МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Митрополит Андрій Шептицький
Роботу виконав:
Микулин Юрій
ЛЬВІВ 2 0 0 9
Андрій Шептицький, Митрополит Галицький
Невже ж знайшовся колись чоловік, обдарований від Бога апостольським духом, який бачучи сотки мільйонів душ невірних, ділив би їх кордонами країн і сказав би собі: «я буду навертати тут лише тих кільканадцять тисяч. І цього буде досить із мене». Такий, що поклав би перед собою таку вузьку границю, ніколи не був би апостолом у Христовому дусі.
Цього не розуміли тоді; недуга схизми вже на Поділлі почала робити спустошення, а сама думка, що лікуючи її — водночас виринає небезпека, що ця пошесть може дальше поширитися і як у таких випадках буває — страх дораджував людям: нехай другі гинуть, лише щоби ми не заразилися.
Пам'ятаю одну дискусію Романа з дуже шанованим і розумним священиком. Роман казав, що коли Василіяни присвятяться тільки поборюванню схизми, то було би так, гейби вони нічого для Церкви не зробили. Тамтой гнівно відповів, що навернути хоч би одну душу — це вже багато значить, бо не в кількості справа. І так вони оба — хоч займали два різні становища в своїх поглядах щойно в дефініції, що одна душа приєднана для неба багато значить, зокрема тоді, коли здобувається її ціною власного життя, але не можна рівняти її з множеством зла, що криється в єресях, а для самої Церкви само лише підтримування унії, це все ще замало. Один говорив зі священичого становища, а другий з церковного.
Тільки нечисленні не гіршилися би поглядами Романа, якщо він частіше виголошував би їх, бо лише любов'ю Христовою можна далі ширити Його науку; отже не зважаючи на нагаї, тюрми й переслідування, треба любити наших ворогів, щоби їм принести спасення, бо неможливо навернути народ, до якого підходиться з ненавистю в серці.
Такі погляди росли разом із ним самим, а враз Із тим вицвітало тихе, глибоке, стихійне бажання, щоби присвятися цій спасенній ідеї навернення Сходу навіть ціною особистого мучеництва. Роман захоплювався ідеєю, щоби відплатити Ісусові Христові власною кров'ю за профанацію Його крови в Службах Божих і св. Причастях так, як ще бувши колись хлоп'ятком полюбив його, далі любить і залишиться Йому вірним назавжди.
Дивним зворотом обставин Роман — у своїй подорожі до Росії, куди саме вибирався, — а можна легко здогадуватися в якому дусі вона мала відбуватися, — вже на самому початку зустрінувся з людиною, яка не відзначалася апостольським запалом, зате — як тип досконалого християнина, ця людина дійшла на основі свого довголітнього досвіду, працьовитості й товариських взаємин з усіма шарами російського громадянства, до тих самих поглядів і висновків, які й Роман висловлював. Це був п. Фелікс Собанський. В осені минулого року, на вінчанні Олеся ;і його купинкою, він розказував мені з деталями про ті відвідини Романа в жовтні 1887 р. й про розмову з ним, в якій розкрив свої власні погляди, що з ними ніде не зустрічався, або з якими він мусів нераз навіть скриватися. Старець і юнак Христової віри зустрінулися зі собою і побачили, що вони оба є Христові.
Отож Роман відвідував родини Ярошинських, Собанських, Маньковських, Єловецьких, всі вони вже знали про його наміри, знали в якому дусі він досліджує рани, чому оглядає церкви, випитується про їхнє минуле, про літургію, традиції, а навіть про легенди. Скрізь — розказувано мені згодом, — відчувалося, що він приносить зі собою промінь надії, якусь добру вістку. В неодному товаристві він був перший раз, а ще через рік, або після декількох років навіть, питалися про нього, як про найкращого, найдавнішого друга. Може бути, що він ніколи більше там уже не буде й що Його бажання — як апостольства, так і мучеництва залишаться тільки бажаннями для прославлення Бога, а все таки я є певна, що й оце бажання заважить колись в житті з ласки Божого милосердя, бо такі речі не гинуть ніколи.
