Збірка "З вершин і низин"
За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися в збірках, а лише в періодичній пресі або ж залишилися в рукописа 1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».
Збірка "З вершин і низин" — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. "Укладаючи матеріал для цієї книжки, — писав І.Франко у "Передньому слові", — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність". Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні.
PROFUNDIS
Гімн
Веснянки
"Гримить! Благодатна пора наступає..."
"Гріє сонечко!.."
"Земле, моя всеплодющая мати..."
"Розвивайся, лозо, борзо..."
"Не забудь, не забудь..."
"Ще щебече у садочку соловій..."
"Весно, ох, довго ж на тебе чекати!.."
"Ой, що то в полі за димове?.."
"Веснянії пісні..."
Vivere memento!
Осінні думи
Журавлі
"Паде додолу листя з деревини..."
Скорбні пісні
"Не винен я тому, що сумно співаю..."
"Бувають хвилі - серце мліє..."
"До моря сліз, під тиском пересудів..."
"Нехай і так, що згину я..."
"Тяжко-важко вік свій коротати..."
"Мій раю зелений..."
Нічні думи
"Ночі безмірнії, ночі безсоннії..."
"Догорають поліна в печі..."
"Не покидай мене, пекучий болю..."
"Місяцю-князю!.."
Думи пролетарія
На суді
Semper idemi
Ідеалісти
"Всюди нівечиться правда..."
Супокій
Товаришам
"Не люди наші вороги..."
Excelsior!
Беркут
Човен
Каменярі
Ідилія
Профілі і маски
Поезія
Поет
Пісня і праця
Чим пісня жива?
Співакові
Рідне село
Україна
Моя любов
Картка любові
"Плив гордо яструб в лазуровім морі..."
Тріолет ("І ти лукавила зо мною!..")
"Я не лукавила з тобою..."
"Я буду жити, бо я хочу жити!.."
Знайомим і незнайомим
Корженкові
N.N. ("Виступаєш ти чемно, порядно...")
N.N. ("Будь здорова, моя мила...")
Олі
Гриць Турчин
Оси
"Був у нас мужик колись..."
"Послухай, сину, що премудрість каже..."
"Хлібороб"
"Ужас на Русі"
Сонети
Вольні сонети
"Сонети - се раби. У форми пута..."
"Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський..."
Котляревський
"Вам страшно тої огняної хвилі..."
"Як те залізо з силою дивною..."
Сікстинська мадонна
Пісня будущини
"Колись в сонетах Данте і Петрарка..."
Тюремні сонети
"Се дім плачу, і смутку, і зітхання..."
"Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець..."
"Колись в однім шановнім руськім домі..."
"У сні мені явились дві богині..."
"І говорила перша: "Я любов..."
"І говорила друга: "Я ненависть..."
"Сидів пустинник біля свого скиту..."
"Багно гнилеє між країв Європи..."
"Тюрмо народів, обручем сталеним..."
Галицькі образки
В шинку
Максим Цюник
Галаган
Гадки на межі
На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.
Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.
Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.
Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.
Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.
Іван Франко (1856-1916)
Біографія, творчість
"Іван Франко - це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості"
Максим Рильський
"На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь...
Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя", — писав той, хто висвітив цим вогнем найтемніші куточки життя народу, змалював їх перед цілим світом. Крім того, він збагатив своєю працею багато галузей європейської науки
Іван Франко народився в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині коваля Якова Франка і Марії Кульчицької.
Батько рано помер, проте, помітивши виняткову допитливість і обдарованість сина, встиг віддати його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна, де викладали польську й німецьку мови, початкову арифметику. Дядько Івана, Павло Кульчицький, житель цього села, навчив його читати й писати українською, а тітка Людвіга Кульчицька, яка походила із "загонової шляхти", розповідала малому про польське повстання 1863 р.
Потім Іван навчався у дрогобицькій "нормальній школі" отців василіан. Уже наприкінці першого року, склавши іспити, він одержав "першу локацію", тобто відзнаку. Враження шкільного дитинства згодом виллються в оповідання "Грицева шкільна наука", "Отець-гуморист", "Олівець" та ін. Завдяки старанням вітчима, Гриня Гаврилика, 1867 р. він вступив до Дрогобицької гімназії, де отримав ґрунтовні знання з класичних мов, історії, математики тощо. Там він багато читав і почав писати вірші.
Перший вірш Франка мав назву "На Великдень 1871 року" й був присвячений батькові. Ще в гімназії хлопець брався перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, "Слово о полку Ігоревім", "Краледворський рукопис" (одну зі знаменитих літературних містифікацій Вацлава Ганки, що спричинилися до чеського національного відродження).
1874 р. у львівському студентському журналі "Друг" під псевдонімом "Джеджалик" уперше з'являються вірші вісімнадцятирічного Івана — "Моя пісня" і "Народна пісня".
Скінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 р., юнак вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут він поринає у вир українського суспільного життя, стає членом "Академічного гуртка", знайомиться з М.Павликом та І.Белеєм (з якими довгі роки співпрацюватиме на громадській і редакційній ниві), бере участь у виданні журналу "Друг".
Тоді юнак був закоханий в Ольгу Рошкевич, дочку священика з Лолина. Та, на жаль, стосунки не склались, і заручини було розірвано.
