"ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА"

ПЛАН

1. Політичні проблеми етнонаціональних відносин.

2. Етнос і нація в політичній системі суспільства.

3. Етнонаціональний розвиток української держави. Особливості роботи у військових колективах з поліетнічним складом.

Навчальна література:

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1 - е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.

3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: "Академія", 2000. (С.117-128).

4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998.

5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: "Кондор", 2003.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.

Розглядаючи проблему етнонаціональних відносин необхідно підкреслити її актуальність, політичну значимість цього питання в усі часи. Цьому феномену існує, як мінімум, два пояснення. По-перше, з об’єктивної точки зору, розвиток народів Землі призводив до зіткнення і суперництва між ними у боротьбі за економічне, політичне та духовне панування. По-друге, об’єктивною стороною етнонаціональних відносин є прагнення окремих політиків використовувати „національну карту” для досягнення особистих, як правило антигуманних цілей, виходячи з принципу „роз’єднуй та володарюй”. Залишимо далеке минуле для істориків та проаналізуємо кінець 80-х початок 90-х років XX ст.

У період перебудови національні і етнічні проблеми вийшли на перший план, оскільки у Радянському Союзі вважалось, що національне питання вирішене повністю і остаточно. Тому профілактикою міжнаціональних конфліктів не займались належною мірою. І як тільки тоталітарні способи керування населенням послабли, політичне керівництво зіткнулося з проявами етнонаціональної незгоди (Нагорний Карабах, проблема турок-месхетинців, кримських татар, чеченців, поволзьких німців). Перехід від тоталітаризму до демократії, від єдиної держави до незалежних республік потребує нових підходів до проблеми етнонаціональних відносин, побудованих на демократичних принципах.

Недооцінка та ігнорування етнонаціональних особливостей, невміння або небажання регулювати їх, як правило, призводить до конфліктних ситуацій і про це необхідно постійно пам’ятати перш за все політичним діячам.

Етнонаціональні відносини і світовий досвід самовизначення народів

Етнос і нація в політичній системі суспільства

В цій лекції ми розглянемо політичні аспекти етнонаціональних відносин з теоретичної і практичної точок зору. Більш детально зупинимось на характеристиках етнонаціонального буття України, як незалежної, демократичної держави. Проаналізуємо низку ключових понять і законів національного розвитку, їх логічний зв’язок з Конституцією, Концепцією національної безпеки держави, проблемою реформування Збройних Сил України.

Характеристику цього питання необхідно почати з вибору єдиного загальнологічного методу дослідження, яким в нашому випадку буде дедукція (міркування від загального до часткового).

Розглядаючи політичну систему суспільства, ми прийшли до висновку, що вона складається з деяких структурних елементів: держава, партії, трудові колективи, суспільні організації та рухи, ЗМІ. Між всіма цими елементами встановлюються певні політичні відносини, які можуть носити міждержавний, міжсоціальний, внутрішньосоціальний, міжнаціональний, міжетнічний характер, наповнюючи політичну систему практичним змістом. Нація і етнос багато в чому визначають характер держави: форму правління, форму територіального устрою, в залежності від кількості етносів, які складають націю, від історичних, політичних особливостей їх розвитку. (Якщо етноси активно політизуються, то може виникнути необхідність переходу від унітарної держави до федеративної). Прикладом може служити елемент федералізму в Іспанії (Басська автономія), утворення власного парламенту в Шотландії після Референдуму 1997 р; спроба побудови незалежної держави на основі провінції Квебек (Канада).

Волевиявлення нації, як джерела влади, рішуче впливає на спрямованість політичних процесів, особливо при демократії. У тоталітарних та авторитарних державах влада практично не бере до уваги думку свого народу, використовуючи силу (перш за все військово-політичного характеру) для підтримки політичної системи у стані рівноваги, що в кінцевому підсумку, як показала історія, призводить до краху таких типів політичних систем (Австро-Угорська імперія, фашистська Італія).