В Києві Роман зустрінувся з Юрієм Шембеком. Аж до тої пори вони оба багато чули про себе, але ще не були знайомі особисто. Юрій уже від десяти років хотів стати священиком, але адміністрація великого, та дуже заплутаного маєтку затримувала його з року на рік у світі. Приїхавши до Києва, на день перед приїздом Романа, Юрій не міг знайти місця в готелі, до якого звичайно заїздив і тому казав завезти себе до іншого, та якраз до того самого, до якого другого дня Роман зовсім припадково заїхав. Портієр, що не вмів відчитати німецького паспорта, зайшов із ним до Юрія, щоби він переклав його, під час того, коли Роман довідався в готелю про його приявність. І так у хвилині, коли Роман застукав до дверей Юрія, а він відчинив їх, вже не потребували багато часу, щоби взаємно зрозуміти себе й полюбити. А може ця зустріч стала причиною, що в два місяці пізніше вони з'їхалися в Римі, та до двох років, коли Роман був у добромильському новіціяті, Юрій поступив до семінарії в Саратові.
Як духом, так і зовнішнім виглядом вони були добре дібраними друзями, хтось сказав про них, що становлять неначе пару коней, які зуміють витягнути віз, що застряг глибоко в болоті. Та ще краще прирівняв їх отець Маріян Моравський до двох піонерів, які з двох сторін прокопують тунель почерез гору, а коли стануть кувати скалу, зразу навіть не чують відгомону ударів своїх джаґанів у камені, але колись, колись — може у вільному вже Перекопі подадуть собі спрацьовані руки.
В Києві Роман увійшов до товариства української молоді й як оглядав Лавру та монастирі, так теж досліджував душі.
5 — 9 листопада писав:
«Я виїжджаю з Києва завтра рано, їду до Москви; маю доволі часу й ця подорож дуже манить мене. Все вдається мені чудово; св. Катерина є зі мною.
Юрій Шембек виїхав перед годиною. Наші довгі розмови залишаться милим спогадом, ми зрозуміли себе від першої зустрічі, а зрозуміли так добре, як рідко в житті буває.
Київ зробив на мені гарне враження; там застав я багато поляків, з якими познайомився і деякі з-поміж них дуже мені сподобалися.
Щодо мене, будьте зовсім спокійні; в Москві є теж поляки, з якими я познайомлюся, тож ніде не буду почуватися осамітненим. Я купив тут декілька книжок. Між іншими я познайомився з проф. Антоновичем, дуже вченим Істориком І дуже цікавою людиною».")
Москва 12 листопада 1887 р.
«Оце я пишу до Вас у 24 години після мого приїзду до Москви. Але орієнтуватися тут тяжко й як довго не знається міста, не хочеться навіть писати. Щоби Пам дати доказ, що я не почуваюся в Москві самітним, скажу Вам тільки, ЩО за тих 24 години я познайомився з проф. університету Гераським, в якого я обідав, далі з проф. університету Брідішеном, росіянином, з отцем Врублєвським при склянці чаю і з Марком Кропивницьким — письменником, дуже цікавою людиною. Це все робить особливе й дивне враження і не жаль було їхати тут повних ЗО годин швидким поїздом. Тут видно в архітектурі всі можливі східні стилі: арабський, турецький, навіть китайський, а це все на візантійському фоні; все тут суворе; часи Івана Грозного інкрустовані у вежах грізного Кремлю.
Час до часу відживають болючі спогади 1812 р.; дзвіниця пошкоджена вибухом... тут стояв генерал Давус... ця церква збудована у виявленні подяки після битви і т. д. і т. д. А все таки я ще нічого не бачив — ні палати, ані дуже цікавих музеїв. Я ходив на вежу Івана; звідти видно тисячі й тисячі більших і менших веж, червоних, зелених, синіх, золотих і срібних. З Карамзіном") у руці можна би багато дечого навчитися, а все таки мене не збирає охота залишатися тут надовго; хотілося би побачити лише те, що найважливіше й чимскоріше втекти, залишаючи св. Катерині це тяжке завдання, яким було би навернення москалів. Але воно прийде! Це відчувається І його можна сподіватися...
Моя подорож заплянована до вівтірка, або до середи. Не знаю, чи варта би поїхати ще до Петербурга, чи ні? Властиво, я міг би це зробити тому, що й там маю багато знайомих. Залишаю це пораді св. Катерини. Іду спати, вже пізно, а треба вранці скоро встати, Служба Божа є завтра пів дев'ятої; хочу висповідатися, самозрозуміло, це не перший раз після мого від'їзду. Дякую Богу за цю подорож, а Вас передаю під опіку св. Катерині. До скорого побачення»
Москва 17 листопада.
