|
Завдання розраховане на знання процесуальних норм щодо процедури забезпечення позову.
Як відомо, забезпечення позову – це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у випадку задоволення позовних вимог. Точне й неухильне дотримання судами України норм чинного законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову є необхідною умовою здійснення завдань цивільного судочинства, які полягають в справедливому, неупередженому та своєчасному розгляді й вирішенні цивільних справ з метою захисту порушених прав, свобод або інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кому із практикуючих юристів не відомі проблеми, пов’язані із забезпеченням позову в цивільному судочинстві, кому з нас не доводилося наздоганяти вже пропущені (з різного роду причин) процесуальні строки для забезпечення позову? Забезпечення позову – це вживання судом, в провадженні якого перебуває справа, необхідних заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача проти несумлінних дій відповідача, що гарантує реальне виконання ухваленого рішення. Забезпечення позову спрямоване, насамперед, проти несумлінних дій відповідача, який за час розгляду справи може приховати майно, продати, знищити або знецінити його тощо. Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника про те, що незастосування заходів по забезпеченню позову, може утруднити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Законодавець передбачив можливість забезпечення позову на будь-якій стадії розгляду справи, у тому числі й на стадії апеляційного провадження, якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або якщо це питання не вирішив суд першої інстанції. Оскільки, на відміну від ч. 3 ст. 151, п. 7 ч. 1 ст. 301 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК), у главі 2 розділу V не передбачає забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у випадку надходження відповідної заяви вона повертається заявникові.
Як ми вже зазначали, згідно з ч. 3 ст. 151 ЦПК України, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо незастосування заходів по забезпеченню може утруднити або унеможливити виконання рішення суду. Щодо питання про забезпечення позову, то його вирішує суддя одноосібно або суд у судовому засіданні (залежно від стадії розгляду справи) у день надходження заяви. Постанова про забезпечення позову приймається в порядку, передбаченому ст. 209 ЦПК. Постанова має містити мотивувальну частину, з обов’язковим зазначенням мотивів, з яких суд (суддя) дійшов висновку про обґрунтованість припущення про те, що незастосування заходів по забезпеченню, може надалі утруднити або унеможливити виконання судового рішення, а також наводиться посилання на закон, яким суд керувався при прийнятті рішення.
У своїй Постанові №9 від 22.12.2006 р. «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» (надалі – Постанова), Пленум Верховного Суду України звернув увагу судів на те, що за змістом ч. 1 ст. 151 Цивільного процесуального кодексу України єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у формі мотивованої заяви осіб, що беруть участь у справі. Вирішуючи питання щодо застосування певного виду забезпечення позову, суди повинні виходити з того, що наведений у ч. 1 ст. 152 ЦПК перелік видів такого забезпечення не є вичерпним, тому при наявності відповідного клопотання можуть бути застосовані й інші його види, але з урахуванням обмежень, встановлених ч. 4 зазначеної статті. Неприпустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, які набрали законної сили. Від забезпечення позову потрібно відрізняти окремі дії, які вживаються у зв’язку із судовим спором самими сторонами.
Отже, забезпечення позову здійснюється за письмовою заявою особи, що бере участь у справі. За власною ініціативою суд забезпечувати позов не може. У заяві про забезпечення позову в обов’язковому порядку вказуються:
─ причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто обґрунтування, чому незастосування заходів по забезпеченню може ускладнити або унеможливити виконання рішення суду, і чому саме. При цьому заявник виходить із припущення про ймовірність таких дій і не зобов’язаний пред’являти суду відповідні докази;
─ вид забезпечення позову, що має бути застосований, з обґрунтуванням такої необхідності (тобто вказівка на спосіб забезпечення позову, який, на думку заявника, є найбільш адекватним);
─ інші відомості, необхідні для забезпечення позову (наприклад, якщо заявник просить суд застосувати такий вид забезпечення позову, як заборона вчиняти певні дії, то в заяві необхідно вказати, про які самі дії йдеться; місцезнаходження майна; найменування осіб, в яких перебуває майно відповідача тощо).
За загальним правилом, забезпечення позову здійснюється після відкриття провадження у цивільній справі. У випадку подання заяви про забезпечення позову до дати подання самої позовної заяви, заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів від дня винесення постанови про забезпечення позову. Однак коментована стаття не передбачає жодних наслідків неподання позовної заяви, що може стати підставою для зловживання з боку заявника. Як свідчить судова практика, у випадку закінчення десятиденного строку суд, який вжив заходів по забезпеченню позову, зобов’язаний їх скасувати за власною ініціативою, якщо особа, за заявою якої вжиті заходи, не надасть доказів звернення до суду з відповідним позовом.
