Погляди Фрейда на релігію та деякі проблеми сучасності
План
Вступ
1. Фрейдівське розуміння релігії
2. Співвідношення моральності та релігійності
3. Аналіз Фрейдом релігійних уявлень
4. Суть релігії та релігійного виховання
5. Функції і роль релігії в суспільстві
Висновок
Список використаної літератури
Зігмунд Фрейд (народився шостого травня 1856 року у Фрайберзі, Австро-Угорщина, і помер двадцять третього вересня 1939 року, в Хемпстеді, поблизу Лондона) – австрійський невропатолог, психіатр, психолог, основоположник теорії і методу лікування неврозів, названого психоаналізом.
В молодості цікавився філософією і іншими гуманітарними дисциплінами, проте постійно відчував потребу у вивченні природних наук. Вчинив на медичний факультет Віденського університету, де отримав ступінь доктора медицини в 1881, і став лікаркою Віденської лікарні. У 1884 приєднався до Йозефу Брейеру, одному з ведучих віденських лікарок, який проводив дослідження хворих істерією за допомогою гіпнозу. У 1885–1886 працював з французьким невропатологом Жаном Мартеном Шарко в паризькій клініці Сальпетрієр. Після повернення до Відня зайнявся приватною практикою.
З середини дев'яностих розробляв психоаналіз – психотерапевтичний метод лікування неврозів, заснований на техніці вільних асоціацій і аналізі помилкових дій і сновидінь як способі проникнення в несвідоме.
Найзагадковішим в психоаналізі є поняття «сублімація», відхилення потягу від своєї мети, така його «сублімація», коли еротичні прагнення стають витворами мистецтва.
Сублімація – центральне поняття у Фрейда в його психологічному трактуванні культури, яке розглядується ним як результат неминучого компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності («Незадоволення в культурі»).
Психоаналітичне вчення про культуру є способом тлумачення знаків, семіотикою або навіть симптоматикою культури. Погляд Фрейда на мистецтво, релігію, мораль – погляд лікарки, що визначає по симптомах причини, характер і протікання захворювання.
Розширюючи сферу застосування психоаналізу, Фрейд спробував розповсюдити його принципи на сферу соціальної психології, різні області людської культури – міфології («Тотем і табу»), фольклор та інші, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»).
У 1900 році висунув загальнопсихологічну теорію будови апарату як енергетичної системи, в основі динаміки якої лежить конфлікт між свідомістю і несвідомими потягами.
У 1902 роботи Фрейда вже отримали визнання, і він був призначений професором невропатології Віденського університету; цей пост він займав аж до 1938. У 1938, після захоплення нацистами Австрії, вимушений був покинути Відень. Втеча з Відня і можливість тимчасово влаштуватися в Лондоні були організовані англійським психіатром Ернстом Джонсом, грецькою принцесою Марією Бонапарт і послом Сполучених Штатів у Франції Уїльямом Буллітом.
Пошук причин неврозу привів до найбільш спірної теорії Фрейда – теорії лібідо. Теорія лібідо пояснює розвиток і синтез сексуального інстинкту в його підготовці до репродуктивної функції, а також інтерпретує відповідні енергетичні зміни. Фрейд розрізняв лаву стадій розвитку – оральну, анальну і генітальну. Різноманітні складнощі розвитку можуть перешкодити людині досягти зрілості, або генітальної фази, затримавши його на оральній або анальній стадії. Подібне припущення базувалося на вивченні нормального розвитку, сексуальних відхилень і неврозів.
У 1921 Фрейд видозмінило свою теорію, прийнявши за основу уявлення про два протилежні інстинкти – прагнення до життя (еросі) і прагнення до смерті (танатосе). Ця теорія, окрім її невисокої клінічної цінності, викликала неймовірну кількість інтерпретацій.
Потім теорія лібідо була застосована до вивчення формування характеру (1908) і, разом з теорією нарцисизму, до пояснення шизофренії (1912). У 1921, в основному для того, щоб спростувати концепції Адлера, Фрейд описав лаву застосувань теорії лібідо до вивчення феноменів культури. Потім він спробував використовувати поняття лібідо як енергії сексуального інстинкту для пояснення динаміки таких соціальних інститутів, як армія і церква, які, будучи неспадковими ієрархічними системами, відрізняються у ряді важливих аспектів від інших соціальних установ.
До 1908 Фрейд мав послідовників по всьому світу, що дозволило йому організувати 1-й Міжнародний конгрес психоаналітиків. У 1911 було засновано Нью-йоркське психоаналітичне суспільство. Швидке розповсюдження руху додало йому не стільки науковий, скільки цілком релігійний характер. Вплив Фрейда на сучасну культуру справді величезно. Не дивлячись на те, що в Европе воно пішло на спад, психоаналіз залишається основним психіатричним методом, вживаним в США і (у меншій мірі) у Великобританії.
Зупинимося детальніше на фрейдівському розумінні релігії. Він пише: якщо довгий час живеш усередині якоїсь певної культури і не раз починав досліджувати, якими були її витоки і шляхи розвитку, то рано чи пізно приходить спокуса обернути погляд в іншому напрямі, тобто яка доля чекає цю культуру в майбутньому.
Фрейд указує, що подібний розшук із самого початку виявляється у багатьох відношеннях збитковим. Перш за все, тому, що лише небагато людей можуть оглянути людську діяльність у всіх її розгалуженнях. По-друге, тому що такого роду думки суб'єктивні покладанням надії індивіда грають роль, яку важко переоцінити. Нарешті, дає про себе знати те примітна обставина, що люди, загалом, і цілому пережили свою сучасність як би наївно, не віддаючи належного її глибинному змісту: їм треба спершу якимсь чином поглянути на неї з боку.
Людська культура – по Фрейду це те, в чому людське життя піднеслося над своїми біологічними обставинами, і чим вона відрізняється від життя тварин, – виявляє перед спостерігачем, як правило, дві сторони. Одна охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання і уміння, що дозволяють їм оволодіти силами природи і узяти у неї благо для задоволення людських потреб, а по-друге, всі інститути необхідні для впорядкування людських взаємин і, особливо, для ділення благ, що здобуваються. Обидва ці напрями культури зв'язані між собою. По-перше, оскільки на взаємини людей робить глибокий вплив міра задоволеності потягів; по-друге, оскільки окрема людина сама може вступати у відносини з іншими з приводу того або іншого блага; і, по-третє, оскільки кожен окремий індивід в принципі є ворогом культури, яка, проте, повинна залишатися справою всього людського колективу.
Примітно, що як би мало не були здатні люди до ізольованого існування, вони, проте, відчувають жертви, потрібні від них культурою ради можливого сучасного життя, як гнітючий вантаж.
Так створюється враження, що культура є щось нав'язане більшості, що опирається, меншістю, яка ухитрилася оволодіти засобами влади і насильства. Напрошується припущення, що проблеми не в самій істоті культури, а викликані недосконалістю її форм. Ці недоліки неважко виявити. Якщо в справі підкорення природи людство йшло шляхом прогресу, то і має право чекати ще більшого в майбутньому. Але все складніше в справі впорядкування людських відносин.
Хочеться думати, що можна переупорядкувати людське суспільство, після чого вичерпаються джерела незадоволення культурою. Швидше за все, всяка культура вимушена будуватися на примусі і забороні потягів. Треба зважати на той факт, що у більшості осіб присутні антикультурні тенденції.
У своїй масі люди не відмовляються від потягів і не слухають аргументів на користь неминучості такої відмови. І лише завдяки впливу зразкових індивідів вони дають схилити себе до напруженої праці і самозречення, від чого залежить існування культури.
Але на це затвердження Фрейда можна заперечити, що коли-небудь нове покоління буде виховано так, що добровільно принесуть їй жертви, працюючи і відмовляючись від задоволення своїх потягів. Але це залежить від того порядку, при якому людина формувалася б в потрібному напрямі, причому з дитинства.
Можна сумніватися в реалізації цього плану, але не можна оспорювати велич його; його значущість для людської культури. Ймовірно, оп¬ределенный відсоток людства – із-за хворобливих завдатків або надмірної сили потягу – назавжди залишиться асоціальним, але якби удалося сьогоднішнє вороже культурі більшість перетворити на меншість, то було б досягнуто дуже багато що.
З усвідомленням того, що всяка культура покоїться на примусі до праці і на відмові від потягів, а тому неминуче викликання опір з боку об'єктів своїх імперативів.
Стало ясно, що самі блага, засоби їх отримання і порядок їх розподілу не можуть бути головним змістом культури. Бо їм загрожує бунт і руйнування частки культури. Поряд з благами виступають засоби, здатні служити захисту культури, – засоби примусу. Ці засоби другого роду можна охарактеризувати як психологічним арсеналом культури.
Різні древні позбавлення – вони спільні для всіх, вони все ще діють, все ще складають ядро ворожих відчуттів до культури. Мова йде про імпульсних бажаннях: інцеста, канібалізму, кровожерливості. Відношення культури до цих древніх імпульсних бажань не однаково; лише канібалізм всіма знехтуваний.
Вже в цих древніх зреченнях дає про себе знати один психологічний чинник, що зберігає значення і для всіх подальших. Людська психіка прогресувала: наш розвиток йде в тому напрямі, що зовнішній примус поступово йде всередину і особлива психічна інстанція, людське Зверх-я, включає в число своїх заповідей. Це посилення Зверх-я є цінне психологічне придбання культури. Особи, в яких це сталося, робляться з противників культури в її носіїв. Чим більше їх число в даному культурному регіоні, тим швидше вона зможе обійтися без засобів зовнішнього примусу.
З подивом цей видатний психолог виявляє, що велике число людей покоряються заборонам під тиском зовнішнього примусу, тобто там, де порушення заборони загрожує покаранням. Безліч культурних людей що відсахнулися від вбивства або інцеста, не відмовляють в пожадливості своєї агресивності, не упускаючи випадку нашкодити іншому, якщо можна при цьому залишитися безкарним.
Відносно обмеження зв'язків з класами Фрейд стикаємося з недвозначною ситуацією. Люди, обійдені привілейованими класами готові на все, щоб позбутися своєї додаткової частки позбавлення. Коли це неможливо усередині даної культури пускають коріння стійке незадоволення. Годі і говорити, що культура залишає настільки велике число учасників незадоволеними і що штовхає їх на бунт, не має перспектив на тривале існування і не заслуговує на нього.
Міра інтеріорізації розпоряджень культури, не єдине духовне благо, яке треба враховувати при оцінці культури. У неї є і ідеали і творіння мистецтва.
Задоволення, яке отримують учасники культури, має тим самим нарциссичну природу, воно покоїться на гордості досягнутих успіхів. Для своєї повноти воно вимагає порівняння з іншими культурами і тому кожна культура привласнює собі право зневажати іншу.
Але не лише привілейовані класи насолоджуються благодіяннями своєї культури, але і пригноблювані можуть залучитися до цього задоволення.
Іншого роду задоволення доставляє представник того або іншого регіону мистецтво. Мистецтво дає ерзац задоволення, компенсуючи якнайдавніші заборони культури.
Якщо мистецтво для Фрейда є дивним даром природи, що на якийсь час полегшує людині важку ношу буття, то зовсім іншим було його відношення до релігії. У своїх роботах він проводить аналогію між процесами в індивідуальній психіці і в розвитку людського роду. У книзі «Майбутнє однієї ілюзії» релігія розглядується як наслідок «якнайдавніших і сильніших» людських бажань, в роботі «Незадоволеність культурою» вона розцінюється як одна з «техніки» примирення з тяготами існування.
Сама, можливо, важлива частка психічного інвентаря культури це її релігійні уявлення, іншими словами – її ілюзії.
Звичайно, якщо відмовитися від культури і робити все, що хочеться це, було б прекрасне життя. Але як невдячно прагнути до відміни культури. Тоді нашою єдиною долею, на думку австрійського психіатра, опиниться природний стан, а його перенести набагато важче. Тому головне завдання культури, її справжнє обґрунтування – захист нас від природи.
Як і для людства, так і для одинака життя важке. Якусь частку позбавлень накладає на нього культура. Наслідком такого положення справ повинні були б стати гризуча тривога і важка образа від ображених відчуттів природного нарцисизму.
Звертає на себе увагу те, що при характеристиці культури, Фрейд спочатку користується негативно забарвленими поняттями і оборотами («культура – як гнітючий вантаж», «окремий індивід ворог культури», «у більшості осіб присутні антикультурні тенденції і інше»).
Така оцінка культури, і релігії зокрема, що містить негативні характеристики, логічна в концепції Фрейда. Адже він виходить з індивіда, мотивація поведінки якого підпорядкована активністю «лібідо». Зоологічний індивідуалізм було необхідно приборкати, що і здійснювали і продовжують здійснювати механізми культури. Наприклад, Фрейд пише: «Якщо кожен слідуватиме своїм потягам, зачнеться хаос, який ми стримували багатотисячолітньою роботою культури», «то, що культура виставила вимогу не вбивати сусіда, якого ми ненавидимо, було на користь людського гуртожитку, на інших умовах неможливого».
Отже, по Фрейду у нас перетинаються два варіанти оцінки в існуванні і переживанні культури (релігії). Перший – негативний, пов'язаний з неможливістю повного розкріпачення, самопроявлении індивіда в умовах культури, це оцінка «ображеного природного нарцисизму». Другий – позитивний, визнаючий необхідність механізмів релігії (страх перед смертю) для спільного виживання індивідів. Ці два варіанти є суперечливою єдністю, що співвідносяться як «бажане» і «необхідне». «Необхідне» виявляється небажано, а «бажане» - неможливо.
Але чи правомірно за точку відліку вважати лише біологічну людину. Коли і де він існує тільки як біологічний?
Звернемося, наприклад, до точки зору російського академіка Моїсєєва Н.Н. Він визнає, що «моральність є тільки людським явищем. І її цілком можна розглядувати як кооперативний консенсус людських загальностей. Основний же принцип - «не убий» як представляється, народився унаслідок праці, накопичених знань, необхідність появи якісно нової форми пам'яті, що не існує у тварин. Праця, штучні знаряддя, знання і моральність – вузол, що зв'язав воєдино коріння суспільного розвитку людини. Після того, як принцип «роби, як я» зжив себе: виникає система «Вчитель». Тобто особливу роль, поступово набувають майстри і умільці. Їх знання мають бути передані наступним поколінням. Але в первісній орді володарює внутрішньовидовий відбір, тобто право сили. Тому орді одного дня доводиться зрадити своїм правилам. Так народжується основа основ людської моралі, основне табу всіх народів – «не убий».
Становлення людської моралі фактично припинило вдосконалення людини як індивідуума. Моральність народжує відчуття довга – це завжди система заборон, обмежень свободи вибору. Мораль і моральність – нові принципи відбору, що виникли в процесі самоорганізації як ефективного засобу адаптації суспільства, що формується, до умов проживання, що змінюються.
Витоки культури, виникнення культурної традиції Мойсеєвий бачить в тій же мезолітичної революції, що породив основну заборону цивілізації – «не убий»! Вона виникає як потреба, як один із способів виходу з еволюційної безвиході.
Може опинитися, що ця внутрішня логіка розвитку приходить в суперечність із зміною реальності: традиція стає гальмом суспільного процесу. Але «традиційність традиції», її консервативність – необхідна для людини властивість його духовності.
Етика, мораль і моральність – це не ілюзії породжені біологією людини. Це особливості популяції homo sapiens
тісно пов'язані зі всім процесом не лише, і може бути, не стільки біологічною еволюцією, скільки з процесом еволюції надорганізованної».
Як вже писалося вище, життя для людства важке, причому якусь частку позбавлень накладає на нього культура.
Завдання культури тут трояке: зачеплена самолюбивість людини вимагає втіхи, мир в цілому і життя його мають бути представлені не жахливо; просить якоїсь відповіді людська допитливість.
Найпершим кроком було надання природі людських якостей. Тобто людина має на увазі під силами зовнішньої природи якихось істот, керівники людьми, він може спілкуватися з ними, як з рівними, це додає їм характер отця, перетворюючи їх на богів.
З часом робляться спостереження за явищами природи, виявляються закономірності цих явищ, сили природи втрачають, тому свої людські риси. Боги зберігають свою трояку функцію: нейтральний жах перед природою; примирення з грізною долею (перш за все образ смерті), і винагорода за страждання і позбавлення.
Але поступово люди помічають, що природні явища відбуваються самі собою. І лише інколи за допомогою так званих чудес вони втручаються, як би завіряючи, що вони є. І ніж самостійнішою стає природа, чим далі відстороняються від неї боги, тим більшою мірою моральність стає їх справжньою сферою. Завдання бога тепер – компенсувати дефекти культури, стежити за виконання розпоряджень культури, яким люди так погано підкоряються. Самі розпорядження культури наділяються божественним походженням.