З 1877 р. Франко починає друкувати оповідання з життя бориславських нафтовиків. Ці твори, за висловом автора, приносять йому "скандальний успіх".
Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 до березня 1878 р. письменник перебуває у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито "була відгалуженням російських соціалістичних організацій". Вийшовши на волю, Франко підтримав М.Павлика, який, також звільнившись із ув'язнення, розпочав організацію нового журналу — "Громадський друг". Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М.Павлика міняти назву журналу — третє його число вийшло під назвою "Дзвін". Тут були вміщені знамениті "Каменярі" Франка. У четвертому числі, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою "Молот", було надруковано деякі сатиричні поезії Франка та закінчення повісті "Boa constrictor". Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки "Дрібної бібліотеки" — видання, поширювані силами університетської молоді.
Взимку 1880 р. Франко, не отримавши обіцяної підтримки від "Київської громади", поїхав на село до свого приятеля Геника, де почав працю над першим у європейській літературі романом з робітничого життя "Борислав сміється". В березні того ж року він був удруге заарештований — за підозрою у причетності до селянських заворушень, які відбулися напередодні поблизу Коломиї. Він пробув за ґратами три місяці й був висланий до Нагуєвичів у супроводі поліції.
Повернувшись до Львова, уже в січні 1881 р. Франко починає видавати журнал "Світ". Тут він друкує свої твори, праці з шевченкознавства. Проте ця робота не рятувала від злиднів. Журнал мав 150 передплатників, тож прибутку вистачало лишень на оплату типографії. Сам Франко знімав тоді куток на Підзамчі — передмісті Львова.
У квітні 1881-го він знову повернувся до Нагуєвичів, де прожив майже безвиїзно три роки. Попри брак необхідної літератури, важку для хворого Франка фізичну працю, він продовжує писати. Готує до друку переклад "Фауста", закінчує повісті "Борислав сміється" й "Захар Беркут".
Прагнучи щонайтісніше об'єднати патріотичну інтелігенцію України обабіч кордону, Франко у 80-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв'язки з київськими діячами. Серед його нових знайомих були М. Лисенко, О.Кониський, В.Антонович. Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні вийдуть "Гамлет" у перекладі М.Старицького, "Книга пісень" Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін.
У 1883 р. Франко публікує в журналі "Зоря" історичну повість "Захар Беркут", де опоетизовано героїчну боротьбу Галичини проти монголо-татарської навали. Це твір із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом.
У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначені повісті "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Лель і Полель".
Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це донедавна вважали ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Наприкінці XX ст. за повістю І.Франка "Перехресні стежки" було знято один із перших в Україні детективних телесеріалів "Пастка", автори якого кінорежисер О.Бійма та оператор Л.Зоценко одержали Державну премію імені Т.Г.Шевченка.
Проблемам сучасності були присвячені повісті " Boa constrictor", "Борислав сміється", "Бориславські оповідання", новели з життя галицького селянства "Сам собі винен", "Ліси і пасовиська", "Лесишина челядь". Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто й загибель галицького селянина. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом "Галицькі картинки" (1880—1885).
Найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом.
На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.
Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.
Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.
Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.
Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.
Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" — особиста трагедія поета.
Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени "Старої громади".
"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого", — згодом розчаровано писатиме поет.
Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, "москалька", "малороска", що "ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко" (Г.Величко).
Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Вони разом видавали журнал "Житє і слово". Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування.
До божевілля дружини було зовсім недалеко.
Через 14 років Франко перевидасть "Зів'яле листя". Уже зовсім хворий (паралізовані пальці, чорна пов'язка на очах), він мужньо визнає, що книга має "біографічний ключ". Була любов без взаємності до красуні Целіни Журовської. Та її серце залишилось глухим, а душа німою.
Збірка "Мій Ізмарагд" (1898), як і видана на її основі збірка "Давнє й нове", — звернення до давніх переказів, притч, але з незмінною проекцією на сучасність. Збірка "Із днів журби" (1900) була наслідком численних особистих драм і невдач. В ній звучить туга, передчуття "пізнього віку".
Перу Франка належать поеми: "Панські жарти" (1887), "Смерть Каїна" (1889), "Сурка" (1890), "Похорон" (1899), "Іван Вишенський" (1900) та ін. В "Івані Вишенському" поет осмислює конфлікт особистого і громадського на прикладі долі видатного українського письменника і громадського діяча XVI—XVII ст., котрий був об'єктом також потужної наукової дослідницької роботи Франка. Історичний малюнок Хмельниччини дано в поемі "На Святоюрській горі".
Драматургія Франка — невід'ємна складова українського театру. Першиною його доробку є соціально-психологічна драма "Украдене щастя" (1894), сюжет якої побудовано на живих джерелах народної творчості. Численні пісні про жіночу долю, що їх Франко називає "жіночими невольничими псалмами" ("Жіноча неволя в руських піснях народних"), лягли в основу сюжету, з них вибудувано сповнений журби й туги за кращою долею образ Анни. Ця драма уславлена такими зірками української сцени, як Амвросій Бучма (Микола Задорожний) і а Наталя Ужвій (Анна).
