ЕМОЦІЙНИЙ СПЕКТР ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ
В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ
Емоційною константою ліричного героя у поезії Т.Осьмачки виступає переживання самотності. Саме воно створює те силове поле, у якому рухається ліричний сюжет переважної більшості поезій, що належать до суб'єктної сфери ліричного героя. Емоційний спектр ліричного суб’єкта охоплює не лише відчуття самотності в чужому середовищі (селянина в урбаністичному або українця в інонаціональному просторі), але й стан, не детермінований соціальною чи національною іпостассю носія ліричного переживання, – самотність людини серед «інших».
На наш погляд, емоційний досвід ліричного героя, пов'язаний зі сферою міжособистісної комунікації, репрезентується передусім драмою самотності, яка розгортається у любовній ліриці Т.Осьмачки. Однак це коло поезій, як правило, залишається поза увагою науковців. Автори небагатьох розвідок, у яких розглядається інтимна лірика Т.Осьмачки (зокрема В.Барчан [1], Н.Зборовська [2], Г.Токмань [3], З.Клименко [4]), визначаючи настроєвий спектр ліричного героя, зумовлений любовними переживаннями, обмежують коло аналізованих поезій збіркою «Китиці часу», де драма нерозділеного почуття набуває особливої гостроти. Інтимна лірика Т.Осьмачки, таким чином, не досліджується як цілісне утворення. Отже, завдання нашої роботи полягає у спробі з’ясувати настроєвий діапазон ліричного героя на основі аналізу засобів словесної презентації його психологічної сфери в усьому масиві інтимної лірики Т.Осьмачки.
Емоційні реакції ліричного героя Т. Осьмачки, вмотивовані опозиційністю українського й інонаціонального простору, можуть сполучатися з переживанням самотності, витоком якої, за висловом Н.Зборовської, є «роз’єднаність чоловічого і жіночого начал», «неможливість зустрічності» [2, 22]. Так, для ліричного героя вірша «Перепелиця» спогад про недосяжний український світ невіддільний від думки про можливу, але не реалізовану перспективу подолання цієї роз’єднаності («…гадаючи лише про ту, про ту, / що з долею не стрілася моєю» [5, 172]). У вірші «Присвята», що відкриває збірку «Китиці часу», а також низку поезій, об’єднаних постаттю черниці, так само суміщаються образ «покинутого краю» і відгомін почуття, в якому ліричний герой даремно шукає порятунку від самотності («Крики чорні, крики птиці / в рідній, бідній стороні / разом з голосом черниці / не забути вже мені» [5, 153]).
Взагалі, зустріч, що не сталася, є типовою ситуацією, навколо якої обертається ліричний сюжет поезій Т.Осьмачки, охоплених тематичним колом інтимної лірики. Мотив очікуваного, але незустрінутого кохання розробляється, збагачуючись різноманітними нюансами, передусім у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купала мене мати»), «Сонце встало над лісами», «Подорожній». Асоціативне поле поняття «любов» тут утворюють образи «розквітлого» серця, квітки, зірваної дівчиною, дівочого вінка, весни (ліричний герой сумує через те, що «чогось забарилась любов / у вінку із барвінку» [5, 30]; в його серці «не співали / юні води весняні, / і любов не шумувала / там, як вина на столі» [6, 36]). Якщо емоційний стан ліричного героя у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик») і «Казка» («Як купала мене мати») не виключає можливості подальшої позитивної динаміки, то у віршах «Подорожній» і «Сонце встало над лісами» песимістичне забарвлення