Дипломная работа: Роль ведучого в реалізації авторського задуму на Запорізькому телебаченні

Зміст

Реферат

Вступ

Розділ 1. Розкриття авторського задуму й постаті телевізійного ведучого

1.1 Авторський задум як основа створення телевізійної програми

1.2 Образ телевізійного ведучого: теоретичний аспект

Розділ 2. Реалізація авторського задуму ведучими програм телеканалу,,ТВ-5”

2.1 Особливості реалізації авторського задуму в моделі: ведучий як автор задуму

2.2 Втілення авторського задуму в програмах за моделлю: ведучий як реалі затор авторського задуму

Висновки

Список використаних джерел

Реферат

Дипломна робота,,Роль ведучого в реалізації авторського задуму на Запорізькому телебаченні” – основний текст сторінок. Для виконання дипломної роботи опрацьовано 52 джерела.

Об’єктом дослідження є програми Запорізького телеканалу,,ТВ – 5”.

Предметом дослідження є особливості зв’язку якісних характеристик ведучого та реалізація ним авторського задуму.

Мета роботи – визначити особливості реалізації авторського задуму телевізійних програм різного спрямування Запорізького телеканалу,,ТВ – 5”.

Реалізація мети передбачає вирішення таких завдань :

1) визначити і проаналізувати стан вивчення окресленої теми;

2) дослідити питання авторського задуму;

3) виокремити й охарактеризувати основні складові професії телевізійного ведучого;

4) визначити головні вимоги до телеведучого;

5) визначити роль телеведучого в реалізації авторського задуму на прикладі програм Запорізького телебачення.

Методологічну і теоретичну основу дослідження складають праці, присвячені розгляду питання авторського задуму, телевізійних програм та постаті ведучого, таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як: В. Азарин,

І. Бєляєв, Л. Васильєва, В. Гоян, Ю. Єлісовенко, Г. Кузнецов, Д. Прилюк,

Є. Прохоров, В. Саруханов та інші.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослідження є однією зі спроб визначити й проаналізувати критерії роботи телевізійного ведучого і його роль у поданні телевізійної програми.

Сфера застосування. Матеріали дипломного дослідження можуть бути використані під час подальших наукових розробок, викладання курсів, пов’язаних із телевізійною творчістю, при написанні курсових та дипломних робіт.

АВТОР, ЗАДУМ, ВЕДУЧИЙ, ЖУРНАЛІСТ, ІМІДЖ, КОМУНІКАЦІЯ, АУДИТОРІЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

Вступ

До розгляду специфіки екранної творчості тележурналіста зверталося багато вітчизняних і зарубіжних дослідників, теоретичні розробки яких залишаються актуальними і сьогодні, оскільки містять чіткі рекомендації, вимоги, своєрідні “стандарти” щодо професійної діяльності журналіста-телевізійника, зокрема ведучого телепрограм. Сучасні журналістикознавчі роботи містять аналіз журналістських професій під різними кутами зору, розглядають окремі характеристики, нормативи, критерії, необхідні для творчого і професійного становлення майбутнього тележурналіста. Телебачення повсякчас демонструє здатність до видозмін, доповнень новими формами, видами, ознаками. Відповідно до свого функціонального призначення, природних властивостей і специфіки, телебачення перебуває в постійному розвитку, залежить від новацій науково-технічної думки, а тому потребує удосконалень, експериментів, практичних і теоретичних досліджень.

Постать телевізійного ведучого була й залишається найбільш привабливим і спокусливим матеріалом для вивчення, аналізу та жвавого обговорення в професійному середовищі, у телевізійній критиці, у теорії тележурналістки. Основні критерії професійної діяльності, специфіка формування іміджу та типологічний контекст телевізійної творчості журналіста-ведучого на сучасному телебаченні – питання, які цікавлять як журналістів-початківців, так і медіафахівців. Оскільки на сьогодні поки що немає цілісного й послідовного аналізу параметрів функціонування професії телеведучого в різних типах і форматах телевізійного мовлення, запропонована тема є актуальною та перспективною як у науковому, так і в прикладному сенсі.

Мета роботи – визначити особливості реалізації авторського задуму телевізійних програм різного спрямування Запорізького телеканалу,,ТВ – 5”.

Реалізація мети передбачає вирішення таких завдань :

1) визначити і проаналізувати стан вивчення окресленої теми;

2) дослідити питання авторського задуму;

3) виокремити й охарактеризувати основні складові професії телевізійного ведучого;

4) визначити головні вимоги до телеведучого;

5) визначити роль телеведучого в реалізації авторського задуму на прикладі програм Запорізького телебачення.

Об’єкт дослідження – програми Запорізького телеканалу,,ТВ – 5”.

Предмет дослідження – особливості зв’язку якісних характеристик ведучого та реалізація ним авторського задуму.

Методи дослідження. У процесі роботи використано методи аналізу та синтезу, метод порівняння.

Методологічну і теоретичну основу дослідження складають праці, присвячені розгляду питання авторського задуму, телевізійних програм та постаті ведучого, таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як: В. Азарін,

В. Гоян, Д. Прилюк, І. Бєляєв, Л. Васильєва, Ю. Єлісовенко, Г. Кузнецов,

Т. Щербатюк, Є. Прохоров, В. Саруханов, В. Цвік та інші.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослідження є однією зі спроб визначити й проаналізувати критерії роботи телевізійного ведучого і його роль у поданні телевізійної програми.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дипломного дослідження можуть бути використані під час подальших наукових розробок, викладання курсів, пов’язаних із телевізійною творчістю, при написанні курсових та дипломних робіт.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 50сторінок. Список використаних джерел містить 52 найменування.

Розділ 1. Розкриття авторського задуму й постаті телевізійного ведучого

1.1 Авторський задум як основа створення телевізійної програми

Над створенням будь-якої телевізійної програми працює цілий колектив. Проте одне з головних місць належить авторові. Коли накопичується певна кількість матеріалу, цікавого для громадськості, постає питання донесення його до аудиторії, питання викладу цього матеріалу. У свідомості автора (журналіста) виникають два потоки мислення: пізнавальний, що несе знання фактів і явищ дійсності, їх зумовленості, і творчий – осмислює пізнане, намагається в певній формі викласти осмислене. В ході такого пізнавального і творчого мислення і народжується авторський задум.

У тлумачному словнику української мови задум тлумачать, як,,намір, думка, перспектива, передбачення, накреслення; основна ідея художнього, музичного чи публіцистичного твору” [49, c. 52]. С. Ожегов розуміє його як,,задуманий план дій або діяльності, намір” [40, c. 43].,,Задум, – наголошується в літературознавчому словнику, – перший ступінь творчого процесу, первинний нарис майбутнього твору. У задуму існує дві сторони: сюжетна (автор заздалегідь намічає хід подій) та ідейна” [28, c. 63].

У журналістській творчості основна роль початкового задуму полягає в тому, щоб стати таким собі,,позахудожнім завданням”, загальною ідеєю, визначеною темою, образно оформлюваною в процесі художньої творчості.

У свідомості автора образи рухаються хаотично. Весь нагромаджений матеріал в один момент вступає в певне органічне з’єднання з тими основними думками та ідеями, які виносив у своїй свідомості автор. Задум журналістського твору – категорія значно простіша, ніж художній задум. Іноді, це лише намір повідомити той чи інший факт, відчуття того, що треба написати. Часто задум розуміють як мету написання, викладу накопичених фактів.

Задум – це лише контури майбутнього твору, більш-менш уявлені його загальні обриси, де вже прослідковується певний порядок і послідовність викладу, зіставлення окремих фактів чи подробиць одного факту, розвиток думки й кінцева мета виступу. Тут уже з’являються такі фактори, як продуманість виступу, чіткість викладу, мотиви суджень і висновків. Обрана тема конкретизується у визначених обрисах викладу матеріалу. Продуманий автором задум спонукає його шукати найкращі, найвиразніші вирішення теми, запобігає проникненню в матеріал чогось зайвого, другорядного, нецікавого.

Як зазначає М. Кім, задум, випереджауючи всю наступну роботу журналіста над майбутнім твором, вже на початкових етапах творчості представляє мікромодель цього твору. Дана стадія має евристичний характер, тому що безпосередньо пов’язана з пошуком оригінальних ідей, думок, образів, деталей, життєвих фактів і т.п. Саме з цих різнорідних складових задуму і виникає майбутній твір [22, c. 89].

Життєвий матеріал – це соціальна реальність, вивчена автором і покладена в основу журналістського твору. Реальність завжди багатша літературної основи, журналістського тексту. Один з найважливіших секретів професійної майстерності – уміння вибрати з усього різноманіття реального світу тільки те, що необхідно в даному журналістському матеріалі. По суті, проблема вибору події, героя, деталі, що визначає слова, – основна в журналістській професії. Все життя автор стоїть перед вибором і наскільки вдало він вирішить цю проблему, настільки ефективною буде його творчість.

У журналістиці, як і в художній творчості, імпульсами до появи задуму можуть бути найрізноманітніші фактори. Проте, не слід чекати будь-яких імпульсів без творчого напруження, пошуків, задовольняючись механічною передачею фактів. Для журналістської творчості характерне виношування задуму, освоєння фактичного матеріалу і думок, викликаних ним.

На формування авторського задуму журналістського матеріалу мають вплив такі чинники, як:

- наявні факти дійсності;

- авторська позиція, з якої факти вивчалися й осмислювалися;

- ідея майбутнього твору, що випливає з двох попередніх передумов.

Сформований авторський задум полегшує освоєння журналістом зібраних фактів, допомагає їх упорядкувати і,,оцінити”, відкидаючи дріб’язкові і непотрібні. Вдалий задум допомагає авторові зрозуміти, з чого почати, на яку думку спиратися, якими фактами керувати [23, c. 103].

Одні задуми, наприклад, відгук на конкретну подію, вимагають оперативної реалізації. Журналіст, визначивши актуальність події, тут же збирає відповідні факти. Інші задуми вимагають накопичення певного життєвого матеріалу, його попереднього осмислення, відбору найбільш примітних ситуацій для розкриття проблеми, систематизації наявних фактів з метою формування остаточної теми, всебічного вивчення питання і т. д. Тут задум може бути скоректований, уточнений. Як правило, результатом такого задуму стає більш великий твір.Задум насичується життєвим матеріалом. Тому і письменники, і журналісти серйозну увагу приділяють накопиченню такого матеріалу.

Якщо для письменників у ході формування задуму важливо відібрати з життєвих фактів найбільш типове і характерне, щоб надалі створити художній образ, то для журналістів важливе чітке керування фактами та адекватне відображення дійсності. У цьому бачиться відмінність творчих підходів до формування задуму в письменників і журналістів, хоча за багатьма параметрами вони схожі.

