Боротьба за державну незалежність у XVIII ст., стосунки України з Росією
Використання Росією потенціалу України при відвоюванні прибалтійських земель у 1700—1703 pp.
На кінець XVII ст. міждержавні відносини України з Росією суттєво змінились. Україна втратила чимало автономних прав, наданих Березневими статтями 1654 p., і дедалі більше перетворювалась на залежну від метрополії окраїну. Особливу надію російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішенні зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря.
Якщо раніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І «прорубати вікно в Європу» в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід. Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла відбутися безболісно.Козацьке військо брало активну участь у воєнних діях перших років Північної війни далеко від Батьківщини. Підписавши з Туреччиною Константинопольський мир, Росія 18 серпня 1700 р. оголосила війну Швеції. На цей час її партнери по антишведському Північному союзу, Саксонія і Данія зазнавали в Лівонії поразки за поразкою. Данія підписала зі Швецією сепаратний мир і вийшла з війни, а саксонські війська після невдалої спроби оволодіти Ригою відступили до Курляндії, їм на допомогу були споряджені два козацькі загони, але на вирішальні бої вони не встигли. З тис. полтавських і 4 тис. слобідських козаків у складі російської армії безуспішно штурмували Нарву протягом вересня — жовтня 1700 р. Козацька кіннота контролювала маршрут можливого наступу шведів на позиції російської армії. 17 листопада вона розгромила шведський авангард і на два дні затримала шведську армію. 19 листопада російська армія й українські загони зазнали під Нарвою нищівної поразки. Виняткову роль на заключному етапі битви відіграла козацька кіннота. Під командуванням фельдмаршала Бориса Шереметьева вона протягом кількох годин прикривала відступ головних сил.
Після навської поразки козацька кіннота залишилася чи не єдиним боєздатним військовим підрозділом. Козаки не допустили прориву шведських військ на Новгород і Псков і тим самим дали можливість реорганізувати російську армію. Причому їхня чисельність увесь час зростала. В грудні 1700 р. під Печорським монастирем стояло напоготові 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського, Київського, Полтавського, Миргородського й Прилуцького полків, кілька тисяч запорожців і козаків чотирьох охотницьких полків. Наказним гетьманом над ними був ніжинський полковник Іван Обидовський. Козаки не обмежувалися пасивною обороною, а робили кінні рейди на зайняту шведами територію. Протягом грудня 1700 р. вони розгромили під Кезарицькою мизою шведський полк полковника Шліппенбаха, завдали поразки противникові під Юр'євом і здобули містечко Сиренець. На початку січня 1701 р. козаки наказного гетьмана Якова Лизогуба, який замінив померлого Обидовського, відбили масований наступ шведських військ на Псков і Печерськ. У січні — лютому відбулась заміна козацьких полків. Замість відпущених додому прийшли Гадяцький і Київський полки, компанійці й сердюки полковників Пашковського, Степанова, Шульги, Чечеля, запорожці отаманів Сухова й Рубанова, а також слобідські козаки. Загальна чисельність українських військ перевищувала 11 тис. чол. Вони справляли сторожову службу, займалися розвідкою, вступали в сутички зі шведськими роз'їздами й гарнізонами. Служба в незвичних умовах була для українців надзвичайно тяжкою. Чимало їх загинуло, обморозилось або померло від різних захворювань. Козаки дуже ремствували й ледве дочекалися заміни з кількох городових полків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. На початку вересня свіжі козацькі сили завдали поразки шведському корпусу під Ряпіною мизою й оволоділи містечком Ревга. Найбільший успіх випав на долю українського воїнства в битві під Ерестфером 29 грудня 1701 р. Разом з російськими солдатами українські козаки одержали визначну перемогу над шведами. Майже весь Юр'ївський повіт був визволений від противника. Після цього частина козаків залишилась у Прибалтиці, а більшість повернулася в Україну. Головним підсумком воєнних дій козацьких полків у Прибалтиці в 1700—1702 pp. стало забезпечення умов для реорганізації російської армії.
Війна в Прибалтиці важким тягарем лягла на плечі народу. В боях і від хвороб полягли тисячі вояків, господарства багатьох козаків і селян зубожіли, населення скаржилося на додаткові побори й податки. Козаки не поривались воювати за чужі Україні інтереси. Частина з них взагалі ухилялася від служби або самовільно поверталась до своїх домівок. Активні дії українських і російських військ у Прибалтиці на деякий час відволікли шведську армію від Польщі. Польська ж шляхта почала вимагати від Петра І повернення Польщі Трахтемирова, Стайок, Трипілля /та інших придніпровських міст, закріплених за нею/ «Вічним миром» 1686 р. Лише різко негативна реакція гетьмана Івана Мазепи на ці претензії утримала царя від поступок Речі Посполитій. Зате при особистій зустрічі з польським королем Августом II у Біржах у лютому 1702 р. в. пообіцяв надати Польщі додаткову військову, грошову^ матеріальну допомогу. Для Польщі це було найнеобхіднішим.
