Реферат: Основи журналістикознавчих досліджень. Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації

1. Основи журналістикознавчих досліджень

Соціальна значущість і суспільна роль журналістики як соціального інституту, що постійно перебуває в атмосфері суспільного контролю та впливу, потребує високоосвічених фахівців.

Спілкування як середовище, що опосередковує різні впливи, саме по собі є сферою впливу й перетворюється в комунікаційну діяльність, де окремі люди виконують владну роль, пов’язану з інформуванням у системі суспільної діяльності, тобто забезпечують функціонування інформаційного простору держави. Відтак поряд із постійною творчою практикою студенти мають виконувати наукові дослідження. Підготовка фахівця сфери професіонального масового спілкування неможлива без засвоєння основ журналістикознавства.

Журналістикознавство – наука, яка вивчає журналістику, тобто історію, теорію, практику ЗМІ, дає історико-теоретичну оцінку, визначає місце й значення наукової спадщини українських учених. Потужне силове поле журналістики як явища незмінно сучасного й потрібного для повноцінного життя суспільства стимулює розвиток науки про журналістику.

Конспект лекцій покликаний дати загальне уявлення про систему українського журналістикознавства, процеси його формування та шляхи розвитку, сприяти оптимальній організації наукової діяльності студентів, познайомити з методологією й технологією наукової діяльності, основними прийомами викладу наукових досліджень.

Пропонований конспект лекцій має додаток у вигляді практичного завдання.

2. Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації

1 Журналістикознавство – наука, яка займається вивченням історії, теорії і практики ЗМІ, тобто є онтологією журналістики як суспільного явища. Ця наука має свою історію, філософію й методологію.

Журналістикознавство поділяється на історичне (історія журналістики), теоретичне (теорія журналістики) та експериментальне (емпіричне) журналістикознавство (дослідження, моніторинг).

Історичне – розглядає процеси зародження й формування науки про журналістику, наукові праці з історії ЗМІ, визначає періоди розвитку журналістикознавства.

Теоретичне – досліджує теорію журналістики, наукові праці з теорії журналістики, формує термінологію журналістики.

Експериментальне – проводить емпіричні дослідження, моніторинг ЗМІ.

2 Школа журналістикознавства та теорії масової комунікації була затверджена і занесена до переліку наукових шкіл у 2000 році. Її завдання – розроблення єдиної поняттєво-термінологічної системи та стандартів на її функціонування; планування наукових досліджень, видання наукових праць, а також розроблення історії української науки про журналістику (її зародження й формування, дослідження наукових праць з історії, теорії, практики ЗМІ, наукового доробку вчених журналістикознавців, визначення періодів розвитку журналістикознавства).

3 Основні напрями сучасних наукових досліджень.

У сучасному журналістикознавстві можна виділити декілька напрямів, які об’єднують такі групи досліджень:

розвідки історичного характеру, дослідження типології та специфіки ЗМК, а також вивчення форм і жанрів журналістської діяльності;

дослідження публіцистичної спадщини;

аналіз соціальної комунікативної ролі ЗМІ й дослідження впливу на аудиторію;

різні аспекти вивчення мови ЗМІ;

дослідження проблематики ЗМІ, професійної етики, внутрішніх проблем журналістської діяльності.

Слід зазначити, що маловивченими залишаються такі аспекти сучасної журналістики, як свобода слова, взаємодія ЗМІ з владою й суспільством, процеси комерціалізації преси, телебачення й радіомовлення, проблеми становлення й формування сучасного фахівця ЗМІ, етичні принципи, правова й соціальна відповідальність, а також безпеки професійної діяльності журналіста. До гостро дискусійних питань в українській науці про журналістику належать проблеми жанрології.

Як відомо, жанр у журналістиці – це історично сформований стійкий тип медіатвору з відповідною структурою, способом засвоєння фактичного матеріалу та функціями. Журналістському жанру властиві суспільно-політичний зміст, різний рівень узагальнення фактичного матеріалу та різна конкретна роль у системі ЗМІ. Система жанрів радянської журналістики була сформована за єдиним критерієм (спосіб освоєння жанром життєвого матеріалу) у три групи: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні. Сучасні дослідники таку систему вважають недосконалою, і загалом поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи, на їх думку, є досить умовним. Останнім часом спостерігається розмивання кордонів жанрової організації журналістських текстів.

Проблемам жанрології присвячені праці таких вчених, як Д. Прилюк, В. Рубан, Г. Вартанов, Д. Григораш, І. Валько, В. Здоровега та ін.

3.Основні етапи розвитку української науки про журналістику. Журналістикознавчі засади Івана Франка

1 Українська наука про журналістику пройшла складний, важкий і дещо суперечливий шлях розвитку. Застосувавши хронологічно-тематичний та проблемно-регіональний принципи, можна виокремити шість періодів її розвитку.

Перший період (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) –зародження українського журналістикознавства.

На цей час припадає журналістикознавча діяльність Івана Франка, розвиток його ідей М. Грушевським та С. Єфремовим щодо принципу міжпартійності преси та демократизму. Перша спроба періодизації історії преси Західної України запропонована О.Маковеєм, дослідження М.Возняка та М. Щурата процесу формування української преси.

Другий період (20-ті роки ХХ ст.).

Цей період характеризується інтенсивністю розвитку історико-журналістської науки та майже повною відсутністю досліджень з теорії журналістики в Україні. Фактично журналістикознавчі праці І. Брика, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, які характеризуються науковим підходом до визначення самого предмета вивчення, історико-хронологічною систематизацією явищ ЗМІ, залученням багатого фактологічного матеріалу, засвідчили появу нової сфери знань – науки про журналістику.

Третій період (30-ті роки ХХ ст.).

Складний період, позначений комуністично-партійним та марксистсько-ленінським догматизмом. Дав окремі публікації, передусім харківських науковців, які так чи інакше сприяли еволюції українського журналістикознавства.

Четвертий період (40-ві роки ХХ ст.) – так званий емігрантський.

Характерною ознакою його було дослідження з історії української преси й теорії журналістики в контексті національно-визвольної боротьби.

П’ятий період (50-60-ті роки ХХ ст.) вважається становленням «української школи» теорії журналістики. У цей час закладалися основи та принципи українського журналістикознавства, які стали визначальними в науковому розвитку. Дослідження велися з питань теорії та історії журналістики, зокрема теорії публіцистики такими вченими, як Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк та ін.

Шостий період (70-80-ті роки ХХ ст.). Відбувається процес поглиблення наукових досліджень з історії, теорії та практики журналістики, вивчаються проблеми радіо і тележурналістики та особливості функціонування ЗМІ.