Окрему групу становлять сатиричні твори, алегоричні казки ("Лис Микита", "Абу-Касимові капці"), притчі та фейлетони ("Казка про Доброту", "Свинська конституція", "Історія кожуха"). Затхлість, філістерство, міщанська обмеженість інтелігенції знайшли в особі Франка непримиренного викривача.
У липні 1886 p., після розриву з редакцією "Зорі", де він працював близько двох років, Франко мусив піти, як він сам казав, у "найми до сусідів" — стати редактором польської соціал-демократичної газети "Kurjer Lwowski". Цю роботу він отримав за сприяння своїх приятелів — польських соціалістів Болеслава Чернявського та Людвіга Інлендера. Ця посада давала певну матеріальну незалежність, змогу вільно висловлювати свої думки, не рахуючись із позицією галицьких партійних ватажків.
1889 р. Франка знову заарештували, цього разу на два з половиною місяці, позбавивши можливості впливати на результати вересневих виборів до сейму. Після ув'язнення він продовжує наукову, літературну і громадську діяльність. 1890 р. бере активну участь у заснуванні Русько-Української радикальної партії та її друкованого органу — газети "Народ". Знайомиться з М.Коцюбинським, Лесею Українкою, зустрічається у Відні з М.Драгомановим, листується з відомою польською письменницею Елізою Ожешко.
1891 р. йому вдається нарешті закінчити Чернівецький університет. 1893-го він захищає у Відні дисертацію "Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія", яку влада перешкодила захистити у Львівському університеті. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, де 1895 р. прочитан пробну лекцію: "Наймичка" Т.Г.Шевченка". Але антиукраїнська настроєна професура зробила все можливе, щоб Франко не зміг використати університетської кафедри для пропаганди своїх поглядів.
Тоді ж, 1895-го, Франко погодився балотуватися до парламенту. Та австрійські реакціонери разом із польськими шовіністами щоразу (1895, 1897, 1898) вдавались до провокацій і насильства, щоб перешкодити його обранню.
У 1894—1897 pp. Франко видавав уже згадуваний журнал "Житє і слово", а в 1898-му разом із В.Гнатюком виступив фундатором та одним із редакторів "Літературно-наукового вісника" — журналу, який на чверть століття став справжньою громадською і мистецькою трибуною України.
На початку 1897 р. після хвороби Франко майже втратив зір. Того ж року він пішов із "Kurjera Lwowskiego", але не лишився без підтримки. Молодь зібрала двісті гульденів на видання збірки віршів "Мій Ізмарагд". 1898 р. приніс іще одне розчарування — розкол у партії радикалів, до якої входив Франко. Він мусив вийти з партії.
З великим піднесенням поет зустрів революційні події 1905-го: "Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму".
На хвилі піднесення він пише поему "Мойсей", в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя народу, в його силу.
Праці Франка з історії і теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, але їх і досі по-справжньому не оцінено. В поглядах Франка на історію — складовій частині його філософських і суспільно-політичних поглядів — були значні елементи історичного матеріалізму, проте загалом він стояв на позиціях еволюціоністського позитивізму. В численних наукових працях ("Мислі о еволюції в історії людськості" (1881—1882), "Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині" (1898), "Знесення панщини в Галичині" (1898), "Польське повстання в Галичині 1846 року" (1884), "Причинки до історії України-Руси" (1912) та ін.) різнобічно висвітлено проблеми всесвітньої історії.
Порад з оригінальними історичними працями — переспіви та переклади праць істориків античності. Крім того, Франко порушив багато питань історії ("Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах" (1898), "Студії над українськими народними піснями" (1908—1913), "Дайте Лліґєрі" (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведено селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших його ідей — духовна єдність нації всупереч її розірваності між імперіями інших народів: "... ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів". Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов'ян.
На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. "Академія в одній особі" — називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення "о возведении галицийского ученого исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности", а 1916-го Російська академія наук присуджує йому премію за працю "Студії над українською народною піснею".
Та в 1907 р. життя письменника знову ускладнилось. Редакція "Літературно-наукового вісника" переїхала до Києва, і Франко знову лишився без роботи. У 1908 р. він захворів на нервову хворобу — контрактуру рук і пальців. Лікування у Ловрані (на Адріатиці) і в Одесі давало тільки тимчасове полегшення. Свої праці він диктував синові Андрієві, и сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, припасувавши до руки олівець.
У цей час видаються вірші й переклади раннього періоду — "З літ моєї молодості" (1914), зібрані й опрацьовані раніше етнографічні та фольклорні матеріали, друкуються окремі художні твори. Опубліковано Нариси з історії української літератури в Галичині" (1910).
Звістка про смерть великого письменника і мислителя 28 травня 1916 р. поширилася далеко за межі рідного краю.
Помер він на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. А оскільки був "такий бідний, як цілий наш народ", ховали І.Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій (померлого перед тим Шухевича) вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в "парадному" поховальному обряді, "виділила" лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин... Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр.
Франку належать понад п'ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки. Випущені у світ п'ятдесят томів — лише третина написаного (за радянських часів кількість томів будь-кого не мала перевищувати доробку "вождя світового пролетаріату").
Небагато можна назвати в історії людства постатей, рівних йому за різнобічністю таланту й наполегливістю, гідними титанів Відродження...
