Міністерство освіти і науки України
Рівненська Мала академія наук учнівської молоді
Копитівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Топонімічні легенди і перекази сіл Кореччини
Науково-дослідницька робота
учня 10 класу
Копитівської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів
Палядніка Василя Сергійовича,
кандидата у дійсні члени МАН
Науковий керівник:
учитель Ярмолюк Ольга Григорівна,
спеціаліст ІІ категорії.
Рівне, 2008
Зміст
Вступ
Основна частина
1. Проблема розмежування понять «легенда» і «переказ»
2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів
3. Характерні особливості топонімічної прози
4. Сюжетно-тематичний огляд легенд і переказів сіл Кореччини
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Вступ
Український фольклор записується майже п’ять століть. Часи, коли вивчення творів народної словесності вважалося справою, якою не повинна займатись освічена людина, минули давно. Ще за царювання імператриці Катерини ІІ було укладено невеличку збірочку прислів’їв, потім починають з’являтися збірки народних пісень. У ХVII-ХVIII ст. рукописні збірки українських пісень були популярні в Росії, Польщі.
Найпершим з’явився збірник князя М.Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опыт собрания малороссийских песней». Після цього йшли збірки М.Максимовича, Б.Лукашевича, І.Срезневського, П.Куліша, А.Метлинського, М.Маркевича, Д.Мордовцева, М.Драгоманова, Я.Головацького, М.Гоголя, братів Осипа та Федора Бодянських, О.Потебні, М.Костомарова, М.Шашкевича, І.Вагілевича та ін.
Визначну роль у історії збирання усної народної творчості відіграли поети і письменники: Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Рудченко, І.Нечуй-Левицький, С.Руданський, І.Франко, Леся Українка, Софія Тобілевич. Неабиякий внесок у справу записування народних самоцвітів зробили П.Чубинський, Д.Яворницький, А.Димінський, В.Гнатюк.
Борис Грінченко, зокрема, упорядкував покажчик «Літератури українського фольклору», автор якого був далекий від думки про вичерпність своєї праці. Щоправда, поруч із згаданими збирачами не йшли дослідники із своїми порівняльно-етнографічними працями , і українська народна література зробила порівняно невеликий внесок у скарбницю наукової розробки фольклору. Це пояснюється тим, що українська література перебувала під пильним наглядом цензури , тому наші вчені вважали за краще спеціалізуватися в галузі руської літератури.
У 20-30-х роках при Всеукраїнській Академії наук була створена Етнографічна комісія. У ній активно працювали фольклористи Ф.Колесса, А.Лобода, Г.Танцюра, Н.Присяжнюк та ін. А у 1936 році було утворено Інститут українського фольклору АН УРСР, який у листопаді 1938 року провів республіканську нараду збирачів і творців усної народної творчості.
Важливими збирацькими осередками у 20-30 роки були вузи, технікуми, школи, культосвітні установи. У 1939 році було організовано Центральний будинок народної творчості УРСР, а також обласні Будинки народної творчості. Проте в 30-ті роки – роки репресій - спостерігалися тенденції згасання ентузіазму збирачів.
І хоч у тридцятих роках цей інтерес послабився, проте він знову став домінуючим в історико-літературній думці у повоєнні роки, збирацька діяльність пожвавилась. Пройшла республіканська нарада збирачів фольклору (1957). Ще більше справа збирання зразків народної прози і поезії пришвидшилась у зв’язку із застосуванням у цій справі магнітофонів. У 1979 році утворились науково-методичні центри народної творчості, а в 1987 році відбулася друга нарада збирачів фольклору.
У наш час інтерес до усної народної творчості зростає все більше. Адже вивчаючи фольклор, можна краще зрозуміти світогляд народу, що формувався віки і пережив стільки лихоліть. Крім того, серйозне ставлення до народних творів викликане і тим, що вони є своєрідною енциклопедією життя українців, у якій точно передано побут, звичаї, вірування, уявлення наших предків. Збирати і поширювати зразки усної народної творчості – справа важлива, особливо в умовах розбудови молодої демократичної держави. Іще актуальність досліджуваного нами питання ми обумовлюємо тим, що вивчення усної народної творчості має неабияке освітнє, ідейно-виховне й естетичне значення. Саме від вивчення і поширення фольклорних творів починається прилучення до словесного мистецтва, здійснюються перші кроки на шляху до літературної освіти. Питанням дослідження топонімічної прози в Корецькому районі не займався до нас ніхто, матеріали про історії сіл знаходяться у фондах публічно-шкільних бібліотек, вони не систематизовані , не зібрані в якусь одну працю.
Предметом нашого наукового дослідження є топонімічні легенди і перекази, що побутують у селах Корецького району, пов’язані з назвами сіл, річок, ставків, криниць, лісів, вулиць, доріг.
З’ясувати особливості жанрових різновидів топонімічних легенд і переказів Корецького району – мета нашої наукової роботи, що конкретизується в низці таких завдань:
звернутись до проблеми розмежування понять «легенда», «переказ» і визначити , який із цих двох жанрів є більш поширеним у нашій місцевості;
з’ясувати які жанрові різновиди легенд і переказів виділяє теорія літератури;
охарактеризувати топонімічну народну прозу;
провести сюжетно-тематичний огляд топонімічних легенд і переказів, записаних в селах Корецького району;
підготувати збірочку легенд і переказів топонімічного пласту, які нам вдалося записати.
Повні версії легенд і переказів подаємо в додатках.
1. Проблема розмежування понять «легенда» та «переказ»
Легенда (від латинського LEGENDA – те, що слід читати) – «фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему» [ 2;229 ].