2 Зачинателями української науки про журналістику є Іван Франко та Осип Маковей. Їх ідеї розвинули М. Возняк, В. Щурат, І. Кревецький, В. Ігнатієнко, М. Грушевський.

Українську періодику досліджували М. Бернштейн, О. Дей, П. Федченко, В. Дмитрук, М. Шестопал, І. Дорошенко, В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, М. Нечиталюк, О. Мукомела, І. Крупський.

Проблемам теорії масової комунікації й практики журналістської діяльності присвячені наукові доробки Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, І. Прокопенка, Д. Григораша, Й. Цьоха, В. Полковенка, Є. Бондаря, І. Дем’янчука, А. Москаленка, В. Качкана, В. Шкляра, Б. Чернякова, В. Демченка, І. Михайлина, О. Олександрова, В. Лизанчука, В. Іванова, В. Різуна та багатьох інших.

Серед основних праць із різних проблем слід назвати дослідження історико-журналістського процесу такими вченими, як І. Франко «Симптоми розкладу в галицькій суспільності» (1878), «Українська альманахова література» (1887), «З останніх десятиліть ХІХ ст.» (1901), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), О. Маковей «П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики» (1898), Б. Грінченко «Тяжким шляхом: Про українську пресу» (1906), В. Щурат «Львівський тижневик з 1749 р.» (1907), «Початки української публіцистики (В соті роковини «Украинского вестника»)» (1916), М. Возняк «З зарання української преси в Галичині» (1912), «З-за редакційних куліс віденського Вісника та Зорі Галицької» (1912).

Теоретичним питанням журналістики присвячені праці: І. Франко «Альманах чи газета» (1891), «Поза межами можливого» (1900), «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), «Новини нашої літератури» (1907), «Передмова (до збірки «В наймах у сусідів»)» (1914), М. Грушевський «До наших читачів в Галичині» (1906), «Наша газета» (1907), «До наших читачів в Росії» (1907), «До наших читачів» (1907, 1908), «На українські теми. Видавнича криза» (1909), цикл статей «Відгуки з життя та письменства» С. Єфремова, написаних протягом 1906–1907 років.

Зародження української періодики в основі таких досліджень: І. Брик «Початки української преси в Галичині і львівська Ставропигія» (1921), М. Ясинський «До питання про початок української преси» (1923), В. Ігнатенко «Історія української преси та її вивчення» (1923), «Українська преса (1816–1923 рр.): Історико-бібліографічний етюд» (1926), І. Кревецький «Перша газета на Україні (Gazette de Leopol із 1776 р.)», «Початки преси на Україні, 1776–1850» (1927).

Українська преса, яка виходила протягом ста років, склала «Бібліографію української преси (1816-1916)» (1930) В. Ігнатенка.

Питання формування історії української преси покладені в основу таких досліджень: П. Федченко «Матеріали історії української журналістики: Випуск І. Перша половина ХІХ століття» (1959), О. Дей «Українська революційно-демократична журналістика. Проблеми виникнення і становлення» (1959), М. Бернштейн «Журнал «Основа» і літературний процес кінця 50-х – початку 60-х років ХІХ століття» (1959), В. Дмитрук «Нарис з історії української журналістики ХІХ століття» (1969), колективна «Історія української дожовтневої журналістики» (1983) та «Історія партійно-радянської преси в Україні» (1989).

Проблемам публіцистики присвячені такі праці: Ю. Лазебник «Проблеми літературної майстерності в журналістиці» (1963), «Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження» (1971), В. Здоровега «Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис» (1966), «У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності» (1969), «Пошуки істини, утвердження переконань. Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики» (1975), «Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики» (1979), «Питання психології публіцистичної творчості» (1982).

Загальних питань журналістської творчості торкаються праці: Д. Прилюк «Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми» (1973), «Теорія і практика журналістської творчості. Проблеми майстерності» (1983), довідник Д. Григораша «Журналістика у термінах і виразах» (1974).

3 Іван Франко, будучи журналістом європейського рівня, став одним із перших в Україні теоретиком журналістики. Він не залишив окремої теоретичної праці про журналістику, разом з тим в багатьох працях торкається журналістикознавчих проблем. Статті: «Альманах чи газета» (1891), «Поза межами можливого» (1900), «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), «Новини нашої літератури» (1907), «Передмова (до збірки «В наймах у сусідів»)» (1914), «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва « (1895) та монографія «Іван Вишенський і його твори» (1895) – складають чітку систему поглядів на журналістику як важливий чинник суспільного і культурного життя. Франко теоретично обґрунтував принципи і функції публіцистики, визначив її властивості й внутрішні закономірності. Він створив свою концепцію історії української журналістики, змалював цілі етапи розвитку української преси, дав характеристику багатьох періодичних видань від «Русалки Дністрової» (1837) до періодики початку ХХ століття, вказавши на їхню роль у політичному та культурному житті. Це такі праці, як «Симптоми розкладу в галицькій суспільності» (1878), «Українська альманахова література» (1887), «З останніх десятиліть ХІХ століття» (1901), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910).

Визначаючи шляхи розвитку української журналістики, Франко використав науковий метод історико-літературних досліджень, який передбачає розгляд культурних явищ залежно від національної свідомості народу, насиченості політичного життя та інших чинників.

Роздуми Франка – це ціла система наукових поглядів на журналістику (яку він вважав «вчителем і просвітителем суспільства») як соціальний інститут.

Одним із головних положень журналістикознавчої спадщини Франка є осмислення публіцистики, з’ясування її природи. Основне для публіциста – підтримка постійного контакту з життям суспільства, тобто критерієм будь-якого журналістського матеріалу є суспільно-політична функція опублікованого тексту. Головною функцією Франко вважав формування громадської думки, а основним завданням публіциста – «показати, крім моментального освітлення біжучих справ, також розвій найважливіших суспільно-політичних питань у короткій, по змозі популярній формі» [Т.39, 262].

Від журналіста він вимагав глибокого розуміння конкретної соціальної ситуації. Актуальність (основна ознака публіцистики), за Франком, – це відгук на ту чи іншу суспільно-політичну подію. Завдання автора – побачити в ній значне соціальне явище і проникнути у саму її суть.

У гостропубліцистичній статті «Наша публіка» він розкриває своє бачення взаємозв’язків: видання – журналіст – публіка та відстоює право читача отримувати різноманітну і правдиву інформацію, яка б задовольняла «економічні, громадські чи духовні» потреби [Т.18, 89 – 98].