Таким чином, етнос і нація є активними суб’єктами (і об’єктами) політичного процесу, безпосередньо впливаючи на тип політичної системи, яка склалася у країні.

У західних країнах з кінця XIX – початку XX ст. дуже активно вивчаються проблеми національного і етнічного розвитку у зв’язку з національно-визвольними війнами, крахом імперій і виникненням незалежних держав. Однією з провідних дисциплін у цій галузі є етнополітологія – наука про сутність, характер і форми існування та розвитку етносів (націй і етнонаціональних груп), яка вивчає їх роль і місце в історії людської цивілізації і політичного життя суспільства, а також їх взаємодію з органами державної влади. Щоб у загальних рисах уявити, які ж проблеми розглядає етнополітологія, зупинимось на її структурі: історія етнополітичної думки, теоретико-методологічні аспекти етнополітолоії; теорія етнічності; теорія нації; теорія націоналізму; теорія етнонаціональної політики; теорія національно-державного устрою; теорія етнополітичних конфліктів; теорія етнополітичної культури.

Зупинимось на деяких аспектах етнополітолоії органічно поєднуючи практичну і теоретичну спрямованість даної науки.

На сьогоднішній день, за даними ЮНЕСКО в світі нараховується близько 4 тис. етносів, з яких тільки 300 є націями і лише у 200 країнах існують держави Виходячи з цих даних можна зробити висновок, що проблема етнонаціональних відносин „приречена на успіх”.

Етнонаціональні відносини – це процес взаємодії між націями, етнічними групами, національними меншинами та їх державними утвореннями.

Відрізняють три основних типа етнонаціональних відносин:

· рівноправний: з урахуванням інтересів різних етносів (демократичні держави – Франція, Німеччина);

· відносини панування та підвладності: домінування одного етносу і утиск прав інших народів, які мешкають в цій державі (імперська політика царської Росії):

· спроби знищення інших суб’єктів – винищення цілих народів (колонізаторська політика європейських держав у Південній та Північній Америках призвела до повного зникнення деяких індіанських племен: майя, ацтеки).

Демократично орієнтовані держави як правило обирають перший тип етнонаціональних відносин, не виключаючи при цьому використання насильницьких методів моделі панування та підвладності. Даний вид відносин багатогранний і протирічливий. Як правило, до сфери політики відносять такі питання етнонаціональних взаємодій, як національне самовизначення, співвідношення національних і інтернаціональних інтересів, рівноправність націй, створення умов для вільного розвитку національних мов і національних культур, підготовка та представництво національних кадрів у структурах влади.

Разом з тим на формування політичних чинників, політичної поведінки, політичної культури значний вплив мають історичні традиції, соціальні почуття і настрої, географічні і культурно-побутові умови життя націй та етносів.

Аналізуючи етнонаціональні відносини, ми використовуємо терміни „етнос”, „нація”, спираючись на знання із географії, історії. Конкретизуємо їх з точки зору політології:

Етнос – це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.

Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов’язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції чи Англії живуть представники різних національностей: французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці (Франція); англійці, шотландці, ірландці, валлійці (Англія). Всі вони окремо „народи-етноси”, але не „нації”. А всі разом є членами французької чи англійської (державної) нації, оскільки нацією вважається сукупність громадян цих країн. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, - американці, англійці, французи українського походження, хоча суб’єктивно (етнічно) ці люди вважають себе належними до української нації.

Отже, існують два поняття нації. Перше - це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге – нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому - до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи - поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської – євреї в усьому світі.

До ознак етносу, як правило відносять: мову, народне мистецтво, традиції, звичаї, норми поведінки та ін. Історичний розвиток тих чи інших етносів призвів до того, що деякі їх частини набули своїх неповторних культурних рис і мовних особливостей. Тому в етнополітолоії відокремлюють так звані етнічні групи.