У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок польським військам і захопила обидві столиці країни — Краків і Варшаву. В ставленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори. Одне шляхетсько-магнатське угруповання перейшло на бік Карла XII, погодилося на детронування Августа II і обрання королем ставленика шведів Станіслава Лещинського. Інше — не визнало цих рішень і спільно з Росією продовжило боротьбу зі шведською агресією. Такий же розкол намітився й серед українськогокозацтва. Траплялися випадки переходу козаків на бік шведської партії польсько-литовських магнатів. При поверненні з походу під Ригу 150 запорожців у 1702 р. пристали в Бихові до прибічників Станіслава Лещинського. Проти них лівобережний гетьман вирядив 12-тисячне козацьке військо під командуванням стародубського полковника Михайла Мі-клашевського, яке й захопило місто. Вперше в Північній війні українські козаки підняли зброю один проти одного. Відбулася прелюдія майбутньої великої драми, що мала для України тяжкі наслідки. Козацькі полки брали участь у воєнних діях Північної війни і в 1704 р.
Боротьба козацтва в 1700—1704 pp. під проводом Семена Палія за незалежність Правобережної України
За умовами польсько-турецького договору 1699 р. Туреччина відмовилась від претензій на правобережні українські землі й повернула їх Польщі. Через це для польської держави відпала необхідність у правобережному козацтві, котре прикривало її землі від турецько-татарських вторгнень. У 1699 р. польський сейм вирішив скасувати козаччину на Правобережжі. Це означало відміну традиційного козацького устрою, ліквідацію всіх соціально-економічних і політичних завоювань місцевого населення й реставрацію польсько-шляхетської влади на залежній від Польщі українській території. Покозачені жителі Правобережної України не збиралися добровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялися виконувати розпорядження польських властей, не допускали шляхту в міста і села, чинили їй всілякий опір. Мирними методами польський уряд не міг нічого вдіяти проти козаків Самійла Самуся на Богуславщині, Семена Палія на Фастівщині, Захара Іскри на Корсунщині та Андрія Абазина на Брацлавщині. Коронний гетьман восени 1700 р. з метою захопити Фастів вирядив 4-тисячне військо. Але воно зустріло організовану відсіч населення, що зібралося під захист Фастівського полку. Бої під Фастовом завершилися перемогою козаків і відступом нападників. Відносини між правобережним козацьким краєм і Річчю Посполитою набрали відверто воєнного характеру.
Козацтво Київщини й Брацлавщини почало готувати сили для вирішальних боїв з польською шляхтою, яка захопила на їхній території важливі стратегічні центри. Зовнішня обстановка для цього була сприятливою. Основні збройні сили Речі Посполитої вели кровопролитні бої зі шведськими військами на території Польщі й не могли взяти участі у воєнних діях в Україні. Взимку 1702 р. у Фастові відбулася розширена нарада козацьких полковників, а також представників селянства й міщанства. У ній брав участь і відомий український поет Данило Братковський, непримиренний борець проти уніатів і єзуїтів, поборник єдності й незалежності України. Учасники наради виробили план загального збройного повстання проти Речі Посполитої й почали діяти. До літа 1702 р. козаки й селяни вигнали польську шляхту з насиджених місць на Черкащині, Київщині та Поділлі. Головний удар козацькі полки спрямували на Білу Церкву, найсильніший форпост польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні.
На початку вересня 1702 р. повстанські загони почали штурмувати білоцерківську фортецю. Одночасно спалахнули селянські виступи в інших місцях. На придушення визвольного руху пішло 2-тисячне регулярне польське військо. Воно завдало поразки повстанцям під Немировом, Слободищами, Котельнею та іншими населеними пунктами. Йому на допомогу збиралося шляхетське ополчення Київського, Волинського й Брацлавського воєводств. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Палій спорядив проти ворога козацькі загони. Деякі з них успішно громили шляхту на Подністров'ї й 7 жовтня здобули сильну фортецю Немирів. Полки Самуся та Іскри 16 жовтня під Бердичевом завдали поразки головним силам поляків і оволоділи містом. З поверненням переможців під Білу Церкву штурмування фортеці активізувалося. Проте тільки 10 листопада 1702 р. гарнізон капітулював. З падінням Білої Церкви повстанський рух пожвавився. На Поділлі повстанці вигнали польсько-шляхетські залоги з Бара, Калюса, Жванця, Могилева та інших населених пунктів. Повстання почало ширитися на Волинь і Північну Київщину. Польська шляхта втратила контроль над ситуацією і розв'язала справжній терор над повстанцями, їх масово вішали, садовили на палі, рубали шаблями. Захопленому Братковському суд м. Луцька 26 листопада 1702 р. ухвалив смертний вирок. Влада Речі Посполитої на Правобережній Україні захиталася. Польща знемагала в боротьбі зі Швецією, правобережним козацтвом та від внутрішньої міжусобиці. Захист державних устоїв випав на долю самої шляхти. У листопаді 1702 р. шляхетські сеймики Подільського й Волинського воєводств ухвалили скликати посполите рушення проти повстанців. Сформувавшись під Бережанами, воно в січні 1703 р. розпочало наступ на Поділля, де діяли повстанські загони загальною чисельністю до 12 тис. чол. Прохання польського командування до Мазепи допомогти придушити повстання залишилося без відповіді. Громлячи розрізнені загони повстанців, карателі відновили польську владу в Летичеві, Барі, Вінниці, Меджибожі та інших містах. Полковник Самусь зі своїм полком намагався зупинити противника під Старокостянтиновом, але зазнав поразки й мусив відступити. Мужній опір чинили повстанці на Бра-цлавщині. Полковник Абазин на кілька днів затримав наступаючих під Немировом, а потім Брацлавом. Зазнаючи тяжких втрат, козаки вступили у вирішальний бій з карателями під Ладижином. Але 2 тис. відважних і мужніх вояків не могли протистояти в декілька разів переважаючому противникові. Повстанці були розбиті, а поранений Абазин посаджений на палю.