Спільний сенс всього такий: життя служить якійсь меті, яка нелегко піддається розгадці, але має на увазі досконалість людської істоти. Те, що все здійснюється в світі є виконання намірів якогось незбагненного розуму. За кожним з нас хтось наглядає, і воно не дозволить нам стати лялькою в руках природи. Всяке добро винагороджується, а зло карається, якщо не в цій формі життя, то в подальшому існуванні, що зачинається після смерті. І мудрість, що управляє цим процесом, - межа божественних істот, що створили нас і мир в цілому. Або єдиної божественної істоти, зосередивши в собі всіх богів архаїчних епох.
Люди говорять, що життя стане нестерпним, якщо релігійні уявлення втратять для них ту цінність, яку вони їм приписали. І ось питання, що являють собою ці уявлення в світлі психології, яка їх дійсна цінність.
Релігійні уявлення сталися з тієї ж самої потреби, що і всі інші завоювання культури, з необхідності захистити себе від природи. До цього приєднується другий мотив, прагнення виправити недосконалість культури.
Фрейд стверджує, що релігійні уявлення суть тези, вислови про факти і обставини зовнішньої реальності, що повідомляють щось таке, чого ми самі не виявляємо і що вимагає віру. Всі подібні тези, таким чином, вимагають віру в свій зміст, але допускають обґрунтування своєї правоти. Виходить, що нам доводиться брати «на віру» багато знань, проте, щоб упевнитися в чому або треба самим побачити, вирахувати і інше.
Спробуємо підійти з тією ж міркою до релігійних учень. І можна отримати три відповіді, чому треба вірити: тому що вже наші предки вірили; ми володіємо свідоцтвами, що дійшли до нас із старовини; піднімати питання про доказ догматів віри взагалі заборонено.
Тобто якщо вникнути в ці пункти, то розумієш, що це безпідставні домагання.
Якщо всі докази, що приводяться на користь достовірності релігійних догматів, йдуть з минулого, то чи не може і сучасність представити їх. Якби удалося врятувати від сумнівів хоч би один момент релігійної системи, то і все ціле надзвичайно б виграло.
Слід сказати ще про дві спроби, що справляють враження судорожних зусиль піти від проблеми. Перша – «вірую, бо абсурдно» батьків церкви. Тобто їх істину треба відчувати нутром, її не треба розуміти. Друга спроба – з області філософії «неначебто». Стверджує, що в нашій розумовій діяльності немає недоліку в таких допущеннях, безґрунтовність і навіть абсурдність яких цілком нами усвідомлюється. Їх називають фікціями, але по цілій лаві практичних мотивів нам слід поводитися так, як якби» ми вірили в ці фікції. Так нам нібито слід поводитися і відносно релігійних учень зважаючи на їх унікальну важливість для підтримки людського суспільства.
Фрейд підкреслює психічний генезис релігійних уявлень. Видавши себе за знання, вони не є підсумовуванням досвіду або кінцевим результатом думки, це ілюзії реалізація самих древніх, найсильніших, найнаполегливіших бажань людства; таємниця їх сили криється в силі цих бажань. Ми знаємо, що дитяча безпорадність спонукала потребу в захисті – отець, але та ж безпорадність продовжується протягом всього життя, викликаючи віру в існування могутнього отця. Добра влада божественного провидіння, пом'якшує страх перед життєвими небезпеками. Виходячи з цієї системи передумов, виробляються відповіді на загадкові питання, всі разом обіцяє гігантське полегшення для індивідуальної психіки: ніколи до кінця не здолані конфлікти дитячого віку, що кореняться в батьківському комплексі, знімаються з неї і отримують свій дозвіл в тому, що приймається всіма сенсі.
Коли Фрейд висловлюється, що все це ілюзії, то необхідно уточнити значення слова, що вживається. Характерною межею ілюзії є її походження з людського бажання, вона близька в цьому аспекті до маревних ідей в психіатрії. У маревній ідеї можна виділити як істотну межу суперечність реальності, ілюзія не обов'язково має бути помилковою. Отже, Фрейд називає віру ілюзією, коли до її мотивування домішено виконання бажання, і відволікається при цьому від її відношення до дійсності, точно так, як і сама ілюзія відмовляється від свого підтвердження.
Повертаючись після цього до релігійних учень, скажімо: вони всі ілюзії, доказів їм немає, нікого не можна змусити вважати за їх достеменних, вірити в них.
На думку австрійського психіатра, буде тією ж ілюзією, якщо ми почнемо чекати чогось від інтуїції або заглиблення в себе. Таким шляхом ми не отримаємо нічого, окрім інтерпретації одкровень, що насилу піддається, щодо нашого власного душевного життя; вони ніколи не дадуть відомостей про питання, відповідь на який так легко дає релігійне учення.
Критики наполягають на тому, щоб вважати «глибоко релігійним» людини, що сповідає відчуття людської нікчемності і безсилля перед світовим цілим, хоча основна суть релігійності складає не це відчуття, а лише наступний крок, реакція на нього, що шукає допомоги від цього відчуття.