Етнічна група – це уособлена частина всередині народу, якій притаманні свої відмінні культурно-мовні характеристики, є частиною основного етносу (прикладом можуть бути бойки і лемки, які мешкають у Західній Україні і належать до українського етносу).

Етнічна палітра нашої планети дуже різноманітна, деякі народи настільки специфічні, що їх дуже важко визначити категоріальними рамками.

Наприклад, цигани, памірські євреї, котрі практично повністю відірвались від своїх етнічних коренів, зберігаючи лише деякі елементи культури та мови. Такі народи відносять до етнографічних груп.

Нація (від лат. „natio” – плем’я, народ) – це історично сформована соціально-економічна та духовна спільність людей з певною психологією і самосвідомістю (менталітетом), яка побудувала або прагне побудувати свою державу.

До основних ознак нації належать:

· політична спільність;

· соціально-економічна взаємодія;

· територія;

· мова;

· культурно-історичні традиції;

· моноетнічність (Японія, Норвегія) та поліетнічність (Франція, Україна).

У свою чергу політична спільність нації є головною і конкретизується у національній ідеї.

Національна ідея – це весь спектр політичних, економічних, духовних поглядів, домінуючих у суспільстві, об’єднуючих та спрямовуючих дії людей на досягнення процвітання кожного громадянина і держави в цілому (проявляється в національних програмах, лозунгах, позиціях). Реалізація національних прагнень багато в чому залежить від того, як глибоко і цілісно вони прийняті різними верствами населення, наскільки розвинута національна свідомість.

Національна свідомість проявляється в рівні розуміння, прийняття та здійснення національних програм розвитку держави як всім народом, так окремими соціальними групами, а також особистістю як такою. (На жаль у національній свідомості закріплюються не тільки прогресивні ідеї і зразки культури, але й реакційні міфи, стереотипи, забобони).

В політичній літературі досить часто зустрічається поняття „національна меншина”.

Національна меншина – це форма етнічної спільності, яка виникла внаслідок відриву частини початкової спільності (нації, етносу) за часів зміни кордонів, а також міграції частини населення даної національності в іншу місцевість або за кордон, де вона мешкає в інонаціональному оточенні у відповідних політичних, соціальних, географічних умовах. На сьогоднішній день світова спільнота прийшла до загальної думки, щодо прав національних меншин, які закріплені у міжнародних правових документах:

· право на збереження своєї ідентичності;

· мовні права;

· культурно-освітницькі права;

· право на свободу від дискримінації.

Необхідно зазначити, що ці права потребують постійного захисту в повсякденній політичній практиці. Розвиток усіх вищенаведених етнічних спільностей тісно переплітається з діяльністю тих чи інших держав.

Держава як правило є оболонкою під якою виростає нація, набуває силу етнос, виявляє свою специфічність національна меншина та етнічна група.

У дослідженні нації думки вчених дуже різноманітні, і деякі з них пояснюють її виникнення з точки зору психології, історії, етнографії, абсолютизуючи свій підхід. Представники психологічної теорії, яка виникла у західній політології, розглядають націю як культурно-психологічну спільність людей, об’єднаних єдиною долею. Отто Бауер вважає, що нація – це вся сукупність людей, зв’язаних єдністю характеру та спільною долею.

Р. Шпрінгер наголошував, що нація – це культурна спільність, союз людей, що однаково думають і однаково розмовляють. Близьку до них позицію займав М.О. Бердяєв, який визначав націю як єдність історичної долі та усвідомлення цієї долі, що складає національну свідомість. Деякі вчені дотримуються крайньої точки зору, згідно з якою нація – це штучна конструкція, яка не має своєї власної субстанції. Пітірім Сорокін стверджує, що нація і складне і різнорідне тіло, подібне до „хімічного бутерброду”, яке розпадається на різні соціальні елементи і викликане їх сукупною дією.

