Духовна культура українського народу другої половини XVII ст. – кінця XVIII ст.

План

1. Історичні умови культурного життя українського народу

2. Культура козацької держави (1648–1781)

3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії

4. Історично-мемуарна проза

5. Література

6. Театральне мистецтво

7. Музична культура

8. Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво

1. Духовна культура України другої половини XVII – кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів, що найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишала глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687–1709), Івана Скоропадського (1709–1722), та Кирила Розумовського (1750–1764) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.

2. Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648–1781). Запорізьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України.

В основі культури Запорізької Січі лежали традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток на її культуру. Запорізька Січ формувалась з втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, особливості культури свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна культура.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно проявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу, де готували читачів і співаків для православних церков України. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалося з виховання (в усіх школах навчання велося українською мовою).

У багатогранному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу, танцям. Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнал у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів і гостей.

Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарі часто були не лише виконавцями дум та народних пісень, але й їх творцями. Вони виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи – героїчна, драматизована, пройнята великим ліризмом поезія. М. Гоголь називав кобзарів охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами та літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак.

В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотримувались християнської православної віри.

3. Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII – кінці XVIII ст. – яскраве свідчення духовного прогресу українського народу. Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія. Поряд з тим існувала широка межа початкових шкіл, народних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів).

У розвитку освіти на Україні важливу роль відігравали колегіуми – середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський колегіум. У 1721 р. був заснований Харківський колегіум. У 1738 р. почав працювати Переяславський колегіум.

Важливим центром освіти і науки була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. Навчалися переважно діти української шляхти, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти. Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Симеон Полоцький (1629–1680 рр.) – засновник у Москві Слов’яно-греко-латинської академії, учитель царських дітей; Данило Туптало (1651–1709 рр.) – визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит; Стефан Яворський (1658–1722 рр.) – вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1681–1736 рр.) – викладач Києво-Могилянської академії, з 1710 р. її ректор, з переїздом до Москви – помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

4. На другу половину XVII ст. – першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIIІ ст. особливо виділяються 3 козацькі літописи – «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка .

«Літопис Самовидця» охоплює історичні події з 1648 по 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що його автором був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису – визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648–1654 рр.

Визначним історичним твором був літопис полковника і судді Григорія Грабянки (рік народження невідомий – 1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648–1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670–1728 рр.) – наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу. Величко був вихідцем з козацького роду. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки. Літопис складається з 2 томів і обіймає події з 1648 по 1700 рр.

5. Важливий внесок в історію духовної культури українського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722–1794 рр.) – видатний український філософ, письменник, педагог, музикант. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Майже 3 роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи. Впродовж 1769–1779 рр. він написав 30 байок, об’єднаних у збірку «Басни харьковскія». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, природний розум. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об’єднані у збірці «Сад божественных песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Б. Хмельницького.

Творчість Г.С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769–1838 рр.). У 1798 р. в Петербурзі вийшли друком 3 частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. Поема написана народною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, старшин, чиновників тощо.

Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І.П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.

6. Шкільна драма. Шкільні театри створювались при навчальних закладах Європи у період пізнього середньовіччя, Ренесансу та бароко. Вони мали велике навчальне і виховне значення. Драматичні твори писали викладачі, розігрували учні.

З репертуару українського шкільного театру збереглося 30 драм, переважно на біблійні сюжети. Популярними були драми різдв`яного і великоднього циклу. Відомими були драми: М. Довгалевського (професора поетики Києво-Могилянської академії) «Комедійна дія»; Г. Кониського (вихованець Київської академії, з 1745 р. – професор, 1751 р – ректор) «Воскресіння мертвих».

Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів була насичена прислів`ями та приказками.

Вертеп. У другій половині XVIIст. виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Віфлеєма в Йорданії, в якій, за біблійним переказом, народився Ісус Христос. Вертепна драма – це старовинний український народний ляльковий театр. Драматичною основою вертепу є легенда про народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят.

В другій половині XVII–XVIIIст. подальшого розвитку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії. Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма – легенда про народження Христа. Друга – народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором.

На зразок театру російського дворянства у XVIIIст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п`єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIIIст. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Подібні професійні трупи виникли у інших містах.

7. Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні а також народні танці – метелиці, гопаки, козачки тощо.

Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. Її творці та виконавці – кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об’єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об’єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги. Їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інструментальну музику.

У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася на основі теоретичних праць композитора М. Дилецького (1650–1723 рр.), зокрема його «Граматики музикальної». Підготовку музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здійснювали Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували про монастирях і духовних семінаріях.

З метою підготовки освічених музикантів в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825 рр.). Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, інші хорові твори. Пройняті ідеями гуманізму та народно-пісенними мелодіями, вони відзначаються високим рівнем професійності. Д.С. Бортнянський є автором опер «Креонт», «Алкід», «Сокіл», «Свято сеньйора», написаних італійською і французькою мовами.

В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом – пісня-романс, а також кант – побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, С. Климовський, І. Бачинський та ін.

8. Архітектура. Соціально-економічний розвиток України другої половини XVII–XVIII ст., культурні зв’язки східнослов’янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство архітектури України. Вона розвивалася на міцному грунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко (з італійської – чудернацький, дивний). Споруди стилю бароко відзначаються декоративною пишністю, контрастами світла і тіні тощо.

Архітектурні споруди українського бароко мають особливу мистецьку цінність. Вони розвивались під впливом, з одного боку, архітектурної естетики європейського бароко, а з другого – народних традицій У стилі бароко побудовані: Михайлівська церква в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.), львівський Домініканський костьол (1749–1764), собор Почаївської лаври поблизу Кременця (1771–1791). Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважається Андріївська церква у Києві (1746–1753).

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644–1709). За часів його гетьманства обновлювались старі церкви, будувались нові.

Інтенсивно розбудовувався Батурин, який в 1669–1708 рр. був гетьманською резиденцією.

У період національно-визвольної боротьби на Україні першорядного значення набуває захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного типу. Їх зводили селянсько-козацькі війська під Берестечком, Кам`янець – Подільським, Хотином.

Західноукраїнські міста характеризувалися значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині. Неподалік підносились бані церков та шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам`янець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).

Потяг до естетичної виразності і декоративності поширився і на цивільне будівництво. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Разумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі – паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Умані.

Живопис. Одним із найяскравіших представників бароко в українському живописі на зламі XVII–XVIIIст. був Іван Руткович із Жовкви. Його творам притаманні багата і насичена палітра та динамічність композиції (Жовківський іконостас(1697–1699 рр.)).

У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і козацької старшини.

Декоративне і ужиткове мистецтво. У другій половиніXVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози тощо.

Визначними осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Кам`янець, Львів та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності щодо форми, орнаментального та колористичного оздоблення.

Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва (дзвони, гармати, зброя).

З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка.