Зарубіжна література
Реферат
"ЕЛІЗА ОЖЕШКО"
У вирі революції
1866 року нікому не відома 25-літня жінка з села Мількувщизна з-під Гродна надіслала до варшавського "Ілюстрованого тижневика" своє перше оповідання. Редактор часопису Людвік Єніке пізніше згадував: "Серед багатьох листів я одержав одного рекомендованого. Почерк адресата був мені не знайомий, але чіткий, оригінальний, подібний до почерку Матейка... В листі було невелике оповідання "Малюнок з голодних літ", підписане зовсім не знайомим у нашій літературі жіночим прізвищем. До. твору було додане несміливе прохання оцінити і надрукувати написане, якщо "воно того варте". Я почав читати, - згадував далі Єніке, - скоріше з обов'язку, ніж сподіваючись знайти щось варте уваги: але вже після перших рядків мене вразили глибоке почуття, щирість переконання, жива і багатобарвна образність, задатки непересічного таланту". Подякувавши авторці і надрукувавши її оповідання, редактор запропонував їй надсилати нові твори. Так виникла багаторічна співпраця найпопулярнішого тодішнього польського часопису з Елізою Ожешко, яка майже за шість років до перших художніх творів Болеслава Пруса і Генріка Сенкевича започаткувала нову епоху в розвитку польської реалістичної прози другої половини XIX століття.
Еліза Ожешко походила. з заможної шляхетської родини з давніми культурними традиціями. її батько, Бенедикт Павловський, людина освічена, кохався в мистецтві, був добре обізнаний з літературою французьких просвітителів, мав велику бібліотеку. Після його смерті (Елізі було всього три роки) її долею опікувалися вітчим і мати. Дівчинка виховувалася спочатку вдома (часто в оточенні сільських дітей, від яких навчилася білоруської мови і народних пісень), а потім її віддали на навчання до середньоосвітнього пансіону урсулінок у Варшаві. У той же час у пансіоні, до речі, навчалася й друга майбутня відома польська письменниця - Марія Конопніцька. Саме тоді, під час навчання, виявилися літературні нахили Елізи: вона писала твори з літератури майже за всіх подруг; перекладений нею з французької мови молитовник мав навіть бути виданий друком. По закінченні навчання за Елізою до Варшави приїхала мати і вже як дорослій панні замовила для неї сукню. Так минуло її "дитинство в матеріальному й виховавчому достатку, але з морального боку майже зовсім сирітське", як згадувала письменниця згодом.
П'ятнадцятирічну Елізу почала "вивозити у світ". Мати з вітчимом навіть спеціально приїхали до Гродна, щоб якнайшвидше видати її заміж. Добре вихована дівчина, яка вільно володіла французькою мовою, а головне, була чи не найбагатшою нареченою в цілому повіті, привернула увагу місцевого поміщика - Петра Ожешка. Шлюб відбувся досить швидко. Елізі не виповнилося ще й сімнадцяти років, коли вона з набагато старшим од неї чоловіком виїхала 1858 року до його маєтку в село Людвинів.
Перші два роки минули майже непомітно. Молода пані їздила до сусідів, приймала у великому палаці гостей, щось читала. Але цей стан відносної душевної рівноваги тривав. недовго. Молоду дружину не задовольняло становище гарненької ляльки, дітей у неї не було, прочитане у великій батьковій бібліотеці (а там були французькі просвітителі та енциклопедисти) будило її від природи буйну уяву й інтерес до суспільних питань, у центрі яких, була спочатку селянська реформа 1861 р, а згодом - підготовка й саме повстання 1863 р. у Литві й Білорусії. В домі Петра, Ожешка, власне, в колі знайомих його меншого брата Флоретина, збиралася патріотично настроєна молодь. Тут були такі відомі учасники майбутнього повстання, як Я. Жук, К. Ожешко, Г. Радовіцький та й сам організатор повстанців у Литві Р. Траугутт, який потім очолив весь повстанський уряд у Варшаві. Під час обговорення реформи Еліза палко обстоює інтереси селян, разом з Флорентином організовує школу для сільських дітей, пише вірші, які вражають її друзів і силою почуття і образності. Ця невисока на зріст тендітна жінка, яка привертала увагу не так зовнішньою; як внутрішньою красою, душевним багатством, мала, як виявилося, енергійний, діяльний характер, що вимагав негайно розірвати всі пута, зокрема й пута нещасливого подружнього життя.
Еліза проймається ідеями збройного повстання проти царизму і,, як може, допомагає його учасникам. Вона допомагає переправити Траугутта з Людвинова до Пінська, куди він їздив, щоб установити зв'язок із військовими загонами, а потім під виглядом хворого брата, якому потрібна негайна лікарська допомога, відвозить його в закритій кареті аж до кордону, обманувши пильність патрулів - царських жандармів, які в той час повсюди шукали "державного злочинця". Цим своїм відважним вчинком, - за який вона могла накласти головою (до речі, цей епізод прекрасно відтворений в одному з оповідань Я. Івашкевича), Ожешко пишалася протягом усього життя.