Ви здивуєтеся, коли дістанете ще одного листа з Москви. Причина того ось яка: мені не хотіли тут зміняти купонів «Заставних листів польського королівства», що спонукало мене зрезигнувати з виїзду до Петербурга. Я мав намір виїхати до Смоленська й на Литву 16 ц. м., але декілька нових, дуже цікавих знайомств задержало мене тут. Я щойно вернувся від о. Врублевського, який зрадів, ідо я ще затримався тут.
Я говорив із ним чотири години, попиваючи чай. Це людина великого духа, яка добре знає світ.
Але хто це отой, задля якого я залишився тут? Це Соловйов, людина, про яку ще перед двома роками говорилося так багато!") в дусі католицької Росії. Нині не буду більше писати про нього, та варта було подорожувати аж до Москви, щоби бодай познайомитися з ним.
В неділю вечір покидаю Москву, в понеділок затримаюся в домі пп. Храповицьких у Витебську, там залишуся один, або два дні й звідтіля поїду через Вільно до Варшави.
Сподіюся, що у Вас усе гаразд, хоча я ще ніколи не був аж так довго без вісток від Вас; мені вже тужно за домом і ця туга навіть втомила й знесилила мене. Жалкую, що я не міг поїхати до Петербурга після того, що я довідався в Москві, про неможливість зреалізування купонів, але ця невдача все таки не пригноблює мене. Я щасливий, що покидаю цю тяжку атмосферу й що скоро повернуся в католицький світ. Ви знаєте, що там (у католицькому світі) є щось специфічного, як в атмосфері, так і у воді, не знаю в чому суть справи, — щось такого, що облегшує серце. Люди, світ — це ще не все. Я хотів би перенести їм тут отею атмосферу, в якій ми живемо. Свята Катерина мені допоможе. Завтра рано при св. Трапезі помолюся за Вас, це зблизить мене до Вас.
Погода непогана — їзда саньми прекрасна. Образ, який змальовує смерть св. Йосафата в Рум'янцевському музею, а далі твори Семирадського, Версщагина, представників модерного російського малярства — дуже цікаві. Троїцька Лавра — центр північного та східнього православ'я, 60 верстов від Москви, це мішанина кольорів — червоних, зелених, синіх, срібних, золотих, рожевих — тощо. Релігія сперта в них на формах, більш холодна, ніж у Києві, співи — які радше нагадують громовицю в день бурі, ніж пташиний спів у гарний, літній день.
Свята Катерина мені допомагає, я відчуваю її близько себе, нехай вона охороняє та потішає Вас також, — Ви сумуєте? Скажіть їй від мене, що коли вона подорожує зі мною до Москви, то це ще не значить, щоби я мав забути про Прилбичі. Запросіть ЇЇ, щоби вона разом із Вами вислухала Службу Вожу, я є певний, що вона це зробить».
«Варшава І. XII. 1887.
...Вибачте мені, що я не пишу до Вас частіше, але зустрічаю тут так багато проявів духа й серця, що це повністю абсорбує мене, я є зайнятий від ранку до вечора».
В декілька днів після виїзду Романа з Варшави, пан Павло По-п'єль приїхав туди й пізніше ще декілька разів розказував мені зі здивуванням, що в тій Варшаві, яка не легко переймається чимсь, куди б він не прийшов, його зустрічали словами: «Чи знаєш Романа Шептицького?» — «Очевидно, що знаю» — дорогий старушок відповідав, — «але як це сталося, що той хлопець, сам один, вже після кількох днів перебування, звернув на себе загальну увагу». Ледве п. Поп'єль вернувся до Кракова, а вже його дочка Ядвига Ростворовська писала до мене; «Куди тільки Твій Роман перейде, там залишає за собою ясний слід, всі подивляють його погляди, ясність думки, всі говорять про нього так, що батько застав Варшаву — цілу його». Роман відповів: «це маловажне», — а я скажу — це не є маловажне, бо як Бог допоможе, він використає свій талант Йому на славу.
Ще бувши в Москві Роман плянував: «біля суботи 26. XI. маю бути у Варшаві, а біля 1. XII. в Кракові, до десятого маю час приготовитися до іспиту». Дня 12 грудня ми дістали від нього листівку: «Іспит я здав добре, оплата за нього виносить 65 австрійських ринських (хоч я не дав би за нього стільки грошей), щиро радію, що свята зближаються, приїду у вівторок».
