На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканського князівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво. Козацька Республіка акумулювала і викристалізувала незалежний дух української нації, який поширився по всій Україні.
Характеризуючи музичність козацтва, осавул І.І. Кіяшко констатує, що вони «грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах («релях»), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, і тут таки інші просто співали. Але особливо любили церковні співи, які давали їм справжню, ні з чим незрівнянну насолоду… Цю ж любов до музики і співів вони перенесли з собою і на Кубань, куди переселились у… 1792 році» [1].
Але, як скаржиться відомий кобзар Конон Безщасний, «царські сатрапи ретельно охороняли козацтво від кобзарської «крамоли» [2]. Заборони та утиски не пройшли марно: кобзарство на Кубані занепадає. Це зауважують і дослідники. Зокрема, С.Ф. Фарфоровський у праці «Кобзари на Кубани» зазначає, що «з кожним роком зменшується число кобзарів на Кубані і не звучать уже їх журливо-прекрасні мотиви пісень про життя і подвиги козаків» [3].
Найменше досліджено історію кубанського кобзарства кінця XVIII і всього XIX століть. Але й наявні дані доводять стійку і безперервну кобзарську традицію, її ж підтверджують і такі автори як один із перших істориків Кубані генерал-майор Іван Попко [4], Г.Ф. Квітка-Основ'яненко [5], Юрій Миролюбов [6] та ін. Відомою є одна з кубанських кобзарських династій, що вийшла з Запорозьких Січей і дотривала до новітніх часів. Це знамениті Кравченки: Степан (XVIII ст. Запорізька Нова Січ – поч. XIX ст., хутір Новомихайлівський, Кубань), Михайло (кін. XVIII ст., хутір Михайлівський, Запоріжжя – І пол. XIX ст., хутір Новомихайлівський, Кубань), Тарас (XIX ст., хутір Новомихайлівський – поч. XX ст., Кубань), Василь (XIX ст., хутір Новомихайлівський – ?), Кость (1888, Єйськ – 1944, м. Уфа) [7].
Кобзарське відродження на Кубані розпочалося на початку XX століття і згодом набуло масового характеру. Це підтверджують і публіцисти тогочасники. Так, К. Кравченко в статті «Найближчі завдання й заходи в царині української освіти в Кубансько-Чорноморському краї», написаній в квітні 1920 р., зазначає, що «…на Кубані зараз наявні до 10 кобзарів, які мають вельми широкий репертуар і достатній музикальний досвід» [8], Кузьма Катаєнко («Життєпис», 1979 р.), Антон Чорний у статті «Історія бандури на Кубані» [9]. С. Баклаженко, зокрема, зазначає, що «серед інших видів музичного мистецтва на Північному Кавказі, як ніде на Україні, дуже поширена і має велике виховне значення гра на старому народному інструменті – бандурі. Кобзарське мистецтво починає відновлюватися тут з 1905 року, але розвитку воно набуває з приходом радянської влади на Кубань» [10]. Василь Ємець пише, що на Кубані ще до революції 1917 року були «козаки-бандурники… їх кількість так хутко зростала, що за царя мала бандурників майже кожна паланка (станиця – О.Н.) [11].
Це відродження стало можливим завдяки трьом факторам: живучості кобзарської традиції, гастролям на Кубані прославлених кобзарів з Великої України, організаційно-просвітницькій діяльності «бандурного батька» Миколи Олексійовича Богуславського. Серед найвідоміших гастролерів слід назвати Івана Кравченка-Крюковського (1820–1885), Михайла Кравченка (1858–1917), Григорія Кожушка (1880–1928), Івана Запорожченка (1872–1932), Гната Хоткевича (1887–1938). Під їхнім безпосереднім або ж опосередкованим впливом артисти Кубанського симфонічного оркестру Конон Безщасний (1884–1967), Зот Сава та Федір Діброви, Конон Йорж (1898–1963), Степан Жарко (1877–1943), Іван Шеремет стали визначними бандуристами, вписавши багато яскравих сторінок в історію кобзарства. К. Безщасний протягом тридцяти двох років, не випускаючи з рук бандуру, концертував по Кубані, Великій Україні, Казахстану й Сибіру, створив й керував кобзарською студією в українському технікумі в станиці Полтавській. З. Діброва, як справжній кобзар-просвітник, увесь свій великий талант віддав визволенню рідної Кубані; Ф. Діброва брав участь у створенні першої державної капели бандуристів у Києві. С. Жарко заснував чоловічу капелу бандуристів у станиці Канівській. К. Йорж гастролював по Казахстану, Кубані, Росії.