При розгляді цивільних справ, судами враховується те, що в справах окремих категорій позови можна забезпечувати за допомогою спеціальних заходів, які регулюються нормами відповідних законів (наприклад, ст. 53 Закону України від 23 грудня 1993 р. №3792‑XII у редакції Закону від 11 липня 2001 р. №2627-ІII, з наступними змінами «Про авторське право й суміжні права»).
Виходячи із практики застосування цивільного судочинства, при розгляді заяви про забезпечення позову суд має право:
─ з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, переконатися в тому, що між сторонами дійсно виникла суперечка й існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову;
─ з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, що звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
При встановленні зазначеної відповідності суди враховують те, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, що здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права які можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб’єкта користуватися й розпоряджатися власним майном іноді призводить до необоротних наслідків як у бізнесі, так і в особистому житті [2].
У своїй Постанові Пленум Верховного Суду України звернув увагу суддів на те, що при розгляді справ, предметом яких є оскарження рішення загальних зборів господарського товариства, судам необхідно враховувати, що заборона проводити такі збори порушує право на участь у них тих учасників, які не оскаржили це рішення. Загалом суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов’язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори акціонерів товариства, складати список акціонерів, які мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів і приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо). У справах про захист трудових або корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи й зобов’язання відповідача та інших осіб не вчиняти перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов’язків, оскільки в такий спосіб суд фактично постановляє рішення без розгляду справи про суті.
Слід зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 р., теперішній кодекс розширив види забезпечення позову, додавши такі, як обов’язок вчинити певні дії й передати річ, що є предметом спору, на зберігання іншим особам. Як відомо, найпоширенішим видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або кошти, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб. Згідно із Законом України «Про виконавче провадження», арешт майна полягає в процедурі його опису, оголошенні заборони розпорядження ним, а якщо буде потреба – в обмеженні права користування майном. Види, обсяги й строк обмеження права користування майном установлюється державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника, необхідності використання й інших обставин. Арешт накладається також на кошти та інші цінності боржника, які перебувають на рахунках і внесках або на зберіганні в банках або інших фінансових установах. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК, позов майнового характеру забезпечується шляхом накладення арешту на майно або кошти, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб. На підставі цього пункту, з метою забезпечити виконання судового рішення в майбутньому, можна накласти арешт також на випущені в будь-якій формі акції, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб, оскільки такий арешт не зупиняє й не обмежує інші права учасників товариства, у тому числі право на участь в управлінні останнім, на одержання інформації про його діяльність тощо.
Як відомо, заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, у день надходження заяви, без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дати її подання. У випадку обґрунтованої вимоги заявника, заява про забезпечення позову розглядається лише за його участю, без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову.
Суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, може вимагати від заявника подачі додаткових документів та інших доказів, які підтверджують необхідність забезпечення позову. Суд, застосовуючи забезпечення позову, може також вимагати від позивача забезпечення його вимоги заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову. Зазначена застава вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не більше ціни позову.
Про застосування заходів по забезпеченню позову суд виносить ухвалу, в якій визначає вид забезпечення позову й підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо він передбачений. Копія ухвали направляється заявникові й зацікавленим особам негайно після її постановлення. Виходячи з обставин справи, суд може забезпечити позов повністю або частково. У випадку винесення ухвали без повідомлення особі, стосовно якої просять вжити заходів забезпечення позову, копія постанови направляється цій особі негайно після її винесення [7].
Суд, установивши, що заява про забезпечення позову не відповідає вимогам статті 151 ЦПК, повертає її заявникові, про що виносить ухвалу. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У випадку забезпечення вимог заявника заставою, ухвала про забезпечення позову пред’являється до виконання після внесення предмета застави в повному розмірі. Оскарження ухвали про забезпечення позову не припиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Оскарження постанови про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим припиняє виконання цієї постанови. Особи, винні в порушенні заходів по забезпеченню позову, несуть відповідальність, передбачену законом. За змістом цієї норми, суд (суддя), визначивши вид забезпечення позову й розмір застави, повинен указати у відповідній постанові, що остання звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі. Якщо заходи забезпечення позову вживаються з ініціативи прокурора або осіб, яким за законом надане право звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб, то їхня заява має бути в будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків здійснюється лише за рахунок цієї особи.