За словами C. Корконосенка, життєві спостереження, зустрічі з цікавими людьми, читання літератури, спілкування зі своїми глядачами, випадково почута фраза – усе це вихідний матеріал, на основі якого може народитися задум конкретного твору. Тому не випадково багато професіоналів ведуть записні книжки, в які заносять усе, що може, на їх думку, стати в нагоді їм у подальшій роботі [27, c. 38].

Техніка ведення записів буває найрізноманітнішою. Це і систематизовані за певними тематичними розділами виписки з друкованих чи інших джерел, і думки на ту чи іншу тему, і замітки на полях, і замальовки ситуації, і штрихи до портрета людини, і запис діалогу, адреси, перелік проблем і питань, що вимагають окремого розгляду. Факти, почерпнуті з життя, можуть підштовхнути журналіста до певних роздумів, збудити інтерес до тієї чи іншої теми або проблеми.,,Задум твору, – пише Є. Прохоров, – за структурою своєю повинен бути схожим на креслення майбутнього твору як цілісності в єдності його теми, проблеми. Задум, у широкому розумінні цього слова, народжується ніби в точці перетину усвідомлюваної журналістом соціальної потреби, його громадянської спрямованості, явищ життя, що хвилюють його, накопиченого соціального досвіду”. Власний досвід журналіста, його знання, ерудиція, інформованість і, крім того, знайдені ним факти – це і є джерела виникнення задуму [44].

Крім того, Є. Прохоров говорить про таке поняття, як проблемний бік задуму:,,Проблемна сторона задуму – це таке знання об’єкту, при якому є,,порожнечі”, допустимі суперечливі твердження. І коли в задумі починають виділятися тематична і проблемна сторона, причому їх зіткнення породжує і натяк на ідейну сторону майбутнього твору, тоді в журналіста і виникає питання щодо повноти його,,озброєння” матеріалом” [44, c. 168].

Багато хто вважає першою стадією задуму народження теми. Але в багатьох випадках задум і тема виникають не по черзі, а одночасно. У такому разі тема, стаючи задумом, включає його в себе. Але зазвичай між задумом і темою є дистанція, яку ще треба подолати, чимось заповнити. Найчастіше задум – це лише передчуття теми, досить аморфне поняття. Щодо джерел виникнення задуму, то їх існує декілька. Перше – власний соціальний досвід журналіста, його інформованість в широкому сенсі цього слова, його знання. Все це, досягнувши певної концентрації, так би мовити,,,осідає” у вигляді задуму, здатного, у свою чергу, трансформуватися в тему. Друге джерело – сам факт, що прийшов,,зі сторони” і що дає поштовх для виникнення задуму.

Звісно, обидва джерела міцно пов’язані між собою, їх відокремлення досить умовне. Успіх у кожному конкретному випадку залежить або від суми наших знань – коли ми маємо справу з фактом як джерелом виникнення задуму, або від нашої озброєності фактами – коли задум і тема народжуються,,всередині нас”.

М. Кім наголошує на тому, що робота журналіста (автора) складається поетапно. Задум і факт, як відомо, можуть помінятися місцями, але потім стоїть народження теми, збір матеріалу, його обробка і так аж до написання. І саме тут виникає поняття,,авторської концепції” [22, c. 167].

Якщо тема – це сума думок, що виражають ставлення автора до відібраного для дослідження явища, то концепція – це та ж сума думок, проте наведених у системі – модель майбутнього твору. Тему можна сформулювати без доказів, а концепція неодмінно містить обгрунтування, докази. Виходячи із завдань, що стоять перед сучасною журналістикою, можна зазначити, що концепція повинна створюватися не після, а неодмінно до збору матеріалу.

Під час роботи над майбутнім твором авторові слід продумати композицію, для досягнення бажаного результату і спрощення роботи ведучого. Композиція – це принцип організації відображуваного автором матеріалу. Зазвичай вона обумовлена темою та ідеєю, представляючи собою таке поєднання відібраних подій і фактів, що розкриває їх глибинний зв’язок і висловлює позицію автора. Саме за допомогою композиції автор розміщує матеріал у послідовності, відповідно до свого задуму, не дає згаснути інтересу аудиторії, фокусує її увагу на головному, підводить до необхідних висновків.

В залежності від того, як журналіст працює: спочатку збирає матеріал, обдумує його і тільки потім,,народжує” концепцію чи починає з моделі, щоб потім зібрати матеріал і осмислити його в рамках нашої концепції – можна говорити або про журналіста, що йде слідами подій, або сміливо крокуючого попереду, випереджаючи події [23, c. 89].

Сценарій – не початковий, а проміжний етап роботи автора над твором. Він завершує підготовчу частину (знайомство з матеріалом, його відбір, формулювання теми) і одночасно є початком нового періоду – знімального. Якщо уявити собі основні стадії найбільш типового процесу роботи автора над сценарієм телевізійної програми, то вони будуть виглядати так:

- перше знайомство з життям об’єкта та героїв;

- конкретизація теми, проблеми, ідеї на обраному автором матеріалі дійсності;

- написання заявки, затвердження теми;

- написання сценарію;

- затвердження сценарію редакцією.

Як стверджує В. Азарін, заявка – це сформований задум. Зазвичай заявка виникає на тому етапі, коли автор вибрав тему, розібрався в проблемі, знає головних героїв, місця зйомки; він уявляє собі принцип композиційного рішення, жанр, навіть окремі епізоди майбутнього повідомлення [1, c. 139].

До моменту створення заявки автор повинен чітко знати, що він хоче розповісти глядачеві. Адже заявка повинна переконувати відразу, з першого прочитання. Літературна основа телевізійного твору, як правило, починає формуватися в період вторинного вивчення матеріалу дійсності журналістом. Він уточнює тему, поглиблює і розширює її, визначає ідею майбутнього твору, яка і підказує принцип відбору побачених фактів і героїв, композицію. Сценарій – літературно оформлена,,модель” майбутнього екранного твору, в ньому матеріалізується аудіовізуальне мислення автора.

Отже, власний досвід журналіста, його знання, ерудиція, інформованість і, крім того, знайдені ним факти є джерелами виникнення задуму. Авторові необхідно володіти всіма прийомами і засобами створення екранного образу, втілення на екрані творчого задуму. Головна турбота автора – знайти своїм задумом адекватне драматургічне втілення, композиційний лад, надати своєму майбутньому матеріалу форми, яка буде не лише змістовною, а й цікавою для аудиторії.

1.2 Образ телевізійного ведучого: теоретичний аспект

Місце телеведучого в системі цінностей телебачення – одне з чільних, якщо не головне. Він як виразник багатьох думок і тенденцій, як постать, що уособлює різні інтереси, має володіти багатьма рисами. Варто зазначити, що,,телеведучий” як окремий сегмент поліпрофесії,,тележурналіст” формувався за принципом подвійної концептуалізації.

За словами Р. Копилової, акумулюючи здобутки класичної дикторсько-акторської школи та майстерності телевізійного красномовства, а також традиції екранної публіцистики, що синтезувала літературно-мистецькі, художньо-документальні ознаки та творчо переосмислила роль автора-оповідача в процесі телевізійної комунікації, постав новий тип комунікатора, що ввібрав у себе риси та ознаки, притаманні різним професіям [25, c. 102]. Зважаючи на властивий телебаченню синкретизм і здатність до взаємопроникнення, взаємодоповнення та видового перевтілення, можна висловити припущення, що ця тенденція спостерігатиметься й надалі.

Ведучий – це творча людина, яка надзвичайно обізнана і постійно збагачує свої знання; це професіонал, який досконало володіє голосом, манерою поведінки, роботою перед мікрофоном; це універсал, який може виконувати роботу журналіста, редактора, режисера і оператора, а отже, самостійно вирішувати поставлені завдання; це особистість, яку не можливо не слухати і яку б хотілося чути ще не раз; це відповідальний працівник, який дотримується всіх правил, встановлених у редакції чи компанії. Він має одного разу знайти себе і зробити знайдене привабливим. Щоб недоліки здавалися перевагами, ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. А для цього слід бути переконливим і логічним як у відборі та осмисленні фактів, так і в мовних засобах.

Здійснюючи своє головне завдання – утримувати увагу аудиторії словом, ведучі не повинні забувати про елементарні норми етики, про власну відповідальність за сказане в ефірі слово. Інакше проблема агресивності, наступальності, а то й обману сучасної журналістики може набути загрозливих масштабів, буде втрачено довіру аудиторії. Ведучі в конкретних часових межах, визначених формі й жанрі своєї передачі, її передбачених структурних елементах щоразу мають справу з новою інформацією чи людьми, а отже, заздалегідь захищені від стереотипізації.

В. Саруханов зазначає, що спілкування з новою людиною ведучий прямоефірної передачі ніколи не будуватиме за шаблоном попередньої, бо змінюються тема, рівень зацікавленості самого ведучого, особистість співрозмовника, враховується рівень слухацької активності й, як результат всього цього, можливість непередбачуваного [47, c. 68]. Телебачення вимагає від своїх ведучих бути і розумними, і ненудними, і талантами, й ентузіастами. Ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Інформацію подають і диктори, і ведучі. Але енергетикою наділені переважно ведучі. Вони поводяться в ефірі природно, легко й невимушено, з притаманними саме їм манерою й інтонацією; вони розмовляють зі слухачем, розповідають йому про важливе й цікаве. Їхні емоції не можуть проявлятися так, як у ведучих тематичних і розважальних програм, але й не відсутні зовсім, як у дикторів.

Перше і головне в структурі особистості журналіста, що виражає його дії під час обробки й передачі інформації – це переконання. Процес комунікації багато в чому визначається тим, як журналіст розуміє свою соціальну роль, у чому бачить своє завдання і якими принципами керується у своїй професійній діяльності. Успішність діяльності творчого працівника телебачення залежить також від ступеня його компетентності в питаннях, висвітленням яких він займається. Немає необхідності говорити про те, що ведучий повинен знати предмет своєї передачі в достатній мірі. Адже ведучому, навіть у межах обраної сфери, доводиться стикатись із доволі широким колом питань, що є певною мірою новими для нього. Звідси випливає одна із суттєвих вимог до телеведучого – широка загальна культура, різностороння освіченість і володіння навичками і вмінням швидко орієнтуватись у питаннях, які раніше не були йому знайомі.