Значення подій 1863-1864 років для Е. Ожешко було величезним. У листі до М. Дубецького - друга і біографа Р. Траугутта - вона писала: "Той епізод справив на все моє майбутнє життя вирішальний вплив... Він запалив у мені прагнення служити Вітчизні в міру моїх сил і характеру моїх здібностей; від його вогню і від його сліз зародилася в мені амбіція покладення бодай невеликої цеглинки на той рятунковий міст, по якому мав пройти мій народ над широко розверзнутою безоднею. Все те вчинив зі мною і в мені рік 1863-й. І,, якби не його молот і не його долото, моя доля була б зовсім іншою, і напевне я не була б письменницею".
Після поразки повстання багато друзів та знайомих Ожешко були ув'язнені, а дехто, як Р. Траугутт, загинув на шибениці. Петро Ожешко і його брат Флорентин були вислані до Сибіру. Маєток конфісковано. З опустілого Людвинова Еліза переїздить до батьківського маєтку Мількувщизна і, незважаючи на тяжкий душевний стан, займається самоосвітою і пише свої перші твори.1867 року, після повернення чоловіка із заслання, вона бере з ним розлучення і переїздить до Гродна (1869), де живе до кінця життя.
Значно складніше змалювати внутрішню, творчу біографію Ожешко, яка жила і творила на грані двох різних епох історії польської культури, які польські літературознавці здебільше умовно називають романтичною (йдеться про національно-визвольний період історії), що розпочинається" першим десятиліттям XIX ст. й завершується в 1863 р., і позитивістською (власне, буржуазною), яка запанувала у 60-70-х роках XIX ст., викликавши спалах активної боротьби проти феодальних пережитків і сприяючи інтенсифікації капіталістичних відносин у країні.
Слід наголосити на величезному історичному значенні для обох цих епох повстання 1863 р., яке мало буржуазно-демократичний характер і ставило перед собою завдання визволення Польщі з-під клади царату, знищення кріпацтва і шляхетських привілеїв, а отже, об'єктивно мало розчистити шлях для прогресивного розвитку країни. Ожешко, віддаючи, як побачимо далі, переваги реформістським змінам, що відбувалися в суспільному житті, перед революційними, чудово розуміла, що головна причина поразки повстання полягала у нерозв'язаності селянського питання, у соціальній суперечності й непримиренності між панським палацом і сільською хатою, що все це і було, як писала вона пізніше, тією "скелею, об яку розбився пароплав, що вийшов у відкрите грізне море".
Саме цим інтересом до селянства, до життя нижчих верств взагалі, культом науки і "праці для основ" суспільної драбини, як і зацікавленням долею жінки в буржуазному світі, проголошенням потреби соціальних реформ, а у зв'язку з цим - утилітаризму літератури, яка має служити виключно суспільному життю, і зацікавив Б. Ожешко варшавський позитивізм.
Позитивізм перш за все проголошував потребу економічного розвитку Польщі, так би мовити, її внутрішньої незалежності, за якого мала настати й незалежність політична. Виникнувши в країні із значними феодальними пережитками ще задовго до буржуазно-демократичної революції, польський позитивізм у 60-70-х роках, таким чином, міг висунути ряд прогресивних гасел, хоча його філософські підвалини, зокрема й ряд заходів, розрахованих на класову солідарність, мали, безперечно, реакційний, консервативний характер. Тож не випадково, що пов'язані з марксизмом польські робітничі організації уже наприкінці 70-х - на початку 80-х років скерували свої перші ідейно-політичні виступи саме проти буржуазної ідеології позитивізму, а прогресивні польські письменники-реалісти, зокрема й Е. Ожешко, у своїх творах 60-х - початку 70-х років розкрили як позитивні, так і тіньові сторони цього суспільного явища.
Творчий шлях письменниці
Творчий доробок письменниці величезний: 60 художніх творів (у тому числі ЗО великих романів), численна кількість публіцистичних і літературно-критичних статей. Вражає різноманітність тематики й проблематики творів Ожешко, які охопили всі сфери життя польського суспільства другої половини XIX ст., наполегливий пошук найбільш виразних художніх засобів.
На ювілеї з нагоди сорокаріччя авторки "Над Німаном" М. Конопніцька говорила: "Не було такої прекрасної живої і благородної думки, якої б вона не зігріла своїм натхненням. Не було такої суспільної неправди, проти якої вона б не боролася. Не було недолі, якої б вона не зрозуміла і не притулила до свого серця. Не було рани, хвороби, для яких би вона старанно не шукала ліків. Не було несправедливості, якої б вона не засудила з обуренням... Геніальна альтруїстка... великий майстер у сфері солодких звуків рідного слова, володарка, що вгору і вглибині опанувала величезну спадщину людської думки, - хіба вона не проста, як дитина, і не добра, як мати? Хіба вона не мужня, як саме життя, і не вірна, як смерть, на своєму непохитному солдатському посту?" Після Адама Міцкевича Ожешко була другим польським письменником - до Г. Сенкевича, Б. Пруса і С. Жеромського, - що приніс рідній літературі світову славу. її повісті "Марта" (1873) і "Меїр Езофович" (1878) уже в 70-х роках були перекладені багатьма європейськими мовами.
На перших романах Ожешко найвиразніше позначився вплив позитивістських уявлень про тенденційну літературу, яку вона утверджувала не лише своїми художніми творами (романи "Пізнє Кохання", 1867; "На провінції", 1869; "Пан Граба", 1869 та ін), а й публіцистичними статтями ("Кілька зауважень про роман", 1866). На її думку, література мусить ілюструвати передову суспільну ідею, виховувати суспільство, повчати його. Тож не випадково, що в перших згаданих романах герої письменниці різко діляться на позитивних і негативних. Ожешко часто повчає й моралізує, але не типізує і не узагальнює.