увиразнюється, посилюються ноти відчаю, безнадії, приреченості на самоту. Засобами вираження цих емоційних нюансів у поезії «Подорожній» постають образ-лейтмотив купальського вінка, «не-сплетеного» або посохлого («Мамо, моя мамо, / Ні одна дівчина / Вінка не сплітала / Для твойого сина»; «А вінки дівочі / Шелестять посохлі!» [5, 76]), мікрообрази «не-зірваної» квітки-любові («Ні одна красуня / На великих ріках / Мені не зривала / Найпершої квітки» [5, 76]) та осені, що має витоки у традиційному метафоричному зіставленні фаз людського життя з порами року. У вірші «Сонце встало над лісами», де мотив незустрінутої любові співіснує з мотивом смерті, аналогічну функцію виконує метафоричне зображення людської екзистенції як добового циклу («у свій захід попливу», «в ніч одвічну упаду» [6, 36]). Поезії «Казка» («Як купала мене мати») і – особливо – «Подорожній» насичені фольклорною образністю, акцентують фатальну неможливість зустрічі: ліричний герой залишається самотнім всупереч ритуальним діям матері («Як купала мене мати / у любистку...» [5, 37]; «Мамо, моя мамо, / Що ти ворожила, / Як мене малого / В колиску ложила? / Мамо, моя мамо, / Що ти накликала, / Як мене малого / Вночі колихала?» [5, 75]). Мотив незустрінутого кохання визначає смисловий стрижень вірша «Перепелиця», обертаючи ліричний сюжет навколо роздумів про «нездійснені надії». Ліричний герой цієї поезії балансує між усвідомленням безперспективності своїх сподівань і спалахами надії подолати самотність хоча б перед смертю.
Очікуване побачення, яке не відбувається, виступає драматичним епізодом емоційного досвіду ліричного героя віршів «Чекання», «Станси» («Ріка несе по кам’янім річищі»), «Камінь». Поезія «Чекання» характеризується мінімумом засобів власне інтроспективного зображення. Словесна презентація психологічної сфери тут здійснюється через акцентоване ліричним героєм протиставлення своєї самотності єднанню інших («ішли люди всі у парі, / а я ждав тебе»; «Розійшлися людські пари / в дороги нічні... / А я жду тебе самотній...» [5, 38]), а також через суб’єктивоване сприйняття часу – гіперболізацію його тривалості («Там я ждав тебе віками...» [5, 38]). Драматичне напруження у вірші «Станси» («Ріка несе по кам’янім річищі») створюється контрастністю настроєвої домінанти ліричного суб’єкта і пейзажу, на тлі якого розгортається ліричний сюжет. Ліричний герой страждає, споглядаючи світ, де все «кричить про щастя та тепло» [5, 164], розпачливо прагне зустріти «ніч німу», співзвучну його самотності. Муки самотності у їх граничному вияву характеризують стан ліричного героя поезії «Камінь» («і камінь вхоплю я, мов щирого друга, / й навіки притисну до серця…» [5, 167]).
У поезіях «Зустріч» і «Вдовиця» зустріч, що не відбувається, стає не лише приводом до експресивного монологу, насиченого скаргами на самотність, людська роз’єднаність тут виступає предметом рефлективних роздумів носія ліричного переживання. Ліричний герой вірша «Зустріч» знаходить її витоки у невисловленості, неспроможності подолати «німоту» або зрозуміти душевні рухи іншої людини без посередництва слова, а в поезії «Вдовиця» неможливість зустрічі осмислюється як фатальна приреченість на самоту. У свідомості ліричного героя цього твору невблаганний фатум асоціюється з образом крука:
Чи він, може, чинник недолі найвищий,
що стежить за мною на кожнім сліду
і кожну мету ще у зародку нищить,
як тільки я серце до неї зведу… [5, 211].