Є. Прохоров стверджує, що для того, щоб телевізійний виступ був діючим, не достатньо добре знати свій предмет і мати, що сказати аудиторії. Необхідне ще й вміння донести цей зміст за допомогою специфічних засобів телебачення, тобто володіти професійною майстерністю. Під майстерністю слід розуміти сукупність професійних знань, навиків та вмінь [44, c. 94].

До професійних знань слід відносити уявлення про закономірності функціонування телебачення, його соціальної ролі і природи. Чим краще ведучий уявляє собі фактори впливу на його діяльність, тим ефективніша його робота. Ведучий, перш за все, повинен досконало володіти усною мовою, уміти вільно і впевнено поводитись перед камерою.

За словами К. Станіславського,,,коли людина-артист виходить на сцену перед тисячною аудиторією, то від переляку, конфуза, відповідальності та труднощів втрачає самовладання” [48, c. 134]. Телеведучий же виступає перед мільйонами і тому володіти собою ще важче, наж артистові на сцені. Навик природної і, водночас, виразної поведінки необхідний журналісту в кадрі. Особливо важливе вміння розмовляти з уявною аудиторією. Адже, дивлячись в об’єктив камери, необхідно створити ефект контакту з глядачем, що сидить перед екраном, викликати в нього психологічну ілюзію того, що ведучий бачить свою аудиторію. Але телеведучий не лише сам виступає в кадрі, а й являється посередником між телеаудиторією і тими, з ким знайомить її телебачення. Тому особливого значення набуває для нього техніка прямого спілкування з співрозмовником і, зокрема, техніка інтерв’ювання.

Глядачі, обираючи екранного співрозмовника (телевізійного комунікатора), обирають тим самим і певний канал, оскільки обличчя екранного персонажа асоціюється з конкретною програмою. Отже, глядацький інтерес до носія інформації, телевізійного комунікатора, спричинений, зокрема, феноменом персоніфікації, який розглядається теоретиками як метод сучасної журналістики, як принцип телевізійного мовлення, як суттєва відмінність телевізійної журналістики від інших її родів. Саме завдяки персоніфікації налагоджується віртуальний діалогічний контакт між глядачем і екранною особистістю, результатом якого є сприйняття телевізійної інформації, а також її джерела – ведучого – телевізійним споживачем.

Л. Матвєєва говорить, що професійна діяльність ведучого телевізійної програми пов’язана, насамперед, з екранною творчістю. Тут ураховується цілий ряд вимог, зокрема, щодо володіння усною мовою, навиків роботи з текстом (власним і підготовленим редактором), здатності комунікувати, також береться до уваги й телегенічність, вміння триматися перед камерою в прямому ефірі тощо. Під час роботи на телебаченні важливими є і професійні, й особистісні чинники,,,стартові” дані яких упродовж своєї творчої кар’єри журналіст розвиває і вдосконалює [36, c. 103].

Виступ на телебаченні потребує від журналіста мобілізації інтелекту, оскільки його контакт з іншими людьми і звернення до аудиторії стають в телевізійній програмі суттєвими, невід’ємними моментами її змісту і форми.

Телебачення в більшій мірі, ніж преса, впливає на емоційну сферу людини – адже, воно являє собою яскраве і захопливе видовище. Звертаючись до почуттів аудиторії, ведучий повинен при цьому сам володіти добре розвиненою емоційно-чуттєвою структурою. І тут мається на увазі не лише такі, більш особисті, моменти, як голосові дані чи телегенічна зовнішність журналістів, працюючих на телебаченні.

За словами П. Єршова, знання, розуміння, осмислення і застосування телевізійними працівниками під час підготовки передач таких психолого-педагогічних методів виховання, як метод пояснення і керованої дискусії, метод виховання прикладом, метод переорієнтації зусиль, метод сугестії навіювання, метод привчання та переконання тощо, є важливим підґрунтям для підвищення професійної майстерності журналістів [19, c. 29]. Застосовуючи ці психолого-педагогічні методи, треба також дотримуватися принципу вікової відповідності програми категорії глядачів, на яку вона розрахована. Наприклад, молоді люди охочіше сприймають інформацію, поради, судження від своїх ровесників. Безперечно, автором програми може бути представник старшого покоління, Але, наприклад, молодіжна аудиторія негативно реагує на телевізійні передачі, у яких її нав’язливо повчають.

Важливим чинником впливу телевізійного журналіста (ведучого, коментатора, кореспондента, оглядача, інтерв’юєра) на глядачів є його компетентність (інтелектуальні знання з усього кола питань, які він порушує у своєму матеріалі, і спеціальні знання, що дозволяють йому сформувати власну думку про конкретне явище, дійти певного висновку; орієнтованість на національні інтереси і духовно-моральні цінності).

М. Голдовска стверджує, що ведучий-журналіст, як представник сучасності, виступає з активною ідеологічною позицією: чи то погоджуючись з героєм, чи то полемізуючи з ним [14, c. 74]. Він вступає в прямі людські контакти, втручаючись у життєві обставини, вирішення складних проблем, створених зазвичай людьми, серед яких він діє, готуючи власний матеріал. Теоретично будь-яка людина може висловити з екрана власні думки з актуальних питань. Журналіст має чітко визначити власне ставлення до того, що відбувається, до людини, керуючись принципами масової комунікації, власною громадянською позицією. Він має виявити політичну спрямованість і моральний заряд своїх героїв; нерідко в умовах конфліктної ситуації, коли герої не співпрацюють з ним, а протидіють здійсненню задуму, а можливо, й переслідують його за це.

Ведучий телевізійної програми, безумовно, є представником певної соціальної групи, і його взаємодію можна розглядати як,,представницьке спілкування”, маючи на увазі спільні інтереси, цінності, ідеали і настанови цієї соціальної групи. Він повинен сам представляти себе глядачеві як партнера у спілкуванні. Мовець завжди хоче бачити масу об’єктом – пасивною аудиторією, слухняною, яка легко піддається впливові. У той же час маса теж прагне до пасивності, до керівництва нею самою збоку, кимсь – вожаком, лідером. Але, безперечно, маса не є постійно пасивною, її об’єктно-суб’єктна роль може змінюватися залежно від ситуації, стану маси, історичного періоду тощо. Встановлення міжособистісних контактів у процесі телевізійного спілкування відбувається завдяки аудіовізуальному характеру телевізійної комунікації. Глядач одержує повідомлення від конкретної особи, ведучого телевізійної передачі, саме тому таке повідомлення має характер персоніфікованого.

Б. Додонов вважає, що завдяки впровадженню професії телеведучого в практику телевізійного виробництва, а також завдяки використанню журналістом-ведучим методу персоніфікації у своїй творчій діяльності, можна констатувати, що телебачення намагається адаптувати до сучасних реалій і відродити фігуру,,героя – ідеолога” [17, c. 121].

До комунікатора висувають цілий ряд особливих вимог. Наприклад, відсутність безпосереднього зворотного зв’язку, коли ведучий не має можливості самостійно побачити і почути свою аудиторію, потребує від нього вміння спілкуватися із вдаваним слухачем, що пов’язано з багатьма психологічними труднощами. Одна із них називається,,страх перед мікрофоном”. Щоб її подолати, слід мати не лише професійну підготовку, а й досвід роботи в системі засобів масової комунікації.

Соціально-психологічні дослідження впевнено свідчать про те, що формуванню позитивного образу ведучого сприяють найрізноманітніші його якості – від соціально-демографічних до індивідуально-особистісних. Тут ці якості важливі не лише окремо взяти, а й те, як вони сприймаються різними групами аудиторії, важлива,,публічна індивідуальність” комунікатора.

За словами Н. Богомолової, здатність ведучого викликати до себе і, відповідно, до свого повідомлення довіру аудиторії є дуже важливим моментом. Тут спрацьовує так званий,,кредит довіри” аудиторії до людей своєї соціальної групи [7, c. 107].

Якщо говорити про індивідуально-особистісні характеристики комунікатора, то вони є досить різноманітними:

1) характеристики зовнішності – фізичні дані і оформлення зовнішнього вигляду;

2) комунікативні характеристики – тембр голосу, дикція, манера спілкування;

3) внутрішні, особисті характеристики – знання, інтелект, емоційність, моральні цінності [7].

Для того, щоб краще розібратися в сутності найбільш значимих для комунікативного впливу особистих якостей ведучого, їх необхідно розглядати комплексно, в межах певної системи чи моделі. Так, можна виділити два ряди взаємовідносин: комунікатор – повідомлення і комунікатор – аудиторія. Кожен містить свою систему характеристик ведучого, що включають когнітивні, емоційні і поведінкові аспекти. Стосовно першого фактора системи комунікатор – повідомлення, можна назвати такі характеристики, як адекватне знання ведучого стосовно тієї дійсності, про яку він говорить, його щирість, правдивість, впевненість, вміння довести свої знання, думки та погляди аудиторії. Не останню роль посідають такі характеристики комунікатора, як знання своєї аудиторії, щира повага до неї і вміння спілкуватися з нею,,на рівних”.

Для аудиторії дуже важлива не лише зовнішня, а й внутрішня привабливість ведучого, його приналежність до групи,,ми”. У цьому випадку проявляється дія механізму ідентифікації: ведучого вважають,,одним із нас” і особливо йому довіряють.

За словами Р. Герріг, у 80-х роках в американських дослідженнях масової комунікації була запропонована так звана,,харизматична” модель стосовно постаті ведучого на телебаченні. Під,,харизмою” слід розуміти особисти й магнетизм, лідерство, що йде від особи.

Можна виділити 3 типи харизматичної особистості:

1) герой – ідеалізована особистість: сміливий, агресивний, говорить те, що,,ми хочемо”;

2) антигерой –,,проста людина”,,,один із нас”. Виглядає, як більшість, говорить те, що говорить більшість;

3) містична особистість – чужий нам, незвичайний, непередбачуваний.

Для усіх типів виділяються такі елементи харизми, як: зовнішність, чоловіча чи жіноча привабливість, передбачуваність, професійна майстерність [13, c.124].

Дуже важливою особливістю телевізійного стилю, що визначає принцип телевізійної комунікації є відкрита діалогічна форма контакту, що прагне відтворити структуру міжособистісного спілкування. Людина на екрані перестає бути просто особою, носити лише певні особистісні риси. Його індивідуальні якості стають основою для побудови узагальненого типового образу, що втілює в собі конкретні цінності уявлення аудиторії. Саме цілісність образу, дозволяє йому функціонувати в ролі еталонного сприйняття.