Це були останні свята, які ми провели разом, він ще дома, рідна дитина... А далі вже в найближчому часі наближувався вступ до монастиря, а у зв'язку з цим І розбиття домашнього вогнища.
Я не кажу, щоби моя відвага тоді захиталася, бо аж до самого кінця І по нинішній день я занадто любила Ромця в Бозі, а зокрема Бога в Ромцю, щоби думка власної жертви могла мати доступ до мого серця. Я занадто виразно бачила тут діяння Божої волі, щоби хоч тільки через хвилину я могла подумати, що все мало би бути Інакше. Саме тоді Господь здіймив із мене почування жертви, а залишив у душі певне заспокоєння, в якому — наче в Імлі, — щезали всілякі хотіння, бажання, а навіть привиди прийдешніх часів.
Мабуть останньою річчю, якої я гарячо бажала, було рішення батька під час отих свят Різдва 1887 р., бо він ніколи не обмежувався в своїх зусиллях для Романа, а саме, щоби його вислати до Риму на цілу зиму враз зі мною.
Ото ж дня 2 січня 1888 р. Роман виїхав із Прилбич, виїжджаючи до Риму на 50-літній ювілей священства папи Льва XIII І канонізацію святих: Гофбавера, Родрініеза, Петра Клявера, Бершманса Т.І. та шістьох Інших.
Вже тоді й батько й Ромцьо плянували мою подорож Із Леосем та Стефанським, а його самого мій чоловік постановив вислати туди перед його вступленням до духовної семінарії в Познані, але чим гарячіше я бажала, щоби ті проекти могли здійснитися, тим менше вони видавалися мені можливими до здійснення. В половині січня ми виїхали до Кракова, та скоро потому листи від Романа ставали дуже тужливі, щораз частіше виступала в них нотка: «чим ближче мені до монастирських воріт у Добромилі, тим більше мені треба бути разом із Мамою, яко мога найдовше» й нераз, коли я бачила, що не можу здійснити його бажань у тому напрямі, мені роздиралося серце після одержання кожного такого листа.
Роман писав майже щоденно, раз до Батька до Прилбич і до Лашова, то знову до мене.
16 січня 1888 р.
«Я приїхав щасливо, а зупинився в польській колегії на вія Мароніті 21, де зустрінув багато давніх знайомих, а застаю чимало нових. Оглядаю пам'ятки Риму докладніше, ніж перед двома роками. Вчора відбулася тут канонізація десятьох святих, а сьогодні є Академія в Пропаганді поширення Віри в 47-ох мовах, вона робить Імпозантне враження. Завтра буду в кардинала Ванутсллього; шукаю мешкання; Бог дозволить, що добре Вам буде тут, моя Мамо. Обіймаю тисячократно Тата й дякую теж тисячократно за цю подорож».
21 січня 1888 р.
«Найдорожчий Тату! Перебуваю тут уже цілий тиждень, а я ще не встиг написати порядного листа до Вас, але маючи цілий день вільний для себе, все таки трудно знайти стільки часу, щоби написати порядно цього листа: так багато тут цікавих речей і стільки знайомств давніх і нових. Маю тут у польській колегії — як я писав уже про те Татові до Львова, а Мамі до Прилбич, — дуже добру кімнатку. Харчуюся у монсінйора Залеського, де маю дуже добру кухню, а що най-важніше — устійнені години. Я здоровий як риба у воді й так проживаю в Римі. Познайомився я тут із багатьма цікавими людьми, починаючи від празького архієпископа Шенборна.')
...ціннощі Риму оглядаю найчастіше зі Шембеком і добре нам разом зі собою. Досі я не попав ще до тутешнього товариства, бо не міг застати Содерінійого, на якого розраховую, але дійду й до нього, шкода тільки, що час минає тут із неймовірною швидкістю. Погода чудова, ніодної хмаринки я не бачив досі й добре Вам Мамочко тут буде, Ви могли би приїхати вже з кінцем лютого, або з початком березня.
20 січня 1888.