Протягом січня — лютого 1703 р. польсько-шляхетські війська відновили владу Речі Посполитої у Подільському та Брацлавському воєводствах. Шляхта вдалася до жорстоких репресій, що викликало нову хвилю народних повстань. За таких обставин шляхта не наважилася наступати на головний плацдарм козацького краю — Фастівщину, Бо-гуславщину, Корсунщину та Черкащину. Лави місцевого козацтва значно поповнили втікачі розбитих повстанських загонів. Тому польний гетьман Сенявський погодився з ініціативою царського дипломата І. Паткуля примирити обидві сторони. Під час особистої зустрічі в Білій Церкві Паткуль нібито від імені російського й польського урядів запропонував Палію спочатку віддати Білу Церкву полякам, а після відмови полковника — укласти з ними перемир'я. Однак жодна з пропозицій не влаштовувала Палія, котрий поставив собі за мету добитися незалежності Правобережної України. У боротьбі з ослабленою, але ще сильною Польщею фастівський полковник зробив основну ставку на Росію і Лівобережну Україну. Як і раніше, він неодноразово звертався до Петра І з проханням приєднати Правобережну Україну до Росії. Але царський уряд використовував правобережне козацтво тільки як козирну карту у великій політичній грі. Не задовольняючи прохання Палія, уряд Петра І таємно подавав повстанцям допомогу, використовуючи визвольний рух для тиску на Польщу. Але дії повстанців об'єктивно спрямовувалися проти визнаного Росією уряду Августа II, і Палій мимоволі ставав союзником Карла XII, Станіслава Лещинського, а отже, й супротивником Росії.
Визвольні змагання правобережної людності з Річчю Посполитою увійшли в явну суперечність із зовнішньополітичними планами Росії. Щоб не втратити останнього союзника по антишведській коаліції, Росія вирішила пожертвувати життєвими інтересами населення Правобережної України.
За наказом Петра І лівобережні полки в травні 1704 р. переправилися на Правобережну Україну для боротьби з загонами прибічників Станіслава Лещинського, їхній вступ на Правобережжя Палій розцінив як братню допомогу у війні з Польщею й активізував свої дії. Його козаки, а також повстанці під проводом сотників Григорія Борисенка, Федора Шпака та інших ватажків відновили козацьку владу на значній території Брацлавщини, Поділля й Київщини. У відповідь на численні скарги польської шляхти Мазепа видав спеціальний універсал, в якому пояснював, що лівобережні полки прийшли не на виручку повстанцям, а для допомоги королю Августу II в наведенні порядків у країні. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії та підкоритися польським властям. Але народ слухав не прийшлого, а свого ватажка — Палія, котрий і знати не бажав про збереження влади Польщі на Правобережній Україні, й повстання тривало. Тому, запросивши Палія на нараду до свого табору під Бердичевом, Мазепа 31 липня 1704 р. наказав заарештувати його. Після річного перебування в батуринському казематі він був засланий спочатку до Верхотур'я, а потім до Тобольська. Лівобережні полки зайняли гарнізонами Білу Церкву, інші міста, й повстання самі собою припинилися. Польська шляхта з числа прибічників Августа II поверталась у свої маєтки.