Микола Олексійович Богуславський організував при Катеринодарській «Просвіті» дві Кубанські кобзарські школи (1913, 1916 рр.), в яких навчалося близько сорока учнів. Першу школу вів бандурист-віртуоз Василь Ємець (1890–1982), другу – Олексій Обабко (1883–1971), який «опинився в ролі вчителя, й передавав молоді власний досвід за системою Ємця» [12]. Школи забезпечувалися переважно діатонічними бандурами визначного київського майстра Антонія Паплинського (нар. близько 1870 р.). На другій Київській кустарній виставці 1913 року цей майстер був нагороджений срібною медаллю.
Школи стимулювали масове розповсюдження кобзарського мистецтва на Кубані. Вони підготували когорту визначних кобзарів-бандуристів: Адамовича-Глібова, Докію Дарнопих, І.Т. Семенишина, Настю і Свирида Сотниченко, В.Ф. Тищенка, А.П. Чорного та багато ін. Бандура стала настільки улюбленим інструментом, що дехто з бандуристів, як-от Петро Бугай, Іван Куліш, Федір Діброва, Михайло Теліга, Зенон Конограй та ймовірно й інші, навіть ідучи на війну, не розлучалися з нею.
На Кубані з'явилися й свої талановиті майстри бандур: Микола Вереса (1884–1937) зі ст. Саратівської, Григорій Гусар та Прокіп Смолка (1887–1947) зі ст. Канівської, Павло Кікоть з м. Геленджика, Дмитро Крикун з Краснодара, Кузьма Німченко (1899–1973) та Антін Чорний (1891–1973) зі ст. Пашківської, Тихій Строкун (1902–1965) з ст. Новопашківської, Семен Турчинський (1901–1995) з ст. Азовської. Були майстри і в інших станицях та містах краю, зокрема, в станицях Старомінській, Полтавській [13]. Майстри самостійно вирішували ряд проблем кобзарства. Наприклад, Г. Гусар уже в 1923 році сконструював бандуру з хроматичним звукорядом, вибраним (порожнім) грифом, покритим декою з додатковою розеточкою на ньому, С. Турчинський модифікував сучасну фабричну бандуру, поліпшив її акустичні характеристики, зменшив вагу, вдосконалив технологію виготовлення тощо.
К. Німченко сконструював чергову концертну хроматичну бандуру з підставкою-ніжкою (як у басолі) і вмонтовував ніжний демпфер, розробив одні з перших в Україні моделі оркестрових бандур [14], демонстрував їх перед експертною комісією Української держфілармонії в тодішній столиці України Харкові (15. 04. 1929 р.). Інструменти одержали високу оцінку та рекомендацію на їх серійне виробництво. Одеська музична фабрика зробила тоді 14 оркестрових хроматичних бандур: пікколо, прими (1 – 2), тенорові, баритональні і басові [15].
Прославлений бандурист і неперевершений бандурний майстер-винахідник А. Чорний мріяв на еміграції: «А якщо змилостивиться доля і удостоїть мене найвищого щастя-то побачу свою милу козачу землю і допоможу там організувати в Катеринодарі виробництво бандур» [16]. Заповітна мрія Антона Павловича, на превеликий жаль, не збулася.