Якщо Фрейд пізнав в релігійних ученнях ілюзії, то відразу ж встає подальше питання, чи не аналогічна природа решти надбання культури, на яку ми дивимося від низу до верху і якою дозволено правити нашим життям. Чи не слід назвати ілюзіями також і передумови, на яких побудовані наші державні інститути. І чи має якесь надійніше обґрунтування наша переконаність, що застосування спостережень і мислення в науковій роботі дозволяє просунутися вперед в пізнанні зовнішньої реальності. Ми можемо направити промінь спостереження наша власна істота, тут відкриваються можливості цілої лави досліджень, результат яких повинен був би стати вирішальним для вироблення «світогляду». Але це обширне завдання не під силу одній людині, тому просліджуватимемо одну ілюзію – релігійну.
Але давайте передбачимо, що «якщо людей навчать, що не існує бога, не існує божественного світопорядку і майбутнього життя, то вони відчують себе позбавленими від всяких обов'язків підкорятися культурі. Кожен слідуватиме своїм потягам, зачнеться хаос, який ми стримували багатотисячолітньою роботою культури. Безліч людей знаходить в релігійному ученні свою єдину втіху, і лише завдяки її допомозі вони здатні перенести тяготи життя».
Релігія, поза сумнівом, надала людській культурі велику послугу, зробила для утихомирення асоціальних потягів багато, але недостатньо. Впродовж багато чого часу вона правила суспільством; але якби їй удалося утішити, примирити з життям більшість людей, то нікому не прийшло б в голову прагнути до зміни суспільства. Але ми бачимо, що велика кількість людей незадоволена культурою і нещасно усередині неї. Нам заперечать, що ця ситуація обумовлена тим, що на класи впливав науковий прогрес.
Сумнівно, щоб люди в епоху необмеженого панування релігійних учень були в спільним і цілому щасливіше, ніж сьогодні. Дія божественного правосуддя неминуче присікалася божою добрістю. Аморальність у всі часи знаходила в релігії не меншу опору, чим моральність.
Очевидно, що релігія не має того ж впливу на людей, як раніше. Річ у тому, що в очах людей її обіцянки вже не здаються заслуговуючими колишньої довіри. Причина цієї зміни – зміцнення духу науковості у верхніх шарах людського суспільства.
Науковий дух виробляє певний рід стосунків до речей нашого миру. Цей процес не можна припинити, ніж більше людей залучаються до скарбів знання, тим ширше розповсюджується відхід від релігійної віри.
Від утворених і від людей духовної праці для культури немає великої загрози. Інакше справа з величезною масою неосвічених. Поки вони не знають, що не вірять в бога, все добре. А якщо і зрозуміють, то стримати їх від їх же вчинків зможе лише земна влада.
Слід було б вважати, що у такому разі доведеться від чогось відмовитися, але придбань взамін буде можливо більше.
Те, що культура виставила вимогу не вбивати сусіда, якого ми ненавидимо, було на користь людського гуртожитку, на інших умовах неможливого.
Виведемо бога з гри і чесно визнаємо чисто людським походження всіх культурних встановлень і розпоряджень. Тоді люди змогли б зрозуміти, що закони створені не стільки для їх поневолення, скільки для служіння їх інтересам.
Фрейд неодноразово указував на те, аж до яких подробиць просліджується схожість між релігією і нав'язливим неврозом. Але істини, що містяться в релігійних ученнях, все одно настільки спотворені, що маса людей не може прийняти в них правду.
Не один віруючий не дозволить цим аргументам поколивати себе в своїй вірі. Але існують та інші, які не є віруючими в тому ж самому сенсі. Вони покоряються розпорядженням культури, тому що бояться перед погрозами релігії, і вони бояться її. Вони перестануть боятися релігії, коли побачать, що і інші її не бояться.
Але передбачимо, що людина в принципі не може обійтися без ілюзорного релігійного учення. Тоді треба робити упор на те, що, переставши чекати чогось від замогильного існування і зосередити сили, що все вивільняються, на земному житті, він, мабуть, доб'ється того, щоб життя стало стерпним для всіх і культура вже більше не пригноблювала.
Релігійним ученням доведеться звалитися, тому що нічого не може протистояти розуму і досвіду, а релігія дуже явно протирічить їм обом.
По Фрейду виховання, позбавлене від гніту релігійних учень, мабуть, мало що змінить в психічній істоті людину, і бог Логос може виконати тільки частку того, що обіцяв. Але інтерес до життя і до світу ми не втратимо. Фрейд вірить в те, що наука здатна дізнатися багато що про реальність миру, завдяки чому ми станемо сильніші і зможемо влаштувати своє життя. Якщо це віра – ілюзія, - те ми в однаковому положенні з релігією. Проте наука своїми багаточисельними і плідними успіхами дала нам докази того, що вона не ілюзія.
Фрейд вірить, що наша наука не ілюзія. Ілюзією, проте, була б віра, ніби ми ще звідкись можемо отримати те, що вона нездібна нам дати.
Фрейд штучно (що виправдане лише теоретично) звужує існування людини, мотивацію його поведінки до «природного нарцисизму». Його владне існування не можна заперечувати, але не можна і редукувати людину до нього.
Багатющий мир культури, якнайтонші релігійні уявлення про світ людського духу не виводиться лише з прагнення індивіда вижити в людському співтоваристві. Фрейд визнавав за мистецтвом здатність дарувати людині задоволення, розширювати сферу його плотського задоволення, але функцію релігії різко звужував до нормативно-регулятивної, заснованої на страху перед Богом (отцем).
Давайте розгледимо одну з точок зору. Я приведу вислови дослідника природних наук Міронова А.В.:
«Люди завжди намагалися відповісти на питання: що таке релігія. Перші спроби дати визначення релігії відносяться до 17 століття. Французькі просвітителі (Вольтер, Дідро) стверджують, що релігія є наслідок обману і неуцтва людей; коли люди стануть освіченими, вона зникне. Але російські мислителі і філософи (Достоєвський, Бердяєв) бачили в релігії стрижень культури, що конституює ідею як основу і виправдання моральності. Вони першими вказали на те, що всі до цих пір існуючі культури і цивілізації були релігійними по духу.