Цю проблему активно розглядали і марксистські теоретики: Ф. Енгельс вказував на внутрішній зв’язок між нацією і державою, в свою чергу К. Каутський вважав, що класичною формою нації є держава. Але оскільки всі „класичні форми” часто існують у тенденції, яка не завжди досягає повного здійснення на практиці, деякі нації знаходяться на шляху до своєї державності. Цю позицію поділяв і В.І. Ленін, визнаючи принцип самовизначення народів.

В наш час справедливо критикують сталінську формулу нації, яка подана у роботі „Марксизм і національне питання”. І.В. Сталін писав: „Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры”, далі йде уточнення: ”... достаточно отсутствие хотя бы одного из этих признаков, чтобы нация перестала быть нацией”. Розглянуте визначення не дає нам інтегральної якості, і тому поняття нації залишається в ньому нерозкритим, – оскільки під ці характеристики підходять і плем’я, і етнос, а також інші етнічні спільності.

Таким чином ми розглянули ряд підходів до утворення нації, визначили її основні характеристики. Необхідно зазначити, що кожна науково обґрунтована теорія має право на існування під час аналізу конкретної історичної, політичної ситуації. При цьому виникає загроза абсолютизації тої чи іншої концепції, відходу від об’єктивного відображення дійсності.

Сучасні нації зароджувались у період виникнення і розвитку капіталізму починаючи з ХV-ХVІІ ст. Цей процес супроводжувався політизацією практично всіх верств суспільства, а також зростанням товарного виробництва та торгівлі. Набирали силу два головних чинника, що об’єднують етноси в націю: політика і економіка. Основне завдання політичного характеру при переході етносу до національно-державної стадії розвитку є виробка національної ідеології і її стрижня – національної ідеї. На цьому етапі етнонаціогенеза ми зіштовхуємось з таким явищем як націоналізм.

Націоналізм (від „nationalisme”, від лат. „nation” – нація, народ) –це ідеологія, соціальна практика, політика і світогляд, що затверджує інтереси даного народу у внутрішній і зовнішній політиці. Більшість авторів пов’язують виникнення націоналізму з Великою Французькою революцією, рухом романтиків, реакцією на колоніальне пригноблення (кінець XVIII ст). Націоналізм і оціночні рамки складно сумісні. Розглядаючи це явище з гуманістичних, загальнолюдських позицій необхідно виокремити два типа націоналізму. В першому випадку націоналізм є охоронною ідеологією, що стосується мови, культури, національної самобутності, політично-державної адаптації (за рахунок використання внутрішніх ресурсів). У другому випадку націоналізм розглядається у негативному значенні, як пропагування національної виключності нації і неповноцінності інших, бажання покращити своє благополуччя за рахунок інших націй.

По своєму змісту перший тип націоналізму можна класифікувати як патріотизм, а другий як шовінізм. Ми охарактеризували лише два типи націоналізму, на практиці їх значно більше, оскільки у кожній нації є свої характерні риси націогенеза.

Аналізуючи націоналізм, ми неминуче стикаємось з таким поняттям як патріотизм, шовінізм, расизм, ксенофобія.

Патріотизм (від грец. „patris” – батьківщина) трактується як любов до Батьківщини, відданість своїй вітчизні, своєму народу. Патріотизм припускає як захист своїх національних інтересів, так і повагу прав інших народів.

В негативному світлі виглядає шовінізм – як одна з крайніх форм націоналізму, політична практика та ідеологія, спрямована на розпалювання національної ворожнечі і ненависті між народами. Термін „шовінізм” з’явився у Франції у 1831 році (Нікола Шовен – літературний персонаж – войовничо-агресивний новобранець, „ура-патріот”, і фанатик, що протиставляє себе людям інших національностей).

По своєму змістовному значенню з поняттям „шовінізм” перехрещується поняття „ксенофобія”.