Відповідно до частин 9, 10 ст. 153 ЦПК ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження, на відміну від ухвали про скасування даного забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Для забезпечення виконання цих норм як спеціальних (на відміну від загальної – ст. 296 ЦПК) і розгляду справи у встановлений термін, у випадку оскарження ухвали про забезпечення позову необхідно направити до суду апеляційної інстанції відповідні матеріали (копії позовної заяви і заяви про забезпечення позову, оригінал оскаржуваної постанови, копії документів про звернення її до виконання тощо), після чого вживаються заходи до подальшого розгляду справи про суті заявлених вимог. Після розгляду скарги апеляційним судом зазначені матеріали долучають до матеріалів цивільної справи. За змістом ст. 293 ЦПК, окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви про забезпечення позову, а також про його скасування. Оскільки ухвала про забезпечення позову або про його скасування не перешкоджає подальшому провадженню у справі, то ця ухвала, згідно з ч. 1 ст. 324 ЦПК, у касаційному порядку оскаржена бути не може. Заходи забезпечення позову за своєю правовою природою носять тимчасовий характер, і діють лише до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи про суті. З огляду на це, суд при задоволенні позову не скасовує вжиті заходи до виконання рішення або змінює спосіб його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала, або у зв’язку із зміною обставин, які обумовили їх застосування.
Таким чином, заява Шишацьокого має бути задоволена, а складена вона повинна бути наступним чином:
До ______________ міськрайонного суду
_________________області
Шишацький Павла Івановича,
який проживає за адресою: вул. Червона, буд. 7, кв. 18,
м. ______________ ______________ обл.,
поштовий індекс _____
Заява про забезпечення позову
3 березня 2009 року я звернувся до _____________ міськрайонного суду _____________області з позовом до Морозової Катерини Миколаївни про визнання права власності на спірну квартиру.
Під час попереднього судового засідання відповідачка не визнала моїх вимог і заявила, що перелічене в позові майно забрав я.
На підставі викладеного й у відповідності з ч. 1, 3 ст. 151, п. 1, 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК України
прошу:
накласти арешт на спірне житло, яке знаходиться у будинку №7 по вул. Червоній у м. ____________ _____________ області, заборонити Морозовій Катерині Миколаївні відчужувати його.
«____» ___________200__ р. _____________ Шишацький П.І.
Завдання розраховане на знання процедури апеляційного провадження.
За чинним законодавством суд другої (апеляційної) інстанції правомочний по скаргах осіб, які беруть участь у справі, перевіряти законність і обґрунтованість рішень та ухвал, що не вступили в законну силу.
Інститут апеляційного оскарження постанов судів першої інстанції надає можливість зацікавленим особам досягати відміни або зміни відповідних актів, якщо вони вважають це необхідним. У ході розгляду скарг суд апеляційної інстанції має можливість виправити помилки, допущені при розгляді справи по суті.
Апеляційне провадження характеризується такими ознаками:
─ особи–учасники справи при подачі апеляційних скарг вправі посилатися на будь-які обставини, які вони бажають представити для обґрунтування прохання про відміну або зміну рішення чи ухвали;
─ апеляційна перевірка правильності рішень досить ефективна, оскільки суд не зв’язаний волею осіб, які оскаржили рішення (ухвалу). При розгляді справи суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції і в неоскарженій частині, а також стосовно осіб, які не подали скаргу. Суд не зв’язаний доводами касаційних скарг, а зобов’язаний перевірити скаргу в повному обсязі;
─ обсяг повноважень суду апеляційної інстанції дозволяє йому виправляти судові помилки, впливати на правовідносини учасників справи.
Значення даного інституту полягає в тому, що апеляційне оскарження постанов, які не вступили в законну силу, є однією із реальних гарантій здійснення права на судовий захист [3].
Правом апеляційного оскарження наділені сторони, треті особи, законні представники, договірні представники, за умови оговорення цієї процесуальної дії в довіреності, яка видана довірителем, органи держави та місцевого самоврядування, прокурор може вносити апеляційне подання.
Рішення Верховного суду України, а також місцевих судів по скаргах на неправильності у списках виборців та на дії органів та службових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень апеляційному оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.
Апеляційні скарги можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня після оголошення рішення. В такий самий термін може бути внесено апеляційне подання прокурора (ст. 292 ЦПК). Скарги, подання на ухвали суду першої інстанції подаються протягом 15 днів з наступного дня після їх ухвалення. Для осіб, які були учасниками справи, але фактично не були присутні в судовому засіданні й отримали копію рішення суду, десятиденний строк обчислюється з наступного дня після оголошення рішення, а не з дня отримання копії рішення. Днем надходження апеляційної скарги, подання є день подачі їх судді, здачі до канцелярії суду або на пошту.