Бандуристи вирішували і ряд педагогічно-теоретичних проблем: З.Т. Діброва написав «Школу гри на бандурі», К. Німченко – «Підручник гри на бандурі», Василь Шевченко (1889 – ?) – «Школу для бандури в 5‑ти частинах». Три з них було видано в Москві (1913–1914 рр.). Ряд бандуристів обробляли народні пісні, народну інструментальну музику, створювали оригінальні твори та варіації на народні теми. Наприклад, К. Німченко в 1953 р. подав в українське державне видавництво «Мистецтво» власні твори: «Думку», «Легенду», «Ліричний вальс», «Марш», «Пісню без слів», «Романс», «Українську рапсодію» [17].
Бандуристи писали пісні на слова українських кубанських поетів: Тимофія Іващенка (1891–1966), Івана Луценка (1886 – ?), Івана Прийми (1891–1966) та ін. Бандурист Л. Лаврів написав вірш-пісню «Кавказ», а Т. Строкун – поклав його на музику і виконував на Краснодарському радіо [18]. Нерідко самі бандуристи створювали поетичні тексти і писали музику до них. К. Безщасний, бувши на засланні в Казахстані написав і з успіхом виконував «Пісню-думу про Україну», та «То не орли, то не сизі» – написану в 1947 р., С. Жарко – «Легенду про отамана», К.Німченко – «Думу про Велику Вітчизняну війну», жартівливу пісню «Сиджу я оце один та й думу гадаю» та ін. Пісня І. Прийми «За гори сонце закотилось» (1916) з музикою К. Німченка стала народною. Її особливо любив виконувати бандурист Роман Чобітько (1884–1974) та чоловіча капела ст. Канівської. Повний текст пісні був записаний автором 1985 року зі слів учасника капели С. Лазаренка. До речі, К. Німченко в 1953 р. пропонував українському Державному видавництву «Мистецтво» ряд власних пісень на слова українських кубанських поетів, але одержав відмову: «Твори зазначених Вами авторів є забороненими до видання й використання» [19].
Бандуристи проводили масове навчання грі на бандурі. Крім згаданих двох шкіл М. Богуславського, при Катеринодарській «Просвіті» в 1917 році працював над організацією Кубанської капели бандуристів кобзар і педагог Кость Кравченко (1888–1944). В період НЕПу утворювалися гуртки, студії, ансамблі, капели при Краснодарському клубі «Нацмен», крайовому клубі промкооперації, Будинку працівників освіти, Робітфаку, в ст. Ільській, Канівській, Полтавській. Кубанські бандуристи створювали капели й ансамблі також за межами Кубанського краю: в Аргентині (А. Чорний), у Владивостоку (П. Шемет), Москві (В. Шевченко), Одесі (К. Німченко).
У згаданому клубі «Нацмен» була українська секція, яку очолював К. Катаєнко. Він зазначав, що секція мала власний гурток бандуристів, який виступав у театрах, клубах, на радіо та виїжджав до станиць. При ньому були «знамениті бандуристи Мамро, Діброва, Рідкобородий, Семенишин, Німченко та інші. Гуртки драматичні, хорові та бандуристів були по всій Кубані, й клуб давав їм консультації. У деяких станицях робили бандури, напр., у Полтавській, Канівській, Старо-Мінській та ін. Пізніше, під час колективізації та припинення «українізації» клуб «Нацмен» було ліквідовано [20].
Особливою активністю відзначалася концертна діяльність. У пресі повідомлялося: «Кубанські бандуристи завжди виступають по радіостанціях, усіляких концертах, вечорах в школах, клубах, хатах-читальнях міста і станиць. Окремі групи бандуристів подорожували. Наприклад, група бандуристів на чолі з Безщасним протягом дев'яти місяців дала понад 300 концертів» [21]. Ансамбль Романа Чобітька та Євдокії Бандурко зі ст. Ільської гастролював по всьому Кубанському краї разом з українським аматорським драмколективом. Чоловіча капела бандуристів Степана Жарка зі ст. Канівської в складі 17 артистів-аматорів – по Канівському району та ін.