Завдання публіцистики – впливати на громадськість, торкатися життєвих проблем читача, цікавити його. Вчений був переконаний: найголовніше знаряддя журналіста – слово.

Франко вважав, що цінність видання визначається не кількістю передплатників, а його якістю: змістом, тематикою, актуальністю, те, яке «не нехтуючи високими вселюдськими і народними ідеалами, вміє промовляти до широкої громади зрозумілою для неї мовою, вміє зацікавити, зігріти її до тих ідеалів».

Франко першим визначив принцип міжпартійності преси. Характеризуючи «Літературно-науковий вісник», який редагував з 1898-1906 рр., він писав, що це видання не могло бути органом «ані жодної політичної партії, ані жодної літературної школи: навпаки, задля свойого становища як одинокий літературно-науковий орган українсько-руської нації мусив давати місце різним поглядам» [Т.34, 494-495].

Значне місце у журналістикознавчому доробку вченого відведене ролі редактора, який повинен цінувати різні погляди та різні літературно-естетичні уподобання: «Всякий літературний твір, у кому видно іскру таланту та працю автора, всякий публіцистичний чи критичний голос, продиктований любов’ю до рідного слова й його поваги та щирим змаганням, автора до вияснення речі, а не якихось особистих, побічних цілей знаходив і знайде й на ділі місце на сторінках нашого видання (Л.-н. в.). Редакція, шануючи права своїх співробітників на свобідний вислів думки, особливо коли вони підписані і власною особою відповідають за неї» [Т.34, 495].

Торкався Франко й проблеми добору та вивчення фактів. Про їх важливість йдеться у повісті «Лель і Полель» [Т.17, 283 – 473].

Серед важливих чинників журналістської діяльності дослідник називає особистість журналіста, його моральні і людські цінності: чесність, порядність, відповідальність тих, у чиїх руках знаходиться друкований орган. Питання журналістської етики Франко порушує у статті «Дещо про нашу пресу» [Т.31, 62 – 68, 174 - 188]. Вказував він і на необхідність існування «пресового закону», про що йдеться в статті «Наша публіка» [Т.18, 89 – 98].

Отже, Франко одним із перших в Україні визначив завдання журналістики:

інформувати читачів про поточні події. Інформація має бути оперативною, систематичною, об’єктивною, правдивою. Від якості інформації залежать успіх і популярність газети;

формувати громадську думку шляхом загострення уваги до актуальних суспільних проблем та ведення публічної дискусії;

головний і визначальний принцип журналістики – принцип міжпартійності, що є запорукою об’єктивності та правдивості преси;

мати тісний контакт з політичним життям. Журналіст – літописець суспільних подій, активний їх учасник, аналітик соціальних явищ;

дотримуватися морально-етичних норм суспільного життя.

4. Методологія наукової діяльності

1 Методологія наукової діяльності – це процес, який передбачає сукупність конкретних прийомів, підходів, способів, дій, спрямованих на отримання нових наукових результатів, досягнення поставленої мети та виконання запланованих завдань. Методологія – сукупність методів дослідження, що застосовується в науці відповідно до специфіки об’єкта її пізнання.

Метод – спосіб пізнання явищ природи чи суспільного життя, прийом або система прийомів, що застосовуються в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо). Існує багато методів наукових досліджень. Серед найголовніших можна назвати такі: описові, аналізу документальної інформації, дослідження текстів.

2 Описові методи.

Історичний метод передбачає вивчення розвитку об’єктів дослідження в хронологічній послідовності. Вирізняють порівняльно-історичний та компаративний методи, коли шляхом порівняння виявляють загальне й особливе, а також причини цих подібностей і розходжень, зміни, що відбулися; зіставляють рівні розвитку досліджуваного об’єкта, визначають тенденції розвитку.

Біографічний метод передбачає дослідження подій на основі свідчень очевидців. Його використання можливе за умови, що зібрана інформація буде достатньою й панорамною.

У журналістикознавстві переважають три напрями біографічних досліджень: дослідження соціальних механізмів регулювання життя індивіда, соціальної зумовленості долі окремої людини; реконструкція соціального досвіду і його смислових структур, зокрема колективної історичної свідомості, субкультурних стильових форм.

Класифікація. Для з’ясування зв’язків і закономірностей розвитку досліджуваних об’єктів використовується класифікація, основним чинником якої є групування, що дає змогу поділити цілісну сукупність об’єктів або даних на однорідні групи так, щоб розходження всередині групи були менші, ніж між групами. При групуванні важливо забезпечити однорідність і порівнюваність ознак, за якими здійснюється розподіл.

Класифікація за певними ознаками й критеріями дає змогу виявити загальні закономірності в різних явищах дійсності, окреслити можливі причинно-наслідкові зв’язки між різнорідними фактами. Саме класифікація дає змогу побачити наявність причинно-наслідкових залежностей.

Типологія – метод (результат) наукового пізнання, систематизації, класифікації (зокрема газет, журналів, телерадіопрограм) на основі загальних для них ознак і властивостей. Цей метод зорієнтований на пошук стійких ознак і властивостей досліджуваних об’єктів. Центральне поняття типології – тип як модель, що відбиває деякі істотні ознаки певної кількості явищ, але свідомо ігнорує несуттєві ознаки.

Типологізація – виявлення подібності й розходження досліджуваних соціальних об’єктів чи явищ, пошук надійних способів ідентифікації їх, а також критеріїв групування в межах прийнятої дослідником моделі. Її результатом є виділення певних типів досліджуваних об’єктів чи явищ. Типологія відрізняється від класифікації: «клас» – це та чи інша сукупність реальних об’єктів, тоді як «тип» – деякий ідеальний об’єкт, сконструйований дослідником на основі поєднання ряду ознак.

Типологічний аналіз передбачає аналіз кожного видання на фоні вже існуючих, розгляд досліджуваного ЗМІ з погляду того, чи має видання свою нішу й наскільки точно в неї вписується, наскільки відповідає поточній масово-інформаційній ситуації.

3 Методи аналізу документальної інформації.

Будь-яка інформація, зафіксована в друкованому чи рукописному тексті, на фото- чи кіноплівці, на цифрових носіях тощо – документальна інформація. У журналістикознавстві поняття документації відрізняється від загальновживаного (документи – матеріали офіційних органів).

Класифікація документів. За способом фіксування інформації розрізняють письмові, статистичні, іконографічні (кіно-, фотодокументи, картини тощо), фонетичні (магнітофонні записи, грамплатівки, CD-записи тощо), технічні (креслення, технічна творчість). Розрізняють цільові документи, тобто обрані самим дослідником, та наявні документи. За ступенем персоніфікації документи поділяються на особисті й безособові. Особисті – це документи індивідуального обліку (листи, щоденники, заяви, медичні картки, мемуарні записи та ін.). Безособові – статистичні або інші архіви, матеріали преси, протоколи зборів тощо.