Але жодне з приведених визначень релігії не може бути прийняте як достатнє, як що розкриває суть релігії. Але релігію можна пояснити в контексті аналізу духовного життя суспільства, духовного виробництва. У даному контексті релігія предстає як сфера духовного життя суспільства, групи, способу практично-духовного освоєння миру. У такій якості вона є:
· необхідний результат становлення суспільних стосунків, надає зворотну дію на них;
· спосіб існування і подолання людського самовідчуження;
· віддзеркалення дійсності;
· спільну підсистему;
· феномен культури.
Релігія не випадкова освіта, нав'язана людям жерцями, обманщиками, тиранами, як вважали багато мислителів минулого. Не підтверджується фактами і теза про неї як про самодовліючим початок – надсвітовим, надісторичним. Вона необхідно виникає і існує в суспільстві, включається в контекст усесвітньої історії і схильна до змін у зв'язку з суспільними змінами.
Глибше розуміння релігії стане можливе, якщо ми досліджуємо антропологічну підставу релігії. Таких підстав або першопричин, можна назвати чотири види.
- Онтологічні підстави релігії кореняться відносно смертної людини до Вічності. Людина тілесний смертний, і це очевидно, проте смертність людини духовного далеко не очевидно. Таким чином, суперечлива природа людини неминуче породжує віру в особисте безсмертя, що є однією з ознак релігії.
- Гносеологічні підстава релігії кореняться в пізнавальному відношенні людини до нескінченності, яке виражається в суперечності між потенційною можливістю пізнати мир як ціле і реальною неможливістю такого пізнання. Тільки релігія пояснює мир як ціле від його початку і до кінця часів».
- Соціологічні підстави релігії мають відношення до реальних умов людського життя, яке здійснюється в трьох вимірах історичного часу: що минуло, сьогодення і майбутнє. Ці підстави містяться в суперечності між дійсним і бажаним. Будучи завжди незадоволеним соціальною дійсністю, чоловік, як правило, бачить бажаний, справедливо організований мир або у минулому, або в майбутньому. Наближати бажане майбутнє можливо двома шляхами: зовнішніми і внутрішніми засобами. По першому шляху йшли реформатори-завойовники (Наполеон, Гітлер, Сталін), по другому – творці релігії, духовні вчителі людства (Ісус, Будда, Мухаммед).
- Психологічна підстава релігії, що зовні виявляється у відчутті страху, самоти, невпевненості, мир людини не може побут зрозумів, розкритий в рамках людського спілкування. Немає співбесідника, якого все зрозуміє, все пробачить, ніколи не зрадить. Вирішити протиріччя між людською індивідуальністю і людським суспільством, а також вирішити проблеми людського розуміння можливо тільки у сфері релігійної свідомості.
Саме тут людина знаходить ідеального співбесідника. І таким співбесідником є Бог. Не випадково тому у християн молитва розглядується як діалог з Богом.
Отже, ці факти не лише свідчать про складність такого духовного феномену, яким є релігія, але і доводить, що потреба в релігійній вірі закладена в самій суперечливій природі.
Релігійні ідеї, ґрунтуються на вірі в надприродні сили і зміст Священних книг, являють собою струнку систему уявлень про бога, мирі в цілому, суспільстві і людині.
Фрейд же зводить Бога до функції наглядача, не зачіпаючи таке функціонування Бога – як ідеалу, абсолюту добра і краси.
Під діями релігії слід розуміти різні способи її дії в суспільстві. У літературі виділяються: світоглядна, компенсаторська, комунікативна, регулятивна, інтеграційна і культурно-транслююча ролі.
Релігія включає певне світобачення, пояснення миру і деяких процесів в нім, природи людини, сенсу його існування, ідеалів.
Релігія виконує функцію компенсатора: фактичне безсилля людини компенсується всесиллям Бога, смертний виявляється безсмертним, мир зла замінюється царством Божим.
Релігія здійснює спілкування людей, де «богооспілкування» вважається за вищий вид спілкування, а спілкування з «ближнім» - другорядним. Спілкування відбувається, перш за все, в культурній діяльності. Релігія може виступати як чинник інтеграції суспільства. Підсумовую поведінку і діяльність індивідів, об'єднуючи їх відчуття, прагнення, направляючи зусилля соціальних груп, релігія сприяє стабілізації даного суспільства. Культурно-транслююча функція релігії дозволяє людині залучитися до культурних цінностей і традицій, в розвитку яких релігійний чинник грав або визначальну, або значну роль. У сучасних умовах значущість діяльності будь-яких інститутів, груп, лідерів, у тому числі релігійних, визначається, перш за все, тим, якою мірою вона служить затвердженню загальнолюдських гуманістичних цінностей».
Продовжуючи цю тему хотів би додати: роль релігії можна розділити на дві умовні частки: її роль «по горизонталі» і «по вертикалі». Я вважаю, що в першому релігія є просто регулювальником поведінки, щоб не було хаосу; у другому вона виводить людину з повсякденності, задає ідеал, сенс, прагненні. Вона допомагає людям натхненним, як вони говорять їх великі творіння їм приходили зверху. Той же Бетховен писав, що на нього інколи знаходили моменти, коли музика просто народжувалася в голові і треба було її просто встигнути записати. Неначе їм допомагав якийсь світовий розум.