Тут читач зустрічається, з одного боку, зі справжніми подвижниками капіталістичного прогресу - лікарями, вчителями, інженерами і з другого - з типовими неробами, марнотратниками із "вищих сфер" суспільства. Щоправда, ці чорно-білі фарби панують протягом не дуже довгого часу. В таких романах, як "Родина Брохвичів" і особливо "Помпалінські" (1876), авторка, вдаючись до іронії, гротеску, а то й карикатури, викриває "родові плями" вищих аристократичних верств суспільства - егоїзм, кастову зарозумілість, зверхність ставлення до людей праці тощо. У цих творах вона вже художньо узагальнює і типізує соціальні явища, утверджує принципи критичного реалізму.
У творчості письменниці можна виділити кілька головних проблем, якими вона цікавиться, розробляючи які, поступово удосконалює свою майстерність і втілює своє розуміння принципів реалістичного мистецтва. Це насамперед доля жінки в буржуазно-шляхетському середовищі, життя "низин" суспільства - білоруського і польського селянства, так зване єврейське питання, польська інтелігенція і її ставлення до проблем національного буття, розклад і занепад аристократії та шляхти в умовах нових суспільних відносин тощо.
"Жіноче питання" розпочинає повість "Пан Граба" (1869). Твір певною мірою автобіографічний, хоча було б несправедливо в образі жорстокого і свавільного поміщика пана Граби вбачати Петра Ожешка, а в насильно виданій заміж Каміллі - його дружину. Автобіографічність полягає в іншому - в неможливості для молодої жінки за умов буржуазного суспільства влаштувати свою долю, переступити канони церкви, розірвати тенета гнилої моралі "верхів".
Як свідчить публіцистична праця письменниці "Кілька слів про жінок" (1870), "жіноче питання" не було для неї самоціллю. Воно входило в комплекс її суспільних інтересів - боротьби за рівноправність жінки як активного і свідомого члена суспільства. Образи жінок постають з багатьох творів письменниці 60-70-х років ("Пізнє кохання", "Сильфіди", "Щоденник Вацлави", "Мар-та", "Перервана ідилія", "Чотирнадцята частина").
Вихована для розваги, для того, щоб бути лялькою для чоловіка, не пристосована до жодної корисної праці, героїня повісті
"Марта", залишившись після смерті чоловіка з дитиною без жодних засобів до-існування, мусить пройти через усі жахи поневірянь, принижень, відчаю і, зрештою, закінчити життя під колесами омнібуса. їй не допомагають ні сила характеру, ні моральна чистота, ні гідність - усі ці якості буржуазний світ наживи дуже низько цінує. Буржуазне суспільство, - наголошує письменниця, призначило для жінки всього чотирнадцяту частину порівняно з чоловіком не лише матеріальних, а й моральних благ ("Чотирнадцята частина"). І рідко хто з жінок досягає, подібно до Клари Вигриг (із "Перерваної ідилії"), внутрішнього спокою, задоволення від своєї праці.
Громадську небезпеку кастового виховання жінки чи не найповніше розкриває Ожешко в "Сильфіді" (1881). Якщо за античною міфологією сильфіди - безневинні фантастичні духи жіночої статі, які безкорисливо допомагають людям, то сильфіди Ожешко - це злі, егоїстичні нероби, перейняті до того ж погордою до ' людей праці. Ця шляхетська пихатість проявляється у якійсь патологічній ненависті до людей "чорної кості", до "мужицтва",, до всіх тих, хто чесно заробляє свій шматок хліба.
Але "сильфіди" із вищих сфер ще небезпечніші, оскільки під виглядом добродійних вчинків отруюють моральну атмосферу своїм холодним егоїзмом. У багатої Евеліни Кшицької від неробства раптово пробуджуються філантропічні почуття. Вона проганяє від себе улюблену собачку і замість неї забирає в дім бідну сільську сирітку Гельку. Кілька років Кшицька палко любить дівчинку, вбирає її, як ляльку, вчить музики, везе до Італії. Але потім настає нове захоплення - музикантом, - і вона викидає сироту, як перед тим собачку Ельфу, на вулицю ("Добра пані", 1882).
З кінця 70-х років Ожешко відходить від принципів дидактичного позитивістського роману з його схематизмом у композиції і в окресленні героїв та їх оточення. Вона надає перевагу правді художній перед зовнішньою правдою факту. В статті "Про романи Т. Єжа і про роман взагалі" (1879) вона писала, що художній твір для неї не просто "дзеркало суспільства", а "чарівне дзеркало", яке відтворює не лише зовнішній вигляд речей, - а й розкриває їхню сутність, їхній внутрішній зв'язок, їхні суперечності, конфлікти і "навіть більше - причини їхньої появи і наслідки існування". В ці роки письменниця починає порушувати проблеми, яких до неї ніхто не ставив.