Залежно від статусу документи поділяються на офіційні (протоколи, урядові матеріали, постанови, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані державної та відомчої статистики, архіви, звітність тощо) і неофіційні (особисті документи, а також складені приватними громадянами безособові документи, наприклад, статистичні узагальнення, виконані якимсь дослідником на основі власних спостережень).

За джерелом інформації документи поділяються на первинні та вторинні. До первинних належать, наприклад, записи прямого спостереження. До вторинних – обробка даних прямого спостереження, узагальнення чи опис на основі первинних джерел.

У журналістикознавстві документи є головним джерелом інформації, яку доповнюють дані опитувань, спостережень чи експериментів. Матеріали ЗМК (газети, журнали, програми радіо і телебачення, кінофільми) є особливою групою документів.

4 Методи дослідження текстів. Традиційні – визначають тему й ідею, аналізують образи, жанри, оцінюють художньо-стилістичні засоби тощо.

Новітні базуються на психологічних особливостях людини, що відображається в її мові: на рівні граматики (перевага відмінків, часових форм, форми стану), чи лексики (наприклад, переважне вживання конкретного слова з ряду синонімів).

Психіатричний метод виявляє в тексті характеристики його автора, що мають ту чи іншу акцентуацію (переважну спрямованість) – параноїдну, демонстративну (істероїдну), депресивну, збудливу, гіпертимну.

Психоаналітичний підхід оцінює наявність у тексті лексики, яка належить до сексуальної символіки, до прихованої агресивності тощо.

Мотиваційний аналіз визначає вираженість у тексті предикатив мотивації за чотирма групами мотивів: фізіологічні, влади, особистих досягнень і приналежності.

Емоційно-лексичний аналіз дає змогу оцінити емоційну насиченість тексту, структуру оцінки за найбільш значущими емоційно-оцінними критеріями, а отже, визначити емоціогенність тексту.

Фоно- і кольоросемантичний виявляє неусвідомлювані фонетичні, ритмічні, колірні, асоціативні та інші емоційні компоненти тексту. Діагностика мета-програм передбачає оцінку задіяних у тексті каналів репрезентації; аналіз суб’єктивної організації простору, часу і руху; оцінку мовного втілення категорії «свій/чужий» тощо.

Контент-аналіз досліджує значеннєвий зміст тексту, морфологічний – його зовнішню форму. Ці методи придатні й для дослідження розмовної мови об’єкта інтересу. Спільне їх використання дає змогу доволі повно намалювати психологічний портрет автора тексту. Такий аналіз базується на кількох принципах психологічного плану.

Кожна людина індивідуальна, отже, створюючи якийсь текст, вона обов’язково привнесе в нього особисте: інформацію про себе (життєве кредо, досвідченість, професійний і загальноосвітній рівень). Завдання в тому, щоб правильно розшифрувати приховане між рядків: будь-який текст відбиває поточний стан автора, його психіки й емоцій. Кожна людина проектує себе на те, що пише. От чому важко ідентифікувати тексти, написані формалізованою казенною мовою. Чим текст ближче до стереотипу, тим важче зрозуміти сутність його автора. І навпаки, чим далі текст відходить від шаблона, тим більше різної інформації про його автора можна одержати.

Оскільки мета цього методу – формалізація змісту й засобів його вираження, потрібна адекватна мова опису, адекватний інструментарій. Найпридатнішим інструментарієм для цього можна вважати контент-аналіз (аналіз змісту) писемних творів. Його можна віднести до кількісно-змістових методів дослідження. Він передбачає пошук у тексті мовних індикаторів, оцінювання співвідношення з іншими одиницями й зі змістом усього твору.

Контент-аналіз – це метод збирання кількісних даних про досліджуване явище чи процес, які містяться в документах. Тут під документом розуміється все написане або вимовлене, усе, що стало комунікацією. Контент-аналізові піддають книги, газетні чи журнальні статті, оголошення, телевізійні виступи, кіно- та відеозаписи, фотографії, гасла, етикетки, малюнки, інші твори мистецтва, а також, зрозуміло, й офіційні документи.

Основне завдання контент-аналізу діагностичне: на основі масиву текстів реконструювати картину світу автора (газети, телеканалу тощо), виділити значущі елементи опису тем та інтерпретувати їх.

Контент-моніторинг. З появою текстів в електронному вигляді розвивається контент-аналіз інформації великих обсягів – баз даних та інтерактивних медіа-засобів. Для автоматизованого пошуку інформації в Інтернеті застосовують моніторинг ресурсів, який ґрунтується на контент-аналізі й має назву контент-моніторинг. Поява такого різновиду контент-аналізу спричинена насамперед потребою систематичного відстеження тенденцій і процесів у постійно оновлюваному інформаційному середовищі. Контент-моніторинг – це змістовий аналіз інформаційних потоків, який відбувається постійно протягом тривалого часу й має на меті отримання певних якісних і кількісних зрізів. При цьому сучасні методи контент-аналізу дають змогу здійснювати не лише аналіз значення текстів (статистична семантика), а й аналіз значення символів (семіотика), у тому числі контент-аналіз зображень. Контент-моніторинг лежить в основі системи автоматичного реферування.

Останнім часом пізнавальні можливості контент-аналізу розширюються; цей метод дедалі ширше використовують не лише для опису, а й для якісно нової інтерпретації змісту текстових повідомлень. За допомогою контент-аналізу розробляють так звані «сітки смислових категорій» досліджуваних текстів. Такі сітки дають змогу визначити закладені в тексті цінності, установки, моделі поведінки, вияви, які норми впроваджуються у свідомість реципієнтів. Якщо при цьому знати, на кого зорієнтоване те чи інше повідомлення, то, враховуючи характеристики цільових груп, можна спрогнозувати ефективність його впливу.

Контент-аналіз можна використовувати і як основний метод, спрямований на отримання важливої інформації про досліджуване явище і як допоміжний метод або процедуру обробки даних, отриманих в інших дослідженнях або як один із методів у комплексі з іншими.

За його допомогою встановлюють міру ефективності політичних слоганів і пропаганди, вивчають стереотипи свідомості різних соціальних груп, виявляють відмінності в трактуванні певної події різними ЗМІ тощо. Цей метод активно використовують представники різних соціогуманітарних наук (історики, політологи, психологи, юристи, мовознавці, літературознавці, економісти, педагоги та ін.), коли намагаються встановити об’єктивні ознаки різноманітних людських комунікацій.