Перекази – «усні оповідання про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язаними з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва – переказ)» [ 4;516 ].
Обидва ці жанри дуже споріднені. На думку дослідників, критерієм визначення жанрової приналежності прозових творів є ступінь вірогідності їх зображень, або, іншими словами, питома вага історичного, реального, можливого, чи навпаки, вигаданого, фантастичного й неймовірного.
Перекази відштовхуються від конкретного життєвого факту, подій; у них фантастичний, надприродний елемент відсутній, минуле переповідається правдиво; роль вигадки, домислу незначна; завжди про такий випадок є підстава сказати: «це справді так було» або «могло бути».
Першооснова багатьох переказів – свідчення та спогади очевидців або учасників подій. Ці розповіді усно переходили з покоління в покоління, набирали емоційного забарвлення, шліфувалися. Перекази відображають життєві факти, явища й події, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого.
Легенда ж, маючи багато спільного з переказами, близька до казки своїм незвичайним, неймовірним, фантастичним змістом, що виступає в органічній єдності з реальністю. Дійсність у легендах трактується часто на основі вірувань та уявлень. З допомогою вигадки незрозумілі реальні природні явища чи події переводяться в ранг зрозумілих. Саме наявністю чогось фантастичного легенда відрізняється від переказу.
Легенди і перекази виникали і розвивалися разом із мовою, вдосконаленням людської свідомості. Завдяки їм значною мірою відбувався процес пізнання, процес передачі від покоління до покоління знань, умінь, уявлень про світ. Писемні пам’ятки, давні літописи частково фіксували усні твори цих жанрів, основну ж їх частину зберегла історична пам'ять народу. Ми ж, з’ясувавши основні розбіжності між жанрами легенд та переказів, виявили, що більша частина записаних нами текстів належить все ж до переказів.
2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів
Одна з перших спроб класифікації легенд і переказів була здійснена М.Драгомановим у виданні «Малорусские народные предания и рассказы.Свод М.Драгоманова» (К.,1876). В.Давидюк у монографії «Українська міфологічна легенда» виділяє такі жанрові різновиди легенд: міфологічні, героїчні, апокрифічні, топонімічні та ін. Г.Булашев у праці «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях» виділяє більше двадцяти різновидів легенд та переказів (на основі етнографічних матеріалів П.Куліша, П.Чубинського, Б.Грінченка). До проблеми класифікації легенд і переказів зверталися і Ф.Колесса, В.Пропп, М.Грушевський, О.Дей.
У підручнику Лановик М.Б. та Лановик З.Б. «Українська усна народна творчість» вказано, що класифікувати легенди і перекази можна за двома принципами: 1)хронологічним; 2)тематичним. Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли легенд і переказів: топонімічні (про походження географічних назв); етимологічні (про походження географічних назв) та ін. Недолік такої класифікації в тому, що до однієї групи відносять усні твори різних історичних періодів та епох. Тому в науці віддають перевагу хронологічній класифікації. Відповідно до неї виділяють такі жанрові різновиди:
1) перекази стародавніх часів і Київської Русі (княжого періоду);
2) перекази періоду половецьких і турецько-татарських нападів;
3) перекази доби козаччини та національно-визвольної боротьби та ін.
К.В.Чистов у класифікації неказкової прози вважав за необхідне звернути увагу на системний критерій:
1) за ознакою часу;
2) за локальною ознакою;
3) за наявністю чи відсутністю надприродних персонажів;
4) за ставленням оповідача до подій, що лежать в основі твору.
Кожна з класифікацій має свої недоліки і переваги, тому за основу нашої роботи ми беремо працю В.Сокола «Писана керниця», в якій він розглянув топонімічні легенди і перекази українців Карпат. Цей дослідник подав сюжетно-тематичний огляд топонімічної прози, що спробуємо у своїй роботі зробити і ми.
Зібрані нами зразки усної народної творчості є первісними переказами.
3. Характерні особливості топонімічної прози
Зазначені принципи класифікації поширюються також і на топонімічну прозу, котра є, як уже говорилося, тематичним підрозділом згаданих жанрів. Слід підкреслити, що цей народнопоетичний пласт відноситься в основному до переказів.
Правда, російська фольклористка Н.Кринична висловила й обстоює думку про те, «що топонімічних легенд і переказів узагалі немає, а є лише топонімічний мотив у історичній прозі»[Цит. за вид. В. Сокіл. С. 8-9]. Проте , сюжетні лінії досліджуваних творів мають чіткий топонімічний елемент, який проглядається від зав’язки аж до розв’язки, тому є достатньо підстав вважати такі фольклорні перлини цілком завершеними, а отже самостійними.
Топонімічна проза - надзвичайно великий і різноманітний за тематичним наповненням, поетичним вираженням масив, який охоплює сферу народних знань, уявлень, вірувань. Збором і поширенням зразків топонімічної народної прози займалось чимало науковців.
Леся Українка писала про потребу знати «пахощі епохи», які виразно вчуваються у перлинах народної творчості. До них, звичайно, належать і топонімічні легенди і перекази. У кожному селі нашого краю можна почути оповіді про села, городища, ліси, річки, болота, водоймища у назвах яких збереглися сліди історії. Ці оповіді якщо і записували, то принагідно не було спроб систематизувати їх. Причини зрозумілі: аби записати таку велику кількість оповідей, необхідно чимало часу, зусиль, до того ж зробити це одній людині практично неможливо.