Фрейд же звужує її тільки до першої частки, і тут стверджує, що вона може бути замінена державними і іншими формами регулювання. Її втрата як би нічим не загрожує людству. Але на сьогоднішній день в умовах ослабіння релігії реальність така:
- індивідуально-егоїстичні прояви людей наростають і виходять з підпорядкування держав у всьому світі;
- наростання бездуховності масової культури. Відсутність великих ідей, подвигів.
Тобто поки держави, втративши релігію, справитися з проблемами не можуть.
З погляду Касавіна і.Т. «віра у встановлений порядок (божественний пристрій) – це не ірраціональна установка свідомості, зобов'язана, з одного боку, його спільній органічній нестійкості і з іншої – невизначеності і неконтрольованості зовнішнього світу. Навпаки, дана віра вельми раціональна – вона виражає собою відомий ступінь освоенности миру і самого себе, досягнутий рівень їх узгодженості. Віра – навмисна згода з буттям, що може бути передумовою як його спокійного споглядання і перебування в нім, так і використання.
Як би незвично це не звучало, але древня релігійна віра є одна з якнайдавніших форм обміну між людиною і природою, встановлення умови спільного збалансованого буття».
На думку Кураєва А. «віра передбачає особисті стосунки до предмету дослідження, тобто, по-перше, вільні і тому неспровоковані ніякою примусовістю, по-друге, особове, по-третє, встановлення стосунків віри передбачає сутнісну зміну мене як суб'єкта віри. Виходячи з цього, віру можна визначити як особове самовизначення людини по відношенню до знання, що є у нього.
Коли людина відкриває, що якесь знання не може бути їм просто «взято до відома», а вимагає від нього життєвої відповіді – цією відповіддю виявляється віра.
Воля до віри діє в людині, оскільки мова йде не про активізацію одну з потенцій людини, а про його цілісного виконання. Тому і біля самої віри опиняються, зокрема, свої, ненаукові критерії самоподтверждения. Як писав С. Франк: «Віруючи, я зовсім не вимушений відкидати факти, на які спирається невіруючий. Я тільки додаю до цього, що я знаю ще і інші факти. По суті, суперечка між віруючими і невіруючими так само безпредметна, як суперечка між музичною і немузикальною людиною! Релігійна гносеологія в істоті своєму динамічна: вольовим чином міняючи себе і поле свого досвіду, особу відкриває предмет своєї віри. Але той, хто чекає в бездіяльності наитий, прочекає їх до кінця днів».
Атеїсти стверджують, що бог не видимий. Отже, я не можу вірити в те, що немабуть. Бог невидимий – це теза про людину. Як сказав Маленький Принц: «По справжньому можна бачити тільки серцем, головне немабуть для очей». Тому так нав'язливо і страшна головна спокуса: «визнай лише явне».
Отже, ми переконалися, що релігія не зовсім погана, як нам представляв її Фрейд. Я його розумію, адже на початку століття двадцятого були інші погляди на науку, релігію, мир. Залишається тільки порівняти сучасні погляди з фрейдівськими. Як виявилось, великі надії на науку на початку століття не виправдалися в кінці.
Австрійський психоаналітик поставив науку вище за релігію. Але його можна зрозуміти, перш за все, знається на питанні того, що ми називаємо «наукою». «Наука — сфера людської діяльності, функція якої — вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність... Безпосередні цілі — опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності... на основі законів, що відкриваються нею» (Енциклопедичний словник, 1979 р.).
Мова йде про передбаченні (прогнозі) подій. Саме прогноз подій і преклоняння перед потужністю такого прогнозу, здивування його можливостями і послужили основою піднесення в свідомості людей науки над релігією, їх зіставлення. Але ж наука не може замінити релігію!
На підставі роботи Грібова Л. я можу сказати, що не буде великим перебільшенням те, що людство увійшло до двадцятого століття з вельми поширеною вірою в торжество розуму, що розуміється, перш за все як можливість вибору найбільш «правильного» напряму дій на основі деяких формальних правил, законів, логічних побудов. Що зі всього цього вийшло, особливо в нашій країні, три покоління що слідувала по шляху, вказаному «самим передовим ученням», ми можемо спостерігати на ділі. Досягнення, що приголомшують уяву, є прямими следствиями саме можливостей наукового прогнозу, спостерігаються в техніці, медицині і ін. Проте навряд чи можна сказати, що людство в цілому стало від цього щасливіше або розумніше!
Звернемося тепер до релігії. Грибів стверджує, що «довгий час нам вселяли, що релігія є щось протилежне науці і взагалі дурість, поступово наукою що витісняється. Насправді, варто тільки відкрити Біблію, як на першій же сторінці читаний, що Бог створив Всесвіт, і людину у тому числі, за шість днів! Ну, прямо нісенітниця якась! Зрозуміти неможливо, як це люди все це читали тисячі років і знаходили для себе корисним? Напевно, тому, що рівнянь Максвелла не знали! Правда, при уважнішому читанні виявляється, що слово «день» в Бутті спожите зовсім не в тому сенсі, як це ми робимо в побуті: адже сама ситуація, при якій стала можливою регулярна зміна дня і ночі, з'явилася (по Біблії) лише на четвертий день. Отже, біблейське слово «день» і такий же звичний для нас термін означають абсолютно різні речі. Незрозумілим залишається і те, яким чином невідомі автори Біблії, спостерігаючи навколо себе незмінний мир, могли прийти до висновку, що він був створений з хаосу — з «потворної речовини», як сказано в книзі Премудрощів Соломона, що по сенсу цілком узгоджується з сучасною теорією «первинного стрибка» або «початкового вибуху». Та і важко повірити, щоб мавпа, що поступово перетворюється на людину, могла, знову-таки спостерігаючи навколо себе в готовому виді і своїх родичів, і рослини, і тваринах, зміркувати, що життя зародилося у воді, що рослини з'явилися раніше за тварин, і що людина виникла в кінці ланцюга творіння!