Воєнні дії України і Росії проти Речі Посполитої та Швеції у 1704 — першій половині 1708 pp. Позиція гетьмана Мазепи
Після арешту Палія гетьман Мазепа перебрав на себе управління Київщиною, значною частиною Волині та Брацлавщини. Залишивши 3-тисячний загін на Правобережжі, гетьман відрядив на допомогу Августу II 17-тисячний козацький корпус під командуванням полковників Данила Апостола та Івана Мировича. Козаки Мировича не встигли першими увійти до Львова, і шведські війська 6 вересня 1704 р. зайняли місто. Під тиском противника козаки відступили під Броди, а потім у складі польського війська Ревуського подалися до Варшави. Похід відбувався в складних умовах: місцеве населення вороже ставилось до козаків, командування не забезпечувало їх провіантом і фуражем, не враховувало думки старшини й діяло на власний розсуд. Найменші прояви самостійності Мировича у воєнних діях і забезпечення загону всім необхідним нещадно каралися. При цьому Ревуський наголошував, що козаки передані Петром І у його повне розпорядження, і він може робити з ними що завгодно. Почалися погрози взагалі не випустити козаків з Польщі й усіх винищити. Під Любліном Мирович у листопаді повернув свій загін на Полісся і з великими труднощами дістався України. Не краще склалася доля й загону полковника Апостола. Правда, у складі військ генерала Брандта він у вересні — жовтні успішно діяв на території Польщі, брав участь у взятті кількох міст, у тому числі й Варшави. Але становище змінилося після того, як командування за наказом Петра І взяв на себе генерал Паткуль. Постачання козаків продуктами майже припинилось, і вони мусили самі турбуватися про це. Почалися сутички з мирним населенням. З ініціативи царя Паткуль у Познані завів у козацькому загоні прусські порядки й навіть муштру. Винних, у тому числі й старшин, нещадно били шпіцрутенами, а сотника Родзянку Паткуль навіть був готовий стратити. Вільних і незвичних до такого поводження з ними козаків це вкрай обурило, і вони почали вимагати повернення додому. Саксонські війська оточили козацький табір і відібрали усіх коней. Дорогою до Кракова на козаків напали шведські війська та загони їхніх прибіч-ників-поляків і майже всіх перебили. Врятувалися лише полковник, два сотники та 80 козаків Ніжинського та Прилуцького полків, яким пощастило пробратися на Правобережжя. Звістка про поневіряння козаків Мировича й Апостола швидко поширилась по Україні й викликала обурення старшини політикою російського командування щодо українського війська. У січні 1705 р. Мазепа разом з генеральним осавулом Іваном Скоропадським і п'ятьма знатними військовими товаришами побував у Москві, був обласканий царем за вірну службу й дістав наказ готуватися до нових походів. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з Мазепою вирушило вглиб Правобережжя, руйнуючи маєтки, знищуючи посіви і майно прибічників шведського короля, магнатів Потоцького, Лещинського, Любомирського та ін. Наприкінці серпня воно дійшло до Львова, на початку жовтня взяло Замостя й стало на зимові квартири у Белзькому воєводстві. Вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою лівобережного гетьмана. Залишивши половину війська на квартирах, Мазепа з рештою повернувся на Волинь і зупинився в Дубно.
У Литві протягом літа — осені 1705 р. діяв майже 5-тисячний загін наказного гетьмана прилуцького полковника Дмитра Горленка. Він брав участь у багатьох операціях російського корпусу генерала Рона. Частина козаків була відряджена під Ригу відбувати поштову службу. Велике занепокоєння та обурення Горленка, його сина Андрія, київського полковника Мокієвського, гетьманського племінника Андрія Войнаровського та інших старшин викликали масове привласнення російськими офіцерами козацьких коней, нещадні фізичні розправи й особливо копія царського указу про спорядження козаків до Пруссії для навчання прусському строю. Фактично йшлося про ліквідацію традиційного військового устрою козацьких загонів і перетворення їх на регулярні частини за зразком російських. Подібні повідомлення надходили Мазепі й з інших місць. Вони свідчили про наростаюче невдоволення козацької старшини й змушували гетьмана шукати виходу з цього непростого становища.
Взимку 1705 р. обстановка на сусідніх з Україною землях ускладнилася. Шведські війська наприкінці 1705 р. розпочали наступ на білоруські й власне литовські землі. Місцева знать Новгородоцького, Слонімського і Волковиського воєводств масово переходила на бік Станіслава Лещинського й вступала в боротьбу з прибічниками Августа II. За наказом царя Мазепа в першій половині березня 1706 р. з 14-ти-сячним військом прибув на допомогу російській армії в Білорусії та зайняв гарнізонами Мєнськ, Слуцьк, Несвіж і Ляховичі. Тут українські козаки зазнали декількох серйозних поразок. У Несвіжі шведи захопили сплячими козаків і майже всіх перебили. Серед інших загинув і стародубський полковник Міклашевський. На початку квітня шведи почали облогу Ляховичів, що були під захистом козаків Мировича.
Всі спроби Мазепи визволити оточених були марними. Більшість козаків загинула, чимало разом із полковником потрапило в полон і відпроваджено до Стокгольма. Шведські війська пішли на Саксонію і остаточно розгромили загони Августа II. Польський король 18 вересня 1706 р. відмовився від польської корони на користь Станіслава Лещинського й припинив зв'язки з російським царем. Росія, а з нею і Україна втратили останнього союзника, опинилися в політичній ізоляції й мали самотужки воювати з найсильнішою в Європі шведською армією.
Гетьман Мазепа перебував у зеніті слави. Здавалося, багатолітня вірна служба російському монархові дала очікувані плоди. Лівобережний гетьман зміцнив свій авторитет в очах Петра І і розправився з опозиційне настроєною козацькою старшиною. Всі українські землі об'єдналися в одній державі й визнали його владу. Потрібно було приступати до реорганізації управлінської системи й зміцнювати свої позиції на Західній та Правобережній Україні. Але в цей час уряд Станіслава Лещинського почав наполягати на виведенні російських військ із західноукраїнських та правобережних земель і повернення їх Польщі згідно з умовами «Вічного миру». Зміна політичної ситуації вимагала внесення коректив в українсько-російські відносини. На це спонукали гетьмана й внутрішні обставини. Війна виснажувала Україну. Населення зубожіло й стиха протестувало. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини російської армії. Козацька старшина обурювалась обмеженням її прав у командуванні полками й сотнями. В Україні зріло загальне незадоволення, і гетьман добре розумів, що воно буде спрямоване насамперед проти нього. Як досвідчений політик Мазепа мусив враховувати розстановку політичних сил, ситуацію і наявність умов для політичних кроків. Обставини диктували гетьманові шукати союзника у ворожому стані на випадок воєнної поразки Росії. В свою чергу, шведський король Карл XII і Станіслав Лещинський докладали всіляких зусиль, щоб ослабити Росію.