Вивчення власних географічних назв сприяє висвітленню важливих явищ історії народу та його мови, забезпечить ширше використання даних топоніміки в навчально-виховній роботі, подасть практичну допомогу в роботі державних органів та організацій по картографуванню, у топографічній роботі, прискорить підготовку по виданню топонімічних словників, довідників, атласів і т.п.
Зауважимо, що йтиметься про фольклорні твори, які так чи інакше пояснюють топонім на рівні культурологічних, інтелектуальних, образно-художніх уявлень народу, тому в переказах не слід шукати «остаточного» тлумачення географічної назви.
4. Сюжетно-тематичний огляд топонімічних легенд і переказів сіл Кореччини
Більшу частину топонімічної прози Корецького району складають перекази зі стрижневими історичними мотивами. Це твори, в яких втілилась історична пам’ять народу. Найдавніші сюжети пов’язані з Київською Руссю. Велике місце займають народні твори про боротьбу із зовнішніми ворогами, особливо в часи монголо-татарської навали та турецько-османського іга. Досить поширені у Корецькому районі перекази про часи козаччини. Мають місце й сюжети , що відносяться до часу новітніх національно-визвольних змагань, зокрема періоду Другої світової війни.
З епохи Київської Русі бере початок переказ про найменування поселення Погорільці, що знаходилося на території сучасного села Самостріли. Місцеві жителі потрапили в немилість до князя Ярослава Мстиславовича. Він спалив це поселення через несплату податків його жителями. Згодом село відбудувалося, але мешканці вперто протистояли новим натискам кривдників. Звідси й пішла теперішня назва села Самостріли, тобто ті, хто завзято відстрілювалися. Документальних даних про події, відтворені у цих народних переказах , мало.
Інші народні перекази, що стосуються княжої доби, пов’язані із двома селами-сусідами - Залізницею і Харалугом. Щодо першого з них , то серед місцевих жителів побутують перекази, що це поселення є дуже давнім. На околиці села його мешканці знайшли залізну руду і почали добувати її вручну, кустарним способом. Виплавляючи залізо, робили з нього різні знаряддя праці, наконечники до стріл. Цю роботу виконували майстри-ковалі. Вони також вправно виготовляли мечі, списи, військові обладунки та іншу зброю. Проте більш умілі ковалі жили в селі Харалуг. Мечі, які вони виготовляли, славилися в усій Русі. Навіть у «Слові о полку Ігоревім» згадано про «мечі харалуженні», тобто ті, які виготовляли в Харалузі.
До цього ж періоду слід віднести переказ про назву села Сторожів, пов’язану із його розташуванням на річці Корчик. Ця річка певний час була прикордонною, і тому місцеві князі, щоб уникнути небезпеки, почали будувати сторожові вежі і селити коло них сторожів. Згодом утворилося невелике поселення, яке отримало назву Сторожів.
Епоха втрати державної незалежності України породила великий цикл переказів про боротьбу нашого народу із зовнішніми ворогами, зокрема із монголо-татарськими і турецько-османськими поневолювачами. Вони теж стосуються різних топонімів нашої місцевості. Зокрема назва села Головниця. Якось на маленьке поселення напали татари. Розграбували його, а всіх мешканців повбивали. Жителі навколишніх сіл, розбираючи руїни та ховаючи вбитих людей, помітили дивну закономірність: усі вони лежали лицем донизу, тобто головами ниць. Від цього й пішла назва - Головниця.
Переказ про заснування села Даничів свідчить, що поселення носить таку назву через те, що воно засноване на місці, де турецько-татарські поневолювачі збирали данину із навколишніх сіл.
У топонімічних переказах важливе місце займає мотив спалення татарами поселень. Якось, говориться в одному з них, ординці напали на село , все пограбували, а потім спалили його. Так трапилось із селом Сапожин, яке було давнім містом давньоруської держави. До сьогодні одна з вулиць села носить назву Осташівка, що означає залишок ( остаток) населеного пункту.
Щоб повідомляти про напад ворогів, населення стало думати , яким же способом сповіщати про небезпеку. Було споруджено сигнальний стовп, вогонь на якому сповіщав про напад ворогів на навколишні села. А поселення , яке пізніше утворилося на цьому місці, стали називати Стовпином.
Існують і інші топоніми, які свідчать про нашестя татар на територію сучасного Корецького району. Це назви сіл Копитів і Топча. Де зараз розташоване село Копитів, розповідається в переказі, була велика галявина посеред лісу та непрохідних боліт. Татари, переганяючи награбовану худобу, зупинялися тут на перепочинок. Худоби було багато, тому після того, як вороги вирушали далі, на місці стоянки все було стоптане копитами. На території сучасної Топчі було село, яке називалося Якубівка. Але татари, вдершись у село, знищили його, буквально стерли з лиця землі, «втоптали в землю». З тих пір відроджене заново село почали називати Топчею.
Найменування деяких географічних об’єктів Корецького району пов’язується з часами козаччини. Найпершим свідченням цього є назва села Козак. Одного разу поблизу поселення проходили козаки і залишили там одного – смертельно пораненого – далі йти він не міг. Згодом безіменний козак помер і був похований на сільському цвинтарі, а на його могилі місцеві жителі поставили величезний камінь. Відтоді, коли запитували якогось прохожого: «Куди йдеш?», то він без вагань відповідав : «До козака». З тих пір село почали називати Козак. Ще й досі на цвинтарі знаходяться величезні камені, що свідчать про поховання там козака.