На Катеринодарському і крайовому радіо систематично, починаючи з 1924 р., виступали К. Безщасний, Михайло Горіх, Зот Діброва, Мамро, К. Німченко, Рідкобородий та ін.
Д. Байда-Суховій, К. Безщасний, К. Йорж, Фаїна Квітка, С. Лазаренко, К. Німченко, В. Шевченко, П. Шемет та ін. успішно працювали і на професійній сцені. Вони у ролі співаків-бандуристів концертували (від філармоній як України, так і всього колишнього Союзу) на Далекому Сході, Кавказі, Середній Азії, по Російській Федерації тощо. В Москві В. Шевченко разом з М. П'ятницьким організовував хор селян (згодом – «хор ім. П'ятницького»). В ньому він виступав як бандурист і лірник. 1912 року – засновував при українському гуртку «Кобзар» ансамбль бандуристів у складі 12-ти осіб, з яким успішно виступав (до початку першої світової війни) [22].
Високу оцінку виконавській майстерності К. Безщасного дали академік Дмитро Яворницький та А. Мікоян [23]. На турецькому фронті А. Чорного першим було переведено в ранг сотника, а пізніше – навіть призначено командуючим дивізії за те, «що хорунжий Чорний чудово грає на бандурі» [24]. Згодом, на еміграції в Аргентині, він зачаровував слухачів не лише в провінції, а й у столиці – Буенос-Айресі. З. Діброва настільки піднісся в своєму мистецтві, що навіть генерал А.І. Денікін не чіпав його і навіть запрошував виступати перед іноземними дипломатами та послами [25].
Кубанська кобзарська школа була широко представлена й за межами Кубані – в таких країнах як Австрія, Аргентина, Греція, Іран, Німеччина, Польща, Середньоазіатські республіки, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, не кажучи вже про СССР загалом.
Розвиток кобзарського мистецтва на Кубані, попри його досягнення, все ж носив переважно аматорський характер. Державні структури були до нього якщо не ворожі, то байдужі. Бандура не була допущена в державні музичні заклади, навіть в Краснодарську робітничу консерваторію (1927 р.). Не було запроваджено фабричний випуск бандур. Жодний музичний твір, написаний чи оброблений кобзарями, жодний методико-теоретичний посібник не був надрукований, а якщо й побачили світ три частини з п'яти «Школи гри для бандури» Василя Шевченка, то не на Кубані, а в Москві. Нові конструкції бандур розроблялися не в експериментальних майстернях музичних фабрик, а майстрами-кустарями, концертні костюми шили самі музиканти. Такий стан речей, на жаль, має місце й досі.
Бандуристи Кубані брали участь в подіях Національної революції 1917–1920 років. Донька Петра Макаренка, члена Кубанської Ради, писала, що «Петро Леонтійович, закликаючи козаків для захисту рідного краю, посилав по станицях і бандуристів, які прославляли Запоріжжя і своїх предків – запорозьких козаків» [26]. Брати Конон, Никін Безщасні та Іван Шеремет у складі тріо бандуристів [27], Антін Чорний – як бандурист-соліст виступали для Кубанської Армії [28], Федір Діброва та Михайло Теліга – в армії гетьмана Павла Скоропадського [29], а потім – Української Народної Республіки [30].
Кобзарів-бандуристів переслідували українофоби. «Білі» й «червоні» немов би змагались у їх винищенні. Але якщо терор перших був короткочасним, то терор других розтягнувся на довгі десятиліття: масові розстріли, голодомори, депортації цілих станиць, репресії 30‑х років мало кого з виразників національної ідеї та національного духу залишили в живих. Сучасник тих подій В. Ємець зазначає: «Та червоні москвини, далебі, перевершили білих. Либонь не буде помилкою повісти, що ті з козаків-бандурників, що не мали можливостей вихопитися з-під московського панування, якщо не були помордовані, то вигинули на півночі Московщини, де загинув і останній Кошовий Війська Запорозького – Петро Кальнишевський» [31].