«...в цю прекрасну погоду думаю лише про проходи, які будемо відбувати вже разом і вже тепер радію думкою, що я відчуватиму, коли буду показувати Вам ці прекрасні речі та побачу, як Ви будете насолоджуватися тутешнім повітрям. Ви може й не уявляєте собі, як дуже хочу мати Вас у Римі. Бо й чому Ви не мали би приїхати сюди; тих декілька тижнів, прожитих тут, вплинули би теж корисно на стан Вашого здоров'я, не згадуючи вже про Ваше душевне самопочування, це був би той відпочинок, на який Ви повністю заслужили собі. Якщо Тато бажає того, чому Ви мали би відмовлятися? Починаю ознайомлюватися з Римом, це не є таке легке, бо тут немає центру, де можна би зустрінутися з представниками Інтелектуальної еліти. Відчуваю тут недостачу вечорів у пана Павла (Поп'єля). Натомість у Римі є вечірки у різних церковних достойників, де можна зустрінути монсіньйорів, але беручи до уваги характер тих сходин, там не можна би багато навчитися.
Треба відбувати візити, що не завжди вдається. Сьогодні я чекав майже дві години у кардинала Чацького й мене нагороджено зате авдієнцією, яка тривала три чверти години. На щастя — під ту пору не навідався до нього ніякий кардинал, ані єпископ, ні амбасадор (бо завжди повно тепер чужих кардиналів, архієпископів і єпископів; вони затримуються там довше й так нелегко знайти нагоду, щоби про неодну справу з ним спокійно говорити).
Кардинал завжди чарівний, милий і має в собі щось притягаючого своєю духовістю. Завтра рано, після св. Причастя на гробі св. Катерини, маю відвідати о. Деметріядеса, грека, прекрасного знавця Сходу; в другій годині підемо на беатифікацію В. Гофбавера до Ватикану, папа буде там також. Монсінйор Залеський дуже добрий для мене, я люблю його чимраз більше, цілими годинами обговорюємо питання, які нас обох цікавлять. Здається, що Церква буде мусіла пережити важкі удари й як це важко подумати, що попри ювілейні святкування і відпусти, маліє відвага й боєвий дух.)
Що торкається римських старовииностей, я бачу й розумію їх тепер куди краще, почуваюся вже всюди, як у себе дома й тішуся щиро приїздом Мами. Маю теж трохи надії, що й Тато приїде з нагоди прощі до Риму, а навіть пригадую Татові, що так було запляноване, що після мого докторату маю бути з Татом у Римі, а Тато навіть не в силі уявити собі, як мені було би приємно мати його тут.»
24. І. 1888 р.
«Все складається мені прекрасно. Сьогодні я був у патріярха-вірменина Азаріяна, дуже визначної і впливової людини. Перебування в Римі являється для мене чимраз цікавішим, я поробив тут безліч знайомств, а й настрій у мене прямо чудовий. Обіймаю Тата тисячекратно».
Батько пропонував йому щораз нові й нові мандрівки й запитував його, чи мас доволі грошей, а далі дораджував виїзд до Парижа тощо. На це Роман відповів: «...щодо дальших прогульок, думаю дещо про Грецію, така виправа тривала би 2 - 3-ох тижнів, а виплатилася би повністю огляненням тієї цікавої країни, я знайшов би легко співподорожника поміж римлянами, які часто відбувають такі прогулянки. Сподіюся, що пізнання тих проблем на Сході може мені нераз придатися в житті, а виїзд туди є легший І коротший, ніж до Парижа, якого я не міг би оглянути як слід продовж тижня, або двох, бо в такому велетні важко орієнтуватися. Слухаю викладів канонічного права й вчуся грецької мови з греком, це дуже миле й корисне завдання для мене».
3. II. 1888 р.
«Моя Дорога Мамо!
Якраз вертаюся зі залізничного двірця, де я відпроваджував Юрія Шембека; його виїзд був дуже болючий для мене й щоби бодай трохи розважитися, беруся писати цього листа до Вас, щоби погуторити дещо з Вами. Юрій розкаже Вам уже особисто, як ми жили й що робили тут;прикро нам було розлучатися зі собою, коли нема надії на нову, близьку зустріч і коли ми об'єднані в нашому Спаситслеві... Запросіть до себе Юрія, о. Маріяна Моравського й абата Скроховського на чай, вони творять разом дібраний гурт.
Я уважаю Юрія своїм братом у Христі; багато спільних справ єднає нас, він сам розкаже Вам обширніше про все. Він є одним із наших однодумців, маю надію, що він зацікавить Вас і не буде Вам чужий.