Прославилися козаки не тільки бойовою вправністю, а й тим, що серед них були вправні ковалі, кожум’яки. Місцеві перекази свідчать, що на території сучасного села Гвіздів колись було козацьке поселення. Його жителі-козаки прославились тим, що самостійно виготовляли зброю та знаряддя праці. Будинки в них були дуже стійкими, витримували будь-які руйнування. Причиною цієї стійкості були міцні цвяхи (гвозді), що їх виготовляли козаки. Цим і прославилось козацьке поселення, яке згодом почали називати Гвоздовом.
Село Залізниця, згадане нами раніше, теж пов’язане з періодом козаччини. Як свідчать перекази, саме тут був викуваний іменний меч для Б.Хмельницького.
Топонімічний пласт народної словесності формувався, звісно, віддавна, цілими століттями, але вважати його абсолютно завершеним ніяк не можна. Про це свідчать і найменувння криниць, які пов’язують з періодом національно-визвольних змагань 1940-1950 років.
Так, одну з криниць, що знаходиться в селі Ганнівка, називають Поляковою. Це тому, що під час Другої світової війни біля неї росла величезна вишня, на якій ногами доверху було повішено поляка. Бідолашний чоловік конав три дні, проте допомогти йому ніхто не міг, адже кожен дорожив власним життям. Згодом люди засипали цю криницю і стали називати її Поляковою. Проте, історія криниці є, імовірно, іще давнішою, оскільки місцеві старожили не пам’ятають, коли вона була викопана. Таких криниць у Корецькому районі немає, адже вимурувана вона із каменю.
Інший переказ теж пов'язаний з подіями 1941-1945 р. Люди розповідають про криниці Карасєвичів. Розміщені вони були десь за півкілометра від річецького цвинтаря, по обидва боки дороги, в лісі. Одна - у дворі лісничого, адже тут колись знаходилось і саме лісництво, і покої лісничого; інша – майже навпроти, біля покоїв гайових, ними були у той час брати-поляки Карасєвичі. У ті криниці німецькі фашисти кидали тих, хто був їм неугодний (наприклад, туди потрапила жінка, що не дала окупантам повечеряти). Люди згодом засипали ці криниці, зараз на їх місці ростуть два кущі шипшини.
Велику групу, топонімічної прози становлять перекази, що стосуються розміщення самого об’єкта. Якщо звернутись знову ж таки до класифікації усної прози, то такі народні твори вирізняються за локальною ознакою. Це назви сіл Застав’я (розміщене за річкою Стави), Великі Межирічі (поселення, що утворилося між річками Стави та Ставка) та Устя (знаходиться в усті річки Случ). Вказані твори близькі до топонімічних переказів з історичними мотивами, останні відіграють в них другорядну роль, тобто створюють тільки відповідний «історичний» фон. Ми ж у своїй роботі не даємо їх сюжетно-тематичного огляду.
Історична частина пропонованого фольклорного пласту присвячена темі кохання. Про це свідчить переказ, пов'язаний з виникненням села Ганнівка. Дорогою, над якою розташоване теперішнє село, колись проїжджали чумаки. З одним із них була дружина, що звалася Ганною. Їй дуже сподобалась ця місцевість, і вона запропонувала чоловікові залишитись тут назавжди. Отримали від пана, що володів цими землями, дозвіл на освоєння місцевості, збудували хатину, але не довго тішилось щастям молоде подружжя, Ганна тяжко захворіла. Чоловік не хотів, щоб кохана помирала в чужому краї, і вивіз її звідси.
З цією історією пов'язаний і мотив захоронення скарбу. Перекази розповідають, що Ганна з чоловіком були дуже багаті, і перед тим, як покинути місцевість, захоронили свій скарб. Так само, за переказами, в лісі, поблизу Копитова також є захоронений скарб, якого грабіжники заховали від польської поліції.
Топонімічні перекази Корецького району нерідко пов’язують з господарською діяльністю і побутом місцевих жителів. Ряд творів стосується одного із занять людей. Так, село Жадківка пов’язане із знаряддям праці – жаткою, що її виробленням прославилися предки місцевих жителів. Мешканці, що пізніше стали шити взуття («сапоги»), заснували сапожне поселення, Сапожин. Жителі ж згаданого села Самостріли, за іншим переказом, були винахідливими, і вміли виготовляти зброю. Перекази свідчать, що вони навіть винайшли новий вид лука, відомого на той час як «самостріл» або «стріломет». Саме тому село назвалося Самостріли.
Чільне місце займають і гідронімічні легенди і перекази, що пов’язані з назвами річок, боліт, ставків. Так, річка Ревуха, що протікала кілька сотень років тому поблизу села Залізниця. Річка була повноводною, а коли весною на ній починала ламатися крига, то води несли її з шаленою швидкістю, утворюючи при цьому дивний звук, що нагадував рев диких тварин. Притока цієї річки була названа Лозою, оскільки місцина, якою вона протікала, була густо заросла верболозами. Назву ж Жабиного болота жителі села Копитів обумовлюють тим, що «місцевих жителів»-жаб колись водилась тут сила-силенна. Коли село Копитів стало розбудовуватись, жаби з болота розселились по всіх тутешніх водоймах. Неподалік цього ж села, в лісі є ставок, який називають Модестовим, оскільки його колись утримував польський пан Модест. Це було величезне, але дуже чисте і доглянуте водоймище, і такої риби, яка в ньому водилася, не було ніде більше.
Ми виявили також один переказ з фантастичним мотивом. Це розповідь про ліс, який люди називають Кругликом. Він розташований неподалік сіл Харалуг і Залізниця. Старожили кажуть, що коли потрапляєш у цей ліс присмерком, то тебе починає «водити» і ти ходиш «по кругу», кілька разів повертаєшся на одне й те ж місце.