5 Спостереження.

Спостереження – це пряма реєстрація подій очевидцем. Спостерігач або самостійно спостерігає події, що відбуваються, або користується даними спостережень інших осіб (чи приладів).

Під час спостереження виникають труднощі як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Об’єктивні – це те, що в журналістикознавстві дослідник часто має справу із ситуаціями чи явищами соціального життя, які не можна точно відтворити. Суб’єктивні пов’язані з людським фактором, оскільки дослідник зіштовхується з емоціями. Якість отриманої первинної інформації залежить від суб’єктивної оцінки людей, їхніх ціннісних орієнтацій, інтересів, стереотипів тощо. До того ж люди можуть змінити свою поведінку, довідавшись, що за ними спостерігають.

Спостереження не пасивний акт фотографічного відображення реальності дослідником, бо все, що він бачить і чує, проходить крізь призму його свідомості. Вплив установок, стереотипів і досвіду спостерігача може призвести до упередженості, перекручувань спостережуваного явища. Уподобання, звичні способи сприйняття дослідника можуть «програмувати» спостереження, зосереджуючи увагу лише на певних фрагментах спостережуваного явища.

Слід зазначити, що спостереження як самостійний метод краще застосовувати в таких дослідженнях, які не вимагають репрезентативності даних (наприклад, у попередніх наукових розвідках), а також тоді, коли інформацію не можна отримати ніякими іншими методами.

Спостереження може бути структурованим й неструктурованим; проводитися в польових умовах або лабораторії, систематично чи несистематично, за участю дослідника чи без нього.

Систематичне спостереження передбачає визначення часу, періоду, ситуації дослідження, а несистематичне характеризується спонтанністю.

Стимулююче спостереження передбачає вплив дослідника на події, які він спостерігає. Дослідник створює певну ситуацію й оцінює реакцію на таке втручання.

Наукове спостереження передбачає чітке формулювання завдання, конкретну дослідницьку мету, проходить планомірно, систематично, постійно контролюється, його дані фіксуються в протоколах (щоденниках) за заздалегідь визначеною системою. Наукове спостереження дає можливість не лише збирати факти, а й робити узагальнення.

Наукове спостереження має низку переваг порівняно над опитуванням: не залежить від бажання об’єкта співпрацювати; дає можливість спостерігати неусвідомлювану поведінку об’єкта.

6 Опитування.

Серед основних груп опитувань вирізняються інтерв’ю та анкетні опитування, які мають усну й писемну форму. Опитування бувають різні, це залежить і від кола опитуваних, і кількості одночасно опитуваних, і кількості тем, які виносяться, й рівня стандартизації (довільна схема опитування, структуроване опитування, цілком стандартизоване опитування), й частоти опитування (одно- чи багаторазове опитування (панель)).

Багаторазове опитування (панель) характеризується такими ознаками: постійністю предмета й теми дослідження; постійною періодичністю проведення та постійною сукупністю респондентів.

Опитування може мати різні завдання: соціометричні – спрямовані на отримання інформації про взаємовідносини в малих групах; стандартизовані – призначені для отримання статистичної інформації; глибинні – спрямовані на отримання пошукової інформації; фокусовані – збирання відомостей про конкретну ситуацію

Опитування є особливим актом комунікації між інтерв’юєром і респондентом. Під час його проведення слід пам’ятати таке:

Респондент зацікавлений в опитуванні, він знає, хто й навіщо його опитує; не зацікавлений видавати неправдиву інформацію й однозначно розуміє зміст кожного запитання.

Запитання не містить кількох запитань, вимагає однозначної відповіді й не носить образливого забарвлення, не принижує респондента. Кількість запитань не перевтомлює респондента, але є достатньою для одержання необхідної інформації.

Інтерв’юєр поводиться нейтрально і не демонструє своє ставлення ні до запитань, ні до відповідей.

Треба пам’ятати, що дані, отримані шляхом опитування, носять суб’єктивний характер.

5. Технологія наукової роботи

1 Наукове вивчення передбачає здатність критично осмислювати наукову інформацію, оцінювати її переваги і недоліки, знаходити власні рішення, висовувати нові ідеї, проводити самостійно експеримент, накопичувати й аналізувати необхідні факти, узагальнювати їх, систематизувати, теоретично пояснювати та оформляти у вигляді наукової роботи. У науці важливо не тільки встановити новий факт, а й дати йому пояснення з позицій сучасної науки, з’ясувавши його теоретичне, загальнопізнавальне або практичне значення.

Накопичення наукових фактів у процесі дослідження – завжди творчий процес, в основі якого лежать задум автора і його ідея. Науковій ідеї притаманні усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного перетворення дійсності. Розвиток ідеї до стадії її завершення здійснюється як процес наукового дослідження.

2 Правильно обрати тему дослідження – це наполовину забезпечити успішне її виконання. Розрізняють три види тем: тема як результат розвитку теми; ініціативна тема; замовлена тема.

При обранні теми головними є актуальність, новизна і перспективність, наявність теоретичної бази, можливість отримання певних результатів. Відтак, обравши тему, треба усвідомити сутність пропонованої ідеї, її новизну й актуальність, теоретичну важливість і практичну значущість. Наукова новизна означає в науці факт відсутності подібних результатів до їх публікації, тобто наявність вперше сформульованих і змістовно обґрунтованих теоретичних положень, які суттєво впливають на досягнення нових соціально-економічних результатів. Новими можуть бути тільки ті положення наукової роботи, які сприяють подальшому розвитку журналістикознавства загалом чи окремих його напрямів. Новизна досліджень полягає й у введенні до наукового обігу досі не використовуваних джерел, з’ясуванні генезису розвитку науки про журналістику, у розкритті закономірностей та основних шляхів розвитку українського журналістикознавства. Завдання автора – вміти визначити новизну свого наукового результату.

Оцінюючи актуальність обраної теми, не можна ставити її в залежність від політичної ситуації чи то інших кон’юнктурних підходів.

Щодо практичної значущості обраної теми слід зазначити, що вона залежить від характеру конкретного наукового дослідження й полягає у публікації основних результатів дослідження, використанні наукових розробок у навчальному процесі, у використанні наукових результатів у подальших розробках тощо.