Вірш «Елегія» («Я знов ходжу з уявою важкою») збагачує емоційний спектр ліричного героя Т.Осьмачки переживанням самотності як глобального випробування. Ліричний сюжет тут вибудовується на основі зіставлення епізодів емоційного досвіду: ліричний герой, зазнавши арештів і переслідувань у минулому, не впадає у розпач, проте любов без надії на взаємність породжує справжній вибух страждання, що змушує благати Бога про порятунок. Нестерпність випробування самотою увиразнюється завдяки контрастному зображенню станів ліричного героя: стриманість, здатність до спротиву («свої ніколи руки / сльозою розпачу не пік»; «Не раз в страшнім «підвалі» / самодержавної Москви / з тюремщиком змагання вів зухвалі» [5, 215]) – в одному випадку, спалах емоцій, неспроможність опиратися відчаю («Врятуй мене, мій Боже, від такого / шаленого чуття плачів» [5, 215]) – в іншому. В індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя розпач від поразки у змаганні з самотністю гіперболізується, відтак весь попередній досвід на його тлі постає абсурдним («бо все дарма: мізерне і уроче, – / лише молю, не муч мене!» [5, 216]).
Діапазон емоційних станів ліричного героя Т.Осьмачки, детермінованих людською роз’єднаністю й неподоланною самотністю, у поезії «Весна» розширюється відчуттям болючого розчарування й жорстокої образи, які приносить очікувана зустріч. Слід зауважити, що поезія «Весна» перебуває на перетині різних семантичних площин, посідаючи одну з ключових позицій у ліричній системі Т.Осьмачки: смисловий ряд «весна – любов – дівчина», утворений за допомогою метафоричного перенесення («І у мої груди упало вогненне / серце журавлине, щоб співав я пісню / про весну свою»; «І прийшла весна / до мене на луг...» [5, 39, 41]), долучається до асоціативного поля, розбудованого у ранній ліриці митця («Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купала мене мати»), «Сонце встало над лісами», «Подорожній»); міфологізований хронотоп актуалізує есхатологічну просторово-часову модель, репрезентовану у віршах із суб’єктної сфери ліричного оповідача (наприклад, «Колісниця», «Ґуральня», «Казка» («Ой з трьох кінців світа»), «Труни у гаях», «На Ігоревім полі» та ін.); а настроєва домінанта ліричного героя, динаміка його емоційного стану споріднюють цей твір із пізнішими зразками інтимної лірики («Жорстокість», «Кон’юнктивіт»).
У міфологізованому часопросторі поезії «Весна» розгортається подія зустрічі ліричного героя з вимріяною весною-любов’ю, що завершується його символічною смертю-розчаруванням, вбивством-зрадою, вчиненими весною-дівчиною. Один із мікрообразів предметного світу цієї поезії – вила, що стають знаряддям вбивства, – завдяки біблійній алюзії («І вила світили ліхтарем кривавим /...як смолоскип Юди в саду Гефсімани» [5, 41]) сприяє утворенню асоціації «дівчина-весна – зрадливість, підступність». У рядках, які передують кульмінації («На четверту ніч / я сіно поправив / у вогкій копиці вилами дзвінкими...»; «Мене цілувала, а вила бряжчали / у наших ногах...» [5, 40–41]), цей мікрообраз, виконуючи антиципаційну функцію, є засобом увиразнення драматичної напруги. Вірш «Весна» актуалізує властиву Осьмаччиній ліриці колористичну опозицію «поліхромність – червоно-чорна двоколірність» [докладно про неї див.: 7, 201–203], наповнюючи її новими семантичними відтінками. Її перший компонент пов’язаний з ідеальним образом вимріяної ліричним героєм весни-любові:
А хто ж мені скаже,
де моя весна
нагріва тумани,
сіє білий цвіт?
Може, там, де верби
блакить розгойдали... [5, 40].
Однак зображення реальної зустрічі з нею витримано у червоно-чорній гамі, що в інших поезіях Т.Осьмачки є знаком катастрофічності:
Ніч була мов яма
в черепі мерця... [5, 40]
(у поезії «Синя мла»:
а вікна без шибок чорніли їм
такими дірами,
як мають людські черепи [5, 201]);
Дівчина тікала з вилами від мене,
а з зубків іржавих завірюха рвалась
бризками крові,
мов іскри комети
у вогненний хвіст!..