Потенційного союзника у війні з нею вони вбачали в Україні, перш за все в тій її старшині, котра виявляла незадоволення своїм становищем і була готова боротися за його поліпшення. Сторони, що шукали одна одну, неминуче мали зустрітися. Під час перебування Мазепи в Західній Україні польська шляхта робила неодноразові спроби встановити з ним прямі контакти. Але отримані від неї листи гетьман пересилав Петру І з відповідними коментарями. Так само вчинив він і з листом Станіслава Лещинського, пересланим йому шляхтичем Вольським у жовтні 1706 р. під Замостя. Кілька листів надіслала йому і княгиня Анна Дольська. На початку липня 1707 р. вона від імені короля пропонувала гетьманові виступити проти російського царя, обіцяючи допомогу польських і шведських військ. Зі змістом листа Мазепа ознайомив свого генерального писаря Пилипа Орлика, але самого листа до Москви не відправив. Гетьман вичікував дальшого розвитку подій, всіляко стримуючи незадоволення козацької старшини діями російського командування стосовно українських козаків. Особливе обурення її викликало підпорядкування козацьких загонів російським офіцерам, брутальне поводження з козаками, відбирання коней та запровадження солдатської муштри. Та й сам гетьман у липні 1707 р. дістав царський указ виконувати всі розпорядження Олександра Меншикова, що викликало спалах його гніву. Волею царя Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну.
Під час перебування Петра І у Києві влітку того ж року виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею. Серед старшини визрівала думка про необхідність відновлення статусу України за умовами Березневих статей 1654 р. Старшина шукала вихід із становища, в якому опинилась Україна.
З осені 1707 р. таємні зв'язки польського короля з лівобережним гетьманом активізувалися. Щоб привернути Україну на свій бік, Станіслав Лещинський обіцяв козакам повернути їхні давні права та вольності й закликав визнати його владу й повалити «московське іго». У ці зв'язки Мазепа втаємничив своїх найближчих однодумців: генерального обозного Івана Ломиковського, прилуцького полковника Дмитра Горленка, лубенського — Данила Зеленського і миргородського — Данила Апостола. Вони й склали найближче оточення гетьмана в реалізації його зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміну відносин України з Росією. За деякими даними, влітку 1708 р. Мазепа доручив якомусь розжалуваному болгарському архієрею підписати від його імені договір з Лещинським. За умовами союзу лівобережний гетьман нібито просив Карла XII визволити Україну від «московської тиранії» і, в свою чергу, зобов'язувався забезпечити шведські війська всім необхідним та зимовими квартирами у Стародубі, Малині, Новгороді-Сіверському та інших містах. Крім того, гетьман обіцяв залучити на бік шведів калмиків і донських козаків, явно незадоволених обмеженням їхніх традиційних прав і привілеїв. Україна входила до складу Речі Посполитої на тих умовах, що й підвладні курляндському герцогові території. Сам гетьман діставав титул «князя і Вітебське та Полоцьке воєводства». Вірогідніших даних про цю сторінку діяльності Мазепи історія не зберегла. Незважаючи на всі запобіжні заходи, чутки про закулісні переговори гетьмана просотувались назовні й про них ставало відомо Петру І. Кілька разів писав про це і генеральний суддя Василь Кочубей, з дочкою якого Марією (Мотроною) Мазепа завів свій останній любовний роман. Кочубея підтримував і колишній полковник Полтавського полку Іван Іскра. Щоб особисто передати царю компрометуючі Мазепу матеріали, вони, після тривалого переховування від гетьманських властей, наприкінці квітня 1708 р. прибули до царської резиденції у Смоленськ, а потім у Вітебськ. У 27 пунктах свого листа Кочубей звинувачував Мазепу в намірах зрадити Росію й повернути Україну під владу Польщі. Сановники не повірили донощикам, піддали їх тортурам і вирвали визнання Кочубея, що він написав на гетьмана неправдивий донос і не знає за ним ніякої «невірності». Знаючи віру Петра І в Мазепу, канцлер Головкін відпровадив заарештованих Кочубея та Іскру до гетьмана. Військовий суд засудив їх обох до страти, і в липні 1708 р. Кочубею Й Іскрі було відтято голови поблизу с. Борщагівки під Білою Церквою.
Вступ шведських військ в Україну і перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля Карла XII
У такій неспокійній обстановці війна стала на порозі України. У вересні 1708 р. Карл XII зі Смоленщини повів армію не на Москву, як гадало російське командування, а в Україну. Проте російські війська і Стародубський та Чернігівський полки випередили авангард шведів Лагеркрона й першими вступили в Стародуб. Головні сили шведів зупинилися за 50 верст від міста в очікуванні допомоги. Тут шведський король дістав повідомлення про розгром 28 вересня 1708 р, під Лісною в Білорусії обозу з великою кількістю військових припасів, фуражу й харчів. Левенгаупт привів з собою лише 6,7 тис. солдатів, набагато менше, ніж розраховував король.