Автори і ведучі готують і записують телевізійну передачу, пам’ятаючи про образ,,потенційного” партнера – телевізійну аудиторію. У свою чергу, телевізійна аудиторія в процесі сприйняття телеповідомлення актуалізує свій образ автора і ведучого. Важливою особливістю опосередкованої комунікації є відсутність зворотнього зв’язку, але без нього немає повноцінного акту спілкування. Тому, ведучим слід володіти великою кількістю вмінь і навичок, серед яких: готовність до творчості, здатність до самостійних дій і швидкого прийняття рішень, висока концентрація уваги, саморегуляція поведінки, комунікабельність.

Крім цього, слід зазначити, що в індивідуальній свідомості глядачів сформований,,ідеальний образ” телекомунікатора, якого глядач наділяє певними, значними для нього рисами. В структурі особи телевізійного ведучого мають фігурувати такі характеристики, як: впевненість у собі, психологічна зрілість, здатність проявляти дружелюбність і емоційну виразність. При цьому, особливістю самовідношення особи телекомунікатора є те, що поряд із високою оцінкою своїх когнітивних можливостей стоїть відсутність внутрішнього конфлікту.

М. Каган говорить про те, що особистість ведучого, його фахові якості та вміння разом із усвідомленням поставлених перед ним завдань часто бувають визначальними для успіху програми [21, c. 112].

Ведучий повинен передати глядачеві відчуття, що він знає і розуміє інформацію, яку повідомляє. По очах видно, що ведучий разом із своїм глядачем переживає події, які відбуваються. Телеглядачі не стільки слухають мову телеведучого, скільки читають на його обличчі народження думок, вони стежать за емоціями, жестами, за інтонацією його голосу.

За словами І. Бєляєва, до основних якостей, якими має володіти телеведучий, належать:

- привітна зовнішність – хоча варто пам’ятати, що красиво для одного глядача, іншому неприємно;

- голос і мова – ведучому потрібен хороший, поставлений голос, і говорити він повинен правильно;

- освіта і життєвий досвід – здобуті знання від досвіду такі ж важливі, як і спеціальні;

- уява – ведучий має чітко уявляти – начебто бачити аудиторію, яка перебуває поза межами студії;

- скромність, що ґрунтується на вірі в себе – істинна довіра глядачів виникає тоді, коли ведучий наділений талантом, досвідом і знаннями;

- щирість і почуття гумору, розум і винахідливість [5, c. 39].

Немаловажною є така категорія, як імідж телевізійного ведучого. Варто враховувати той факт, що імідж телеведучого є перш за все комунікативною категорією, яку можна розділити на вербальну та невербальну. До вербального комунікативного іміджу відносять дикцію, артикуляцію, темпоритм і динаміку мовлення, інтелектуальні, граматичні показники, голос тощо. До невербального комунікативного іміджу телеведучого належать міміка, жестикуляція, стиль одягу, зачіска, макіяж. Але потрібно пам’ятати, що, розділяючи імідж на дві комунікативні категорії, ми характеризуємо імідж телеведучого в студії під час запису або прямого ефіру. Але не можна обмежувати імідж телеведучого тільки студією, ажде за її межами імідж має працювати так само бездоганно, як і в самій студії. Адже ведучий – це особа публічна, і після того, як вимикається камера, він так само, як і під час ефіру, повинен намагатися дотримуватися усталеного іміджу, тоді довіра до нього глядачів тільки зростатиме.

Л. Браун говорить, що для досягнення якісного іміджу програми до арсеналу публічного,,Я” ведучого мають входити такі досконало сформовані складники, як характер, інтелект, лінгвістичні чинники, інтонація, ритм, манера і стиль ведення програми, одяг, зачіска, макіяж тощо. Звичайно, інтелект не належить до компетенції іміджмейкера, проте щодо інших складників, то їх можна програмувати, формувати, впроваджувати й змінювати [9, c. 88].

Враховуючи специфіку телемовлення, слід дотримуватися певних вимог, стотовно зовнішнього вигляду: уникати крайнощів, тобто дуже світлих і дуже темних кольорів. Найвдаліші для телекамери ті кольори, що лежать у середині спектра: блакитний, зелений і пурпуровий. Їх легко сфокусувати, і на екрані вони мають вигляд реальний, наприклад, блакитно-зелені і бірюзові відтінки. Зелений має гарний вигляд у діапазоні від мохового й оливкового до смарагдового Для телекамери прийнятний і пурпуровий колір – від середньо-бузкового, фіолетового, оливкового до справжнього пурпурового.

За словами П. Гуревич, ведучі розважальних і музичних програм у своєму зовнішньому іміджі можуть використовувати ширший спектр стилів і напрямів у одязі. Тут можна вважати прийнятними будь-які контрасти – це і поєднання авангардного й класичного стилів, народного і спортивного молодіжного. Народний, або фольклорний (із етнічними елементами), стиль, якщо він добре відпрацьований, то істотно поліпшує імідж. Проте вдаються до такого стилю нечасто – через складність підбору елементів [16, c. 91].

За допомогою зі смаком підібраних незвичних стильових елементів і колірних гам можна розробити власний неповторний образ. Створюючи свій стиль одягу, телеведучому слід, насамперед, визначити аудиторію, на яку він розраховує вплинути. Завдяки вміло підібраному одягу можна подолати нерішучість і виробити упевненість у собі. Жодна деталь у зовнішньому іміджі не повинна викликати негативних асоціацій, якщо негатив не запрограмований спеціально. Зовнішній імідж має відповідати внутрішньому,,Я”. Необхідно вивчати тенденції сучасної моди й вибирати саме те, що личить лише конкретній особі в конкретних обставинах, тобто неодмінно враховувати час, аудиторію, жанр і тематичне спрямування телепередачі.

Щодо таких складників іміджу телеведучих, як голос, мова, дикція, манера подання інформації, то в цьому плані справи на українському телебаченні ще далекі від досконалості. Відчутно впливає на характер комунікативного простору України проблема російськомовності. Адже, як той чи той ведучий не намагався б правильно говорити українською, відчувається неприродність, штучність, силуваність у вимові. Це свідчить про те, що він говорить українською мовою лише в ефірі.

Крім цього, за твердженням Г. Беспамятнової, ведучому слід враховувати, що одна людина може перебувати на різних стадіях розуміння. Cприйняття мови характеризується вибірковістю, зумовленою важливістю того мовного матеріалу, який потрапляє в поле уваги індивіда [6, c. 42].

Вибірковість скеровує зустрічний пошук з боку індивіда (ведучого), допомагає йому обрати найбільш вагомі для нього об’єкти або грані об’єкта. Вибірковість є також проявом активного реципієнта, значною мірою визначаючи характер інтерпретації сприйнятого.

Отже, можна зробити висновок, що професія телеведучого висуває ряд вимог різноманітного характеру, як щодо професійних характеристик, так і до особистих якостей, визначає його стиль. За роки існування телебачення створено своєрідний образ бажаного ведучого: співчутливий, має аналітичний розум, глибокий, шанобливий, не авантюрист, аскет, принциповий, працює для інших, відчуває настрій інших, має гарний настрій, приємну зовнішність і чудовий зовнішній вигляд. Головна мета ведучого – встановити контакт, але зробити це дуже тонко, так, щоб аудиторія прийняла цей контакт не як навіювання чи нав’язування певної думки, а як дружню, невимушену розмову.

Розділ 2. Реалізація авторського задуму ведучими програм телеканалу,,ТВ- 5”

2.1 Особливості реалізації авторського задуму в моделі: ведучий як автор задуму

Робота телеведучого нелегка. Багато в чому вона складніша, відповідальніша і більш трудомістка, ніж, скажімо, актора театру чи кіно. Цій праці людина повинна віддавати себе повністю, вкладати багато сил і енергії.

Телеведучий – людина, яка завойовує аудиторію масштабністю своєї особистості. Найвищий професіоналізм ведучого – це його інтелігентність, телевізійний талант, ерудиція, вміння зберегти,,обличчя” за будь-яких обставин, переконання глядачів у тому, що вони отримують найдостовірнішу, найоб’єктивнішу інформацію. Аудиторія сприймає телеведучого як транслятора інформації, якщо він і не сам проводив розслідування, і не сам добував факти, то його обов’язок – уміло і тактовно їх подати. Ведучий має бути впевненим, але не самовпевненим. Особистість телеведучого накладає свій відбиток на характер мовлення програми. Ведучий програми деякою мірою повинен відчувати себе,,соціальним педагогом”.

За словами Ю. Єлісовенка, телевізійна аудиторія як кількісно, так і якісно відрізняється від тієї ж театральної. Телеведучий має це враховувати. Телеглядача можна порівняти хіба що з читачем – він перебуває один на один із предметом своєї уваги і надто прискіпливий до всього, що бачить на екрані, тим паче до образу телеведучого [18, c. 119].

Телевізійна комунікація вимагає встановлювати особистісні контакти аудиторії з комунікатором, щоб скласти судження про нього і про цінності його повідомлення. Саме цим і пояснюється значення і привабливість для аудиторії телевізійної інформації, персоніфікованої (тобто уособленої) її автором і учасниками подій.

Ведучий повинен сам представляти себе глядачеві як партнера у спілкуванні. Під взаємодією ведучого із аудиторією варто розуміти створення можливості наблизитися до ситуації реального спілкування із глядачем. Оскільки глядацька аудиторія сприймає телевізійну інформацію не лише опосередковано через ведучого-тележурналіста (як інформацію проблемну, так і інформацію розважального характеру), а й через його особистість, то неабиякого змісту набуває персоніфікація інформації. Питання зв’язку інформації з тим, як на її подання в ефірі впливає особистість ведучого є досить важливим. Інколи однієї появи телеведучого достатньо для того, щоб глядацька увага зосередилася на ньому. І навпаки, людина, яка говорить, здавалося б, цікаві й потрібні речі, не може викликати глядацького інтересу. Ведучий телевізійної програми, безумовно, є представником певної соціальної групи, і його взаємодію із аудиторією можна розглядати як,,представницьке спілкування”.

Н. Вакурова наголошує на тому, що особистість героя і особистість автора, які включені у зміст телевізійного повідомлення, дозволяють зробити сюжет яскравим і таким, що запам’ятовується, оскільки людина була і є найбільш цікавим явищем для іншої людини. Найвищий рівень персоніфікації – коли журналіста чекають на екрані заради нього самого, чекають як лідера, який вміє пояснити складні проблеми, як особистість значну в моральному, духовному плані [10, c. 52].