Дякую Вам за Вашу обітницю скорого побачення, ця вістка дуже втішила мене, більше, ніж якась інша новина її то від довшого часу. Хочу бути разом із Вами на гробах святих апостолів Петра й Павла, св. Катерини зі Сієни, св. Ігнатія Льойоли, Людвика Ґонзаги, апостолів і мучеників, а відтак спільно проводити вечорі при домашньому вогнищі, будемо об'єднані в Ісусі Христі й ві гати Його завжди між нами, невже ж це не найкращий відпочинок для Вас? Для Левчика залишиться цей приїзд тривалим спогадом про Бога, а для Стефанського й для мене це буде остання година перед нашим причаленням до пристані...
А якщо Казьо міг би теж приїхати — це було би для нього як сяйво, спрямування, шлях І уділ у майбутньому житті...»
6. II. 1888 р.
«Ви навіть не уявляєте собі, як Ваше рішення, що Ви не приїдете тепер до Риму — заболіло мене. Думка, що мій атенський проект був одною з причин Вашої постанови, зовсім знеохотила мене до нього. Ви добре знаєте, що мені було би тисяча разів краще не покидати Риму, а навіть взагалі не бачити його, ніж не бачити Вас тут.
Знаючи, що Ви сумні її втомлені, я — якщо це було би можливе, — негайно покинув би Рим, щоби чимскорішс приїхати до Вас, до Кракова. Бачу з Вашого листа, що краще буде, коли я не буду переконувати Вас щодо зміни Вашої постанови.
Якщо Бог схоче, Він допоможе розв'язати й справу цієї подорожі, бо Він єдиний є в силі допомагати нам у найскрутніших наших труднощах; тим більше в тих, про які Ви згадали, а я їх добре знаю і розумію. Але якщо Ви не приїхали би сюди, тоді я приїду до Вас ще перед великодніми святами, щоби ми могли провести їх разом так, як годиться.
Це залежатиме від дальших вісток, яких очікую від Вас, а я сам рішений вернутися до Вас. Чим ближче до дня мого виїзду до Добромиля, тим болючішою стає мені думка про розлуку з Вами...
Але я не можу зрезиґнувати з мого тутешнього перебування, нагода бути тут, бачити те все, навчитися так багато, дана мені від Бога (я відчуваю це) і не можу її відкинути. Либонь Ви теж це відчуваєте й на цей виїзд саме Ви дали свою згоду, правда? Ото ж мушу лишитися в Римі й втішатися ним, почуватися щасливим і це дає й Вам деяку приємність, єдину... яку можу Вам дати. Будьте веселі, моя Дорога Мамо, з якою непереможною силою ми бачимо, що Бог аж такий добрий. Щоправда, Він посилає нам іноді страждання, але дає нам теж радості. Ах! Коли б я міг бути з Вами...
Післязавтра всі поляки, що приїхали тут, на ювілейні святкування, будуть на авдієнції у папи, їх мало й я прилучуся до них, можна сподіватися, що це буде добра авдієнція.
Я склав тут декілька візит: у монсінйора Сембратовича,) Се-п'яччі, в кард. Ціліяра; був я теж на чаю у Мск Пета, наверненого американця, він має 23 роки, а испів об'їхати вже цілу північну й південну Америку та цілу Европу, він с тепер у Духовній Академії. Це дуже милий юнак і ми оба якнайкраще розуміємося.
Чому не надіятися на Господа Бога, що допоможе нам зустрінутися на декілька тижнів у Римі, чому ми мали би своїм передчасним рішенням ставити перешкоди Його ласці?.. Оце Ви могли би провести цілий місяць у Римі, що ж до мого атенського проекту, щодо нещасної думки, яка Вас здержує від виїзду, це не був навіть справжній проект, це була от собі така звичайна думка, яких у мене так багато, думка не-скристалізована й я ніколи не сподівався, що вона може стати Вам на перешкоді...
Ні, я категорично відмовляюся під виїзду до Греції, тисячу разів більше волію бачити Вас тут, хоч би тільки один раз, аніж провести тиждень в Атенах...
Один тиждень пережитий разом із Вами в Римі, це вже багато... і це добре... приїдьте, моя Дорога Мамо; зробіть це ради мене... це Ваша остання нагода, щоби вчинити щось такого для мене... Щодо коштів, це теж останній раз, що Ви присвятите їх мені. Вибачте, що я так пишу, але я вчинив би все можливе, щоби тут побачитися з Вами.» 8. II. середа.