Після невдалої спроби взяти Стародуб шведська армія продовжувала просуватися на південь. Під Новгородом-Сіверським їй довелося вести затяжні бої з російськими частинами, українськими козаками й озброєним місцевим населенням. У цей час гетьман Мазепа встановив зв'язок з королем Карлом XII і, обіцяючи всіляку допомогу, просив якомога швидше переправитись через Десну, щоб відрізати російську армію від Гетьманщини. Не знаючи про плани Мазепи, Петро І наказав йому іти з козацькими полками на з'єднання з російською армією. Всіляко ухиляючись від виконання цього наказу, гетьман нарешті робить остаточний вибір. 24 жовтня 1708 р. Мазепа залишив у Батурині сильний гарнізон під командуванням полковника Чечеля і гарматного осавула Фрідріха Кенігсена: а сам з 4—5-тисячним військом вирушив назустріч шведській армії. Козаки й більшість старшин не знали справжніх намірів свого проводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх на раду й відкрив свій задум. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитись на такий крок. У повній тиші Мазепа обґрунтував необхідність переходу на бік шведів постійними утисками прав і привілеїв українського народу московськими правителями й закликав разом зі шведами скинути ненависне ярмо, зробити Україну вільною і незалежною країною. У відповідь не пролунало жодного слова. Козаки мовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках. Умови шведсько-українського договору, укладеного Мазепою і Карлом XII, точно не відомі. Можливо, саме про них пізніше писав Орлик таке: «Україна обох боків Дніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами свобідна від всякого чужого володіння». Ні Швеція, ні будь-яка інша держава не мали претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки. Нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів. За Україною зберігалися цілісність територій, недоторканість вільностей, законів і прав місцевого населення. Таким чином, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм.
Перехід Мазепи на бік шведів викликав занепокоєння серед російських властей. Через кілька днів Петро І наказав Меншикову захопити гетьманську резиденцію Батурин, де стояла майже вся козацька артилерія й зберігалися великі запаси продовольства і фуражу. 2 листопада 1708 р. солдати й драгуни заволоділи Батурином і вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями. Одночасно по Гетьманщині поширювались грамоти Петра І і Меншикова, в яких вчинок Мазепи тлумачився як зрада, містилися заклики боротися проти його прибічників і обіцянки захистити від ворога. 6 листопада у Глухові відбулася видимість обрання нового гетьмана України. На раду прибули тільки стародубський полковник Іван Скоропадський, полтавський — Іван Левенець, ніжинський — Лук'ян Журахівський, чернігівський — Павло Полуботок і охотницький полковник Антон Танський. Старшина, а за нею й козаки обрали гетьманом Скоропадського, на якого їм вказав перст царя. Власті вчинили символічну розправу над Мазепою, а церковники проголосили йому анафему.
Народ у своїй масі не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї виявились марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Росії. До того ж головного винуватця у погіршенні свого становища прості виробники вбачали у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий російський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. Не останню роль при цьому відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. До царя почали надходити чолобитні від жителів Лохвиці, Лубен, Новгорода-Сіверського, Прилук, а також Варвинської, Ічнянської, Срібненської та інших сотень і населених пунктів із запевненнями у відданості. Мазепу залишала й та старшина, котра обурювалась наступом російського уряду на автономні права України, але не хотіла порушувати політичної рівноваги і захищати їх силою. Тільки бунтівлива Січ Запорізька стала на бік Мазепи, проти якого неодноразово виступала в попередні роки. На початку 1709 р. кошовий Кость Гордієнко прибув до табору шведського короля й домовився з ним про спільні дії проти Росії.
Воєнні дії в Гетьманщині в листопаді 1708 — червні 1709 pp. Битва під Полтавою. Переправившись через Десну з листопаді 1708 p., шведський король переконався у ворожості місцевого населення. Воно не хотіло продавати його фуражирам продовольство й фураж, ховало їх у лісах, нападало на окремі загони й не бажало впускати шведів у міста й містечка. Шведські війська несподівано зустріли не тільки мужній, а й вмілий опір людей, котрі досконало володіли зброєю, мали її вдосталь і знали найпередовіші методи військового мистецтва. Мужньо й відважно захищалися жителі Сміли, Тернів, Недригайлова, Ромен, Веприка та інших міст. Протягом зими 1708-1709 pp. дошкульних ударів шведам завдавали партизанські загони на території Чернігівщини, Слобожанщини й Полтавщини. Щоправда, під впливом авторитету Мазепи жителі окремих сіл заявляли про свою підтримку шведської партії й навіть влаштовували шведам урочисті зустрічі. Окремі добровольці поповнювали загони прибічників гетьмана. Але в цілому таких випадків було мало. Населення Гетьманщини в своїй масі відвернулося від Мазепи. У березні 1709 р. шведська армія надовго застрягла під Полтавою, яку обороняли російський гарнізон полковника Олексія Келіна й рішуче настроєні місцеві жителі.