У підході до питання взаємодії в моделі,,ведучий – аудиторія” акцентується проблема самовираження особистості ведучого в комунікації. Створення ефекту участі глядача в діалозі є головною комунікативною метою ведучого програм, де основний обов’язок комунікатора – говорити зрозуміло і правильно, тонко розбиратися у практичних питаннях і не менш цінніше вміння – розуміти людей і події. Більшість глядачів відрізнять зрілого і вдумливого ведучого від,,телевізійної зірки”. Вони відразу повірять людині, яка знає, про що говорить. Ведучий не просто читає текст, а й вносить у передачу багато свого особистісного. Достовірність кожного повідомлення, повнота поданих фактів і неупередженість позиції автора-ведучого – ось речі, що мають допомогти ведучому.

В. Азарін говорить, що телевізійна аудиторія займає одне з перших місць у роботі телеведучого. Образ аудиторії, трактування ведучим її реакції серйозно впливають на задум телевізійної програми і його втілення [1, c. 20].

Телевізійний журналіст може знати свою аудиторію краще або гірше, його міркування стосовно неї можуть збігатися чи суперечити дійсності. Тут важливі і інтуіція авторів програми, і те, наскільки достовірною, своєчасною і повною інформацією стосовно своєї аудиторії вони володіють. Автор пише певний сценарій, орієнтуючись на певне коло глядачів. Він вкладає в програму своє розуміння того чи іншого явища. І в даному випадку роль ведучого полягає ще й у тому, щоб розкрити думки автора і донести їх аудиторії, допомогти зрозуміти і правильно розтлумачити.

Найчастіше, ведучі на телебаченні працюють за вже написаним автором сценарієм. Це, звичайно, полегшує їм працю, дозволяє трішки розслабитись. У таких випадках автор і ведучий – це дві абсолютно різні людини, які мають свою точку зору, по-своєму інтерпретують ті чи інші слова. Сценарій може бути сприйнятий ведучим по-різному. Можливо, автор мав на увазі абсолютно інший вираз обличчя, інтонацію, спосіб подачі інформації. А ведучий побачив це не так. Цікавим моментом у телевізійних програмах є той, коли одна людина виступає і автором, і ведучим програми. У даному випадку зберігається і авторський задум, і бажана структура повідомлення.

Якщо говорити про Запорізьке телебачення, то на каналі,,ТВ-5” існують програми такого плану. Для початку візьмемо програму,,Ваше здоров’я”. Це програма для всієї родини, яка допомагає знайти відповіді на найрізноманітніші питання, пов’язані зі здоров’ям. Що таке планування сім’ї, які методи корекції зору найефективніші, як позбутися депресії та стресу – ці та безліч інших питань знайдуть місце в даній передачі. Допомагає розібратися в усьому цьому автор і ведучий Максим Щербаков. Серед гостей, які бувають в студії, провідні спеціалісти в області медицини Запоріжжя, Дніпропетровська, Києва та багатьох інших міст України. Цікавим є той факт, що М. Щербаков не є журналістом за освітою, а навчався в медичному університеті. Тому він вільно володіє інформацією медичного напрямку.

За своєю структурою програма являє собою бесіду ведучого з гостем на обрану тему. Взагалі-то, діалог, який веде ведучий із гостем у студії, починається перед телекамерою тільки для співбесідника, ведучий же веде його відтоді, як почав вивчати матеріали обраної теми.

За словами С. Корконосенка, екранний етап – лише остання фраза в цій заочно розпочатій розмові, якій передує збирання й опрацювання листів із редакційної пошти, дзвінків від глядачів, які визначають тематику програми, особливо в останні роки, коли глядачі виявляють активність щодо участі в програмі [27, c. 74].

Окремо слід сказати про мовну підготовку ведучого до проведення контактної частини програми з гостем у студії. Особливий психологічний клімат значною мірою формується за допомогою мовних засобів. Завдання ведучого – не лише визначитися щодо запитань, формулюючи їх так, аби досягти несподіваного ефекту, а й спрогнозувати емоційний тон майбутньої бесіди. Вміння вдало вести діалог залежить від здатності мислити в дусі часу – вміти порівнювати, аналізувати, синтезувати, вдаватися до абстрагування, узагальнення, конкретизації.

Діалог передбачає послідовність, виваженість, змістовність формулювання питання, яке підлягає вирішенню. Тобто має бути конкретизація змісту запитання та пошук відповіді. Але при формулюванні питання і в процесі пошуку відповіді визначальними є логічність, об’єктивність, неупередженість міркувань. Мислення повинне бути підготовлене, треноване. Діалог дозволяє проникнути у процес міркування. Адже істина, що зароджується завдяки йому, є результатом взаємозв’язку, взаємозіткнення різних думок, точок зору. У діалозі ніби об’єктивується міркування – зіставляються думки, пов’язуються і робляться висновки, які набувають безпосереднього значення.

Вищезазначені характеристики діалогу мають місце в даній передачі. Але все одно відчувається певне напруження, сухість. Ведучий просто, за заздалегідь визначеною схемою, ставить питання гостеві. Це, звичайно, свідчить про те, що автор готувався до зустрічі, читав відомості на обрану тему. Але відсутня зацікавленість ведучого, його переймання питанням, що обговорюється. М. Щербаков проводить програму шаблонно, вона позбавлена емоційності, динаміки.

Як стверджує Л. Матвєєва, більшості людей, запрошених до телекамер, відповідати на запитання і розмовляти з уважним, доброзичливим співрозмовником, що знаходиться поруч, набагато комфортніше. Володіння технікою діалогу необхідне телеведучому і для отримання інформації від тих чи інших учасників чи свідків певної події [35, c. 143].

Успіх роботи телевізійного ведучого немало в чому залежить від його професійних здібностей і психологічних даних. Наприклад, спостережливість і уява. Ведучий повинен легко, швидко і вільно орієнтуватись в будь-якій обстановці, звертати увагу на щось важливе. Велике значення також має здатність концентрувати і розподіляти увагу і добра оперативна пам’ять.

Інколи в досить хаотичному потоці подій і фактів ведучий повинен уміти сконцентруватись на головному і відволіктися від непотрібного, швидко переключитись, якщо перебіг дій чи поведінка героїв змінили свій початковий напрямок. Дуже часто на знімальному майданчику чи в ефірі доводиться одночасно враховувати безліч обставин: слухати людину, що виступає, слідкувати за хронометражем передачі, не втрачати з поля зору камеру, напрявляти хід розмови в необхідне русло і т.д. Ці факти є немаловажливими і саме їх, мабуть, бракує в аналізованій передачі.

На початку розмови ведучий проявляє певний інтерес і до співрозмовника, і до теми передачі. Але далі інтерес поступово згасає і це видно неозброєним оком. Ведучий просто ставить питання, вислуховує відповідь і, на автоматі, ставить наступне. Часом гості відходять від зазначеної теми, дуже конкретизують факти або, навпаки, говорять не ту інформацію,,,ллють воду”. А ведучий, замість того, щоб скерувати розмову в необхідному напрямку чи зупинити зайвий потік інформації, просто чекає, доки герой сам не перестане розмовляти. Можливо, в цій ситуації відіграє роль те, що ведучий не є журналістом і не має достатньої кількості знань, стосовно своєї позиції і поведінки в телестудії перед камерою.

Повідомлення і його текст не рівні між собою. Окрім чисто вербального тексту каналами невербальної комунікації через пози, міміку, жести, загальну манеру викладу, ведучий свідомо чи не свідомо передає своє ставлення до тексту повідомлення, виражає свою зацікавленість, ступінь його сприйняття. Пропорційно ступені, приписуваного ведучому авторства, телеглядач сприймає повідомлювані факти з певною поправкою на особистість комунікатора, його авторитетність, щирість, привабливість. Отримуючи певну інформацію, реципієнт не сприймає її як певний набір фактів, які треба просто почути і запам’ятати. Він намагається осмислити її в контексті мотивів, які реалізує ведучий, тобто оцінити інформацію в тій моделі сприйняття, яку він приписує особі комунікатора.

За словами С. Муратова, психологічна структура телекомунікації, в основі якої лежить відкритий діалогічний контакт телеглядача з ведучим, зберігає суб’єкт-суб’єктне ставлення реципієнта до комунікатора, що несе в собі бажання віднести телевізійного ведучого до того чи іншого типу реального партнеру спілкування [39, c. 35]. Виходячи з цього, слід зазначити, що успіх телевізійного впливу потребує створення умов, необхідних для розкриття особистих якостей комунікатора, переворити його із функціональної ролі,,рупора” певних ідей на значимого для людей співрозмовника, здатного збагачувати подану інформацію своїм ставленням. Ведучий повинен пам’ятати про це і втілювати все на пактиці. Тому що, дійсно, коли ведучий пасивний, не реагує на почуту інформацію, не пропускає матеріал через себе, аудиторія також не буде сприймати повідомлення належним чином, яким би цікавим і, часом, просто необхідним воно б не було.

Сприйняття телепередачі масовою аудиторією часто визначається емоційно-оцінювальним ставленням до ведучого. У буденній свідомості це виявляється у феномені,,популярність ведучого”: глядача захоплює (або відштовхує) не стільки інформаційний бік повідомлення, скільки особистість телекомунікатора. Саме тому, ведучим слід піклуватись не лише про пошук цікавої теми для розмови, а й про власний імідж. Ведучий повинен змусити глядача співпереживати, довіряти.

Щодо зовнішнього вигляду, який є теж немаловажним, тут ведучий,,Вашого здоров’я” справляє досить непогане враження. Кожного разу одягнений в акуратний діловий костюм, має гарну зачіску. Але бракує трішки,,живості”, якогось вогника в очах, зацікавленості. Саме ці, здавалося б, дрібниці можуть, якщо не зіпсувати, то привнести негативу до сприйняття ведучого аудиторією. Вплив на сприйняття аудиторією інформації має і оформлення студії, допоміжні матеріали. У даній програмі персонажі сидять на сірому фоні. Позаду них на екрані видніється лише головна заставка з назвою програми. Відсутні будь-які перебивки чи музичний супровід, які б зробили подання інформації значно цікавішим для аудиторії. Цей факт можна віднести до категорії зауважень до особи ведучого, оскільки в даному випадку він і виступає автором. Під час роботи над створенням передачі автор повинен піклуватися не лише про гарну форму і зміст повідомлення, а брати до уваги усі деталі, які в сукупності створять позитивне враження від перегляду.

Іншою програмою, де роль автора і ведучого належить одній дюдині, є продукт каналу,,ТВ-5”,,Давайте з’ясуємо”.