Подані після закінчення строку апеляційного оскарження скарги чи подання не розглядаються. Але за клопотанням особи, яка пропустила строк, суд може відновити даний строк, якщо визнає причини його пропуску поважними.
Апеляційну скаргу, подання у письмовому вигляді подають через суд першої інстанції, який вирішив справу. Одержавши апеляційну скаргу, подання, суд не пізніше наступного дня надсилає її особам, визначеним ст. 289 ЦПК. По закінченні апеляційного строку суд надсилає апеляційну скаргу (подання) та матеріали справи до суду другої інстанції.
До апеляційної скарги, подання застосовуються вимоги ст. 139 ЦПК України. Вона повинна містити в собі:
─ назву суду, якому адресується скарга, подання;
─ відомості про особу, яка подає скаргу, подання, її місце проживання, поштовий індекс, номер засобів зв’язку;
─ повні й точні відомості про інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання, поштовий індекс, номер засобів зв’язку;
─ посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження;
─ обґрунтування скарги, подання: вказівку на те, в чому полягає неправильність рішення (ухвали), обставини справи та закон, якими спростовується рішення, нові факти чи засоби доказування (які з певних причин не були досліджені), перелік використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню судом апеляційної інстанції;
─ прохання особи, яка подає скаргу;
─ перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги чи подання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право подавати додаткові матеріали, що стверджують або спростовують скаргу (подання).
Прокурор, який вніс апеляційне подання, вправі до початку розгляду справи в суді відкликати, доповнити або змінити подання. Сторона, яка внесла скаргу, має право відмовитись від неї.
Позивач має право відмовитись від позову або може бути укладена мирова угода. В цьому випадку суд скасовує постановлене рішення і закриває провадження в справі. В іншому випадку суд розглядає справу в апеляційному порядку [7].
Повноваження суду апеляційної інстанції (ст. 311 ЦПК):
─ постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора. Це можливо, коли рішення є законним і обґрунтованим, тобто постановленим із дотриманням норм матеріального і процесуального права;
─ постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо встановлено порушення процесуального права, що перешкоджає суду апеляційної інстанції дослідити нові докази чи обставини, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції;
─ постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закрити провадження у порушеній справі або залишити заяву без розгляду;
─ змінити або ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції має право:
– відхилити скаргу;
– скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду першої інстанції;
– змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті.
По справі, розглянутій в апеляційному порядку, суд постановляє ухвалу або рішення в дорадчій кімнаті. Рішення або ухвала постановляється більшістю голосів, викладається у письмовому вигляді й підписується всім складом суду.
Апеляційна ухвала повинна відповідати вимогам ст. 313 ЦПК. Зміст рішення суду апеляційної інстанції визначений ст. 314 ЦПК.
Рішення чи ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку, переглянута у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Ухвали, постановлені в судовому засіданні та зафіксовані в протоколі, не можуть бути оскаржені окремо.
Отже, при розгляді справ в апеляційному порядку вищестоящі суди перевіряють законність та обґрунтованість рішень і ухвал судів першої інстанції, які не набрали законної сили, виправляють зроблені ними помилки і цим самим сприяють правильному здійсненню правосуддя в цивільних справах і виконанню завдань по захисту прав і законних інтересів громадян, організацій і держави, утвердженню принципу справедливості [4].
Відповідно до умов завдання та виходячи з чинного законодавства апеляційна скарга має бути задоволена в повному обсязі, оскільки в діях місцевого суду Дзержинського району м. Харкова вбачається помилкове трактування КПК України та хибне визначення сторін цивільного процесу.
Дане завдання передбачає знання процедури виконавчого провадження. Отже, цивільне судочинство має забезпечувати не тільки правильний і швидкий розгляд та вирішення справ, а й виконання постановлених у них рішень. Це досягається шляхом примусової реалізації цих рішень.
Виконавче провадження – це сукупність дій органів і посадових осіб державної виконавчої служби, спрямованих на примусове виконання рішень судів.
Примусове виконання покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення) та районних у містах відділів державної виконавчої служби.
Примусовому виконанню підлягають:
─ рішення, ухвали й постанови судів у цивільних справах;
─ постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;
─ мирові угоди, затверджені судом.
У виконавчому документі повинні бути зазначені:
1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали виконавчий документ;
2) дата й номер рішення, за яким видано виконавчий документ;
3) найменування стягувача й боржника, їх адреси, дата й місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), номери рахунків у кредитних установах (для юридичних осіб);
4) резолютивна частина рішення;
5) дата набрання рішенням чинності;
6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.