Валерій Шевчук «Із вершин та низин»
Заголовок книги, яка лежить перед тобою, дорогий читальнику, знайомий тобі: звісно, так затитулував одну зі своїх поетичних збірок Іван Франко: «З вершин і низин». Наша трансформація — «Із вершин та низин» — зроблена зумисне, щоб, з одного боку, залишити назву, яка твердо вписана в історію української літератури, а з другого — нагадати, що йдеться тут не про знамениту збірку І. Франка, а про цілий комплекс української літератури — від найдавніших часів до революції, а Іван Франко, як ніхто, спричинився до його якнаймасштабнішого вивчення та й становлення. Отже, заголовок «Із вершин та низин» я використовую, позичаючи його у свого великого попередника, аби віддати йому честь як найбільшому історику нашої літератури, вважаю-бо Івана Франка одним зі своїх учителів — саме на його творах я формував своє естетичне й наукове мислення.
Мені хотілося по-справжньому поблукати по вершинах та низинах рідної літератури й наділяти увагою не лише великих синів та дочок нашої культури, але й менших за своїм значенням і внеском, забутих чи призабутих; не зайвим, уважав я, згадати й таких, хто в літературу тільки стукався, а не достукався, в кого доля склалася й не склалася, щоб читач міг, хай і в найзагальніших рисах, побачити й відчути літературний процес в Україні — оте широке й не завжди добре вивчене річище, що в ньому багато пливучого й потонулого, відомого й невідомого, багато загадок, драм, дивовижних випадків, особливих ситуацій та явищ.
Отже, ця книжка документальна: кожна найменша фабула з неї супроводжується посиланням на наукову роботу, звідки взято ті чи інші факти; інколи ці факти беруться не з одної, а з кількох праць, інколи вони коригуються новішою літературою, словесно формуються в ту чи іншу історійку, бо я дбав, щоб книга добре читалася, адже її призначення популяризаційне — мені хочеться зацікавити українського читача якнайширшого, тому й розмова моя з ним відбувається найщиріша й найприступніша.
Ще одну маю турботу: оскільки в середній школі та й у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, знову-таки через оте знеславлене звуження нашої культури, предмет української літератури засхоластизувався і спримітивів, учителеві, який підходить до своєї роботи творчо, з цієї книги буде змога добути чимало фактів та історій, які допоможуть оживити виклад предмета, а відтак не тільки дати учневі знання, але й зацікавити його самою літературою.
І про таке я дбав, складаючи видання. Перечитуючи давню періодику та рідкісні книги, немало дивувався: скільки цікавого там лежить без ужитку,— а таки добре було б те цікаве повернути в живе культурне буття. Ми якось розучилися дивитися на літературний процес минулого як на частину життя, для нас це по-схоластичному ілюстрація того чи іншого (визнаного за єдино правдиве) уявлення про минуле життя, тому й факти під те уявлення підганяємо. А життя було багатше й цікавіше, котилося й текло, нерегламентовано дихало, не вкладалося у відведені йому прокрустові ложа, адже все то були живі люди зі своєю величчю й малістю, своїми радощами, смутками й горем. Отож я й вирішив поглянути на колишніх діячів нашої літератури не як на іконні чи агіографічні образи, а таки як на живих і сущих.
Звісно, ця книжка не універсальна, вона могла б захопити в коло свого огляду десятки інших імен, адже ми мали продовж тисячолітнього свого літературного існування таки багату традицію, і не одному уму її освітлювати, й не одним рукам її опрацьовувати. Іван Франко, починаючи свій «Нарис історії українсько-руської літератури» (Львів, 1910 р.), так написав: «Лежить щось у історії і в природі українського (південно-руського або малоруського) народу, що вказує на тисячолітній зв’язок його людності із заселеною ним країною: та сама постійність і однаковість при частковій ріжнородності, та сама сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні». І це справді так: культура наша протягається у глибину глибинну. Через це думається мені й про таке призначення книги: може, захопить вона когось із молоді, хтось захоче піти на ті ж стежки, котрими блукав я, чи пошукати стежок неходжених і стати, відтак, літературним слідопитом,— тоді й розказати новому поколінню читачів те, чого не розповів я чи мої сучасники-літературознавці. Адже дивовижна річ — історія української літератури! Ціле Життя її вивчаю і ціле життя дивуюся з її безбережності, з її глибин, з її, я б сказав, непізнаності. Постійно щось у ній відкриваю, щось у ній розшукую, з чогось завжди вражаюся — немає тому кінця-краю. Мандрую захоплено по її тисячолітніх дорогах і стежках: виїжджених, і утоптаних, і порослих травою забуття. І никне та трава од жалощів, од туги, як сказав автор «Слова о полку Ігоревім», бо ми часом буваємо ліниві до пізнання власного минулого, бо ми на тих стежках та дорогах так багато власного добра розгубили! І справді, тільки в наші часи починає проступати з туману незнання велична будова українського літературного ренесансу та бароко, і XIX століття ще далеко нами не пізнане, а жили ми завжди важко, складно, бо постійно стояло перед нами оте шекспірівське «бути чи не бути». Нас відучували від самосвідомості, переконували, що мова наша — не мова, що народ наш — не народ, а культура — не культура. І це в той час, коли ми стільки мали цікавого й гарного, цільного й прекрасного, дорогого і золотого, як писав Тарас Шевченко.