,,Давайте з’ясуємо” – щотижнева публіцистична програма, розрахована на глядачів із активною громадською і життєвою позицією. Автор і ведучий – Ігор Підкович, за фахом журналіст. Гості програми – провідні політики країни, керівники різноманітних організацій і міжнародних місій, мери міст і голови обласних адміністрацій, відомі суспільні і культурні діячі. На відміну від попередньої передачі, тут постать ведучого значно помітніша на екрані, він займає,,живу” позицію і стосовно розмови на обрану тему, і у спілкування з аудиторією. Ведучий веде активний діалог з гостями в студії. Добре обізнаний з технікою інтерв’ювання, керує інформацією, спрямовує розмову в необхідне русло. Перед камерою тримається досить природно, без напруження. У питаннях, які він ставить гостям, відчувається обізнаність, власний інтерес автора, що привертає увагу аудиторії.

У. Отт зазначає, що можливості впливу на телебаченні набагато більші, ніж можливості публічного виступу перед звичайною аудиторією. Аудиторія телебачення має свою специфіку, що відрізняє її від звичайної і вносить додаткові труднощі [41, c. 90].

По-перше, комунікатор не бачить своєї аудиторії. Він позбавлений можливості безпосередньо регулювати засоби впливу. Публічний виступ перед телевізійною камерою потребує або звички до спеціальних умов такого спілкування, або великого досвіду і професійних навичок.

По-друге, телевізійна аудиторія не просто розміщена в просторі. Часто люди приходять на телевізійні виступи без усілякої попередньої установки, без об’єднуючого мотиву, іноді вони випадково опиняються в складі аудиторії. Саме тому, в умовах телебачення, публічний виступ з самого початку потребує зацікавленості аудиторії, привернення її уваги. Це потребує не лише специфічної побудови самого виступу, а й професійної манери поведінки ведучого.

По-третє, телевізійна аудиторія майже не піддається,,зараженню”, тому і спосіб звернення до цієї аудиторії має бути не таким, як під час звичайного публічного виступу. Тут необхідно знайти підхід до кожного глядача, точніше до тієї частинки аудиторії, що сидить перед телевізором.

По-четверте, телевізійний виступ не може не враховувати загальної специфіки сприйняття телебачення. Воно входить до людської оселі і тим самим несе в собі відому інтимність. Саме тому, публічний виступ на телебаченні потребує особливої манери спілкування, не мітингової чи офіційно-ділової. Крім того, телеаудиторія набагато різноманітніша, ніж аудиторія,,живого” виступу. Ведучий повинен орієнтуватись на різний рівень глядачів [41].

Програма,,Давайте з’ясуємо” має безпосередній зворотній зв’язок з аудиторією. Він забезпечується інтерактивним опитуванням і прямим студійним телефоном. Зателефонувавши, глядачі можуть поставити запитання, які їх цікавлять, і отримати відповіді. Цей факт лише позитивно відбивається на рейтингові передачі, до даної передачі збільшується інтерес, зростає кількість аудиторії. Адже людям набагато цікавіше дивитися ті передачі, де вони можуть безпосередньо взяти участь, поспілкуватися з цікавими людьми і отримати інформацію, так би мовити,,,з перших вуст”.

У даному випадку відчувається досить серйозна підготовка журналіста і як ведучого, і як автора. Адже він заздалегідь продумав композицію програми, а за допомогою дзвінків може скеровувати її в різному напрямку. На відміну від попередньої програми,,,Давайте з’ясуємо” є цікавішою в плані подання і сприйняття інформації, жвавішою.

Знайома людина в кадрі виступає для глядача, насамперед, орієнтиром у багатому світі телевізійних програм, завдяки чому щоразу її поява супроводжується цікавою для глядача інформацією. Найбільш високий рівень персоніфікації тоді, коли ведучий, він же журналіст, виступає як учасник екранізованої дії – бере інтерв’ю, організовує дискусію між двома сторонами, проводить репортаж-розслідування, тим самим стає об’єктом співчутливої ідентифікації. І тут ведучий має бути вельми підготовлений до інтерв’ю, адже інтерв’ю – це заздалегідь прорахована тактична схема. І вдале інтерв’ю неможливе без заздалегідь прогнозованих для себе,,несподіваних” поворотів розмови.

Г. Лазутіна наголошує на тому, що до зустрічі з опонентом журналістові треба дуже ретельно готуватися. Навіть ретельніше, ніж до випуску новин, оскільки будь-яка форма діалогу повинна бути живою, містити активність обох сторін. У зустрічі вирішальним моментом має бути почуття і усвідомлення відповідальності за кожне сказане слово [31, c. 73]. Не слід забувати, що навіть добре підготовлене інтерв’ю може прийняти неочікувану форму. При підготовці до інтерв’ю, на перше запитання журналіст повинен передбачити дві відповіді: позитивну і негативну. Від відповіді залежить кожне наступне запитання, на яке знову ж таки треба передбачити дві протилежні відповіді. Можна зобразити схему, схожу на дерево, де на кожне запитання очікується одна з двох відповідей.

Як показує телевізійна практика, відповідність іміджу жанрові й тематиці програми не лише важлива, а й необхідна. Оскільки порушення цієї вимоги призводить до непрофесійності передачі, дисгармонії між образом, поведінкою ведучого і тематикою програми, а найголовніше – до несприйняття з боку глядачів. Варто враховувати той факт, що імідж телеведучого є, перш за все, комунікативною категорією, яку можна розділити на вербальну та невербальну. До вербального комунікативного іміджу відносять дикцію, артикуляцію, темпоритм і динаміку мовлення, інтелектуальні, граматичні показники, голос тощо. До невербального комунікативного іміджу телеведучого належать міміка, жестикуляція, стиль одягу, зачіска, макіяж.

Потрібно пам’ятати, що, розділяючи імідж на дві комунікативні категорії, ми характеризуємо імідж телеведучого в студії під час запису або прямого ефіру. Але не можна обмежувати імідж телеведучого тільки студією. Адже ведучий – це особа публічна, і після того, як вимикається камера, він так само, як і під час ефіру повинен намагатися дотримуватися усталеного іміджу, тоді довіра до нього глядачів тільки зростатиме.

Що стосується іміджу ведучого,, Давайте з’ясуємо”, він є в достатній мірі позитивним і справляє гарне враження на глядача. Серйозність тем, формат телепередачі, високоповажні гості зумовлюють діловий стиль ведучого. Костюм, краватка, гарна зачіска, окуляри – складові образу, що налаштовують на загальний лад програми. Щодо невербальних складових образу, можна відзначити, що ведучий досить активно жестикулює під час обміну інформацією. Він не просто сухо ставить запитання, чекає відповідь і переходить до наступного. Журналіст робить інформацію,,живою”, пропускає її через себе. Вся сукупність характеристик і маленьких деталей робить ведучого, а разом із ним і програму вцілому цікавою, доступною і затребуваною серед глядацької аудиторії.

Отже, можемо зробити висновок, що телебачення певною мірою взяло на себе місію давати відповіді на поставлені суспільством запитання. І в донесенні інформації до аудиторії велика роль належить ведучому. Інколи, в ролі автора і ведучого виступає одна людина. В такому випадку задум, який автор вмістив у передачу, передається,,із перших вуст”, без посередників. Подається саме та інформація, яку автор хотів донести аудиторії: в бажаній формі з необхідною інтонацією, в правильній послідовності. Але тут слід пам’ятати не лише про гарну форму повідомлення, а й брати до уваги такі речі, як перебивки, музичний фон, цікаві заставки, оформлення студії. Адже в даному випадку людина виступає не просто в ролі ведучого, а й як автор програми, шо накладає на неї більше відповідальності.

2.2 Втілення авторського задуму в телевізійних програмах за моделлю: ведучий як реалізатор авторського задуму

У вищезазначеному матеріалі йшла мова про ведучих, які водночас виступають авторами своїх програм. Далі мова піде про ведучих, які працюють за сценарієм автора, тобто реалізують через свою працю авторський задум. Серед телевізійної продукції існує велика кількість програм де ведучі не є авторами, а лише працюють з ними в одній команді, втілюють написане ними у життя. Над створенням телевізійної програми працює цілий колектив, Але головний зв’язок простежується між автором і ведучим. Останній виконує одну з головних функцій телебачення – інформує аудиторію, доносить певну сукупність інформації, ти самим втілює в життя авторський задум.

Як приклад роботи ведучих можна навести інформаційно-розважальну програму,,Ранок з ТВ-5”. У будні з раннього ранку,, Ранок з ТВ-5” дарує глядачам гарний настрій, заряд бадьорості та оптимізму. Це, свого роду, інтерактивний проект з динамічним форматом, насичений пізнавальною та розважальною інформацією. Для людей будь-якого віку та інтересів – традиційні рубрики програми:,,Міські новини”,,,Народна зарядка”,,,Гість студії”,,,Прогноз погоди”,,,Гороскоп”,,,Дитяча сторінка”,,,Світ технологій”,,,Поради лікаря”,,,Світ моди”,,,Меридіан”, в яких маса корисних порад, новин із різних сфер життя, науки, освіти, техніки, моди, медицини, культури, шоу-бізнесу. Все це щоранку допомагає телеглядачам налаштуватися на напружений трудовий день. Програма являє собою, так званий, чотирьохгодинний телемарафон, що проходить у жвавому темпі.

Щодо ведучих, то над програмою працюють четверо: двоє хлопців (Денис Солдаткін, Андрій Гаврилов) та двоє дівчат (Дар’я Головешко, Ганна Редько), які ведуть ефіри попарно – хлопець/дівчина. Цікавим моментом є те, що хлопці розмовляють російською мовою, а дівчата – українською.

На відміну від попередніх передач, що були більш інформаційні, навіть публіцистичні,,, Ранок з ТВ-5” несе розважально-інформаційний характер. Від цього видозмінюється і роль ведучих. Між ними ведеться активна розмова на цікаві теми. Образи ведучих помітним чином відрізняються від тих, що ми бачили у програмах,,Ваше здоров’я” та,,Давайте з’ясуємо”. Це молоді, яскраві люди, з усміхненими обличчями, що вже своїм зовнішнім виглядом можуть підійняти настрій і викликати посмішку на обличчі. При чому подача інформації відрізняється не лише тому, що ведучі спілкуються двома мовами паралельно. Хлопець більш серйозніший за свою партнерку, яка намагається подати матеріал у трішки спрощеному вигляді, промовляє текст з якоюсь іронією в голосі. Але формат розмови обраний дуже вдало: ведучі гармонійно виглядають у кадрі, доповнюють образи один одного.