Ксенофобія (від грец. „xenos” – чужий, „phobos” – фобія, страх) – у широкому розумінні це ненависть, нетерпимість до всього чужого, незнайомого, незвичайного. У сучасній мовній політичній практиці використовується у значенні можливості переростання націоналізму у ненависть до інших народів і як наслідок самоізоляція, побудова етнічно однорідної („чистої”) держави, що може бути досягнуто у сучасних умовах тільки за допомогою таких антидемократичних методів, як насильницька асиміляція, масове вигнання або тотальне знищення представників інших етнонаціональних груп. (Прикладом може бути Японія до XVIII ст. .; сучасна політика деяких Прибалтійських держав, спрямована на витиснення з країни російськомовного населення).

Крайній націоналізм може набувати різних відтінків, зокрема німецький фашизм пропагував як національну, так і расову нетерпимість. Прикладом расистської політики є апартеїд в ПАР, який панував до середини 90-х років XX століття.

Расизм – це антинаукові концепції, основу яких складають положення про поділ людства на вищі і нижчі раси, а також пов’язана з такими уявленнями як політика панування вищих, повноцінних рас, над нижчими, неповноцінними расами.

Незважаючи на перераховані крайні форми, кожна нація так чи інакше проходить стадію націоналізму. Процеси націогенезу (зародження і розвитку націй) містить як загальні, так і відмінні риси, в залежності від типу суспільства, його традицій, культури, рівня економічного і політичного розвитку.

Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов’язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію настанови К. Маркса: „Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй”. Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.

Мета, зміст принципи і суб’єкти етнонаціонального розвитку

Етнонаціональний розвиток української держави. Особливості роботи у військових колективах з поліетнічним складом

З проголошенням незалежності 24 серпня 1991 року Україна отримала унікальний шанс побудувати свою демократичну державу, розкрити потенціал народу України. На початковому етапі державного будівництва йшли активні дискусії про долю кримських татар, гагаузів, русинів Закарпаття. Деякі політики і вчені ставили питання про утворення федеративної держави, мотивуючи свою позицію відмінностями культурно-мовного характеру окремих регіонів України.

Відношення держави до проблем різних етнонаціональних утворень відобразилось у Конституції України, Декларації прав національностей України, Законі України „Про національні меншини в Україні”. В цих документах закріплені демократичні принципи етнонаціональної політики, ненасильницькі шляхи вирішення протиріч, що виникають. Проте, необхідно зазначити, що на сьогоднішній день існує комплекс проблем економічного, політичного, культурномовного характеру, котрі потребують свого вирішення в рамках етнонаціональної політики.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність суб’єктів політики по врегулюванню взаємовідносин міх різними етнічними утвореннями (націями, етносами, національними меншинами і т. ін), яка закріплена у відповідних політичних документах і юридичних актах держави.

Ядром національної політики є мистецтво узгодження національних інтересів, вміння забезпечити реалізацію природнього права кожного народу на самостійне, вільне, гідне існування, збереження його самобутності, мови, культури, традицій, включення у світову цивілізацію. Демократичні держави як правило дотримуються певних принципів етнонаціональної політики: самовизначення народу, гармонійне поєднання інтересів нації і загальнолюдських цінностей, повага до прав і свобод національних меншин, подолання конфліктних ситуацій мирним шляхом. Конституція України гарантує, дотримання цих принципів, що відображено в її статтях. У розділі І, стаття 10 записано: „Державною мовою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”.

Стаття 11 відображає прагнення держави до згуртування нації в єдиний соціальний організм: „Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, а також розвитку етнічної культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. ”

У розділі другому стаття 24 закріплена рівність всіх громадян України незалежно від національності: „Громадяни мають рівні конституційні права і свободи, і рівні перед законом. Не може бути привілей або обмежень по признакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, по мовним або іншим ознакам”.

При цьому необхідно зазначити, що зміни політичної ситуації в країні як правило, загострюють національне питання, тобто ті чи інші сторони етнонаціонального розвитку. Особливістю національного питання є те, що його не можна вирішити раз і назавжди, оскільки зіткнення етнонаціональних спільностей в процесі розвитку неминуче.