Висновки
Працюючи над своєю науковою роботою, ми зробили спробу зібрати і систематизувати топонімічні легенди і перекази, що побутують у селах Корецького району. Щоправда, багато із переказів подано у кількох версіях, тому ми наводимо кілька варіантів походження одного й того ж топоніма. Це ми пов’язуємо з тим, що не завжди переказ чи легенда були записані нами безпосередньо від людини, що проживає в даній місцевості, про яку йдеться, а від мешканця сусіднього села.
Ми звернулись до проблеми розмежування понять «легенда», «переказ» і встановили, що більшість усних творів, записаних нами, є переказами.
Нами було проаналізовано проблему класифікації легенд і переказів, але ми зупинилися, як уже зазначалося, на сюжетно-тематичному їх огляді. Інколи нам доводилося відносити один і той же переказ до кількох пластів топонімічної прози. Це вмотивовуємо тим, що такі тексти є полісюжетними.
Ми розглянули питання виокремлення топонімічної прози і довели, якою різнобарвною в тематичному і сюжетному плані вона є у нашій місцевості.
Крім того, нами укладена збірочка легенд і переказів, які ми записали від мешканців сіл Копитів і Ганнівка.
Ми здійснили спробу погрупувати топонімічні легенди і перекази за сюжетно-тематичним критерієм, як це зробив В.Сокіл у праці «Писана керниця», адже ми не змогли втиснути записані твори в рамки однієї з класифікацій.
Нами виокремленні такі групи історичних переказів:
перекази княжого періоду та часів Київської Русі;
перекази про набіги монголо-татар;
перекази часів козаччини;
перекази про національно-визвольні змагання 1940-1950-х років.
Окремо виділяємо групу гідронімічних легенд і переказів, що пов’язані з назвами місцевих водойм. Інший топонімічний пласт представляють перекази, пов’язані з певними вміннями людей, що селилися на окремих територіях. А іще є топонімічна проза, в якій простежується мотив кохання, мотив захоронення скарбів. Досить поширені в нашій місцевості перекази, які пов’язані з місцем розташування географічного об’єкта, історичні мотиви в таких творах створюють лише фон.
Надалі будемо працювати у цьому ж напрямку, оскільки нами охоплені топоніми, що побутують у вісімнадцяти населених пунктах нашого району, у той час, коли сіл у Корецькому районі тридцять три.
Список використаних джерел
1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К.: Довіра, 1993. – 414с.
2. Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Загальне літературознавство: Навчальний посібник для вузів. – Рівне, -1997. – 544с. – С.227-228.
3. Дмитренко М. Збирачі народних перлин. – К.: Т-во «Знання»,1989. – 48с.
4. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. – К.: Ред.. часопису «Народознавство», 2001. – 576с. – С.196-211.
5. Лановик М.Б., Лановик З.Б. Українська усна народна творчість: Підручник. – К.: Знання-Прес, 2001. – 591с. – С.484-521.
6. Літературознавчий словник-довідник // Р.Т.Гром»як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 751с.
7. Панасенко О., Якубець Л. Корець і Кореччина: історія. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2000. – 144с.
8. Поліщук Я. Самостріли: проблема культурної спадщини // Науковий збірник матеріалів і тез науково-краєзнавчої конференції 13-14 жовтня 2000 року. – Рівне-Корець: Волинські обереги, 2000. – С.88-96
9. Сокіл В. Писана керниця. Топонімічні легенди та перекази українців Карпат. – Л.: Інститут народознавства НАН України, 1994. – 208с.
Додатки
Залізниця
Точної дати заснування села невідомо, хоч очевидним є факт, що походження його дуже давнє. Виникло поселення десь у 1757 році. Що ж можна сказати щодо назви села Залізниця? На тому місці, де зараз знаходиться село, був великий ліс, в якому росли кремезні дуби, сосни, вільхи та клени. Кілька сімей оселилися над самою річкою Ревухою на її лівому березі. Вони почали спалювати ліс, обробляти землю, займатись хліборобством та скотарством. Так продовжувалося з роду в рід, з покоління в покоління. Знаряддя праці були примітивними. Пізніше, знайшовши на самій околиці поселення залізну руду, вони почали добувати її вручну, кустарним способом. Виплавляючи залізо, робили з нього наконечники до стріл, сохи, сокири та деякі інші знаряддя праці. Цю роботу виконували майстри-ковалі, що поселились на південному боці села. Вони дуже вправно виплавляли мечі, списи, обладунки та іншу воєнну зброю. Розповідають, що самі князі приїжджали сюди збирати зброю для своїх військ. Кажуть, що тут було виготовлено іменний меч для Богдана Хмельницького. Від цього і пішла назва села – Залізниця.
Козак
Село Козак було засноване в 1813 році. Але тоді це було ще не зовсім село – хутір з кількох сімей, що жили в невеличких хатках із солом’яними стріхами. За наказом панів люди розкорчовували ліс і освоювали землю. Таким чином село розширювалось та збільшувалось.
Одного разу поблизу села проходили козаки та залишили одного – смертельно пораненого – далі йти він не міг. Згодом козак помер і був похований на сільському цвинтарі, а на його могилі поставили величезний камінь. Відтоді, коли запитували якогось прохожого: «Куди йдеш?», то він без вагань відповідав: «До козака». З тих пір село почали називати «Козак». Ще й досі на кладовищі знаходяться величезні камені, що свідчать про поховання тут козака.