На початку проведення наукового дослідження необхідно мати його план, хоча б попередній, тобто такий, який може багато разів коригуватися, проте дасть змогу систематизувати й упорядкувати всю наступну діяльність. Попередній робочий план тільки в основних рисах дає характеристику предмета дослідження і надалі уточнюється, але основне завдання не повинне змінюватися. Він має довільну форму, зазвичай це план-рубрикатор, який складається з переліку рубрик, об’єднаних внутрішньою логікою дослідження даної теми. Авторові необхідно усвідомити черговість і логічну послідовність запланованих пунктів. Логічна послідовність диктує розкриття сутності завдання. Важливо навчитися знаходити в роботі головне, вирішальне, те, на чому треба зосередити в даний час усю увагу. Це дасть можливість знайти оптимальні шляхи досягнення поставленої мети, виявити всі доступні резерви для виконання задуму та ідеї, обрати необхідні методи і прийоми дій.

Під час роботи можуть бути складені плани кількох видів. Складаючи план, треба врахувати реальні можливості, бажане не повинне підміняти дійсність. Головне, у творчому дослідженні план має бути динамічним, рухливим, не сковувати розвиток ідеї та задуму, зберігати певний чіткий і визначений науковий напрям у роботі.

3 Вивчення опублікованих за темою дослідження наукових праць починається відразу після визначення задуму наукової розвідки, що знаходить своє відображення і в темі, і в робочому плані. Такий підхід дає можливість шукати наукові джерела за обраною темою цілеспрямовано і краще опрацювати матеріали, опубліковані у працях інших учених, оскільки витоки основних положень проблеми фактично завжди закладені в більш ранніх дослідженнях.

Під час читання відібраної літератури потрібно робити помітки, бажано на одному боці аркуша стандартного формату. Це дасть надалі змогу компонувати матеріал у будь-якому порядку. Важливе значення має обробка записів у міру їх накопичення. При цьому треба виявити максимальну організованість. За систему зберігання записів можна взяти початковий план дослідження. Потім увесь матеріал необхідно систематизувати, виключити зайве. Подальша обробка матеріалу дасть відповідь на питання щодо зібраної інформації. Дослідник у пошуку літератури спочатку з’ясовує перелік періодичних видань, з яких сподівається отримати необхідну інформацію. Добре складений перелік навіть при побіжному огляді заголовків джерел допомагає усвідомити обсяг потрібної інформації. Необхідно переглянути всі види джерел, зміст яких пов’язаний з темою наукового дослідження. Якщо такий перелік виявиться дуже великим, слід обмежити параметри бібліографічного пошуку. Коли з даного питання існує бібліографічний довідник, його треба використати, водночас перевіривши його повноту.

Вивчати літературу необхідно в оригіналі й одразу робити повний бібліографічний опис. Знайдену інформацію треба ретельно відбирати, осмислювати й оцінювати. Це і стане основою для отримання нового знання. Зазвичай використовується не вся інформація, що міститься у певному джерелі, а тільки та, яка має безпосереднє відношення до теми і є найбільш цінною й корисною. Критерієм оцінювання вивченого є можливість використання його в науковій роботі.

Огляд літератури за темою демонструє вміння дослідника систематизувати джерела, критично їх розглядати, виділяти суттєве, оцінювати зроблене раніше іншими дослідниками, визначити головне у сучасному стані вивчення теми.

Відбір наукових фактів – творчий процес, який потребує цілеспрямованої праці. Віддзеркалення об’єктивних властивостей речей і процесів – це складові елементи основ наукового знання, тобто наукові факти, які характеризуються такими властивостями, як точність, об’єктивність, достовірність, новизна.

Новизна наукового факту засвідчує появу принципово нового, невідомого до цього часу процесу, явища чи предмета. Це не обов’язково наукове відкриття, це нові знання про те, чого ми досі не знали. Точність наукового факту визначається сукупністю найсуттєвіших ознак, явищ, предметів, подій, їхніх кількісних чи якісних показників. При доборі фактів необхідно бути науково об’єктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування.

Достовірність наукового факту ґрунтується на його реальному існуванні, яке підтверджується при побудові аналогічних ситуацій. За відсутності такого підтвердження достовірність наукового факту піддається сумніву. Достовірність наукових фактів залежить і від достовірності першоджерел, від їх цільового призначення і характеру їхньої інформації. Саме тому слід з’ясувати характер першоджерела, науково-професійний авторитет його автора.

Основною формою фактичного матеріалу є цитати. Органічно вплетені у текст, вони складають невід’ємну його частину. Цитати відіграють важливу роль у процесі аналізу і синтезу наукової інформації, а також слугують підтвердженням окремих результатів. Відштовхуючись від їх змісту, дослідник створює систему переконливих доказів, необхідних для об’єктивної характеристики предмета, явища чи процесу, які вивчаються. Кількість цитат визначається потребами розроблення теми.

6. Загальна схема наукового дослідження

1 Наукову роботу оцінюють не тільки за новизною, актуальністю та прикладною значущістю отриманих результатів, а й за умінням автора обирати такий порядок подання наукових фактів, який найпереконливіше розкриває його творчий задум, тобто композицію дослідження. Слід зазначити, що немає і не може бути жодного стандарту композиції наукового дослідження, хоча й маємо певну сталість основних елементів, які склалися традиційно:

- вступ, де обґрунтовуються актуальність обраної теми, мета роботи, її завдання, об’єкт і предмет дослідження;

- основна частина, зміст якої точно відповідає темі й повністю її розкриває, передбачає опис процесу дослідження;

- висновки виконують роль закінчення, обумовленого логікою проведення наукового дослідження.

2 Обґрунтування актуальності обраної теми – обов’язкова складова будь-якої наукової роботи. Вона передбачає розуміння й оцінку дослідження з точки зору своєчасності, наукової й соціальної значущості, характеризує теоретично-професійну зрілість і підготовку автора. Для з’ясування актуальності теми наукової статті достатньо 2-3 речення, які висвітлюють сутність проблемної ситуації.

З’ясувавши значущість наукового питання: навіщо досліджується і кому це потрібно, чітко й однозначно визначається наукова проблема, тобто про що ця стаття. Потім зазначається, що й ким зроблено до вас, показати, де пролягла межа між знанням і незнанням з предмета дослідження.

3 Для з’ясування стану розробки обраної теми складається короткий огляд найважливішої літератури, з якого можна зробити висновок, що дана тема не розкрита (розкрита частково, не в тому аспекті тощо) і тому вимагає подальшого розроблення. Цей висновок повинен логічно випливати з огляду джерел.

4 Від постановки наукової проблеми і доведення, що та її частина, яка є темою даної наукової роботи, не розроблена або не достатньо висвітлена, логічно перейти до формулювання мети вашої наукової роботи. Не слід у формулюванні мети вживати слова «дослідження», «вивчення», бо вони вказують на засіб досягнення мети, а не на її саму.