Сукупність політичних, економічних, правових, ідеологічних, релігійних та інших проблем, які проявляються в процесі внутрідержавного і міждержавного спілкування між різними етнонаціональними спільностями завжди носить конкретно-історичний характер, кожний новий етап суспільного розвитку висуває нові проблеми у сфері етнонаціональних відносин.

Для України, як поліетнічної держави, регулювання міжетнічних і міжнаціональних проблем є вкрай важливою сферою політичного життя, що забезпечує стабільність і процвітання суспільства. На сьогоднішній день в Україні нараховують більше 100 народів, котрі на повний голос заявили про свої права в перші роки незалежності України.

В нових умовах виникла необхідність утворення і реалізації етнополітичних програм на державному рівні, котрі спрямовували б етнічний Ренесанс у конструктивне русло. Метр західної етнополітолоії Е. Сміт визначає етнічне відродження як спробу зберегти досягнення минулого і одночасно трансформувати їх в дещо нове, побудувати новий тип життєдіяльності на старих засадах, створити нову людину і нове суспільство через відновлення минулої ідентичності та зберегти „кільця у ланцюгу поколінь”.

В процесі етнонаціонального розвитку вкрай складно урахувати контрасти культурно-мовного характеру різних народів України. Але ж іншого шляху до миру і злагоди не існує, тому в наші часи важливе місце у суспільстві зайняла етнополітика.

Етнополітика – це сфера суспільного життя в поліетнічних державах, яка є частиною етнонаціональної політики, котра розглядає взаємодію етносів між собою, а також їх взаємовідносини з державою.

Отже, від динаміки етнонаціональних відносин залежить на лише стабільність у країні, а й часто саме її існування. Тому зрозуміло, що держава зацікавлена в регулювання етнонаціональних відносин, у спрямуванні їх у необхідному для неї напрямі. Виконання цього завдання повинна забезпечити етнонаціональні політика, або етнополітика.

Етнополітика – це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об’єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб’єктом етнополітики є держава. Але і етносоціальні спільності з точки зору етнополітики також є об’єктом останньої. У широкому розумінні об’єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

· політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

· розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

· соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

· стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Етнополітика як науковий термін, стала вживатися у роботах західних політологів у 60-х роках XX століття у зв’язку з етнічним Ренесансом у країнах Європи та Америки. Стосовно до України політологи відрізняють низку пріоритетних напрямків етнополітичного розвитку:

· забезпечення через законодавство, державні програми рівних можливостей для всіх громадян (незалежно від національності) у всіх сферах матеріального і духовного життя суспільства;

· відродження культури і традицій українського етносу;

· збереження і розвиток духовного життя національних меншин, захист їх етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності;

· встановлення історичної справедливості по відношенню до депортованих народів (кримські татари);

· утвердження у міжетнічних, міжнаціональних відносинах атмосфери дружби, взаємної довіри, повага до мов, культури, традицій і релігій інших народів;

· недопущення розпалювання міжнаціональної і міжетнічної ворожнечі.

Також необхідно зазначити, що процес формування української нації ще не скінчився: продовжується соціально-політичне та етнічне структурування суспільства; процеси міграції і еміграції населення.

На сьогоднішній день актуальною для України є проблема упорядкування міграційних потоків: влаштування українців, які повертаються з колишніх республік СРСР на Батьківщину – їх національна адаптація; ще не до кінця вирішені проблеми депортованих народів (кримських татар, німців) як економічного, так і політичного характеру. Спостерігається тенденція до повернення репресованих у 1930-1950 роках їх нащадків, бажаючих жити в Україні. Цей потік мігрантів незначний за кількістю, але не враховувати його не можна.

Особливу складність для України становлять слабоконтрольовані еміграційні потоки із Середньої Азії і Закавказзя, де спостерігається надлишок робочої сили й спалахи насильства як короткочасні, так і довгострокові (біженці з „гарячих точок).