Отож і думається мені: щоб пізнати культурний комплекс свого народу, не досить знати кількох найвидатніших своїх діячів та їхню творчість — потрібно пізнати її у всій складності і багатоманітній сув’язі, у всій сукупності її явищ та імен, справді, її вершини й низини, величні й малозначні її явища. Тому героями моєї книжки виступають не тільки визначні, але й другорядні письменники,— всі вони трудилися на одній ниві і всі клали (один більше, інший менше) свою частку в будівлю нашого духу. Всі вони посилали своїм сучасникам і наступникам, сущим і ненародженим, енергію свого «я», і наша повинність — ані їх самих, ані добра й праці їхніх не занедбувати й не забувати: хай вони йдуть до нас, а ми йтимемо до них, бо лише за умови такої злуки можемо називатись у цьому світі культурними людьми. Знову звернуся до Івана Франка, до його праці «Теорія і розвій історії літератури», яка цитуватиметься в цьому виданні: «Аж там, де в цивілізаційному поході являється письмо, до нас починає промовляти душа чoловіка безпосередньо, устами до уст, і ми відразу здобуваємо можність заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смутки прадавніх, давно загиблих і забутих поколінь». Більше того, вони, оті «давно загиблі й забуті покоління», через літературу дають змогу нам пізнати й себе, світ навколо себе і закони рідної землі, адже сказав Григорій Сковорода: «Наступний весело освітлений день — плід учорашнього».
Перший розділмає назву „Автологічне слово у різностиллі збірки „З вершин і низин”. Кожна збірка поезій І.Франка має, образно кажучи, свою чітко виражену фізіономію. Авторський універсалізм найвиразніше позначився на певній “строкатості” чи – радше – багатогранності монументальної за своїм характером збірки “З вершин і низин”. Уже сама її назва свідчить про опозиційність,контрастність у тематиці і в настроях. Громадянські верховинні пориви з їх оптимізмом та мажором і – меланхолія „низин”. Та ще й кусющі “оси” сатири. Така широка амплітуда вимагала специфічних форм поетикальності, циклічної композиції і нюансування стильових струменів, співдії „верхнього” і „нижнього” реґістрів поетичного вислову. Ударний образ чи вражаюча деталь увиразнювались на тлі автологічного слова і фрази.
Образ автора збірки “З вершин і низин” – це образ „диригента”, який згармонізовує тони „високого” стилю (металогізму) з „низьким” (автологізмом).
Поетичність слова у віршах з першої частини досягається злютованістю багатьох засобів, підпорядкованих образності вищого порядку – алегорії й символу. Цьому „надзавданню” підпорядковане й автологічне слово, за яким стоять асоціації „низинні”, конкретизовані, опредметнені реалії („по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”).
У жанровому синкретизмі „Веснянок” своє структурне місце посідає „образковість” – обмежений фрагмент, сцена, візуально-предметне зображення. Акцентується простір, своєрідно „заземлюються” деталі. Для прикладу, веснянка „Вже сонечко знов по лугах...” позначена автологізмами, що витворюють особливий симбіоз „веснянки” і „образка” (повторюваність місцевого відмінка з прийменником „по” –„по луках”, „по... широких полях”, „по...ріці”, „по голій, тісній толоці”); виразними автологізмами є образи: худа худоба „шкандибає”, віз „тягнеться”, “секвестратор”.
На межі метафоричності, але з виразною автологічністю, структурованавеснянка-романс “Не забудь, не забудь”. Змальовуючи вечір на селі, зображуючи „лихо сьогочасне” (дев’ята веснянка), поет вдається до виразних прозаїзмів: „дівчатонька” не йдуть „ходірком”, не співають соловейкові „всупір”, а„з роботи перемучені спішать”.
Автологічне слово в одному з найориґінальніших циклів у збірці „Осінні думи” пройняте особливою настроєвою тональністю. На тлі сумовитого, а то й похмурого пейзажу „бідні сунуть, терплять, ридають”, „мати, що на гріб дитини прийшла і плаче, шепчучи молитов”.
Дуже часто І.Франко будує свої поезії за принципом психологічного паралелізму. Поезія „Журавлі”, в якій перша частина є „реалістичною”, а друга „символічною” (формула Р + С), теж „наполовину” автологічна: А + М, де А – автологія, а М – метафорика. За цими умовними формулами побудовано весь цикл.
Смутком пройняті, як свідчить заголовок, “Скорбні пісні” поета. Образ ліричного героя зливається з образом автора, який звертається до своїх читачів, до громади.
Автологія стає також „будівельним матеріалом” для афоризмів, сентенцій: “Тяжко-важко цілий вік боліти, А не знати навіть, де болить”.
“Нічні думи” переважно позначені образами “на межі” автології і метафорики (А + М): “Без мислей деревію я”, “Лиш в серці тиск важкого болю”.