І вила світили ліхтарем кривавим... [5, 41]
(у поезії «Ґуральня»:
На вратах горить ліхтар...
Розпускає світ кривавий... [5, 22]);
А в пробиті груди
вже дивиться ніч,
забризкана кров’ю... [5, 42].
Отже, у поезії «Весна» зустріч, що неминуче несе втрату ілюзорних сподівань і розчарування, знаменує катастрофу, «апокаліпсис» одного життя, який за своєю значущістю в індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя може дорівнювати есхатологічним подіям.
Засліплений стражданням, ліричний суб’єкт «Весни», а також пізніших творів «На зрубаній акації», «Жорстокість», «Кон’юнктивіт», «Дзвонар», «Останній арешт» покладає провину за свою самотність на героїню поезій. Схема, за якою будується ліричний сюжет вірша «Весна», в цілому відтворюється у поезіях «Жорстокість» (у збірці «Із-під світу» – «Цариця») і «Кон’юнктивіт». Внутрішній стан носія ліричного переживання характеризується емоційним сплеском, викликаним радісним очікуванням, сподіванням на взаємність, що змінюється новим спалахом страждання, глибоким розпачем, коли надії виявляються марними. Разом з цим трансформується ставлення до жінки, яка не відповідає на почуття ліричного героя: розчаровуючись, усвідомлюючи облудність сподівань, ліричний суб’єкт приписує їй холодну байдужість, погорду або підступність. У поезії «Жорстокість» подібний злам дістає вираження передусім у контрастному вживанні стилістично маркованої (урочисто-піднесеної і зниженої) лексики: «королева», «цариця» – «звичайная баба». Образні ряди поезії «Кон’юнктивіт» («сонце, хвороба очей», «дівчина, страждання серця»), побудованої на основі паралелізму, суміщаються у свідомості ліричного героя, який однаково наділяє немилосердністю і природну стихію, і людину:
Бо я довірив сонцю зір свій зрячий
і серце дівчині живе приніс,
а нині вже в вічу пісок гарячий
і серце мре без ласки і без сліз [5, 207].
Подолані спалахи «коханням приспаних образ» [5, 131] вчуваються у монолозі ліричного героя поезії «На зрубаній акації», де основні засоби інтроспективного зображення – психофізіологічний паралелізм і метафоричне ототожнення душевної муки й фізичного болю – відсилають до образу-лейтмотиву цього твору – акації як уособлення джерела страждань:
...Давно на пальці бачу кров
І почуваю на душі пекуче горе,
Що, може, й мрію проколов...
І ти, хоч самітна, у далечінь ваблючу
Десь віднесла комусь любов,
Акацію мені покинувши колючу
І на руці від неї кров... [5, 130].
Ліричний герой цієї поезії балансує між обожненням об’єкта свого нереалізованого почуття і докорами, плеканням образи. Подібне балансування, нездатність зненавидіти за облудну надію, але й неспроможність до незатьмареної образою любові стає нестерпним випробуванням для ліричного героя поезії «Сліпе»:
...без зітхання стогну
від німої розпуки душі, –
що не можу я вас навіть тут поклясти
і не маю такої снаги,
аби образ хоч ваш через світ пронести
ще святішим як вічні боги [5, 214].
Таким чином, загострене переживання самотності, зумовлене фатальною неможливістю зустрічі, сполучається у поезіях Т.Осьмачки з іще однією настроєвою домінантою – відчуттям образи, розчарування, якими щоразу завершується спроба подолати роз’єднаність. Цей емоційний стан набуває особливої драматичності, контрастуючи з окриленістю й ейфорією – породженням ефемерних надій ліричного суб’єкта.