Проблему номер один для української держави становить еміграція співгромадян в інші країни в пошуках кращої долі.

Відсутність молодіжної політики, реальної підтримки родини з боку держави призвели до катастрофічних наслідків: на сьогоднішній день в Україні спостерігається демографічний дисбаланс – смертність перевищує народжуваність. Відбувається поступове старіння нації, знижується її творчий потенціал. В той же час наявне населення непропорційно розподіляється між містом і селом (на користь міста). Хоча зараз дещо знизився потік молоді з сільське місцевості у зв’язку з економічною кризою.

Актуальним для України на сьогоднішній день залишається питання врегулювання інтересів етнонаціональних утворень з інтересами державотворчого етносу: росіяни на Слобожанщині, русини Закарпаття, румуни і гагаузи в Буджаку, греки Приазов’я, татари в Криму. Співвідношення інтересів різних народів потребує проведення науковорозроблених заходів етнополітичного характеру, але перш за все треба піклуватися про підвищення життєвого рівня всього народу України.

Органічно пов’язана з вищеозначеною проблемою недостатньо продумана регіональна політика: специфіка окремих областей, утворення вільних економічних зон, співвідношення державної мови і можливих офіційних.

Весь комплекс розглянутих проблем поєднує в собі економічні, соціально-політичні, культурно-історичні причини, котрі мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Усувати ці труднощі, не допускаючи їх переростання у конфлікт, є завдання всіх гілок влади, а також політиків і економістів.

У випадку порушення демократичних принципів етнонаціональних відносин, відсутності профілактичних дій у сфері міжнаціонального спілкування можливе виникнення і розвиток етнонаціональних конфліктів як усередині держави, так і на міждержавному рівні. Конфлікт –це суб’єктивна форма існування і розвитку об’єктивних протиріч суспільного процесу. Особливістю міжнаціонального конфлікту є те, що він, як правило, проявляється у процесі утворення націй, переходу від аграрно-станового до індустріального і постіндустріального (інформаційного) суспільств. Міжнаціональній конфлікт може бути двошаровий: перший шар – це історія протиріч між націями, другий – це сучасні суперечності між етнонаціональними утвореннями. Кожний конфлікт необхідно аналізувати конкретно історично, виділяти причини конфлікту, привід до конфронтації, специфічні риси того чи іншого протистояння.

Найбільшу загрозу приховують в собі міжетнічні конфлікти з точки зору цілісності, внутрішній стабільності держави. Не випадково в останні два десятиріччя широке розповсюдження здобула наука політична етноконфліктологія, котра вивчає закономірності виникнення, розвитку, регулювання і вирішення етнополітичних конфліктів. Головним об’єктом її дослідження є політизовані етноси, зокрема процес політизації етносів, їх вихід на арену політичного життя, протистояння і боротьба між собою за збереження або зміну статусу, за контроль над територією й, ресурсами, а також боротьба за участь в органах державної влади.

У більшості випадків міжнаціональні і міжетнічні конфлікти мають політичний характер, коли етноси з об’єктів політики стають суб’єктами політики.

У етноконфліктології визначають три основних етапи наростання конфліктності:

Перший етап. Конфлікт психологічних стереотипів. Він характеризується етнічною замкнутістю, підозрілістю і згодом трансформується в етнічну ворожість. З’являються лідери здатні зібрати біля себе людей, сформулювати лозунги, виробити політичні програми. На цьому етапі особливу роль відіграють ЗМІ для нагнітання або зняття міжетнічної напруги.

Другий етап. Конфлікт ідеологічних доктрин. На цьому етапі проходить ідейна консолідація членів конфліктної групи, з’являються визнані лідери масових суспільно-політичних організацій.

Третій етап. Конфлікт політичних інститутів. Прихильники протистояння об’єднаються на основі активного включення у систему функціонування влади на певній території На цьому етапі в конфлікт включається держава на різних ролях (Вірменія та Азербайджан) – військове протистояння з приводу Нагірного Карабаху; надання баскам автономії (Іспанія) як спосіб знизити етнічну напругу.