Майже суцільною автологічністю відзначається цикл “Думи пролетарія”. Перший вірш циклу “На суді” – це риторична фігура, що деякою мірою переростає в поетично-публіцистичний трактат з відповідними автологізмами: “Звалити наш суспільний лад”; “Паном в нім багач”; “...Тут з катедр, амвон ллєсь темнота”; “...Прямо, чесно ми йдемо за правдою...”. Автологічно побудовані афоризми (домінантна прикмета циклу): “Semper idem” (лат. “Завжди те саме”),“Правда против сили!”, “Боєм проти зла”, “З світочем науки Против брехні й тьми!”.
У цих риторичних медитаціях поетична думка набирає виразного сентенційного характеру („Не люди наші вороги”, „Не довго жив я в світі ще” та ін.). У циклі „Думи пролетарія” маємо особливу лексику, суцільний риторичний стиль, апелятиви, медитації, сентенції – і все це з використанням автологічного слова.
У циклі “Ехсеlsior” (“До вершин, вище”) своєрідно поєднано риторичність і наративність. Поема “Наймит”, у якій виразно проступає національна ідея, містить багато автологізмів для характеристики образу наймита: „Той наймит – наш народ!”; “Нестаток, і тяжка робота, І натуга Зорали зморшками чоло”. На наймиті“зрібна сорочка”, “сіряк”. Такими автологічно-метонімічними деталями зображено людину із соціальних “низин” у колоніальних умовинах.Проникливий ліризм і поетичність досягається образами, які не є виразними тропами: „Сумує німо він...”, „А спів той наче брат...”, „І земельку святу, як матінку, кохає, Як матінку сини”. Мало тропів містить нараційний плин у поезії “Христос і хрест” також містить мало тропів. Загальну ж тональність оповіді визначає вже перша строфа:“Серед поля край дороги Стародавній хрест стоїть, А на нім Христос розп’яти Висів тож від давніх літ”.
Оповідність і негуста метафорична наповненість властива “Ідилії”. Натрапляємо тут на „не поетикальні” прозаїзми. Ось портрет дівчинки: “мов мишачий хвіст, косичка”, „в маленькій запасчині підіп’ятій”, „стручки Зеленого гороху визирали З-за пазухи”.
На сторінках збірки багато рядків, висловлених автологічно: “Пісні і праця – великі дві сили”. Ця синтетична формула виражає саму суть національно-історичного буття нашого народу. Адресуючи свої слова „Співакові”, поет пише: “Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,Будь її колос, лушпина й стебельце!” Чи можна собі уявити автологізм-прозаїзм „лушпина” в координатах іншої, окрім Франкової, поетичної системи, до того ж прозаїзм тут набирає ознак фігуральності?
Виразною автологією позначений і сонетарій І.Франка – його “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. У циклі „Вольні сонети” І.Франко чи не першим у світовій поезії у жанрі сонета вдається до прозаїзмів. Для прикладу п’ятий вірш циклу містить своєрідні художньо-публіцистичні твердження: “Незрячі голови” (поєднання нелогічного й автологічного з виразним відтінком метонімічності мислення) –“наш вік кленуть”. Другий катрен сонета – суцільна автологія, майстерно стилізована під хіазм: “Та що ж то – право? Право – се лиш сила, А сила — право, се закон природи”.
Прекрасні, глибокодумні автологічні афоризми маємо в сонеті дев’ятому: „Лиш в праці варто і для праці жить!” „Зректись себе і буть самим собою”.
І.Франко став творцем вельми своєрідного явища у світовій поезії – “тюремного сонета” – явища наскрізь новаторського. Цикл має свій внутрішній сюжет і свою динаміку. Автологічна лексика тут особлива, зрештою, як і інші засоби, зокрема фонічні. Наприклад, парадоксальна рима: образ „дрантя” римується з „Данте”(!).
„Візитирка”, „кибель”, „клоака”, „виходок”, запах „карболки”, вкраплення лексем із злодійського жаргону (спотворені вирази німецькою мовою) – усі ці автологізми окреслюють тюремний „Hausordnung”.
Аналогічні автологізми окреслюють „тюремну культуру” (уперше, мабуть, у світовій поезії натрапляємо на таке словосполучення), як і „пісню арештанську” і загалом плин натуралістичного, по суті, письма, уперше застосованого в такому „аристократичному” виді витонченої поезії, як сонет. Автологічними є сатиричний цикл “Оси” і поема „Ботокуди” автологічні. Сатира на галицьку дійсність вимагала саме такої форми образності. Автологічний лексикон тут значно розширюється: „об’єкції”, „реколекції”, „нігілісти”, „парастас”, „цюпа”.
Сатиричне силове поле поеми “вбирає” в себе лексику, яка ще не звучала. „Бидло [...] З масті сірої; “плем’я” “малодумне, незглибиме”; суспільний лад – це „канчуківство”; конспіратори їдять„польські зрази”і, „з’ївши „гуцульську мамалигу”, „сплодили при тім Славну “Польськую інтригу”.
Досить панорамно в колосальному творчому доробку І.Франка представлена „оповідна” поезія. Вже назва циклу “Галицькі образки” сигналізує, що в ньому поет художньо репрезентує різні сторони “галицького битія”. Оповідні структури переважно автологічні (“У шинку”,“Михайло”,“Баба Митриха”,“Ґалаґан”, „В лісі”, „Журавлі”), багато специфічної термінологічної лексики. Автологічною структурою образка „Журавлі” виступає фрагмент дитячої пісеньки, що своєрідно „прошиває” всю поезію („Круцю, круцю, журавлі”)
Збіркою „З вершин і низин” Іван Франко ввійшов у нашу поезію як поет-новатор. Це проявилося передусім у „видобутті” колосальних потенційних можливостей автологічного письма для побудови поетичних структур різних жанрів.