Увесь емоційний спектр, зумовлений любовними переживаннями ліричного героя, репрезентовано у низці віршів Т.Осьмачки, що об’єднуються образом черниці. В.Барчан, зараховуючи поезії «Присвята», «Предше», «Кривда», «Хустка», «Помста», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), «Сліпе» до числа творів, прообразом героїні яких стала мати Йосифа, відзначає, що вони «тяжіють до циклу» [1, 49]. На нашу думку, цей перелік слід доповнити віршем «Фіякр», опублікованим у часопису «Наші дні». Локативний маркер «Криниця» співвідносить художній простір цієї поезії з тим місцем, де відбулася реальна зустріч поета з матір’ю Йосифою, а подія, яка визначає перебіг ліричного сюжету (від’їзд героїні з Криниці), становить очевидну паралель між художньою і реальною біографією митця.
В.Барчан докладно аналізує згадані твори у їх єдності, досліджує динаміку емоційних станів ліричного героя, виходячи з того, що низка цих поезій є цілісним утворенням, однак розглядає їх дещо ізольовано, вилучає з контексту всієї ліричної системи Т.Осьмачки. Урахування контекстуальних зв’язків дає підстави стверджувати, що «цикл про черницю» не лише синтезує емоційні домінанти ліричного суб’єкта поезій, охоплених тематичним колом інтимної лірики, але й відбиває кульмінаційний момент любовних переживань ліричного героя Т.Осьмачки.
За словами В.Барчан, настроєвий діапазон поезій, об’єднаних образом черниці, «неширокий, обмежений, в основному, відтворенням страждань самотнього чоловіка» [1, 47]. Слід наголосити, що це зауваження видається цілком слушним і для тих творів, які перебувають поза межами «циклу про черницю» (у чому має переконати здійснений вище аналіз). Словесна презентація болючого переживання фатальної роз’єднаності і прагнення її подолати, розпачу і відчуття образи, які становлять емоційний спектр ліричного героя у згаданому циклі, пов’язана з розгортанням образу-лейтмотиву жіночого серця, відданого Богу. У поезіях «Хустка», «Кривда», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») він є своєрідним ключем до розуміння емоційного стану ліричного суб’єкта: саме ця жертва унеможливлює сподівану зустріч (наприклад, у вірші «Хустка»: «Бо віддали ви Богу все: / і серце, веснами зелене, / і вже і грім не донесе / і найсвятішого від мене...» [5, 157]), а отже, вмотивовує відчай ліричного героя.
Художня паралель – жоржина з обірваними пелюстками і серце, «замучене горем до краю» [5, 155], – у поезії «Кривда», де ліричний герой переживає нерозділене кохання перш за все як драму скривдженого почуття, актуалізує образний ряд ранньої лірики Т.Осьмачки, зокрема метафору розквітлого серця. Відчуття образи тут вербалізується у докорах, адресованих героїні твору, яка офірує не лише власне серце («Ви вирвали серце у себе з грудей, / а разом із ним і тривогу / і десь подали аж на небо руде / з маленької келії Богу» [5, 154]), але й жоржину-серце-любов ліричного героя, у чому він і вбачає першопричину своїх страждань. У поезії «Фіякр» драма скривдженого почуття розгортається завдяки акцентовано контрастному зображенню психологічної сфери персонажів, яке обмежується місткими антитетичними деталями: якщо «безслізнії очі» героїні твору «сяли» і «сміялись», то у ліричного героя «кипіли повіки / І слізьми, і смутком сторіч, / І входила в очі навіки / Без жодного променю ніч» [8, 2]. Окрім того, настроєва домінанта ліричного суб’єкта у цій поезії репрезентована психологічним паралелізмом, причому ту суб’єктивну трансформацію, якої зазнає пейзаж, робить особливо відчутною прийом обрамлення: у цілому нейтральний опис сходу сонця на початку поезії («То сходило сонце у горах / І дихав туманами бір» [8, 2]) разюче відрізняється від фінальної картини, що несе відбиток емоційного стану ліричного героя («І сонце знімалося вчора / з звіриної ніби нори, / І знов поринало у горах / У мряку та в чорні яри...» [8, 2]).