Історія людства відзначила велику кількість глобальних і локальних конфліктів, особливий акцент роблячи на профілактичних заходах в можливих шляхах вирішення етнонаціональних протистоянь.

Шляхи виходу з конфронтаційних ситуацій можуть бути як мирного, так і військового характеру. Зупинилось на деяких із них:

· дипломатичний у різних формах: двосторонні, трьохсторонні переговори, зустрічі у рамках „круглого столу”, робота консультативних комісій і груп;

· переговори за участю різних миротворчих організацій (наприклад, ООН у Югославії);

· припинення збройного протистояння шляхом втручання третьої сили, утворення буферної зони між ворогуючими сторонами (конфлікт між Молдовою і Придністровською республікою, миротворча роль Росії і України);

· запровадження надзвичайного стану на частині території країни або у всій крані, виходячи з Конституції (у тому випадку, коли конфлікт розгортається у рамках однієї держави); обмеження діяльності політичних партій і суспільних організацій причетних до конфлікту;

· своєчасне використання національної специфіки, історичних традицій ворогуючих народів (при вирішенні конфліктів у Закавказзі важливу роль відіграють зустрічі найстаріших, релігійних діячів, представників науки і мистецтва).

Етнонаціональний розвиток України тісно пов’язаний з національною безпекою держави, що відобразилось у розділах Закону України „Про основи національної безпеки держави”, у якому відзначено, що приоритетними напрямками є досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав української нації і національних меншин в Україні.

У статті „Загрози національним інтересам і національній безпеці України” відзначається, що безпека може надходити у випадку загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин, у випадку наявності сепаратистських тенденцій в окремих регіонах України. У охороні національної безпеки країни одну з провідних ролей відіграють Збройні Сили, від якісного стану яких безпосередньо залежить рівень захищеності особи, суспільства та держави.

Збройні Сили – це обличчя нації, тому багато проблем етнонаціонального розвитку прямо або посередньо впливають на рівень армії. Перш за все негативно впливає на стан Збройних Сил демографічний дисбаланс і стан здоров’я призовної молоді, її інтелектуальний рівень. Це проявляється у нестачі захисників Батьківщини. Друга істотна проблема – це недостатньо розвинута національна самосвідомість, котра виливається у відмові служити в лавах армії, виконувати свій громадянський обов’язок. Ці труднощі мають свої глибокі економічні і політичні корені. Природньо, що проблеми Збройних Сил необхідно вирішувати в комплексі з іншими не менш важливими пріоритетами етнонаціонального розвитку України.

Висновки:

· етнонаціогенез активно впливає і визначає характер політичної системи суспільства;

· розвиток націй супроводжується виробкою національної ідеології, котра накреслює як зовнішньополітичний, так і внутрішньополітичний курс країни;

· демократичне втілення національної ідеї багато в чому залежить від рівня соціально-економічного розвитку суспільства, усвідомлення поставлених завдань.

· формування і розвиток української нації ще не закінчено, воно тісно пов’язано з успішним здійсненням процесу економічних і політичних реформ;

· етнонаціональний розвиток України знаходиться у конфліктній стадії, тому суспільству потрібна політична сила, яка здатна розробити і втілити конструктивну програму, що наповнить національну ідею соціально-економічним змістом;

· етнополітика України на сьогоднішній день потребу модернізації, пошуку нових підходів до проблем поліетнічної держави;

· з прийняттям Конституції в Україні закладена правова база демократичного етнонаціонального розвитку, котра повинна реалізовуватись у програмах партій, діях політичної еліти суспільства;

· успішний етнонаціональний розвиток країни багато в чому залежить від синхронних дій як влади, так і народу, від рівня розуміння й прийняття політичних процесів українським суспільством.

· етнонаціональний розвиток України тісно пов’язаний з проблемами національної безпеки держави.