, які забезпечують збалансування нижчих бюджетів: субвенції безповоротне цільове фінансування видатків нижчих бюджетів за рахунок вищих, дотації безповоротне надання коштів для відшкодування дефіциту нижчого бюджету; взаємозаліки виділення коштів нижчим бюджетам на відшкодування видатків, пов'язаних із передачею їм видаткових функцій згідно з рішенням центральних органів влади; позики з вищих бюджетів.

Найсерйозніший недолік чинного механізму бюджетного субсидування в тому, що застосовуються не взаємозв'язані, а різноманітні і до того ж не регламентовані відповідними нормами форми перерозподілу бюджетних коштів. Тому сфера чинності кожної з названих чотирьох форм, їх поєднання, конкретні розміри фінансових ресурсів, які перерозподіляються, щоразу визначаються по-різному, індивідуально. В результаті вплив цих методів призводить до адміністрування і суб'єктивізму при прийнятті конкретних рішень.

Отже, необхідно виробити єдині критерії організації всіх видів фінансової допомоги, максимально реалізувати потенціал їх цілеспрямованого впливу на економіку регіону. Фінансову допомогу регіонам треба надавати так, щоб спонукати органи державної влади на місцях розширювати власну доходну базу, розвивати інвестиційну активність, структурно перебудовувати економіку регіонів.

3.2 Шляхи (напрями) удосконалення показників бюджетів

Проаналізувавши Зведений бюджет України за останні роки., можна побачити, що частка видатків постійно зменшується. Крім того структура бюджету є неефективною і необдуманою. Суттєвим важелем вирішення бюджетних проблем слід розглядати розумні обсяги та структуру державних витрат. Водночас практика переконує, що ряд витрат бюджету, насамперед оборонні, адміністративно-управлінські, мало еластичні по відношенню до падіння виробничого та податкового потенціалів. Особливо чітко простежується тенденція їх зростання в умовах інфляції. Для забезпечення цілеспрямованого впливу державних витрат на економіку раціональна бюджетна політика повинна відображати, з одного боку, специфіку сучасного перехідного етапу, а, з другого — реалізуватися шляхом поступового нарощування арсеналу заходів з регулювання внутрішнього державного попиту, притаманного ринковій економіці. У такому випадку у бюджетній політиці досягається узгодженість з необхідністю стимулювання економічного розвитку і з інтересами економічної безпеки держави.

В Україні, як і в будь-якій іншій країні, питання про зменшення затрат бюджету є досить актуальним. Тому положення Бюджетного кодексу України повинні визначити такий регламент прийняття рішень, який би дав змогу забезпечити досягнення ефективних результатів. Стосовно процесу бюджетного планування це означає, що процес розгляду і затвердження бюджету необхідно розбити на два етапи, Перший етап — затвердження ключових параметрів бюджету, до яких входять доходи бюджету, бюджетний дефіцит (в абсолютному вираженні та в процентах до ВВП), загальний обсяг витрат державного бюджету, в тому числі — трансферти місцевим бюджетам. Другий етап — затвердження витрат державного бюджету в розрізі розділів функціональної класифікації.

В останні роки спостерігається зростання асигнувань підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.

Використовуючи досвід країн із розвинутою ринковою економікою, слід розглядати ще одне джерело фінансового забезпечення фінансової сфери – меценатство, спонсорство. Це досить нове явище в економічному житті України, як благодійність. Її можна трактувати як не комерційну (неприбуткову діяльність організацій і окремих осіб), спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. У більш широкому розумінні благодійність визначається як інвестування соціальної сфери. В умовах кризи основним її джерелом в Україні служать кошти міжнародних благодійних організацій.

Наступним джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури є страхування – пенсійне, медичне, соціальне. Через систему страхування здійснюється перерозподіл грошових засобів від працездатних до непрацездатних, від тих, хто працює, до безробітних. Використання страхування гарантує матеріальну підтримку на старість, у разі інвалідності, захворювання.