Найбільшу допомогу подало шведам Запоріжжя. У березні 1709 р. воно розпочало воєнні дії проти російських військ у південних містах Полтавщини. Запорожці знищили російські гарнізони в Кобеляках, Царичанці, захопили багато полонених і доставили їх у табір шведського короля. Вздовж Орелі та Ворскли діяло до 15 тис. січовиків. Вони звільнили місцевість від російських військ і переконали жителів поставляти шведам продукти й фураж для коней. Значний успіх мали запорожці в битві під Нехворощею, де розбили великий загін російських солдатів і захопили в полон кілька сот росіян. 27 березня 1709 р. при посередництві Мазепи Гордієнко й Карл XII підписали у Великих Будищах договір. Король зобов'язувався не ухвалювати з російським царем миру доти, поки Україна не дістане незалежності від Москви. Запорізька Січ зайняла чітку антиросійську позицію, схиляючи на свій бік нові й нові маси населення. Запоріжжя перетворювалось на міцніючого з дня на день противника Російської держави, котра не могла не реагувати адекватним способом. Лише частина запорожців воювала в складі російських військ.
Для розгрому Запорізької Січі російське командування на початку 1709 р. вирядило з Києва три драгунські піхотні полки під командуванням полковника П. Яковлева. Спускаючись Дніпром, вони розгромили запорожців у Келеберді та Переволочиш, зайняли Старий і Новий Кодак і вступили у Кам'яний Затон. На початку травня солдати розпочали штурм Січі, але облога затягнулась. Тільки з допомогою колишнього запорожця полковника Гната Ґалаґана солдати вдерлися всередину Січі й перебили багатьох козаків, а решту розігнали по степу. Частина запорожців втекла й заснувала Січ спочатку на р. Кам'янці, а потім в урочищі Олешки, на території, підвладній Кримському ханству.
Тим часом головні сили шведської армії знемагали в кровопролитній облозі Полтави і частих сутичках з місцевим населенням. 27 червня 1709 р. під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською арміями. Участь у битві на боці шведів брали не менше як 3 тис. українців, які спокусилися на обіцянку надати їм козацькі права, а також запорожці. У складі російської армії діяли козаки під командуванням повернутого із заслання полковника Палія. Головні козацькі полки стояли напоготові в районі Решетилівки, приблизно за 30 км на захід від Полтави. До полудня битва закінчилась розгромом шведів і прибічників Мазепи, їхні залишки здалися російським військам під Переволочною на Дніпрі. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістю своїх наближених, драбантів і запорожців пощастило переправитися на правий берег Дніпра й після кількаденного походу степом дістатися володінь турецького султана. Втікачі зупинилися в околицях Бендер. Почалося життя вигнанців. Перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля викликав і викликає суперечливе ставлення як сучасників, так і їхніх нащадків. У оцінці цього акту російський уряд пішов звичним шляхом — оголошувати всі невигідні Росії дії українських гетьманів зрадницькими, а їх самих зрадниками. Такий ярлик був наклеєний майже на всіх наступників Богдана Хмельницького, що вже само по собі є ненормальним і одночасно свідчить про сталу тенденцію в їхній діяльності здійснювати ту політику, яка відповідала інтересам України, а не Росії. До того ж ця оцінка суперечить тим політико-правовим нормам, якими керувались у відносинах між собою сюзерени й васали або країни середньовічної Європи. Той договірний політико-правовий принцип виражався у звичаєвій формулі: «Ми маємо служити нашим монархам, оскільки вони охороняють нас, але якщо вони більше не охороняють нас, то ми більше не повинні служити їм». У ці усталені в Європі правила вписувались і відносини України з Росією, визначені Березневими статтями 1654 р. Однак вже в перші роки після Переяславської ради 1654 р. російський уряд почав порушувати взяті на себе зобов'язання подавати Україні допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою й не змінювати її державного ладу. За таких обставин гетьман Мазепа мав усі політико-правові підстави для зміни свого Зовнішньополітичного курсу й пошуку нових геополітичних орієнтирів.
Успіхи й невдачі першого українського уряду в екзині. У Бендерах Мазепа майже не вставав з ліжка і 22 серпня 1709 р. помер при великій жалобі однодумців. Свій останній притулок гетьман знайшов у Святоюрському монастирі в Галаці. На загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України Пилипа Орлика. Рада прийняла «Пакт і Конституцію законів та вольностей Війська Запорізького». В літературі цей документ відомий під назвою «Конституції» Орлика. Це — договір між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після визволення її від московського панування. Протектором України визнавався шведський король. Основна ідея документа полягала в уникненні тих прорахунків і помилок гетьманського правління, що призвели до втрати незалежності України. В його 16-ти пунктах затверджено найголовніші права й привілеї, а саме: панівне становище православної церкви, повернення її в лоно Константинопольського патріархату; поширення освіти поміж синами України, навчання дітей «вільним мистецтвам»; цілісність і недоторканість української території по р. Случ; повернення українських полонених з Росії та Швеції; відновлення військового союзу з Кримським ханством, звільнення земель Війська Запорізького від усіх «московських» фортець і укріплень, передання їх у власність виключно запорожцям; розширення козацької території від р. Ворскли до Очакова; обмеження влади гетьмана «публічною радою» генеральної старшини, полковників і генеральних радників-козаків від кожного полку; заборона таємної дипломатії; відповідальність гетьмана за порушення встановлених порядків і недопущення утиску простого люду; недоторканість особи, її відповідальність тільки перед судом; передання справ державної скарбниці, оподаткування, стягування прибутків у відання генерального скарбника і підвідомчих йому полкових скарбників, обраних від козаків і селян; обов'язок гетьмана захищати «рядовий і простий народ» від незаконних податків, утисків і вимог старшини; виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; звільнення господарств козаків, їхніх вдів, жінок і дітей-сиріт від усіх податків; реставрація колишніх маєтностей міст, розмірів і видів податків з жителів; звільнення купців від податків; надання «справедливо отриманих законів» та привілеїв містам, у тому числі й столиці України Києву; введення у містах посад присяжних скарбників, а також державних гінців за казенний кошт; ліквідація податків на утримання охотницьких полків; обмеження свавілля й зловживання ринкових комісарів при обкладанні товарів митом, створення умов для вільної торгівлі тощо. Орлик присягнувся на дотримання усіх пунктів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом. Потрібні були півстоліття відступу від національної ідеї, службової катастрофи правлячої верхівки, щоб козацька старшина зрозуміла згубність для держави й суспільства попереднього політичного курсу й намітила шляхи побудови нового, справді демократичного устрою України. Документ був складений під великим впливом запорізького козацтва, яке давно виступало за обмеження влади козацької старшини, розширення політичних та соціально-економічних прав нижчих верств населення. «Конституція» України ставила на перше місце людину, гарантувала їй широкі права й недоторканість особи.