Знання, яке не спирається на ідеї минулого, яке не має зв’язку зі своїми витоками, позбавлене основ та глибинної суті. Тому опанування культурним надбанням нашого народу має важливе значення для духовної і соціальної розбудови України. У зв’язку з цим доречно сьогодні замислитись над спадщиною великого українського письменника, видатного критика, публіциста, ученого, громадського і політичного діяча І.Франка.
Дослідниками підраховано, що найповніший бібліографічний покажчик творів Івана Франка містить понад 6 тисяч назв – художніх, публіцистичних творів, наукових досліджень, численних перекладів чи не з усіх літератур і мов світу, величезну кількість рецензій, статей, оглядів, відгуків на більшість загальнокультурних тем. Важко назвати когось з інших письменників світового значення, геній якого так плідно виявився б у різних сферах творчості і який би залишив стільки наукових і мистецьких творів, як Іван Франко.
“Після Тараса Шевченка українська культура не знала діяча, рівного Іванові Франку за титанічними масштабами діяльності. Вічний революціонер, співець трудового народу, один з перших в європейських літературах співців робітничого класу, найвизначніший письменник пошевченківської доби, глибокий мислитель – таким є для нас Іван Франко.” (О.Гончар, з промови на відкритті пам’ятника І.Франкові у Львові. Газ. ”Радянська Україна”. – 1964 р. – 1 листопада.)
Іван Франко – син заможного селянина-коваля з Нагуєвич Дрогобицького повіту в Галичині – народився 27 серпня 1856 р.
Франки були людьми привітними, гостинними. Вечорами до їхньої хати сходились сусіди, розповідали сільські новини. Мати Франка дуже любила співати. Від неї він записав безліч народних пісень і цілий весільний обряд. Початкову освіту І.Франко здобув у дворічній школі села Ясениці Сільної, звідки була родом його мати. Навчання здійснювалося польською і німецькою мовами. У 1864 році після закінчення початкової школи батьки віддають сина до головної міської школи в Дрогобичі.
У гімназії вивчали німецьку, українську і класичні мови, а також природознавство, всесвітню історію, фізику, математику. Дрогобицький період життя зафіксований у таких творах: “Гірчичне зерно”, “Отець – гуморист”, “У столярні”. Твори “Спомини з моїх гімназійних часів”, “Причинки до автобіографії” та деякі інші твори містять картину навчання Івана Франка в Дрогобичі. Найбільше, що виніс майбутній письменник з Дрогобицької гімназії, – це бажання працювати для народу.
“Батько помер у 1865 році, а в 1872 році померла і мати. “Ми дістали мачуху і вітчима замість родитилів” – пише Франко в автобіографії. Зі своїм вітчимом Гринем Гавриликом Іван Франко підтримував дружні стосунки протягом всього життя. Залишившись без батьків, Франко був змушений працювати репетитором. На зароблені гроші він утримується матеріально і купує книжки для особистої бібліотеки.
Саме там, у гімназії, постав у той час таємний гурток.
У 1875 р. він вступає на філософський факультет Львівського університету, обирається членом “Академического кружка” і редакції журналу “Друг”. За словами Івана Франка, Львівський університет на той час не був “світильником у царстві духа”. Професори часто на лекціях відбували свою повинність, не давали студентам міцних знань. “Прийшовши до Львова, до “Академического кружка”, я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене досі були майже чужі і незрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався то на сей, то на той бік” – згадував він. (Франко І. Лист до М. Драгоманова від 26 кв. 1890 р. // Зібрання творів: В 50 т. – Т. 49. – С.244). Москвофільська партія, яка мала сильні позиції в Галичині ще з 30-х років, захопила і молодих хлопців. Івана Франка призначають бібліотекарем “Академического кружка” (своєрідний філіал москвофільської партії серед студентської громади). Але Іван Франко не дуже довго перебував під впливом москвофільської ідеології, яка у Львові не одного звела зі шляху служіння своєму народові.
Про своє університетське навчання Іван Франко писав так: “В тих трьох роках університетського життя я читав досить багато, хоч без вибору, більше белетристики, ніж наукових речей. Лекції на університеті зовсім мене не зайняли й не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків. Я слухав класичної філології у покійного Венцлевського й зівав, слухав руської граматики і літератури у доктора Огоновського.” (Франко І. Лист до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 р. // Зібрання творів: В 50 т. Т.49.– С.245).
Найбільшу роль у становленні літературно-естетичних, як і, зрештою, суспільно-політичних поглядів І. Франка зіграли три листи М. Драгоманова до редакції журналу “Друг”. Восени 1875 року І.Франко увійшов до керівного складу журналу “Друг” як бібліотекар. Керівну роль у “Друзі” почали відігравати Іван Франко, Михайло Павлик, а також І.Белей, І.Мандичевський, А.Горбачевський. Михайла Павлика обрано головою редакційного комітету.