Серед інших джерел пенсійного забезпечення виділяються кошти державного бюджету на цільове фінансування. Відраховуючи внески у вказані фонди, кожен, хто працює, одержить на старість пенсію, будь-які виплати, допомогу у разі страхового випадку. Доцільно за рахунок Фонду соціального страхування проводити заходи з профілактики профзахворювань, оскільки суми для відшкодування потерпілим значно перевищують видатки на лікування у зв’язку з одержаним професійним захворюванням.

І останнє джерело – кредитування. У соціальні сфері вони являє собою плату за послуги за рахунок отриманих кредитів. Така практика широко розповсюджена на Заході, особливо так звані студентські позики. Не всі молоді люди, що бажають одержати освіту, можуть відразу власними коштами оплатити своє навчання. Тому доцільно взяти позику в банку. При цьому розробляється особливий порядок видачі кредитів, відсотків, умов повернення, перелік пільг. Постає також проблема при наданні житлової позики. Необхідно упорядкувати систему інвестування житлового будівництва, випуску термінових або безстрокових житлових сертифікатів, акцій.

Крім проблеми фінансування соціальної сфери існує також проблема фінансування державного боргу. Існування державного боргу, в принципі, не є виключним та негативним фактором. Більшість країн з розвинутою економікою мають державний борг, проте це не стало причиною дестабілізації їх економіки, так як в них відбувається чіткий контроль над розмірами державних позик, і чітко визначені методи їх покриття. Теперішні фінансові проблеми в Україні багато в чому можна пояснити саме стрімким збільшенням державного боргу, без пошуку джерел його покриття. Як наслідок відбувається прискорення інфляційних процесів, і як результат – посилення нестабільності грошових відносин.

Вплив інфляції на бюджетну систему України багатофакторне, тому програма по боротьбі з інфляцією повинна включати комплекс дій, направлений на оздоровлення фінансового стану в країні. Ці дії повинні бути направлені проти тих факторів, які мали місце протягом останніх років. До них відносяться:

1) збільшення грошової маси за рахунок автоматичного збільшення зарплати, незалежно від результатів праці.

2) збільшення безготівкових розрахунків за рахунок кредитування низько рентабельних підприємств

3) збільшення цін на енергоносії, основні види сировини та матеріалів

4) монопольне ціноутворення в умовах монополізації більшості видів промислового виробництва, що призводить до збільшення цін виробника

5) витрати на конверсію підприємств

Без зниження рівня інфляції не можуть бути ефективно використані витрати бюджету, направленні на соціальні потреби.

Крім того для зменшення витрат можливі також різні процедурні обмеження щодо прийняття бюджетних рішень. Зокрема, законодавчі акти, чинність яких призводить до збільшення державних витрат (наприклад, про підвищення заробітної плати державних службовців, про збільшення пенсій або про додаткові соціальні гарантії), можуть прийматися тільки за наявності в розпорядженні держави відповідних доходів.

Проте головним моментом в вдосконаленні фінансів є не стільки зменшення затрат, як збільшення доходів бюджету.

Вирішити задачу збільшення доходів держави не можна лише шляхом адміністративного тиску, не створивши при цьому для підприємств ефективних економічних стимулів для сплати податків. Варто скоротити податкові пільги, однак це скорочення не повинне бути механічним. Одержання податкових пільг повинне залежати від корисності і важливості для суспільства того чи іншого виду діяльності.

Велика кількість податкових пільг для одних підприємств означає високі податкові ставки для інших, що змушує останніх ховати свої доходи з метою збереження конкурентноздатності.

При зменшенні податкових пільг з'явиться можливість цілеспрямовано використовувати видаткову частину бюджету для підтримки деяких пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку суспільства.

Одним з напрямків вдосконалення бюджетної системи в умовах ринкової економіки є демократизація формування і використання усієї системи бюджетів. В Україні необхідно створити таку систему формування бюджету, яка б зацікавила і виробників і органи влади, збільшувати доходи і використовувати їх з найбільшою ефективністю.

У ринкових умовах бюджет є основним інструментом державного регулювання соціально-економічних процесів. Надходження до бюджету безпосередньо залежать від стану виробництва. У свою чергу можливість утримувати соціальну сферу, забезпечувати соціальний захист населення залежить від стану надходжень до бюджету. Формування дохідної та видаткової частин бюджету пов'язане з основними макропоказниками економічного й соціального розвитку України на відповідний рік.[10]

Із прийняттям Конституції України, Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", із затвердженням нової структури Класифікації доходів та видатків бюджету виникла необхідність внесення змін до основного бюджетного закону. Крім того, створення Державного казначейства поставило вимогу визначення законодавчих норм виконання державного бюджету через систему казначейства.

Бюджетна політика має особливо важливе значення як у досягненні загальних цілей ринкової трансформації, так і у вирішенні завдань подолання кризи та забезпеченні економічного зростання.

Які ж основні завдання бюджетної політики на сучасному етапі?

Це передусім нарощування бюджетного потенціалу, який би був в змозі здійснити державні видатки для відновлення економічного зростання, забезпечити фінансовими ресурсами ефективне функціонування економіки, сприяти зміцненню держави.

Необхідно намітити і здійснити заходи з упорядкування державних видатків та їх скорочення шляхом структурної перебудови виробництва, житлової й комунальної реформ, розвитку приватних освітніх і лікувально-оздоровчих установ, страхової медицини, недержавних пенсійних фондів з урахуванням необхідності забезпечення державних гарантій щодо фінансування мінімальних соціальних стандартів, підтримки непрацездатних верств населення.

Слід розширити практику розміщення державних цінних паперів серед населення, вести лінію на забезпечення їх гарантійних переваг перед вкладеннями заощаджень в іноземну валюту.

Треба здійснювати довгострокову політику регулювання бюджетного дефіциту, відмовитися від його споживчого характеру з метою використання джерел фінансування бюджетного дефіциту в інвестиційних цілях. Законодавчо усунути можливість затвердження дефіцитних бюджетів органами місцевого самоврядування.

Варто домогтися реалізації принципу сильного і сталого державного бюджету. Подолати спроби окремих органів місцевого самоврядування стверджувати те, що адміністративно-територіальні утворення виступають перед центром як платники податків, тоді коли такими є лише юридичні й фізичні особи. Створити умови для зацікавленості місцевих органів виконавчої влади у мобілізації загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

Актуальною є проблема бюджетних взаємовідносин.

Це проблема, розв'язання якої віками шукали багато народів і держав. Її відмінність полягає в тому, що в ній фокусуються усі загальнолюдські, державні, національні інтереси і трансформуються в систему координат грошових відносин. Кожна держава шукає і знаходить тут свої вирішення.

Так, механізм бюджетного федералізму у США формувався багато десятиріч у суперечливих умовах. І лише в останні десятиріччя складися стабільна система фінансової взаємодії федерального уряду, штатів і територій. Воднораз перенесення знайдених іншими країнами вирішень і інші умови може дати зовсім інші наслідки. Використовуючи багатий світовий досвід, нам треба знайти власне вирішення цього питання,

Бюджетний федералізм реалізується через єдину соціально-економічну і бюджетно-фінансову політику держави. Це дає в умовах самостійності, відносної автономії кожного бюджету поєднувати фіскальні, соціальні й економічні інтереси центру з інтересами адміністративно-територіальних утворень та органів місцевого самоврядування.

Законодавче закріплення бюджетної самостійності кожного рівня влади має поставити перепону в прийнятті необґрунтованих рішень як із боку центральної виконавчої влади, так і з боку місцевих органів управління.

Єдність бюджетної системи забезпечується не лише єдиною правовою базою, а й одноманітністю самого бюджетного процесу: використанням єдиної бюджетної класифікації, єдністю форм бюджетної документації, поданням необхідної статистичної і бюджетної інформації з одного рівня на інший для складання зведеного бюджету.