Сапожин
Серед міст давньоруської держави, поруч із Дубном, Зарічним а також Корцем, зустрічаємо і Сапожин. Багато лиха за своє існування пережив Сапожин, але найбільше потерпало село нашесть від монголо-татар. Хоч мешканці села сміливо оборонялися, про що свідчать легенди та перекази цього краю, та сили все ж були нерівними. Нападники часто залишали за собою згарища і пустки. До сьогодні одна з вулиць має назву Осташівка, що означає за однією із версій залишок (остаток) населеного пункту.
Сапожин
Колишнє поселення пов’язане з іменем жорстокого воєводи-грабіжника Сапо, що знайшов смерть під містом: Сапо-згин – Сапо-гин – Сапожин.
Сапожин
За іншою версією місцеві народні умільці славилися пошиттям взуття -«сапогів», а звідси «сапожний», «сапожне» поселення.
Гвіздів
Пан Гвоздицький деякий час правив цим поселенням.
Гвіздів
На території сучасного села колись було козацьке поселення. Козаки були незалежними і навіть самостійно виготовляли собі зброю та знаряддя праці. В них були дуже стійкі будинки, які важко було зруйнувати. Причиною цього були міцні цвяхи, тобто гвозді, що виготовлялися козаками. Цим і прославилось козацьке поселення, яке згодом назвали Гвоздовом.
Сторожів
Сторожів, як і деякі інші села Корецького району, має кілька легенд про свою назву. Деякі з них говорять, що колись на території цього села був великий панський маєток і багато ставків, у яких він розводив різну рибу. Незважаючи на те, що це було ідеальне місце для проживання, перебувати довгий час тут пан не міг, бо мав свої справи в іншому місці. Він лише іноді приїжджав сюди з сім’єю для відпочинку і з кожним разом помічав, що його маєток все більше і більше занепадав. Щоб цього уникнути, пан вирішив поселити поблизу маєтку слуг-сторожів, які б за ним доглядали. Ці сторожі не могли розлучатися з своїми сім’ями, тому, позабиравши їх з собою, почали розселятися поблизу панського маєтку утворивши невеличке село, яке згодом так і назвали – Сторожів.
Сторожів
Назва села Сторожів пов’язана з його розташуванням на річці Корчик. Ця річка певний час була прикордонною, і тому місцеві князі, для того щоб уникнути небезпеки, почали селити тут сторожів, утворивши невеличке село, назване згодом на їхню честь Сторожевом.
Стовпин
Більшість версій пов’язані з одним і тим же словом - «стовп», а місцеві перекази схиляються до останньої версії назви села Стовпин. Колись територія села належала князеві, який, для того, щоб знати, коли на нього насувається небезпека, наказав спорудити біля в’їзду в село спеціальний стовп. Біля нього сиділи дозорці і пильно стежили за всім, що відбувалося поза межами села, а коли насувалася небезпека, подавали із стовпа сигнали. Згодом це поселення так і прозвали – Стовпином.
Самостріли
Серед славних історичних місць Кореччини, що яскраво вписали свої назви в культурні традиції краю, слід назвати село Самостріли. Це давнє поселення, доля якого непросто, часто драматично. Щоправда, окрім назви села, немає безперечних доказів його походження. Але є сенс прислухатися до давніх легенд. Існує три основні теорії походження назви села. Але кожна з них пов’язана зі зброєю, але відрізняється одна від одної своїм змістом. У ХІІ столітті село згадується під назвою Погорільці. Мабуть, саме з цим і пов’язана перша легенда
На місці цього села колись було невеличке поселення, жителі якого потрапили в немилість до князя Ярослава Мстиславовича. Князь спалив це поселення за несплату податків його жителями. Та згодом село відбудувалось і його мешканці вперто протистояли новим натискам кривдників. Звідси і пішла теперішня назва села Самостріли, тобто «ті, хто завзято відстрілювався».
Самостріли
Село колись належало дуже жорстокому і зажерливому панові. Він мав у своєму володінні ліс, у якому водилися різні дикі звірі. Панові не подобалося те, що селяни ходили на полювання в цей ліс і тому він наказав своїм слугам позабирати в людей всю їхню зброю. Слуги так і зробили, але деяким жителям все ж вдалося зберегти зброю і потай від пана продовжувати полювати. Звідси і назва села Самостріли, тобто «ті, хто незаконно володіють зброєю, браконьєри».
Самостріли
Колись жителі села були дуже винахідливими, і навіть самі навчилися виготовляти зброю. Вони навіть винайшли новий вид лука, відомий на той час як «самостріл» або «стріломет». Ось чому саме зараз село називається Самостріли.
Ревуха
За місцевими переказами, декілька сотень років тому ця річка була дуже повноводною. Коли весною на річці починав танути лід, то вода несла його з шаленою швидкістю, створюючи при цьому дикий звук. Він поширювався на декілька кілометрів і нагадував рев диких тварин. Саме тому річка і дістала назву Ревуха.
Лоза
Притока Ревухи звалась Лозою. Назву притоки місцеві жителі пов’язують з тим, що колись її береги були густо зарослі вербовою лозою, яка, на відміну від річки, ще й досі залишилась.
Даничів
Село Даничів було засноване приблизно в ХVІ столітті, коли люди селились в урочищі Сосники. Село, яке виникло в цьому урочищі, почали називати Соснівкою. Згодом у село прийшла епідемія чуми. Цю хворобу тоді не лікували, і хворі жителі Соснівки були загрозою для жителів навколишніх сіл. Щоб уникнути поширення епідемії, Сосники та його жителів спалили. Зараз південна частина села Даничів так і називається - Сосники. Люди, які залишилися живими після страшної епідемії, почали селитися на місці, де татарські поневолювачі збирали данину з підневільного населення навколишніх сіл. Отже, сучасна назва села «Даничів» походить від слова «дань» .