Вона, зокрема, виступила з низкою творів, присвячених зображенню життя єврейського народу - "Елі Маковер" (1874), "Меїр Езофович" (1878), "Сильний Самсон" (1878), загостривши увагу прогресивної інтелігенції свого часу на ненормальності того явища, що трудовий єврейський люд одурманюється рабинами і меламедами, що невеличка купка середньовічних схоластів намагаються виховувати у євреїв ненависть до інших народів, серед яких вони живуть. У середовищі єврейського народу вона побачила сильні та вольові натури, як Меїр Езофович із однойменного твору, котрий із запалом виступає проти рутини, застою, темноти і закликає народ до кращого життя. Ці твори завоювали визнання не лише прогресивних кіл єврейської інтелігенції, а й багатьох інших народів, викликаючи лють як у сіоністів, так і в антисемітів. Нагадаймо, що фашистські окупанти, як тільки захопили Гродно, відразу ж зруйнували пам'ятник Ожешко, а прості білоруські люди потай уночі закопали уламки пам'ятника, щоб після війни зібрати й поставити його на місце.
Подальшим завоюванням реалізму Ожешко став цикл оповідань "Із різних сфер", у яких вона звернулася до показу життя міської бідноти ("Юліанка", 1878; "Нерожева ідилія", 1878; "Мілорд", 1879 та ін). Своїм критичним ставленням до буржуазної дійсності, реалістичним зображенням психології героїв, майстерним окресленням людських характерів цей цикл творів, як відомо, викликав захоплення у Івана Франка. "Деяких речей у писательській техніці, - писав він до Е. Ожешко в 1887 р.,-дуже Вам завидую, як, наприклад, того делікатного тінювання чуття і характерів, можливого тільки для жіночої руки, тої всеобнімаючої любові, розлитої, мов прозірчата синява погідного неба, над усіма Вашими битовими картинами. Розуміється, не говорю вже навіть, про ту широту світогляду, про багатство знань людських відносин".
На початку 80-х років виходить друком цикл романів Ожешко "Примари" ("Примари", 1880; "Сільвек з кладовища", 1880; "Зигмунт Лавич і його товариші", 1882; "Мильні баньки", 1882; "Первісні", 1883). У цих творах Ожешко, як і завжди, прагнула відгукнутися на нові віяння, пов'язані з першими проявами робітничого руху і поширенням соціалістичної пропаганди. До цих творів близька й теоретична праця "Космополітизм і патріотизм" (1880), у якій письменниця робить спробу розглянути ці нові віяння з погляду їхнього відношення до виплеканої нею ідеї національної незалежності вітчизни.
Але в далекому від промислових центрів Гродно носіями ідей робітничого класу іноді виступали люди, які не мали уявлення ні про першу марксистську польську організацію "Пролетаріат", ні про те, що таке науковий соціалізм. Отож і герої романів Ожєшко, в яких письменниця хотіла зобразити представників робітничого класу, скоріше нагадують анархістів і нігілістів з романів Тургенева і Гончарова ("Батьки і діти", "Обрив"), ніж, скажімо, ліричних героїв поезій та оповідань Івана Франка періоду "зорі соціалістичної пропаганди". Та при всіх недоліках цих романів письменниця-реалістка стихійно збагнула й показала в лих загострення класових суперечностей, жахливе бідування трудової людини, яку жорстоко експлуатують і принижують.
Польська революційна молодь, з якою в 80-х роках був тісно пов'язаний Франко, холодно сприйняла ці твори, що, можливо, й було головною причиною відходу Ожешко від цієї проблематики. В одному з листів до Ожешко в 1886 р. Іван Франко писав: "Ім'я Ваше, як головної репрезентантки поступового і тверезого духу в польській літературі, звісне мені віддавна. З великою розкішшю я читав Ваші оповідання з єврейського життя... Ваші чудові образки "З різних сфер". Читав я дещо і з Ваших теоретичних праць ("Космополітизм ы патріотизм") і хоч далекий від думки, що відповідно пізнав цілість і глибину Вашої поетичної продукції, та все-таки сміло можу сказати, що на горизонті теперішньої польської белетристики Ви являєтесь мені звіздою першої величини". Трохи нижче Франко натякав, що її творів про революційну молодь він не читав, хоч дехто, із знайомих йому поляків відгукувався про них негативно. Ожешко відповідала: "Посилаю Вам також мої "Відьма", про які Ви чули не на їхню користь. Знаю про те, що одна фракція нашої поступової партії була незадоволена з цієї повісті; не знаю, яка буде Ваша думка про неї, але ідею, яка керувала мною, Ви, як син народу, що терпить і бореться за своє існування, зрозумієте напевне". Франко подякував, за книгу, але оцінки їй не дав, Ожешко зрозуміла це багатозначне мовчання і більше про "Примари" не нагадувала.
Письменниця справді помилялася в трактуванні та оцінці діяльності революційної молоді початку 80-х років, але ставилася до нового, соціалістичного вчення з пошаною. У 1906 р. під впливом революційних подій вона писала: "Боротьба з самим існуванням соціалістичної ідеї була б такою ж нісенітницею, як боротьба з самим існуванням вітру, морських хвиль чи вогню".
Вершиною творчості письменниці справедливо вважають селянські романи, опубліковані протягом 1883-1888 років, - "Низини" (1883), "Дзюрдзі" (1885), "Хам" (1888), "Над Німаном" (1887-1888).
Визнання літературного доробку
"Чи подивилися ви коли-небудь униз, у глибину тих суспільних верств, які тяжко працюють у мороці й злиднях, позбавлені будь-якої краси? - писала Ожешко в "Малюнкові з голодних літ". - Чи бачили ви, скільки страждань там, углибині? Які муки потрясають цю каламутну для ваших очей хвилю живих людей?" Повість "Низини" показала оту "каламутну... хвилю живих людей", темноту й важку безнастанну працю, яка калічить найкращі душі, віддає їх під жахливу і деспотичну владу різних пройдисвітів.