За наказом А.І. Денікіна в перший день окупації Катеринодару (1 березня 1918 року за ст. стилем) було розстріляно бандуриста-підлітка Міняйленка (1904–1918) зі ст. Пашківської, Свирида Сотниченка (1880–1919) [32]. Представники контррозвідки «Добровольчої армії» в одному з готелів Ростова-на-Дону смертельно поранили Миколу Рябовола (1883–1919) – голову Кубанської Ради й кобзаря [33]. І це лише епізоди переслідувань.
Прийнято вважати, що смертельного удару кубанському кобзарству завдала більшовицька репресивно-тоталітарна система. Вона його просто розгромила. Від періоду бурхливого його відродження у перші десятиліття XX сторіччя до початку другої світової війни з бандуристів залишилися в живих одиниці. Решта або була розстріляна, або загинула в концентраційних таборах.
14 грудня 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлю в Україні, Північному Кавказі та Західній області. Згідно з цією постановою по всьому Північному Кавказу на російську мову переводилось діловодство радянських і кооперативних органів, всі українські газети і журнали (близько 20), листівки, брошури, стінгазети, багатотиражки та інша літературна продукція. Було розпущено (точніше розігнано) українську секцію письменницької організації. Наказано було провести «деукраїнізацію» кубанської літератури в триденний термін. Були закриті 746 українських шкіл, які діяли на Північному Кавказі [34] (з них 240 – на Кубані), українське відділення Робфаку ім. Ілліча, українські педагогічні технікуми, Північно-Кавказький педінститут ім. М. Скрипника (в м. Краснодарі). Було зфабриковано справу «Спілки Кубані з Україною». Були розпочаті горезвісні чистки, після яких української інтелігенції у краї майже не лишилося.
В одному з пунктів постанови зазначалося: «…виселити в найкоротший термін до північних районів СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всих жителів» (Додамо, що замість мешканців однієї тоді було виселено люд з півтора десятка станиць). Станиця Полтавська на Кубані була другим українським культурним центром після Краснодару. В ній видавалась українська газета, діяв літературний гурток, працював Всеросійський український педагогічний технікум [35]. При ньому діяла численна активна кобзарська студія, організована і очолювана Кононом Безщасним (до 1931 р.). Студію забезпечували бандурами станичні майстри. Студійці багато й плідно концертували, переважно – під час літніх і зимових канікул, виїжджаючи на гастролі по краю. Станиця дала й відомих бандуристів-солістів Конона та Никона Безщасних, Костю Лінського (1902–1942) та ін. Подібне кобзарське життя вирувало й в інших пізніше обезлюднених станицях. Полтавську перейменували на «Красноармійську» й заселили солдатами-неукраїнцями; Уманську – в «Ленінградську».
Акції терору і репресій проводились під час жахливого голодомору, про який один з тогочасників зауважував, що лише в станиці Канівській з 18 тисяч жителів померло лютою смертю понад 10 тисяч [36].
З українськими книгами державних бібліотек поступили «геніально» просто – всі вони були спалені в 1933-ому. Та палали по всьому Північному Кавказі не лише книжки з українських державних бібліотек, а й книжки з бібліотек приватних. Наприклад, після арешту і розстрілу Григорія Митрофановича Концевича (1863–1937) всю його музичну і наукову літературу в кількості 12.846 примірників 10 вересня 1939 року було знищено [37].
Подібна доля спіткала й бандури репресованих чи розстріляних бандуристів. Гетьманську бандуру М. Вереси конфіскували під час арешту майстра (1937). Радянський активіст Трофим Семенний (1898–1989) беручи, очевидно, участь в арештах, забрав дві бандури в майстрів станиці Канівській і закинув на горище власної хати. Вже після його смерті племінник Семенного Василь, який, за словами В. Назаренка, «з тюрми не вилазив за крадіжки» (яке коріння – таке й насіння), одну «порубав та спалив у грубі»; другу сусіді Василя В.І. Крикливому вдалося вихопити з-під сокири й урятувати. Тепер ця бандура прикрашає одну з експозицій районного історико-краєзнавчого музею станиці Канівської.