К. Маккой говорить, що діалогічний характер телевізійної комунікації дає можливість активного взаємообміну інформацією та знаннями між ведучим телевізійної програми та глядачем, котрі виступають у процесі отримання і передачі інформації як рівноцінні партнери [34, c. 81]. В основі телевізійного діалогу – спілкування між тими, хто володіє інформацією, її опрацьовує, виготовляючи різножанровий, різнотиповий, різноформатний телепродукт, і тими, хто цю інформацію споживає, накопичуючи нові знання про події, факти, явища, збагачуючи та поповнюючи ними світогляд, інтелектуальний потенціал, задовольняючи суспільно-корисні потреби та запити, які висуває життя.

Сучасне телебачення наполегливо і послідовно шукає можливості розширити екранний контакт і зробити його реально двобічним. Йдеться про участь у телевізійних проектах звичайних людей: героїв телесюжетів, інтерв’юйованих, традиційний зворотний зв’язок у вигляді листів, дзвінків.

Ведучі,,Ранок з ТВ-5” використовують це у своїй роботі. Щодо діалогу, то він є безперервним: триває якщо не з гостями чи телеглядачами, так між самими ведучими. При чому у даній програмі діалог постає в кількох своїх формах. Він може розпочатися з простої фрази, яка стає причиною для бесіди, що поступово переростає в дискусію. Але важливий момент заключається в тому, що ведучі показують свій професіоналізм і можуть вчасно зупинитись, або скерувати розмову в необхідне русло. Серед запрошуваних до студії – люди найрізноманітніших професій чи виду діяльності. Це може бути як звичайний працівник заводу, так і визнаний екстрасенс. Головне, щоб людина була цікавою для аудиторії і мала, що розповісти.

Під час програми підтримується безпосередній зв’язок із телевізійною аудиторією. Це здійснюється за допомогою телефонних ліній. Телеглядач може зателефонувати до студії і безпосередньо поставити гостеві запитання або розповісти щось цікаве з власного життя. При чому прямі включення глядачів відбуваються не в якийсь конкретний момент, а протягом усієї передачі. Через телефонний зв’язок глядач не лише задовольняє свої потреби в безпосередньому спілкуванні з гостем чи з ведучими в студії, а й бере участь в інтерактивах та вікторинах, що постійно проводяться під час ефіру. Тобто тут завдяки телефону як формі зворотнього зв’язку відбувається не лише безпосереднє спілкування з аудиторією, а й виконується розважальна функція телебачення.,, Живе” спілкування з аудиторією робить темп програми ще більш жвавішим, допомагає позбутися шаблонності ведення ефіру. І, хоча ведучі працюють за певним сценарієм, присутній момент експромту. Неможливо передбачити, яким чином буде розвиватися розмова з втручанням глядацької аудиторії. Саме в таких ситуаціях проявляються вміння ведучого швидко орієнтуватись, змінювати тему, одразу реагувати на почуте.

Телеведучий не лише виконує роль постачальника інформації, а бере на себе функцію формування особистості глядача. Повноцінного впливу телевізійного матеріалу на формування духовності можна досягти тоді, коли журналіст і глядач стають партнерами під час комунікації. Здійснення цього психологічного контакту залежить від якості передачі, яку потрібно побудувати за законами драматургії. При цьому варто подбати про те, щоб ідейна, тематична спрямованість передачі реалізувалася в усіх її компонентах: у тих, які інформують, орієнтують, навчають, формують уявлення, цінності, естетичні смаки, спонукають до пізнання, до морально-духовного самовдосконалення. На рівень сприйняття телепрограми глядачем впливають такі фактори, як актуальність інформації, її зв’язок з іншими повідомленнями, вербальна і візуальна єдність змісту і форми матеріалу, емоційна насиченість, популярність, образність і чіткість викладу.

Ведучі програми,,Ранок з ТВ-5” вільно спілкуються на будь-яку тему, жартують, читають цікаві факті зі світової історії. Одним словом, роблять усе, щоб привернути увагу аудиторії. Це характеризує їх як професіоналів, які здатні робити все необхідне, для задоволення потреб аудиторії. А так як програма виходить зранку, ведучі повинні не лише розбудити аудиторію, а ще й поінформувати про останні новини і дати позитивний заряд на цілий день. Тому, вони мають бути, так званими,,живчиками”.

Щодо зовнішнього виду, то тут простежується абсолютно інша ситуація, ніж в двох попередніх програмах. Так як передача носить розважально-інформаційний характер, ведучі можуть собі дозволити не лише ділові костюми, а й дещо,,цікавіше”. Яскравий одяг ведучих також впливає і на сприйняття інформації, і на загальне враження від програми. Але не слід зловживати дозволеним. Одяг має бути в міру яскравим, все-таки містити в собі елементи класики, а не бути таким, щоб вся увага телеаудиторії була прикута саме до зовнішнього вигляду ведучого.

Немаловажним фактором у сприйнятті аудиторією інформації є оформлення студії. М’який диван, живі квіти, яскраві кольори – все це дозволяє розслабитись, при чому як глядачеві, так і ведучим. Це відчувається навіть у їх поведінці: немає скованості, напруги, незручних пауз. Крім яскравого оформлення студії, позитивно сприймається і збільшує інтерес глядачів яскраві заставки, перебивки, що з’являються протягом всього часу трансляції програми. Отож, можна сміливо стверджувати, що програма,, Ранок з ТВ-5” є яскравим прикладом гарної роботи ведучих і вдалого втілення в життя авторського задуму.

Як ще один приклад реалізації авторського задуму через особу ведучого можемо назвати програму,,Домострой”.

Інформаційно-розважальна програма,,Домострой” – це щотижневі новини в сфері нерухомості, коментарі та поради фахівців: юристів, ріелторів, архітекторів, інженерів, дизайнерів. Програма для тих, хто хоче жити красиво. Подається інформація про новинки, інноваційні технології в сфері будівництва та ремонту, оформленні інтер’єрів житлових і громадських приміщень. В програмі зібрані поради та маленькі хитрощі щодо сфери застосування і особливостей будівельно-оздоблювальних матеріалів, правил колористики, грамотного освітлення та облаштування будинку. У телеглядачів програми,,Домострой” завжди є відмінна можливість почерпнути свіжі ідеї та втілити їх у реальність при оформленні своїх квартир, земельних ділянок і заміських будинків. Ведучими програми є Світлана Холод та В’ячеслав Чумаков.

Хоча програма і є інформаційно-розважальною за жанром, але за змістом вона дуже відрізняється від попередньої. На відміну від більшості програм такого формату, що ведуться в студії, прив’язані до певного місця,,,Домострой” більше нагадує великий інформаційний сюжет.

Початок програми є досить веселим і певною мірою інтригуючим. Двоє ведучих під з’являються на фоні різноманітних архітектурних пам’яток, які за допомогою специфічних прийомів телебачення дуже швидко з’являються і зникають, перетворюються, перетікають одна в одну. Картинки дуже яскраві, що одразу привертає увагу глядача. Все це супроводжується легкою музикою, більш схожою на чиєсь насвистування. Потім картинка зупиняється і перед нами з’являються ведучі в зафіксованому вигляді. Чоловік та жінка починають невимушену розмову, роблять такий собі вступ. Після підводки ведучих перед глядачем з’являється сюжет, де висвітлюється обране в даній передачі питання. В залежності від обраної теми на екрані глядач бачить гарно відібраний матеріал, що супроводжується закадровою начиткою ведучого. Обов’язковим моментом передачі є синхрон із фахівцем з того питання, що обговорюється. Він подає необхідну інформацію, роз’яснює проблематичні чи з певних причин незрозумілі моменти.

Зв’язок з аудиторією здійснюється через опитування на вулиці. Це, навіть не телефонна розмова, яка допомагає ведучим з’ясувати, як глядач ставиться до того чи іншого питання. Громадяни висловлюють свою точку зору, стосовно обговорюваної теми, дають відповіді на запитання, пропонують тематику для наступних випусків.

Якщо говорити про співпрацю двох ведучих між собою, то, в порівнянні з програмою,,Ранок із ТВ-5”, де ведучи виступають на рівних, у даному випадку все-таки більше фігурує жіноча постать. С. Холод не лише спілкується з аудиторією, проводить опитування, а й озвучує відеоряд, який глядач бачить на телеекрані. Завдяки приємному тембру голосу, інформація сприймається дуже легко.

Програма,,Домострой” відкриває дещо інші грані в роботі телеведучого, у порівнянні з попередніми. Тут більше проявляється вміння ведучих працювати поза межами звичної студії. Завдяки професійності ведучих, простоти повідомлень, цікавому відео ряду інформація сприймається аудиторією,,на ура”.

Отож, можна зробити висновок, що постать телевізійного ведучого має велике значення в телевізійній програмі. Саме від ведучого залежить, як буде сприйнята телевізійною аудиторією подана інформація. Мало того, що ведучий є обличчям телевізійної програми, на ньому ще й лежить досить серйозна,,місія” – розкрити авторський задум і донести його глядачеві. Оскільки головним завданням ведучого все ж залишається інформування аудиторії, він повинен володіти величезною кількістю характеристик, аби задовольнити її потреби. Адже, інформація, подана без емоцій, сухо, сприймається або дуже погано, або не сприймається взагалі. Ведучий повинен пропускати матеріал через себе, співпереживати, володіти якостями психолога, вченого, актора і т.д. Від манери говорити, одягатися, поводитись перед камерою, швидко реагувати на зміни, залежить те, як ведучого сприйме аудиторія. Тому ведучому слід постійно вдосконалювати свої навики, підвищувати свій рівень професіоналізму, набувати все нових і нових вмінь.

Висновки

За результатами наукового дослідження зроблені наступні загальні висновки. В роботі над телевізійною програмою бере участь велика кількість людей. Але одне з головних місць належить авторові. Коли накопичується певна кількість матеріалу, цікавого для громадськості, постає питання донесення його до аудиторії, питання викладу цього матеріалу. В ході такого пізнавального і творчого мислення і народжується авторський задум.

Задум – це лише контури майбутнього твору, більш-менш уявлені його загальні обриси, де вже прослідковується певний порядок і послідовність викладу, зіставлення окремих фактів чи подробиць одного факту, розвиток думки й кінцева мета виступу. Тут уже з’являються такі фактори, як продуманість виступу, чіткість викладу, мотиви суджень і висновків. Обрана тема конкретизується у визначених обрисах викладу матеріалу. Продуманий автором задум спонукає його шукати найкращі, найвиразніші вирішення теми, запобігає проникненню в матеріал чогось зайвого, другорядного, нецікавого.

Сформований авторський задум полегшує освоєння журналістом зібраних фактів, допомагає їх упорядкувати і,,оцінити”, відкидаючи дріб’язкові і непотрібні. Вдалий задум допомагає авторові зрозуміти, з чого почати, на яку думку спиратися, якими фактами керувати.