Амбівалентність навіть найбільш обожнюваного образу черниці – об’єкта нереалізованого почуття і, одночасно, докорів («Предше», «Кривда», «Помста», «Сліпе», «Фіякр») – виступає (як і в поезіях поза циклом) знаком балансування ліричного героя між любов’ю та образою, яке виражається з більшою або меншою експресією: від констатування цього факту у поезії «Предше» («Я вас любив, побожний, то злорікий» [5, 154]) до вибуху відвертої агресії у поезії «Помста», – проте ніколи не продукує саркастичних нот (як у поезії «Жорстокість»). Ліричний герой поезій «Присвята» і «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), сповнених благальними інтонаціями, вивищується над спалахами образи, які не лише не знімають емоційної напруги, але й посилюють напади відчаю. У поезії «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») дістає завершення розгорнутий у «циклі про черницю» лейтмотив серця, відданого Богу. Прагнення ліричного героя, охопленого «безумною тугою», подолати роз’єднаність набуває форми молитовного звернення до Бога:
...схилися у вівтар і пальцями з криці
дарунки свої розгорни,
візьми одне серце з мішка і черницю
на грішную землю верни [5, 159].
Накреслена ліричним героєм перспектива поєднання з коханою людиною («...верни їй узяте, як Бог, / аби ми серцями, немов писанками, / могли помінятися вдвох...» [5, 159]) завдяки асоціації «серце – писанка», що актуалізує уявлення про великоднє воскресіння й оновлення, має усвідомлюватися як перехід до нової якості, тобто звільнення від «безумної туги» й самотності. Однак у вірші «Присвята», який формально є передмовою до циклу, але за логікою біографії ліричного героя мав би бути своєрідним епілогом, останнім епізодом історії почуття до черниці, ця перспектива постає нереалізованою. Найбільш драматичне в емоційному досвіді ліричного героя коло надії – розчарування – відчаю завершується поверненням до самотності, що є «звичним станом душі» [1, 47].
Отже, динаміку психологічної сфери ліричного героя у розглянутих поезіях Т.Осьмачки (у тому числі й тих, що перебувають поза межами «циклу про черницю»), на нашу думку, доцільно схарактеризувати як повторюваний рух по колу, де вихідною і конечною точкою є відчай, породжений самотністю. Настроєвий діапазон ліричного героя Осьмаччиної любовної лірики, який розбудовується навколо двох домінант: переживання фатальної роз’єднаності й драми скривдженого кохання, – становлять розпач, туга, відчуття образи й розчарованість, що мають витоки в усеосяжному й неподоланному стражданні людини, приреченої на самотність.
Література
1. Барчан В. Драма одинокого серця (черниця в житті і творчості Т.Осьмачки) // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Філологічна. – Ужгород: Ужгородський нац. ун-т, 2000. – Вип. 5. – С. 45–49.
2. Зборовська Н. «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки. – К.: МСП «Козаки», 1996. – 64 с.
3. Токмань Г. Урок – філософське дослідження // Дивослово. – 2002. – № 5. – С. 41–46.
4. Клименко З. Дещо з інтимної лірики Тодося Осьмачки // Творчість і доля Т.С.Осьмачки в контексті українського письменства ХХ століття. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Т.С.Осьмачки. 11–13 травня 1995 року. – Черкаси, 1995. – С. 15–16.
5. Осьмачка Т. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – 252 с.
6. Осьмачка Т. Сонце встало над лісами // Глобус. – 1926. – № 2. – С. 36.
7. Лапко О. Структура художнього часу в ліриці Тодося Осьмачки // Наукові записки. Сер. Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2004. – Вип. 56. – С. 197–206.
8. Осьмачка Т. Фіякр // Наші дні. – 1943. – № 6. – С. 2.
|