Даничів
За іншою версією, назва села походить від його засновника – поміщика Дана та його сина Данича.
Ганнівка
Село Ганнівка було засноване на початку ХІХ століття. Дорога на Рівне колись проходила саме через це село. Якось цією дорогою їхали чумаки в Крим по сіль. З одним з чумаків їхала його дружина, яка звалася Ганною. Чумакам дуже сподобалася ця місцевість і вони вирішили зупинитися тут для відпочинку. Ганна запропонувала своєму чоловікові залишитися тут назавжди. Навкруги села був ліс, що належав панові Зеленському, який жив неподалік в селі Головниця. Ганна з чоловіком попросили у пана дозвіл на освоєння землі та будівництво будинку, на що отримали позитивну відповідь.
Ганна була дуже багатою, але згодом вона тяжко захворіла. Її треба було терміново відправляти на лікування, інакше б вона померла. Ганна була змушена покинути поселення, але своїх скарбів вона з собою взяти не могла, адже саме тоді на цій території орудувала банда розбійників. Саме тому свої скарби Ганна наказала замурувати в кам’яну криницю на своєму подвір’ї. Ще й досі жителі села вірять, що цей скарб існує, але знайти його ніхто не може. Ніхто навіть не знає, де той колодязь, адже після свого від’їзду Ганна наказала його засипати. Ось така легенда про «золоту криницю» ходить околицями села.
Полякова криниця
Є у селі Ганнівка криниця, яка носить назву Полякова. Коли її було викопано, достеменно не знає ніхто, бо навіть сільські старожили говорять, що вона була в селі завжди. Криниця вимурувана з каменю, таких у селі більше нема. Вода у ній дуже смачна, все село про це знає.
Але з нею пов’язана страшна історія… Було це в роки Другої світової війни. Прийшли в село вороги , забрали поляків і повели на страту. Одного чоловіка залишили і повісили на крислатій вишні, що знаходилась біля самої криниці. В тяжких муках помирав чоловік, адже був підвішений догори ногами Ніхто з односельців не міг йому допомогти, бо кожен боявся за своє власне життя. Всі жаліли поляка, бо він був доброю людиною і нікому зла не чинив. Якось вночі селянам вдалося зняти бідолаху і поховати його. Вишню зрізали, а криницю, про яку пішла недобра слава, засипали. Лише в шістдесятих роках її почистили і стали пити воду. А назва в неї так і залишилась – Полякова криниця.
Головниця
Колись на місці теперішнього села було невеличке поселення, яке навіть не мало власної назви. Якось на це поселення напали татарські завойовники, розграбувавши його, а мешканців повбивавши. Жителі навколишніх сіл, розбираючи руїни та ховаючи вбитих людей, помітили в них дивну закономірність: всі вони лежали лицем до низу, тобто головою ниц. Від цього і пішла назва села Головниця.
Великі Межирічі
Донедавна, а саме до 1965 року, село називалося Межирічі. Саме від цієї назви і походить легенда про створення назви села. Колись на території села протікали дві річки – Стави та Ставка. Між ними і жило невеличке поселення, яке згодом назвали Межирічами. Та згодом річка Ставки пересохла, надавши поселенню можливість розростатися та розвиватися. Так і сталося, і в 1965 році селу дали нову назву – Великі Межирічі.
Жадківка
Назва села Жадківка походить від жниварського знаряддя праці жатки, виготовлення якого було поширене серед місцевих жителів. За допомогою цього знаряддя можна було швидше збирати урожай та розвивати сільське господарство у селі. Саме цим і прославилося поселення, яке згодом назвали Жадківкою.
Жадківка
Назва села походить від польського слова “rzadko”, що в перекладі на українську мову означає рідко. Рідко, тому що поселення складалося з рідко розташованих будинків. Ось чому село і досі називають Жадківкою.
Топча
Колись на території села було непрохідне болото, яке тамтешні жителі називали «топчею», що означає грузьке місце, трясовина. Згодом болото пересохло і на його території почали селитися люди. Вони освоїли майже всю територію болота, вирубуючи ліси та займаючись сільським господарством. А поселення своє вони і дотепер називають Топчею.
Топча
На території сучасної Топчі колись було невеличке поселення, що тривалий час називалося Якубівкою. Село перейменували після того, як на нього напали татари. Вони розграбували та спалили поселення, молодих та дітей забрали в ясир, а решту людей вбили. Вони буквально стерли село з лиця землі, «втоптали його в землю». Згодом на цьому місці знову почали селитися люди, а своє поселення вони почали називати Топчею.
Копитів
Колись на території сучасного села був непрохідний ліс та грузькі болота. Таке місце було дуже вигідним для злочинців, що крали у людей та по дорогах коней та худобу. Награбоване вони переправляли через болота в укромні місця. Але оскільки грабіжники завжди поспішали, то самі не завжди знаходили прохідні стежки, багато тварин гинуло в трясовині. На грабіжників ніхто не міг знайти управи. Лише згодом польській поліції вдалося знешкодити банду. ЇЇ учасники, утікаючи, заховали награбоване майно на сільському цвинтарі під надгробною плитою, де був похований Шевчук Левко. Вночі вони прийшли за своїм скарбом, перерили все довкола, а коли перекинули й сам пам’ятник і знайшли награбоване, безслідно зникли. Відтоді про злодіїв ніхто не чув. Але на цвинтарі люди іноді знаходили золоті монети. Після зникнення банди селяни вирубували ліси, корчували пні, осушували болота. Коли відбувалось освоєння цієї місцевості, людям траплялися копита тварин. Від слова «копито» походить назва села.