По Кубані і всьому Північному Кавказу прокотилася хвиля антиукраїнського терору. Під час паспортизації населення в 1930‑х рр. Усіх кубанських українців козацького роду (і не тільки) було записано росіянами без отримання їхньої згоди. Це була, за визначенням І. Попки, чи не остання сатанинська безкровна акція, яка поставила крапку наднаціональним питанням Кавказької України [38].
Нам відомі імена лише деяких кубанських кобзарів-бандуристів, замордованих московським більшовизмом. Та, на жаль, сотні й тисячі імен до нас не дійшли. Першим, як прийнято вважати, розстріляли Кирила Крохмаля (1885–1918) [39]. Федора Діброву, як учасника першої державної капели бандуристів та національного симфонічного оркестру доби Гетьманату, забивають на початку 1919 року [40]. Миколу Вереса та Петра Гузія (1903–1937) – у Краснодарі в 1937 р. [41]. Костю Лінського (1902–1942) – під час відступу Червоної Армії [42]. Никін Безщасний помер на Біломорбалтійській каторзі від виснаження [43]. Конона Безщасного заарештовували вперше 1931 року. Засудили на п'ять років далеких таборів [44]. 1932 року його родину депортували разом з іншими жителями станиці до Сибіру. Під час війни Конона Петровича «евакуювали» до Казахстану. Все витримав. Помер на рідній Кубані. Зот Діброва попрощався з життям на вигнанні в Казахстані [45], Тарас Строкун – бандурист і бандурний майстер-відбув десятилітній термін ув'язнення і помер в Краснодарі. Докія Дарнопих та Маркура Кочубея безслідно поглинули енкаведистські нетрі. Старого і немічного М. Богуславського закатували в Краснодарській тюрмі близько 1933 року [46].
Для чоловічої капели станиці Канівської 1932–1933 роки стали фатальними. Капела тоді практично припинила свою діяльність. Ще 1931 року всіх її 17 учасників енкаведисти вивели в плавні й імітували розстріл. «І розбрелись ми після того, – каже Володимир Лазаренко, – як руді миші». Пантелеймон Шемет (1905–1984), рятуючись від голодомору, завербувався на Далекий Схід (до м. Владивосток), батьки його померли [47]. Семен Лазаренко – до Середньої Азії [48]. 1943 року Степан Жарко – керівник капели – був заарештований на концерті перед пораненими червоноармійцями. Помирає він у Марійському таборі інвалідів (Красноярський край) [49]. Бандурист Семен Бриж пішов у плавні і застрелився напередодні «визволення» краю Червоною Армією [50]. Решта капелян – за винятком П. Шемета та братів Лазаренків (Семена, Володимира, Дмитра) – або померли в голод, або загинули на фронті. Доля декотрих досі є не з'ясованою.
Відомі імена деяких бандуристів, що з приходом «радянської влади» або в період боротьби проти неї залишили рідну Кубань. До Закавказзя виїхав Харитон Вівчаренко, до Києва – Кость Кравченко, до Москви – Сава Діброва, Петро Кузнецов, Сукач, до Аргентини емігрував Антон Чорний, до Франції – Дмитро Крикун, до Чехословаччини – Михайло Теліга. Повернулися П. Кузнецов (помер в м. Гарячий Ключ), М. Теліга (німці розстріляли в Києві). Частина, покалічених і морально, і фізично, доживала віку на рідній землі. Микиті Варавві (1870–1939) на останній стадії туберкульозу вдалося вирватись з соловецьких лабет смерті й прибитись до рідного куреня. Вдома, у ст. Старомінській, він влітку лежав у кожусі на даху погрібника, надривно кашляв, дивився на сонце й диктував неповнолітньому внукові козацьку думу «Невільницький плач» та історичні пісні. Одна з них – пісня про канальські роботи:
Ой за річкою та й за Синюхою
Та виросла ожина.