Листи М.Драгоманова (перший надрукований у “Друзі” 1875 року, другий і третій 1876 р.) стосувалися мови журналу та його суспільно-політичного напрямку. Знайомство з М. Драгомановим мало корисний вплив на І.Франка, який почав у своїх творах давати реальні малюнки з народного життя. У 1877 році почалися арешти серед університетської молоді у Львові. 11 червня 1877 року за розповсюдження соціалістичних ідей заарештовано І. Франка. Після його засудження на дев’ять місяців тюрми настав переполох між українською молоддю. Та ще гірше лихо спіткало Франка після виходу з в’язниці. А.Крушельницький писав, що “сто раз більше болів його тяжчим від кримінального суду несправедливіший засуд своєї суспільності – кинений на нього і товарищів. Франка викинено з “Просвіти”, заборонено йому приходити до “Руської Бесіди, а люди, що мали до нього яке діло, сходилися з ним потай, у секреті, і се ще більше пригноблювало і чи радше принижувало його” (Крушельницький А. Іван Франко, Коломия. – С.25–26). Але вплив Івана Франка на університетську молодь від цього часу починає постійно зростати.
Франко береться за видання нових журналів. Разом з Михайлом Павликом він видав два випуски “Громадського друга”, а далі дві книжки “Дзвона”, “Молота”. І хоч все це було конфісковане прокуратурією, видання ходили по руках студентів.
Незважаючи на переслідування, конфіскацію журналів, він і далі охоче береться за видавничу справу. Велетенська громадська, журналістська, письменницька діяльність І.Франка періоду 1878–1979 рр. утвердила його авторитет серед галицької прогресивної молоді, як і серед передової частини галицького суспільства загалом. Незважаючи на те, що авторитет І.Франка зростав з кожним днем, умови праці і громадської діяльності письменника залишались досить важкими. Нездійсненим виявилось видання прогресивного журналу “Нова основа”, були й інші труднощі побутового і морального порядку. Але і в цих складних матеріальних і моральних обставинах І.Франко працює завзято і наполегливо. Франко створює велику сатиричну поему “Ботокуди”, фактично сатиричний памфлет на лад Австро-Угорської імперії. Не покидає І. Франко і співробітництва у польській робітничій газеті “Praca”, бере участь у робітничому русі. І все ж умови складалися настільки нестерпні, що залишатися у Львові письменникові не було ніякої можливості. Саме в цей час приятель учитель з Березова-Нижнього Коломийського повіту Кирило Геник запропонував І. Франкові приїхати до нього.
1 березня 1880 р. І.Франко виїхав зі Львова до Коломиї. Тут він зустрівся з Ольгою Рошкевич, а також із Кирилом Геником. По дорозі І.Франко та К.Геник зупинились на відпочинок у містечку Яблунові, де 4 березня 1880 р. І.Франка було затримано поліцією і заарештовано. Так 5 березня 1880 року І.Франко був ув’язненим у Коломийській в’язниці і поміщений у камері № 6.
У коломийській тюрмі І.Франко створив такі шедеври політичної лірики, як “Вічний революціонер”, поезії, що пізніше у збірці “З вершин і низин” увійшли до циклів “Веснянки”, “Скорбні пісні”, “Нічні думи” та ін. Після звільнення з тюрми у 1881 р. Франко разом із Іваном Белеєм почав видавати місячник “Світ”, де вмістив і початок великої повісті “Борислав сміється”. Коли в львівському літературному часописі “Зоря” було оголошено конкурс на повість, створив “Захара Беркута”. Повість одержала нагороду.
Уснопоетичну творчість українського народу Франко висвітлював і досліджував з точки зору інтересів трудового народу. Саме так побудовано його знамениту тритомну працю “Галицько-руські народні приповідки”, яка становить і на сьогодні неперевершений взірець у світовій пареміографії, саме так побудовано і серію його капітальних наукових досліджень під заглавною назвою “Студії над українськими народними піснями.”
У дослідженнях фольклору Франко не лише очолював передову науку в Україні, робив помітний внесок у розвиток світової фольклористики.
Бурхливий розвиток національної думки в нашій країні спонукає знову замислитись над франкознавством і визначити контури дальших досліджень у цій царині. Нині накреслилась тенденція до універсалізації франкознавства: воно намагається стати адекватним універсалізмові письменника. Помноження аспектів дослідження, приплив нових франкознавчих кадрів вимагає розширення й популяризації наукової бази –першоджерельних матеріалів. Ними є твори письменника у всій їх сукупності та дотичні до його особи документи – листи, мемуари, рецензії. Час потребує більш глибокого вивчення його творчого спадку.
Величезною історико-культурною подією в нашому житті стало видання 50-томного зібрання творів письменника.
Отже, на черзі видання всіх творів Каменяра, повне академічне зібрання його спадщини, перевидання окремих його збірок, зосібна такої, як “З вершин і низин”. У численних популярних виданнях вибраних творів Франка фігурують одні й ті самі назви, переважно бориславського циклу. Деякі франкознавці були проти такого однобічного добору, вважаючи, що слід видавати або окремі твори, або авторські збірки. Слід інтенсивніше друкувати неопубліковане. Зокрема, назріла необхідність видати листи письменника.
|