«Я щойно вернувся з авдієнції у папи, вона була прекрасна. Папа був добре диспонований, а навіть веселий. Настоятель Чину Воскресінців представляв перед усіми паломниками своїх монахів. Папа сказав кожному з них декілька приємних слів. Відтак представлено йому князів: Маркелина Чорторійського й Карла Лянцкоронського та Клячка, а з черги мене. Папі сказано, що я хочу бути священиком, він стиснув мою руку й сказав: «Ідіть яа. Сунули, тедгосом, який Вас кличе, благословлю Вас!»
Відтак я передав йому 400 рублів у малому мішечку з білого шовку від одного священика з Королівства. «Напишіть йому» — папа сказав, — «що даю йому окреме благословення».
Опісля представлено папі англійського священика, а вкінці святіший Отець промовив декілька сердечних слів до всіх приявних. Він згадав про сумний стан справ у Польщі й заохочував нас до терпеливості, молитви й надії на Боже милосердя та додав: «Треба дати Вам моє благословення для Польщі» й виходячи, він подав нам іще раз свою руку для поцілування. Ми всі були одушевлені; та я не маю часу писати обширніше на цю тему. Нехай Бог і св. Катерина хоронять Вас!»)
Не можна в тих останніх листах Романа не відчувати горячої туги до мене, а в словах, в яких ця туга проявлялася, жеврів якийсь смуток. Декілька разів пізніше він говорив мені, що справді останні тижні, які він прожив у Римі, були одні з найтяжчих для його душі. Роман не з'ясовував цього докладніше, а я — відчуваючи, що він уникає тієї теми, вмисне не випитувалася його, але розуміла його якнайглибше й не можу цієї справи збути мовчанкою.
Наближаючися до своєї мети, його серце — вже неначе на останньому закруті дороги — зверталося до всього, що він мав покинути, та ще з дитячим, а водночас гарячим жалем, — то серце тужило якнайсильніше до любові, до цієї довголітньої материнської приязні в як-найзворушливіших виявах і така хвиля мусіла прийти, бо в ній була сама суть жертви, без неї не було би й самої жертви. Конання розлуки мусіло пройти крізь душу. Чим менше Роман здавав собі справу з труднощів, з якими боровся продовж останніх п'ятьох років, тим більше тепер — коли тамта боротьба вже притихала, — він огортав думкою асе, що мало прийти тепер, — це мало бути теж боротьбою і може навіть важчою від попередньої, бо закони людського серця мусіли відзиватися в ньому.
Але може бути також, що в тому великому вогнищі католицизму, яке він чимраз глибше досліджував, йому бракувало дещо зрозуміння й любови для справи, задля якої він готов був І свою кров пролити, може тому його не вдоволяли й не заспокоювали прояви зацікавлення й симпатії до його особи з боку людей, з якими він часто зустрічався і які оточували його. Це все лише мої здогади, може навіть хибні, бо сперті тільки на пізнанню його душі й шляхів, якими Бог провадив його. Все таки не підлягає ніякому сумнівові, що Роман — допливаючи до берега, проходив ще одну пробу, може навіть тяжчу ніж попередні.
Чи її суть лежала в драмі прощання Й розлуки, чи у відокремленні його душі в її поривах і сподіваннях, чи була внутрішньою депресією, цього ніхто не з'ясує, ні не зуміє сказати, чи коротка хвиля найгострі-шої боротьби, що саме кінчилася, була одною з численних, уже прожитих, чи може відкривала зовсім нову фазу.
З монсіньйором Залеським, що виїздив до св. Землі, виїхав також Роман із Риму, а далі поїхав із ним до Неаполю, Помпеїв та до славного абатства Бенедиктинів до Монте КассІно, яке він хотів уже давно оглянути й де прийшлося йому пережити останню, найгострішу боротьбу, про яку я щойно згадала.