У білоруської селянки Християн два позашлюбні сини. Після того як проклятий "вуконом" її покинув, усі свої сподівання вона покладала на них. Але ось старшого мають забрати в солдати. Вбита горем жінка звертається до юриста Копровича, і той брехливими обіцянками поступово видурює у неї всі гроші, зароблені тяжкою працею. Христина умовляє меншого сина - Антона - пожертвувати також і призначеними для нього скромними заощадженнями. Для Антона ці гроші - останній порятунок, і він проклинає матір, спивається. А старшого однаково не минула солдатська муштра. Горе матері безмежне; один син, що спився, буде знущатися над нею, а другий - десь на Далекій Півночі загине від сухот.
Проти того ж таки ворога - злиднів, темноти, забобонів, пиятики - спрямована й повість "Дзюрдзі". Її сюжет був підказаний судовими процесами. В одному з листів 1884 р. Ожешко так підкреслювала виняткову важливість, яку мають для неї життєві факти: "Розраховую трохи тут, у Гродні, на засідання суду в кримінальній справі (в листопаді). Маю надію, що вони дадуть мені матеріал з натури і суспільних глибин. Отож найвірогідніше, що в листопаді місяці знайду для Вас новелу в залі суду".
В основі повісті "Дзюрдзі" незвичайна сільська подія: четверо Дзюрдзів - брати Петро, Степан, Шимон та Петрів сип Клеменс - глухої зимової ночі забивають ні в чому не винну, таку ж, як і вони, солянку Петрусю, впевнені, що творять добро для всіх, знешкоджуючи відьомські чари. Для натураліста самого злочину й кари було б досить, щоб написати твір з карколомним сюжетом. Для Ожешко важливі не самі вчинки й події, а суспільні й психологічні обставини, що їх викликали. Незважаючи на вчинений селянами страшний злочин, незважаючи на те, що правда торжествує (убивці визнали себе винними і були покарані), читач дочитує твір з почуттям болю і співчуття як до злочинців, так і до їхньої жертви. Річ у тім, що в умовах важкої безпросвітної праці, затурканості її темноти, де падаюча зірка означає шлях чорта, який летить до запроданої йому душі; де хворобу, рідної, єдиної дитини пояснюють там, що в неї вселилася нечиста сила; де навіть найвеличніше людське почуття - кохання - пояснюють дією чар; де тих, що приносять користь, лікуючи зіллям хворих, вважають за пропащих, зв'язаних із дияволом людей, - у таких умовах злочин Дзюрдзів - явище закономірне і неминуче.
Селянам не бракує і здорових, реальних уявлень про світ, вони від природи наділені найкращими почуттями і здібностями. Петруся, сирота, яка весь свій вік змарнувала по наймах, увібрала все, що б в поглядах і моралі народу найсвятішого: любов до праці, яка дає задоволення - духовне і фізичне, любов до пісні, в якій виливається радість і горе, любов до людей, яким вона намагається допомагати порадами і лінуванням. Але навіть вона, розумна, розважлива, підпадає під вплив забобонів, довгими зимовими вечорами розпитуючи рідних, чи не було й справді у чорта якоїсь нагоди, щоб заволодіти її душею.
На селі є ще один страшний ворог - злидні. Село тримає у руках купка багатіїв, від волі яких залежить доля селянина. Вихід із цього важкого становища, на думку письменниці, єдиний - безнастанна праця "біля основ", освіта, піднесення культури хлібороба, виведення його з обмеженого видноколу села на широкі шляхи цивілізації. З цього погляду цікава постать сільського коваля, чоловіка Петрусі - Михайла. Перебування в армії, набутий життєвий досвід, певний запас спостережень дають йому нібито змогу тверезо оцінювати події, культурно вести господарство, мати від тяжкої праці радість і задоволення. Проте, як і інші представники критичного реалізму її часу, Ожешко сильна не тоді, коли пропонує свою позитивну програму, а тоді, коли показує болі й рани антагоністичного суспільства. .
Селянські повісті Ожешко були передовим словом у польській літературі, вони збагатили її не тільки тематично, оскільки розкривали громадські й моральні підвалини духовного життя найчисленнішого класу суспільства, а й художньо, естетично. Новизна матеріалу вимагала пошуків його втілення. Так від повісті до повісті змінювалась їхня жанрова структура, спосіб авторської характеристики героїв, роль оповідача тощо. Велика роль у них належить фольклору, що позначилась не лише на чисто зовнішньому його використанні - народна лексика, пісня у мові Героїв, а й у глибинному - з метою осягнути стиль мислення народу, філософсько-етичну сутність його буття.