Послідовна реалізація механізму міжбюджетних відносин нині ускладнюється браком бюджетних коштів. Бюджетна практика розвинутих країн свідчить, що жодній із них не вдавалося забезпечити розмежування доходів між ланками бюджетної системи якимось одним способом, завжди застосовувалася їх комбінація.

Наші законодавці при формуванні чинної податкової системи не мали чітко сформульованих принципів розмежування доходів між бюджетами рівнів. У результаті незрозумілими є причини, що зумовлюють віднесення податків, зборів та Інших обов'язкових платежів до тієї чи іншої групи.

Водночас було б помилковим зосереджувати увагу лише на механізмах закріплення дохідних джерел між державним і регіональними бюджетами. Першим важливим кроком в удосконаленні системи бюджетних відносин має бути закріплення відповідальності за фінансування різних видів державних витрат і формування нормальних взаємовідносин із виконання видаткової частини бюджету.

При закріпленні бюджетних повноважень між рівнями системи основне питання полягає в тім, влада якого рівня повинна забезпечувати виконання різного роду державних функцій із фінансування видатків і надання послуг.

Відсутність системи оцінок потреби бюджетних видатків на регіональному рівні створює протиріччя між різними владними рівнями при обговоренні бюджетних проблем.

Перебудова бюджетної системи стосується не лише взаємовідносин між державним та регіональними бюджетами, а й відносин бюджетів вищестоящого рівня до бюджетів нижчого рівня.

Кошти місцевих бюджетів — основа фінансової бази органів місцевого самоврядування. Однак у більшості випадків вони не можуть забезпечити ефективного впливу цих органів на соціально-економічні процеси.

Створення механізму розвитку міжбюджетних відносин на регіональному рівні — досить серйозне питання, воно сприятиме виходу з тієї кризи, яка є сьогодні. Воднораз система міжбюджетних відносин при всій її важливості — лише частина загальної проблеми самостійності органів влади відповідного рівня. При найдосконаліших формах міжбюджетних відносин неможливо розв'язати проблему достатку фінансових ресурсів без поліпшення стану економіки.

З метою удосконалення міжбюджетних відносин необхідно було б:

— вирішити завдання раціонального розмежування видатків і доходів між ланками бюджетної системи;

— зберегти раніше чинний принцип зацікавленості центральних і місцевих органів виконавчої влади у мобілізації загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів, тобто зробити їх регулюючими;

— підвищити рівень власних доходів бюджетів адміністративно-територіальних утворень;

— усунути штучну дефіцитність територіальних бюджетів шляхом покриття її за допомогою бюджетного регулювання;

— привести законодавство у відповідність із наявними джерелами фінансування.

Однією з проблем у бюджетній сфері залишається питання державних видатків. У нас недостатньо зроблено змін щодо змісту, спрямування бюджетних видатків, методології їх планування і фінансування.

У своїй більшості видатки механічно перенесені зі старої бюджетної системи в нинішнє життя. Тим часом відбулися істотні зміни в галузі демократизації управління.

Так, відбуваються значні зміни в освітній сфері. Нині вже поряд із державними установами з'явилося багато приватних установ і закладів. Водночас планування бюджетних видатків відбувається так, буцімто цього не сталося.

Останнім часом намітилася тенденція до зниження загального обсягу фінансових ресурсів, що перерозподіляються через бюджетну систему. Але в умовах перехідної економіки провідна роль бюджету в перерозподілі фінансових ресурсів, як і національного багатства в цілому, є об'єктивною реальністю. Це зумовлено тим, що за допомогою бюджету здійснюється регулювання таких економічних процесів, яких не можна досягти іншими методами, в тому числі й чисто ринковими.

За нинішніми розрахунками, доходи зведеного бюджету та Пенсійного фонду на 1998 р. оціночно становитимуть 38,8% валового внутрішнього продукту. Порівняно з 1996 р. частка доходів у валовому внутрішньому продукті зменшилася на 7 процентних пунктів.