Людина живе на складному і змінному світі. Він безперервно взаємодіє з жвавою і неживою природою і собі подібними на рівні сім'ї, найближчих друзів і родичів, невеликих співтовариств, крупних національних утворень і ін. Здійснюючи ті або інші вчинки, ухвалюючи рішення, що зачіпають лише його самого або цілі співтовариства, людина діє під впливом двох найважливіших чинників, які узагальнено прийнято позначати термінами «відчуття» і «розум». Не треба, напевно, доводити, що підпорядковувати всі свої дії тільки відчуттю або тільки розуму не можна в принципі. Вся історія людства це однозначно підтверджує. Наука може допомогти тільки в одній з цих сфер, да і то в областях, щодо нечисленних і обмежених спільними принципами побудови наукового знання, що обговорювалися вище».
От себе хочу додати, що як писав ще Л.Толстой, «Всяка розумна людина якщо не знає, то відчуває, що в найважливіших питаннях життя йому не можна керуватися ні особистими спонуками відчуттів, ні міркуваннями про найближчі наслідки його діяльності, тому що наслідків цих він бачить дуже багато різних і часто суперечливих, тобто таких, які також ймовірно можуть бути добродійними або шкідливі як для нього, так і для інших людей».
Осмислюючи роботу Фрейда, я мимоволі погоджувався з ним у всьому, окрім одного, його оцінки, яку він дав релігії. Він має рацію, кажучи, що релігія це ілюзія, але помилявся, висловлюючи ідею даремності її для людини і людства в цілому. Звичайно, вона не може дати знань, на основі яких ми, наприклад, могли б побудувати зореліт і відправитися на нім до далеких зірок, до інших цивілізацій. Але вона дає нам невимірний більше, оскільки «працює» на душевну рівновагу людини, бореться з пригнобленням. Людина, біля якої начебто все є, не може пояснити собі своє відчуття незадоволення. Воно заганяється углиб і породжує багаточисельні психічні відхилення. Відсутність системи цінностей і сенсу життя породжує багаточисельні депресії і самогубства. Немало випадків, коли «убиті» горем люди знаходили в ученні релігії втіху, і не лише. А зараз, це так звана мас культура, «робить» з ще нормальних людей «не людей» в чисто людському розумінні цього слова. Взагалі західної культури так такої вже немає. Все підкорялося капіталістичним ідеям. Визнаною цінністю є компроміс, тобто уміння поступитися будь-якими ідеалами ради можливості спільного існування. Під час першої і другої світових воєн людство переконалося, що без цієї цінності воно не виживе, але воно переконалося і в тому, що людина, що не має інших цінностей, - теж не мешканець. У наш час, в капіталістичному суспільстві кожен готовий убити іншого практично ні із-за чого. Адже якщо поглянути на все це з боку, то можна жахнутися - людство знищує само себе. Культура, і зокрема релігія, намагаються запобігти цьому впродовж століть, але видно чоловік ніколи цього не зрозуміє. А якщо і зрозуміє, то буде надто пізно.
Поглянемо на світ очима техногенної країни майбутнього – Америки. Фантасти постійно пишуть про вельми неблагополучне майбутнє, про різні проблеми з якими ми зіткнемося (зокрема проблема штучного розуму). Там немає етики, немає моралі; всі вчинки здійснюються із-за користі і вигоди. А якщо і згадується щось про релігію, то вона «там» пропагує тільки про власну насолоду (адже для цього людина і живе, адже основний життєвий принцип - принцип задоволення), «там» людина біжить від жахів життя в ці «осколки релігії. Тобто якщо подумати, то відбувається секуляризація суспільства. То, за що боролися вчора сьогодні вже підлягає руйнуванню. Звідси нестабільність, агресія, тероризм, тобто дуже багато незатребуваної енергії. Відбувається розпад сімей, поява згубних пристрастей (наркоманія), невиліковних захворювань. Ось, що підніс нам двадцяте століття! Думаючи про це страшне майбутнє, і в якому житимуть наші діти, думаєш: а що ж буде завтра, якщо ЦЕ вже сьогодні. Коли-небудь людство прокинеться в глибокій ямі, вибратися з якої воно вже не буде в силах. Наше майбутнє криється в нас самих. Тому непогано було б, щоб сильні світу цього звернули увагу на релігію, оскільки в ній криється наша «людяність». Нинішня людина вже не живе в руслі традиції, а вибирає релігію собі за смаком і по потребі. У такому виборі поміщені свої достоїнства і недоліки.
Якщо віра, вибирається, як товар, щоб задовольнити відповідну потребу, то часто вона обертається забобоном і ідолопоклонницею.
Розуміючи все це можна зберегти не лише якийсь окремий народ, але і мир в цілому. Релігія представляє інтереси цілого, а не одного індивіда, як розглядував Фрейд.
1. Грибов Л.: «Наука и религия: от конфронтации к дополнительности»; РАЕН, 2000г.
2. Касавин И. Т.: «Изобретение веры. Авраам и Иов»; Вопросы философии 2/99.
3. Кураев А.: «О вере и знании – без антипатий»; Вопросы философии 7/92.
4. Миронов А. В.: «Основы религиоведения. Происхождение религии и ее ранние формы»; СПЖ, номера 4 и 5 за 98г.
5. Моисеев Н. Н.: «Логика универсального эволюционизма и кооперативность»; Вопросы философии 8/89.
6. Философская энциклопедия; Москва, 1970г.
7. Фрейд З.: «Психоанализ, религия, культура»; Москва, Ренессанс 1992г.
|