Чи не, найпоказовішими з цього погляду є повість "Хам" (1888) і оповідання "Зимового вечора" (1887), популярне в українській літературі завдяки драматичній переробці його М. Старицьким. У повісті письменниця в дусі народних уявлень про справжню, ідеальну людину змальовує рибалку Павла Кобицького. Виявляється, що в цього "хама", "мужика", як його називають представники "білої кістки", є. свої високі духовні потреби, своє власне "я", свої моральні засади, якими він керується, скажімо, у ставленні до Франки і її бідолашного сина. Франка - це один із різновидів "сильфід". Вона зіпсована вихованням і передсудами. Незважаючи на те, що Франка весь вік поневіряється в наймах, вона вважає, що належить до "вищого товариства", а Павло, якого вона по-своєму любить, походить із ненависних їй "хамів". І коли Павло вирішує одружитися з Франкою, ним керує не лише почуття кохання, а й самопожертви: він прагне врятувати Франку, її отруєну багатіями душу. Він прощає їй і те, що вона втекла від нього з лакеєм, і те, що привела чужу дитину, і навіть те, що намагалась його отруїти, - бо все це, на його думку, вчинки, за які відповідав не вона, а середовище, в якому вона виросла. Безперечно, що на цьому творі, як і на оповіданні "Зимового вечора", позначився вплив доктрин Л. Толстого про "непротивлення злу".
Вищий тип громадянської свідомості людини з народу зображений в оповіданні "Зимового вечора". Дзига, головний персонаж цього твору, був також, народжений для хороших справ, ріс допитливою і доброю дитиною. Але, потрапивши ще юнаком до тюрми за організацію бунту проти поміщика, він, молодий і недосвідчений, скоро опинився на дні життя, вчинив кримінальний злочин. В серці Дзиги ще жевріє вогник відродження, хоча суспільство й не зацікавлене в цьому: "Соломинки ніхто не подасть, щоб чоловік міг учепитися й вилізти з ями.
А коли чоловік оступиться і впаде, як свиня, у гній, то чи знайдеться хтось, щоб змилосердився над ним і на сухе його вивів?"
Тематично оповідання перегукується з такими творами української літератури, як "На дні" Франка, "Кармелюк" Марна Вовчка, "Микола Джеря" Нечуя-Левицького. До речі, для створення фольклорного та етнографічно-побутового фону оповідання - описи вечорниць, розваг молоді тощо - тут, поряд із білоруськими, використано й українські народні пісні й легенди.1887 року почав друкуватися роман "Над Німаном". .
Наступного року твір вийшов окремим виданням. Він приніс світове визнання письменниці, і вже сучасники прирівнювали його до епопеї А. Міцкевича "Пан Тадеуш".
І справді, цю широку панорамну картину життя різних сфер польського суспільства Білорусії і Литви останньої чверті XIX ст., що з'явилася в один час з "Лялькою" Б. Пруса, "Потопом" і "Паном Володийовським" Г. Сенкевича, можна сміливо, як і ці твори, віднести до найвищих досягнень польської прози в жанрі роману-епопеї.
Аналіз роману "Над Німаном"
Роман "Над Німаном" став певним синтезам довголітніх пошуків письменницею найбільш відповідної художньої форми, яка давала б можливість об'єднати в одному творі не лише набутий досвід, зображення різних сфер суспільства - від графа до наймита, різноманітну проблематику - жіноча емансипація, селянське питання і життя "низів", взаємовідносини інтелігенції та народу тощо,-а й сам досить строкатий характер художнього зображення, з його то виразною публіцистичністю ранніх романів, то чисто науковою ("лабораторною") точністю і стриманістю оповідань "Із різних сфер" і з "єврейського циклу", то з його плідним використанням поетики фольклору і точністю відтворення реалій народного побуту й природи селянського циклу творів.
Перед читачем проходить ціла галерея наділених індивідуальними рисами й характерами людських постатей - із Корчина, Ольшанки, Осовців - із цілого надніманського краю. Тут і власник Корчина Бенедикт Корчинський, постійно зайнятий підупалим господарством і вередами своєї неврастенічної дружини Емілії, і надутий, як індик, аристократ Дажецький зі своїми легковажними доньками та претензійною дружиною, і кволий, з розслабленими від життєвого пересичення волею й нервами морфініст Теофіль Ружиць, і горда та егоїстична у своєму дещо показному горі Ядвіга Корчинська, і її син Зигмунт - втілення моральної розпусти й космополітизму, і огрубіла в праці, хоча й добра душа пані Кірлова зі своїми "омужиченими" працьовитими дітьми і розпусним чоловіком-неробою, і численні нахлібниці й дармоїди, які вдовольняються подачками з панського столу.
Але це лише один полюс. Другий полюс - це численна трудова, строката дрібношляхетська маса села Богатировичів, яка мало чим відрізняється від селянства і мало в чому змінилася від часів "Пана Тадеуша". У змалюванні постатей цих сільських трударів Ожешко дуже часто вдається до засобів поблажливого гумору, який дозволяє з однаковим епічним спокоєм зображувати і палкі патріотичні пориви цієї верстви, і її хоча й важку, виснажливу, але приємну працю, і її пиху та зарозумілість у ставленні до ще упослідженішої селянської бідноти, і, нарешті, не завжди ідилічні сварки за межі й пасовиська. Тут, як і серед вищих сфер, панує і соціальне розшарування, і гризня за землю, щоправда, без шпаг і витончених прийомів, а просто з вилами й косами, але не менш заповзята. "Різниця лише в формі", - як визначить це явище спостережлива, хоча й неосвічена Юстина Ожельська.