Перший український уряд в екзині складався з гетьмана, генеральних обозного, бунчужного й осавула, а також полковників та старшин. Головну військову силу становило те запорізьке козацтво, яке перейшло у володіння кримського хана після розгрому Січі. Уряд Орлика визнали Швеція, Кримське ханство, Туреччина, підтримували Австрія, Франція і Англія, незадоволені посиленням Росії на європейському континенті. Головним завданням уряд Орлика ставив створення антиросійської коаліції держав і визволення України. Укладений з кримським ханом союз передбачав допомогу гетьманові у визволенні українських земель від російських військ. Наполягання Орлика прискорило оголошення Туреччиною в листопаді 1710 р. війни Росії. Кримські татари Девлет-Гірея до березня наступного року безуспішно намагалися вигнати російські гарнізони зі Слобожанщини, завдавши при цьому значної шкоди місцевому населенню.
Тим часом Орлик готував військові сили. У березні 1711 р. гетьман повів на визволення України 16-тисячне козацьке військо, посилене загонами поляків і татар. Визвольні наміри й плани Орлика щодо суспільного устрою майбутньої Української держави знайшли підтримку правобережної людності. Без великих зусиль наступаючі розгромили посланий проти них загін генерального осавула Бутовича і з допомогою місцевих жителів увійшли в Умань, Богуслав, Корсунь та інші придніпровські міста. Найсиль-ніший опір Орлику вчинив гарнізон Білої Церкви, що складався переважно з російських солдатів. Поки тривала облога, білогородські, буджацькі та ногайські татари стали палити містечка й села, грабували, нищили і брали в полон людей у межиріччі Росі, Тетерева і Дніпра. Козаки Орлика кинулися рятувати людей, майно і оселі, польський загін попрямував до Польщі. Військо розпалося, а його залишки відійшли до Бендер. Нова можливість здобути Україні незалежність з'явилася влітку 1711 p., коли величезна турецька армія під Яссами оточила російську армію фельдмаршала Бориса Шереметьева. Перед неминучою поразкою Росія пішла на мир з Туреччиною. 12 липня 1711 р. між двома державами була підписана Прутська угода, за якою Росія повертала Туреччині Азов, зобов'язувалася зруйнувати збудовані фортеці на Азовському морі та Дніпрі. Доля українських земель визначалась нечітко, й кожна зі сторін трактувала відповідний пункт у вигідному для себе світлі. Уряд Орлика вважав, що Росія мала вивести війська з усієї української території, в тому числі й Запоріжжя. Російський же уряд не збирався цього робити. Спеціальне посольство Орлика звернуло увагу султана на цю проблему, і під загрозою нової війни Росія в квітні 1712 р. пообіцяла залишити Правобережну Україну протягом трьох місяців. З відходом російських частин Правобережжя почали займати польські війська, які перешкодили Орлику встановити свою владу на цій території України. З підписанням Росією і Туреччиною в 1713 р. Адріанопольського миру плани Орлика на визволення України відсунулися на далеку перспективу. Перебравшись до Швеції, Орлик докладає величезних зусиль, щоб створити антиросійську коаліцію держав. Він агітує султана почати нову війну з Росією, підтримує зв'язки із запорожцями й обнадіює їх допомогою європейських держав. Переїжджаючи зі Стокгольма до Ганновера, Салонік, Криму, Орлик аж до самої смерті в 1742 р. не припиняє листування з урядами різних держав і закликає запорожців до виступу проти Росії. Справу Орлика продовжували син Григорій, Мирович і Нахимовський.
Завдяки таким подвижникам ідея визволення України з-під залежності Росії продовжувала ще довго жити в урядових колах Європи й використовувалася ними при вирішенні східноєвропейських проблем.
Література
1. Субтельний О. Україна:Історія. – К.:Либідь, 1994. - 736с.
2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.
|