5 Обов’язковим елементом вступу є визначення об’єкта і предмета дослідження. Об’єкт – це процес або явище, яке породжує проблемну ситуацію та обране для вивчення. Предмет міститься в межах об’єкта. Об’єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об’єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження, визначає тему дисертаційної праці, яка позначається на титульному аркуші як її назва.

Як інструмент добування фактичного матеріалу та необхідна умова досягнення поставленої мети зазначаються методи і технологія дослідження, дається характеристика основних джерел отримання інформації.

6 Слід зазначити, що кожне наукове дослідження має два рівні – емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів, й теоретичний, де досягається синтез знань (у формі наукової теорії). Опис цього процесу, послідовність викладу, взаємозв’язок рівнів, їх структурування залежать від теми, мети, сутності кожного конкретного дослідження. Головними залишаються стислість, чіткість, умотивованість, логічна послідовність та аргументованість викладу матеріалу згідно з вимогами до наукових праць, які подаються до друку.

У цій частині наукової роботи викладають основні положення власних досліджень із зазначенням того нового, що вноситься у розроблення заявленої проблеми. Автор дає оцінку повноти вирішення поставлених завдань, достовірності одержаних результатів, порівнює їх з аналогічними результатами, обґрунтовує потребу додаткових досліджень. Виклад матеріалу основної частини підпорядковується одній провідній ідеї, конкретно зазначеній автором.

7 У висновках стисло й чітко формулюють наукові та практичні результати, одержані в дослідженні, наголошуючи на якісних та кількісних показниках, здобутих у результаті проведеної роботи. Висновки – це синтез накопиченої в основній частині наукової інформації, тобто послідовне логічно струнке викладення підсумкових результатів у їх співвідношенні з метою і конкретним завданням, поставленим і сформульованим у вступі.

7. Основні прийоми викладу наукових матеріалів

1 Наукова діяльність передбачає декілька можливих прийомів викладу наукових матеріалів. Зрозуміло, що кожен дослідник намагається донести свої думки, точки зору, напрацювання у найбільш прозорому вигляді.

Одні вважають, що для цього досить лише коротко описати хід дослідження і детально викласти кінцеві результати. Інші ніби вводять читача до своєї творчої лабораторії, не поспішаючи, ведуть його від етапу до етапу, детально і послідовно розкриваючи методи своєї роботи, її успіхи і невдачі, весь хід процесу дослідження. Так перед реципієнтом проходить весь важкий шлях пошуку дослідника від творчого задуму до заключного етапу роботи – підведення підсумків, формулювання висновків і пропозицій.

Для студентської наукової роботи більш прийнятним є другий варіант викладення, який дає змогу краще виявити спроможність студента до самостійної науково-дослідної роботи. Це сприяє повнішому виявленню глибини його наукової ерудиції в галузі науки про журналістику і спеціальних знань з питань журналістикознавства.

Відтак в арсеналі студентів, які виконують студентські наукові дослідження, є кілька методичних прийомів викладу наукових матеріалів: послідовний, цілісний, вибірковий. Послідовний виклад матеріалу дисертації потребує більших витрат часу, бо автор не може переходити до наступного розділу, не закінчивши роботу над попереднім. А для обробки одного розділу необхідно часом перевірити кілька варіантів, аби знайти кращий з них. Водночас матеріал, який майже не потребує чорнової обробки, чекає черги і лежить без руху.

Цілісний прийом. Тут знадобиться майже вдвічі менше часу на підготовку кінцевого варіанта рукопису, бо спершу пишеться чернетка всього твору, ніби грубими мазками, потім відбувається його обробка в частинах і деталях.

Вибірковий виклад матеріалів також часто застосовується здобувачами. У міру готовності фактичних даних автор обробляє матеріали у будь-якому зручному для нього порядку, подібно до того, як художник пише картину, – не обов’язково з верхньої або нижньої частини. Тому обрати можна саме той прийом викладання, який видається найбільш прийнятним для перетворення так званого чорнового рукопису на проміжний або остаточний.

Перед тим, як переходити до остаточної обробки чорнового рукопису, корисно обговорити основні положення його змісту з науковим керівником.

Коли основний текст чорнового рукопису готовий, зібрано всі необхідні матеріали, зроблено відповідні узагальнення та є схвалення наукового керівника, починається докладне редагування тексту рукопису. Студент ще раз перевіряє відповідність назви роботи її змісту, уточнює композицію наукової розвідки й перевіряє переконливість аргументів на захист своїх наукових висновків.

Слід зазначити, що важливе значення має поділ тексту на складові частини, які віддзеркалюють схему наукового дослідження й позначаються абзацом. Абзац – композиційний прийом для об’єднання кількох речень, які передають нову спільну думку та увиразнюють її, надаючи довершеності. Абзац, із притаманною йому цілісністю виразу, забезпечує послідовність викладу фактів, внутрішню логіку їх висвітлення. Тому правильне розбиття наукової роботи на абзаци суттєво полегшує її читання й сприйняття.

2 Важливе значення в науковому дослідженні має заголовок, який націлює на досліджувану проблематику.

Заголовок не може скорочувати або розширювати обсяг закладеної наукової інформації. Не рекомендується до заголовків вводити слова на позначення загальних понять, вузькоспеціальних чи місцевих термінів, скорочені слова чи абревіатури.

Заголовок у науковому дослідженні має бути по можливості коротким, але й не надміру лапідарним. Чим коротший заголовок, тим він ширший за своїм змістом. Особливо небажані заголовки з одного слова, оскільки не дають уявлення про тему розміщеного під ним наукового тексту. Намагання докладно передати в заголовку зміст наукової розвідки суттєво ускладнює її смислове сприйняття.

8. Мова й стиль наукової роботи

1 Мовно-стилістична культура наукової роботи чи не найкраще демонструє загальнокультурний рівень її автора.

Мова і стиль дослідження має відповідати нормам та критеріям сучасної української літературної мови, зокрема її науковому стилю, що склався під впливом так званого академічного мовного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної й аналітично опрацьованої запозиченої точок зору з метою встановлення наукової істини.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з роздумів, метою яких є доведення істини, виявлених у результаті дослідження фактів дійсності.

Особливістю наукової мови є відсутність емоційно-експресивної лексики. Звідси домінуюча форма оцінки – констатація ознак, притаманних слову, яке визначають.