Ожешко досить уважно розкриває побут, умови праці, запити цього середовища, яке виступає не як одноманітна й сіра маса, а як рухлива, жива, багатобарвна і своєрідна спільність, серед якої вимальовуються колоритні й неповторні постаті. Хіба можна сплутати з кимось запального Фабіана, який видає себе за заможного, багатого пана, хоча ледве зводить кінці з кінцями, чи Казімежа Ясьмоита, який роз'їжджає одноколкою, запряженою конем за триста карбованців, чи сільську красуню Ядвігу Домунтівну, що, ніби богиня Церера, з'являється перед зачудованими односельчанами, щоправда, начепивши па себе стільки різних мішурних прикрас, що вони аж ніяк не свідчать про її вроджений смак, а тільки про багатство.
Панський двір і селище Богатировичів - це два різні світи як за традиціями, так і за майновим етапом, вихованням, громадськими інтересами. Письменниця-реалістка, Ожешко добре розуміє неможливість ні їхнього примирення, ні їхнього "братання", як це ще й досі уявляється декому з вульгаризаторських критиків. Центральна проблема в романі - не "примирення станів" і не зближення "панського палацу і селянської хати" за допомогою якогось універсального гасла, скажімо, "національної незалежності" чи соціальної взаємодопомоги (деякі постулати позитивізму приваблювали письменницю досить довго), але в іншому: у пошуці тієї соціальної верстви польського суспільства, яка не лише залишилась вірною передовим традиціям 1863 р., а й здатна їх плекати й розвивати, бо,, власне, у їхньому руслі запорука майбутнього нації.
Ось чому центральне місце в романі належить спогадам про атмосферу братання кращих представників Корчила з Богатировичами, об'єднаних спільною боротьбою проти царизму, ось чому так гостро засуджується кастовий, класовий егоїзм і відступництво верхів, ось чому серцю письменниці дорогі не тільки такі учасники подій, як Анзельм Богатирович, а й ті, хто безпосередньо виховувався дід їх впливом, як-от його племінник Ян Богатирович, чий батько разом із колишнім власником помістя - Анджеєм Корчинським - лежить у братській могилі у борі за Німаном.
В умовах царської цензури Ожешко могла тільки натяками писати про повстання, його учасників, про загальний ентузіазм, який охопив усі верстви суспільства. Вона сама брала участь у тих подіях, про них їй розповідали і її знайомі, які почали потроху вертатися до рідного краю після довгих років вигнання. Так, прототипом Анджея Корчинського їй. послужив Ян Каменський, який прибув з Омська. Сучасники запевняли, що донька Каменського Станіслава (Манюся Сибірячка) стала прототипом Юстини Ожельської, хоча Станіслава вирішила одружитися з. "нерівнею" - представником дрібної шляхти, який сам обробляє землю, аж у 1901 році, тобто під впливом образу, створеного письменницею тринадцять років тому.
Центральними героями роману є, безперечно, Юстина Ожельська і Ян Богатирович. Історія їх знайомства і кохання - всі ці такі важливі й необхідні моменти для створення гострого динамічного сюжету - служить для Ожешкю здебільшого приводом для передачі важливих життєвих картин з підтекстом. Часто-густо не герої, а обставини диктують розвиток сюжету "Над Німаном". Символіка речей і подій така інтригуюча, що читач навіть не помічав якихось там деталей із відносин героїв. Юстину і Яна захоплюють, зближують і чар вікопомних образів Яна й Цецилії - цей справжній гімн мужності, витривалості й коханню, і величні у своїй простоті й безпосередності перші Юстинині жнива, і, нарешті, тривожна й урочиста подорож по Німану до братської могили, під час якої сама природа, випромінюючи свою красу і напружуючи слух, причаїлась, щоб почути биття сердець великого кохання, яке вже народилося. Того дня Юстина тричі спостерігає обличчя Німану: в погожу днину, під час бурхливої грози і в обрамленні веселки - після дощу.
Природа виступав самостійним героєм у романі; вона своїм вічним плином об'єднує життя цілих народів і поколінь, від першого й до останнього епізоду служить чи не постійним фоном, па якому живуть і діють мешканці Богатировичів і Корчина. Ось чому такого великого значення в романі набувають зорові образи - живописання словом. Причому все, що змальовує письменниця, передається передусім як побачене, спостережене її оповідачем або героєм і тільки зрідка - як пережите і вистраждане (внутрішні монологи Юстини у другій і третій частинах роману). А взагалі психологічну прозу як Ожешко, так і її видатні сучасники створювали трохи пізніше - у 90-і роки.
Найупевненіше письменниця почуває себе в описах і в діалозі. До опису Ожешко здебільшого вдається, щоб дати характеристику головним героям, до діалогу - другорядним. Причому діалог найефективніше виявляє свою образотворчу функцію в масових епізодах, як-от бенкет у палаці Корчинських в день іменин Емілії, на якому збирається все "вище товариство". Такими є витримані в епічних тонах описи жнив і весілля в Богатировичах, на яких чуємо і бачимо героїв з народу як під час важкої "дисциплінованої" праці, так і під час розваг та розбурханих пристрастей.