25. II. 1888 р. Монте Кассіно.
«Оце я на Монте Кассіно, в моїй келії — крізь вікно бачу щонайменше чотири кілометри, освічені місячним сяйвом. Здається мені, що цілий світ стелиться перед моїми ногами й що на цій високій горі я знаходжуся ближче Бога. Я залишуся тут приблизно три дні, мені тут справді добре. Отець Воген, брат цього, про якого я вже згадував Вам, а який зробив мені вже стільки добра, декілька днів чекав тут намене й привітав мене з відкритими раменами.") Я такий щасливий, що перебуваю в монастирі після світського життя, серед якого я знайшовся в Римі й Неаполі, це навіть тяжко переповісти Вам... Мрію про цей день, коли опинюся вже в Добромилі, далекий від житейського шуму, щоби бути лише ближче до Бога й до Божих людей.
Тут відчуваю краще, ніж коллнебудь інде, що вузли, освячені Богом, затіснюються через розлуку зі світом. Моя Дорога Мамо: коли я стою перед Богом, Він є зі мною й в цілому світі існує для мене тільки Бог і Бог є в з'єднанні з Вами її Бог усюди й завжди. Бог нас єднає і єднає нас назавжди. До побачення в Римі!»*)
26. II. 1888 р.
«Я щойно вернувся з церкви, де вислухав Службу Божу, яку правив американський єпископ, здається — він Бенедиктин. Я помолився на гробі св. Венедикта й його сестри Схолястики.")
Погода прекрасна; із мого вікна бачу, як на географічній карті — простору рівнину, що розпливається в далині, по ній пливе ріка, її перетинають доріжки й дороги, а на її берегах розсипані села й містечка. Хоч повітря таке прозоре, треба напружувати зір, щоби доглянути людей, що поспішають до церков, навіть під нашою горою вони виглядають, як чорні точки... а все це освітлене розкішним сонцем. Тільки голос дзвонів нашої церкви та інших церков переносить нас крізь чисте повітря і перебиває тишину, яка царить у монастирі.
Ото ж із цього монастиря, відокремленого й віддаленого від широкого світа (хоча він побудований в одній з найгустіше поселених країн), посилаю Вам отсей лист.»)
28.11. 1888 р.
«І знову пишу до Вас із Монте Кассіно. Почуваюся тут так добре, краще як у Римі, чи в Неаполі тому, що жию тут життям монаха, цей відпочинок допомагає мені в молитві й в контемплативних розважуваннях. Студіюю устав Чина св. Венедикта, читаю його життєпис І історію його Чина. Ця історія повна слави, а сам Чин може Імпонувати хоч би скількістю святих, папів, і кардиналів, що до нього належали. По традиції нараховуюють 5.000 святих, які вийшли з того Чина, а який дав св. Церкві 24 папів, із яких 20 вже проголошених святими, 200 кардиналів, 1.600 архиєпископів і т. д. І т. д.
Але це минуле, що може дивувати Й Імпонувати історикам; мене особисто воно не захоплює настільки, щоби я мав охоту вступити до того Чина; не тому, щоб я не подивляв його, або не любив, а тому, що сам Чин належить так, як і кожна нація, чи родина — до Бога й не може відіграти якоїсь окремої ролі її не матиме спеціального значення в день Страшного Суду. На Страшному Суді прийдеться відповідати тільки за себе особисто, хто був у самому собі. З усіх цих думок, з якими ділюся з Вами бачите, що я — далеко від світського шуму й не витрачую часу, а це допомагає мені зосереджуватися в собі, щоби краще пізнати Божий шлях та щоби краще зрозуміти Божу волю».
Імовірно Роман написав цього листа на передодні важливої проби, про яку я вже декілька разів згадувала. Тут розкажу це, що сам Роман розказував мені особисто вже в Римі.
«Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька хвилин. Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання такої могучості й величавості латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не можу рід неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все зачало хитатися й валитися в мені. Тоді я вчинив совсршенну постанову повної присвяти Господеві, цілковитого прийняття його пресвятої волі й знова — все пішло — як блискавка, після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свїдомости вернувся повний, досконалий спокій...»
Це потрясіння мусіло бути винятково сильне, бо коли Роман вернувся до Риму, пішов негайно до кардинала Ледоховського розказати йому про все, на що він без вагання відповів, що в тій події він бачить виразно потвердження правильности його покликання. Коли ж згодом Роман переповідав мені це видіння, він додав: «Але якщо це було би сталося перед чотирма роками, тоді хто знає, чи я витримав би отсю пробу й не став би Бенедиктином...»
Література
1. Лубський В.І. “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО” Київ “Вілбор”.
2. Каутський К.І. “ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА” .
|