Гей, давай, давай, батько, переміни,
Бо, далебі, загинем.
Гей, не річ моя, славні запорожці,
Перемін давати.
Гей, просіть собі, славні запорожці,
У цариці заплати.
Гей, дала, дала славним запорожцям
Та цариця заплату,
Що понабивала на ноги колоди,
Дала в руки лопату.
Що понабивала на ноги кайдани,
Дала в руки лопати.
Гей, що послала на легку роботу
Та канали копати.
Олексій Обабко був педагогом, істориком, одним з найперспективніших бандуристів XX сторіччя. Опанував інструмент в дитячі літа. Закінчив Катеринодарську вчительську семінарію. Вів Другу кобзарську школу Миколи Богуславського. Поринув, як то кажуть, з головою у велике кобзарське відродження. Але не судилося! Після арешту батька – Петра Івановича (помер в 1929 р. в Соловецькій катівні) [51], він призупинив свою діяльність, ставши перед дилемою: або піти слідами батька, або… Зачаївсь, «повісив бандуру на кілочок», і вимушений був включитися в «колгоспне будівництво». Став навіть його співцем, виступивши в журналі «Путь Северо-Кавказского хлебороба» з великою статтею про колгоспи. Навчив сина Бориса грати на бандурі. Син, як зауважує Людмила Обабко, «перевершив батька, але прилюдно не виступав». Ще 1912 року О. Обабко написав й опублікував «Историю станицы Ахтанизовской». Продиктував журналістові В. Таранусі монолог-спогад про кобзарське відродження («Нарис», 1966, машинопис). З концертною програмою виступав вряди-годи. Нині його бандура (зроблена майстром А.К. Паплинським) перебуває в експозиції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України. (Інв. №3075).
Олексієві Чорному всевидюща «влада рад» не подарувала того «злочину», що він мав щастя бути рідним братом знаменитого бандуриста Антона Чорного. До останнього, за океан, її руки не дотяглись. Але Олексій Петрович зник безслідно, мов би й не було його.
Бандурист Михайло Петренко (1882–1967) був великим знавцем українського національного епосу – дум, свого часу – навіть активним його пропагандистом. Але в своїй автобіографії (1961 р.) він жодним словом не обмовився про бандуру – так був нажаханий (І. Варавва від нього записав і пізніше опублікував дві думи) [52]. Михайла Івановича обминув репресивний молох. Упродовж свого життя він створював музей В.І. Суворова в рідній станиці Усть-Лабінській. Нині від цього музею не лишилося й сліду.
К. Німченка від репресій врятувало «пролетарське походження» («бедняк»). До того ж, він не брав участі в національно-визвольній боротьбі: в ті роки він «гриз граніт науки», навіть закінчив 2 курси Катеринодарської консерваторії (1920 р.) [53].
Гавриш Іван Степанович (1901–1985) – бандурист-педагог, політв'язень. На допитах енкаведисти його били в обличчя, особливо по щелепам, від чого непритомнів. Відливали водою і знову били. Не скоривсь. Не підписав фальшивого обвинувачення. Відбув два терміни ув'язнення (Біломорканал, Колима). Помер від раку щелепи в станиці Канівській.
З відходом у вічність двох останніх знаних кубанських кобзарів – Івана Гавриша та Семена Лазаренка (1985 р.) зупинилася давня кубанська кобзарська традиція. В кінці 70‑х років XX ст., хоч і розпочалось друге відродження бандури на Кубані, та воно формувалося на нових, інших засадах: це вже було не індивідуальне, традиційно-історичне, а насамперед колективне виконавство, в якому брали участь переважно школярі-дівчатка при навчальних закладах та студіях (міста Геленджик, Краснодар, Сочі, станиці Сіверська, Уманська).
|