Копитів
На території сучасного села була чимала затишна галявина серед непрохідних боліт та дрімучих лісів. Сюди забрели загони монголо-татар і зробили стійбище. Вони переночували тут кілька діб, палили вогнища, випасали худобу. Після того, як нападники рушили далі, вся галявина була витоптана копитами ворожих коней. Згодом на цьому місці поселились люди, що назвали своє поселення Копитовом через те, що тут були іще збережені сліди від копит худоби.
Парасчина лінія
Село раніше було розташоване значно північніше, частина мешканців жили просто в лісі. Серед них була і Параска Джерелюк, на честь якої названо одну із доріг у нашому лісі – Парасчина лінія, адже дорога проходила біля її хати.
Криниця Карасєвичів
Люди також розповідають про криниці Карасєвичів. Розміщені вони були десь за півкілометра від річецького цвинтаря, по обидва боки дороги, в лісі. Одна у дворі лісничого, адже тут колись знаходилось і саме лісництво, і покої лісничого; інша – майже навпроти, біля покоїв гайових, ними були у той час брати-поляки Карасєвичі. У ті криниці німецькі фашисти кидали тих, хто був їм неугодний (наприклад, туди потрапила жінка, що не дала окупантам повечеряти). Люди згодом засипали ці криниці, зараз на їх місці ростуть два кущі шипшини.
Застав’я
Село розташоване на лівому березі річки Стави (за Ставами)
Устя
Село знаходиться в гирлі річки Корчик при її впаданні в Случ.
Тарзанова лінія
Інша дорога - Тарзанова лінія - названа також на честь мешканця Копитова. Відлюдькуватого чоловіка молодь прозвала Тарзаном, бо жив в лісі і сторонився інших.
Градова дорога
Дорогу називають Градовою, бо вона була єдиною, що вела до міста, граду.
Жабине болото
Є в копитівському лісі Жабине болото назване так тому, що тамтешніх мешканців-жаб була там сила-силенна. Вони розповсюдились по водоймах Копитова, тому тутешніх мешканців називають жабокриками.
Модестове водоймище
Цікава і історія однієї з водойм, що знаходиться теж у лісі, - Модестове. В давнину кілька ставків у лісі належали панові Модесту, полякові за походженням, що утримував ці водойми. Старожили переповідають, що тут водилася така риба, якої ніде в окрузі не було.
Річки
На території сучасного села протікали три річки, які не мали назв. Всі вони були притоками Корчика. Річки були невеликі. Навколо них та між ними почали селитися люди. Назву заснованому селу дали Річки .Згодом річки обміліли, перетворились на рівчаки, які протікають зараз через село та обобіч нього, а назва залишається й донині.
Харалуг
Поселення виникло давно, ще за княжих часів. У ньому жили вмілі майстри-ковалі, які з заліза уміли виробляти надзвичайно міцні мечі. Навіть князі брали їх на озброєння своїм дружинникам. Про ці мечі згадуються як харалуженні, саме тому назву поселенню дали Харалуг.
Круглик
Круглик – це невеликий лісок з глибокими виямками. Кажуть – це сліди видобування залізної руди. Він і справді має округлу форму, але називається так не через це. В народі побутує легенда, що у цьому ліску водиться нечиста сила, бо ще жоден подорожній, який потрапляв сюди, не міг швидко знайти із нього вихід. І що найцікавіше, чи то кінні, чи то піші люди завжди ходили по колу, як говорять старожили «по кругу».
Легенди і перекази, записані від Шевчук Анастасії Сергіївни
АНКЕТА
Місце запису: село Копитів Корецького району Рівненської області
Час запису: вересень – грудень 2006 року
Від кого записано: Шевчук Анастасія Сергіївна, 1922 року народження, пенсіонерка, закінчила 4 класи польської школи, має 9 внуків, 11 правнуків. Проживає в селі Копитів з 1939 року, до цього жила в селі Річки Корецького району. Знає твори від батька та матері Вознюків Сергія та Марії.
Легенди і перекази, записані від Паляднік Феофанії Савівни
АНКЕТА
Місце запису: село Ганнівка Корецького району Рівненської області
Час запису: вересень-грудень 2006 року
Від кого записано: Паляднік Феофанія Савівна, 1936 року народження, пенсіонерка, закінчила 4 класи церковно-приходської школи, має 5 внуків. Проживає в селі Ганнівка з 1956 року, до цього жила в селі Калинівка Корецького району. Знає твори від свекра та свекрухи, Палядніка Адама та Волєвач Теклі.
Легенди і перекази, записані від Коспи Наталії Лукашівни
АНКЕТА
Місце запису: село Копитів Корецького району Рівненської області.
Час запису: вересень-грудень 2006 року
Від кого записано: Коспа Наталія Лукашівна, 1926 року народження, пенсіонерка, закінчила польську початкову школу, має внуків, правнуків, проживає в селі Копитів з 1956 року. До цього жила в селі Топча Корецького району, була репресована. Знає твори від односельчан.
Легенди і перекази, записані від Капральчук Ольги Прокопівни
АНКЕТА
Місце запису: село Копитів Корецького району Рівненської області
Час запису: вересень-грудень 2006 року
Від кого записано: Капральчук Ольга Прокопівна, 1950 року народження, пенсіонерка, закінчило Дубнівський культосвітній технікум. Проживає в селі Копитів з 1970 року, до цього жила в Дубнівському районі. Знає твори від жителів сіл Ганнівка і Копитів, оскільки тривалий час працювала завідуючою Будинком культури села Копитів.
|