За кожним рішенням, яке набрало законної сили або допущено до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, видається один виконавчий лист. Коли на підставі постановленого рішення належить передати майно, що є в кількох місцях, або коли рішення постановлено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, то суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним листом (ст. 348 ЦПК). Замість втраченого оригіналу виконавчого листа суд, який постановив рішення, може видати дублікат (ст. 353 ЦПК).
Виконання рішень судів (ст. 349 ЦПК) здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Заходами примусового виконання рішень є:
─ звернення стягнення на грошові кошти боржника;
─ звернення стягнення на інші види майна боржника;
─ звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;
─ вилучення в боржника й передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;
─ відібрання дитини;
─ інші заходи, передбачені рішенням.
Учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони (стягувач і боржник), їхні представники, експерти, спеціалісти, перекладачі (гл. 2 Закону України «Про виконавче провадження»).
Державний виконавець відкриває виконавче провадження за заявою стягувача або його представника, за заявою прокурора, при надходженні виконавчих документів із судів.
Виконавчі листи та інші судові документи можуть бути пред’явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення (ст. 35 Закону «Про виконавче провадження»).
Стягувачам, які пропустили строк для пред’явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (ст. 350 ЦПК).
Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні за загальним правилом. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк. На ухвалу суду з питання поновлення строку може бути подано скаргу, внесено окреме подання.
Державний виконавець у триденний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові він встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати 7 днів, а рішень про примусове виселення – 15 днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку. При цьому вказується дата виконання [7].
Виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов’язані з реалізацією майна боржника, не пізніше ніж у двомісячний строк з дня надходження виконавчого документа до державного виконавця.
За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити спосіб і порядок виконання рішення (ст. 351 ЦПК). Відстрочка виконання рішення полягає у відкладенні провадження виконавчих дій на певний строк. При розстрочці рішення виконується по частинах у точно визначені строки. На ухвалу про відстрочку або розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання рішення може бути подано скаргу, внесено окреме подання.
Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення на затвердження. За результатами розгляду мирової угоди чи відмови від примусового виконання рішення суд постановляє ухвалу відповідно до норм ст. 179 ЦПК [2].
Виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у випадках, передбачених ст. 34 Закону «Про виконавче провадження»:
─ смерті стягувача або боржника, оголошення померлим чи визнання безвісно відсутнім стягувача або боржника, або припинення існування сторони – юридичної особи, якщо установлені судом правовідносини допускають правонаступництво;
─ визнання стягувача або боржника недієздатним;
─ проходження боржником строкової військової служби в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, якщо за умовами служби провадження виконавчих дій неможливе, чи на прохання стягувача, який проходить строкову військову службу в Збройних Силах України або інших військових формуваннях;
─ оспорювання боржником виконавчого документа в судовому порядку, якщо таке допускається законом. При цьому боржник має надати письмове повідомлення суду про надходження скарги;
─ прийняття судом до розгляду скарги на дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення;
─ винесення постанови про зупинення виконання відповідного рішення посадовою особою, якій законом надане таке право;
─ подання до суду позову про виключення майна з опису;
─ порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника.
─ Право державного виконавця зупинити виконавче провадження (ст. 35 Закону «Про виконавче провадження»):
─ звернення державного виконавця до суду (або іншого органу), який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню;
─ прохання боржника, який проходить строкову службу у складі Збройних Сил України або інших військових формувань;
─ перебування боржника у тривалому службовому відрядженні;
─ знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі;
─ подання скарги на дії державного виконавця або відмову в його відводі;
─ оголошення розшуку боржника, його майна або розшуку дитини;
─ перебування боржника або стягувача у відпустці за межами населеного пункту, де вони проживають.
Після усунення обставин, які стали підставою для зупинення виконавчого провадження, державний виконавець зобов’язаний поновити виконавче провадження за власною ініціативою або заявою стягувача.
У вказаній задачі, ґрунтуючись на вищезазначених нормах Амуров має право на відстрочення виконання, відповідно до тих обставин які склалися. Щодо виконавця судового рішення то він зобов’язаний зупинрити виконання рішення на строк розгляду відповідної заяви Амурова.
1. Цивільно-процесуальний кодекс України. – Х, 2005.
2. Науково практичний коментар до Цивільно-процесуального кодексу України. – К., 2007.
3. Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. – 576 с.
4. Цивільне процесуальне право / Опорний конспект лекцій. – Х., 2005.
5. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 520 с.
6. Кравчук В.М. Стратегія і тактика цивільного процесу. – К.: Атіка, 2005. (Вища освіта ХХІ століття).
7. Цивільний процес. За ред. Штефана М.Й. – К, 2001,
|