Під час роботи над майбутнім твором авторові слід продумати композицію, для досягнення бажаного результату і спрощення роботи ведучого. Композиція – це принцип організації відображуваного автором матеріалу. Зазвичай вона обумовлена темою та ідеєю, представляючи собою таке поєднання відібраних подій і фактів, що розкриває їх глибинний зв’язок і висловлює позицію автора. Саме за допомогою композиції автор розміщує матеріал у послідовності, відповідно до свого задуму, не дає згаснути інтересу аудиторії, фокусує її увагу на головному, підводить до необхідних висновків.

Власний досвід журналіста, його знання, ерудиція, інформованість і, крім того, знайдені ним факти є джерелами виникнення задуму. Авторові необхідно володіти всіма прийомами і засобами створення екранного образу, втілення на екрані творчого задуму. Головна турбота автора – знайти своїм задумом адекватне драматургічне втілення, композиційний лад, надати своєму майбутньому матеріалу форми, яка буде не лише змістовною, а й цікавою для аудиторії.

Стосовно постаті телевізійного ведучого і його роолі в реалізації авторського задуму з’ясувалося наступне.

Ведучий – це творча людина, яка надзвичайно обізнана і постійно збагачує свої знання; це професіонал, який досконало володіє голосом, манерою поведінки, роботою перед мікрофоном; це універсал, який може виконувати роботу журналіста, редактора, режисера і оператора, а отже, самостійно вирішувати поставлені завдання; це особистість, яку не можливо не слухати і яку б хотілося чути ще не раз; це відповідальний працівник, який дотримується всіх правил, встановлених у редакції чи компанії. Він має одного разу знайти себе і зробити знайдене привабливим.

Щоб недоліки здавалися перевагами, ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Телебачення вимагає від своїх ведучих бути і розумними, і ненудними, і талантами, й ентузіастами. Ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Вони поводяться в ефірі природно, легко й невимушено, з притаманними саме їм манерою й інтонацією.

Головне в структурі особистості журналіста, що виражає його дії під час обробки й передачі інформації – це переконання. Процес комунікації багато в чому визначається тим, як журналіст розуміє свою соціальну роль, у чому бачить своє завдання і якими принципами керується у своїй професійній діяльності. Успішність діяльності творчого працівника телебачення залежить також від ступеня його компетентності в питаннях, висвітленням яких він займається. Немає необхідності говорити про те, що ведучий повинен знати предмет своєї передачі в достатній мірі.

Звертаючись до почуттів аудиторії, ведучий повинен при цьому сам володіти добре розвиненою емоційно-чуттєвою структурою.

Ведучий телевізійної програми є представником певної соціальної групи, і його взаємодію можна розглядати як,,представницьке спілкування”, маючи на увазі спільні інтереси, цінності, ідеали і настанови цієї соціальної групи. Він повинен сам представляти себе глядачеві як партнера у спілкуванні. Здатність ведучого викликати до себе і, відповідно, до свого повідомлення довіру аудиторії є дуже важливим моментом. Тут спрацьовує так званий,,кредит довіри” аудиторії до людей своєї соціальної групи.

Автори і ведучі готують і записують телевізійну передачу, пам’ятаючи про образ,,потенційного” партнера – телевізійну аудиторію. Ведучим слід володіти великою кількістю вмінь і навичок, серед яких: готовність до творчості, здатність до самостійних дій і швидкого прийняття рішень, висока концентрація уваги, саморегуляція поведінки, комунікабельність. В структурі особи телевізійного ведучого мають фігурувати такі характеристики, як: впевненість у собі, психологічна зрілість, здатність проявляти дружелюбність і емоційну виразність.

Ведучий повинен легко, швидко і вільно орієнтуватись в будь-якій обстановці, звертати увагу на щось важливе. Велике значення має здатність концентрувати і розподіляти увагу і добра оперативна пам’ять.

До основних якостей, якими має володіти телеведучий, належать: привітна зовнішність; голос і мова; освіта і життєвий досвід; уява; скромність; що ґрунтується на вірі в себе; щирість і почуття гумору, розум і винахідливість.

Багато людей уявляють собі образ,,ідеального” ведучого таким: співчутливий, має аналітичний розум, глибокий, шанобливий, не авантюрист, аскет, принциповий, працює для інших, відчуває настрій інших, має гарний настрій, приємну зовнішність і чудовий зовнішній вигляд.

Головна мета ведучого – встановити контакт, але зробити це дуже тонко, так, щоб аудиторія прийняла цей контакт не як навіювання чи нав’язування певної думки, а як дружню, невимушену розмову. Своєю працею він реалізує авторський задум, допомагає глядачеві правильно сприйняти і зрозуміти інформаціє, яка подається з телевізійного екрану. Саме через постать телевізійного ведучого автор розмовляє з глядачами.

Список використаних джерел

1. Азарин В. От замысла до экрана. – М.: Аспект-Пресс, 1995. – 267 с.

2. Андронников И. Слово экранное и сказанное. – М.: Луч, 1984. – 163 с.

3. Асмолов А. Психология личности. – М.: Высшая школа, 1990. – 235 с.

4. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Миг, 1986. – 186 с.

5. Беляев И. Спектакль без актера: записки режиссера документальных фильмов. – М.: Высшая школа, 1982. – 164 с.

6. Беспамятнова Г. К проблеме имиджа человека на экране. – Воронеж: Весть, 1999. – 156 с.

7. Богомолова Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М.: Высшая школа, 1991. – 156 с.

8. Борецкий Р., Кузнецов Г. Журналист ТВ: за кадром и в кадре. – М.: Миг, 1990. – 186 с.

9. Браун Л. Имидж – путь к успеху. – СПб.: Лига, 1997. – 205 с.

10. Вакурова Н., Московкин Л. Типология жанров современной экранной продукции. – М.: Ин-т современного искусства, 1997. – 156 с.

11. Васильева Л. Делаем новости. – М.:Аспект-Пресс, 2002. – 190 с.

12. Вильчек В. Под знаком ТВ. – М.: Искусство, 1987. – 187 с.

13. Герриг Р. Зимбардо Ф. Психология жизни. – СПб.: Лига, 2004. – 439 с.

14. Голдовская М. Человек крупным планом. – М.: Луч, 1981. – 201 с.

15. Гоян В. Ведучий телепрограми: Методичні рекомендації. – К.: Медіа, 2002. – 183 с.

16. Гуревич П. Приключения имиджа: типология телевизионного образа и парадоксы его восприятия. – М.: Высшая школа, 1991. – 189 с.

17. Додонов Б. В мире эмоций. – К.: Весна, 1987. – 178 с.

18. Єлісовенко Ю. Техніка екранного мовлення. – К.: Прапор, 2002. – 257 с.

19. Ершов П. Режиссура как практическая психология. – М.: Встреча, 1972. – 145 с.

20. Засорина Т., Федосова Н. Профессия – журналист. – Ростов н/Д: Феникс, 1999. – 320 с.

21. Каган М. Мир общения. Проблема межсубъективных отношений. – М.: Политииздат, 1988. – 141 с.

22. Ким М. Технология создания журналистского произведения. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2001. – 320 с.

23. Князев А. Основы тележурналистики и телерепортажа. – Бишкек: КРСУ, 2001. – 160 с.

24. Коновроцкий П. Личность и майстерство журналиста-ведущего как важный фактор телевизионной программы. – М.: Высшая школа, 1993. – 208 с.

25. Копылова Р. Кинематограф плюс телевидение. – М.: Миг, 1977. – 167 с.

26. Копылова Р. Контакт: Заметки о телевизионности. – М.: Искусство,

1974. – 173 с.

27. Корконосенко С. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Знание, СПбИВЭСЭП, 2000. – 146 с.

28. Краткий словарь литературоведческих терминов // Под общ. ред. С.Тураева. – М.: Высшая школа, 1988. – 168 с.

29. Кузнецов Г. Телевизионный журналист. – М.: МГУ, 1980. – 185 с.

30. Кузнецов Г., Цвик В., Юровский А. и др. Телевизионная журналистика. – М.: Высшая школа, 2002. – 304 с.

31. Лазутина Г. Основы творческой деятельности журналиста. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 240 с.

32. Льюис Б. Диктор телевидения. – М.: Встреча, 1973. – 234 с.

33. Маклюэн М. телевидение: робкий гигант // Телевидение вчера, сегодня, завтра. – М.: Высшая школа, 1987. – 132 с.

34. Маккой К. Вещание без помех. – М.: Мир, 2000. – 207 с.

35. Матвеева Л., Аникеева Т., Мочалова Ю. Психология телевизионной коммуникации. – М.: Аспекст-Пресс, 2000. – 225 с.

36. Матвеева Л. Модель комунікативного акта в телевизионном общении // Психологический журнал. – 2000. – № 2. – С.18 – 23.

37. Муратов С. Диалог: телевизионное общение в кадре и за кадром. – М.: Высшая школа, 1983. – 112 с.

38. Муратов С. Нравственные принципы тележурналистики. – М.: Миг, 1994. – 217 с.

39. Муратов С. Телевизионное общение в кадре и за кадром. – М.: Высшая школа, 2003. – 163 с.

40. Ожегов С. Словарь русского языка. – М.: Мысль, 1968. – 367 с.

41. Отт У. Телевизионное знакомство. – М.: Миг, 1992. – 174 с.

42. Петренко В., Пронина Е. Человек на телеэкране Опыт психосемантического исследования // Психологический журнал. – 1986. – № 3. – С. 27 – 32.

43. Прилюк Д. Теорія і практика журналістської творчості: проблеми майстерності. – К.: Промінь, 1973. – 284 с.

44. Прохоров Е. Искусство публицистики. – М.: Высшая школа, 1984. – 286 с.

45. Рикер П. Конфликт интерпретаций. – М.: Высшая школа, 2002. – 149 с.

46. Саппак В. Телевидение и мы. – М.: Искусство, 1963. – 173 с.

47. Саруханов В. Азбука телевидения. Теледраматургия. Телевизионная режисура. – М.: Высшая школа, 1994. – 198 с.

48. Станиславский К. Работа актера над собой. – М.: Высшая школа, 2002. – 190 с.

49. Тлумачний словник української мови // За ред. В. Калашника. – Х.: Прапор, 2004. – 992 с.

50. Фэнг И. Теленовости: секреты журналистского майстерства. – М.: Миг, 1993. – 190 с.

51. Цвик В. Журналист с микрофоном. – М.: ДИДМНЭПУ, 2000. – 112 с.

52. Щербатюк Т. Екраннна природа одного з діалогічних жанрів. – К.: Веселка, 1995. – 231 с.