2 Науковий текст характеризується смисловою завершеністю, цілісністю й логічною послідовністю. Найважливішим засобом вираження зв’язків є специфічна фразеологія, що вказує на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже і т. ін.), заперечення (проте, тимчасом, але у той час як, тим не менше, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (відтак раніше ніж перейти до, звернімося до, розглянемо, зупинимось на, розглянувши, перейдемо до, необхідно зупинитися на, необхідно розглянути), результат, висновок, підсумовуючи, слід сказати). Засобами логічного зв’язку можуть виступати також займенники, прикметники, дієприкметники (цей, той, такий, зазначений, названий, вказаний тощо).

Не завжди ці та подібні їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрідними дороговказами, які попереджають про повороти думки автора, інформують про особливості його творчого шляху. Слова «дійсно», «зрозуміло», «насправді» вказують, що наступний текст повинен бути доведенням, «з іншого боку», «навпаки», «але» готують читача до сприйняття протиставлення, «бо», «оскільки» – пояснення.

До обов’язкових вимог об’єктивності викладу матеріалу належить посилання на джерело повідомлення, автора висловленої думки. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (на думку, за даними, за словами, як слушно зазначає).

Інколи зазначені словосполучення не тільки допомагають окреслити хід думки дослідника, а й сприяють удосконаленню композиції роботи. Вони, відіграючи роль невиділених частин, роз’яснюють внутрішню послідовність викладу, а тому в науковому тексті дуже потрібні.

Фразеологія наукової прози є вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між частинами висловлювань («як показав аналіз», «на підставі отриманих даних», «підсумовуюче сказане», «звідси випливає, що» тощо), з іншого боку, позначити певні поняття, будучи, по суті, термінами.

3 Серед особливостей наукової мови, котрі суттєво впливають на мовно-стилістичне оформлення дослідження слід відзначити наявність великої кількості іменників із абстрактними значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення тощо.).

У науковій прозі широко використовуються відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з граничною точністю називати достатні і необхідні ознаки понять.

Використовуючи якісні прикметники, перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбільш», «найменш».

Дієслово і дієслівні форми несуть особливе інформаційне навантаження. Дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі ходу дослідження, доведення, в описі будови приладів і машин.

Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують відношення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше – дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження ( «У цій статті розглядаються»).

У науковій мові особливо поширені вказівні займенники «цей», «той», «такий». Вони не тільки конкретизують предмет, але й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, «Ці дані служать достатньою підставою для висновку...»). Займенники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретність їх значення в науковій роботі не використовуються.

За традицією у наукових працях замість «я» використовувати «ми», з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як колективу додає об’єктивізму. Справді, вираз авторства через «ми» дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напряму.

4 Синтаксис наукового стилю також має свої особливості. Окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступним ланцюжком. Для тексту дослідження, який потребує складної аргументації й виявлення причинно-наслідкової залежності, властиві складні речення різних видів з чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності: завдяки тому, що; між тим як; тому що; замість того, щоб; з огляду на те, що; зважаючи на те, що; внаслідок того, що; після того, що; в той час, як тощо.

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення, оскільки підпорядковуючі конструкції відбивають причинні, часові, наслідкові, умовні зв’язки, а окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов’язані між собою. Частини ж складносурядного речення немов би нанизуються одна на іншу, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі елементи якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.

Безособові, неозначено-особові речення вживаються при описі фактів, явищ та процесів.

Писемна форма наукової мови має й суто стилістичні особливості. Об’єктивність викладу – основна її риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначання ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (дійсно, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).

5 На рівні цілого тексту для наукового стилю важливою прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Науковий текст характеризується тим, що його складають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це обумовлює точність їх словесного виразу і, таким чином, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам з’являється можливість у короткій та економічній формі давати розгорнуті визначення й характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ. Як відомо, термін – це не просто слова, а втілення сутності даного явища. Отже, добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.

Не допустиме використання в науці професіоналізмів. Професіоналізми – це не наукові поняття, а умовні, у вищому ступені диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. В основі професіоналізмів лежить побутове уявлення про наукове поняття.

Рисами, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність – одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити значення написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи тієї фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.

Точність наукової мови забезпечується ще й дотриманням стилістичних норм і зв’язків слів у реченні. Порушення їх породжує неправильне тлумачення висловленої думки.

Ще одна вимога наукового стилю – його ясність, тобто доступність і дохідливість написаного. Практика показує, що багато непорозумінь виникає там, де автор використовує багатозначні слова і словосполучення.

Простота викладу сприяє розумінню наукової роботи. Проте не можна ототожнювати простоту з примітивністю.

Слід пам’ятати й про таку рису, як стислість, реалізація якої потребує уникнення зайвих слів, іншомовних, які дублюють українські, невиправданих повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вираз служать меті, яку можна сформулювати так: якомога точніше й стисліше донести сутність дослідження.

9. Загальні правила цитування та посилання на використані джерела

1 Обов’язковим елементом наукової роботи є огляд джерел, за допомогою яких з’ясовується стан розробки порушеної проблеми й підтверджується необхідність подальшого її розроблення. Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору дослідник наводить цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного висловлювання може спотворити зміст, закладений автором.

Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати починається і закінчується лапками й наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий в джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»;

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

в) кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;

г) при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладанні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні посилання на джерело;

д) цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо це знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу;

е) якщо необхідно виявити ставлення автора наукової роботи до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак запитання;

є) якщо автор дослідження наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора роботи, а весь текст застереження вписується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є (курсив наш – О.Т.), (підкреслено мною – О.Т.), (розрядка моя – О.Т.).

2 При використанні монографій, оглядових статей, інших джерел, які мають велику кількість сторінок, необхідно точно вказувати номери сторінок джерела, на які дається посилання.

Посилання в тексті роблять у квадратних дужках згідно з їхнім переліком, наприклад [1, 7], де один – це номер джерела, сім – сторінка.

Бібліографічний апарат у науковому дослідженні – це не тільки ключ до використаних автором джерел, а й свідчення розуміння ним наукової етики й культури. Саме з нього можна зробити висновок про рівень ознайомлення дослідника з літературою за заявленою темою. Бібліографічний апарат наукової роботи складається з бібліографічного списку (списку використаних джерел) і бібліографічних посилань, які оформлюються відповідно до чинних стандартів.

Список використаних джерел – елемент бібліографічного апарату, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел і розміщується після висновків у послідовності використання. Такий список – одна з суттєвих частин наукової роботи, що віддзеркалює самостійну творчу працю її автора і демонструє ступінь фундаментальності проведеного дослідження.

Бібліографічний опис складають безпосередньо за друкованим твором або виписують з каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв та ін. Завдяки цьому можна уникнути повторних перевірок, вставок пропущених відомостей.