Образи Яна і Юстини формуються у відносинах з їх безпосереднім оточенням. У Яна оточення трудове, і він жадібно всотує все пов'язане з чесною працею і чесними громадськими обов'язками. Він безпосередній нащадок моральних якостей Єжи і Анзельма Богатировичів, так само як Вітольд Корчинський - спадкоємець навіть зовнішніх рис дядька - Анджея Корчинського. Інша річ - Юстина. її характер та уподобання формуються в умовах жорстоких законів Корчина - по лінії відштовхування від принципів, які проповідують Дажецькі, Кірло, Зигмунт Корчинський, Ружиць та інші. Найближчою людиною для неї є Марта, власне, її життєвий досвід є для молодої дівчини найбільш повчальний. Помилка Марти і Анзельма не повинна статися ще раз, їхнє кохання і їхні надії, які дісталися у спадок Янові і Юстині, повинні перемогти. Поступ суспільний - явище закономірне й невідворотне, справа, за яку полягли на полі бою герої, переходить тепер у надійні руки.
Юстина рішуче пориває з Корчином. Вона відмовляється стати дружиною аристократа Ружиця, не приваблюють її також ні роль Зигмунтової полюбовниці, ні роль на зразок ключниці Марти в домі дядька. Вона, мисляча, неспокійна і творча натура, тягнеться до людей праці, де вперше дізнається "про мужність, самопожертву, боротьбу, які не вимірювалися б певною кількістю моргів землі або щастям окремих осіб, а ставили б перед собою більш високу мету - інтереси людства, народу". Вона прагне стати незалежною, працею приносити користь суспільству. її "охоплював бунтарський дух, протест молодості, здоров'я і сил, що штовхали її назустріч справжній, живій і серйозній справі". Картини природи, людської праці і сама близькість людей "поступово заповнювали ту величезну похмуру пустку, яку вона давно вже відчувала, як тільки пробувала зазирнути сама в себе і в своє життя".
Дія роману "Над Німаном" відбувається протягом трьох літніх місяців. Невеликий відрізок часу диктував письменниці потребу економії засобів і характеристик. Ось чому майже всі герої виступають тут у критичні, зламні періоди свого життя. Це стосується однаково всіх - як негативних, так і позитивних героїв. Приклад останніх - Юстина, приклад перших - Зигмунт. Розмова Зігмунта з матір'ю - це кінцевий результат справи Анджея Корчинського, як її розуміли верхи і передусім його вірна дружина. Результат цей дорівнює нулеві. Зигмунт постає перед матір'ю як рафінований негідник у своєму ставленні лише до дружини і до колись коханої жінки (нею була Юстина), а й до батькової справи, як до справи божевільного ідеаліста. Зигмунт - пустоцвіт на рідній землі.
Роман закінчується приготуванням до весілля Яна і Юстини, і завдяки Вітольдові примиренням Корчина з Богатировичами. Чи надовго? Бо ж таке примирення, за логікою всіх зображених подій, - короткочасне і скороминуще. Та й не в цьому зрештою справа. Велич Ожешко як реаліста і громадянки полягала саме в тому, що ідею вільної вітчизни вона пов'язувала з людьми праці: "Це був люд, засмаглий, зрошений потом, із зашкарублою шкірою обличчя й рук, проте була в цих людей пряма спина, - яка ні перед ким не згиналася, сильні руки й... проникливий та смілий погляд".
Висновок
Після виходу в світ епопеї "Над Німаном" Ожешко в 90-900-х роках написала ще цілий ряд романів, повістей та оповідань. Не всі вони рівнозначні з ідейного й художнього боку. В деяких з них вона продовжує лінію попередніх творів та висміювання станових забобонів ("Веnе nuti", 1891), в інших - прагне показати альтруїзм і самопожертву шляхти. Дехто з героїв, відмовившись від багатства і кар'єри, знаходить втіху в праці "біля основ" ("Два полюси", 1893; "Австралієць", 1894). Альтруїзм інших, побудований на толстовській ідеї "всепрощення", закінчується роздачею майна ворогам і мандрами по селах з метою творення добра людям ("Анастасія", 1902). Найкращими реалістичними творами останніх двох десятиріч є роман "Аргонавти" (1899) і написана під впливом подій 1905 року збірка оповідань "Gloriavictis". В романі зображена хижацька природа польської буржуазії, яка в гонитві за золотим руном - капіталом - здатна на найтяжчі злочини по відношенню до трудового народу, розкриті умови, в яких зароджується декадентське, вороже Ожешко мистецтво. У збірці оповідань "Gloriavictis". Ожешко повертається до тематики 1863 р., прославляючи благородство і героїзм переможених.
Еліза Ожешко була переконаною інтернаціоналісткою. З її романів та оповідань, публіцистичних статей, численних листів, які є важливим джерелом для розуміння її творчості, виступає благородний образ гуманістки, яка уважно стежила за розвитком людського поступу у всьому світі, вела жваве листування з найбільшими письменниками і культурними діячами Слов'янщини і Заходу, підтримувала всі починання, які вели до взаємного братання народів і їх культур. Ожешко знала і високо цінувала літературу І. Тургенєва і Л. Толстого, листувалася з Салтиковим-Щедріним, була тісно зв'язана з Передовою російською журналістикою свого часу. Вона активно вивчала українську літературу, захоплюючись творами Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Франка. Авторові "Захара Беркута" вона писала про наше красне письменство 8 квітня 1886 р.: "Чим більше читаю, тим міцніше чую дивну насолоду й поезію цієї літератури. Чиста вона, мов кришталь, тепла, мов літній вечір, несподівано оригінальна, до жодної іншої відомої мені не подібна". Письменниця рішуче виступала проти великодержавної політики польської шляхти і католицького клеру по відношенню до українського народу і його культури, сприяла популяризації українського художнього слова в Польщі.
|