Співвідношення обсягу бюджету і валового внутрішнього продукту — важлива економічна проблема. З розвитком ринкових відносин цей показник матиме тенденцію до зростання. Це зумовлено підвищенням ролі держави в розподільчих процесах. Проблема в пошуку розумних форм і методів цього перерозподілу.

Якщо порівняти із зарубіжними країнами, то можна назвати такі показники рівня урядових витрат до валового внутрішнього продукту (1996 р.): Австрія — 51,7%, Бельгія - 54,3%, Франція — 54,5%, Італія - 52,9%, Німеччина — 49%, Швеція — 64,7% ("The economist", 20 вересня 1997 р.).

Аналіз моделі економіки, яка формується в Україні, дає підстави твердити, що в наступні роки через бюджет (без Пенсійного фонду) має перерозподілятися не менш як 30% валового внутрішнього продукту. Таке співвідношення буде найоптимальнішим і зумовлюється соціальною спрямованістю обраної моделі економіки, необхідністю структурної перебудови значної частини галузей народного господарства.[1.2]

Висновки

Державний бюджет є одною із головних ланок фінансової системи. З його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, перерозподіленого фінансовими методами. У цій ланці зосереджуються найкрупніші прибутки і найбільш важливі в політичному й економічному відношенні витрати. Бюджет тісно пов’язаний з іншими ланками фінансової системи, виступає координуючим центром і надає їм необхідну допомогу у формі бюджетних дотацій, субсидій, гарантій, забезпечуючи більш-менш нормальне функціонування інших ланок фінансової системи.

Дослідження проблем формування доходної частини Державного бюджету України викликає інтерес, насамперед тому, що саме бюджет характеризує рівень економічного розвитку країни, і завдяки правильному здійсненню бюджетного процесу забезпечується економічна і соціальна стабільність та належний життєвий рівень населення.

Список використаної літератури

1. Закон України ,,Про державний бюджет на 2008” /Урядовий кур’єр / - від 9.01.07 №4

2. Закон України „Про Державний бюджет на 2007 рік” (http://www.rada.gov.ua)

3. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21.05.1997 р., №280/97.

4. Аптекар С., Краснова В. Про формування місцевих бюджетів//Економіка України. – 2004

5. Бюджетний кодекс України.

6. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004.

7. Бюджетний менеджмент: Підручник / Федосов В., Опарін В., Сафонова Л. та ін. За заг. ред. В. Федосова. – К.: КНЕУ, 2004.

8. Василик О.Д., Павлюк К,В. Бюджетна система України. Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

9. Гаркавенко О.С. Бюджетне планування: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2003.

10. Деркач М. Формування фінансової бази регіонів // Екон. України. - 2003. - № 1.

11. Дзюбик С.Д. Фіскальна політика. Київ: УАДУ, 2004.

7. Кваша О.О. Парадигмальний підхід до прогнозування доходів зведеного бюджету України // Наукові праці НДФІ, № 10, 2006 р.

8. Ковальчук С.В., Форкун І.В. Фінанси. Львів: “Новий Світ – 2000”, 2005

9. Опарін В.М., Малько В.І., Кондратюк С.Я., Коломієць Г.Б. Бюджетна система. Київ: КНЕУ, 2002.

10. Слухай С. Прямі бюджетні трансферти в системі міжбюджетних відносин /’Фінанси України’.- 2006. - № 12.

11. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки. Київ: Вікар, 2003.

12. Чугунок І.Я., Самошкіна О.А. Теоретико-методологічні засади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету. // Фінанси України. – 2004. – № 9.

13. Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. Київ: НІОС, 2005,

14. Юрчишин В.В.. Макроекономічна стабілізація в Україні. Київ: УАДУ при Президентові України, 1999,

15. Януль І.Є. Бюджетний процес в Україні та напрями його вдосконалення // Фінанси України. – 2006. – № 9.